Всі записи
Усна історія

Замогильна Галина Василівна, 1915 р. н.

(народилася в селі Котляревське Градизького району Полтавської області) Село Котляревське Градизького району Полтавської області
Інтерв’ю записала Галина Корнієнко
album-art

00:00

Г. В. – Галина Василівна

— Замогильна Галина Василівна, 1915 рік, продовження запису, село Котляревське.

Г. В. — Перемиють її ото у тому… Щолок називають, ото стирають вовну, ото разів два-три її стирають, поки вона така чиста, біла зробиться, чиста. Знаєте, воно ж лягають же ж і, там пиляки й усього. Тоді постирають, тоді ото на дворі там, ну перекладуть там, шо й вішають її, шоб вона висохла. А тоді вона висохне зовсім, тоді її збирають і скубуть руками, отак скубуть, прямо ото беруть скубуть, і в такі кудельки, а тоді прядуть веретенами. Вовну оту можуть намикать на гребінь ото, а можуть і так, таке паличка, отаке перехрестя, і тоді прив’язують куделю називається, перев’язують. А тоді на печі оце ти, ти на печі чи оце тут, де оце я сидю, поставлю куделю, і пряду тим веретеном. І ото прядуть же ж вовну це ж на килими, на сіряки, колись сіряки були з відлогами, як тепер отож такі куртки, шо накидаються, а тоді сіряки були. Ото прядуть тоненько і тчуть сіряки, а тоді ше це отут у Борисах село було, була, було таке, шо валять, шо звалюють, шоб було. Воно ж як витчиться, то було рідке, а вони як звалять, так воно звалюється, і оті волосинки отакі, як на пуховому платку. І воно тоді, воно й промокає, як великий дощ, ну а так же ж ні. Як було їдуть куди, на ярмарки ж колись скрізь їздили, накидають вільогу, надівають сіряк — це й не чоловік, як сіряка нема оце в дворі в кого, кажуть ти то й не хазяїн, хіба то хазяїн, що й сіряка нема. Куди їдуть, колись же ж було на ярмарки їздять, о, отак куди поїхать, це ж у Кременчуг, де оце там, оце Глобино, за Глобиним отуди їздять скрізь було, де тіки ярмарки, то це ж було їздять кіньми, і ото сіряки ж надівають зімою ж, зіми великі тоді ж були. З відлогою сіряк ото, накинуть, сів він і, валянки, а в багачів кожухи були, вівців побагато держали, тоді оце там осінь, вівців зарізав, штук скіки вівців, і ото шкуру здирають, чинили і шили кожухи. 

— Самі чинили?

Г. В. — Ні, не самі, було, є люди такі, шо чинили, отдавали, дома не чинили, а єсть було, у Градизькому були такі, і оце ж і на села отдать вичинить, а тоді пошиють кожухи. Тоже шили такі короткі, ну це тіки в багачів було, а в бідних не було. Як вівців не держить, і він бідний, він не можить пошить собі.

— А в чому ж тоді ходили зимою, якшо не було кожуха?

Г. В. — У чому? Ото в кого кухвайка, юпки були, ви не знаєте юпок? Знаєте, ото даже бабину юпку надіне чоловік і ходе, підпрежиться і ходе, де бідні такі були, шо нема. Тоді кухвайок не було і в зачьоті. А оце в отаких, хто оце багачі, хто такі, оце ж вовну прядуть оце чорну які вже, це ж сива вовна йде на килими, а там були й чорні вівці, як то прядуть тоже, та оце ж тчуть і шиють піджаки такі, як кухвайка. То кухвайка, а то просто такий піджак, і ото ходили в будень, то як пошиють, то на десять год хватить його ходить. І парубки були ото на вулиці ходять ото в таких піджаках. Це було вже як він жениться та тоді вже батько йому купе з рубчика той костюмчик, піджачок і штани, таке чорне, шо ото в крашанинах, ото пошиють, це як він жениться. Отож як ожениться, батько пошив йому ото такий, і бува так шо, в магазіні то було тоді матерія гарна була, шерсті хароші, так грошей не було. Це тіко хто там де багатий, та піде коли там шо купе. 

— А це до революції чи після вже? 

