Ланська Галина Аксентівна, 1928 р. н. [поводирка Логвиненка Івана Харитонович]

— Слухайте, а як його фамілія була?

Г.А.: Логвиненко Іван Харитонович.

— А якого він був року народження?

Г.А.: Та то я не знаю. Я ж їх ховала, і його, і бабу, то там справки.

— А більш – менш?

Г.А.: Ну, йому було 75, а баба була на 3 года за його молодша. Так баба була те.

— Добре, Галина Аксентівна, а по яких селах ви його водили?

Г.А.: І по Городищу, і по Синявці, це Синявка тут півкілометра. А то він в Демівки сам ходив, із палкою сам. І наймали й поводиря в старців, бо він же як хоче йти, то й. Робили браха, учили його, а тоді він хліб оддавав тому браху за те, шо він учився.

— Чуєте, а ви казали, що він осліп коли?

Г.А.: Ну, йому 7-й год, оспи ж були тоді пекучі, і він, йому очі тоді випалило, а він же живий остався.

— Ну, важке життя було, але ви трошки розкажіть, добре? Чуєте, а він був з цього села?

Г.А.: Із цього! Он Костя, так це його брат.

— Чуєте, а як ви ходили з ним по селах, то і що він співав? нагадайте трошки.

Г.А.: Не нагадаю я його все. Поминав. Раз давали йому люди усе. А тоді вже голос пропав, то все він грав.

— Він шептав уже?

Г.А.: Вже він шептав. А шо я тут, він казав уже то як умирав. Так я так наберуся, прийде по нещастю, я плати не беру. Я картами заворожую.

— Якусь пісню може ви помните?

Г.А.: Було, співали це. Постойте, оце ж як щедровали, так ото “Радуйся, земле” це його пісня. Він же ходив, ну це ж уже годов 12, як я вже його не помню. Це ж увійде в хату та й поминає, ви загадаєте – мати там, батька. Так він уже ж поминає, шо вічний покой, царство небесне, там уже ж хай того. Ну, все таке. Груба осталась. Це старці. Це хата стариця.

— Чуєте, а такі псалми чи він проказував? Лазаря?

Г.А.: Ми ж ото тако сядемо, так кажемо – ти мене вчи псалми читать! Так воно це ж уже й заводить! Ну, це вже баба покойніца, і ми це ж уже й слухаємо їх уже. Ну, а тоді старці тут я соберуться, не в цій хаті, так рядечком оце. І тоді була така старчиха, шо в півморди, півморди ходила.

— А як це?

Г.А.: Вона сама февральська, отако один рот, отако ше. Отако скривило її вже, і така вона, у Синявці вона жила.

— А хто вона?

Г.А.: Ну, старчиха вона була!

— Тьотю, а не один рот на два розділився? два роти, да?

Г.А.: Наче шо болєзнь якась, а тоді два роти. А тоді  із смельського вона поймала тую.

— А що то?

Г.А.: Ото така бандура, оце ж у нас коло церкви храми усігда, як Пречиста, так у нас оце Храм. Так вони приїжджали до нас, з’їжджались. А говорили по-старинному. А я не в курсі дєла, так кажу – бабо! а шо це воно таке? І то цілу ніч співають! п’ють (сміється).

— Тітко Галино, а як вони говорять між собою, то таких слів, котрих немає?

Г.А.: Не знаю! шо вони може. А баба каже – годі вже! Баба така люта була. Каже – годі! позбиралися тута! вон із хати! ото постелить соломи їм. І старий був полулежачий, ото така лава, і він отакий, поперебирає.

— А скільки йому років було?

Г.А.: Він був старий.

— А чи ви розуміли, що то за цей інструмент? чи це була така бандура?

Г.А.: Така ліра! отак ліра, тоді струни отакі. І так перечіплена вона, наче кладе її і це крутить. Перебирає.

— Це ліра. А що було раніше, бандура ви казали така.

Г.А.: А то, за то я не знаю, то такий старець і повадир, повадир. Як їхать на Соснівцю, Рудня.

— Чуєте, ану розкажіть, ще покажіть цей інструмент, як він виглядав?

Г.А.: Оця о ліра?

— Ні! ліра ні. Бандура.

