Безродня Галина Захарівна, 1911 р. н.

— А шо він там?

Г. З. — Він там у мастєрській, в мастєрській робив, костюми він шив. І сюди ж як приїхав, уже й тут робив тоже.

— А ви не пам’ятаєте, що коли там ше ходили у плахтах ходили, в керсетках ходили, пам’ятаєте це?

Г. З. — У нас мало ходили. 

— У Градизьку мало ходили?

Г. З. — Мало чогось ходили в нас, от. Потому шо в нас воно Градизьк якийсь такий, шо багато переходило видно людей, приїжжих, от.

— Ну, але це ж містечко було?

Г. З. — Воно ж містечко було, воно промислене таке було.

— То батько заробляв цим гроші?

Г. З. — Шо шив, шо шив, да. А потім уже у якомусь році, шо йому наділили, дали два гектари землі батькові, і гектар дали плавень. То тоді вже корову батько купив, щоб була в нас корова, от. Два гектари землі було. То я коровами їздила й орать, впрягалася ще із сусідами.

— Це до колективізації?

Г. З. — Да, до колективізації, от. 

— А в колективізацію?

Г. З. — Батько не пішов.

— Не пішов у колгосп? Він ото шиттям займався?

Г. З. — Ні, він шиттям займався, і він не пішов у колгосп, от, шив.

— Але це була не його майстерня, скажіть?

Г. З. — Ні-ні-ні, тут було, в нас була артіль.

— А хто тримав цю артіль, чи це була державна?

Г. З. — Державна, кажись.

— А Ви не пам’ятаєте, ще до того як мали люди свої майстерні?

Г. З. — Я так не пам’ятаю, ну були, були в нас тут і кузні були, от, мали свої, люди свої кузні. Потом мали шо – колєсні, колєсня була, от, колеса, вози ж робили, все це було тут. Було сапожників було дуже багато в нас, от. От так люди оцим от більше так заробляли. Торговці тут були євреї.

— Було багато євреїв?

Г. З. — Були євреї, вони торгували, вони мали свої ж такі ларьочки, і вони торгували. 

— Чим вони торгували?

Г. З. — Ну, хто шо там. Чим вони торгували… 

— Це продукти були чи це були якісь..?

Г. З. — Ні, ні. Були й продукти, ну які продукти? Ну там, напрімєр, сільодку, от, отаке. А то – всяка така дрібниця, шо вони торгували.

— А ви не пам’ятаєте, шинок був тут? 

Г. З. — Шинок? Я чомусь цього не пам’ятаю… 

— Не пам’ятаєте, шинок був тут? 

Г. З. — Цього я не пам’ятаю. Оце ж у нас тут зразу клуб стоїть оцей, їх тут два, один же ж у там, у центрі, а це тут, і тут і давно, й давно так це була сінагога колись. Була сінагога.

— А коли її розкидали?

Г. З. — Я ще ходила співать… Та це десь ото там уже після революції, от, двадцять первий-другий, отакі годи, мабуть.

….

Г. З. — Забрали і стало клуб, зробили клуб.

— Із тієї сінагоги?

Г. З. — Да, і так ото вже перероблявся цей клуб скіко, от. Він називається «Героїв Дніпра» щас, от.

— У вас були тут у містечку, якось же називали там та частина міста так, та так?

Г. З. — Воно перемінилось уже все.

— Розкажіть, як колись було?

Г. З. — Ну як, от, воно по-простому все як-то було, от. Там, напрімєр, де січас у нас хлєбзавод, от, …. по хвамилії ото так і називали як-то. Жила не тут же ж, а жила в… затопило хату мою там де, то там багато було Герасименків хвамілії. Отак і називалися Герасимівка, ага.

— Герасимівка? Куток, да?

Г. З. — Куток, да, так і називалося.

— А коли затопило, то ви приїхали сюди вже?

Г. З. — Да, як начало розмивать хату мою, то я приїхала сюди. 

— А це в якому році було?

Г. З. — В піїсят якому році…, я й забула, коли це началось.

— А Ви пам’ятаєте, як це все відбувалося, як виселяли людей, як переїжджали?

Г. З. —  Як оце вже, ну а як же ж. Давали ж, вони ж позаписували хати будуть зноситься, от, тоді давали ж такий акт, скілько виплачували там гроші, давали землю на посьолку. І мені дали – скіко у мене було 15 сотих, так і дали мені на посьолку там 15 сотих. Я там начала ж хату строїть, ну шо ж,  я сама, строїла-строїла, дуже важко було. Діти такі, шо треба, я захотіла, щоб вони вчилися діти, то мені дуже важко її докончувать. Ну стояла вже хата, хоч не зовсім кінчена. А потом це я сюди переїхала, то жила тут я з одним дєдом, ну не записана, з чоловіком жила. Ну я з ним не записана, нічого, і тому я сюди переїхала. То його діти сказали, шо: «Нашо вам та хата? Її треба кончать, живіть тут, значить, нам вона не нужна». Діти його не тут жили, не в Градизьку.

— Базарь у селі, у селищі? 

Г. З. — Він був один.

— Один був базарь?

Г. З. — Да, він був один, ну його так ганяли цей базарь, шо де тіко він не був, де він тіко не організовувався, цей базарь.

— А шо продавали тут, на базарі?

Г. З. — Усе продавали.

— Усе, в смислі продукти?

Г. З. — Продукти, продукти, все, базарь великий всігда був.

— А хто приїжжав сюди на базарь?

Г. З. — Приїжжали з Кременчуга багато, приїжжали побазарювати. 

— А зерно продавали, продавали скотину?