Г. В. — Це до революції було. Я знаю, до революції і після революції, то тоже оце ходили у оцих піджаках, оце в полотняному, штани оце полотняні, оце та куди там, це отака робота на каждий день на каждому полотняні штани.

— А у свято чоловіки шо одягали, які штани? 

Г. В. — Такі чорнесенькі, а який бідний, то отакі були виходні, тільки полотняні тоже. Оце ж у буденні дні, а там ото у неділю.

— А вони крашені були в якийсь колір?

Г. В. — І красили, і такі в сірих ходили, хто, в обшем, як зможить. То тоді оце тільки синові можуть набрать там сукна такого неважного та піджак пошить. Як зімою жениться, то у тому ж невдобно вже до нівєсти їхать, а отож піджак пошиють, і ото куплять костюмчик йому і всьо. І тут манишка вишита, піджак ото такий же, я ж вам кажу, з того, вовняний, ото шо з сукна з такого пошитий, а пальт, та не було за шо і ніхто й не знав.

— А в чоботях ходили?

Г. В. — Чоботи, чоботи юхтові, була юхта, тоді було юхта, оце ж по магазінах товар був. Оце було підете передки купите з халяви це юхтові, підошва, стєльки все… пошили чоботи, є ж оце шиють такі, шо я ж кажу, в мене дядько був, оце він шиє і хромові чоботи, шиє і прості чоботи. А літом оце мужики ботінки юхтові, юхтові ботінки оце було, ну як оце на каждий день на степ їдуть, то те, то ботінки. А баби босі, босі, оце тіки сніг із землі — нема й скверного черевика, нема, не понімали. А на базарь як іти, були такі, як би вам сказать, оце такі як у мене чуні пошиті, а то такі тоже воно, отут кожа, щаблєти називались, щаблєти. Оце щаблєти, оце ж як дівка вже — справлять щаблєти, оддадуть пошить, отуто на резинках, отут так як ото єсть і тепер, шо у тухлях отам, де резинки отут, збоку резинки отако, як надівать воно возьме, воно ж трошки розтянеться, ногу вбує, такі… 

… на базарі босо, босяком, тоді там тряпку витягла, ногу обтерла, натягла чулки й ті щаблєти, скупилась на базарі, шо там покупила, шо їй треба, виходе за город, уп’ять скидай боса. І вже я знаю оце революція була, то тоже ж так, ну були вже ж такі так ото, як белетки ото такі шили тоже. Так оце ж ми тоже, було ж і я дівчиною, як іду, дівчата йдемо в Градизьк, то босі йдемо, а ото замотуємо у платочок там те… 

… так, по-моєму туда і не ходили, дома, бідні, нема вона ж пішла б і в город, так нема чого надіть із тленного.

— Дуже погано тут жили ті, шо не мали землі, так?

Г. В. — Оті, шо землі не мали. Воно ж тоді не було колгоспів, не було ж де. Тепер, дивіться, на завод пішов там заробив, а тоді ж не було, тоді тіки оце ж жили — земля, і роби, і вдівайся, і як хоч, і шо хоч. 

… це як який, то оце на літо найма, а на зіму ня, а в чоботах було це круглосутошно, в цього шо це короно… В його літо й зіму дві наймички, оце він договорився там до Покрови з весни добули, а потом заплатив скіки там він, значіть, вони договорились там, чи хлібом було дають, як із-за Дніпра було ж оце ходять дівчата багато найматься, там же щитай ти , ну землі ж такої нема, там плавні ж воно. Так вони були за хліб оце ж, хлібом, було, оце було платять, скіки там пудів хліба, то вона було оце, приїде батько там чи шо, отправе сюди ж тут оце берег був, приїжжали лодками, борони, хліб отправе, а й вп’ять на зіму ж і остається, наймається вп’ять оце до весни скіки там, тоді весною вп’ять приїде, все ж додому, бо дома сім’ї великі, а як вона пішла служить, то вона оце ж служить, ой.

— А ви не знаєте, не обіжав він наймичок?

