Левицький Дмитро Васильович, «Косован», 1939 р.н.

— А решта?

— І один учився в музучилищі тоді, от. І Попадюк вчився в училищі. Я не учився  в училищі, я так прийшов.

— Ну, а решта, крім вас тих двох, трьох, а решта хто?

— Більше не було з гуцулів нікого. Були з Покуття от Городенківщини. от з Буковини один був. І з Поділля, з Полісся. Із Бойківщини, от.

— Хто звідки.

— Так! але як так, шоб абсолютно гуцулів, то не було там.

— Ну, а керівник ваш був хто?

— А сам керівник, він був десь, я не знаю, чи зараз вам скажу, десь з Чернігівщини Пащенко такий був на той час, Володимир Іванович.

— Він розумівся на тій гуцульській музиці?

— Нічого не розумівся, от, на музиці. Він хормейстером був, керував хором. Взагалі всим ансамблем він керував, бо він головний диригент був і художній керівник колективу. Но він собі брав усе на себе, от. всі справи, так як йому то подобалось. Бо я не знаю на той час, шо їх учили, і як їх учили, тих людей. бо він з консерваторії прийшов. Но він абсолютно якихось даних таких музичних, слухових даже в него не було. лиш теоретично так, шо ото він знав там роботу, все, хормейстер, все. Він прийшов і він керував.

— Як він, чернігівський консерваторський музикант відносився до вас, справжніх гуцульських музикантів?

— Не дуже, не дуже добре. То він більше політики навчився, чим мистецтва на той час.

— І вам давав більш?

— НКВДистських таких на той час, да. Йому було в голові політінформацію кожну неділю шоб зібрати колектив. То те, то політзаняття якесь. Мало того, шо він ше й не дуже це во, мав слух свій музичний, то ше й таким ото. Тяжко було працювати в той час. Та й я міг би поступити, закінчити училище, чи попасти в консерваторію. Бо ці хлопці боролися, і вони вивчилися, та й вони собі пішли своєю дорогою. Все одно вони змогли, потому шо вони, і рідня вся жива була на той час, та й зараз живі. А в мене вже нікого не було, бо я з 14 років лишився сиротою. Абсолютно родини тако в мене не було нікого й нічого.

— Дмитро Васильович, я хотів вас запитаться.

— Я там працював тоді так, як мені було.

— Ну чекайте! ви гуцульський музикант, чи ви йому колись підказували, шо то не так трохи він робить? чи спробували йому шось казати?

— Старався, старався казати, ну, то хто його знає.

— Але шо він вам на то казав?

— То не можна було. То дуже тяжка справа була говорити з ним. Трудно.

— Як він це сприймав? хотів він у вас учитися, чи ні?

— Він усе настільки був розумний, настільки все знав, шо він не признавав нічого, хто шо каже, і як то виглядає взагалі. Він на це не звертав ніякої уваги. Абсолютно.

— Добре, потому ви перейшли в Буковинський ансамбль пізніше, так?

— В буковинський то я вже пізній, то вже я мав уже деякий опит.

— Я розумію, так. Я хотів тільки оце, як ви перейшли в Буковинський ансамбль, чи вам було дуже трудно тут грать? гуцулу на Буковині грати трудно вам було, чи ні?

— Звичайно, мені трудного нічого не було, тому шо я мав уже досвід такий, і творчий досвід, і цей такий життєвий, майстерський, по цих справах, і по всему. А фольклор я знав увесь, тому що це по сусідству так, Буковина і Редьківщина.

— Але чи репертуар сильно відрізнявся той Буковинський від того?

— Відрізнявся, бо тут з молдавсько — румунським уклоном, розумієте, на Буковині, а там чисто до Прикарпатії, чисто отаке українсько — гуцульське, таке радянське.

— Хіба шо мелодії були різні, але обробка була одинакова.

— Ну, обробки, то можна сказати, шо вони одні і ті же. Одні і ті же такі.

— Керівники робили обробку?

— Бачте, пробачте! такі от.

— То керівники самі робили?

— Ну так.

— А Буковинським ансамблем хто керував?

