Заєць Андрій Соломонович, 1906 р.н.

— Так.

А.С.: Ну мали там 6 десятин, корова була там, коли дві корови, а коняка одна, коли двоє коней, а то… Ну то так було, разне, воно в селі як… А в голодовку вже в тридцять третім… Так, мати вмерла, Іван умер, Грицько вмер, а Пилипа… прийшов до його. Того я вже на руках приніс додому, у мене була дочка з тридцять первого году, вона в Валках живе. Так я на руках приніс, відгодував там і потом забрали. А потом батько пішов в Водолагу робити, у совхоз, у голодовку, так він забрав туди оце батька свого, того сина. Так він зовсім запікся. Робив та прийшов, сів обідати, перевернувсь на бік і всьо, розрив серця.
— А «запікся» це зажурився?
А.С.: Ну канешно… І жінка і троє дітей считай. Ото таке воно діло, та й усе.
— Поки батьки були живі, до колективізації, хто в сім’ї головний був? Батько чи мати?
А.С.: Тоді знаєте як було, люди добрі, батько-мати хазяїни́ були, не спорили, дітей знаєте так в руках держали, щоб не розпусті, не були. Ото таке діло.
— А хто гроші держав у хаті? Батько чи мати?
А.С.: У нас гроші були… Були гроші, ми тоді сто десятин купили б землі. У матері гроші були, золото.
— Сто десятин?
А.С.: Купили б землі, а батько сказав: «Воно, –  каже, – время не нужне нам буде, те шо є бросим і те» каже, наче він знав. Ото таке діло було. Нічого, жили.
— Так і не купили ту землю?
А.С.: Та ні, батько ка́ – не нада. Ми, ка́, і це бросим, наче чуствовав. І казав отак: «Діти, не робіть люде, вам люди роблять – побивайте їх добром». Не злом кажуть.
— Батько ходив до церкви?
А.С.: Та ходив і до церкви, і куди церква служили, Боже сохрани. То таке було.
— Куди Ви ходили до церкви? В яке село?
А.С.: Оце, Минківка. Там церква розгоріла в сорок третім годі, а там дерев’яну зробили, а потом, знаєте, те все воно таке стало. Її зарубили, забили – всьо. І так вона, кролі там у врача, церкву дерев’яна все таке, там разна худоба. То таке діло.
— Ви пам’ятаєте, щоб батьки їздили на ярмарок або Ви з ними їздили?
А.С.: Та на ярмарок, шо. Батько робив мечове… Вербові там, ну разні всяке. Баба ото їзде, у отой в базар щонеділі у Валки, там базар був. Мати занімалась глиной, жовтою, брали з землі викопали, а вона глиною – така покришочка, така кришечка, ото копійка – покришечка, вона казала перепала ту глину балабушки, копійка була.
— Балабушки?
А.С.: Ага.
— А нашо ті балабушка?
А.С.: Нема за те вже – лежанку там, мазати, тоді там жовтим, а та… А я, каже, помазала красненьким, щоб лучше було.
— А кришки нашо? Що закривали кришками?
А.С.: Кришок не було, а це така кришка, покривка, що вона глину тунувала мати, моя.
— Діду, не пойму цього. Шо по копійці продавала – що то воно було? Нашо люди купували?
А.С.: Глину мазати, вони глини купили, вона глину… Вона така була, з гончарів, робила горшки. Тоді не каструль ніде нічого не було, не знали.
— Діду, то вона покришкою глину продавали?
А.С.: Ага, рівненька така вона, рівна. Ото таке діло.
— А що батько за ночви брав? По скільки продавав?
А.С.: Ну тоді ж… Коробка сірників півкопійки була, а тепер копійка… А тепер дали п´ятсот рублів коробка сірників, хто зна, як тепер сказати?
— То скільки ночви коштували?
А.С.: Я те, молодичка, тобі не скажу, це ж давнє діло.
— Ви також ходили з батьками на базар, на ринок, на ярмарок?
А.С.: Ні, я не ходив. Та мене нічого… Дома, там корова, теля, поросята, вівці, були, а то таке. Тоді було ото.