Г. В. — Оцей? Нє, такий був дядько! Оце дивіться весь хутір, такі ну бідні були, і оце як празники, ідуть оті, шо нема землі, шо нема, ідуть і беруть усих дітей, скіки є — четверо, п’ятеро, троє, тоді ж було дітей повен. І оце як Різдво — повна хата найдуть з дітьми, і оце оця хазяйка понагодовує всих, ото зна, вона вже зна, шо це як святки, то прибудуть, варять страшне, а пирогів печуть так, не в міру, отакі макітри. І оце вона як прийшли, оце стіл отак же стоїть, чи як діти простеле шо, сідайте, понагодовує і додому дає пироги і шо в неї є, все дає. І оце ж оці бідні було оце прядуть, беруть мички готові, і прядуть полотно, бо наймички ж не вспінуть стіки попрясти, а оце в хуторі. І вона оце зна, де гарно прядуть, тонесенько, шо тоненьке полотно, вона тим дає, значіть, оце на матір, матірка, щоб пряли на рушники там, шоб гарно було. А їсти ж нема нічого, то вони оце приходять, ви знаєте шо, давайте нам прясти. Харашо, вона оце дає цим, а хто не вміє тонко та гарно прясти, то вона тим дає оце мужикам на сподники, воно хоч і товще буде, хоч і те там таке, на сподніки йде, ті прядуть те. Ті клочки прядуть на вал, і вовну є прядуть оце на веретена, вона дає, і оце як неділя, кажда неділя — повна хата, оце оці всі бідні сходяться. Витяга, уходний погріб отуто був такий, глиняний погріб, ну такий хароший, ну ні цегли нічого, викопаний просто у землі погріб. Отак східці зроблені, двері тут, а отак східці, тоді отуди отако ото і сюди отако на двоє тих, і оттакі діжки стоять кваснини. Оце гірків діжок чотири отаких стоїть, помидорів ото діжок чотири стоїть, капусти. Капусту як квасять оце осінню вже — тиждень дві наймички й хазяйка, і ще там оце ше хтось помага, тиждень вони капусту оце тіки шаткують. Та було здорова росте, оттака, прямо та голови, як ото сито, така низесенька, отакі качанчики, а вона отак, як сито та така, як камінець. І оце ж вони, Боже сохрани, шоб тоненко різали, і ножами ж ріжуть, отак оце головку не отак переріза, а отак кругом переріза, а вона ж плотна, і ріжте тонесенько на те, оце ж таку, шо пиріжки пекти, та можна й так їсти. А ото вже в ту діжку обрізають і шаткують дрібно, варять то, та шо варять, то шо варять. Так у їх ото погріб спеціально тіки ото повен, забитий квасним ото уходний. Оце приходять, набирають капусти миску, набирають гірків миску, набирають це одній, набирають помидорів. І оце отуто, оце де пшениця, та була тут кузня в його, і була яблуня така велика, білий налив. Коло тії яблуні викопаний погріб був такий, не входний, такий торчовий, здоровий, а діжка така була, шо мать, ну не знаю, відер, мать, на 100, дерев’яна, здорова така. І це вони гуртом опускають оту діжку, і оце осінню, як квасять буряки оці на борщ, так вони тиждень чистять буряки тіки, та впускають, та заливають. І ото оту діжку оце з осени вони як наквасять, оце на весь хутір — їм оце, вони ж сім’я велика, і наймички ж їдять, і оце всім же ж дають на борщ оці.

— За те шо вони прядуть?

Г. В. — Вони прядуть: та пряде вал, та пряде рядовину, та вовну пряде, ну в обшем, і приносять, оце за тиждень же попрядуть і приносять. І муки дає їм оце там стіки, і такої, і сякої, а скирди, тоді ж штилі були шо так, тепер же скирди скирдують, а тоді такі були штилями клали солому, і оце в його соломи було такої, та такі, як виточені, поскладено. І оце ж як землі нема, то й топить нема чим, і де ж ви возьмете — ідуть же ж до його, дай топить. І оце йдуть як не через день, то каждий день в’язку нав’яже, так як коняка їде, з соломою. Нав’яже, він усим дає солому, ну нема ж топить, а діти, а хата здорова, як оце, у хаті нема ні заставлена, одна хата, піч, діти на пічі і ото холодина. Дає соломи, дає всього: хліба, в кого це, в кого й земля була, як небагато, позичали у його це і зерно, і він такий —оце як отдасть, шо оце позиче там два пуди, три, п’ять, десять, змолотив і приніс, він возьме. Як не приніс, то він уже і не піде, ні каже, і даже нічо й слова не скаже, шо він не оддає й не те, на другий год іде, дай, і вп’ять і дає, і мовчить. Такий був хазяїн, шо я такого не бачила.