— Андрій Миколайович Кушніренко.

— Також “буковинець” у лапках, так? він звідки родом?

— З Тернопольщини.

— Із Тернопольщини, він подоляк сам.

— Да, но він тут довго жив. Шо в нього тільки було, в цього чоловіка, то це тільки одно добре, то добре, шо він дуже сильний хормейстер. От, дуже сильний хормейстер, і слух у нього надзвичайно добрий був. Но але на такому же рівні в нього й натура тоже недобра, от. Недобра! великий самолюб, великий байдужий до всего, от. І тільки зацікавлений в тім, шоб хтось шось йому робив. він не має значення, чи та людина хвора. Чи є за шо то робити, чи хтось має охоту то зробити. І він всим — ні-ні-ні! давайте! бо то бистренько шось тра! те о зробити, те о! То він буде цілу годину тако, шо не дасть ні зорієнтуватися людині, нічого. Отакий во.

— Дмитро Васильович, я вас хочу запитатися таке, скажіть мені, як на вашу думку, чи такий ансамбль, як Гуцульський, чи такий, як Буковинський, вони розвинули ту гуцульську музику? зробили для неї шось добре? чи вони, на ваш погляд, якраз зробили зле?

— Не зробили нічого, абсолютно. Абсолютно нічого.

— Як ні одна сторона, так і друга сторона.

— Ні Буковинський фольклор, ні Гуцульський, нічого по цьому питанню. Бо Україна находилася на такому рівні, розумієте, знають усі люди, на якому рівні находилася, та й під яким вліянієм, от. Шо ні Гуцульський, ні Буковинський фольклор не мав ніякого ні технікуму, ні фольклорного інституту, як це треба виучувати, як це треба співати, грати. І взагалі, як це звучати має. Молдавани це використовували, і румуни, ті всі народи. То вони по крупинці то збирають, кожну соломинку, от. І вони це виучували, це в них в аудиторіях все учать. І так скрізь у цивілізованих оцих от республіках і державах.

А тут ні, наоборот, шоб ніхто нічо не знав. А якшо знає, то відразу це використати, пока це цікаво. А як не цікаво, то вийшло, всьо! і забули, і так уже і не треба ні вчити ніколи, ні грати, ні використовувати, ні співати, нічого. Тотбо, отако використати, викорчувати, викопати, от. А потом викинути.

— Я так думаю, що ці ансамблі, власне, приносили більше шкоди, напевне, ніж добра для нашої рідної культури я маю на увазі, от Гуцульської чи Буковинської.

— Ну, вони ж шкоди не приносили, і добра тоже не принесли, бо не було звідки принести. Бо вони ж не могли мати ту популярність, той натуралізм, натурально шоб було то все так, як то тільки є, от. Натуральну таку колоритну етнографію, всьо так, як то повинно бути, розумієте. По-народному то не було, то всьо театралізовано, все придумано шось, розумієте, все так наіграно. Награно таким способом, шо то неправдоподібне було, от. Ну, так приблизно отак от.

Ну, то воно не то, шо приїдуть часом з Чехословаччини, з Угорщини, наприклад, чи з Румунії, чи з Болгарії, з Польщі, з якої республіки колективи би приїхали. Чи з тих великих держав, от, з-за океану, чи відти де люди не подивилися, то настільки це високо все зроблєно, шо то не можна зрівняти даже ні з чим. Ні тоді, ні зараз.

Того я надіюсь, шо може зараз уже будем якось розвиватись по цьому питанню, от. Та й не тільки по цьому, а по різному. Наскільки я цим володію, то по цьому от. Може вже буде краще так, як то от. Буде добре мо на цей раз. На цей раз. Ми маєм незалежність, от. Стали, Богу дякувати, усе так сталося, от, як не думалося. Але то, шо часу для мене замало вже, бо то би бажано було, якби то років 20 — 30 тому назад було для мене от якраз теперішній час, то би було все якраз.

— Я ще хотів тільки запитати в зв’язку з цим, що ви сказали, чи захотіли би ви взятися за керівництво отакого ансамблю і зробити Гуцульський ансамбль чи Буковинський ансамбль, як він має бути. Такі фахівці, як ви, від природи, від кореня гуцульського?

