Павліченко Андрій Григорович, 1911 р. н.

А.Г.: Да, да, вона і зараз.

– Ага, зрозуміло.

А.Г.: Вона й зараз.

– Скажіть, а як вашу маму звали?

А.Г.: Домка.

– Домка? А це по паспорту як?

А.Г.: Тоді паспортів не було.

– Нє, ну офіційно як в церкві її назвали?

А.Г.: Домка, так і звали.

– Домка? не чув. А по-батькові?

А.Г.: Стратоновна.

– Домка Стратоновна. А батька як звали?

А.Г.: Батька Григорій.

– Григорій?

А.Г.: Петрович. 

– Григорій Петрович. А ви дідів своїх бачили, бабів?

А.Г.: Бачив.

– Бачили. Ну, а як їх звали?

А.Г.: Бабу, бабу звали, от дивись, як це ж згадать?

– А треба.

А.Г.: Бабу, бабу, бабу. Фамілії були Ступніцькі.

– Ступніцькі, да? це по матері, чи по батькові?

А.Г.: По дідові. По материному діду.

– Ну забули, це ж таке.

А.Г.: Забув бабу, це ж года. А я шо оце сьодні снідав, то вже забув.

– Чуєте, а це, значить получається, дівоче прізвище вашої матері було Ступніцька?

А.Г.: Ступніцька Домка.

– А це, на початку 30-х років, то прізвище не міняли?

А.Г.: Нє-нє-нє! не міняли.

– Не міняли. Ну, харашо, а от ви кажете, ви народились в селі Ольшаниця, а там кутки були в селі? ви на якому кутку народилися?

А.Г.: Загребельський.

– Куток називався Загребельський?

А.Г.: Да.

– Ну, а як інші кутки називалися в селі?

А.Г.: Зараз, Зацерковський, це значить наш Загребельський, потом Зацерковський. Потом Комендантський. Потом значить Рогозянка. І Слобода. Це такі були значить. В нас було у селі дві з половиною тисячі, 2 200 дворов.

– Велике село. 

А.Г.: Велике, велике село.

– Скажіть, ну а ваша вся сім’я жила в одній хаті, чи нє?

А.Г.: В одній хаті, ше й здоровій.

– Велика хата була, да? Ну, як, мироно жили, чи сварилися?

А.Г.: Я не знаю, як вони жили. Ну, жили пока усі благополучно.

– Благополучно, да. Уживалися. Ну получається, ви кажете, що ваш батько помер після вашого народження, да?

А.Г.: Да, в 11-м году.

– По хворобі помер, чи як?

А.Г.: Да. Не хвороба, просто ума, розуму шось в голові, зійшов. Зійшов, ну тоді казали, значить, зійшов з ума.

– Зійшов з ума, да?

А.Г.: Да. Повезли в Київ вони, батько робив у мене у панів. То і я ше знаю і пані, і пана, понімаєте?

– Пам’ятаєте його.

А.Г.: Да, це були поляки. А я бігав без штанів, в сорочці. Добре знаю. То тоді значить ето.

– В Київ повезли.

А.Г.: Повезли в Київ,  там вилічили. Він приїхав додому, да побув тиждень, та наївся, значить, цьої варені вишньової. Ну, приготовлена була. Наївся, а воно йому повліяло, повезли в Київ, там і похоронили.

– В Києві, да? ну, а скажіть, а от як ваша сім’я, хто був главою сім’ї?

А.Г.: Мати.

– Мати була головою сім’ї. І гроші були в неї?

Чоловік: Батько ж помер. 

А.Г.: А як же! Скільки там грошей було, я не знаю.

– Нє, ну не було такого, що в кожного були гроші?

А.Г.: Нє. 

– У матері, да?

А.Г.: Всьо в матері.

– Ну, а на що жили? на яку копійку? Де брали гроші, щоб прожити? Хліб сіяли? в вас земля була?

А.Г.: Була.

– Скільки було землі?

А.Г.: Тепер гектари кажуть, а тоді були десятини. Тре було в три руки по десятині, от. І ше був мольк.

– Як? як?

А.Г.: Мольк!

– А що то таке?

А.Г.: Мольк такий, значить, три четверті.

– Угу, десятини? мольк називався?

А.Г.: Мольк, да.

– То скільки це в загальному получалося на сім’ю? 

А.Г.: Получалось значить у нас хватало землі, понімаєте, але ж ми її не обробляли. Не подужали оброблять. Мати вдова, тягла не було.

– Не було скотини?

А.Г.: Корова була.

– Корова, а коней? биків?

А.Г.: Коней, биків не було. Ну, то так ето, там мати піде одробить, от, то це посіють, виорють. А знаєш, як це чужий, скоренько посіяв як-небудь та й поїхав. От. А ми, значить, уже як підросли, то вже пішли в найми всі. Всі. І я служив.

– Прийшлося ще в 20-х роках, так?

А.Г.: Да, я в ето, у 20-м году як пішов в найми, та пробув в наймах аж до 27-го году.

– 5 років? з 22-го по 27-й?

Чоловік: З 20-го.

– А! з 20-го, 7 років.

А.Г.: Да, у одного дядька служив 3 годи, під піччю спав. Ти знаєш, де підпіччя?

– Знаю, а як же. Ну, а як же не знаю? ой-ой-ой!

А.Г.: Три годи служив от.

– Важка робота. Це получається, ви в 9 років пішли. 

А.Г.: Да! Мені ше не було 10 год, як мене мати вже оддала. І я то, і я служив. Доглядав, значить так, дві корови, два воли, двоє телят і 20 штук овець. Всьо під моїм було розпоряженієм.

– Ого!

А.Г.: Да! це ж треба й вичистить, і накормить, і напоїть. З криниці води натягать. А корова, а корова ж троє відер води в обід вип’є. Треба ж це її напоїть. І волів же так само, пойми. Поставивїм, і тільки фух! та й нема! А я ж ше малий, але робив же.

– І старші брати пішли в найми, чи ні?

А.Г.: І старші були в наймах, всі в наймах були. Бо мати не мала возможності нас всіх прогодувати.

– Прогодувать.

А.Г.: Прогодувать і одівать.

– Ну, а скажіть, а так скільки ж, ви кажете, 3 десятини було землі, так, 3 десятини, да? Ну, а все ж таки мати якось засівала їх?

А.Г.: Засівали! засівали житом, просом, гречкою. От. Да, більш таким нічо. Пшениці не сіяли, бо понятія наче не було. Ну, так. А жито, жито родило луче.

– Харашо родило?

А.Г.: Да. Ціпом молотили. Люди привозили, а тими молотили значить. І мололи. І хліб у нас був. Хліб був. 

– Скажіть, а родичі якось допомагали? багато було родичів в селі ваших?

А.Г.: У селі? були родичі, то всяке для себе.

– Ну, такого не було, шо помагали? Ну, брати там, наприклад, материні, батька?

А.Г.: Брати, брати материні, от, пострілялися було два.

– Між собою?

А.Г.: Нє! самі себе постріляли.

– А чого так?

А.Г.: Ну, тоді, знаєш, у революцію, то вони були матросами.

– Десь служили?

А.Г.: Да, в нас же служили на пароходах. А потом, як у революцію, то демобілізувалися, то нємци почали ганять за ними, шоб уловить та замучить, понімаєш. Ну, вобше ото тако. Ну, то старший брат материн обійшов, тоді оружіє було.

– Багато?

А.Г.: Да, вінтовок  було. На хуторі жили під лісом. То він прийшов та обійшов, значить, усе, усіх родичів. Прийшов додому і застрелив сам себе з вінтовки. Говорить – не здамся.

– Німцям?

А.Г.: Да! мерзотнікам таким, понімаєш. А менший подививсь – подививсь, та через дві неділі написав бумажку – як Ваня не схотів жить, уже жонатий був.

– То й я не буду.

А.Г.: То й мені не інтересно. Бо його тоже ловили (плаче).

– Не розстроюйтесь.

А.Г.: Це історія така, це про шо.

– Скажіть, будь ласка, а тоді получається, в селі всі люди займалися землеробством? землю пахали?

А.Г.: Да! всі!

– А були може які, хто не займався землеробством? Ну, були такі, що наприклад якимось ремеслом займались?

А.Г.: Не було таких. 

– Ну, наприклад, там чоботи шили, таке, чоботарі?

А.Г.: О! це було!

– Ковалі?

А.Г.: Це, це закон! Да!

– Щоб могли, наприклад, і собі цей, щоб могли і заробляти, наприклад, чимось іншим?

А.Г.: Все було кустарне.

– Кустарне, да?

А.Г.: Все було кустарне.

– Були такі люди?

А.Г.: Та, повне село! на каждім углу кузня у селі, да. І саме на проєзді дороги кузня, ото їдуть. Тобі треба колушка зробить, до кузнєца, всьо! І той, значить, ето. Ремесленники були такі, шо як воно сказать, ну, оці столярі, плотніки, ну такі, понімаєш.

– Що хати будували людям?

А.Г.: Да! да! да! це все, значить, все було, все сільське було! всьо в селі було. От, як треба, значить, хату строїть, то збираються, йдуть.

– На толоку?

А.Г.: Да, і строїли хати, значить. тільки так до 40 год строїться, після 40 підпирає. Ти поняв? Бо це ж воно стовби закопували. А тоді ті стовби підгнивали, а вона нахилиться, підпирає, бо валяється (сміється), ось. Да, капітального не було такого нічого.

– Ну, а так були в основному такі, що всі пахали землю?

А.Г.: Ісключітєльно! ісключітєльно.

– Скажіть, ну, а були такі, що дуже багато землі мали? були, хто мало? Скільки так от було багатіїв на село?

А.Г.: Зараз скажу точно. Це був один комендант, от, которий вийшов із бідняка. Із самого найнижчого бідняка в селі. Вийшов багатієм.

– Роботою? 

А.Г.: Ну, повезло так чоловікові. він не робив уже, вже робили люди. Ну, він мав 25 десятин.

– Це найбільше?

А.Г.: Да, 25 десятин. То це ж, шо ти шутиш! який це клапоть!

– Це великий.

А.Г.: 25 десятин землі.

– Так, а це ж, у нього й худоба яка була, що обробляти її було чим? коні були? воли були? так же?

А.Г.: Усе в його було. Да. Тільки вже починать тобі розказать історію, як він нажився, інтересно?

– Ну, якщо можна, це в двох словах. Так, щоб не дуже зосереджуватись.

А.Г.: Та нічо, як у вас нема время, то це таке діло.

– Є время, є.

А.Г.: Ну, то й хорошо. І в мене є время, я ж на пенсії.

– Ну, ясно. 

А.Г.: Був такий у селі у нас Павлусь, фамілія Комендант. Да. А не мав нічого, тільки одну сіру конячку, і всьо. Да. А потом, значить, як оженився, та батько наче, тесть став етим, бухгалтером у Мироновці у ето, у желєзній дорозі. Ну, а тут, значить, треба було сипать десь желєзну дорогу.

– Після революції було?

А.Г.: Нє! до революції! Це при ето, при царю. Я все кажу – при царю. Після революції, це вже друга буде тема (сміється). Да. То той узнав, значить, бухгалтер, шо будуть сипать ету, желєзну дорогу. А треба ж десь брать баласт. Знаєте, шо баласт? землю. А не землю, а пісок, пісок сипали ж на ето. Це ж насипать на ето полотно. Ну, цей значить ето, наче ж його тесть каже – Павлуш, а ти попроси у теї, у громади, а тоді ж була громада, сходка. На сходку громади попроси там пісчини гектарів 45, понімаєш, такої. На їй нічо не росло, тільки полинець, і всьо. Ну, таке! нікому не нужне, пісчина. Пісок, і всьо. То, каже, якшо тобі наділять, то, каже, добре буде.

 Ну, тут в нас сходка зійшлася, людей же коло управи. Тоді ж не були сільради, а до управи. Ну, то ето, то він просить – люди добрі, наділіть мені оту, значить, цілину, пісчину. А всі вже ж тут, хлопці, матері, гей! засміяли – дайте йому! нехай Павлусь коняку пасе там! Посміялися з його. Ну, то посміялись, то шо ж даєм? та дамо! 

А йому саме главне – документ. Він ці документи забрав і держить. Через декілька год сиплять желєзну дорогу. А де ж брать баласт? Кинуться туди, кажуть – це аби казьонне, шоб воно таке було, а то, кажуть, хазяїн є до його. А вони до хазяїна – шо ви, значить? Каже – беріть! платіть, значить, дєньги, понімаєш? 

Йому платили дєньги скільки, шо він ето, шо він построїв спиртний завод у себе, зробив у селі млина, такого млина двохповерхового. І виклав ету, шосейну дорогу од млина, отсюда, де Петро приїжджав, то отсюда і аж туди на Комендантський куток, аж до себе.

Чоловік: Через ставок? 

А.Г.: Да, аж до себе до заводу. Там, значить, спирт продавав, ну, забирали в його. Він коноплі купляв, ячмінь купляв.

– Як заготівельний пункт зробив.

А.Г.: Да, да! сам все переробляв на спирт. Да оці одходи жому, все, понімаєш, кормив скотину. Ферма була в його. От він розжився тако. І оце тобі Павлусь.

– Такий багатий став.

А.Г.: Такий багатий став із мєлочі, понімаєте.

– Скажіть, а базар був у вас в селі?

А.Г.: Був, да, був.

– І ярмарки були?

А.Г.: Було, було, у селі в нас не було ярмарку. Да, був, був ярмарок. Це так, у понеділок, у середу, у середу в Рокитні, в районі, от. У вівторок був в селі Шарки. І, да, і ше був один базар, це значить ярмарок у Карапишах. Оце такі, значить, везли там яїчка, калину. Шо ж, ето, часник, цибулю.

– Ну, як і зараз.

А.Г.: Шо зберуть, понімаєте, те й везли продавали.

– Ну, а фруктовий сад в вас був, в вашій сім’ї?

А.Г.: Хто?

– Фруктовий сад. Фрукта була?

А.Г.: Не було.

– В вас не було такого, да. 

А.Г.: Було, значить, 6 шовковиць. Це ше як батько у пана був, бо там шось у нас не родив. Ото ше одна груша, де ото така над дорогою, то й то посадив батько, то вона мабуть год 70, в общем, росла – росла – росла, і зараз росте. І невелика, і така, понімаєш, така порода, шо не родить. А шовковиця це така культура, шо вона скрізь росла. то значить, було там 6 шовковиць.

– Ви не відповіли на запитання, скільки було багатіїв в селі? Той Павлусь?

А.Г.: Тута один, на тім кутку другий, отам третій, значить три. От. І чотири було таких. Такі, шо.

– Це до 25 десятин такі великі, да?