— На шість шибок вікна?

Г. В. — А, були такі, і отаких великих не було, отакі маленькі вікна. Ото в їх така хата, воно в хаті тепло, соломи ж топлива хватало. Гній робили ж, скоту ж багато в його було. Гної роблять, було, неділь дві, плитки, така хформа зроблена, і ото роблять, місять, водою поливають, хлопці тягають воду, заливають замісом, розкидають дівчата, місять ногами той гній, бо воно ж, знаєте, кучами. Розмісять, тоді ото в форми накладають і вистилають ото у дворі. А тоді ж підсохне, перекидають отак, тоді ставляють отак, поки висушуть, і оце гною було багато наробленого, багато наробляють і ото такий був той, шо повен ото гною в їх.

— А нашо цей гній?

Г. В. — А топлять же в пічі. Кладуть там чи сояшники, чи як є дровця, положили їх і ті плитки, воно жар же, вариться, горшки кругом поставили, горить…

— А гній з чого, кінський гній чи?

Г. В. — Ні, скотячий, кінський ні. Кінський було оце на степ, на степ вивозять, і скотячий на степ вивозили. Ну, а це ж було оце гної роблять, а де вже ото такий, шо ото сухуватий тошо, а з середини оте виробляли, а те було на степ вивозили. І конячий на степ, свинячий на степ, ото скотячий, овечий. Вівці оце в нас отут, оце отуто, де цибуля в мене, так овечник був.

…і топлять, і жарять, і шкварять, і варять усе, і в хаті тепло ж було.

— А воно не смердить тоді?

Г. В. — Нє-нє-нє, він же ж сухий, повисихав все, воно не воняло ніде нічого.

…І млин у його, вітряк був отуто свій. Оце, було як бідні, як чуть ото такі шо є конячка, шо те, то він там возьме шо, не знаю, зерном одбирав скіки, а як де бідні, то він не брав. Оце як вітер, уже везуть молоть, то він змеле так, не бере нічого, каже, та шо ти там мені будеш давать, як у тебе, мов ти сам там купив чи де заробив, не нада.

— Чи були такі, шо були ледачі такі хазяйни?

Г. В. — Були ледачі, були в нас і ледачі такі. Хай, скажем, і землі нема, так друге, знаєте, йде ж там десь можна заробить, і отам же багаті були — оце ось Борисов осьосьо недалеко. Там багаті були, шо буває так, оце наймають або гній робить або шо, то є такі, шо не хочуть, ото голодне лежить зараза, а були люди ледачі.

— Ледачий, бо бідний?

Г. В. — Ну, отож ледачий, то й бідний, як не те. 

— У вас називали в сім’ї на «ви» батьків своїх, чи ні?

Г. В. — Тільки на «ви», «ви», Боже сохрани, на «ти», і матір, і батька. Вобше оце й давно так було.

— А дівера свого ви як називали, дівера мати називали на «ви» чи на «ти»?

Г. В. — Дівера? Ні, на «ти» називала дівера, дівера на «ти», моя мати називала, було, каже Антон, на «ти».

— А на кумів як казали, на «ти», чи на «ви», на кумів, кумів, якшо кумалися?

Г. В. — Куми «ви», тіки «ви», ви кума, ви кум, «ви».

— І якшо навіть ровесники, і то на «ви»?

Г. В. — На «ви» всьоравно, всьоравно на «ви», хоч там і такі, чи старіші, чи молодші, то на «ви».

… не можна, хоч як і те куми, чи я в вас кумувала, чи ви, то так було обходяться, шо Боже сохрани, хоч та й там ви вредні, може, кума там, чи кум, чи шо, там коли шо сказали, то було так, оце на мене назвали, я б не отвітила нічого, не залаяла б нічо, бо кум, не можна.