— Ви мали фруктовий садок біля хати?
А.С.: Садка не було біля хати, а в нас, ми купили там землю десятин п’ять: потом там перекопано, там пересажали; так у нас садок був такий шо там у садочку і сухі були, там сушили яблука і груші, там комори повні в нас; за літо там ото сушать там і у коморі закроми понасипали.
— Ту сушку зимою їли чи продавали?
А.С.: Та воно… Їли й продавали, воно тоді так: ага, сім’я велика – сьодні наварили груш, яблук. Каструль же не було великих, такий відерний. В сім’ї дев’ять душ – за день нема. Каждий день вари. Це не так шо сьодня, зварив – дві душі. Три дні пила б так.
— Варила мати чи також дочки?
А.С.: Ну мати варила, а потом попідростали діти там. Удосвіта в селі вже прядуть. А тоді ото вдосвіта встає – ага, що там на сніданок. Варе галушки гречані. Хлопці роблять шпички отакі, щоб більш нанизати. Сміх і лихо.
— А коли дівчата помагали матері, що робили хлопці?
А.С.: Ми прядіво мняли, вони пряли ті клочки, пряли оті вал [Грубі нитки з клоччя – прим. ред.], ткали рядна, а потом стали вже як більшики на прядки прясти, вже ткати полотно, тоді й полотняні сорочки́ все було таке як… Не так, як тепер. Все полотняне. Ото таке діло.
— Ви ходили з батьком на поле орати, косити?
А.С.: Це вже сщитай у колективізацію. В тридцятом годі. Я то начав косити. мене батько, 14 год сповнилося 6 июня, да виклипав косу – ходім косити вже. П´ятнадцятий год уже не ходив заглядати так. А давай ото, давай косити то і всьо, учитись і косити і ну, все. В общем пройшло багато усього.
— Батько часом наймав когось, щоб йому помагали косити? Чужих.
А.С.: Ні-ні-ні-ні-ні.
— Тільки сам?
А.С.: Сами. Ну так шість десятин мер: там десятина, там жита, там ячме́ню, там толока за село, пасти скотину на толоці. Так воно все було, скосили там, навоз вивозе туди розкида, щоб земля родила хорошо все, все було.
— Ваші брати ходили на заробітки?
А.С.: Та де ж вони ходили, як вони малі.
— Скільки Вам років було коли почався колгосп?
А.С.: У тридцятім годі я записався, то считайте з шестого году. Двадцять чотири года.
— Ви вже були одружені?
А.С.: Аякже. Уже жонатий був я.
— Тоді давайте трошки вернемось, розкажіть як Ви вечоркували? Як парубком були, де Ви гуляли?
А.С.: На вулиці.
— На своїй?
А.С.: Там вигин, у нас збираться дівчата, хлопці гуляють, співають. А зимою це як вечорниці. Збираються дівчата там шиють, там вишивають, таке. Це вони тіко п´ятниці, шиють шоб в п’ятницю не пряли. І ото за каросин, за вечорниці платили, по копійці скидаємо це з нас, там хлопчик. П´ятнадцять копійок так каросина хватить тоді й те як три копійки – літра…
— Кому скидали?
А.С.: Ну як пустили сьодні у мене вечорниці – знач мені і скидать, я купую ото й пускаю їх. То таке діло.
— На вечорках дівчата прядуть, а хлопці що роблять?
А.С.: Нічого. У карти сядуть та грають.
— В які ігри? В дурня?
А.С.: Та ні. Більше не на гроші, а то так.
— Просто так?
А.С.: Ка́ давай заграємо в дурака. То таке діло було.
— Було часом, що вечоркуєте-вечоркуєте та й спати лягаєте там зі своєю дівкою?
А.С.: Було. Було таке. Ото таке діло. Все було.
— Бувало що хлопці ходили до дівчат на інший куток або в інше село?
А.С.: Ходили.
— В які села Ви ходили?
А.С.: Та де тут була і Ковалівка, Кобзарівка там була. Там було все воно таке.
— А дівчата ходили на інші села до дівчат?
А.С.: Ні…
— А чого?