А.Г.: Нє! вони не мали по скільки землі, вони мали там по 5, по 6 десятин. Може й по менше. А то брали, в їх було тягло, вони брали в оренду з половини. Ну, такий, як оце мати наша, скажем, шоб вона оддала з половини, то він с удовольствієм бере, обробляє. Потом половину забира собі врожаю, от, везе додому, а цю половину привозить нам.

– Чесно поводиться, да, не дурить?

А.Г.: Да, отако значить, шо  привезе, то те й привіз. Ну, оце значить тако, такі. То вони цим наживалися. Бо шо, раз має, раз має хліб, держить скотину. А держали тоді багацько скотини. У каждім дворі була, значить, це корова обізатільно була, а то дві корови. От. А то й три корови. Якшо, якшо хазяїн, то мав чи воли, чи коні. Чи одну коняку, чи там отакі були.

– То в середньому було у кожного?

А.Г.: У кождого було, значить, в кождого була. І каждий бравсь за те, шоб шось держать. Бо як не держать, то нічого ж не буде. Ну, воно йде до цього, як оце зараз.

– Ну, зрозуміло, як і тоді було. 

А.Г.: Отак тоді було, понімаєте. Тоді всяке, тоді ж не мали понятія, понімаєш, шоб це ага! гуляв. То тоді всі робили. І сини робили. Й дочки робили. І пололи. І садили. І обробляли. І кормили. Вигодували, скажемо, кабана, чи два кабани вигодували. Ну, одного вивезли на базар. Ну, продали за 25 карбованців кабана. От. Ну, то це ж шось уторгували. А скажем, там дві дівчат, чи три дівчат, то ж треба каждій чоботи. Чоботи треба.

– І на спідницю якусь нада купить. Бо спідниця ж, в чоботах то нікуди не ускаче.

А.Г.: А спідниці самі, значить, це робили, ткали.

– Ткані були? 

А.Г.: Ткали, понімаєш! і той, і вишивали. І з полотна шили, і красили всьо, понімаєш. Приміняли, ось воно дойде й до цього і зараз.

– Чуєте, цей, середняків було багато в селі? Це були багатії, ви кажете, 4 такі.

А.Г.: Да, то такі. А середняки, це всі були середняки.

– Ну, й бідні ж, напевне, якісь були?

А.Г.: Ну да, бо тут же ж була торба, й тут торба, а посередині він, то це середняк.

– Ото такий, да? оце так і казали, да?

А.Г.: А бідних було багато.

– Багато, да?

А.Г.: Багато бідних.

– Ну, скільки так приблизно? 10? 20? 40? дворів. Багацько?

А.Г.: Та, всі були бідні. Всі були бідні. Не було, не було, не було де копійки взять! Якшо курка знесла яїчко, то це було, значить, воно 15 копійок десяток.

– Всього? 

А.Г.: Ну да! а шо ти за тих 15 копійок купиш? А бутилка гасу, ти знаєш, шо за гас?

– Ну, а як же!

А.Г.: Керосін!

– Ну, а як же не знаю!

А.Г.: Стояла 5 копійок. От тобі і всьо.

– Скажіть, ну, получається так, шо ваш батько помер в 11-му році, ви так от залишилися з матір’ю. Ваша сім’я користувалась авторитетом в селі? батько, мати?

А.Г.: За батька я не знаю, а мати особенним користувалась.

– Користувалась, так. А чим саме?

А.Г.: Ушив. Вона була трошки грамотна. Уміла розписаться (сміється).

– Оце по цьому, ге?

А.Г.: Поняв?

– Поняв!

А.Г.: Але бойова. От. Вона, значить, занімалася такими наче спекуляцією.

– Ну, жить треба було якось. Комерсант.

А.Г.: Да, комерсант. То значить, у неї в хаті, як у магазіні. Люди з усього села несуть, іще й з другого села несуть, шоб вона продала. У неї скрізь закази. Тому, значить, золотого хреста, тому кольца. Тому такі кольца переробить, тому такі зробить! Оце з золота. А тому свиту продать. А тому кожуха продать. Тому, значить, подушку продать. Всі несуть. Оце, Домка! А в неї заказ, може десь в кого є такий, є такий. Вона мала бариш, ну це шо, кусок сала і хлібину.

– За це діло?

А.Г.: Ну да. Вона мала такий бариш. Може й гроші мала. Але носила повну пазуху золота.

– Свого? чи чужого?

А.Г.: Чужого! свого не було. Чуже. 

– Скажіть, ну, а так от оці всі люди, що в селі жили, вони привчали своїх дітей рано до роботи? в якому віці діти вже призвичаювалися до роботи?

А.Г.: Як уже уміє на ногах ходить, в 6 років там, чи в 5 років, уже гуси пасе. Уже гуси пасе, понімаєте. Оце значить гуси. А як уже підріс, так 6 – 7, уже корову пасе. От і всьо. Уже й пішло. А потом уже підріс, уже значить, якшо є коні, то вже, значить, їздять уже, понімаєш. Оце тако, понімаєте.

– Ну, а було таке, що наприклад, оце жіноча робота суто? а це чоловіча робота? Таке, що повинні були так виконувати.  Ну, ваша мати вимушена була робити й чоловічу роботу, так же, після смерті батька? усі роботи?

А.Г.: Да.

– Ну, це була не типова ситуація в селі, так же?

А.Г.: Нє, не було, не було такого, шоб це було це твоя, а це моя. Понімаєте. Робили все вмісті, хто шо подужав. Ну, канєшно, якшо уже не подужа, то тоді уже чоловік робить і ту, й ту, понімаєш.

– Ну, зрозуміло.

А.Г.: Чи жінка там. А то всі, значить, отако робили.

– Получається так, що матері не прийшлося наймитувати? мати ваша в найми не йшла? не була в наймах? 

А.Г.: Нє.

– Це ви вже були в наймах, так?

А.Г.: Це ми вже, це ми по сирітству.

– Ну, получається, ви сироти були? так?

А.Г.: Ну, так.

– Ну, а як до вас ставилися, до братів ті, хто вас наймали? і ваших братів.

А.Г.: Хорошо, значить, усі понімаєш, ну мати наймала до таких людей сознатільних, понімаєш. До докторів, значить. До таких, которі значить це. Шоб і взятка була там, понімаєш, і гроші були.

– І шось платили.

А.Г.: І  дитина не була обіжена, от. А я то так уже, понімаєте, за год 15 карбованців заробляв. Це год служив. У 27-му году я вже, значить, ето, за год значить 15 рублів, і одежу.

– Дали вони і одежу, да?

А.Г.: Ну да, мусів дать.

– Ну, як по-вашому так ставилися, ну так по-людські, чи не дуже?

А.Г.: Я не поняв вопроса. 

– Я кажу, ставилися вони до вас харашо, чи не дуже?

А.Г.: Хазяйни? ті, шо я був?

– Да.

А.Г.: Ну, ставили так, ставились так, як до наймита.

– Як до наймита.

А.Г.: Ну, да, од миски не одсажували, вмєсті усі їли. Усі з одної миски, усі за столом. Ну, стола не було. Такий був багатій, шо стола не було. Нє, був стіл, тільки це він на Паску, на Різдво, на Новий год, то значить ми коло його обідали. А то на лежанці. Коло печі. І всьо, сядуть, і всі з одної миски. Насипали отаку миску полив’яну, і там тільки, і там тільки колотиться тако, бо це ж каждий хватає (сміється).

– Чим швидше, да?

А.Г.: Да!

– Ну получається ви, на який термін найняли вас? на рік? на два? Як починалося, мати як здавала? 

А.Г.: На год.

– На год, а потім вони почали продовжувати.

А.Г.: А тоді вже я, значить, ето уже значить іще год. А тоді вже я кидав, не хотів. Прийду додому. А це вже ж я підріс, уже работнік, знаєш, пастух причом, понімаєш. Це ж треба неділю пасти воли, пасти корови, пасти овечки, от. Усе. Свині були, то там була дочка їхня там. то це дочка за тим ухажувала. А я оце тільки за скотиною ото рогатою ходив. Та й так.

– Скажіть, а от після того, як от утворилися колгоспи, щось змінилося в селі, чи ні? ви застали цей момент?

А.Г.: А як же! це при мені було все.

– Ну, так а розкажіть, як воно все діло получилося з тими колгоспами?

А.Г.: Воно якось так скоро зробилося, шо я й не ето, не розібрав. Бо вже я прийшов з найм, от, це вже був 29-й год, 27-й, 28-й. У 29-му була сплошна колектівізація.  Ну, до цього, до 29-го, були СОЗи. Ти знаєш СОЗи?

– Чув.

А.Г.: А! чув!

– Я ж як знать їх можу? 

А.Г.: Оце були такі, це були такі організації, самі дядьки собирались, по 10 чоловік там, 15 чоловік, от. Брали собі кращу землю, їм давали, понімаєте. Це вже було поблажка така.

– Як комуна наче?

А.Г.: Да, да, комуна була це в другому селі от. А ті, то я бачив, шо вони, значить, орють, сіють, виробляють хліб, усьо, понімаєте. Потом, значить, молотять. І цей хліб, значить, ну, здають. Остальне, значить, розділяють собі пайок по скільки там. По скільки пудов прийшлось, понімаєте, каждому ото значить работніку, от. І додому везуть і солому, і полову. І все додому, понімаєш. Бо жили дома, жили собі. Та й усьо!

– То це харашо, вони трудилися, все.

А.Г.: То було, то було харашо. То було харашо.

– Це в 27-му році, так, почалося? 

А.Г.: А потом уже стала общая колектівізація в 29-м году. Уже йдуть.

– Ну, всі радісно пішли в колгосп одразу, да?

А.Г.: Хто там ішов, понімаєш, із радостю! (сміється).

– А як було діло?

А.Г.: Трошки було під кльопкою.

– Під кльопкою, да? не хотіли йти?

А.Г.: Ну да! дехто, значить, так чуствував за собою, були вже тоді, понімаєш, ето такі, наче комуністи, пойми, такого пойми.

– Вже такі були, да?

А.Г.: Були! а як же, були вже! То ті йшли в перву очередь, показували примєр, понімаєш. А потом, а потом ідуть 2 – 3 чоловіка, понімаєш. У колгосп записуєшся?  – Не хочу! Ну, й пішли. – Записуєшся? – Не хочу! І пішли. А потом вже ж приходять уночі чоловік 6 – 7, понімаєш, записуєшся в колгосп? – Записуюсь! Давай пиши. Записали. А той каже – Не хочу! Узавтра під’їхала підвода, фіть! і вже він на Соловках!

– Багато людей увезли?

А.Г.: О! багато.

– Ну, приблизно скільки сімей? скільки дворів виїхало? або вивезли?

А.Г.: Оце дворів, отак самих батьків брали.

– Ну, скільки приблизно так от?

А.Г.: Чоловік 25 з села.

– Ніхто не повернувся? Чи було, що верталися? 

А.Г.: Вертались.

– Ну, через скільки верталися?

А.Г.: Через 15 год.

– Розказували, як весело їм прожилося там?

А.Г.: Один то казав, бо його з сімйою вигнали, понімаєш. Забрали і вивезли, от, то там викинули десь у Іркутську.

– Ого!

А.Г.: Да! туди везли, туди. Каже, де білі ведмеді. А тоді каже, чого я не попав раньше, понімаєш, туди. Його самого туди вислали. А він там побув 3 годи, а потом приїхав та сім’ю забрав.

– Туди? каже, харашо там?

А.Г.: Каже – харашо! Там до його вже ніхто діла не мав. Він уже землю мав. Він уже работав.

– Робив, що хотів?

А.Г.: Да. Отако, значить.

– Скажіть, а ті, які не пішли в колгосп, як вони заробляли на життя? Не всі ж одразу пішли. Як їм, важко було? їм давали зароблять?

А.Г.: А де ж він заробить?

– Ну, якось не всі, всі вступили в колгосп? всі?

А.Г.: Всі геть!

– Всі? не було одноосібників? 

А.Г.: Були, були одноосібники, вони не видержали.

– Скільки вони протримались?

А.Г.: Ну, ше год, ше два, понімаєш.

– Десь до 33-го, да?

А.Г.: Да, а потом, а потом. А 33-й год вже не тре говорить, да. А отако до 30-го, 31-го, понімаєш.

– Ще були якось?

А.Г.: Отако ше крутились, крутились. А тоді каже – та чорт його бери! піду в колгосп! та й пішов в колгосп. Оце так.

– Ну, а як ставилися до тих, от дивіться, вже в колгоспі хтось робив, так. А от як ставилися до тих, хто не пішов тоді в колгосп? як на них, криво дивилися, чи як?

А.Г.: Ні!

– Завидували їм? 

А.Г.: Не обращали вніманія! Не обращали вніманія. Кажуть – а чого? Іван он не пішов в колгосп, але ж живе! А так, а ми пішли в колгосп, і тоже так живем. Шо на ето, на паличку робили.

– На трудодень, да? Багато получали на трудодень?

А.Г.: Півтори копійки в день, де хочеш, там і дєнь!

– Так і казали, да?

А.Г.: Да, і на пудру, і на мило, і ше шоб і для дєвочок хватило! (сміється).

– Це співали так, да? чи це приказка така? прислів’я?

А.Г.: Да. Шо получали, значить 300 грам на трудодень якихсь уже не чистосортних пшениці там, чи шо, чи зерна. А такого вже, значить, первий сорт пішов на здачу, а такий второй сорт, понімаєш, тако вже получали 300 грам. Як у тебе є, значить, 300 трудоднів, ну це, считай, по 300 грам там 3 чи 5 пудов. От тобі й живи, як хочеш.

– Важко було?

А.Г.: Так, сильно.

– А ви в якому році поступили в колгосп? в 29-му? 

А.Г.: Сразу ж, сразу в 29-му.

– А одружились ви в якому році?

А.Г.: Я не поняв, я не поняв вопрос. Ти запитав одно, а потом друге.

– Я думав, шо ви з дружиною пішли в колгосп одразу, чи нє?

А.Г.: Нє, я, це ми пішли у 29-м году.

– Ще самі ви?

А.Г.: Уже наша сім’я вся.

– А! сім’я, все ясно. І брати пішли?

А.Г.: Усі пішли. Да. У нас було уже пара коней, вівці, лошак був гарний.

– Це заробили наче за цей час, да?

А.Г.: Да. Дві корови було, понімаєш. Свині були. Ну, ми тако жили харашо, понімаєш.

– Так, так!

А.Г.: Да, гроші мали. Удівалися. А вже я оженився, то шо ж я, коли я оженився?

– Вже не в той час?

А.Г.: У 38-м году я оженився.

– Ну, ясно. Скажіть, а це, а оце все майно прийшлося здать в колгосп, да?