Г. З. — Та ну все-все, да. Продавали і скотину, і зерно, і молошні продукти, ну все-все, шо в кого було. Потому шо, я ж вам кажу, тут не було таких як, наприклад, у селі люди,  що в каждого своє було хазяйство. Наприклад, у мене, шо у мене було, я жила скіко15 соток землі і все, то треба ж куплять шото було. Значить, я робила з цим…

— А колись давно пам’ятаєте, як ви, як жили, ще тоді, коли земля була у вас отут в батька два гектара було, то тоді шо продавали? Батько шось сіяв?

Г. З. — Батько сіяв зерно гектар, жита, і гектар пшениці.

— А потім у колективізацію забрали цю землю, так?

Г. З. — Да, батько здав.

— Здав… А в колгосп він не пішов?

Г. З. — Ні, не пішов.

— І скотини, яка була, теж здав? 

Г. З. — Скотини вже в нас послідній час не було тоже в батька чомусь, не знаю шо. Во-первих, шо була голодовка ще велика.

— І в Гражизьку багато людей померло?

Г. З. — Я пам’ятаю голодовку двадцять первий год, дуже велика була голодовка, це було страшно тоді, мені було тоді десять років, в двадцять первому, десять років. А я жила, ми жили, це я в батька жила… не знаю, як та вулиця називалась…

— Як колись було, кажіть.

Г. З. — Як колись… Колись Хорольська вона називалася, це вона іде поміж тубдиспансер там, і я там жила по тій вулиці. І там завжди недалеко коло тубдиспансера, больниця тоді просто була. На підводі із больниці мертвих, от, на підводі везуть, накрито рядном таким білим, уже воно не біле, а називається біле. І то тут був спеціально такий чоловік там при больниці, шо він там годувався, і він на цій коняці значить ото…

— Це 1921-й рік?

Г. З. — Двадцять перший рік, і дуже багато возили, постоянно він викопував, і туди відвозив і вкидав він людей. 

— А 1931-й рік уже, 1933-й?

Г. З. — Тридцять третій рік, от, то я вже була замужем, от. То, коли я пішла заміж, то був у нас садок великий там в чоловіка, садок великий.

— А ви десь тут він жив, у Градизьку, місцевий?

Г. З. — Да, да, місцевий, він прийшов з армії. Я, значить, пішла заміж туди ж уже в його хату, то там був садок великий, то ми, то я не голодала, він пішов робить. Робив він у клубі…, чоловік, то я не знаю, якийсь пайок там давали, шо ми не голодали, це я пам’ятаю. 

— Це 1933-й рік?

Г. З. — Тридцять третій, шо ми не голодали як то. Він робив, була копійка, я вишивала, часно вишивала, от. Вишивала я.

— А від чого, від якоїсь фабрики?

Г. З. — Ні, просто так.

— Просто самі?

Г. З. — Просто сама, так, хто дасть, я вишивала зразу, дівчиною вишивала, то то шось зароблю.

— А шо вам платили?

Г. З. — Гроші платили, да.

— А скільки було, наприклад, за рушник вишитий?

Г. З. — Хто його знає, забула, да… І рушники, тоді було рушники вирізувані називалися, воно ришельє вишивала я.

— І сорочки вишивали?

Г. З. — Блузки ж, блузки, найбільше дівчатам блузки вишивала, якась пішла мода тоді, шо блузки. Ну, вобщім, 1933-й рік, чи другий, чи третій, у мене вже була дитина, це син родився, то я тіко пам’ятаю, шо в мене був хрестик, у мене було кольцо золоте. І я поїхала у Мінськ із батьком своїм. А потім мені ще дав свекор золоту десятку, золоту десятку, і ми поїхали у Мінськ по хліб. Я поїхала з своїм батьком по хліб, і там я виміняла таке, це в мене вже син був, то я виміняла, знаю, таку коробку масла, от, і рису за хрестики й за тот. Значить, не голодала я, але все таки не вистачало ж нам, що я мусила ж поїхать же ж туди. І коли ж ми їздили, то мій батько, конєшно, дуже голодав, сім’я голодала. Сестра ходила моя у сьомий клас, і я її забрала до себе, потому шо мати ж, ну шо мати ходила в колгосп робить, хоч і не колгоспники вони були, а ходила в колгосп робить, бо де вона буде робить. А батько заболів, коли ми поїхали у Мінськ, він ще й простудився, потім таки заболів серйозною болєзнью, він ходив вже ж у артіль робить, іще шив, но уже сили в нього не було.

— Голодовка, да?

Г. З. — Сорок шостий-сьомий год, да, то це вже була для мене, конєшно, голодовка, тому шо діти, от, а я сама, от, не знала куди мені — ніде нічого немає.

— А чоловік де ваш був?

Г. З. — Погиб.

— Погиб на війні?

Г. З. — Ну да, на війні погиб, то це для мене була вже голодовка велика. Я не знала, як мені видержать тих дітей, от. В мене син дуже хотів учиться, но мусів покинуть школу і піти в ???, шоб спастися, і пішов він у ???

— Не працювали?

Г. З. — Я не працювала. У нас багато людей їздило ж міняли хліб, міняли вони,  купляли десь прядіво метр, і получали на нього хліб, от. Говорили й мені, шо давай же їхать, так за шо ж я поїду? У мене не було за шо зачепиться, у мене не було за шо зачепиться. І я начала тіко шить, шию-шию, значить, кому шо шию, от. Даже з села приходили люди, вони трошки заможніші десь були, то шо я шила. Найбільше я шила жекети, ото сачки такі людям, понімаєте, і ото значить тим. Потім значить тим, знакомим були в мене багато таких були людей знакомих, то приносили тоже ж мені шить. Якось давалося воно мені це шиття, шо я вже вишивку — то я совсім закинула, вже й не згадувала про неї. 

— Але люди носили ще вишиті речі чи ні? 

Г. З. — Носили, носили.

— Особливо по селах?

Г. З. — Носили й багато ще носили, от. І вишивали ж і плаття, і рубашки ж пішли ж.