А.С.: Це вже ні. От чого, того шо.
— Чому дівчата не ходили?
А.С.: Знаєте, воно не прийнято. Це парубки йдуть, ідуть так поб´ються там, те шо начнуть битися, Боже… Було.
— Ви часом билися через дівку свою або щось?
А.С.: Ні.
— Не було?
А.С.: Ні. Ото таке діло було.
— А де Ви свою бабу, на котрій Ви женилися, де Ви побачили? В себе на кутку чи в другому селі?
А.С.: Оту у Минківці я взяв.
— Правда?
А.С.: Ага. Перво-наперво на Хреще́ння на причу водив [нерозбірливо] то можна йти сватати до дівчини. Согласна – не согласна, а то таке діло.
— Як Ви вибирали? Вам хтось посовітував чи Ви побачили?
А.С.: Та й так. Знаєте, йду гуляти, так уже познаком, та вже зна, їде сватає, там ото на глядани їдуть там до нього, як він живе батьки там. А тоді оглядини, скіки время, на коли свадьбу складати-грати.
— Ви свою дівчину побачили на вечорках?
А.С.: Ні, я пішов – я не знав її. Одна була, но я не схотів тії брати.
— А чого не схотіли?
А.С.: Ну… Не понравилася і всьо. А раз не нравиться, нашо вона… А це на жизнь береш. А не сьодня, а завтра, тоді геть не проганяли, а били там дуже жінок, куди там. Було дуже плохо. Так я так пішов, до зятя, сюди в Минківку. Сват там був, вже то сестра моя була замужем. А він ка́: «Ладно ось, – каже, –  йтимуть ті дівчата з вулиці відтеля додому». Ка́: «Зацепиш на навістку –  на мою сестру, сват каже, – заклич». Я ка́ принести піджак братовий, Грицьковий. Вона ввійшла в хату, подививсь, на мене глянула. Вона тоді казала: «Я, –  ка́, – сразу поняла як увійшла в хату, глянула». Ну дівчина, а я ж хлопець. Ну то таке діло.
— Вона Вам сподобалася як Ви побачили?
А.С.: Тааак.
—  Вона було повненька чи худа?
А.С.: Вона була із сьомого года, я шостого. Їй було, моєї тещи, восімнадцять штук.
— Дітей?
А.С.: Ага. Первих двоє зосталось та менших саме двоє зосталось, а чотирнадцять як год і вмерло, і вмерло, і вмерло. Таке от, взяв її. Взяв, бідненька була. Приїхали додому, то з батьком її. Потребували з батьком, щоб з батьком приїхав.
— Піти в свати?
А.С.: Побалакати, як… Приїхали, бєдность, рибка там жаре, поставе, горілка не пили. Я б не схотів, як воно бідне, нема ніде нічого, на шо воно здалося, бідні бра́ти. Ну то таке діло.
—  Батько не хотів, тому що бідна?
А.С.: Мати, мати. Мати в мене багатенька була. Мою матір, як пожар був, там у Довжику, брав. Та побіг на пожар, там горів багатий чоловік. Та пожар потушили і там з нею у двір. Так вони тоді… Прийшов та взяв два дядьки старости́, були це ходили-водили, оце не та як тепер. Вона до йо йде в хату, сьодні ніби, приходе в хату вже – я ваша буду, та й усе. Ну нічого.
— Так Вашу мати, той багатий посватав що горів чи як?
А.С.: Ні. На пожариську познакомив, а тоді пішов та за ніч пішли, шістнадцять раз ходили, вийдуть за хату, як ото до магазіну. Посидять на млині на [нерозбірливо]і йдуть і йдуть. За ніч шістнадцять раз ходили.
— У свати?
А.С.: Ой, сватати. Ну значить, на другий день уже прийшли з хлібом. Поміняли хліба, все в порядку там, все те. У батька та матері ото дочка як [нерозбірливо]так вони як стали, та як сватали її, та взяли. Ну приданного дали нічого: десятину ліса. Дуб’я в Водолагу накупили, закупили продали, робили діжки, таке діб’я. Так первий начинаю: десятину, потом пару волів, матері, ну одна ж одиниця, тоді одиниця, тоді корову з телям, троє овець з ягнятами… Нашо ви його держите отак? Недочуваєте?