— Це дуже складно й дуже трудно. Це питання і ідея дуже цікава і дуже потрібна, от, і всім людям потрібна і необхідна, і воно повинно так бути, мусить хтось це зробити. Но що до мене, я би не зміг уже нічого. Я настільки і фізично, і морально, і матеріально, і політично, і всяко підірваний, от, шо я вже такий якийсь, як шоковий, знаєте. В мене сил уже ні до чого нема просто. От тільки то, шо я тако граю. Мало того, дивлячись на мій там опит творчий і всякий такий трудовий у житті, но я вже б цього не зміг.

— Але ж я бачу, шо весілля ви граєте з задоволенням все ж таки.

— Це так трошки, но то не все, шо можна би. Це якраз доля, якась доля, частина того всего, от.

— Але приємна доля.

— Отако всяко, знаєте, шоб вже зараз, я вже нічого. Та й часу мало вже осталось. Шо мені вже 51, 52-й рік уже, то вже запізно трошки для мене. Та й вже й сімя, от, не маленька в мене. Це проблем скільки.

— Я би хотів знати, шоби ви сказали, як ви от, ну капела, в якій ви граєте з Лендюком, як ви до неї ставитесь? яка це капела в вашому житті? добра? краща? найкраща?

— Вона капела дуже прекрасна, сама найкраща з тих усіх, з якими я раніше грав колись у дитинстві, у молодості, і в подальший час. на теперішній час вона сама така сильна, і сама прекрасна капела. Хотя й то можна ще набагато краще й вперше зробити культурніше дуже, як то має бути. Но просто люди не встигають уже, бо час іде, а той собі то, а той десь там учиться, а той десь пішов, а той заслаб, а той помер. Таке тако путається, знаєте. А бажано би краще, звичайно. Є на це всі підстави і всі можливості.

— Чи можна описати трошки давні ці? ці політичні діла 30 років тому в капелі були,  що це означає — політичні діла? що вони зробили тоді? що він сказав? що треба було зробити? Це мається на увазі, щоб для американської публіки можна було розповісти, яка була ситуація в капели, в ансамблі, крім того, шо ви виступали? як політінформації? яка була політична взагалі атмосфера в ансамблі? як диктували репертуар? чи було шось такого?

— Ну бачите, у нас на той час владу тримала весь час партія комуністична, увесь час, усіх. У всіх питаннях, можна сказати.

— У вас була в ансамблі партійна група?

— Так! партійна організація, секретар партійної організації був, і всьо. І він там умішувався, вліяв усяко. Даже були такі часи, шо в нас у колективі тройки ходили такі о. Знаєте, шестьорки такі во. І в самому колективі! то це дуже потрібно в мистецтві. шоб таке було? це і не присниться таке, а було. Було на той час таке. Да й той секретар, через неділю, чи на гастролях, чи дома, уже політінформація. Вже куда там Брежнєв поїхав, куда Хрущов поїхав.

— То секретар парторганізації збирав вас?

— Де би не був, на гастролях, десь у поїзді даже чи от в готелях там, та й обов’язково то мусить бути. Чи то трудні, чи з переїздами трудні люди, шо не можуть уже тово, шоб віддихнути десь, піти десь покупатися, позагорати. Ні! треба ранком збиратися на ту політінформацію, дві години відсидіти. Та ше й самому приготовитись, от, кожному члену колективу, так.

— І що ви мали приготовити?

— Доповідь! по якій темі? там Брежнєв кудась їхав, от, шо там було, як там має бути, шо то, а то.

— І треба було виступати?

— Виступати то обов’язково.

— А шо було, якшо не прийшли на політінформацію?

— Та то всі мусили йти, всі мусіли йти. То всі разом ішли, бо то там і репетиція збиралася ше після того. І от годинки з дві, три прочухати. А потім вечором ше концерт. Отак у нас часу було. Забагато. На гастролях. А дома так же — репетиції, політінформації. Вечором десь по області виїзні концерти. То вже таке, пізно приїздим, десь о 3-й годині ночі нас привезли, о першій, о 12-й, як коли. Ну, в кожному колективі, не лише в Гуцульському чи Буковинському. У кожному на Україні колективі.  У кожному так було.