— Це від чого була?

Г. З. — Просто нам тут вона організувала…

— Тут організували артіль – вишивальню, да?

Г. З. — Да, тут організували. І ото дочка в мене вишивать вона дуже любила, дуже-дуже вона любила вишивать. У неї скільки вишивок і тепер.

— Гуцулки, чумачки?

Г. З. — Да, гуцулки, чумачки, от. А потом до мене прийшли, прийшла одна там женщіна, от, і каже: «Знаєш шо, іди до нас організовуй пошивний цех». Це вже було у 68-у… у 48-у году. «Іди організовуй пошивний цех». А я кажу: «Я боюся». А вона каже: «Чого там боюся? Іди».  

……

Г. З. — Там були ожини. 

— Плавні були?

Г. З. — Плавні, да, там були ожини, і люди ходили по ожину. Рвали ожину і це  продавали відрами.

— На базарі?

— Да, потом щавель. Вони ходили, рвали цей щавель, мішками його здавали, приймали той щавель, хто на базарі продавав, бо не всі ж ідуть по щавель, от це. Потом черепашки собирали, тоже здавали.

— Оці, шо у воді?

Г. З. — Да, шо в воді.

— Так їх і називали — черепашки?

Г. З. — Черепашки.

— Великі вони були чи ні?

Г. З. — Були й великі і маленькі, ото черепашки здавали тоже. Це все в плавні ходили значить. Ну, от так люди — там риб ловили, там… все,  хто чим мог.

— І тоже на базар?

Г. З. — І на базарь, і на базарь.

— Це їхній був такий заробіток?

Г. З. — Заробіток, да потому шо, я ж кажу, шо землі, як такої, в людей багато не було, от.

— Це до того, як затопили?

Г. З. — Да, як затопили, да, як затопили, канєшно ж, ще були плавні. То люди отаким усим занімалися, то колєсніки, то портні, то сапожники, то там кузнєци, то там ще шось, от, хто там чим мог.

— А потім як пішли в колгосп, то вже як?

Г. З. — В колгосп, отож, уже гнали в колгосп людей, щоб ішли люди в колгосп. Хто був трошки такий, шо з землею зв’язаний, от, більше землі там мав чуть-чуть, то чи скотина була, значить, ну водили в колгосп, конєшно, шо ідіть в колгосп…

— А багато було таких, шо не хотіли?

Г. З. — Були такі, шо не хотіли. Я вам скажу, шо батько мій тоже пішов у колгосп, заставили його піти. І була коняка, от, була коняка вже, от, но він пішов, побув там три дні, от, і вийшов відтіля, зразу вийшов, то нічого.

— Їх не заставляли, нічого?

Г. З. — Не заставляли нічого, і коняку даже віддали, це я знаю.

— Батькові?

Г. З. — Батькові, да. А мені ж уже та коняка, я вже так за нею… А вона заболіла, там їй дали вкол, шо вона значить чось заболіла. То я вже так лічила ту коняку.

— Батько до землі… 

Г. З. — Да, нєт, до землі не тот. А я вже ту коняку, Боже, думаю, та… Це ж конякою та і в плавні поїдеш. То я ото, значить, ту коняку лічила, знаю, потому що вкол дали їй там у колгоспі, а коли він вийшов із колгоспу, пішов, я ж кажу, три дні ми пішли на роботу — я і батько пішов.

— А мати ваша де працювала?

Г. З. — Ніде вона не працювала, домохазяйка була. 

— І в колгосп її йти не заставляли?

Г. З. — А потом вона вже ходила в колгосп, потому шо… да, ходила в колгосп, не потому шо вона колгоспниця, а просто ходила в колгосп, вона не колгоспниця була. Заставляли і вона ішла вже ж, куди вона піде іначе.

— А хто вас у сім’ї був, ну, у кого гроші були, хто голова сім’ї був?

Г. З. — У нас гроші вони ніколи не тот, не ховалися.

— Розпоряжався батько чи мати?

Г. З. — Мати ж, канєшно, мати, да…

— А як шось купити треба було, то хто це робив?

Г. З. — В мене батько такий, шо любив шось набрать, купить, пошить, да-да, батько.

— В тридцятому році заміж вийшли?

Г. З. — Да, да.

— А весілля в вас було, справляли?

Г. З. — Нє, нічо в нас не було, нє. 

— А тоді взагалі людям справляли весілля молодим?

Г. З. — Нєт, мало, мало було, мало, дуже мало.

— А перед тим, раніше?

Г. З. — Було, було, було, да, було. Даже я молодою ще там, знаю ще на свайбі гуляла у дружках, да, шо було. А то вже стало мало-мало, так виходили заміж. Там уже дома посиділи, як я знаю, шо і мене приїхав забирать чоловік, то мати приготовила шось, от, та гукнула сусідів, блізких таких, сіли повечеряли.

— А ви вдягалися, стрічка, вінок, не було нічого?

Г. З. — Нє-нє, ні в шо я не вдягалася, не було нічого, тоді якось воно ж понімаєте, ну хто зна як воно було. Я ж і ходила із 14-и год я ходила в церкву співать, і ходила ж до…

— А скільки церков у вас було в селі?

Г. З. — Чотирі.

— Чотири?

Г. З. — Да, чотирі було церкви.

— А як називалися?

Г. З. — Перша, там де кладбище, називалась Григорій. Потом по Хорольській вулиці як йти прямо тепер, там красива була церква кам’яна, дуже красива, Троїця була. А це вже отут, де щас церква — це була Покрова. Велика теж Покрова була церква. А на пеньку, де Пивиха, там аж на низу — Миколай. Невелика церква.

— Це куток Пивиха була?

Г. З. — Пивиха, знаєте Пивиха, чи ні? Не знаєте — гора Пивиха, велика, гарна, там же вона славиться скрізь же ж Пивиха. 