Г.А.: Бандура? така здорова! як ото єсть як кобзарі. І то становить було то оце ж у тій хаті, так оце ж так поставить, і оце ж грає цього. Оце ж іграє, і це протягне так. Уже ж читає молитву, і оце ж отак і грає вона. І то так уууу! уууу! таке було. А под голос підходить під цей ше. І шото такий оце здоровий.

— Читає молитву і грає?

Г.А.: І грає ж то. Ну, й дід же! Ну, вони соберуться, старці. Як микелиця собереться, так і старці собирались у нас оце! На то й кажуть, оце мене, котора лається баба – старчиха така тут є, Наталка!

Чоловік: Були їх друзья, інваліди в основному.

— Ну, тут дід, большинство дід з їми. Дід наче главний. Бо куда ночувать? Да, до Волинька сюди ж. І то вже ж тут ввечері гомонять, а шо вони гомонять? А тоді гомонить-гомонить, а тоді співать.

— Усі разом?

Г.А.: Усі разом! І як заспівають, або аж у хаті аж не чуть, аж, знаєте, старі пісні, та такі ж церковні! А тоді ж церкви не правили. І христяться! й моляться! і то таке діло. І оце прошлий год приїжджали з Києва. Оце сюда зайшов мужчина – так і так. Я кажу – Боже! помирав у мене на лавці лежав! пошла я у сєльсовєт же ж сюди в контору. Каже – як умер, то чим хочете ховайте. А тоді голод був! і ми бєдно жили. Тут строїлися, баба тоже нещасна тая, ага! Так я купила козу для своїх дітей, шоб молока було. Так я її зарізала! а тоді вже ж помянула так уже ж тоже, собрала. Та кажу – дід уже заробив бєдний, вже ж він старцевав. І самогон, ну хай він десь у 12 до Кураха пошов там.

— А що його?

Г.А.: Ну, просив хліба.

— Правда?

Г.А.: Ну, шоб дали ж хліба. На базарах сидів. Оце шапку зніме, і тако. Бо й присниться. І це ми по трасі, казали з вовками оце ходив сам з двома палками. Такі палки в його. З двома палками. А ми – стійте, куди ви підете? А вон, його Бог носив.

— Чуєте, а чи люди часом казали, що таким старцям як би Бог помагає, або керує, і вони такі божі люди?

Г.А.: Не знаю, я спробувала, дєвочки мої мілєнькі, я спробувала, затулила очі, їй Богу, не заходю нікуда!

— Чого?

Г.А.: Оце заплющу іногда, от їй же Богу!

— Чуєте, а як ви ходили з ним по селах, то заходили в хату, співали, а ви стоїте?

Г.А.: А я стою, то ж іззаду стою, а то ж у куточку. Я ще той прошлого года його заплічник порвала.

— Правда?

Г.А.: Порвала. А то був полотно, а тоді такі тії шлейки отуди. Одівали його люди. Сорочки йому давали там.

— Заплічник. Коли ви ходили, скільки вам років було, як ви з ним ходили часом?

Г.А.: Та, я у школу ходила так, ну стиднувато мені було ходить, стидно!

— Це вам було 7 років? 9?

Г.А.: Та десь 8, чи 9, чи 10. Десь тако.

— І потім ви просто не хотіли?

Г.А.: Мені, мені стидно йти в хату, вже дівка така. Увійду, він співає ж, а йому як дають, то вже ж хліб дають.

— Чи ви ходили рік? чи два?

Г.А.: Да, ото ж як празник, так шоб коржика чи шось дали (сміється). Як стала старша, перестала.

— Чуєте, а ходили так більше в неділю і по празникам?

Г.А.: Як ото в село приведу, та он ходить. Ото ж іде по вулиці й співає. Божественні ці ж всі пєсні. Ну, це ж, як ото Паска святиться, так ото ж. Перед Паскою ні. А уже ж перед новим годом ходить да другіх. А вже жде якого празника. А помінає, шо там помінає, він походи вже ж, прочитає там Іван, чи Данило, чи хто, чи Мар’я, чи Тетяна. Отак. Його вспоминає за упокой.

— А ви часом ходили з ним, а хто ще ходив? хто його ще водив?