— Це гріх було чи що?

Г. В. — Гріх великий було, кажуть. І було оце ше я вам розкажу. Оце й дивіться, було оце дівчата й хлопці гуляють, ну а там як хто покличе в куми вас, ви й не гуляли з ним, приклад, а так оце в хуторі ж хлопці й дівчата. Ага, от Гальку возьмем, а там Степана чи того у кума, там ви б узяли сказали — ти підеш до мене кумувать, а Степан, а ти підеш кумом, та піду. Ну й ми значіть пішли оце в куми, покумалися, понесли дитину похрестить, колись було так оце. Кум і кума гукнули, кум узяв півлітри і хлібину бере, і півлітри бере, а кума крижму — матерії там скіки чи два метри, та менше ж як два метра не возьме, якої вже, якої ну якої, будь-шо чи калінкор, чи яка не було, і хлібину кума бере. Це ж дитину ж батюшка як те, то треба ж дитину крижмом же брать, а тоді ж кума ж бере, а тоді ж кума куму бере в куми тоже уже ж з тим крижмом, а тоді оце при батюшці оставляють хліб і кума, і куми батюшці. І там, це як давніше, так було оце так, мамка було кажуть. Оце як найдеться дитина, сьогодні найшлось бабу тоді ж в те, в больниці не родили, а дома тіки, а бабів таких гукали, шоб дитину скупала, пупа зав’язала дитині, так як в больниці, а тоді ж бабу. А тожі, значіть, оце баба, ага, гукнули, зродила дитину, баба скупала дитину, тепер у больниці кажуть дев’ять день не можна купать. Тоді тіки знайшлось і скупали, тоді не було, баба пупа зав’язала, гріють воду, скупали дитину і те, так, хай дитина лежить. Удівається баба, і пашов до батюшки, баба сама. Так, як там бідний, нема чого, то там хлібину взяв, ше шо там чи сахарю, чи десяток крашанок, чи шо, а як чуть заможні, то каже, та підождіть, я курочку піймаю, то оце баба бере хлібину й курку, іде до батюшки, шоб дитину ж похрестить. Прийшла баба, це ж у городі чотирі церкві було в Градизькому – Покрова була, Миколай був, Тройця і Григорій, оце, чотирі. І оце ж хто до якого приходу, половина Городища до Тройці і до Миколая, а половина — до Покрови і до Григорія, значіть, там було поділено. Ну, як ми ж до покровського там приходу були, то ми йдемо до Покрови чи аж до Миколая підем, отам, де оце річка, там Миколая розмили, це воно аж у тому були, то було до Покрови йдемо. Приходе оце та баба до батюшки, приносе той, батюшка баче, шо це вже значіть, шоб дитину похрестить. Пита ж, ну тоді каждий день, коли б ви не понесли, то батюшка нікагда не откаже, каждий день оце. І так було, оце найшлась дитина, як не сьогодні, то завтра й неси хрестить. Шоб оце так місяць або дві неділі, та Боже сохрани, не було такого, шоб це отак не хрестили дітей. Пішла, і батюшка дивиться, там у його ж книжка така є, який день ангола, як називать дитину. Це батько та мати не називають, це як батюшка назве. Батюшка там дивиться отакі імена на сьогодні, таке ім’я там, це день ангела, оце так і дадуть ім’я. 

…після обід приносьте й похрестим, нукнуть кума й куму, прийшли там, воно, значіть, похрестили, прийшли, кум і кума пообідали, дали пообідать і все — вулиці не було ніякої отак, як тепер, не було нічого. Оце день рожденія там справляють, не було й…

— … справляли тоді чи ні?

Г. В. — Нє. 

— Не справляли, а як було?

Г. В. — Ніяких родин не справляли.

— Ото баба прийняла дитину та й усе?

Г. В. — Баба прийняла дитину, бабі дали поїсти, баба зразу ж, я ж вам кажу, до батюшки, це бабине діло, вона пошагала до батюшки, договорилась, ім’я принесла, яке дитині, і каже: гукайте кумів та нехай сьогодні похрестять. А там шо варили будь-шо — борщ, кашу, прийшли куми, пообідали й розійшлись.