— То магнітофон діду, щоб записати все що Ви кажете.

А.С.: Ааа… Тоді, троє овець з ягнятьми. Батька старший брат узяв та тіко теличку пригнав, так він прямо взяв відтеля, відвіз у Валки на ярмарок, продав воли, гроші в карман узяв – і всьо. Ото таке діло.
— Діду Андрію, коли Ви вже подивилися свою дівчину і шо? Почали сватати її?
А.С.: Ну да. Я походив, другий день поїхали з батьком ото, запрягли коняку й поїхали. Перемелили хліба ото. Ну тоді через время, сундук зробити треба, таке разне – знаєте воно, йде дівчина заміж, то. То таке діло. Було так робили.
— А як весілля святкували? Скільки днів?
А.С.: Тоді, ну тоді не було як тепер. Тоді оце і в неділю. Приїхав, взяли повінчались.
— У Минківці?
А.С.: У Минківці, церква ж була. Вона в сорок третім годі згоріла. Спалили.
—  Німці?
А.С.: Ні. Наші, хто хтось красінку підмостив таку. Закрили, а церква загорілась і згоріла то. Ото таке діло.
—  То ви повінчалися в церкві…?
А.С.: Повінчались, поїхали то забрав там. І нічого. І ото я жив…
—  Діду Андрію, яка музика була у вас на весіллі?
А.С.: Та музика, тоді дві скрипка та бас, ото така. Не так, як сейчас, ну то таке діло було.
— А тоді було щоб на весіллях мандоліни грали?
А.С.: Не знаю.
— У вас ні?
А.С.: Ні-ні.
— А гармонія?
А.С.: Не було, не було нічого.
—  Скрипки були?
А.С.: Ага. У неділю… На другий день приїхали, поїхали кланятись оце утром і приглашати у гості, щоб приїхали. Приїхали там свати, шість душ. Посиділи там, там пляшку, випили і всьо, ну то таке діло.
— Ваша мати не любила невістку чи була потім добра до неї?
А.С.: Мати все… Я тіко таке… Ну бідна. Вона на вроду хароша, все. Бідна. У них щитались багаті, мого батька розкуркулили.
— Зараз ми прийдем до того… Кажуть колись ще були такі сопілки?
А.С.: Кого? Сопілки? Та грали на сопілки́ на скрипки́ та на мандоліни, балалайки.
— Сопілка вже була в клубі чи ще й на весіллі грала?
А.С.: Ні. Так і на весіллі в кого таке гра. Сопілка, бас. Хто як, яку музику наймає. То таке діло.
— А як виглядала сопілка? Яка вона була? З дерева, з заліза?
А.С.: Та грець її зна. Так на те, пальцями так уздовжки, отака сопілка.
— Чорна?
А.С.: Чорна, чорна була. Ото таке дєло значить.
— Куплена?
А.С.: Ну да, купують. А де ж… робили її.
— У Вас в селі був дядько що робив скрипки?
А.С.: В нас був один такий, він не плотник, а сщитавсь столяр. Він тоді камоди робив, шафхонерів не було. Камоди робив там у лісах, Хфедір… В школу не ходив ні одного дня. Оце на те глянув, раз, два. Змалював. Уже десь подівся, дивись. Точно, тіко так. Так він, його одна десятина землі. Не брав ніде, не хотів землі. Так він тоді як його інструменту набрали з того…
— У колгосп забрали?
А.С.: Ага. То він пішов у Харків на завод робити. Тоді цей Хведір, а в школі ні одного дня.
— Як його фамілія була?
А.С.: Рева Хведір Ісакович.
— А він малював образи?
А.С.: Ні-ні-ні-ні. Це він тіко такий, що може зрисувати, а так ні. Так він робив, як пішов на завод робити в Харків. А в школу не ходив, не грамотний.
— А були маляри в селі, що малювали б ікони? Богомазів?
А.С.: Не було, ні. Такого ні. Тако не було.
— А хто починав колгосп у вашому селі?
А.С.: Як?
— Як це починався колгосп?
А.С.: Зігнали збори, приїхав там голова сельсовета, приїхав уполномочиний якийсь був.
— З району?
А.С.: Ну да. Давай збор згонять, давай писать. То не хотять, ми записались тринадцять чоловік.
— Першими?
А.С.: Ну перві. Ну значить записали.
— Ви також записалися?
А.С.: Я записавсь.
— Чому? Ви хотіли піти в колгосп?
А.С.: Хотів, треба було йти. Год поробив, одписали і забрали в мене однаково, за год усе забрали хазяйство, все забрали.
— Ви думали якщо підете в колгосп, то не заберуть?
А.С.: Ну да. А воно, потом пішов на збори на десятин, камаз забрав. Воєнкомат забрав, значить. Ну там приходиш. Тут у нас стояв, на время було, тоді сидить питає: ага, так, цей в колхозі, цей не в колхозі, цей розкуркулений, цей нерозкуркулений, ото так. Ну пішов сходив. «Де? У колхозі?» Кажу – в колхозі. «Так, ше шо… Не розкуркулили?» Я кажу: «Описали, це год поробив, описали, забрали всьо». Він взяв за трубку, на Кобзарівку, дзвоне туди: отак і отак, за шо? Як? Розпиталися. «Так, будьте, шо Ваше буде повернуть Вам». Так, приходю, держіть ключі. Бригада, та шо ходила описували, людей з хат виганяли. Та тоді ключі мені… А він на лаві, кидь до мене ключі, совісно нести, та він каже, їдь возьми сам. Дурак ти, кажу. Ну ото робив…
— А що то була за бригада, яка описувала? Хто там був?
А.С.: Визначені такі, партійці.
— Колгоспні?
А.С.: Не колгосп, така бригада визначена з хати виганять людей, прийшли то позабирають. Такі визначені були, і з Валок там були, ну така бригада.
— З вашого села там також були люди?
А.С.: Був один у нас, один такий був, був. То таке діло. І оце я дожив до цих год, там в мене в 43 умерла, в войну.
— Діду Андрію, я Вас трошки перебью… В батька також забрали все, коли почалися колгоспи?
А.С.: Ну та… Коняку забрали в його вже, ні корови, коняка була. Та… Було.
— Чи він пішов одразу в колгосп?
А.С.: Ні, він не пішов. Він так ото…
— Ніколи не пішов?
А.С.: Ні. Ні-ні. Він так… Ото пропав у совхозі як померла, і він ото.
— А чи вони заставляли його піти в колгосп?
А.С.: Каждого заставляли, одного заставляли в його хаті, контора і день поробе, і в нас на Кобзарівку туди забрали. Маненький колхоз, там дворів десять, там дворів тринадцять, а потом на́весну значить давай ті колхози до міста зливати всьо, зводити туди, коні там, де шо в кого було. І ото таке діло.
— Вивозили з вашого села куркулів?
А.С.: Ну ото так. Один де тут… Приїхав голова сільсовета ка́: «Йосип Стефханович, я тебе знаю, ти… Тебе вже завтра із хати вигнали… Так я тебе знаю…» В кого забрали…

(Склейка)

— А він не хотів писатись?

А.С.: Не хотів. «Не піду» і все.

— В нього все забрали, а з ним що зробили?

А.С.: Колхоз там забрав. В хаті хазяйнували, там і контора, все. Воно діло мале. Отак діло було. Ото так ми працювали, так робили все.