Г.А.: Іще мої дочки водили (сміється). Одна в Чернігові в больниці робить, а друга десь на роботі, а це поїхала в  в Блиставу, нам там переказали слив, так привезе слив,  то може закриємо.

— Так. Чуєте, а це означає, що він ходив і після війни, коли ваші дочки водили?

Г.А.: Після войни! Одна дочка з 50-го, друга з 54-го. У тієї троє дітей, шо це з 50-го.

— А помер він в 73 роки?

Г.А.: Вони в мене довго були з Києва тії, шо.

— Десь 65-й рік, десь так. А він ходив до самої смерті?

Г.А.: Ну, до смерті вон ходив, а так лежачим був неділі дві так, шо лежачий, не ходив. Чаю заварю, да того, да сього вже даю. Да, шо ж уже там. Жили бідно, да й усе! шо там казать!

— А він з 7-го?

Г.А.: А в сільсовєті не можна взнать? Бо у сільсовєт ходили тії. Визивали мене ції, а я сказала – раз такий, такі похорони, значить не нада мені нічого! Хай могилка теє, я її так же, то квіточки. Закриваю оце, як ошостя, я уходжу ж, закриваю бабу, діда, брата, тьотку.

— Тьотю, а як це ви закриваєте?

Г.А.: Ну, тими, скатертями! тоді собі ше можна.

Чоловік: В понеділок послє Паски.

— Бідно жили, бо ніхто не помагав. А я що мала, як мала, так і заховала. А тепер не нада мені ніхто нічого. І я помру, так і мені ніхто не дасть. Даже проробила, так людям пенсія, а мені дуля! сама менша пенсія, да! да.

Г.А.: Чуєте, а вони мали землю?

— Оце їхній город, я на їхньому построїла. Баба – нікуди не йди! так я оце так. Сама все робила, товарищі! он чоловік скаже. Їй же Богу! це все, шо подужала. Ну, там закидала, замазала, та й добре. Бо ніхто мені, пойду у сєльсовєт, ага-ла-ла! уся мова. Каже, ізвініть мене, Володя знає, каже – я тобі члена свого в стіну поставлю? так я й отаке.

Чоловік: Це таке не нада казать.

Г.А.: Не нада? Так це я гомоню, шо так. А люди, люди строїлись. Голова усе давав. Усе од колгоспу. А я бідна, та й усе!

— А чого він вам не хотів дати?

Г.А.: А шо я, сирота? от і все! кажуть так. І тепер в мене сама менша пенсія. Я й не йду, не добиваюся. Яку дадуть.

— Галина Аксентівна, ще ми вас трошки.

Г.А.: Давайте, давайте! Шо треба, я не брешу, наскільки він чєловєк. Він знає. І ми друг друга знаємо, та й всьо.

— Галина Аксентівна, а як от він ще був, і баба тут жила, скільки поля було?

Г.А.: Оце їхнє поле, та й усе, 31 сотка. Це ж оце, а тоді міряли тей. Дак оце ж цеє повикидали, то ж я загородила, шоб наче чужі собаки не забігали, ото по хату.

— Галина Аксентівна, а це він помер років 20 назад? нє?

Г.А.: 12.

Чоловік: Та більше! я в 71-м пішов у армію, так уже ж його, по-моєму, не було.

— Нє! був! був. В 78-му чи 9-му.

Чоловік: У нас свадьбу робили, я був в армії, в 72-му, це так, як сказать, дата.

Г.А.: А свата не було! тут таке розбите, везли осюдою!

Чоловік: Десь в 60-х, може в 68-му.

Г.А.: Я забула!

— Чуєте, а сільська рада мала щось проти того, що він ходить по селах? нічого вони не казали, шо не можна ходити?

Г.А.: Ну, з базара міліція його гонила, казала, шо не сиди й не проси.

Чоловік: В те время актівізірувались вони наводить порядки.

— Чи це було до війни? чи після війни?

Г.А.: Да послі войни! Він уже не ходив нікуди, а тільки на базарі. Він ото сидить, і хто може дать скільки. Хто руб, а тоді ж це було! А хто копійки. Принесе бабі мєлоч, а баба посчитає. Вона отака була!

— Считала добре?