А.Г.: Сразу здали.

– Зразу. Все, і коні, і корови, все відвели?

А.Г.: Нє, корови нє. Тільки, тільки коні, воза, упряж. Реманент.

– Сіялка, віялка була? молотарка? копаруська? не було цього?

А.Г.: Це ти велике (сміється).

– Такого ще не було, ге?

А.Г.: Була, був значить віз, пара коней, лоша, плуг, культиватор, борони. Оце, оце, оце.

– Весь реманент.

А.Г.: Весь реманент був новий. Всьо нове було. І віз новий, і інструменти, бо ми з братом заробили в банку. Тоді банки були. В банку заробили, значить, оце все, понімаєш, та взяли значить. Ну, думали ж жить.

– А земля збільшилась в вас? ви десь більше землі? Скільки було вже перед колективізацією?

А.Г.: 6 гектарів.

– 6 десятин?

А.Г.: Да, 6 гектарів було в нас. було так 5 гектарів умєстє, 4 гектари умєстє, 1 гектар отдєльно, і гектар було усадьби. Це, це таке. 

– Ну, а як в колгосп, то усадьба якась залишилась? земля трішки коло хати залишилася на грядку?

А.Г.: Ти бач, давали таке, як воно зветься, понімаєш, дивись забув, понімаєш. такі давали, виселяли наче людей на поле.

– Хутори?

А.Г.: Да, да! хутори. І на цих хуторах там давали землю, давали всьо, понімаєш. перебирайсь туди, і там, значить, стройся і живи.

– Ясно.

А.Г.: Або хату перевозь туди, понімаєш. Ну, ми не вправилися, бо вже колгоспи, понімаєш. то вже значить так.

– Скажіть, а хто проводив колективізацію, оце заганяли людей, свої чи чужі? хто був таким більш жорстокішим?

А.Г.: Хто був при нємцах первими значить врагами?

– Не знаю.

А.Г.: Поліцаї. Свої ж? свої. От так і ото, свої! понімаєш, свої. Свої комнезами, от, стукають у стіл – пишись!

– В колгосп?

А.Г.: Да, бо завтра не буде тебе. от тобі й усьо! як хоч. Оце тобі і всьо!

– І люди йшли?

А.Г.: Насильно, понімаєш. Я ж кажу, шо насильно.

– Ну, а цей, тепер в колгоспі нада було заробить якусь копійку, це ж тоді можна було і купить щось, і так дальше. Що його, де ж гроші брать? одяг і так дальше.

 

А.Г.: Бо не було такого, понімаєте. Все було з города. На городі то все, значить, вродило, картопля, понімаєш там, буряк, там то, там сьо, понімаєш. І ето, і податки сильні збирали.

– Сильні податки, да?

А.Г.: Да! облігація.

– Нє, почекайте! чуєте, дивіться, получається так, що в колгоспі трудодень заробиш, так. Це ж цілий день треба робить.

А.Г.: А як же!

– За трудодень гроші не давали? чи півтори копійки? ви казали.

А.Г.: Та скільки там, понімаєш, грошей. Якшо, якшо взяв гроші ето, там насчитували гроші, то всігда в долгу був.

– В долгу, да? Ну, а за що ж тоді жить? красти треба, чи що?

А.Г.: Нє, а треба чесним трудом зароблять було, і всьо!

– Дома щось вирощувать, свиней продавать?

А.Г.: Треба ж було порося пригодувать. Тре було теля виглядіть. Поняв, от. Треба якусь продукцію садовить на городі, шоб це можна її продать було і ето. Особенно я, то я табак садив, о. Садив, значить, півтори сотки табаку, і цим, і цим табаком я обходився.

– Продавали, і хватало на життя?

А.Г.: Переробляв його, понімаєш, на такий, як осьо. О, на отакий табак, понімаєте.

– Ви і зараз майстер по цьому ділу.

А.Г.: Да, возив у Київ, здавав оптом по 300 стаканів, ну, мішок. Брав 600 рублів.

– Ого! так ви були багатій.

А.Г.: Канєшно! по два, по два рублі стакан, понімаєш. Це оптом, шоб ето, шоб та перепродавщиця, значить, вона там продає дороже там, чи шо.

– Це вже в 30-х роках, так? 

А.Г.: Да! у цих, значить. Нє! це вже не в 30-х, це вже в ето, це вже.

– Після війни?

А.Г.: Послі войни.

– А тоді, тоді?

А.Г.: А тоді то я заробляв. Тоді в ето, у 38-му, значить, я оженився. А до 38-го году я робив, значить, трактористом, комбайнером, шофером. Я мав тоді гроші. Я на комбайні робив, то я ето, за місяць заробив, значить, три з половиною тисячі колишнього время. Три з половиною тисячі і 25 пудов пшениці преміальними мені, бо я робив у етого радгоспу.

– Ну, це дуже багато.

А.Г.: Та, ого! то шо, труд же!

Чоловік: Це Дніпропетровська область? це після голоду вже було. А тоді?

– А люди, було таке, що  до колективізації, щоб крали сильно один у одного щось? 

А.Г.: Не було!

– Не крали?

А.Г.: Та, Боже! та це, це було великий сором, понімаєш.

– Щоб у когось щось украсти?

А.Г.: Бували такі случаї, понімаєш, шо хтось у когось один раз, понімаєш, та украв кабана, украли тут на хуторі, понімаєш. Ну, його вловили.

– Велика ганьба була, ге, цій людині?

А.Г.: Та вони там, понімаєш, причепили кусок м’яса, кусок сала на спину, і по селу водили й били, поки, поки дуба не дав.

– Не вбили, ви скажіть!

А.Г.: Да, ото було таке, самосуд такий.

– Це до революції?

А.Г.: Яке до революції!

– Чи в 20-х роках?

А.Г.: Ну, в ето, у 27-му году, в 28-м, понімаєш. перед колективізацією. Це такий був, був такий один в нас у селі, шо вкрав кабана. От, то його, значить, били-били-били, поки, поки довели до хати, і коло хати вбили, і в садку й закопали, понімаєш. Уже свої там закопали. Тоді такий самосуд був! тоді не було, шо це ти не маєш права його вдарить. А то, значить.

– Скажіть, ну, а після колгоспу змінилася ситуація? люди стали більше красти? Треба ж було за щось прожить, чи нє? Звідки оце взялося, що зараз оце всі крадуть? Це воно ж не одразу з неба впало. Якось воно ж поступово це з’являлося, так же? як ви думаєте?

А.Г.: Я нічого не думаю, була строгость.

– Строгость була, да. Ну, коли воно оце почалося, це, що почали люди красти? Й потихеньку, як за часів оце Брежнєва вобще.

А.Г.: При Брежнєву не крали.

– А коли ж крали? тільки зараз? 

А.Г.: То зараз крадуть.

– Ну, тоді, як колгоспи стали, тоді теж не крали, да? крали чи ні?

А.Г.: Ну, тоді, як ето, як одна жінка вкрала 3 снопи під городом пшениці, принесла додому, найшли – 3 годи тюрми. Да!

– Боялися, да, красти?

А.Г.: Та куди! Строгость була, понімаєш! На буряках, як копають буряки, то це, хто там возьме буряка, чи два, чи три там додому несе, то й то труситься, понімаєш. Бо перестрінуть, от, всьо! Да, це було строго, строго-на-строго. така строгость була, шо ніхто нічо не крав. 

– Скажіть, а от стосунки між людьми змінилися після того, як з’явилися колгоспи? якась недовіра з’явилася між людьми? чи навпаки радість?

А.Г.: Нє! ти знаєш, шо й не було недовіри, такі були хароші люди. І з пєснями, і веселі були, і всьо такі, понімаєш. Так, нічого такого не було.

– Не змінилося, да.

А.Г.: Не змінилось нічо, понімаєш.  

– Ну, а було таке, що когось в 34-му, 37-му роках кудись вивозили, розстрілювали, забирали? такого не було? в 37-му?

А.Г.: Хто його зна! так я не замічу, понімаєш. Бо це вже, уже я не був дома. Уже я був в ето, у Криму.

– Ви на заробітки поїхали, да? чи що?

А.Г.: Да!

– От скажіть, будь ласка, оце ж люди мали землю свою раніше, так, ну, то ж їхня була земля наче, пахали, й ви мали ту землю. А це ж прийшлося вже поступить в колгосп, і це ж уже була  наче спільна, так. Ну, а почуття своєї власності ще у людей зберігалося.

А.Г.: Воно й зараз єсть.

– І є, да? Я хотів запитать, скільки років оце пройшло, що люди почали забувать, що у них була колись своя земля? скільки?

А.Г.: Да, тоді таки, як була своя земля, то все було своє. Все було, все було моє. Понімаєш. А тепер, як уже в колгоспі, то це наше.

– Ну, ваше і моє.

А.Г.: Ну да, це вже наше.

– Ну да. А воно чимось відрізняється від того, що воно ваше особисто? ви ж його наче взять можете, скільки хочете, правильно? бо воно наше, а не моє. Як до цього ставилися люди?

А.Г.: Строго ставились.

– Строго, да.

А.Г.: Строго ставилися. Ти, Іване, вкрадеш, понімаєш, а я ж не вкраду, бо я, бо в мене совість така, а ти, Іване, крадеш, от. То ти розікрадеш так, як зараз оце  розікрадуть Україну, понімаєш, от.

– Вони уже розкрали, можна не хвилюваться. 

А.Г.: Я, я понімаю, я добре знаю. То оце ж тобі, а тоді, а тоді шо ми, чим ми будем ділиться? понімаєш. Бо це ж наше, понімаєш. Нам прийдеться 100 грам, чи там 300 грам на трудодень, а ти розікрав, а ти, ти наносиш, а мені тоді тільки вийде 250 грам, понімаєш. То чо це ти будеш мать, а  я орать? Не трогай, і всьо! І ти візьмеш за те, понімаєш.

– Вболівали за колективну власність, да?

А.Г.: Да! да! да!

– Зрозуміло. Розкажіть, а ви б хотіли вернуть оте господарство, яке ви мали тоді з братами і матір’ю? щоб зараз воно було? Щоб вашим дітям, онукам передать.

А.Г.: Якби мені було 25 – 27 год, то я його й сьогодні взяв би.

– Взяли б?

А.Г.: Да, а шо мені вже 83, уже нема куди.

– Тобто, бажання ще залишилося?

А.Г.: Ну, то таки, понімаєш, я знаю, шо я вийшов, та так, як осьо на свій город, я вийшов, то я хазяїн на ньому.

– Ясно.

А.Г.: Ми як ето, получили землю цю, значить, 6 гектарів, то 4 гектари засіяли пшеницею. Сівалкою, значить, на пар навозили всьо, понімаєш. То ми мали, значить, 500 пудов пшениці.

– Це велика кількість.

А.Г.: Да! да. То здали в государство по руб 20 копійок пуд, по руб 20 копійок пуд.

– То ви мільйонери були!

А.Г.: Да, гроші були, значить, всьо було, понімаєш. Ну, ото так. 

– Скажіть, будь ласка, а от тоді, до революції, як оце, можна сказати, хто був найголовнішою такою людиною в селі? найавторитетнішою, найголовнішою людиною в селі.

А.Г.: Ну, це був розумний якийсь староста.

– Староста. А хто його обирав?

А.Г.: А люди.

– Люди. Не було такого, щоб присилали оце, як там.

А.Г.: Нє-нє-нє! Іванов, а він трошки там, він трошки такий наче розбитний, а бувало й неграмотний.

– Ставали, ну розумні!

А.Г.: Саме главне, шо розумний, понімаєш.

– Дурня не поставлять?

А.Г.: Нє! і пам’ятливий. Отака пам’ять, понімаєш. Нема секретаря, значить, шоб грамотного.

– Писаря. 

А.Г.: Писаря, до, от. Ну, то це, значить, прийде якась там тітка у сільраду.

– Гапка, Гапка!  

А.Г.: Да, та мені треба там то найди, то значить, писар перекида, перекида, а він каже – осьо вона! понімаєш?

– Найшли.

А.Г.: Осьо, каже, вона. Понімаєш, показує, каже – да, вона, понімаєш. Ну, це там, ну куди там треба, понімаєш, такого.

– Ну, а цей, а люди, а люди поважали цього старосту? 

А.Г.: Да, да! а як же ж!

– Ви кажете, оця вся спільність сільська називалась громада?

А.Г.: Да!

– Було таке слово – громада?

А.Г.: А як же! питай громади. Питай громади! Це ж на зборах, понімаєш, хлопці кажуть, то була сходка, до ето, до.

– До революції?

А.Г.: Да, до тої, до, управа.

– Управа?

А.Г.: Це управа. Це сільрада, понімаєш, а це управа. До управи на ето, на збори. Іде дядько по кутку, понімаєш, та й кричить – на збори!  на збори! всі на збори до управи! понімаєш. Люди йдуть. Значить, оце от. А якшо то, то каже – питай громади!

– Яке питання треба вирішить?

А.Г.: Да! як шось тре, понімаєш, пісок на ділянку, питай громади! проси громади! як громада.

– Як громада, значить, получається, шо громада мала безмежні можливості.

А.Г.: А, да, да! Зараз сесія такого не має.

– Як тоді громада?

А.Г.: Як тоді громада.

– Так землю наділить там?

А.Г.: Кому шо дать, понімаєш, кому, кому шось, якусь може й допомогу дать, понімаєш. То це.

– Якісь гроші були в громади? 

А.Г.: Ну, там уже, значить, не знаю, як вони, ну, ну було такі бідні, шо нема нічого, понімаєш. То вже на хорошого, значить, старосту, то вже на громаді каже, шо давайте складемся та купимо чи теличку, чи корівку якусь. Шось таке помогти йому, шоб він, шоб він наче. А діток було ж багато!

– У нього, того бідного?

А.Г.: Да, шестеро чи семеро, понімаєш от. Да, ну то, то вже тоді, вже як староста сказав от, то вже громада, значить, каже – там, значить! ото! то! То внесемось, понімаєш! там по карбованцю. Ну, це ж громада, якусь там, понімаєш, рублів 500 і знесуть. А тоді визиває вже, значить.

– Цього бідняка? 

А.Г.: Староста, да. То нехай прийде Іван, значить, до сільради чи до управи, понімаєш,  то там йому вже є. А тоді, значить, так ше й не дають йому, понімаєш, шо на от! пропий. Уполномоченного дають, понімаєш.

– Вже з селян, да? 

А.Г.: Да! іди в базар, виберіть там корівку для дітей, да. У цього дядька гроші. А той іде за ним.

– Як на прив’язі.

А.Г.: І всьо. І таке було, понімаєте. Ну, тоже така защита була, понімаєш.