— Зараз вона є ця гора?

Г. З. — Вона є, там піонерлагерь тепер, но запущений, воно там красиво дуже було, запущено вже. 

…….

Г. З. — Він був в армії, два годи служив він, от, школу він кончав. То коли він прихав, конєшно, його батьки заможніше жили, батько був у його сапожник, от, він їздив сапожнічав, у його були й мальчики там…

— Помічники?

Г. З. — Да, і він по ярмарках їздив, свою обув він там продавав, от, заможніше вони жили. Но батько його тоже не був протів, бо казав, шо вона дуже гарна, батькові понравилась, шо дуже гарна. Як узнав, шо його син встрічається, значить же ж, із такою, о, то вона дуже гарна, от, то гарна. То був не проти.

— На базарях, на ціх на ваших, чи були старці колись?

Г. З. — Я вам покажу картину, базарь, базарь покажу.

— Ваш сільський?

Г. З. — Да.

— Хотіла спитать, а чи були у вас старці на базарах?

Г. З. — Ні, не було такого, не було.

— А були після війни, може такі, що грали, може, на гармошці чи на чому?

Г. З. — Каліки, каліки? Ви знаєте, шо таких тоже не було, якто не було. А чого, шо не було, не знаю… Не було.

— У вас тут, у містечку, чи були такі музиканти, які грали на скрипках?

Г. З. — Дуже багато, дуже багато було таких.

— То вони цим заробляли собі на хліб чи як?

Г. З. — Нє, це любітєлі були, любітєлі були.

— А де ж вони — на весіллях грали?

Г. З. — То були спеціально були такі, шо на весіллях грали. Ну, я щитаю, шо вони вже так одно грали, от, шо вони вже знали, шо це до весілля треба там. А то вобще так такі любителі були молоді, молоді хлопці були, от.

— І на чом вони грали?

Г. З. — На всяких інструментах, був у нас даже оркестр, струнний оркестр.

— Це в яких роках?

Г. З. — Це був, мабуть, 1935-й, мабуть, отак. Якби я знала, як б хвотографірувала. Були дуже гарні були в нас і гуртки, разні гуртки були.

— Це при клубі?

Г. З. — При клубі гарні гуртки були.

— А клуб був там, в синагозі?

Г. З. — Да, клуб був…

— І сцену там зробили?

Г. З. — Сцена була хароша, була сцена, все там.

— А люди зразу туди пішли, молодь чи люди пішли туди?

Г. З. — Всі пішли.

— Пішли й не боялися, шо то там..?

Г. З. — Нє, нє, нічого не боялися. 

— Як би Бога не боялися їхнього…

Г. З. — Воно, бачте, шо їх тоже, якось вони роз’їхались ж більше євреї, уже їх стало меньше. А воно вже гоненія не тільки ж на їхню релігію, а й на нашу ж, от, вже й наша релігія розпалась ж тоже ж.

— А церкви тоді почали так само розруйновувать?

Г. З. — Церкви розруйнували більше у войні.

— Це німці чи наші?

Г. З. — І німці, і наші розбили. Бо при німцях ще стояла церква ж Тройця, стояли, й Миколай стояв.

— Але до війні не правилось вже в них, ні?

Г. З. — До війни в Миколаї правилось.

— В одній?

Г. З. — Угу, туди ходили. А в Тройці зерно даже було у церкві. Така церква вона, я там співала найбільше, то мені дуже боляче було, от, шо вона отож закрита й там зерно. При німцях… При німцях воно вже якось не співалось.

— Теж уже не співалося?

Г. З. — Не співалося, да.

— І після війни ото вже її зруйнували?

Г. З. — Да, зруйнували.

— А ви не бачили, як це все робилось?

Г. З. — Я не бачила, не бачила. Покрова, бачте, Покрова раньше зруйнувалась, її розбили, наші розбили ж Покрову якто, да. І поставили, там же ж був… А шо вони поставили? Чи школа була, чи шо, де Покрова. Туди вже нємці зганяли людей, от, зганяли туди людей, плєнних туди. 

— Велика була?

Г. З. — Велика, велика, воно не церква вже, уже поставили вони як школа. Я ж не я жила ж тут, а жила на другому краю, так я, ну так знаю, шо вона стояла, хто тут жив, то бачив, шо воно було.

— Скажіть, а хор великий був церковний?

Г. З. — Великий, великий, в каджій церкві був хор.

— А людей, скільки чоловік співало у церкві?

Г. З. — У хорі? 

— Керівника цього хору вашого?

Г. З. — Да-да-да.

— А в якому році його забрали?

Г. З. — Це який у нас який тут рік? Це 1936-й рік, ну десь, мабуть, же ж 1937-38-й, по-моєму, отако.

— А чому його забрали, невідомо?

Г. З. — Невідомо, невідомо. Він багато в драмгуртку єсть, от, тоже ж забрали нашого руководітєля драматичного гуртка.

— Як прізвище його?

Г. З. — Та чо, Костантінович.

— А цього?

Г. З. — А цього — Левко????

— І ні один, не другий не повернулись?

Г. З. — Ні, ні.

— А оті регенти?

Г. З. — Костантінович… Це його дочка робила в бібліотєкі.

— А сім’ї їхні куди?

Г. З. — Сім’ї тут же жили.

— Залишилися і нічого їм не було?

Г. З. — Ну, послє вже прислали, от, шо вони не винні.

— А зразу, тоді коли забрали, на ці сім’ї гоніння якість були?

Г. З. — Сім’ї? На сім’ї такого гонєнія не було, ну хфакт того, шо забирали людей, де грамотні люди були, шо грамотних забирали, шоб нічого… розрушилось шоб все, я так понімаю. Шо цей, шо нас, оцей Тимофій Алєксандрович — керівник був гуртка хорового, да, харашо преподавав, ніколи нічого ніхто не замічав, шо він. Сім’я в його була, жінка вчителька в нього була, шо він, нічого… Забрали, потому шо керівник був гарний, я так тіко розумію.