Г.А.: Вона ж то копала, трохи вона, трохи я. А тоді у колгоспі, знаєте, шо робили? ні за що.

— Чуєте, а що цей міліціонер? що він їм заважав?

Г.А.: Того шо їм чи стидно було, чи то.

— Що такі люди ще є. Старці. Чи він мав якусь пенсію?

Г.А.: Нема, він не получав! Баба получала 12 рублів, як зразу дали, а йому не дали.

Чоловік: З 74-го году десь вони получали, ці пенсіонери, по 20 рублів.

— А дід не получав нічого! баба получала. А дід ні граму не получав! Баба получала, а йому не дали. Баба ж робила.

Чоловік: В нього не було ніякої пенсії.

Г.А.: А баба ж робила, так тоді вже по 12 рублів бабі, а дід же шо?

— Він грав?

Г.А.: Ні, він співав тільки!

— Співав.

Г.А.: Він співав. Співав. Співав псальми отоді вже ж. І при німцях же він жив. Тому шо отут стояв той, стояло начальство німецьке, а до нас приходили. І один дєда взяв за руку і каже – в нас є, я так не забуду, думаю – зараз він ввійшов і постріляє нас. І дід сидить же, так же сидить. Один подивився до діда, та за руку взяв, та – мейн бріт! мейн бріт! А я думаю – ну, це зараз діда вб’є, а тоді нас постріляє. Я з хати, думаю – хай, а я втечу (сміється). А куди ж я втечу? Так он сів, а я тоді ввійшла, а він – а в нас є. Так дід розказує, шо я хожу старцом, так хожу прошу кусочки. А він каже – в нас виходить ми своїм даємо старикам, старикам даємо, а старцу зовсім не даємо, годуємо, забираємо в дом. А дід каже – куди? я, каже, не хожу, а як піду, то люди мені може дадуть шо кусочок, то я його не їм. І я ж їла теє.

— Чи люди часом так на вас казали, що ви старчиха?

Г.А.: Да, як лаються, то єсть! Наталка сама недавно сумки несе, а вона каже – ти шо не бачила? старчиха ти! як була старчиха, так і є! А шо? старчиха, то й старчиха!

— А він співав тільки по селах? чи і в церкві?

Г.А.: По селах ходив. Оце Городище тут.

— І в церкві?

Г.А.: По хатах ходив! Оце йде.

— А чи часом біля церкви тоже співав?

Г.А.: А тоді ж коло церкви, под церквою.

— На Храм у своєму селі ходив?

Г.А.: А там на Городище правда устроєно.

Чоловік: В основном, когда Храм у нас, 28 августа.

Г.А.: Так ото ходить із старцями тими. Ну, і ходив вєздє, ходив.

— А чи ви пам’ятаєте, як біля церкви сиділи ще?

Чоловік: Не тільки вони сиділи, з Березної є багато таких фронтовиків, которі прийшли з войни, з гармошками сиділи співали там. Їх цілий ряд сиділо.

Г.А.: І прошлий год вони ще наче бували, бомба повибивала очі на фронті, так бомба очі повибивала, так хлопчик його водив, синок. В прошлом году наче, перед Пречистою. Оце на Пречисту приходить, і я ж знаю, я ж не виганяю його, нічого.

— А як його звали? не пам’ятаєте?

Г.А.: Постойте, я ж питала. От їй Богу! забулась.

—  А Рудне це біля Мени?

Г.А.: За Меною! як на Сосницю їхать, так там. Такий, повибивало йому очі, так такий він страшний.

— Чи він співав? чи грав на чомусь?

Г.А.: Он не грав, а теє, співав, хлопчик його водив. Син його водив. Десь може годів 10. Прошлий год ше приводив сюда до мене. Так уже ж до церкви не ходив батько, батька одвів, поставив, а сам уже ж у мене гуляв. Поки вже ж із церкви вийшли, тоді за батька та й пішли. Ше по селу походили. Вареників отам наносили.

— Чуєте, а як ви пам’ятаєте, на весіллі яка була музика? музиканти, які музиканти грали? Ще колись давно, як ви ще дівкою такою були.

Г.А.: На весіллі? На свадьбах ну це ж ото він це так танцювали.

— Танцювали, да?

Г.А.: Ну, танцювали.