– Соціальна така, як сьодні оці з пузами хочуть соціально захистити. Скажіть, а піп яку владу в селі мав?

А.Г.: Уууу! піп велику владу мав. Це ж піп. Він більшу владу тоді мав, як зараз має Президент!

– Серйозно?

А.Г.: На селі, да!

– Ви скажіть! а що ж він таке?

А.Г.: До попа за всею порадою. Він грамотний! понімаєш. Він, значить, розсудливий. Він все розсчитає. А даже, даже такі були, пойми, шо ішли до попа питати, чи й заміж можна вийти? понімаєш.

– Поради, поради.

А.Г.: Да, да! То він каже – за того не йди! Були такі вдови, понімаєш. За того не йди, бо то поганий.

– А він знає.

А.Г.: А він знає людей.

– Чуєте, а це, він сам місцевий був? як батюшку звали?

А.Г.: Роман Дьяковський.

– Він місцевий?

А.Г.: Да! не знаю, зкудова він. Чи він місцевий був, чи не знаю. Ну, тоді, значить,  піп, та й всьо.

– Ну, у нього якась земля була? хата була?

А.Г.: Да! дом, гарний дом.

– Люди поважали його? 

А.Г.: Да, да! це піп куди там! Це, понімаєш, шо піп сказав, те й буде. Шо сказав то піп, значить. Піп, це у його гарна хата була, значить, от. Коло хати було, значить, 3 десятини землі, і ше й так було на луках, понімаєш, там десятин три.

– То це він сам стояв там арбайт раком на тих городах?

А.Г.: Піп? (сміється). Він не робив! Вино пив, яїчка їв, понімаєш. Ми жили. моя мати жила через річку, город наш до річки, і попів город.

– Як річка називалась?

А.Г.: Голохватка.

– Голохватка? хороша назва. 

А.Г.: Маленька така річечка, Стрижень так звали його. То ето, то мати ж ходила кажді через дві неділі прать більйо.

– У нього?

А.Г.: У нього, ці скатерті! А тоді ж не було полів, понімаєш.

– Долівка.

А.Г.: Поли були, рядна, скатерті. По скатертям ходили, бо люди ж давали, вони ж все забирали.

– По підлозі по скатертях?

А.Г.: Да! А це ж у піст попові йти, значить, наче бабів розговлять, бо він же носив чашу, от, із медом ложечку, да. І це, значить, іде ж туди в суботу. Це вона, говіють люди, понімаєш. 

А він іде, значить, йому приносить служанка тарілку ковбаси, да, ну там м’яса, яїчок нажарених, усьо, понімаєш. А я ж, як оце тут кухня, а тут такий калідорчик, а туди в його зал великий такий, як оце вся хата наша отако, понімаєте. Посередині стіл, туди комната, туди комната, понімаєте. Він сідає, таку бутилку вина, і чарка отака завбільшки.

– Келих?

А.Г.: Така грам навєрно, грам 200, бо така, наче й зараз бачу, така ж чуть тонка, а така велика. Він, значить, хильнув, наївся і пішов співать у церкву. А це ж піст. І всьо, йому, йому шо?

– І люди знають те і нічого не говорять?

А.Г.: А люди, хто там знає! він у хаті наївся.

– Ну, а ви знаєте.

А.Г.: Ну, то я ж, то я казав матері, ввечері йдем додому, кажу – мама, а чо ж це піст, а піп їсть і ковбасу, і яїчка? А мати каже – якби в нас було, то й ми б їли. Оце тобі й усьо.

– Ну, а вони між собою не сварилися, піп і староста? 

А.Г.: Нє! з попом ніхто не сварився.

– Не можна, да?

А.Г.: Нє, Боже упасі! Це, це, це великий чоловік.

– Диктатор на селі.

А.Г.: Да, да, да! Шо піп сказав, понімаєш, це должен буть закон.

– Ну, а на нього хтось міг впливать, на цього попа? в нього було там якесь начальство своє? Чи він був сам собі голова?

А.Г.: Може й були такі, понімаєте, приїжджали в гості такі попи, куди там! понімаєш от. Той повний зал, повний зал. А я ж, а я ж там, бо мати помагає готовить, а я ж бігаю коло неї там. Ну, подай мені, значить, там то ковбаси кусок, понімаєш, то то, то сьо.

– Ну, такі пузяри були великі в них? 

А.Г.: Да! такі ой-ой-ой! в карти грають, понімаєш!

– Матюкаються? чи не матюкалися? всяк було, да?

А.Г.: Це я не чув, ну, це вже, ізвініть за вираженіє, як вийдуть надвір, понаїдаються а понапиваються, пердять аж реве!

– Попи, ге? (сміються). Правильно. 

А.Г.: Еее! ееее! А я ж, а без мене ж ніде, я й підслухаю, і побачу. Ну, ото такі, понімаєш, вони розкішні були.

– Скажіть, а от ці збори громади, ці збори сільської громади, вони проходили дуже серйозно? кожна людина говорила якусь пропозицію свою і її обговорювали? так?

А.Г.: За це я не скажу, бо я ж тоді малий був. Я не знаю, як це воно, шо вони там говорили. А такого, значить, такого багацько. Бо без нас же нігде не було, понімаєте, без хлопчиків. Це ж такі саме, шо скрізь побіжать і провідають усьо, понімаєте.

– Скажіть, а всі мали право однакове голосу? чи хтось позбавлявся?

А.Г.: Були такі, шо не мав права голосу.

– Хто це такі?

А.Г.: А, якшо ти знаєш може, дід Василь Карпенко, не знаєш його? Ото вище дядька Петра хата.

– А, так то тут?

А.Г.: То ж він, він був швейцаром у етого, в Приймаковці. То вже, як із армій прийшов, понімаєш, у 18-м году додому, на родіну, то він не мав права голосувать.

– Чого?

А.Г.: Заборонено було йому!

– Чому?

А.Г.: Бо він коло царя був! понімаєш.

– А! із-за цього. А до того нікому не забороняли?

А.Г.: Нє, а так, а так всі, значить. 

– Не було таке, шо ти бідний, ти не маєш права голосу?

А.Г.: То нє! нє! такого не було! То в нас було, понімаєш, наоборот, понімаєш, бідняки росли вгору!

– До революції? 

А.Г.: До колективізації.

– Нє, а до революції? що мати розказувала? як до бідняків ставилися? Ну, було таке, наприклад, шо оце багатій до бідного ставився зверхньо так, наприклад? Шо якось?

А.Г.: Ні-ні! не було, не було цього! Було тільки те, шо він мав раба. Багатий.

– За раба його мав? наймита?

А.Г.: Да. Оце тобі на сезон.

– Наймав собі? 

А.Г.: Іди йому одроби, понімаєш. От. А він тобі там дасть, понімаєте, хлібину чи шо.

– Ну, ясно. А от стосунки між бідним і багатим не були такими, шо не нада ділити?

А.Г.: Нє! нє! нє!

– А так розмовляли? в лавці зустрічались?

А.Г.: Такого, понімаєш, і якшо свальба, то на свальбі гуляли, понімаєш. І в бідного, і в багатого, понімаєш.

– Ну, ясно.

А.Г.: От, да, і багатий до бідного йшов, якшо звали, понімаєш.

– Ну, зрозуміло, не цуралися.

А.Г.: Нє-нє, нє-нє, нє! Було таке взаємно, взаімоотношеніє хароше таке між людьми, понімаєте. Тоді зовсім народ, зовсім іначий, понімаєш,  тоді був такий народ одкритий. Зараз то шо ж, зараз, зараз хуже у 100 раз.

– Скажіть, а от як ситуація змінилася, як зайшла колективізація? Оце дивіться, вже совєцька влада прийшла і колективізація, оце була тоді громада. Вирішувала всі питання, обирала старосту. Як оце голова сільської ради, він, шось змінилося якось в краще, чи в гіршу сторону? і що взагалі змінилося? Як оце сільради стали і колгоспи. Була така рівноправність виборчого голосу, чи ні? 

А.Г.: Було це все, бо я знаю, шо як у ето, як зробили клуб із етої, із панського такого общежитія. Таке воно було кирпичне, здорове, понімаєш, там розділене було. То вигородили це все, понімаєте, зробили клуб. У той клуб сходилися, значить, все село.

– На сходку, як на збори?

А.Г.: На збори, в кіно, понімаєш. Уже, як появилося кіно. Ну, кіна ше тоді не було, а були, значить, театри.

– Скажіть, ну оце староста і голова сільської ради, вони відрізнялися один від другого? Обирали одну людину, а голова сільської ради це друга людина. Як їх можна чимось порівнять між собою?

А.Г.: Я не поняв вопрос.

– Голова сільської ради і староста, який був до революції, вони мають одні й ті самі права, чи ні? Обирають теж розумних людей на ці посади? чи ні? на голову сільської ради. Чи вже як? 

А.Г.: Тут уже, тут уже, знаєш, ішли вже, значить, такі, которі мали язика гарного.

– Не розум, а язик, да?

А.Г.: Язик, понімаєш, от. То цього, значить, уже він має болтать багацько. Болтать язиком. Оце, значить, він то сказав. та вони й молоді були, і старіші були такі, понімаєш, всякі, який попаде. Хто там був старостою.

– Зрозумів. Ну, а піп яку роль тепер грав? після того, як колгоспи прийшли? куди дівся піп?

А.Г.: Піп роль таку грав, як ото зараз я.

– Уже ніякої, да? уже владу забрали в нього взагалі, да?

А.Г.: Піп то був, але він так, значить, гладив за шерстею, понімаєш.

– Нову владу? боявся їх?

А.Г.: Боявся. А як же! Бо так, значить, ага! прийшли, значить, на Паску люди ж паску святить, понімаєш. А голова сільради пішов та попа забрав на кузки, на поле кузки собирать.

– Попа кузки собирать?

А.Г.: То чия влада була старша?

– Ну, звичайно голови!

А.Г.: Ось тобі і всьо, понімаєш.

– І піп нічо не сказав?

А.Г.: Нє-нє! бо він, якби він сказав, прийшов, та людей же було багацько, шо він сказав, шо усі люди і то, і батюшка, шоб ви вийшли на кузки, бо кузки буряки з’їдали.

– Які кузки?

А.Г.: Кузки, довгоносики!

– А! кузки! ясно.

А.Г.: Кузка, довгоносик.

– І всі пішли, і служби не було? 

А.Г.: То люди розійшлись по домах, не пішли! А батюшка прийшов.

– Його не розстріляли в кінці кінців?

А.Г.: Нє-нє-нє! Боже спасі! понімаєте! він прийшов, а я був бригадиром тракторної бригади, понімаєш.

– Ви в  церкву теж ходили, чи ні?

А.Г.: Малим бігав. А то я і не понімав церкви, і релігії не понімав. І я вірю, шо це була одна брехня, то була друга брехня.

– Зрозуміло.

А.Г.: Понятно? оце й усе, понімаєш. Ну, зараз, понімаєш, шо церква? Як ми вже, як я виріс у совєтській власті, понімаєш. Шо з тої церкви?

– Ну, а бабушки якісь ходили, дєдушки тоді в церкву? старі люди ходили?

А.Г.: Ходили!

– Ще при колгоспах ходили?

А.Г.: Ходили! все время ходили!

– Не боялися, да?

А.Г.:  Нє! ходили, понімаєш, і піп правив, і всьо. І він плохого не казав, понімаєш.

– Ясно, гадості не казав нікому.

А.Г.: Да, всяку, понімаєш, це людина грамотна. Я так считав, понімаєш. А людина грамотна таки, як не єсть,  це ж треба все-таки кончить семінарію, понімаєш. Це ж з вищим образованієм людина. То шо ж, шо ж протів його? понімаєш. Ну, так він, значить, ето вот. А якщо підчинявся старості, понімаєте.

– Голові сільської ради? 

А.Г.:  Да! да-да. Шоб вінчать, то піп не вінчав. Каже – дай мені справку дето од старости, од голови сільради, шо розрішає вінчать.

– А похорони?

А.Г.: А похорони то робив.

– Без дозволу, да?

А.Г.: Нє! без ніякого. Прямо беруть його тут, значить, всьо без ніякого, піп та й усьо. Іде, тоді ж ні машини, нічого, кіньми везуть гроба, або несуть на плечах, от. І піп іде пішки аж туди, назад. Там шо платили, не знаю. То так не то, не було такого, шоб він десь там супротивився, чи шо, понімаєш, не було!

– Скажіть, будь ласка, в вашому селі співали раніше люди?

А.Г.: Співали! оооо! скрізь з пєснями. На всякім кутку, і на всякім перелазі пєсні.

– А було таке, що оце, наприклад, на одному кутку співають, а другий наче в конкуренцію вступає?

А.Г.: А як же! ті гарно співають, а ті краще.

– Да, а які краще?

А.Г.: Ну, в которих голос кращий.

– Були такі?

А.Г.: Були! ото парубки йдуть, а дівчата вийшли гулять, немає, значить, хлопців. Починають співать.

– Закликають наче?

А.Г.: Да! співають ось, ідуть парубки, і тоді вже вмісті, значить, співають. А ми ж малі бігаєм, от. А тоді, значить, да. 

– Скажіть, а от це, знаєте, це в хорі є різні голоси, оце альти, тенори і так дальше. Ви самі співали, в вас який голос?

А.Г.: Кричав, та й усе!

– Отак навпростець?

А.Г.: Нормальний був. 

– Ну, в вас тенор, чи шо?

А.Г.: Та, я не знаю, який він там.

– Ну, хороший голос?

А.Г.: Був!

– Ну, а на скільки голосів співали от в вас, дівчата це, так знаєте?

А.Г.: Я як в армії був, то на всю роту горяк був.

– Сильний голос був, ге?

А.Г.: Да.

– Скажіть, а от який куток за вашого такого парубкування був найкращим? найсильнішим? Такий, що було дівчата найкраще співали? на якому кутку?

А.Г.: Шо, як вони скрізь гарно співали.

– Всюди харашо, да. Ну отаке, вечорами переливаєтесь.

А.Г.: ну, так було, наче це наший куток найбільше, бо сюди й хлопці сходились, і дівчата свої виходили, значить. Були гарні дівчата в нас.

– Дуже красиві, да?

А.Г.: Да.

– Ну, залицяння? парубки напевне залицялись?

А.Г.: Да! приходили хлопці. Ну, це з гармошкою. Тут, значить, колода лежить через хату, така завтовшки. Насіння там налузкають отако го.

– По коліна?

А.Г.: Гармошка прийшла, танцюють. Босі! босі! і всьо!

– Коли весело.

А.Г.: Тільки ляпотять ноги!