— Скажіть, а тоді, коли ви співали оце в цьому гуртку, то були якісь пісні, такі, які ви обов’язково там повинні співати?

Г. З. — Да, було, шо вже вони ж до празника, наприклад, якийсь празник, підбирали пісні, шоб воно соотвєтствувало ж до того свята, от, якого. Але, в більшості співали українські пісні, ну правда, в нас у хору були хароші пісні, дуже гарні були пісні. Ну, напрімєр, ставляли «Назар Стодолю», так ми з вечорницями, час у нас ішли вечорниці, ми даже їхали на село давать концерт з вечорницями.

— А робили вечорниці?

Г. З. — Вечорниці — оце була друга сцена, цей другий акт, от, цей «Назар Стодоля», і там були значить вечорниці. Там же ж, ой, Боже, та там, згадать…

— Забирали, бо може не виконував якихось настанов, як треба було чи що? 

Г. З. — Нє-нє-нє, нє, просто забирали.

— А обов’язково там було, наприклад, на жовтневі співати пісні про Леніна або пісню про Сталіна?

Г. З. — Співали ж, співали, співали.

— Не пам’ятаєте, чи репертуар отой, який ви співали, чи перевіряли хтось?

Г. З. — Перевірялось обов’язково, перевірялось.

— А хто це приїжджав хтось?

Г. З. — Ні, воно ж тут і ервено було, і все ж, да, було, да.   

— На місці перевірялось?

Г. З. — Да, все було на місці, то провірялося і давалося, значить, провірить який репертуар. Складається, складають репертуар і виконується.

— А так, без провірки не можна було?

Г. З. — Не можна було, нада було провірять. 

— Яку можна було, яку дозволяли, яку не дозволяли виставу?

Г. З. — Канєшно ж, було так, ну це ж уже так, наприклад, єслі очна ставка, то це ж вона ж уже, як вам сказать, тут серед офіційної сторони, як там все ж. А то ставляли тоже більшість українські, да, і такі ж ставляли, всякі, провірялося, все провірялося.

— А хто приходив?

Г. З. — Куди?

— Провірять.

Г. З. — Це в ервено. 

— Ага, в районо носили і вони там провіряли?

Г. З. — Да, і вони провіряли, складали, складали тут, шо який репертуар, вони підписували, шо там таке можете виконувать. Тепер я не знаю, скілько співали тепер йому… просто сами, сами тепер. Оце скіко ж я тоже ходила, то складають же ж, який репертуар, то чо, вони вже знають, такі будем пісні співать до чого там. 

— Але ж тепер не викреслюють?

Г. З. — Не викреслюють, да, потому шо все керівники і директор клуба.

— Скажіть, а які інструменти, на яких інструментах грали колись тоді, як ставили вистави?

Г. З. — Гармошка, гармошка грала.

— А скрипок не було вже тоді?

Г. З. — Скрипок уже не було.

— А не пам’ятаєте, на цимбалах, може, грали?

Г. З. — Ні, не грали.

— А може, памятаєте шо був…?

Г. З. — Був струнний оркестр, то деякі ж п’єси ставлялись під струнний оркестр, да, ставлялись.

— А духовий оркестр був?

Г. З. — Був.

……

Г. З. — Хоровий, от, був даже спортивний, от. 

— Це 1936-й рік?

Г. З. — Да, чоловік же робив директором клуба.

— А він сам складав репертуар, чоловік ваш?

Г. З. — Складали, складали керівники, і він складав, він ходив із списком затверджував.

— А йому було так, шоб шось там заперечували — шо це не можна?

Г. З. — Та він уже сам знав, шо можна, а шо не можна. Уже ми, наприклад, співали раньше «Закувала та сива зозуля», хлопці співали. Це ж така пісня! То вона не співалась.

— А чому?

Г. З. — Ну, щитали шо вона українська, от.

— А заспівайте хоч трошки.

Г. З. — Хлопці ж начинають. (Співає). «Закувала та сива зозуля рано вранці на зорі. Заплакали хлопці-молодці, ой, гей, на чужині, в тюрмі». То я таке тоже знаю, всі було пісні знаю, які хлопці співали, які тот, от, дівчата. То її вже не дозволяли співати. Оце «Назар Стодоля», це ж вечорниці, співали, а то багато було ж таких пісень шо.

— А оцю пісню «Із-за гір, та з-за високих сизокрил орел летить», ви співали її? Це пісня про Сталіна.

Г. З. — Та співали багато, співали багато. Я тепер уж позабувала багато, чось вони не держуться в голові, не держуться в голові.

— А народні?

Г. З. — А народні, ж канєшно, держуться. Ну тепер уже, знаєте, перейшли на цей час, от, післявоєнний, то більше співали оце ж такі пісні післявоєнні, шо минуле, гарні ж пісні, то «Батькове серце», ну багато піснів хароших таких є щас.

— А то такі були, знаєте, «Сірень голубая»? А найбільше співали які, російські пісні?

Г. З. — І російські співали, да, і російські співали, і українські.

— А заставляли, може, якісь більше співать російські?

— Ні, ніхто не заставляв, ні, ніхто не заставляв, воно як хароша пісня, то… У цей час? Тоді?

Г. З. — І тоді так, як хароша пісня, то брали.

— А скільки в хорі вас було приблизно?

Г. З. — Ну, може, до двадцяти чоловік.

— А в гуртку – це ті, шо і в хор ходили, і в гурток?