— А хто грав?

Г.А.: Та то вже тії померли люди! Говоруха Гриша.

— На скрипку? чи на гармошку?

Чоловік: В нас таких не було.

— Гармошка була?

Г.А.: Такі, як ото в мене старинна гармошка. В мене є гармошка.

— А звідки в вас гармошка? чия вона?

Г.А.: Я купила у Семеновці дві, так одну продала, а одну собі оставила.

— Тьотю, а чого ви купили? ви грали на неї?

Г.А.: Та це (сміється).

— Хотіли вчитися?

Г.А.: Ось я покажу!

— Покажіть.

Г.А.: А ходімте.

— Як його звали?

Чоловік: Олексій, забув, Антоненко Олексій.

— А , так, Антоненко Олексій.

Чоловік: Ну, це він був баптіст, у секті. Може хтось його знає.

— А чи був в селі такий майстер, котрий ікони писав? малював, богомаз.

Г.А.: У нас я не помню. Я не помню.

— Так. А чи десь пам’ятаєте в других селах?

Г.А.: Ви знаєте, шо, їй Богу! я не помню.

— А як ви ходили часом, чи може ви там на ярмарках, чи біля церкви бачили, щоб продавалися ікони?

Г.А.: Я ніде не хожу ні по базарах. ото треба, так я пошла до чоловіка до любого в хату, купила.

Чоловік: Он у нас продавали в Бородянці.

— Хто це був? чоловік?

Чоловік: Отакі продавали.

— Це такі, як з берези? оце такі?

Г.А.: Оце такі от, я могу продать.

Чоловік: Моє ім’я?

— Так.

Чоловік: Ланін Владімір Алєксєєвич.

— І рік нпродження?

Чоловік: 51-й.

— Галина Аксентівна, ще щось трошки запитаємо, чи нє? А як ви були дівкою, то чи ви застали ті вечорниці?

Г.А.: Ходили, гуляли! співали. Я люблю співать.

— А де ви збирались?

Г.А.: Ми збиралися, в мене подруга, Гавряченко. І щедрували. Нема чого, так картоплі та капусти, та й щедруємо. Ходимо, кулья перемазуємо ввечері.

— А чи ви колядували?

Г.А.: Ну, колядували! так ото ж то пирожки, то картоплі, да й все. Самогону (сміється).

— А як збиралися на вечорниці?

Г.А.: А як ідем. Колись не таке було, як тепера. Колись вийдем косить, та косим, прийдемо, а тоді як сядемо оддихать, і співаємо всіх старих пісень. І оце “Чаєчка” як співали ми ото, завела і пошла! Бо я де не в беседі, он мужчина який, буду співать, буду.

— Чуєте, Галина Аксентівна, а тоді, як ви дівували, це означає зразу після війни це було, правда? чи ви наймали?

Г.А.: Да я вже, при нємцях ми уже гуляли, уже той Сокол як набив, то як прийшла, так баба каже – а чого це ти, внучко моя, не садишся? А він як заскочив, Федя, ти знаєш, так як удрав! І всіх нас оце так поставив, і по двоє, як попало.

— А чому? не можна було збиратися?

Г.А.: Да! нільзя! нільзя було, нільзя. Так він можно сказать, шо одсидів своє, одсидів.

— Так, це таке. Чуєте, а чи ви наймали тоді хату? чи в когось з дівчат?

Г.А.: Ні, в подруг! ну, так, як оце зійшлися, та й.

— Чи ви пряли? чи тільки гуляли?

Г.А.: І пряли, і вишивали. Хочете, вишивку свою покажу?

Чоловік: Послі войни вже була пряжа, і всьо.

Г.А.: Нитки були!

— Чи ви часом продавали те, що вишивали?

Г.А.: Ні! та ви шо!

— Мені просто треба запитати.

Г.А.: Для себе! да.

— А чи ви пам’ятаєте, щоб і на Івана Купала там дівчата?

Г.А.: На Івана Купала ми в’язали Купалу, зв’язували. І тоді кропиву туда, і ото так.

— Коли дівчата припинили його святкувати?

Г.А.: Ой! його змалку, я скільки знаю, Іван Купала.

— А коли перестали святкувати?