— Діду Андрію, скажіть чого голод був у тридцять другому? Неврожай, засуха?

А.С.: Воно тоді знаєте, зробили так, щоб люди в колхоз робили, не дали хліба щоб пішли люди в колхоз. [нерозбірливо]І народ пішов. Всі поуходили в колхоз, давали робити, давали хліба на трудодень: коли по два кіло, коли по півтора, коли по 700 грам дали.

— Як би 700 грам на місяць чи на рік?

А.С.: Ні-ні, це на трудодень. Оце я заробив сьогодні півтора дня – кіло триста получив, ото таке. Такі діла були.

— Що Ви робили коли пішли в колгосп?

А.С.: Всьо було. І прядиво чіпали… Первоначально хто, а воно тут колхоз[нерозбірливо] Ми чіпали прядиво 5 чоловік – один на плиті суше, а ми два з цього боку чіпає, інший з іншого. Перечіпали те прядіво: «Давай, голова просе, хлопці, – нас 5 чоловік, – викопати яму на силос». На тачці. Ну що ми, викопали. Давай копати. 16 метрів длінна, 6 ширина і 3 метри глибина. За три дні яму викопали, стільки землі викинули. Її треба ж викинути, це ж 3 метри глубини, 6 метрів ширини… Стільки там сили нада потратить.

— Скільки Вам заплатили?

А.С.: Це давнє дєло. Дивіться, це в тридцять шостім годі ми копали, а тепер бач уже скільки год?

— Тридцять…. Уже шістдесят років. Якщо в колгоспі не платили гроші, де люди їх брали? Щоб купити одежу і харчі? 

А.С.: Тоді полотняна була одежа. Ходили красиві, бузинові – сорочка, штани. І ходять ото. Тоді за те… Не то. Позику накидали багато. Накинуть позику. Накинь рублів 800, коли 1000. Прийдуть та сидять – підписують на повір. Я не пишусь. Я прийшов, а вони сидять. Кажуть: «Підписуй!» «Не підпишу!» Не підписався. Ідуть на другий день. Звечора, ночю ходять. 

— Щоб підписався?

А.С.: Да. Щоб поневолі.

— А як підпишися, то треба давати гроші?

А.С.: Ні, на виплат давали. Не зараз, а так. Хіба за все розкажеш. То таке діло.

— Діду Андрію, коли Ви працювали перші роки в колгоспі, то чи було так, щоб крали люди?

А.С.: Було. Та ще як голодовка була, ой… У амбар підвезе, то комори були, дядьки всі великі. Так то пролізе під в дірку в закрамі де наглядачі. І тоді ото.  [нерозбірливо]  Принесе на те, на те – там млинців напече, там бурячка. Разом всьо. Люди так бур’яни рва’, хто що. Пухли люди. Це у нас на скільки, 30 дворів – 58 душ умерло з голоду. А с войни, як воювали, 18 чоловік убили с хутора. А хто його зна яка врутрішня голодовка зробила… 58 душ, умерти… Молодий чоловік, до одного прийшли, да в погребі ніч.  [нерозбірливо]  Я пішов, пішов до нього. Зразу. По сліду. А шо, капуста стоїть – сім душ в сім’ї. Жінка сліпа, чоловік старенький. Подивились-подивились – забрати? Думаю, просто застав. А в мене дитина одна та нас двоє. Думаю – хай.  [нерозбірливо] 

— Що сталося з вашим садком?

А.С.: У колгосп записали, було 98 дерев. І яблука, і груші там, різне всьо. Колгосп землю забрав і ліс викорчували. Уже викорчовище… Із войни я оце прийшов, вже в 45 годі… Там я наймав і садок. Викорчували все, немає.

— Діду Андрію, а коли Ви були ще там у батька, хлопчиком таким, чи проходили часом в хутір або до вас старці?

А.С.: Ні-ні-ні… Ото таке діло. Це старці́ що ходили з сумками просили? Таких людей багато ходили тоді.

— Куди приходили: в хату чи на подвір’я?

А.С.: Ну, він же там… З бандурою ходе. 

— А яка вона, бандура?

А.С.: Вона отак довша, а тут ручка, тут клапани. І він як заграє чічіточки. Там танцює, а він приказує. Було.

— Як він грав? 

А.С.: Він там круте за ручку так, а там перебирав тими пальцями.

— А хто танцював, як він грав?

А.С.: Ну там у нас було місцями такі шо…  [нерозбірливо] Не то шо там взрослі… Оте дітвора. Оте люди добрі, шо було…

— Що ще співав старець?

А.С.: А то так, просе там шипшинця чи там муки хто дасть, хто кусочок сальця, там хто яєчко дасть. Знаєте, особенно зимою у сватки [Святки – прим. ред.] туди люди. А там мукички з собою, чи шо там.

— В Зайцівці не було своїх старців? Діда який би сліпий був і ходив по селах?

А.С.: У нас не було.

— А тут, у Минківці?

А.С.: Не було, не знаю.