— Кум із кумою не одружені ще, да?

Г. В. — Вони не одружені ше, вони, ну і кум не мав, нема у кума там дівчини, а в куми хлопця нема, не гуляли, а тут кумові понаравилася. Бувало ж так шо, ось і Городище велике, а там гукнули таке шо, ну я вас не бачила, чи його, чи ви мене, а я його, і понаравилась вам. Всьо, не можна, і оце ж було не можна кумам, Боже сохрани, не можна, оце як, де б ви не хрестили, чи ви рідні, чи ви далекі, чи нерідні, ну жениться ніззя було. 

… так не хочуть іти хрестить до бідних. А було, батько каже оце ж материн: іди, дочко, хто не гукатиме хрестить, отказуваться не можна, це — великий гріх. Як я отказуюсь дитину перехрестить, чи воно бідне, чи тобі дадуть шо чи поїсти, чи не дадуть там, як такі бідні, ну всьоравно, які бідні не є, а хоч борщу, а насиплять, як принесуть дитину.

— Але були такі випадки, шо отказувалися, да?

Г. В. — Були, були багато таких, шо й отказувались. І ото мамка кажуть: мені вже так надоїло — 16 штук хрещеників. Не хотять, ходять там і до других, а вони — та ніколи, та мені те та те, а мамка кажуть: ото кидаю все і йду хрестить.

… панщина була, то же ж казав, шо пани ж тоді були. Оце ось Устимівка, тут же пани були, отам по селах, де великих, були пани й економії держали. Ну значіть оце ж, оце, де хутір наш — це степ був, це оце устимівського пана все земля була, оце тут не було й однієї хати. І в Любарщині не було, це не було — це все степ був, ото села оті великі були. Ну і оце ж у Устимівці оце ж пан був, і до того приїхав, значіть, відкільсь пан до устимівського — вони ж їздили і в гості, знаєте ж, так ото, чи чого треба, там коні як у кого хароші, і в якого пана тоді їздили куплять, дивиться так, чи корови, чи вівці, яка порода, було ж їздили. Ну і відкільсь пан приїхав до цього ж, ??? був оце ж, устимівський, тоже великий пан, ну, казали, хароший він був пан тоже оцей, хароший, не такий, кажуть, не обижав людей. Приїхав пан, а в того пана собака хатня, собачка така невелика, ну оце ж хатня собачка, і тому панові понаравилась собачка. І продай мені, як на те, шо я тобі хтозна шо дам, а ти мені собачку. А він каже: нє, це собачка моя, це таке, я не могу тобі отдать, а він же ж таки до того ж його просе, до того його просе, продай мені. Ну шо тобі, ну скажи, шо тобі дать, я тобі дам. А він каже, ну шо ти мені даси, в мене все є, мені не нада нічо. А він каже: ти знаєш шо, єсть у мне хлопець, ну такий, може годів 12 було, отакий, чи 13, це дід розказував, такий слух’яний, такий слух’яний. Давай, значить, дай мені собаку, а я тобі хлопця того приведу. Раньше ж, де бідні, то до панів же ж, матері, як батька нема, чи й батько й мати, та бідні, то наймали ж до панів — то у коней вичищать, то запрягать коні пана повезти кудись… 

… хлопця, я на цю неділю привезу тобі хлопця, а собаку… Він каже: я собаку не дам, хлопець хай у мене побуде тиждень, я побачу який, як мені понаравиться, тоді приїдеш, я тобі собаку отдам. Тоді ж людей, оце як я найнялась до вас, так ви мене можете помінять на шо хочте, і запроторить куди хочте, то ні батько не одстоїть, ні мати, ніхто, то вже хазяїн, він розпоряжається вами, він уже шо хоче те й, то можить і отдать за шо хоч. Чи Каленик було, чи якось так. Чого ти такий смутний, чи ти журишся, шо, значіть, пан тебе до мене отдав чи шо, не журись, я не вредний. А пита ж його, чи вредний той пан, а він же не каже, шо вредний, бо як скаже десь, то думає він мене вб’є… і отдав, а хлопця оставив. Так, будеш так, значіть, цим літом і зімою пара коней — чистить, годувать, вичишать, куди пана повезти, значіть. Зімою санки, а літом там бричка така чи яка, оце твоя така робота… 

…шукаєш собі нєвєсту, а він каже: так як же я буду жениться, куди ж я її поведу? Це ж я у вас сам служу, а як я ж оженюся, в мене буде жінка, а де ж я з нею житиму, каже, десь же ж жить треба. А він каже: нічого, я тобі хату дам, я дам, женися. 