Г.А.: Ніколи ще пока. Оцей год у нас, ось Іван Купал  був, так гуляли. Уже не те.

— По-іншому.

Чоловік: Всі наші пєсні народні забуті. Вже нема такого.

Г.А.: Вже це я, моя подруга Головаченко, і друга, сестра її, оце ідемо, скажем, якось із моєї хати, наче п’яні, їй Богу! А я кажу – давай! шоб не сказали, шо ми.

— Що роблять тепер дівчата на Івана Купала?

Чоловік: Ну, сєчас в основному работніки культури, ну, в клубі собираються в нас в центрі села возлі річки.

Г.А.: А то, де річка.

Чоловік: Самодєятєльность, там вистави. Таке все.

Г.А.: Та я й не хожу туди.

Чоловік: А в кутках, як сказать, дітвора така, год до 12-ти. А ці, смотриш, як би з большим азартом, з большим інтересом.

Г.А.: Я оце годів 3 отако на нас тут надавили, і грав оце на гармошку. І він оце грає, а діточки скачуть! свічок навилажують! А це вже нема.

Чоловік: Ну, дітворі інтерес заключається в цьому. В тому, що з другого кутка, з другої вулиці приходять красти цього Купала.

— Хлопці!

Чоловік: А Купала вони спеціально роблять із цвєтов, і туди вмішують колючки і кропиву собирають.

Г.А.: Як ухапить, а там кропива та колючки.

Чоловік: А це така стара гра в нас зосталася, собственно, вже бєдно все так, скромно. раньше, кажуть, все набагато інтересніше, а счас такого нема інтересного.

— А чи ви співали частушки, як були такою дівкою?

Г.А.: Я тако, як зійдемося тако з подругами, і тепер усе.

— А чи ви можете нагадати такі якісь саме частушки?

Г.А.: Співаю я всяких. Тільки ж вже не тії, шо бум-бум-бум! старинні! Отакі це гарні. “Чаєчку” так я співаю, то по-старинному. Ми як ідем ото, як казав Петрович, Антоненко. І це як щедрівка, пашлі ми щедрувать! Ілля цей виходить – так шо, до мене йдете, чи шо? Приходим до його до двора, і так ідіть іще і до дочки. І он уже ж, жінка його вийде, винесе ж уже нам, як то кажуть, випивки. А я кажу – ні! хлопці! візьму баночку, та назливаю (сміється).

— Чуєте, а чи був в вашому селі гончар? такий, що горшки ліпить.

Г.А.: Не було! не було, не було. Ото приїжджали, привозили. Так оце ж Коля.

— А чи ви чули щось таке, часом кажуть, що як хтось рано помре, то може або приснитися, або вернутися, як тінь така?

Г.А.: Оце таке да.

— А як це буває? чи ви знаєте якісь випадки?

Г.А.: А ви знаєте, в мене є сон. І оце вам розкажу. Скажу це вам. Якщо присниться, отак у кажних сутках є 5 мінут, весь час. Ось ви йдете, і я в тую минуту подумала – ба! який хлопець ловкий! Як ловка минута, так ловко. А як погана, то скорчить вас, зморщить. Це правду кажу. Я знаю сама. Як присняться мені коні, десь коні, буде десь обізатільно пожар, обізатільно пожар. Як присниться мені мертвий, обізатільно на лайку, обізатільно на лайку. Полаюсь хоть і з сусідами!

— Чуєте, а це, як ікона присниться, то що?

Г.А.: Як ікона, це якісь пусті разговори, чи якісь там. Це поганий сон.

— Поганий?

Г.А.: Поганий. Десь у мене був сонник, ну я його оддала у Городище, забрала сваха. Сваха забрала, Тасіна. А я б оце вам даже б, даже  могла б і ето. Могла б і подарить, бо в мене в батьків другий єсть.

— А ті, шо як він шептав? як ви бачили? цей дід.

Г.А.: Ну як? ну як? воно не перекажеш, як. Як хоче, так і каже. Як шептуна хароша, то хароша, то грошей не бере. Одріжеш кусочок хліба, ото й воно. А яке в бутилкі, та всім пошептала. Скільки грошей вона мала брати.

— Чуєте, а чи бувало так, що, коли він ходив, цей старець, Іван звали, ні? дід цей. Як звали його?