– Чуєте, а це, ну було таке, наприклад, ви запам’ятали таких людей, що найкраще дівчата співали? або баби? Що отак от співали, що рівних нема? таких не пам’ятаєте?

А.Г.: Та чо ж це, знаю.

– Ану, нагадайте, хто це такий був?  

А.Г.: В нас це було такі дві дівчат, которі, значить, такі пам’ятливі, і пєсні співали, і вгору гарно тягли, понімаєш.

– Як їх звали? не пам’ятаєте?

А.Г.: Чо ж не знаю? знаю. Ганна Тарасовна і, і Ганна, дивись, це перва була така, і Ганна Сергіївна.

– Оце найкраще співали?

А.Г.: Найкраще співали.

– Скажіть, а яких пісень тоді співали? козацьких?  чи оце про кохання? про вірність, про невірність?

А.Г.: Такі сільські!

– Сільські, да? Ну, які? “Цвіте терен”? Про Бугая?

А.Г.: І такі співали, і такі співали.

– Козацькі співали?

А.Г.: Не було, мало було.

– Мало козацьких, да, було?

А.Г.: Мало такого. А всякі такі, значить, сільські такі, із життя, понімаєте.

– З життя в більшості співали? 

А.Г.: Да, да, да. Оце було це дівчата зійдуться, то співають “Із-за гори кам’яної”.

– Голуби літають?

А.Г.: “Голуби літають, не зазнала розкішоньки, а вже літа минають”.

– Це ж молоді співали?

А.Г.: Да-да-да!

– А що ж літа молоді в 20 років вже минають?

А.Г.: Та нє! примєрно в мене були до 40 год молоді. Ну, то я не чуствував.

– Ну, правильно. То як  співать таку пісню? це ви ж зараз можете співать, що

 “Запрягайте, хлопці, коні, коні воронії,                                                                         Та поїдем доганяти літа молодії”. 

Скажіть, а під час колективізації змінилась ситуація? менше стало пісень? чи ще більше начали співати? 

А.Г.: Та, нічого не ето, не впало на душу таке, шоб наче впало! Було, ми і на полі робимо, орем, сієм, цілий день ганяєш сівалку, о!

– З піснею?

А.Г.: А ввечері сідаєм на коні із пєснєю!

– Ви скажіть!

А.Г.: Це був закон такий!

– Ну, пісні теж співали більше такі життєві? так?

А.Г.: Да-да! всі в настроєнії таком, ми не дивились, шо там, понімаєш, ето, шо це, значить, колгосп, шо це то. Того не должно буть. Не возражали такого наче.

– Чуєте, а вам відомо таке от діло, як називається вечорниці?

А.Г.: А чого ж?

– А що воно таке за вечорниці? що то? чому таке слово?

А.Г.: Та, вечорниці це такі. Була одна хата, де там, значить, дівчата сироти остануться, понімаєш, або дівчина й хлопець, ну сироти. У їх же там нема нікого, понімаєш. До їх, значить, сходяться ввечері.

– Баби? діди? чи хто?

А.Г.: Дівчата! хлопці! да от. Бо діди й баби то це собі у другу хату там собираються.

– Ну, теж собираються десь?

А.Г.: Да, як шось там, знаєш.

– Потеревенить. 

А.Г.: Да. А це молодьож така, шо вона ж пряде, їй же треба було, значить, прясти, шоб було шо надіть.

– Угу, гола ж не буде ходить.

А.Г.: Шоб була сорочка. Шоб була спідниця. Шоб було то, понімаєш, то. То вона бере на ето, на вечір там 2 мички, чи 4 мички коноплів, готова вже вона, от гребінь. І ето, і стілець.

– З собою бере? вона з собою принесла?

А.Г.: Да, бере з собою. І це йде, цілий вечір там гуляють, там і хлопці, й дівчата. І співають, і всьо. І прядуть!

– І хлопці прядуть, і дівчата?

А.Г.: Нє! хлопці там гуляють.

– Грають в карти?

А.Г.: Да! в карти то ну так ето, да. А дівчата, значить, не обращають вніманія, нога, рука работає, понімаєш. Цілий вечір.

– Так хтось і їсти готує для них, чи нє?

А.Г.: Нє!

– В основному їли вдома, і туди прийшли в гості. 

А.Г.: Да, там поїли оце вже ввечері дома, попорались, а тоді йдуть туди, значить, на вечорниці.

– То це до ранку? чи ні?

А.Г.: Ну, там до 12, понімаєте там, поки напряде повне веретено.

– А батьки пускали, не боялися?

А.Г.: Нє! відпускали.

– А що таке досвітки? вони якось від вечорниць відрізнялись?

А.Г.: Оце ті ж самі вечорниці, шо й досвітки.

– Оце одне й те саме?

А.Г.: Оце одно. Тільки кажуть – де? на досвітках! де? на вечорницях! Оце, значить, так. На досвітки це значить, оце ж воно.

– Ну, а коли от досвітки ці, можна сказать, вже не були, уже не було досвіток? коли оце вже перестали люди ходить на досвітки?

А.Г.: Уже, як стала колектівізація, то вже перестали прясти.

– Вже мануфактура з’явилась, чи що?

А.Г.: Появилась мануфактура. Уже можна було за ето, за 3 карбованці штани купить. Мануфактура вже ж ето, тоді були кооперації.

– Зрозуміло. А люди, а люди не сумували за досвітками, за вечорницями? хлопці, парубки?

А.Г.: Та ні! та все ровно збиралися ввечері, гуляли на вулиці, понімаєш. Співали, танцювали, гуляли без ніяких, понімаєш. Нє, це так, шоб не йти, бо це ж нє. Од цього не було перерива.

– Зрозуміло. Скажіть, а от були такі жіночі, знаєте, спеціалізації, були такі баби кухарки? повитухи баби були в селі?

А.Г.: Були!

– Були повитухи, а що це за баби такі були?

А.Г.: Це були такі баби, мастєра такі, которі, значить, роди приймали. Це ага! як уже породілля, то – біжи до баби до теї!

– До повитухи. Так і казали – баба повитуха?

А.Г.: Побігли, привели бабу, вона роди приймає, значить.

– То це повинна буть якась спеціальна баба? вона знає?

А.Г.: Ну да! знає. Не таку ж, як уже. Вона там, на село їх, може, там 3 – 4 в селі.

– Всього?

А.Г.: Да, да! Бо далеко приходиться бігти.

– Але вона щось розуміє та баба, да?

А.Г.: Ну да, вона як фельшарка. Вона вже знала. як пупа зав’язать, як всьо, понімаєш. Шо дитині, значить, треба.

– А замотували в якусь полотнину дитину? Бо я чув, що наче замотували в конопляне полотно, як тільки народиться. Правда, ні?

А.Г.: А як же! це ж тоді ж не було такого ето, ну, полотна білого такого тоненького, це не було.

Жінка: На рушник ложили дитину.

А.Г.: Це було тільки у багатших. То це було тільки на станок сорочки цього білого перкалю. Вишита сорочка оце, а тут полотно! Тільки полотно гарно одбілене, мяке, хароше. Отак і ці ж тряпки, шо ж дитині пелюшки, тоже з цього полотна. Воно м’якеньке, понімаєш. І то саме, обмотали.

– Скажіть, а були такі баби, що оце голосильниці? Що оце, наприклад, як хтось помре, то її запрошують співать, а вона так страшно тужить за тим? Така спеціальна якась професія така.

А.Г.: Не знаю, не було в нас таких.

– Тоді не чули, да?

А.Г.: Не було в нас таких. А були такі, якшо вмре, ну то просять у пєвчу. 

– У пєвчу, да? 

А.Г.: Да, ну, там було на село такі, якшо до багатого, то й 10 жінок іде, понімаєш. І один був такий Герман Бас. Такий маленький, ну так дув громко, шо оце ууууу!

– Ніхто не боявся?

А.Г.: Пєвчі, у пєвчі, в церкві співав, понімаєш.

– В хорі, в хорі співав? 

А.Г.: То це таке, значить, такі були люди, шо ну там, шо він? Може і шось і платили, а то по платочку цьому носовому.

– По хусточці. А скажіть, будь ласка, а от ансамблі якісь були в вас музичні тоді такі? не було нічого?

А.Г.: Не було! це була в нас на нашім кутку, на другім кутку, на третім кутку. Це були такі ансамблі, як воно зветься? самодіяльні!

– Самодіяльні. Так які інструменти? на яких інструментах грали?

А.Г.: А! це було так барабан, гітара, мандоліна, балалайка.

– Бубон?

А.Г.: Бубон обізатільно!

– А бас? був такий інструмент, бас? Оце такий, знаєте, як віолончель?

А.Г.: Нє, такого не бачив я.

– Не бачили ні разу, да?

А.Г.: Нє, це було, я ж кажу, гітара, мандоліна. Бандури не було тоже.

– А це, а сопілки? скрипки?

А.Г.: Були скрипки.

– А сопілка?

А.Г.: Не було.

– Ну, скрипалі були на село?

А.Г.: Був, значить, один, на скрипку грав. Ну, то це його, значить,  він уже наче пожилий.

– Не молодий?

А.Г.: То вже не молодий, то так його тільки брали наче то, як на буряки. Бо тоді ж на буряки брали, значить, людей ну в радгоспи. То це набирають, приїжджають там 5 чи 6 підвід, а то й 10 підвід на село ізвечора. Із музикою, гармошка, скрипка, барабан. То це.

– Бубон, бубон?

А.Г.: Бубон, да. То цей дядько, значить, грав на возі, значить. Звечора вони приїжджають так в 7 вечора, ше зарані. Починають грать, тут уже сходяться з усього села дівчата, танцюють, гуляють. Потом розходяться. А рано кажда з узелком сюди, і вже в 6 часов поїхали на буряки.

 

– Скажіть, будь ласка, а от цей, що, наприклад,  ваш батько грав на чомусь, на якомусь інструменті? 

А.Г.: Не грав.

– А мати? ні, да? А ви на чомусь грали?

А.Г.: Я грав.

– На чому? 

А.Г.: Я грав на гармошку.

– На гармошку грали. А хто вас навчив?

А.Г.:  Ше на балалайкі  грав. І оце вже, як приїхав із армії, то ше й привіз акордеона, на акордеоні грав.

– А шинок був в селі? шинок.

А.Г.: Не було.

– Шинка не було. А де ж люди горілку брали? Дурниці питаю, чи що?

А.Г.: У етом, у лавці.

– А до лавки? лавка ж не завжди була?

А.Г.: Всігда була! всігда була.

– Ясно.

А.Г.: Це на свальбу, на свальбу самий багатий узяв, значить, ящик горілки.

– Тоді ще, до революції?

А.Г.: Нє, це вже, це вже ето, це вже при НЕПу.

– При НЕПу, да? Це найбільше, ящик горілки.

А.Г.: Це ящик горілки, оооо! Дід Мухомор узяв ящик горілки на свальбу! Ти шо шутиш? понімаєте. Це 20 бутилок.

– Так зараз цистерни не хватить!

А.Г.: То яка ж та чарка? понімаєш.

– Маленька? 

А.Г.: Отака чарочка.

– Як наперсток.

А.Г.: На ножці така висока, тоненька, а тут така, знаєте, от гранчаста, шестигранна. І то так посідають за два чи за три столи, молодіж, ну. А хазяїн, значить, ото іде бере, значить, бутилку горілки, кварту, і це всім наливає. Налив, дав одному, той випив. Налив, другому дав, той випив. Той закусує, поки до того дойде, так і поїдять уже.

– Тобто, він з однієї чарки всіх обходив на весіллях так?

А.Г.: Да!

– Не так було, як оце зараз, сіли, всім чарки?

А.Г.: Нє, шоб це каждому чарочку, та нє! посередині стола закуска, там хліб, там, понімаєш, ето, капуста, цибуля там. Ну, таке, понімаєш, отаке. Закуска. Та це тобі й всьо. Чарочкою.

– А от оце, як клуб став в селі, то там музики вже грали вже в клубі? не на колоді зустрічалися, не на кутку, а в клубі, да? То це вже куткові співи почали затухать? чи нє?

А.Г.: Да, уже почали трошки. Бо то ж уже туди підуть, та на ето, на.

– На кіно?

А.Г.: На виставу, чи на кіно, понімаєш. А тоді вже ж додому. То вже дорогою ідуть та співають. Всьо ровно значить.

– Зрозуміло. Ну, а були такі люди, що організували наче хор в селі?

А.Г.: Були!

– Були талановиті такі?

А.Г.: Були, то це ж воно в клубі.

– В клубі вже співали?

А.Г.: Вже в клубі, значить. Вже, значить, тут всякі. Хто як мог, так організовував. В мене старший брат, то цей усе організовував.

– Талановитий був організатор?

А.Г.: Да! і постановку, і пєсні, і всякі, всьо. Оце, значить, його було таке.

– І п’єси ставили, так? 

А.Г.: Да! да!

– Скажіть, будь ласка, а старців вам приходилося бачити?

А.Г.: А чого ж?

– Ану, розкажіть, хто такі старці? не похожі оце на нас, ні?

А.Г.: Ну, канєшно, ми зараз всі старці (сміється). А тоді, а тоді було, знаєте, що? Це которі не трудоспособні. 

– То старець? 

А.Г.: Каліка, понімаєте. Сліпі, багацько було. Бо в мене двоюрідний брат осліп у 12 год, от. Погнав корову пасти на берег, та ліг, заснув, а йому потягло очі.

– Чого це?

А.Г.: Простудився! Ну, то він ето.

– Старцював?

А.Г.: То він уже, значить мусів, бо сім’я ж була. І жінку сліпу взяв. А двоє дівчат були не сліпі. І зараз це вже вони, як колгоспи, понімаєш, то вони бухгалтерами в колгосп.

– Батьків доглядали?

А.Г.: Да.

– Скажіть, а бачили ви, наприклад, щоб ці старці співали? 

А.Г.: А як же!

– Ану, оце розкажіть!

А.Г.: Як ето, як зберуться,  вони ж не з одного села, да із туда, з туда, вони всі знакомі, бо вони скрізь ходять по миру.

– Знають один одного?

А.Г.: Да! То це як прийдуть до цього мого брата двоюрідного Павла, ото як понамощують ліри!

– Ви скажіть, оце цікаво! Ви чули самі?

А.Г.: А як же! оцю ж женицею, понімаєш, струни. І там 3 струни, понімаєш, і ето, і корба. І тут перебирає, понімаєш.

– І грає?

А.Г.: Грає! співають! Вип’ють, співають, танцюють. Всьо, понімаєш.

– Старці, як люди.

А.Г.: Да, як люди!

– Слава Богу.

А.Г.: Тільки, шо вони Богом обіжені, понімаєш. Каліки. Ну, мають поводатарів.