… оце будете спать тут, оце ваше, а утром уставайте і йдіть на кухню їжте, і йдіть по роботах. Він собі на роботу, а вона собі. 

… зімою чи осінню ше й свайбу згуляв пан йому, свайба ж там була. Тоді на весну, це отуто оце степ, це ж його степ був, десятину землі дав, і построїв йому хату пан, сам построїв. Ну така хатка тоже, знаєте ж яка, отакі вікна, як я кажу, оце й було, на шість шибочок хатка, і кошарку таку пристроїв йому за літо. Ну, робочих багато привезе, там помазали, поте і бистро зробили. 

… вистроїв пан йому хату вистроїв, а тоді вже воно якось зайшло якась метушня, революція, переворот якийсь трошки був, шо вже начали наділять землі, куплять, хто зможить там купить чи десятину, чи півдесятини, а панів уже трошки начали ворушить. Тоді ще там построїли, ше, і оце так настроївся хутір, ну… 

… землі без ніякого нічого десятину, корову дав, порося дав, курей дав, хазяйнуй і живи, і жінка…

— За те, шо він так… 

Г. В. — За те, шо він так годив. А дід ото розказував, це ж воно ще при дідові було, я не знаю тоді, ше я мала була…

… дав чи за гроші чи комусь, десь комусь якомусь панові далеко, і сказав продав, і йди мовчки, бо каже…

— У вас оце в колгосп пішли всі зразу чи ні?

Г. В. — Ні, ні, не всі пішли. Оце ж воно як уже, оце, значіть, оцей же куркуль оцей, шо був, оце наш, так у його була конна машина, а тоді ж парові ото були вже ж, повелись. Так вони у Попівці жив, жили два там брати, ну то протів його, протів цього бідніші вони були. Ну а вони трьох купили парову машину, втрьох одну, шоб молотить і дома, воно ж паровою швидше ж таки, не так же ж, як конною. І по людіх же вони ходили за хліб, молотили, а хлібом як-то отбирали. Так вони купили оце втрьох у тому, оце в Любарщині, отам де колгосп, там два брата жили та купили, ото їх два і цей третій. І вони, мабуть, годів три держали ту машину, то вони ж було це молотили й по куркулях, у кого не було, скрізь оце по селах їздили машиною тією й молотили. І було хліба побагато позаробляють, то було ж продадуть там на гроші, ну воно ж тоже ж треба в хазяйстві оцього…

…розженуть вас, куркулів будуть розкулачувать, і гнатимуть отуди на Соловки й скрізь, шо вас не буде, й будуть і убивать, і шо хоч. Ну, цей почув оце й наш і ті почули, і кажуть: давайте машину продамо, бо заберуть же даром. Продали вони парову машину, шось не знаю за скіки, а тоже ж з сел, то хто не чув, куркулі й купили вони, хто не чув, купили ту машину, грішми вони поділились, скіки вони, шось вони дорого продали, поділились грішми, гроші є. Тоді, значіть, ще йому сказали оцьому нашому, кажуть, ну були в городі такі, котрі чи чули, чи знали, чи оці оті, шо в колєктівізацїї цій були. Підказали, кажуть, знаєш шо, ти спродуйся потрошку і тікай відціля, бо заберуть тебе і аж на Соловки одтаскають, або уб’ють десь, або голодом заморять, і заберуть, кажуть, усе розберуть, не останеться нічого. Так він ото так невзамітку потрошку коні попродав, скот розпродав, там ото в обшем розте. Коли тут як дійшов до того шо ото вже ото таке, як колгоспи згонять, колєктівізація оце, вся матня пішла. То вже поки до його дійшло, а в його вже немає нічого. Покинув тут сім’ю у хаті, а сам виїхав на Донбас десь у совхоз він пішов, там робив у совхозі, він там плотник хароший, і там, в обшем, і забрав, забрав дочку. Прийшли, а воно немає нічого, там таке, то діжки, то таке-сяке, таке, розпродали. Торги, торги, торги, сходьтеся, купляйте, сходять люди, купляють там таке, то діжку купля, то те купля, шо в обшем кому треба. Ми тоже пішли ж оце, по-сусідськи, пішли до них, нічого, ні купляли, ні брали, подивилися та й пішли.