Г. З. — Ні, різні були, різні. То таки було, ті шо в драмгурток ходять, а то — ті, шо співали. Ну, наприклад, у нас Галя осьо, Капустяненко, то вона співала ж і в драмгуртку була, і тут. Вона й досі ще жива, така згорблена-згорблена бідна. А така ж красива була! Тепер би ви її побачили…

— Був драмгурток, ось, і, або оце в хор церковний і в драмгурток ходили, чи тоді вже не ходили?

Г. З. — Ні, вже ми не ходили, не ходили.

— А як ховали когось, хоронили, то збиралися півчі?

Г. З. — Уже тоді не ходили. Я сама ходила співала, ходила співала, це ще ж дівчиною була, то я ходила співала дорогою. Хор же великий був, хароший, от.

— І дівчата й хлопці?

Г. З. — І дівчата й хлопці.

— І потім відспівували і дев’ять день, і сорок день чи як?

Г. З. — Нє, нє-нє-нє, тілько похорон, тіко похорон, от. Даже було я дівчиною, то, десь кудись полоть пішла, хтось там наймає полоть чи шо, то я пішла полоть. А вони шукають же ж де, де, то находять, де я полю, шоб пішла я співать. Ну, а це мужчини, то вони всі, канєшно. І тут інтірєсно, от шо, оце от і Хведір. Оце жіночка, що вас привела, от, то це її той чоловік.

— То він ще живий?

Г. З. — Нє, немає. Який чоловік? Він їй батько, шо я балакаю? Оце він і оце — це брати два. Потом, ось один, де ж іще? І в цей хор ходили, да, в цей хор ходили.

— Вчили по нотах вас співати в церкві?

Г. З. — Обов’язково, да.

— А хто вас вчив?

Г. З. — Керівник, керівник.

— Керівник, як казали — регент?

Г. З. — Регент, да.

— А який в вас голос був?

Г. З. — В мене альт був.

— А багато альтів було?

Г. З. — Воно багато должно буть альтів, чогось, альтів лишили без кантів, тому шо без кантів воно сильніший же ж голос, о, а в альта він же ж нижчий голос, і, вобше чогось я даже люблю альт, як ото співають. Другий, значіть, говорить, шо я не буду артістом…

— … чи ходили колядувати, або тоді, як це ще був хор в вас церковний, чи ходили колядувати хором на Різдво?

Г. З. — Наприклад, ми були у гуртку, то приглашали деякі, і ми ходили.

— Просто щоб було?

Г. З. — Приглашали, да, отакі от, шо прийдіть поколядуйте. І ми хором ходили колядувать, хто приглашав.

 — А потім вам там шось давали?

Г. З. — Давали, давали, да, давали.

— І ви отдавали частину на церкву, чи як, чи ні?

Г. З. — Нє, нє, нє, це гурток був од клуба, це од клуба був гурток.

— А як я питаю, тоді ше як, як ото в церкву ходили, як співали тоді церковне?

Г. З. — Ні, ні.

— Тоді не ходили колядувать?

Г. З. — Тоді ми не ходили, не ходили. Тоді не ходили. А ото од клуба оті перві роки ото шо ходили.

— А потім уже, потім уже не дозволяли колядувати, чи як?

Г. З. — Ну, якось воно само по собі одійшло, бо вже дивилися на це не так, як треба. То вже не ходили. Прізірали як-то. Кажде уже старався, шоб за свою роботу. Та ще як стало багато людей забирать, то одцуралися од всього люди, коли забирають.

Після війни всігда на вулиці збиралися, співали, от, гуляли до півночі, а тепер вмерло все.

— А тоді до колективізації, ви ше як маленькі були, то тоді теж співали на вулиці?

Г. З. — Співали, співали, співали, співали.

— А коли вже ото закінчилось перед колективізацією, то вже як?

Г. З. — Начали ото, ну, брать отой хліб в особеності, брать хліб, то то вже не до співів було. Наприклад, мій батько він же був, ну щитався він як бідняк, не було ж нічого в нас. Була хата, меньша, чім оце, це троє вікон, а то було два вікна отакої постройки вона була та хата на дві половини. Так один брат жив в одній половині, а батьки оце вже жили так. Так вона ж отака, видно, була завширшки, два вікна, ну, може, трошки ширша була дальшенько. Два вікна так і два вікна так було. І така ж хатина була, о. Ну ото таке построєніє, тіки була вужча хата, от. То батько був бідний, ну шо, шо портний тоді в таке врем’я, шо він гарно шив, нічого було шить. Тоже приходилося на села їхати. І коли була оця розкулачка, от, і батька гонили, шоб він ходив розкулачував, да. То батько не міг, він як пішов раз, і пішов другий раз, то він цього не міг дивиться, шо там. Коли забиралося зерно, у дітей послідня торбочка, може, чи муки, чи шо там, як це можна. І сказать же ж — не скаже. То мій батько взяв і поїхав у Крим. Поїхав у Крим, покинув сім’ю. Я була вже замужом, а дочка ж іще, сестра моя, вона жила в мене, от. І вона, значіть, у мене жила, а остався ще брат. А один брат, він був поїхав на Донбас, там, значіть, жив, от. І він щас єсть цей брат, то я й оце даже його розпитувала — ти мені скажи, шо як ви, як поїхали у Крим. Каже — як же ми поїхали, він каже, батько ж, каже, поїхав у Крим, а ми, каже, ж осталися з матір’ю, от. Батько сказав, шо я пришлю письмо як, і ви тоді приїдете. О, то тоді ж, каже, він прислав пісьмо, і мати ж мене взяла, і ми, каже, поїхали вже в Крим. Батько втік, від того втік він, от. І а тоді ж мати, вони там прожили скіко, то трошки воно втихомирилось, і він тоді вернувся вп’ять в свою хату. Тож, та шо там кидать, шо там кидать? Жили ж, жили дуже так, ну як. Батько любив, і вдівав мене й заміж оддав, він любив, шоб вдівалася гарно, от. Портний, він знав як, шо набрать, шо тот, всігда просив, шо не обидь тіки сестру. Не обидь Марфушку, це сестра, от.

