Курило Катерина Федорівна, 1912 р. н.

К. Ф. — Ну по сім’ї ж давали, як у кого більша сім’я — більше давали, як менша — менше давали. Як поросли отам сини, треба ж женить їх, то те… оце ж

— То розділяли?

К. Ф. — Розділяли ж, давали, шоб строїлися та сім’ї жили. Сім’ї були великі тоді. 

— А всі в одній хаті жили сім’я велика, то в одній хаті жили чи ні?

К. Ф. — В одній.

— А хата на дві половини була?

К. Ф. — На дві.

— А хто в вас був голова сім’ї: батько чи мати?

К. Ф. — Батько, хазяїн був.

— А худоби скільки було в вас?

К. Ф. — Коли одна коняка, а в кого й пара.

— А в вас скільки було?

К. Ф. — Пара коней, батько їздив під клуню, треба ж десь хоч руб заробить, чи скіки він там заробляв. А як у кого було тоді коні, то в кого одна спрягаються і роблять.

— Скажіть, а ви які були: середняки чи бідняки, чи як?

К. Ф. — Та, мабуть, середняки.

— Казали середняки, так? Скажіть, а авторитет вашої сім’ї був серед селян чи ні, поважали їх, батьків ваших?

К. Ф. — Аякже.

— А чи ходили шось позичати до вас чи ні?

К. Ф. — Ні.

— Не позичали в вас. А ваша сім’я в когось позичала гроші там або шо?

К. Ф. — Як сім’я велика, а землі меньше, то не хвата, то йдуть у кого єсть, то позич до врожаю, позичали.

— А тоді одробляли, да?

К. Ф. — А тоді ж оте помолотять, тоді отдають. Як хто ??? отак люди жили.

— Скажіть, а з якого часу діти до роботи вже привчали їх, дітей?

К. Ф. — Тоді, ну отаке, корови пасли на толоці. Батьки ж там чи косять, чи шо роблять, а ви сидіть пасіть, о. То із дєтства, з отакого привчали дітей до роботи, бо школ не було тоді. А тоді, як ото ж уже стали школи, їздили батьки аж у Кременчуг по парти, понавозили у школу. Платили ж люди, здавали гроші шо, тоді ж не було там ощадкаса чи шо…

— То так платили вчителям, так?

К. Ф. — Нє, то платила держава, а то за ті, за парти ж платить треба. Їздили ж батьки наші, попривозили все, всі уже такі, другий, шо як стане, то такий, як учитель буде, а школи не було ж.

— Це після війни було чи ще аж до колективізації?

К. Ф. — Та це ще зразу.

— Ще зразу, ще до колгоспів ще?

К. Ф. — Воно було тоді була, знаю шо мати їздила до батька, отака, як оце тепер робиться, шо нема ж хазяїна, то і тоді таке було.

… а 1933-й, той дав людям, скіки людей померло…

— Дуже багато в вас померло?

К. Ф. — Ага, то ми вже ж бігали на роботу, уже батька в нас не було, вмер, от, а сама мати. 

— А батько вмер коли в вас?

К. Ф. — В ??? годах. А мати ж уже ж з нами, то пережили ми, а тоді ж уже, як до того, казали, як до Сталіна добилися, шо те, в країні голодовка, а він каже — а чого це голодовка на Україні, по чотири кіла на трудодень давайте, шо не було голодовки — дали хліба, то ми ж не голодували.

— То вже тоді не голодували?

К. Ф. — Ну да.

— Скажіть, а у вас всі пішли в колгосп, ваша сім’я, зразу пішла чи ні?

К. Ф. — Зразу, шо ж, як мати женщіна, вона не посіє. 

— А батька вже не було тоді?

К. Ф. — Не було, нічого, ну мужича робота. Поки ж колгоспу не було, то мати ж спрягається з ким-небудь, то або була ж батькова дочка од другої жінки, та йде коней веде, а той за плугом ходе. А тоді як пішли в колгосп, то то вже ж куди посилають. Плавні були в нас, а тепер позаливали ж водою, море ж…

— А то плавні ваші були, да, чи колгоспні?