Г.А.: Дєд Іван.

— Чуєте, чи бувало так, як він ходить, та хтось його поб’є? чи було таке?

Г.А.: Його возили, він не ходив. Коні, підвезуть його. Шофера на машину тягли й торбу, й його. І довезли із Мени, чи з Ольховки. Його возили. Помагали йому й торби.

— А як люди знали, що він шепче? просто знали?

Г.А.: Знали вони. Уже він,  його як привезли, перед смертю так робив усе.

— А хто від нього навчився? від кого він навчився?

Г.А.: Та всякі тут старці були.

— А чи ви чули щось таке, що кажуть було приплаче. От хтось помер, та приплакав?

Г.А.: Я вам скажу ще одно, і це вже можете повірить, це правда. Оце вмре. І тоді на 12-й день у час ночі ви його побачите, у час ночі! Тепер, у нас приходили на Івана Купала хотіли цього ж батога захватить. А ходив, ходив, а тута шось таке як за тоє, затріщало! так ми вкрали. Із Сашком. І це світи лампа, електрика. І світить отут. І отакі голоси, всі! А на Івана Купала у час ночі, як ухватиш оту квітку, і тікай! тікай! тікай! Настя Пилянчиха ухопила, дак і землі наїлася. Отаке було.

— І не втекла?

Г.А.: Не втекла. І землі наїлася. А назавтра пошла та каже, так наче це (сміється). Ага! а це ж отута, де Ткачі ж построїлись, монашка жила, ти знав? ні?

Чоловік: Знав.

Г.А.: Як час ночі, раньше – раньше, ідеш додому, я ж отут гулять ходила. Страхуща! Двері одкриваються, такий клубок! Я хреста даже не стулю, даже креста свого не стулю. І так, і от тепер построївся отам мужик. І як тільки поворачуєш, ідеш отак.

Чоловік: Тепер уже не так страшно.

Г.А.: Не так! не так! А тоді! Такий, значить, клубок. Ти біжиш, а воно тако. Я не брешу! І це доходиш, то воно отако, отако. І я тоді набираю, оце набираю од деркача. І набираю, і біжу!

Чоловік: Вона женщина монашка, сама по собі була замкнута, ні з ким не общалася. двір був такий заросший, запущений. І я тоже багато чув од своєї матері, шо всім страшно тудою проходити. Оце, як сюди только заворачувать, ото, де нова хата, новий дом такий здоровий. На том мєсті вона жила.

Г.А.: Тепер отута, оце хата, так баба мені каже – боялася, як час ночі, над нами оце отако крутиться! отако крутиться! Думаю – упаде до баби в двір!  А оце де баба, хрещена моя мати. Так Кирило, у Кирила батько ж був вєдьмак. І Марії Ігнатівни була ведьмачка, вона ж коли ховали, так отакий хвост був. Я питаю – “А чого це такий хвост?” А хрещена моя отвічає – а то тє, без штанів колись ходили, так, шоб мошки не кусали, так вона то пришила, да й теє”.

— А як ви бачили його? коли мили?

Г.А.: Коли мили! так я заскочила, бо це моєї хрещеної мати. А тоді вже баба прийшли додому, так баба й каже, шо оце ж ото, оце ж вона з нечистим тоє, так і вона була відьма.

— А чи люди знали перед тим, як вона померла, що вона відьма?

Г.А.: Усі знали. Ніхто її не чіпає.

— Правда?

Г.А.: Да.

— Чи вона могла щось зробити?

Г.А.: А як вона могла, якшо ж і нє, так у неї, як у кота не унічтожить, нічого не унічтожить, так вона нічого не зробить, то буде іще. І думали, шо хату почистить Марія, а тоді мені вона переказала трохи, а тоді каже – йди постав іконочку. Я прийшла, поки я, баба саме піч топила, поки баба прийшла, то вже цяя вмерла. Я не казала бабі нічо. Баба тоже була із носиком, потому шо його дома  не було, так кот отуди як стрибонув, і баба вийшла, каже – Огородчиха, каже, мене смикає, три ночі не спим. Такий кот отуди, і пішов!

— Вискочив через вікно?