— І чи секретар парторганізації, чи він разом з керівником напевне й робили ту програму?

— Філармронійний лишався на місці.

— Але я маю на увазі програму саму, шо ви мали виконувати.

— А колективну партійну організацію то керував сам Кушніренко, Андрій Миколайович, художній керівник.

— А він був партійний?

— Так! та й тепер я не знаю, чи він далі партійний, чи нє, я не знаю. Бо в нас тут поздавали всі білєти, нема нікого, нічого. Я не знаю, чи він, бо я його давно шось не бачив.

— Ну, але мене цікавить, як формувався репертуар у такому ансамблі? як визначали то, що ви виконували? звідки вони то брали?

— А пісні Кос-Анатольського там, різних цих композиторів. Він дуже на класику тягнув, шоб то хор співав. Бо то в основному в него самий дорогий то хор був. Він з ним, так той хор маринував, шо може з-за одної — двох фраз півдня може потримати так, шо ті люди аж не раз голоса зривали.

— І то був хор в 4 голоси, так?

— Так! звичайно так.

— І в таких обробках вони й співали?

— Так!

— Якщо підбирали самі твори, то хто підбирав ці твори?

— Франка, Кос-Анатольського, якщо до лірики класиків там.

— Хто підбирав ці твори? визначав, шо треба співати?

— Ну, визначали, це художня рада була, секретар партійної організації філармонії, художній керівник філармонії, художній керівник ансамблю, начальник обласного управління культури Королюк. А він не має ні музичної школи, ні музичного училища, ні консерваторії, нічого, а вищу партійну школу  закінчив, то він там весь час мусить бути.

— І ці люди визначали?

— І з відділу культури міськвиконкому, партійний. Вони з музикою нічого не мали, ні той, ні той. Не музичні.

— І ці люди власне казали, що має бути Буковинське?

— Так! абсолютно правда!

— Що абсолютна правда?

— Абсолютно так було. Так вони ж визначували вот, який репертуар, і затверджували, шо добре, шо недобре. Шо вивчили, шо ше треба доробити, шо дорепетірувать. Шоб там рідного шось національного не було такого вже аж! там про Україну, або шо небудь таке во. Саме більше то про партію там комуністичну, там ото з такими ідеями шо пов’язано. Отак оце іде. І саме більше от. Ой! трудно сказати, дуже трудно. Якось так я прожив це життя, знаєте, дуже не знаю, як даже й назвати.

— Тому шо ви, як музикант, хотіли грати шось інше, а приходилося вам грати то, шо вони казали.

— Я зробив був троїсті музики, гірські наспіви там. І ви думаєте, шо там не вмішувалися? сам балетмейстер, і сам цей Кушніренко Андрій Миколайович, художній керівник ансамблю. Вони мені казали, як я ше маю стояти, як грати. Та ше шось там мені тово, шоб я шось так зробив, та так. Камерних, чисто камерних троїстих музик учили зробити! То камерні оркестри смичкові, квартет чи смичковий камерний симфонічний, но не троїсті музики національні народні чи фольклорні. А він мав то сказати, то треба слухати. Таке. Збиткувалися просто. Збиткувалися від свого незнання, бо вони не знали нічого тего всего, та хотя і знали десь шось поверховно, то так робили, шоби то було так, як вони хотіли робити. Шоби посміятися. Сказати, шо о! ми є хтось! а ти є ніхто. Отак.

— Власне, так воно і було, так і було. Колись я робив троїсту музику, то той із Чернігова казав, як ви маєте троїсту музику робити.

— Так, а ше як шось не так скажеш йому там котромусь, або шось не будеш згідний, або не задоволений, ото тобі поставлять виговор, у трудову книжку там запишуть виговор, то, сьо. А як не то, то по статті, стаття така то й така, і без заяви можуть звільнити от у любий час. Я того не боявся, бо я мав десь перейти в зв’язку з такою подією. Бо я не дуже боявся. Мене всюди могли взяти, і пригласити, і тако. Але то таке.