К. Ф. — Колгоспні, скотина і люди, хто у кого така, шо чи не доїться, чи шо, то на плавні отправлять, там пастухи пасуть. Ну, заплатить хазяїн, шо корова, чи телиця, чи корова паслися на плавнях, а колгоспні ото ж пасуться, хто хоче вигонить туди.

— Не крали в колгоспі?

К. Ф. — Нє, нє, нічого. Були сторожі воно скрізь, не так, як тепер робиться. То казали старі люди, шо пройде кровопролітія, хто переживе, живий останеться, тому дадуть пожить, а тоді, оце як пройде, хто живий останеться, то житимуть добре люди. А Бог його зна, хто останеться, хто вмруть.

— А в вас колективізації робили, то присилали когось, чи свої робили, в колгосп там заставляли йти?

К. Ф. — Приїжжали ж із Градиська, в Градизькому район у нас був, а тепер же в Глобині перевели. Та приїжжали ж, збори проводили, і все ж. Приїдуть, перевіряють, як роблять у колгоспі, а так, шо ж, робили всі, всі старі люди, тепер молодьож не робе нічого.

— А там усі робили, і старі ходили на роботу в колгосп?

К. Ф. — Тоді старі ходили, до смерті робили тоді. Було, кіньми місять заміси старі люди, баби й мужики, той глину одкида, а ті там вальки качають та все ж дбали. Тоді ж цегли не було, то дбали ж, треба ж конюшні, коровні, там свині були, все було. А як война підскочила, то все пропало, хати попалили в нас німці, осталось у кого та скіки — дві хаті осталося в хуторі нашім, і оце комора в нас осталась, була жилізом укрита.

…до войни були, а потом зразу як німці ввійшли, то були ясла, шо дітей туди ж отправляли ми, годували їх там, а то вже як…

— А хто там завідував яслами, вчителі якісь були чи ні?

К. Ф. — Ні, ну там женщіни: та кухарка, а та, шо з дітьми грається, всяк було. Ну, діти ж не голодні, як такі шо грудні, маленькі, то сидить дома, а як побільшають, то отдає ж у садік, там їх годують. Ну, прийде з роботи та піде погодує дитину, робить же треба, трудодень треба каждий день заробить

— А шо платили на трудодень? На трудодень шо платили?

К. Ф. — Ну, гроші і хліб давали, стіки хто заробив. Так в кінці году там, то сахарю ж, табак у нас був. Буряків не було, а табак сіяли в колгоспі. Повивозять же ж табак, коли ж там дадуть, нате колгоспникам сахарю, сахарь давали, у магазіні ж був він, сахарь, ну так.

— … до бідних, тих, шо були бідні у селі, в хуторі, то як до них ставилися?

К. Ф. — Однаково, однаково.

— Однаково, не казали, шо бідний, бо ледачий?

К. Ф. — Ні, ні, ні, усі робили. Зразу ж як начали ж оце колотиться за ці, ті колгоспи, то каже, шо там був колгосп, та розбігся, та те, знаєте, люди. Ну у нас зразу кой хто не хотів, а тоді ж як побачили, шо урожай уже ж, і стоять уже ж із того, з сєльсовета одбирають те, шо в державу, ну а їсти ж не хвате, то тоді годі та всі пішли в колгосп, так жили ми, а шо война наробила, то шо ж.

— …чи родичались між собою багатші й бідніші?

К. Ф. — Чи багатий, чи бідний, то вони…

— Шо, вони не старалися женитися багатший з багатшими, ні?

К. Ф. — Ні, тоді, бачте, батьки ж не пускають, так як тепер, шо як отаке підросло, аби в город десь утулить дитину, а тоді ж коло батьків сиділи всі. У селі там якийсь дядько десь плотник чи сапожник, то сажають дітей, шо вчіться ж, хоть шо-небудь же ж, а робить, як же ж, а тепер у нас ніт нікого, ніхто не хоче бригадіром стать.