Г.А.: Вискочив! Ну, де він дівся, ну нам таки на землю він. А Огородчиха прийшла це, каже – о! кажуть, ідеш на вас! ото. Ну, баба нічого не шептала, нічого нікому не робила. Ну, лаялася! а мстить не мстила.

— Чуєте, а той дід, дід Іван, що ви кажете?

Г.А.: Ну, а дід же той умер, так золото з собой уніс. Діти ж похоронили, а він сильно розсердився й не дав.

— Чуєте, а ви кажете, якесь таке вогняне?

Г.А.: Отаке крутиться, упало, і відьма виходить і забирає. Баба каже, шо о! бачиш! А він же ледачий, дід.

— А баба ваша казала, що це що було?

Г.А.: Каже – чорт, каже (сміється). Ото таке. Зайшла, вже хай воно.

— Чуєте, а як ви собі живете і знаєте, що то відьма, чи що. Щоб він вам нічого не зробив, то що? як ви себе бережете?

Г.А.: Мені ніхто ніколи, отута о у селі дві такі є, шо Манька ото робила, і Іванова та. Мені ніхто нічо не зробить.

— А чого ви їх боялися?

Г.А.: А того, шо вона казала, та наша каже.

Чоловік: Одна була шептуля. Казали, шо малим дітям шептала. А друга не знаю, шо.

Г.А.: Вона була така заросла.

— Яка заросла?

Г.А.: Ну, десь вона ділася, десь вона ділася! Ізійшла. Так вона так, оце прийде до Тасі, курчата, загляне, їй Богу! подохнуть. І скаже – ой! яке в тебе козеня ловке! Яке ловке! І здохне.

— А як ви кажете, що вона десь ділася?

Г.А.: Десь ділася, десь пошла і нема.

Чоловік: Старчеський склєроз оцей весною. Ходила по селу. так же ж думали, куда-то зайшла, і по сей день.

— А як заросла ви кажете?

Г.А.: Отако, отак уси. Ну, вуса такі, й борода така.

Чоловік: На старость. Раньше не було, а на старость.

— Чуєте, тьотю, а як ви?

Г.А.: Як вона йде, так, ізвініть за вираженіє, я йду в магазін, так я дулю держу.

— Ага! ви дулю тримали, щоб нічо не сталося. Чи ви часом ще носили таку шпильку?

Г.А.: Нічого я не ношу ніколи!

— Тільки дулі помагали?

Г.А.: Тільки оце, як вона йде, я зараз тако (сміється), тільки дулі.  І в цей день я тоді о не думала, а як подумаю, то вже ж нікому не кажу, сон да почила.

— Як ви сказали? сон?

Г.А.: Сон до печі, і твоя на! на!

— Сон до печі?

Г.А.: І твоя на! на!

— А друге слово яке? сон до печі?

Г.А.: Сон до печі, і твоє. Як ідеш ти гулять, так не нада ніякої шпильки. Кажи – я оце йду туди, то йду. А осьо очі – сон до печі з їхніми очима! І пристріту не буде. Оце я знаю.

— А це пристріт, да?

Г.А.: Не пристріт, ну холодно так! ламає тебе. Знаєте, буває так, буває. Буває, стрінеш такого поганого чоловіка, і ну шось та думає, шось таке. Я ж вам кажу, шо в сутках є 5 минут щаслива, нещасна і сама нещасна. Це 5 минут.

— А хто його знає, які вони?

Г.А.: А хто його знає, які. І якого чоловіка стрінеш. От у нас на Калиновці є дєд. Єду я, вчора Таня моя їде. Чого тобі прийти! І як оце я йду, це Таня перва. Їдеш куди, і вискочить. І буде стоять півчаса! Або Наталка. І як я їхать, тільки їхать, і наче знає, шо я баба така. Їдуть. А його мать, хай їдуть! Ну, чого ти йдеш? ну чого ти? А чого вона так ходить, за Наталку. І чого ти зайшла? ну, чого ти? Так я кажу, не знаю, чи сіла, чи нє. Оце дві душі. Ото як їдеш куди, і я не брешу! їй же Богу! Оце два, дві, тьфу-тьфу! так не можна ж. Вже таке воно, це дві. Оце їх дві. Оце дві. У нас така була. Оце дві.