— Коли Ви ходили до церкви в Минківку, старці тут були біля церкви?

А.С.: Ну знаєте, ну хто зна, позабував уже. Та то давнєє дело, то ж дивіться шістдесят год. Ну шо ви, уже не забудете?

— Звичайно.

А.С.: Тепер те шо пережив, сюди-туди.

— Ми теж такі… Діду Андрію, як колективізація стала ці старці ще ходили?

А.С.: Ні… Вже тоді ні.

— А чого вони не ходили?

А.С.: Заборонили усім ходити.

— А чого заборонили?

А.С.: Не знаю, знаєте я… Єто мене не касається.

— А кобзарів Ви бачили?

А.С.: Це кобзарь як Шевченко? Шевченко, Кобзарь… Як та звати… Тарас Григорович Шевченко.

— Ні, а були ще такі кобзарі – музиканти, що на кобзі грали. Така вона як… Не бачили?

А.С.: Не знаю, не бачив я такого.

— Ви пам’ятаєте як комуністи закривали церкву?

А.С.: Згоріла церква і всьо тут, у войну. А тут вже партія прийшла, прогнали релігію. Тоді вже Сталін руководив, і Сталін голодовку з сорок п’ятого зробив, не дав українцям хліба, я знаю все. Скоро два часа мають бути?

— Скоро два.

А.С.: Ото таке діло, люди добрі. У мене було 5 жінок. 

— На п’ятьох женилися?

А.С.: Одна там в сорок третьому умерла. Я в Молдавії вже був на войні. З одного села прийшла жінка з письмом. Каже: «Я прийшла тобі сповістити, звати се Андрію, яка прийшла сховатись у хлів і прийшла тобі письмо написати, що вона…» Я так, як у три часа дня, знаю, лежав, так я й заснув і на другий день у три часа проснувся. Лежу й думаю: двоє дітей зосталось… Сльози течуть. Тут убігає начальник штаба. Подививсь-подививсь. «Як діло?» Кажу, нічого. Тут убігає лейтенант, тут врач прибіга давай на руку так, за пульс. Що болить питають. Кажу, нічого не болить. «А Ви, – каже, – сутки як минута в минути безсознанія под наблюдєнієм». Вони не торкали, не ганяли, може кончиться. З войни прийшов, знайшов одну, прожив тридцять вісім год без двох неділь – умерла. То це тоді другу взяв, два года чи два з половиною прожив – і ця вмерла. А та що на квартирі жив так я жив з нею, вона думала і будем жить й то… Вже чотири вмерло, одна тілько зосталась.

— То Ви живете зараз з нею?

А.С.: Ніт! Та не схотіла сюди їхати. Палка-торба се я ото сам живу. Ото ця умерла і вони обидві поховані – одна отут, а одна отут, а для мене посередньє місце зоставили, що б, кажу, мене похоронили. То я між ними, кажу. Що б було не скушно лежати їм буде. Ото таке діло.

— Добрі були жінки?

А.С.: Та нічого. Жити можна було.

— А котру з них найбільше любили, Софію?

А.С.: Була то хороша жінка, красива, все. А потом то… І оце сама последня хороша молодиця була, можна було жити. Но рак селезінки. Зробили операцію і вона побула і Богу душу віддала в Пилипівку. На другому тижні у Пилипівку. Ото таке діло. Оце у мене шо було про всьо я вам сказав. Тепер сам живу. Дочки зі мною зимуються. А на літо йду на город на 80 соток усадьби. Так я ячменю насіяв, посадив картоплю, цибулю, часничку. Приїжджала дочка, посадила огірочків там, помідорчиків. Ну потрошку, нашо воно багато сдалося. І оце я сам поллю там, усе роблю. В порядку все. Оце розказав я вам. Як жив, що робив.

— Ви завжди мали 80 соток чи тоді в тридцятих роках менше було?

А.С.: Тоді було 36 соток усадьби. А тут купив я за 5 тисяч…

— Хату таку?

А.С.: Хазяйство, купив сарай, погреб. Хата в мене топтана, галерейка то газом топлю, балон, ото там їсти готове та зреніє вже плохе. Хоч би було кому їсти готовить.

— А Ваш брат теж сам живе?

А.С.: Із жінкою живе. Так він пережив… Ніг немає обох і та рука паралізована вся. На протезі ходе. І сидить, дивиться – люди, хто йде, хто їде, то таке діло.

— Ваша розповідь дуже допомогла нам, дякую.

А.С.: Полєзно? То я брехати нічого, не на слово. Я правду кажу. Мій батько казав, каже: «Діти, як шхто злого не віє, каже, не робіть зла, побивайте зло добром, вам ка’ буде діти лучше жити». «Не робіть зла – каже – щоб у вред». Ото там в мене і колодець сусіда, і закидав там дров накидав, натяга воду. Витягне такий застав його витягне. Ото воду качав… То таке діло. А так я нікому ніде нічо не кажу, хай живуть, мене воно не нужно. Мені не довго жити, чо я буду з людьми скандалити? Моя жизнь така: сьодня це живу, а до вечора не знаю.