— Скажіть, а чи були у вашому селі старці колись?

К. Ф. — Були, були.

— Сільські?

К. Ф. — Ні.

— Ну ходили, так?

К. Ф. — Ярмарки, і ото ідуть вони, ну вони знають, як де стара людина є, то тоді просяться ж туди, дайте, пустіть переночувать. Пустять, переночували, хлопці та дівчата, як такі шо грають ще оці старики, то біжать туди ж танцювать, жили харашо люди.

— Скажіть, а на чому вони грали ті старці?

К. Ф. — Скрипка, гитара і гармонія була у їх.

— А на лірах грали ці старці чи ні?

К. Ф. — Грали і їх єсть, як який же ж не баче шо глаз, глаза не роблять, то єсть так, шо чи мужчина, чи женщіна, шо воде їх. А ідуть на ярмарки, грають, там той те киде тіки, то те. 

— А ви не пам’ятаєте, шо вони співали? 

К. Ф. — Співали.

— А шо, шо саме, не пам’ятаєте?

К. Ф. — Ні.

— А це були божественні якісь пісні чи це…?

К. Ф. — Божественні.

— Це були веселі такі пісні?

К. Ф. — Тоді веселі були оце в оцім селі, а в отім у нас отакі співунові були люди.

— А в якому це?

К. Ф. — Оце, тут де пани жили там, і дівчата й хлопці. Оце ж м’ясниці ж кончились, піст. Це у суботу погуляли в хаті, оце там скіки там їх дівчат, ага — сьогодні в тебе, завтра в тебе, в тії, бували в хатах. Ні клуба не було, нічого, село та й усе, де там у Градизькому, то десь шось построїли, а так тут не строїли.

— А скажіть, а до кого, до якоїсь вдовиці там ішли гуляти чи до кого?

К. Ф. — Ми до каждої дівчини. Оце, значіть, твоя очередь, завтра моя очередь у хаті гулять. Гуляли, танцювали.

— То це не в піст, а як у піст, то шо тоді збиралися все одно? Якшо це був піст, то все одно збиралися?

К. Ф. — Вже в хаті не гуляють. Там такий був вигонець у нас, то туди їздять люди, ті туди, а там дорога, і так вигонець поставили, шо ми, як сніг потік — виходять, співають. Та кажуть, ой Боже ж, як у Попівці співають хлопці та дівчата було.

— А веснянок співали в вас, було таке, веснянок співали в вас?

К. Ф. — Співали. 

— Співали? І такі з вигуками ото чи як?

К. Ф. — Боже сохрани, Градизьк такий співливий був! Було, вийдуть увечері, і Градизьк увесь співа, а тепер оце поніміли, уже й Градизька не чуть, шоб співали, не тіки тут. 

— А в піст, скажіть мені, в піст співали, чи не співали в піст?

К. Ф. — Співали, тіки надворі, надворі. Я ж вам кажу, оце ж уже піст, масляна кончилася, оце вже надворі співають. 

— А ви не згадаєте ні одної веснянки, які співали колись у вас?

К. Ф. — Ні, забула вже, забула.

— Скажіть, а хлопці й дівчата разом співали чи окремо гурти були?

К. Ф. — Усі вмісті, усі вмісті.

— А як казали на голоси так, шоб виводить, то як казали?

К. Ф. — Та вони сами вчилися.

— Ні, я знаю, але як казали там — виводь там, або тягни, або як казали? Шо голосно співали так.

К. Ф. — Та ото…, вони ж знають.

— Воно то так, а як голос цей називався?

К. Ф. — Голос та й усе.

— …образити старця, старців, як ходили, не ображали? 

К. Ф. — Ні, та воно чуть ото, хлопці та дівчата побіжать, ага, як грають, ходьомте потанцюєм. То вони вийдуть, пограють їм на дворі, як тепло, а як зіма, то десь у хаті отож заночують вони. Була в нас одна бабушка там, то вони вже знають де ці старі люди, ідуть, заходять, вицеплять, спать лягають. Тоді внесуть лантух соломи, розіслали і лягають.