– Своїх дітей з собою?

А.Г.: Нє, наймають. Да, таких десь сиріт примєрно, як це мій двоюрідний брат, то просить матері – нехай Андрей зо мною піде до Києва.

– Ви? щоб ви пішли?

А.Г.: Да! шоб я пішов.

– Да, і ви ходили з ним?

А.Г.: Да, то я це ж до Києва пішки 120 км.

– То ви йдете?

А.Г.: І ми, значить, два чи три дні йдем, понімаєш.

– А він з лірою?

А.Г.: Нє, без ліри!

– В нього ліри нема. Співав?

А.Г.: Він, значить, іде, а я ж дороги не знаю. А він сліпий і знав. Оце йдем, проходимо отако, кажу – я не знаю, Павло, куди дальше йти, бо тут перекрьостка. А він стане – ага, угу, угу, а! з туда вітер віє. так от осюди ходім! Ідем, і прямо ідем, понімаєш, так, як ето.

– Відчував?

А.Г.: Ну да, відчував. Він мене вів. Я тільки, шоб ето.

– То як він гроші заробляв? він щось співав? розказував?

А.Г.: Да!

– Ану, що? цікаво. 

А.Г.: Я його приведу до Лаври, туди от. Він сів, поклав, значить, шапку, а я побіг гулять. А він там сидить. А йому кидають, понімаєте.

– Нє, так що він, щось розказує, чи нє?

А.Г.: А він співає.

– А що саме? оце дуже цікаво. 

А.Г.: Оце ж він співає, значить, я, ти знаєш, шо й.

– Ну що, козацьких пісень? релігійні пісні?

А.Г.: Релігійні, значить.

– Псалми?

А.Г.: І так, як ото бандуристи, понімаєш, співають такої пісні. Всякі. В общем, не сидить він нишком, а співає шось там.

– Ну, це дуже цікаво, ви пригадайте, будь ласка.

А.Г.: Шось там молиться, понімаєш. Ну, я не знаю, понімаєш, які він, значить, пісні співав. Хто його зна! 

– А ви бачили бандуристів, тих, що на бандурах грали? тоді ще, давно.

А.Г.: А чо ж не бачив!

– Бачили? а де саме? в вашому селі були?

А.Г.: У нас приїжджали, значить, бандуристи. І ше я, як зараз, і пісню не забув.

– А яку?

А.Г.: Шо грав на цю ж бандуру.

– Ану, ану!

А.Г.: Та, потом. От, на думці, понімаєш.

– Про Морозенка, чи що? Про Лазаря?

А.Г.: Були й такі. А тоді, а тоді каже тоже послі етого – та й послала, знаю, шо каже – “Стій, милий, не вмирай! киселику, дожидай!” Оце я запомнив. Як він грав і співав, понімаєш. Оце дуже запомнив я такої.

– Оце бандурист грав? Так на торбані грав, чи на чому? на бандурі, да?

А.Г.: Бандура, да.

– Місцевий був кобзар? чи звідкись приходив?

А.Г.: Та десь старий, чи з района, чи не знаю, з кудова. Хто й зна! 

– Ну, така саморобна бандура, да?

А.Г.: Да! я не дивився, яка вона, понімаєш. Бандура така здорова, таке.

– Красива, да? Чуєте, а оті старці, що на лірах грали, то вони які пісні співали? релігійні?

А.Г.: Вони тільки релігійні.

– Тільки релігійні. А історичні, козацькі не співали?

А.Г.: Нє. А може так, як гуляли де, то й співали. Ото я одну тільки знаю, шо добре мені запомнилась – “Я ранєний, кантужений, ранєний, контужений на германськой войнє”. То ше в германську войну. І я бачив, як він ішов, понімаєш, і це співав. Рука в його одбита отут, і ето, і на очках. І за підводою йшов. Там люди виносили йому той муки, а той то, а той сьо, понімаєш.

– Не обіжали їх люди?

А.Г.: Нє, Боже спаси!

– Скажіть, а було от гріхом образити старця? старця не можна було обіжать?

А.Г.: Та куди там! це великий позор! Він же і так обіжений, як же, понімаєш, його обіжать? Він Богом обіжений.

– А коли зникли старці? коли перестали ви вже бачить їх?

А.Г.: Уже як стало, як стала колектівізація, от, почали всі робить. Почали, значить, давать їм допомогу з колгоспу.

– І вони перестали ходить?

А.Г.: Хліб давали вже їм, понімаєш, уже тако всьо, понімаєш, от. В кого хата погана, понімаєш, робили їм ну там ремонти.

– Допомагали? 

А.Г.: Да, да, да! і перестали!

– Вже після колективізації?

А.Г.: Да, і перестали вже тоді. І вже, уже й не було, понімаєш, їх.

– А коли ви бачили останнього бандуриста такого, що грав? Ще в війну бачили, чи нє вже? 

А.Г.: У війну?

– Після війни? бандуристів уже ніде не бачили? ні лірників не бачили?

А.Г.: Я, бач, не був вдома вже.

– Ну, може десь по світах бачили?

А.Г.: Та так! було, як підем на концерт у Керчі, чи в етом, у Сімферополі, ну, то там же, значить, були ж клуби, понімаєш. В клубах усе те було.

– Ну, ясно, зрозуміло. Скажіть, будь ласка, а в вашому селі, церква була в вашому селі?

А.Г.: Була! і гарна церква була.

– А коли храм був?

А.Г.: Храм на Зелені Святки.

– На Зелені Святки, да, на Трійцю? Троїцький храм. Великий, камяний був храм?

А.Г.: Великий!

– Скільки бань було? 

А.Г.: Кого?

– Бань було скільки? куполів скільки було?

А.Г.: У церкві два.

– Два куполи. І дзвіниця була?

А.Г.: І дзвіниця.

– Була дзвіниця. Кам’яний був храм, чи дерев’яний?

А.Г.: Нє, дерев’яний, з досток. Двойний отакий з досок.

– А коли був побудований приблизно, давно? за вашої пам’яті? 

А.Г.: Та ні! це він був давно побудований, значить. Ну, його красили, піддержували, всьо, понімаєш. А потом кажись, чи в, да, у 28-м году, чи в 27-м году, у оціх годах, звони познімали.

– Познімали, да. А чого? заважали комусь, да?

А.Г.: Ну, тре було знять.

– Будили когось з начальства?

А.Г.: А вони ж ето, а вони ж, звони величезні, по 300 пудов звін один, понімаєш. П їх було два здорових, один здоровенний, один менший, а 4 ше малих таких. Бо ми було, як на Паску чи шо, то ми дзвонимо. Цілий день же на Паску дзвонимо. І в дзвони ті малі скільки хоч, стільки любуйся!

– А був такий, що дзвонар, що спеціально, що дзвонив?

А.Г.: Спеціальний був.

– І він красиво дзвонив?

А.Г.: Да! ну, то ж він, як до церкви в ето, у суботу на вечерю, значить, то дзвонить в один дзвін, а потом у другий. А потом уже починав же, значить, ето на всіх, на всі дзвони.

– Ви не навчилися так же, як він, дзвонить?

А.Г.: Та! нам це було, знаєш, за вірьовку вдвох гатить, і всьо! Та так.

– Чуєте, а коли це, церква і досі стоїть, чи зруйнували?

А.Г.: Нє! зробили з неї клуб.

– Коли? в якому році?

А.Г.: Ото уже у 34-м году.

Жінка: Ні! не в 34-му, уже в 50-х роках. Це в Ольшаниці?

А.Г.: Да, да, да!

Жінка: Ну, то це ж церква та, шо то в селі, ти розказуєш? то в 50-х, в кінці 50-х років.

– Клуб зробили, да?

А.Г.: То вже ж клуб зробили. А то ж була, а то ж була там комора.

– А іконостас куди дівся?

Жінка: Шо ти говориш? не було там комори!

А.Г.: Та, ти не знаєш. Тарас Чабан був комірником, і там пшеницю звозили, і туди зсипали у ту, у церкву. А потом, значить, вже з цеї церкви розібрали, та зробили клуб і дєтсадок.

– З цієї церкви, да?

Жінка: Ше при моїй пам’яті я у церкву ту ходила. Я ж ходила в ту церкву.

А.Г.: Ти хіба ходила? Бігала ше.

Жінка: Ну, бігала! і пам’ятаю все добре.

– Скажіть, а був хор в цій церкві? співали, да?

А.Г.: Був! да був такий же.

Жінка: Дуже сильний хор там був.

А.Г.: Такий на хорі, так воно на возвишенності. Над порогом така площадка. Був.

– Були люди, що знали релігійні пісні?

А.Г.: Да, співали гарно так! хор це дуже був.

– Скажіть, а коли людина помирала, то всі, ну, оцей хор ішов співати? відспівувати.

А.Г.: Да, кого, значить, просили.

– Ну, зрозуміло. А після того, як церкви не стало, то якісь релігійні пісні співали на похоронах? як церкви не стало. Чи вже так ховали тоді?

А.Г.: З прапором ховали.

– З прапором. Уже ніхто не співав, да? Зрозуміло. Скажіть, а колядували тоді ще в ті роки? 

А.Г.: Колядка не сходила, і аж до сьогоднішнього дня.

– Не сходить, да?

А.Г.: Не сходе! Колядка всігда  була, і при НЕПу була, і при старім режимі була, і при НЕПу була, і в революцію була, і в войну була. І зараз вона є! Колядка ця не сходить.

– А що ж оце колядують? що вони оце колядують?

А.Г.: Ну це, бач, празник такий, шо, особенно дітям. Це ж бігають, а їм дають конфети, їм дають, понімаєш, то – сьо, от, всьо. І були такі і великі, великі колядники. Такі вже парубки!

– Ну, співали про Ісуса Христа? чи співали про щось інше?

А.Г.: Ну, тільки, тільки оце співали, значить, колядували. Ішли, звізду таку робили, понімаєш.

– Козу? 

А.Г.: Козу вбірали! і чоловік там із 10 ідуть переодіті, значить, всьо. Заходять у хату. Починають, значить, колядувать.

– Ну, пісні співають? дійство показують?

А.Г.: Ну да!

– Скажіть, а Меланку водили?

А.Г.: Ну, Меланку це, це перед Новим годом. 

– Перед Новим годом. Скажіть, а весілля, приходилось вам бувать тоді на весіллях? в ті часи давні. Ще може, як пацаном ви бігали.

А.Г.: А чого ж? ні одної свальби не обминали.

– А чим вона відрізняється, наприклад, ваш син женився, і тоді ще там в ті часи, відрізняється якось? Які тоді весілля були?

А.Г.: Відрізняються тим, шо тоді не звали на свальбу, понімаєш. Звали тільки рідню, значить, таку свою. А остальні, все село йшло на одну свальбу. А! це на тому кутку свальба! дівчата йдуть аж з других кутків, із других кінців. Усі гуртуються, ідуть на свальбу.

– Красиво одягнуті, да? 

А.Г.: Ну да, по-українські одягнуті. В свитках там, чи коли яка свальба. Чи зимою, чи літом. Як літом, то по-літньому. Та так, значить, музика грає, всі мають право танцювать.

– Весело? а якийсь обряд запам’ятали ви такий, шо врізався в пам’ять? такий обряд на весіллі, такий, шо досі забуть не можете? Щось таке вразило вас сильно на весіллі? на свальбі таке.  

А.Г.: Та було!

– Ану, розкажіть!

А.Г.: І добре вразило! Шо як я ото, шо, як уже, бо це ж не так, як на ето, а приїжджають же підводою, трьома чи чотирма підводами. Під молоду самі кращі коні, от. І оце тобі, значить, уже стоять парубки ворітну брать. Не пускають із двору.

– Чого? 

А.Г.: А як же! поки не дадуть четверть горілки. Чи там дві четверті, скільки затребують. А четверть то 3 літри така була. Одна. Та четверть горілки. Смотря, яка молода, понімаєш. І оце значить, а ті дядьки хотять забрать.

– Бійка почалась? 

А.Г.: Бійка! настояща бійка! Десь одірвали палку якусь, біжить! тут не пускають! А ті, значить, а потом бачать уже – нічо не поможе, понімаєш! Хлопці ж молоді.

– Здорові.

А.Г.: Да, по 20, по 25, понімаєш, такі, ну такі хлопці, як оце ви.

– Дебелі, дебелі такі.

А.Г.: То шо ж, ну, тоді вже, як винесе, понімаєш, то ото закрутять отим цепом і замкнуть, і стоять чоловік 15, понімаєш, і всьо. А тоді вже виносить.

– Сулію!

А.Г.: Бутля цього, понімаєш, закуску. А вони взяли й пішли. Це було, це на каждій свальбі.

– Ну, це видно, що хто дуже хотів випить.

А.Г.: Нє, то закон був такий. Закон, да.

– Ну, ви скажіть.

А.Г.: Такий, шо як же, примерно, я вхажував за цею дівчиною із свого села, а з другого села приїхав та засватав, бо він багатший. А тоді ж було таке, понімаєш, приїхав – ага! і оддають. Любиш, не любиш – іди! і всьо, понімаєш.

– І нікого це не хвилює?

А.Г.: Да! да!

– Ясно.

А.Г.: А тут уже хлопці ці – не дамо!  і всьо!

– Чуєте, а дівчина обов’язково приймала прізвище чоловіка? молода приймала прізвище молодого? фамілію, фамілію! на одну вони приставали?

А.Г.: А як же! а як же! 

– Ну, а було таке, наприклад, що родичі між собою женилися?

А.Г.: Нє!

– Такого не зустрічали ви? на двоюрідних сестрах там? дядьки з племінницями?

А.Г.: Шось таке, таке чув, шо мати казала, шо двоюрідна сестра, значить, от, але це не розрішалось.

– Не благословлялося, да?

А.Г.: Да, да, да.

– Скажіть, а вам мати колискові пісні співала?

А.Г.: І церковні співала, і всякі співала.

– А які, не пам’ятаєте?

А.Г.: Так, як уночі сплю, то буває нагадаю, а то.

– Пам’ять залишилась, да? А казки розказувала?

А.Г.: Не любила казок. Вона все правду казала.

– Ну, а хто вас водив до церкви в дитинстві?

А.Г.: А я сам бігав. Я не того, не того бігав, а бігав так тільки подивиться. Ну, як ето, я це говіють, то піп же, значить, держить чашку і цю ж серебряну ложечку.

– Із медом?

А.Г.: Чашку з медом. І отако, значить, ткне її там, і тобі в рот. А мене інтересувала там проскурка така, біленька проскурочка отака там, перерізана надвоє. Та то один кусочок возьми, більше не трогай. Та вхватив уже. Це ж, це ж тепер як подумать, понімаєте, але нічо, шо чашка серебряна і ето, і ложечка серебряна, от, а може й золота, понімаєте. То ж вона  з інфекцією, бо це ж усякі й больні, і всі ж, понімаєш, і малі, й старі, і дітям цею ложкою каждому по губах там мазне, чи шо. Кому як там дасть.