— А вона заміж потім теж вийшла?

Г. З. — Вийшла заміж. Вона вчителювала, вчилася, вона пішла і вчилася в Кременчугі два годи на вчителів, то від мене вона й заміж вийшла.

— … робив?

Г. З. — В майстерні він робив. Шо був такий, значіть, сарай, оце буде Павлуші та, значіть, мастірська. А це буде таке, як комора, а то, значіть, така була хата невелика така, от. Там була й піч, от, і все, і це він там жив, батько, вони жили там з матір’ю. Ну, і цю майстерню, коли вже ми поженилися, так ми собі за комору взяли ж, о, хто там думав про те, шо він там майстерню робе, ніхто не думав, от. А середня вже була, того, значіть, братові комора. Так ви шо думаєте? Батькову хату розбили, да, тоже, ну…

— За шо?

Г. З. — Ну, хтозна за шо, ну, хтозна за шо. Розбили, прийшли й розбили. Принесли йому шось дуже багато, шоб він той заплатив шото, от, оце значіть, свекор же це мій, шоб він дуже багато заплатив шото. Не знаю, шо тоді.

— Податок, може, за те, шо він шив?

Г. З. — Податок, шо він, може, шив, чи Бог його знає. Раз, прийшли. А, ще було укрито тим, кирпичом тим, черепицею, да, і розбили, забрали й черепицю ту, і його половину всю чисто розбили, не осталося. А ми остались, а братові не тронули комори, і нашу комору не тронули, і вкрили нам очеретом. Ну, оце таке було, комедія така ще була.

— А брат в колгоспі був?

Г. З. — В колгоспі, да. А батькову розбили і всьо. І черепиця їм на шось понадобилась, чи в кузню, чи шо, в колгосп, і вони взяли ту черепицю, ну вкрили, нам укрили очеретом.

— Тоді, тоді ще як, до колективізації?

Г. З. — В школу йшла.

— А скільки ви класів закінчили?

Г. З. — П’ять класів.

— А скільки шкіл було в містечку?

Г. З. — Одна, друга, третя — три школи було.

— І церковно-приходські були?

Г. З. — Уже при мені не було, не було. Одна «кладовишська» називалась, а одна називалася «погоріла», от, так, вона горіла, і так вона і єсть, де це, де хлєбзавод, там та школа. 

— А не пам’ятаєте, якою мовою викладали вам у школі?

Г. З. — Українською, українською, українською.

— … українських газети не забороняли читать?

Г. З. — Я вже як підросла вначалі, то вже забороняли.

— Це в яких роках?

Г. З. — Це вже мені було, мабуть, 17 років, от, то я любила читать, то вже не читала того, шо мені хотілося, от. Хтось дасть, то я прочитаю. І Грінченка, напрімєр, любила, запрещалося.

— Не можна?

Г. З. — Не можна.

— А хто за цим дивився? В школі вчителі?

Г. З. — В школі ж, мабуть, боялися тоже ж, о. А були такі хлопці, шо шукали, вишукували і давали. Були такі.

— Дивилися, хто шо почитує?

Г. З. — Да. То хто чим цікавиться.

— Це із місцевих?

Г. З. — Із місцевих, із місцевих.

— А можна були купити так українські книжки десь чи ні, в містечку, або десь на базарі?

Г. З. — Тоді боялися продавать. Ну, тоді якось і не купляли особенно ці книжки, а просто бралися, бралися.

— Один в одного?

Г. З. — По знакомству там, по знакомству брались.

— А чи було в вас так, шо російською мовою розмовляли в місті, в містечку люди, чи ні?

Г. З. — Були, потому шо в нас багато приїжжих було.

— Приїжджих росіян, мабуть?

Г. З. — Хто приїжжає, то російською мовою ж говорить.

— А так, шоб такою, суржиком таким говорили?

Г. З. — Та більше, таких більше було.

— А не було так, шоб місцеві старались на російській говорить?

Г. З. — Нє. Такого не було, просто попривикали так до свого язика. Не чисто в нас український, а так. 

— А росіяни, які були в селі там, скажімо, то вони українською розмовляли чи ні?

Г. З. — Ну, вони старалися ж, старалися. Бо, кажуть, та ми вашої мови не розумієм. Ха-ха-ха. То вони вже старались ж пойнять хоть шо. Ну, вони не розуміли. Потому шо приїжжали багато з усіх, то женилися, то всяко ж було.

— А в містечко як ішли там, або десь їхали там, чи в Кременчуг, чи куди, то російською там говорили, чи ні, чи українською?

Г. З. — У Кременчугі?

— Ну да, якшо їхали туди, там?

Г. З. — Да, там більше російською говорили.

— То ті, шо тут українською, там старалися російською говорити чи ні?

Г. З. — Старалися, так воно не получалося. Ха-ха-ха. Воно нічого не получалося. Одне слово…

— Були ворожки в вас?

Г. З. — Були, були, були. 

— А хто до них бігав більше — дівчата там чи молодиці?

Г. З. — Та ну, і молодиці, й дівчата, і кому задумається шо-небудь. Ну, я, звичайно, в це нікому нічо не вірила.

— А їм шось платили?

Г. З. — Платили ж, платили.

— Гроші чи продукти?

Г. З. — Та й так давали шо-небудь, і гроші, були такі.

— То вони спеціально, вони цим жили, чи ше шось?

Г. З. — Да, вони цим, вони цим жили.

— А були якісь такі самі відомі ворожки які?

Г. З. — Самі відомі?

— Шо до них найбільше йшли?

Г. З. — Тут була одна Ольга. Як її хвамилія, я даже й не знаю.

— А по-вуличному як на неї казали?