— І не боялися пускати людей ночувать?

К. Ф. — Ні, ні, тоді люди, не так як тепер, шо у нас ось оце…

— …такі музиканти?

К. Ф. — Були.

— Шоб на скрипках грали?

К. Ф. — Були, на скрипки грали, і на гармонію грають. Були.

— А скажіть, а весілля були із музиками до…?

К. Ф. — З музиками. 

— До колгоспу? Добре грали весілля, так?

К. Ф. — Грали, свайби гуляли, і днів три ще гуляють. 

— Після того? І з музикою?

К. Ф. — Музика і барабани, і шо хочте було. Люди ж, діти ж росли, нас батько, ми ж невеликі, так купив грамахвон, шоб грать дітім. То після обід сходяться баби, мужики у хату, грає, а потом як батько вмер, та мати продала, син був невеликий.

— Скажіть, а я хочу спитати, чи були у вас отакі колись, чи малювали ікони в вас у селі, були малярі такі чи ні?

К. Ф. — Ні, ікони купували десь. Я була на досці були тоже, то так, шоб наші хуторянські, то не робили, а десь люди чи купляли їх, чи…

— Але ж тут не робили в вас, таких, так? А баби-повитухи в вас були в селі? Повитухи баби були в вас такі? Ну ото, шо дітей брали, баби? Були такі?

К. Ф. — Були. 

— А скільки у вас в селі було таких бабів було, на хуторі, шо дітей брали, баби такі?

К. Ф. — Дітей брали?

— А то як їх називали цих бабів? 

К. Ф. — Баба пупорізна. 

— Баба пупорізна. То одна була в селі чи багато?

К. Ф. — Та було багато, тоді ж оце ноччю родиться — чуть світ вже й до попа везуть.

— До попа везуть, а везли куди до попа, в вас же церкви не було тут?

К. Ф. — Ні, у Градизьк, в Градизьк везуть там чи дома батюшка вже ж хрестить, чи в церкві, як тепло, то у церкві ж хрестять, а як холодно ж, то… 

— А чи було так, шо ото казали, шо в одної баби там народжується, шо там хлопці народжуються, а в тої дівчата, шоб баби-повитухи, пупорізки, то в одних краще дівчата, а в других краще хлопці, чи як? 

К. Ф. — А хто зна, і хлопці й дівчата родилися, як по десятеро дітей було, по дванадцятеро було, то і робить було ж кому. 

— А близнята часто народжувались чи ні?

К. Ф. — Не дуже часто.

— А вмирали діти часто тоді? Ті, шо народжувалися?

К. Ф. — Нє, не дуже.

— А казали, шо там в одної баби тяжка рука, або вона там, бо в неї там діти вмирають, як народжуються, чи ні, пупорізки? 

К. Ф. — Ні, такого не було.

— А чи були повитухами молодиці такі, ну ще не старі жінки, чи тільки старі баби?

К. Ф. — Тільки старі.

— Тільки старі баби. А з якого віку їй дозволялося роди приймати, вона могла це робити?

К. Ф. — Ну там, як уже сто год їй там чи більше ста, то та уже ж не піде, а молодша піде. А як друга мати сама позав’язує.

— Було й таке, да?

К. Ф. — Було.

— Скажіть, а ви народжували дітей, то баба в вас приймала діти, чи вже в лікарні?

К. Ф. — Я тільки саму меншу в лікарні лягла. Прийшли ті, медсестри, чи їм може хтось сказав, шо я вагітна, і прийшли ось, а в мене ноги наливаються, як я вагітна. В матері так у моєї було, і в мене. Вони — тільки в лікарню, а я кажу — не поїду я в лікарню, як прийде врем’я, тоді привезе мене чоловік. Чоловік інвалід, діти малі, куди я, і корова, треба іздоїть, і все. А вони — так нас заставляють, шо, шо вас заставляють, а я поїду буду дві, три неділі там, а сім’я як? Ну, глядіть. Кажу — привезе. Так вечером я почуствувала, шо вже ж таке шо, знаєш шо, іди запрягай коні і вези. Коли там з тію медсестрою ходила молоденька, та й побачила, та пішла, та й каже — уже ота любарська вже приїхала до нас — о, харашо, спасіба, шо була приїхала, приходе, а я ж вечером на другий день родила. То ото тіки я одного. 