– Скажіть, будь ласка, а були випадки, що розлучувалися сім’ї? розходились? 

А.Г.: Це було великий гріх.

– Великий гріх, да.

А.Г.: Та куди!

– Не можна було?

А.Г.: Нє-нє-нє! Як ти там живеш, вийшла заміж, всьо! повіки живи! чи ти любиш його, чи не любиш, живи віки, всьо!

– Скажіть, а, якщо так уже трапилося, то другий раз заміж виходити, то піп вінчав, чи нє?

А.Г.: Як чоловік умер. 

– Тільки тоді. А так інакше ні?

А.Г.: Ну, це позор великий! це позор великий! За його заміж ніхто не вийде, і її ніхто не возьме. Це позор. Це всьо. Це те саме, шо Катерина.

– Шевченка, да? Скажіть, а цей, як ставилися до позашлюбних дітей? до байстрюків? були ж байстрюки? 

А.Г.: Були! були. То вони так, у нас  був один у селі то без батька. Так і писався – Безбатченко.

– Прізвище?

А.Г.: Фамілія, фамілія Куркуля Іван, а ето, а Безбатченко.

– Так і називали, да?

А.Г.: Да, Безбатченко.

– Ну, так, а як люди ставилися до таких дітей?

А.Г.: Ну, ото так, так, як ето, обикновенно, понімаєш. Тільки шо ж називали, значить, байстрюк.

– Між собою, да?

А.Г.: Да, байстрюк значить.

– А до жінки ставились як? до його матері як ставилися?

А.Г.: Та, тоже так не ето, не грубо, нє. Але це вже покритка. Покритка. Це вже вона заміж не вийде.

– Ніколи? 

А.Г.: Нє. Не так, як зараз. За цього пішла, за цього, схотіла – пішла за того. Так за нею ззаду цілий вихор, а нема цього. А тоді нє!

– Один раз і назавжди, да?

А.Г.: Да!

– Скажіть, будь ласка, а от, як після смерті батька, кому доставалося господарство?

А.Г.: Самому старшому.

– Самому старшому. По закону так, да?

А.Г.: Да, ну, як батько вмер, то мати ж остається. Хазяйка. А потом, значить, уже старший син там, чи хто, понімаєш.

– Не молодший син, а старший, да? не молодший? 

А.Г.: Старший, старший! старший починав вже хазяйнувать, починав уже, значить, всьо, понімаєш. Ну, мати командує, значить. Мати, значить, все.

– Не було такої традиції, як людина помре, щоб хтось спалював трупи? Ховали в землю, чи спалювали?

А.Г.: Нє-нє-нє! а як же! Ховали так, як законно. Як і зараз ховають.

– Хор іде такий, співають?

А.Г.: Домовини робили. Тоді так і звали – домовина. Домовини робили. І той. Тільки, значить, шо, мертвеця клали у білій одежі, у сорочці, у сподніках білих з полотна. Ганчірками ноги обмотували білими, понімаєш. І всьо оце, значить, таке.

– Скажіть, а цей, а ваші хтось бачили громадянську війну? участь хтось брав у вас в громадянській війні? хтось воював у Гайдамаках? або в червоних?

А.Г.: У мене два брати добровольці були.

– У червоних, да? і воювали, да?

А.Г.: Да. І я вже, і я вже ето, скільки то мені було, наверно, год 8 уже, то я носив патрони большевикам на ето, до пулємьоту. Без штанів ше бігав. А були ночували, 10 червоноармійців. Ну, тоді казали большовики, 10 большовиків. І ето, і 2 пулємьоти у хаті, і купа патронів од їх. І лєнти, значить, ці ж набрані. 

А потом, як почали поляки заганять їх з села, а їм не було, де діться, бо тут так, там став, понімаєш, а тут через міст треба тільки перейти, о! То вони всі як стовпились, туда їх нажали наші ж большовики наче з поля, з Мироновки. Як нажали, то їм не було, де діться. А наші в 3 часа ночі виставили 2 пулємьоти якраз сюди на міст. Оце за дядька Петровою хатою там була така дереза. У цю дерезу от, і якраз туди, понімаєш. І воно примєрно так, як до теї хати, понімаєш, може дальше трошки. Так харашо. 

І вони, значить, строчать з цих двох пулємьотів, а вони падають туди десь то в ставок, то де. Може, хто й повбігав. Бо один, один поляк ше біг та ніс кожуха такого дубльоного, сивий воротнік такий.

– Наш український кожух, да? 

А.Г.: Ну, їхній, такий не ето кожух, на руці. А дядько, значить, із вилами йшов та – та ти ше біжиш? та його по голові! цього поляка. 

– І вбив?

А.Г.: А тоді, а тоді цього кожуха взяв та приніс до нас у хату та – нате! хлопці! та можете вкриваться! а я ж у вікно виглядав, от, да.

– Да, було таке. Скажіть, будь ласка, а від кого ви навчилися співать? хто вас навчив співать?

А.Г.: Природа.

– Природа?

А.Г.: Да. Отак, значить, хлопці співали, мати співала. то воно ж і тітки співали. То так воно, як вони проспівали, то я вже знаю, вже напам’ять.

– Запам’ятали?

А.Г.: Да! оце, значить, так воно.

– Оце пісня за піснею, да?

А.Г.: Да!

– Ну, а на вулиці на гулянні теж можна було багато чому навчиться? 

А.Г.: А на вулиці найбільш научишся всього. І харошого, й поганого.

– Ну, а в сусідніх селах співали так само, як у вашому селі? чи якось по-інакшому?

А.Г.: Бачте, село з селом не сходилось.

– Не сходилось, да? інше було?

А.Г.: Да! Там ось уже у другому селі, Бушеве там, понімаєш, там самі поляки були. Там вони краще вдівалися за українських дівчат, понімаєш. Такі вже знаєш, такі! Бо наші такі хлопці ходили чуть – чуть такі, наче інтелігентніші, то туди ходили гуляли до їх.

– До поляків?

А.Г.: Да, за 3 км, це ходили туди гулять до їх. Так оце. А в другому селі там, понімаєш, там зовсім розмова не та.

– Ну, і співали не так?

А.Г.: І співали не так.

– І другі пісні такі, да?

А.Г.: Ті самі пісні, тільки повертали на ето.

– Інша манера виконання?

А.Г.: Як ето в радіо, в телевізорі співають ту пісню, шо я її, значить, знаю, а вони перевернули її, і вже вона не так.

– Скажіть, а веснянки в вас справляли? веснянки?

А.Г.: Не замічу.

– Не знаєте. А Купала? Івана Купала? 

А.Г.: О! це обізатільно!

– Да? Івана Купала сильно велике свято було? 

А.Г.: Да! да! да! це вся молодь. Це вже хлопці вишню зрубують, от, бо це ж, бо це ж треба ж ставить її десь на вигоні. Там, де просторно. Закопували цю вишню, ставили свічки, засвічали.

– Вишню обсвічували?

А.Г.: Да-да! співали! А тоді вже ввечері ідуть до ставка.

– Дівчата вінки?

А.Г.: Дівчата з вінками, значить. І пускають вінки, значить, куди попливе, туди, значить заміж вийде (сміється). Оце таке.

– Ворожили наче?

А.Г.: Да, да! Ну, таке було в нас.

– Ну, а якісь ігри такі були, що ви з хлопцями грали, такі спеціальні наче дитячі?

А.Г.: Ну, це такі були ігри, які були ігри?

– Ну, зрозуміло, тоді важкі часи.

А.Г.: Горилки, тамцурки, товклюка. Ти поняв?

– Ну, так.

А.Г.: Це, значить, киї отакі, понімаєш. А потом, значить.

– А! попасти треба?

А.Г.: Да-да, через хату там ставимо, ставлять клюкацію, а ти попадай. Оце, значить, такі були ігри. Горилки, це м’яча вдарив, він полетів, той доганяє, та знов. Ну, це такі були.

– А з піснями були якісь ігри? з піснями? щоб так от наче хоровод волить? Або, наприклад, цей, річечку?

А.Г.: Я тоді не розбирав, ну, не було такого. Це ж наче тільки, як ето, як на Різдво, чи там шо, понімаєте, беруть, вибирають гору велику, тягнуть сани кінні, о! І сідають чоловік там 15 чи 20 на ці сани, і з гори спускаються. Потім на гору тягнуть.

– Ну, так в основному люди постійно співали? на всі свята?

А.Г.: Та, без пєсні не було! ні вдень, ні вночі.

– Так, значить, получається, як кажуть, а російські пісні в вас співали? частушки наприклад?

А.Г.: Нє!

– Не чули ні разу?

А.Г.: Нє-нє!

– Оце після війни може з’явилися?

А.Г.: Це як ето, як уже переходили всякі, всякі войська, то особенно ці руські, ці значить частушки. Тільки на частушках у їх було.

– Зрозуміло. скажіть, будь ласка, а приходилося вам чути про ворожок? про відьом? що-небудь чули? Були відьми в селі?

А.Г.: Були відьми, тільки це саморобні.

– Ану, ану розкажіть!

А.Г.: Саморобні відьми.

– Як це? що це значить – саморобні?

А.Г.: Ну, відьма корову доїть. От, видоїть корову, і всьо, і нема. Пішла хазяйка рано доїть, нема молока.

– А відьма уже була, здоїла?

А.Г.: А відьма раньше була, видоїла, пішла. А потом, значить, знов піде, понімаєш. Ну, дядько ж піде, жде – жде, понімаєш, та й боїться, бо Бог його зна, шо воно там прийде.

– Що воно за відьма?

А.Г.: Ну да!

– Приходить, чи ні?

А.Г.: Та нє! не видержить, утіче.

– Дядько боїться? страшно йому? 

А.Г.: Ну да. Вона шо, та відьма, каже – кум! ходім удвох. Це діда Карпуня брат Іван, от, ходив доїть корову до сусіда. Корова гарна, понімаєш, доїлась гарно.

– Так, а чого казали, що це відьми доять? чого відьми доять?

А.Г.: То оце ж ця відьма! оце ця відьма. Відьми ніякої не було. Каже – ходім, значить, удвох, та засядем. Засіли, от. Коли приходить у білій сорочці, корова вже привикла, понімаєте. Да! шапка натягнута така біла, понімаєте. І біла сорочка довга. І відро. Сіла, видоїла, і пішла. 

А ті хлопці вже у жолобі лежали та хап! його. А! то це ти, Іване! корову доїш. Та як надавали йому, то перестала відьма доїть на все село.

– І люди взнали?

А.Г.: Ну да, а як же!

– А знахарі були в селі? знахарі. 

А.Г.: Були.

– А що? хто такий знахар?

А.Г.: Ну, це такий, значить, знахар, той шось розкаже, а той, понімаєш. Були образовані такі дядьки, понімаєш.

– Ну, могли, наприклад, зглаз знати? були такі, що зглаз знімали?

А.Г.: Це очень просто.

– А як?

А.Г.: Це єсть така людина, котора на, на очі така.

– Важка?

А.Г.: Да, да! От вона, значить, подивилась на тебе отако, і всьо! І повліяє наче цей гіпноз, понімаєш, шо тебе, значить, починає морозить, понімаєш, таке робиться з тобою.

– Були такі люди, да?

А.Г.: Да, і багацько, понімаєш. І зараз є.

– Я розумію. Ну, а як знахарі? знахарі цим ділом займалися, чи хтось другий?

А.Г.: Це такі, таке дуже легко, це ж таке і знахарка, та мого брата цього, жінка сліпа, то вона це одмовляла. Крикниці якісь, понімаєш, на дитину нападуть, вона прийде, одмовляє.

– Вміє це, знає, як робити.

А.Г.: Да, вона, значить, молиться там шось, христиться, от. Б’є у стакан яйце, понімаєш. А потом ножем отако хрести, от. Молиться, і дитина, значить, засинає. Чи вона замолює його, чи не знаю.

– Допомагає наче?

А.Г.: Да! Бо мені було тоже, я так ето, це на Петровці я був, та там з дівчатами грався, гуляв, понімаєш. Уже ж між дітями, всьо. Прийшов додому, у хаті свистю, пот з мене, понімаєш.

– Як свистю? свистите?

А.Г.: Прямо свистю, понімаєш, так – фшшшш! понімаєш? Пот з мене ллється. І наче, наче дурний, червоний. А мати, це ж баба каже – я піду до Мелашки, та нехай прийде та одробить. Це в тебе пристріт.

– Догадалась, да?

А.Г.: Да! а я ше й налаяв її, наматюкав. Кажу – тільки приведеш Мелашку, я й тебе вижену, й її! Але ж лежу отак, понімаєш.

– І свистите? 

А.Г.: Отак, то таке говорю шось, ну, таке наче. Коли, значить, дивлюсь – іде ця Мелашка. ну, я вже не хочу її обіжать, це ж каліка, понімаєш, людина сліпа. Причом старша, значить. Приходить до мене, та – шо це з тобою, Андрею? Кажу – не знаю! наче сердито. 

А вона каже – набери мені, Дуня, свяченої води холодної. набрала Дуня в стакан. Вона прийшла, молилась – молилась! Я тільки замітив троє чи четверо слів – це од дівочого, а це од такого пристріту, а це од такого. І цим ножем христить по стакані, по свяченій воді там.

– Що, опускає туди і лезо, да?

А.Г.: Нє! нє, так зверху. Да, а тоді каже – оце пристріт, оце на очерета, оце туди, а те туди, а те туди! Заговорила мене, понімаєш, а я вилупив очі тако, а вона набрала в рот холодної води, як бризнула на мене! повний рот холодної води. Я як злякався! А вона ше два рази бризнула. Каже – він засне зараз, пройде. Правда, вона пішла додому, уже наче мати повела її, от. Прийшла, а я вже сплю. На другий день устав тільки, наче вим’ятий ото у етім, м’ялі. 

І тоді тільки шо небудь зробиться оце пристріт, то зараз баба набрала холодної води в рот, шоб не бачив, приснула! Злякавсь, і пройшло!

– Одразу так, да? 

А.Г.: Да-да! то я поняв, шо оце шептання, воно нічо не помогло, а те, шо збудила нєрвну систему у другу сторону, я злякався. Оце, значить, і все. Оце така, знаєте.

– Ясно. Були такі люди, що розбиралися в травах? як допомагать? як варить трави?