— Дай Боже ще…

А.С.: Года вже великі. А пережив що я таке? Врагов не цей… А скільки я хат перекрив соломою? Боже мой… Сто двадцять криш укрив по дядьках. Принесеш з кантори бумажку – давай, іди вкривай. Йди в кантору – оштрафують тебе.

— Оштрафують?

А.С.: Ага. Як не піду вкривать ну. Де ти найдеш соломою вкривати. І ти йдеш укривати. Не считая колхозу, шо в колхозі ми отаке робили. Ото все моє діло є, тепер… 

— Скажіть, як Ви думаєте, чи було б краще людям жити з колгоспом чи без колгоспів?

А.С.: Так, люди добрі, давайте я вам скажу так. Що Харкові тепер плохо жить з продуктів. Їдуть, як неділя, з торбами в село. Тепер багато дачників, покупили дачі. Купи мене хазяйство, усадьба, в огород, в колхоз начина робить як приїде. Кажуть, добре тому жити в Харкові в кого рідня в селі є… Він неділю пожив, поїхав – набрав на тиждень харчів. А там плохо на високому етажі й рідні нема. Нікуди поїхати. Йде на роботу – магазин закритий, прийде з роботи – що було в магазинах люди забрали. І так воно є, дивіться.

— Діду Андрію, я ще питаю якби як Ваш батько хазяйнував раніше, до колгоспу? Я маю на увазі, що Ви думаєте, люди тепер хотіли б жити без колгоспу жити і хазяйнувати?

А.С.: Не хотять, не схотіли б… 

—  Не схотіли?

А.С.: На землі треба робить, щоб дбати, а вони тепер повилінювались, не хотять робити. Тепер у 8 часов виходять на роботу, сонце вже де! Поки зберуться, вдягнуться – 9 часов, а він ще з дверей до кінця не вийшов. А я, як ходив у колхоз, нам у полі всегда сонце сходило і в полі і зайде поки. Тепер у 5 часов з роботи йдуть, а сонце сяде. Я колись косив, люди добрі, у колхозі роби, люди добрі, так як послали ячмінь косити. То вони гектар скосили вчотирьох. А мене послали пшеницю косити,  [нерозбірливо]  то я як пішов та скосив гектар, десять соток тієї пшениці… Виходимо на наряд. Ці скосили гектар ячменю в чотири косаги. По півтора рубля у день. Гукає, каже: «Хлопці, як ви думаєте, ви вчотирьох гектар скосили, а цей, – каже, – гектар, десять соток скосив сам за день. Я йому пишу шість рублів, вам по півтора в день». «Ви дівчатка підете, Хай він вам повіситься хіба ми можем так робити як він так косе? Це ка’ валківе́ць, не то, не наш чоловік. Це валківе́ць». Так я повчив, соломи як приїхва наклав, таке як наклав соломи. Двома парам биками на дорогу витягали навантажив так. Приїхали – всьо, більш не послали. Не нада кажуть. Бо ви, ка’, скотину по… Поставили до свиней годувати.

— Це все в колгоспі?

А.С.: В колгоспі, після війни. Це було діло, да. Так я тоді то. Приїхав голова сільсовєта. Я за шостим разом – все не хотів, відказував. «Тобі – каже, – совєтськая власть нравиться чи ні?» Я кажу туди я  [нерозбірливо] . А потом подумав-подумав, не стану раз проти власті нічо не зроб, голова сільсовєта не таке діло… То Ваш мужик?

— Ага.

А.С.:  Поставили свині годувати… Вуха пообкусані, ребра… Так я став годувати, сказав – кухню мені обремонтуй зразу, і тий зра замінив всіх, вигнав зі свинарника. Пригнав свині. Так я як погодував жирно їх в сентябрі, заступив у сентябрі і до двадцятого апреля… Виїхав сюди жити, бросив там. Так до мене, ото, красноградський район стіки де колхозу не було, із совхоза, приїздили все на свині дивитися, які я свині викормив. Получив я два кабани, один 40 кіла, один 38 кіл додаткових та своїй жінці сказав, що ставай на мої, то вона п’ятеро поросят. Казали: «Чим Ви годуєте? Як Ви годували, що Ви робили?» Ото таке я заслужив та поїхав за розщотом. Так голова колхозу мені каже: «Зна шо, поїдемо ми, транспорт заберем у тебе та ше й заразим, та дам тобі шайбу і йдеш у готове хазяйство, улізеш у готове хазяйство, тіко шоб ти був свинарьом у мене». Ото заслужив такий почот. Таке діло.

— Коли почалася колективізація, чи женилися люди, чи були весілля?

А.С..: Женилися, і тоді женились люди, ну вже знаєте воно трохи.

— А як голод був?

А.С.: Та, у голод… Вони женились заміж у церкві ото… Мерли люди.

— В 30-х роках весілля були менші, коротші?

А.С.: Та, вже зовсім не таке весілля було.