— А ті діти в вас брали баби отака, да ?

К. Ф. — Да.

— А ви її кликали?

К. Ф. — Ні, перве як родила, так я ще ж молода була, отдєльна хата, там свекор та у нього дочка, а хазяїн мій конюхом був, та був там, так вона побігла та сказала, шо так і отак. Так він покинув усе й прибіг, кажем, іди ж по бабу. Хто зна, чи я, но я не знала, шо це роди які, лежу, а тоді сказали, шо місто залежалось, треба було підняться та там чи відро, чи шо, та ото привозив він утром, поїхав кіньми та привіз її, так вона місто вибрала з мене. А то, я уже ж знала, шо це таке. 

— Потім уже. А скіки ви дітей родили?

К. Ф. — Скіки — шестеро живих, а троє умерло — дев’ятеро, ото так.

— Скажіть, а баба як приходить, то шось молиться богу, перед тим, як…?

К. Ф. — Аякже. А так я, по-женському я не боліла, нічого, я до бабів та витягали, я не хотіла. 

— А були, так шо робили аборти ці жінки, чи ні, ті шо пупов’язки? 

К. Ф. — Ні. Я боялась, ну шо це за врач женщіна, баба якась, врач єсть…

— …так шо робили аборти? 

К. Ф. — Робили.

— І ці ж самі баби робили, чи хто другий, тоді, коли ще в лікарні не робили?

К. Ф. — Вони ж у Градизькому була одна дівчина і прогулялася. Та й прийшла до портної, а та — шо це ти так зацвіла, а вона й призналася. А вона їй — прийдеш ввечері, і я тебе поведу. І пішла вона, повела, та ж побабувала і іди, і будь дома. А цей же ж кавалер та визвав її, та ??? повозив її, і кровоточенія. А тоді ж повези у больницю, питають — а хто робив? Мати ж її побігла до тії, шо робила, а вона каже, прибігла, та поклала її на живіт холодний тряпку, лежи, все пройде, а воно ж ні, та вмерла, та й судили їх.

— Оту жінку, да? 

К. Ф. — Та, шо водила, шо показала їй, де врачиха, то тій дали два годи добре, а тій — п’ять дали. 

— То кажете, шо були такі баби, шо робили аборти, да? 

К. Ф. — Робили.

— Але та, шо приймала роди, пупов’язка, то вона ж теж робила чи ні, чи це інші робили?

К. Ф. — Ні, оці ж баби, шо… 

— Шо й дітей брали, то ті й робили? Ясно. А коли почали до лікарів звертатися, уже після колективізації, оце да, десь в 1930-х роках, да?

К. Ф. — Ну да, і аборти робили у лікарні, а потом після войни вже заборонили. Людей побило стіки, а треба ж поповнить, ну…

— І не в робили в лікарні так уже?

К. Ф. — Може, кому де й зробили, ну а запретили, шоб не робили.

— А чи боялись, як тільки з’явились лікарні, чи боялися йти до лікаря? Довіряли більше кому — бабам чи лікарям?

К. Ф. — Та, шо була в баби, то та вже ж не піде. А як піде, так треба добре підсунуть врачеві, то тоді врач можить уже після баби подивиться, а як так, шо почуствувала, шо вона вагітна там місяць чи два, знач іде до врача.

— Уже ходили тоді, да?

К. Ф. — Ну да.

— А скажіть, а ті баби-повитухи, ті баби, шо дітей брали, то вони мали якесь хазяйство чи нічого?

К. Ф. — У каждого ж, мали хазяйство.

— А я думаю, може їм платили так, шо їм було достатньо?

К. Ф. — Ні, ні.

— А шо їм давали, шо ви давали тим пупорізкам?