Г. З. — Даже не знаю.

— Забули вже?

Г. З. — Забула, як на неї казали…

— А шо вона робила?

Г. З. — Вона то ж і на карти там, і я знаю, шо вона там робила, поки її взяли та й убили, от. Знали, шо, видно, гроші ж є, та й убили. Ну, тут не так, як у других, в других більше. В нас якось воно меньше було. Меньше, якісь люди до цього не вірили.

Сюди приїжжали священники, вони які боролися за Україну. І вони утягли ж оцього ж регента, а я з ним встрічалась…..

???

Г. З. — Він там не одбув десять років, раньше його отпустили. А мене забрали, та я два місяці просиділа там.

— Теж на цьому?

Г. З. — Да.

— Через те, шо ви зустрічались?

Г. З. — Да.

— А шо ж в вас питали?

Г. З. — Питали багато. В мене найшли стіхотворєніє. Ото ж він написав.

— Він сам писав?

Г. З. — Написав, да, він сам писав.

Отакий великий, значіть, слова: «Боже великий, єдиний, нашу Україну храни». Отакі букви були завбільшки. Воно написано. 

— Це над вівтаром шоб були?

Г. З. — Над вівтаром отак висить той рушник. То я й попала.

— За той рушник?

Г. З. — За той рушник. Отож за рушник, хто давав, як давав? Хто платив? Ну, я вже все розказала. Хто мені платив, хто давав, то два місяці то посиділа та й усе. А його засудили. Так ото я ж, ну, як дівчина, знаєте, от. Підійшов цей уже ж мій чоловік, шо я за ним заміж пішла…

— А той так і не вернувся?

Г. З. — Ніт, вертався.

— Вертався?

Г. З. — У-у-у.То було страшно. Він так і не записаний був із жінкою.

— Так він і жив просто із жінкою?

Г. З. — Із жінкою не записаний. Було двоє дітей. Про це багато можна розповідать. Було на каждому місті, я вже робила, та йду, було, на роботу, старається мене перестріть, а я побачу та тікаю, шоб його не бачить.

— Він навчився?

Г. З. — От ви знаєте, я не знаю, де він даже навчився.

— Ну, шо він же регент?

Г. З. — Читав ноти, да, читав харашо ноти.

— А він місцевий був?

Г. З. — Місцевий. Да, він. Там був сосід, він тоже ноти харашо знав, він в церкві тоже руководив цим хором. І він до нього все тоже ходив і співать, от, і видно, він вивчився там у нього. Ну, раз людина хоче, то вона ж вивчиться.

— А ні на чому він не грав?

Г. З. — На скрипку, на скрипку.

— На скрипку. Із тим регентом старішим, так, шо він учився?

Г. З. — Нє, це вже він сам, да. А вобще, він скрипку любив, він грав на скрипку. Потому шо, тут була вчителька одна, вони трошки старша од мене була, годів на два, навєрно, то вона тоже там встрічалася із хлопцем Головко, чоловік її був, от, він тоже грав на скрипку. То ми часто зіходились, от, і в нас був парк красивий же ж парк був же ж тут, то ми туди, було, йдемо у той парк, і вони грають ото вдвох на скрипку, от, а ми ж уже слухаєм. То вони дуже гарно грали на скрипку удвох.

Наймалися, то вже вони і не бідні ж були, канєшно, такі.

— А найбагатший хто в вас був в містечку? Хто найбільше із таких майстровитих людей?

Г. З. — Майстровитих?

— … відрізнялися?

Г. З. — Не відрізнялися, так шоб дуже відрізнялись.

— … це шоб таких здорових брать заміж?

Г. З. — Да, шоб робили, було таке, було.

— Називали на «ви» батьків, чи..?

Г. З. — Ні.

— На «ти» називали? 

Г. З. — На «ти».

— Усі?

Г. З. —Усі.

— А сусіди там і ще які знайомі ваші, то теж батьків на «ти» називати, чи на «ви»?

Г. З. — Були такі, шо на «ви», а були такі, шо на «ти».

— Да?

Г. З. — Да.

— А на бабусю, наприклад, свою, або там дід?

Г. З. — Всьоравно. Бабусю, ти, ти. Було на «ти».

— У сім’ї?

Г. З. — У сім’ї.

— А люди інші то казали й на «ви»?

Г. З. — Да, на «ви». Та і тепер же і так, і так.

— І так, і так.

Г. З. — І так, і так.

— А ваші діти на вас як кажуть?

Г. З. — В мене даже зять каже на мене «ти».

— Отак!

Г. З. — Ха-ха-ха.

— В драматичному гуртку, ви кажете?

Г. З. —  Да, да.

— А де ж вони бандури ті брали, купували, чи?

Г. З. — Ну, звичайно, купляли, купляли.

— Цікаво, може, а ви говорите оцей хлопчик, шо сам собі зробив бандуру?

Г. З. — … бачив же бандури, а товаришував він тут з Корогідом, а Корогід грав на бандурі.

— А хто це?

Г. З. — Корогід, от? Ну, наший мєсний. Його батько був старостою. І він як-то вже покинув був гурток, не вдобно йому було, шо батько такий, він на селі десь пристав до когось жить. А потом таки переїхав, і так опустився, уже ніколи не тот, не грав, нічого. Переживав душевно все. І в його була бандура. І він дружив оцей хлопець, дружив із оцим Корогідом. І він зробив бандуру.

— Сам зробив?

Г. З. — Да.

— А потім, ви кажете поїхав?

Г. З. — Поїхав у Київ, от, бо тут оце ж мати була, батько ж не рідний, о. А там у нього брат був, і він поїхав. Там дето робив на заводі, от. І читала ото, ми читали вже через деякий час читали газету, шо Олімпіада була там, і він, значіть. Як його хвамілія була, я вже забула фамілію…