— А вечорниці ще були?

А.С.: Та то вже все повідпадало. Молоді стали там в кіно, там на спектаклі ходити.

— Чи Ви ходили на спектаклі?

А.С.: Та шо – я жонат, куди я йтиму? Воно мені не нужно – в мене дома свій спектакль єсть. Там держав дві корови, то таке діло. Ні в кого не було. Приїжджа сільсовєт голова, ганяє: «Здай одну корову, хоч продай, бо заберемо в колхоз». Кажу: «Я наживав своїм трудом і не продам. Продам – продам, а не продам так не імеєете права взяти корову, бо в мене в 33 годі взято корову, украли корову, ракли. Вийшов – то вбили б і мене. А то шо я нічо не вийшов». Ото таке діло.

— Як не стало церкви, то як людей хоронили, без священника?

А.С.: Ну да, їздили в Харків церква була. Так їздять ото, гроба во́зьмут, положу́ть, він там записав, приїжджа з Харкова і тея ложить і ото земельку, що бере прямо кидає на кладбище там посипе, хрест насипе земельку, маленький хоч. І тоді потрусе земельку, то вона считайте запечатана.

— Діду Андрію, чи у 20-х роках, коли Ви були парубком, чи співали в селі частушки?

А.С.: Частушки? Та ну це давнє діло… Співали разне всього. Ну те давнє діло. Позабували, то таке діло.

— Не пам’ятаєте просто?

А.С.: То таке діло молодичка, я тобі скажу.

— Діду Андрію, Вас коли збори зібрали, як Ви їхали продавали скотину, а потім?… 

А.С.: Ні, ягоди я продавав на кладбіще – я найняв, голова торги вів. Так, збори зібрала і тут перерив… Боже мой… Думав що мене повісять там. А тоді людей з 500 зібралося… Не дають балакати… А тоді виступав Бондар Андрій: «Товарищчі не можно! Пожалуйста! Ви знаєте что єто за чєловєк? Єто спекулянт. Мойо предложеніє його на 5 лет на Солонки загнать!» Ну і руки піднімали – хто за те щоб засудити, а хто ні. Так поїхав забрать сіно на дворі, оштрафувать на тищу триста. Голова каже… Семен Онавійович… Так, нема сьодня, не приїхав забрати, нема завтра. А тищу триста тоді гроші були. Іду на роботу я і дивлюсь голова йде напоперек. Я підходжу, нахилився: «Здрастуйте Андрій Харомонович, як воно?» Та кажу: «Ви ж мене обідили, і тищу триста платить і те забирати». «Ніхто у Вас нічо не брати. Ми вас мучали для то, бо в нас у колхозі крадуть, не бояться. Так ми вас мучали, зігнали збор, щоб бачили, що ми Вам робили. Ніхто з вас нічого… Ви все по закону робили».

— В якому році це було? Такі збори?

А.С.: Це вже після войни… Ну, забув… Жив же, ото таке…

— У 60-х?

А.С.: Ні, я ще на Зайцівці жив. Це мені так, там було…

— Можливо у 50-х?

А.С.: Ага… Може у 55 так чи 56… В тих годах було діло.

— Ви жартуєте, називаєте себе спекулянтом. Ви самі себе так називали чи люди так казали на Вас?

А.С.: Того що я такий – продам. Куплю-продам, куплю-продам. Заріжу скотиняку і десь в Харків попродавав, кабана вигодував зарізав – продав. Я в год по четверо свиней, хоч різав, хоч продава живими, і 36 соток усадьби – все було в мене.

— Діду Андрію, а чи Ви часом купили в сусідньому селі свиню та зарізали-продали?

А.С.: Я вигодовую їх.

— То який же Ви спекулянт?

А.С.: М’ясо, сало возив, Боже мой. Стільки я продав… 8 кабанів живих, годованих. Я зарізав кабана та повіз, а братуха мій двоюрідний, подивив що… Ка’: «Повезу у Валки то завтра продам». Жінка сказала: «А, то діло твоє, я не мішаю до тебе». Прибіг, як побачив що мене очередь накрила, – не видно де я стою, – за салом, не давай по кілу, по півкіла сала, щоб хватило всім по троху. І до жінки зразу до моєї і каже: «Отак, не продав Андрій ні куска сала, не беруть,. Привезе, в ту неділю повезем в Люботин, там попродамо». 

— Чи Ви не продавали тоді по кілограму, по віпкілограму?

А.С.: Да, так. Потом ка’: «Ти знаш, я тебе побачив – не видно де він стоїть накрила очередь людей і кричать». Ото в мене брат такий був. Я снідаю, він приходе – ми снідаємо із жінкою дітей же нема в мене – він сіда за стіл не пита, а пляшка в мене всігда за столом. Налива стопку, сіда сніда з нами, ото поснідав, устав. Я піду до його, вони снідають я входжу – «Здрастуйте!» – вони нічого, я сідаю за стіл, наливаю стопку, випиваю і…