К. Ф. — Я не давала їм.

— А як?

К. Ф. — Ну я ж кажу, шо я не ходила до бабів.

— Ні, а як в вас, як брали в вас діти оті перші?

К. Ф. — У хаті?

— Да, в хаті.

К. Ф. — Ну там на кохту чи на спідницю де дадуть, чи платок там, отаке. Тоді ж у магазінах було повно всього, то шо ж там, ситцю наберуть на кохту.

— А чи були в вас ворожки в селі?

К. Ф. — Були, були. 

— І ворожили вони на чому, на картах?

К. Ф. — І на картах, і так возьме за руку та уміє ворожить.

— Це просто з селян, шо в селі живе да?

К. Ф. — Мужики були такі, шо ворожили.

— Правда, а на чому вони ворожили, теж на руці? 

К. Ф. — Руку возьме і каже.

— А це були старі люди?

К. Ф. — Старі, старі.

— І були так шо вгадували, казали так, шо буде або шо є там?

К. Ф. — Ну да.

— А чи були відьми такі, якби казали шо то — відьма?

К. Ф. — Були.

— І такі були, да?

К. Ф. — І такі були.

— То отих відьом не поважали в селі, боялися їх? 

К. Ф. —Так ні, жили люди, не спорилися, як так, то шо ніхто нічого не казав.

— Але, казали, шо боялися відьом, так, чи ні? Знали, шо вона відьма, то її боялися, шоб вона не заходила або шо, шоб зробила шось?

К. Ф. — Та, як у мене ось була оце два брати, не два, а три підряд жили. І була відьма, то баби сміються ж на роботі, кажуть, ну як би ж її взнать, чи правда, шо відьма. Ну з дєцтва бачили, тепер же носять тіки…

… тоді ж отака сорочка полотняна, десь як воно не сіло, а нема штанів на йому, шоб ніхто не бачив, то бачили, і казали із дєцтва, шо відьма ж буде.

— А шо там, хвостик чи шо було?

К. Ф. — Ну да, хвіст такий, може, й отако, а є ж, то мов одрізали його, то таке ж і буде, то була вона відьма.

— І шо вона робила?

К. Ф. — Та шо ж вона, ну шо робили, нічо вони не робили.

… а баби у ланці. Була баня у нас, ну колгосп построїв, шоб коли люди приходять…

— Вона не йшла та жінка в баню миться?

К. Ф. — Ні, ні, кажуть баби, ну чого ти не хочеш у баню йти, а вона — я грязна, ну грязь в оцю суботу простимо тобі, а вона ото втече од їх, а всьоодно не йде в баню. То ми ж усі в баню йдемо: мужики, баби, то мужики приходять, ага, бабам корови доїть, ідіть вперед купайтеся, ідіть, а ми хоч і в дванадцять часів ночі прийдемо, то тоді мужики йдуть.

— А вона ото не ходила?

К. Ф. — Ні.

—  Вдівать, як померла, ото вам прийшлось?

К. Ф. — Ну да. Приходю з Градизька, коли він уходе, іди вдівать, Марія вмерла, та я й забула, шо вона відьма. Коли вони зачиняли вікно, шоб не так видно було. Ну як, це ж не ніч, шо навпомацки, а день, а воно ж невістка стояла одна й друга, і сестра, ну то сестра, вона знала, шо цей. Ше сусідку ж гукнули, і ото ми її вдівали, то я ж бачила, а він пита — ну ти ж бачила, вона відьма, та відьма кажу, мовчи, не кажи нікому. 

…люди знали як це один, а там ше далі брат був же ж, згоріла хата, гроза вскочила. І убиток, а він больний лежав. Ну, а тут же ж хлопці, син самий старший в їх, такий уже ж величенький, і його цього ж син прийшов, коли біжить, кричить — дя, у дяді Пилипа хата горить! Ну шо ж, як він інвалід, він же не побіжить, пішли ми туди, шо ж воно в хаті, і хата, криша ж то горить, і оця дірка, шо у сініх, ніяк в хату влізти.