— Чи були такі люди, котрі власне втратили роботу так від того, шо вони були не задоволені або виявляли якийсь протест на роботі, і з-за цього їх з роботи?

— Були і за політичні переконання, і за то, шо п’янствували деколи, за п’янство. За якесь там, дебош якийсь робили, то й за це. Або за невихід на роботу тілько раз. Якшо тего листа лікувального нема. Мені хотіли поставити виговор і за це, шо я й мав тей лист, а так накрутили. Вони бачили, шо в мене ніякої підтримки так не було на той час, нічого, бо я сам один. Но я не піддався, і не напугався нічого, о таке діло. А то я вже так пішов до лікарів, туда-сюда, та й все, я собі зробив, то й дав їм, та й доказав все. То вони крутили, шоби якось не заплатити, та ше й статтю мені туда прикрутить. Нічо не вийшло, звичайно. То зачєм так робити. То вже відноситься до стресу у життю, от, одне до одного. Шо вже казати.

— Будемо закінчувати. Дуже дякую вам за гру, за розмову.

— Та будь ласка.

— О! чи можна показати, будь ласка, показати ніж, котрим ви вирізаєте?

— Переважно я отаким ножем користуюсь, тому шо я його сам зробив, от виготовив. Ним удобно от робити ці всі дудочки, дірки тамо, там зарізати це во, шоб було готове. І так десь обрізати якісь сучки всякі такі різні, от. А то раз-два йде. то привикнути можна, так добре робиться. Но раз то я вже використовую цей во глянц, ці папери, от, нульовку, і 3-м, і 4-м номером отак. Та й так зробиш, на токарних станочках так не зробиться, як це собі так.

— А то інші ножі маленькі там? цей!

— А це для того, щоб зробити оці о всередині дірочки, о, под свисток, ну, наприклад, отак. Зараз я трошечки. От, наприклад, спочатку треба пропалити ше це, о, рівненько шоб вийшло тут. А потім уже вирівнюється до такої потреби, шоб це було точно там вирівняно нафтелями. То в мене ше й ручки до цього є, але то все там складено.

— А потом уже орнамент, і обпалюєте ви самі?

— Так, обшліфовую, я це все роблю. Але я так його роблю, шо воно так, як і з різьби, я в глубину даю тако. Бо різьба то вона це во, а перед тим, як обпалюється тако, то даже ніяка червоточина дерево не буде їсти. Хоть би й шо, не буде такий жучок, як ото в дереві буває, воно вже все. Не поїсть. Лакую, от. Я цементую всередині ше ондо, цементую, там я ше даю клей з таким порошком трьохсотка є такий. Перемішую той клей, наприклад, отакий во змішую то, і так цементую всередині, воно має желізноподібну отаку структуру там. (ГРАЄ). То би ніколи не звучало так, то і зроблено все так там зверху все. добрий інструмент візьме.

— То добре бути майстром, і так здорово грати на тих інструментах. Бо то, як ви так гарно граєте, ви собі можете підігнати всьо, шо ви хочете.

— А могло би бути ше й краще.

— Вже краще то вже трудно придумати.

— А то я перебуваю в умовах існування, не життя.

— А існування то є боротьба за виживання.

— Так, то воно одно й те ж. Однакове.

— Людина мусить боротися за виживання.

— То одинаково трошки так, і так, і так. Ото так. Шоби розповідати, то два, три дні треба, шоб про все то багато. Всього не можу розповісти.

— В нас ще є кілька хвилин, ви можете заграти?

— Так, заграю!

— А що це буде?

— Телепка. Інструмент телепка називається. Переважно жінки грали в нашому селі на них.

— Жінки грали на тому інструменті.

— Так, збиралось по чоловік 6-12, тако десь. Однакові телепки, але з верби робили, з кори вербової. Били, били, і так стягаєм ту кору. Це навесні, в травні місяці. То ми вже робимо її, шоб вона була вічна.

ГРАЄ.

— Добре, дякуємо!

ГРАЄ.