А.Г.: А як же! це тільки на травах і були! Як тільки літо, тільки літо, йдуть, значить, у ліс, собирають всякі трави. Та такі трави знає, а та такі трави знає, та такі. Набирає. А потом заварюють, і це п’ють, як чай, як то, понімаєш. Отако тільки, тільки ж тоді і лічилися травами.

– Травами в основному, да?

А.Г.: Да, в основному.

– Ясно. Скажіть, будь ласка, а гончарів не було в вашому селі? гончарів? Гончарного промислу не було?

А.Г.: Не було. Горшки навозили з Дибенців.

– Недалеко село, да?

А.Г.: В Богуславському районі, от, Дибенці. Там горшколіпи ці робили, а до нас привозили готові.

– А в не були, не бачили, як вони їх роблять?

А.Г.: Бачив! бачив, як роблять. Тільки шо воно, кажуть, тяжола й робота. І спеціаліст тре!

– Бачили і круг їхній? да?

А.Г.: І круг, і шо там ше, то кружечок отакий тут на ноги, а тут така стоєчка, і отакий зверху кружечок, понімаєте. Отакий завбільшки, от. І всьо!

– Невеликий, сантиметрів 20.

А.Г.: Да! і він, значить, сидить на стільці, ногами крутить. А цю ж глину поки вимісить, а поки її достане в шахті там, спеціальна ж глина.

– Ну, так же, не просто так.

А.Г.: Да, і перебрать треба всю отако пальцями, шоб нігде не було, ніде й грудочки, ніде піщинки, ніде нічо, понімаєш.

– Щоб вона одноманітна була.

А.Г.: Да! да. І вимісить. А тоді, значить, він бере на шо там треба, ага! чи на глечик, чи на тикву.

 

А.Г.: Та трошки у ету, у воду виробля, і виробля. І получається в його горшок.

– Ну, він наче водичкою поливає, да?

А.Г.: Тільки пальці вмочає!

– Пальці, да, вмочає? 

А.Г.: Тільки пальці тако, води багацько ні. І виділає, як хоче, всьо! А тоді возьме, струна така, понімаєш. Він струною тільки чик!

– І обрізав.

А.Г.: Підрізав знов, і поніс у склад. У нього склад така кладовка у хаті ж там. І поставив. Я дивлюсь та кажу – ану, давайте я однесу. Каже – ти не возьмеш. Та чого ж? понімаєте. Тільки хочу взять, а він злипся. Він другого зробив, і другого, значить, я узяв, не можу, понімаєш.

– Уміння немає.

А.Г.: В його вже, в його така ловкость, понімаєш, шо він. А я його, я ж кажу, шо два взяв, попробував, шо. Бо це ж я і ночував у його в хаті, понімаєте. Та й не того. А він як стане, тикву тільки бжжжж! витягнув того глечика. Всьо, понімаєш! Ну, мастєр!

– Угу, ясно. Тобто, були майстри, да?

А.Г.: Да! да, да! це. А потом вже випалювать треба.

– Це велике мистецтво, да?

А.Г.: Да, то треба пеньків чи дров, понімаєш, таких. Ну, вобше то пеньками.

– Краще пеньками, да?

А.Г.: Да!

– Вугілля березового не робили?

А.Г.: Робили. І уголь робили, і дьоготь.

– Дерев’яний, да?

А.Г.: Да! Ну, це, це варить треба дьоготь.

– І тоді їх випалювать, да? Ну, тоді випалювать?

А.Г.: Нє, прямо, прямо складали горшки ті, вони вже просохнуть. А потом їх сухі ото, розмалюють квітки на їх, понімаєш. А тоді ставлять у ту піч. А потом тут топлять, і вони, значить, випалюються. Скільки днів, вони вже знають. То так вони виробляли.

– Ясно. Скажіть, будь ласка.

А.Г.: А як полив’яні робили, то це вже оловом поливали. Розплавляли оливо, та поливали, понімаєш, а тоді ставили туди, воно впитувалось, і такий полив’яний горщик.

– Скажіть, будь ласка, а багато в селі жило не українців тоді? жиди були? чи кацапи були? хтось інший?

А.Г.: Були так, і поляки були, і німці були. Були, которі, которі остались у войну, понімаєте.

– Ще в ту, першу?

А.Г.: У 18-м году остались, то вони так і остались тут, поженилися от. То й поляки. Всякі. І австрійці, значить, всьо.

– Було багато, да? 

А.Г.: Було багато.

– А по-якому вони говорили? по-своєму?

А.Г.: По-нашому!

– Навчилися по-нашому?

А.Г.: А як же! жизнь заставляла, бо він же міжду нами. Ну, трошки акценти були наче. Помню, цей австрієць прийде гулять увечері до нас, бо до нас дівчата й хлопці ходили тут гулять увечері, хата велика! Одна хата в нас.

– Батько побудував, да? 

А.Г.: Угу. Ну тоже, то цей каже, австрієць, – болить живіт на поперек. Довго, значить, замічали, у його живіт заболів, шо ж ти? А він на поперек оце, на поперек – живіт болить! (сміється). Австрієць.

– Чистий австрієць, да? австрієць чистий?

А.Г.: Да, да, да!

– Скажіть, а ви в школі по-якому вчилися? по-українські?

А.Г.: Я не знаю, яка тоді мова була.

– Ну, як зараз оце говорите?

А.Г.: Ну, так же ж, українська.

– Ну, ясно. Ну, а в церкві якою мовою правилося?

А.Г.: Українська.

– Українська мова? і піп по-українські говорив?

А.Г.:  І піп по-українські, і все по-українські.

– А діловодство якою мовою тоді йшло? Діловодство, ну, в сільській раді?

А.Г.: Скрізь, скрізь це все було, значить. Але Іване, та й усе, понімаєш.

– А от ви їздили в Миронівку, в Ракитне, в Київ, то там яка мова була? Прийшлося по-російські говорить там, чи нє? всюди по-українські, да? 

А.Г.: Нє, я  тільки по-українські. Уже я поїхав у ето, в Крим у 36-му году, а там уже мене заставили по-руські говорить. А я ж не вмію. Бо я ж хохол! понімаєш. То вже, то вже, то так говорю, значить, бо.

– Бо треба!

А.Г.: Да! тре було, значить, один тракторист, а я був помощник механіка по автотракторному парку в Сімферополі. То він каже – оце тобі осьо двухколка, коняка, і їздь по бригадах. А там бригади тракторні, їздь по бригадах, значить, там. А він уже, як начальник там, у гаражі тут, ну. То я поїхав, один тракторист, татарин, заводив трактора, та ручка вдарила, та руку перебила. 

Приїжджає бригадир – а где тот? Кажу – повезли до лікарні. А він же не зна, шо це за лікарня. Кажу – повезли до лікарні. Ну, він ходив – ходив, ходив – ходив, думав – думав, шо то за лікарня. От чортів хохол! от говори мнє, куда повезли от цього тракториста? Кажу – до лікарні! А хто ето лікарня? Ну, кажу, больніца. От, так би ти й сказав, а то мнє мучить, мучить, что ето за лікарня! От тобі, понімаєш. Там я вже почав вивертать на руський уже тако, бо заставляли. 

– Скажіть, будь ласка, а ви бачили таких людей, які малювали ікони? богомази називались.

А.Г.: Такого не бачив.

– Ну, а де ікони брали люди?

А.Г.: А десь брали, привозили десь, понімаєш. А шоб такі були богомази, шоб це в селі там малювали, чи то, не знаю.

– Не знаєте, да?

А.Г.: Не знаю. Я бачив тільки обновлені ікони.

– Бачили, да? Як вони виглядали?

А.Г.: Це була така, така іконка, як ото часи завбільшки.

– Невелика, да?

А.Г.: Невеличка така. Отака, як ото молоді їдуть на свальбу, та везуть іконки, молодий із молодою, ото такі маленькі, понімаєте. То це в нас в одної тітки Лікери обновилась!

– А як це обновилася? Ану розкажіть!

А.Г.: Ну, то була, то була така.

– Стара, да?

А.Г.: Чорна, понімаєш, така вже наче темна оця така, сухозлітка така. А то ця сухозлітка впала, а стала там нова. Наче хто її за ніч змалював.

– І ви бачили самі?

А.Г.: Да, ми найперші ж, дітвора, побігли! Бо кажуть – в бабки Гапки ікона обновилась. А ми туди, значить, побігли. Повна хата, значить, всьо! А вона ж так і висить. А оце вже самушиння оте упало отако тут. Воно ж під стіклом. Та отако отут і лежить так, понімаєш. А вона така блискуча!

– А вона богомільна була, ця бабка?

А.Г.: Ну, тоді всі були богомільні, бо ето, бо ікони мали, понімаєш, всякі, і дерев’яні, і такі, й застіклені.

– Скажіть, а які ікони от найчастіше в хатах зустрічалися? які у вас ікони в хаті були?

А.Г.: У нас одна дерев’яшка висіла.

– Нє, ну який, ну образи які? Христа? чи Матір Божа? чи Покрова може?

А.Г.: Я в їх не розбирався. Бачив із ето, із дитинкою сиділа.

– То Мати Божа, так.

А.Г.: Оце значить така. Було, було дві такі ікони.

– У вас, да? А так в кожній хаті були, так? 

А.Г.: А у кого-то прямо повно отако штук 10, понімаєш, 12.

– А не зустрічалась вам така ікона – Незренне око?

А.Г.: Не знаю.

– Не чули такого, да, і не бачили, не знаєте?

А.Г.: Не знаю.

– А пам’ятаєте, от Хресні ходи бачили, щоб коло церкви робилися? Піп не робив Хресні ходи?

А.Г.: Не знаю.

– Ну, як, наприклад, людей в армію проводжали тоді ще, на війну. Чи не було такого, не бачили? Ну, як піп іде попереду, а ззаду його хоругви, люди йдуть, все село. Не бачили?

А.Г.: Не було, не бачив.

– Так ви кажете, що цей, що в хаті було багато ікон, да?

А.Г.: Да! Але ж тоді, понімаєте, два дні там був такий храм коло теї хати, коло тої, де обновилася?  Да, да! люди з других сел ішли, понімаєш. Тут обіди баби варили, обідали люди.

– Всі на неї дивилися?

А.Г.: Всі на неї ж дивились, було доступно. А піп, значить, тут же! понімаєш. Гроші йому.

– Зрозуміло. Ну, а вам не приходилось молиться тоді в дитинстві? не пам’ятаєте?

А.Г.: Мати заставляла “Отче наш” молиться, таке був дуже важкий.

– Для вас, да? Ну, зрозуміло.

А.Г.: Мені не інтересний був. У нас один, один, значить, був такий, шо ото, шо під горою, там же в Ольшаниці, тільки шо селу Бакунівка, отако через яри чуть гора, і вода сильно добра з-під гори йшла. ну, то ми, як пацани, то туди біжим, та набираєм в бутилки, значить, води. Там руками вигрібаєм, а то коли лопату візьмем та розкопаєм ту криничку, от, джерело це. 

А йшов жид, та напивсь води, та подививсь, шо тут природа гарна сильно. Луг, берег такий, понімаєш, як оце  скатертка. Під горою, значить, трава, і ця вода десь із-під гори йде. Ну, так пішов до попа, от, та каже – батюшка! там під горою, жид є жид!

– Ну да! 

А.Г.: Та каже – там під горою така вода добра! отам в Бакунівці. Щоб, каже, там зробить криницю, посвятить її. Ну, давай! Зразу туди плотніки, понімаєш. Викопали, зробили криницю таку, таку широку, півтора метра на півтора, понімаєш. Гарну, чисту! І отакі заввишки бильця, як оце, од землі, понімаєш. І оттуда. значить, вода через цю криницю і стікає. Зробив уже джерело туди на берег, понімаєш. Да. І зробили туди, у ту криницю, понімаєш, отаку, як оце, оце таке, таку ту, ляду таку. І вона на мотузку, чи я не знаю, понімаєш.

– Як цей димохід, да, оцей, що закривається, так?

А.Г.: Тако, понімаєш. А люди, значить, заглядають туди, бо це ж вода стала уже свячена. Із усіх областей ідуть туди люди, понімаєш! Да, там і їсти варять, там і все, понімаєш. І вони значить то, кидають же, тоді були серебряні гроші. Кидали рублі, 50 копійок, по 20, хто скільки, понімаєш. Вони значить там зробили кабіну, потягли, видали усе, понімаєш. А це знов потягли.  

І це, як людей багато, понімаєш, то вони кидають іконку. Отако поставлять, понімаєш. І ця іконка вийшла, ах! А люди як побачили – ікона вийшла! та це ж святе! понімаєш. Ґвалту наробили! туди стовпились, шо трохи й в криницю не впали.

– А це ікону вкрали, да?

А.Г.: А тут вона тільки вийшла, побачили там може десяток – бачив! бачив! І назад заховалась, понімаєш. Уже нема, вже виходить, понімаєш, святий з трьома кіньми. Знов таке ж, понімаєш. Це святий на тройкі їде, значить. Показався й сховався. А люди гроші сиплють! а люди гроші сиплють!

– А він вибирає! 

А.Г.: А тоді вночі вибирають. Уночі, шоб не замєтно ж було. А жид поставив ларька, тут торгує. А батюшка із кадилом тим жарить, знаєш. Тут людям обід варять, понімаєш, і вони і ночують, і всьо таке, понімаєш. А один набрав води дядько, але така провокація, шо усім помагає, і больним, і сліпим, і всім, понімаєш, та вода, як нею вмиваться.

– Всі уже знають?

А.Г.: Да, да-да! І один набрав та прийшов до жида туди до ларька та каже – а скажіть, чи правда, шо це ця вода так помагає? Ну, а цей жид клянеться – шоб я сім’ї не бачив! шоб я крізь землю пішов! шоб я пропав! шоб я то! Бо, каже, знаю, шо добре помогло! Двом, знаю, шо добре помогло!

– Мені і тому (сміється).

А.Г.: Жиду і попові! Попові й жидові! понімаєш. Він ручався, каже – добре помогло! Бо цей ларьком наторгував, а попові, значить, наскидали. От тобі, оце тобі така агітація, понімаєш. То це ж я на очах бачив це все, понімаєш. Бо це ж пастухи, вони ж ніде не прозівають нічо, понімаєш. 

– Да, скажіть, а тоді коло кожної криниці хрест стояв? тоді така капличка наче була, чи нє?

А.Г.: Хрест стояв.

– Коло кожної криниці в основному? да чи ні?

А.Г.: Да, де криниця, де криниця така була, понімаєш, там десь хтось убитий во время революції, понімаєте, то там хрест стояв, і рушник висів. І коло тої криниці, значить, хрест. Ше й такий хрест, його волами тягли, понімаєш.

– Великий такий?

А.Г.: Такий завтовшки! такий заввишки!