…так вона за ту дівчину та й виїхала до його. А він там у совхозі робив, а в якоїсь жінки та була, був город здоровий. І була, значіть, хата в неї, а тоді таке чи сарай, чи шо, і він купив, вона йому продала, половину городу продала, це десь отуди на Донбасі, і сарайчик продала. А він у тім сарайчику построїв піч чи лежанку, шоб жить же ж де було, та жив.

 У нас, у Любарщині отам один, оце як їхать з Градизька, та осюди крайня хата, як з Градизька їхать, по лєву сторону отут хата, там жив він, ну вони так жили батьки, ну так шоб, і не бідно, і не багато, ото так — середньо. Він без руки був, женатий він був, дітей не було, у їх дітей не було, то він у колгоспі і не йшов. Отак ото то там заробе, то там, то колодязі копав, в колгосп не йшов.

— А як він ото тіки тим, шо колодязі копав так і жив, да?

Г. В. — Да, де ото колодязь викопать, де те, ото таким, а в колгосп не пішов, і не йшов, поки й умер, не йшов.

— А чого не йшов, не схотів?

Г. В. — Каже, я читав Біблію. У Біблії сказано, щоб там, значіть, шоб у колгосп не йшли, це ви йдете якось чи не до чистих, чи якось так, і я, каже, не піду, умру з голоду, а колгосп, каже, не піду. То й не йшов, ото один і не йшов в колгосп.

— А всі решта так пішли?

Г. В. — А так пішли, не зразу пішли. Годів, оце колгоспи, наприклад, оце цей год зганяли колгоспи, ішли, не всі пішли. На другий год ше там які вже пришпарили пішли, годів три зганяли, поки пішли всі, а є такі повиїжжали, а в колгосп не хотіли йти, всьоравно, є й такі, шо й повиїжжали. 

— А як ставилися до тих, шо зразу пішли в колгосп?

Г. В. — Воно ж не скрізь однаково. У нас тут, оце як начав засновуваться колгосп отуто, так у нас тоже ж котрі не йшли зразу в колгосп, забрали і корови, і в кого корова була забрали, і коні забрали, по коняці та все в колгоспі звозили, і хліб позабирали, і все. А на другий год крутились-крутились, та й пішли. А голодували отак, а зразу ж не хотіли йти, думали, та це воно, балакали ж, та це воно временно, воно розбіжиться, їх не буде, їх те, друге. Знаєте, воно ж кажде балакали те так, а те так, а люди ж вірили та й не йшли. А єсть такі, шо 1933-й год та попухли й померли вже з голоду, а якби в колгосп пішли, так були б живі, є ж такі, шо не хотіли йти. 

— А в колгоспі давали шось їсти?

Г. В. — Давали, у нас отуто був наш голова. Воно зразу оце як начали колгоспи, оце в нас отут, де оце живе той, так це ж стара хата була. Це ж построївсь, це він з Любарщини, та купив тут та построївсь. А це ж оце цього багатого була хата, і колгосп заснували, і оце хутір — колгосп був, у Любарщині ото тоже колгосп отдєльно, отуди ото хутір Попівка, і там колгосп, оце в нас три хутори і три колгоспи були.

— А свої там були голови колгоспу?

Г. В. — Свої, свої, оце ж у нас був наш, у Любарщині там тоже був і там свої, ні відкіля не привозили, а свої. Свій і рахівник там був, і той, шо нащитує, і брігадіра ставили люди оці наші, ставили своїх оце. А оце ж тут кантора була, оце хата була, і тут було тоже, ну так…

… те йде, те не йде, те виходе, те виїхало, знаєте як.

— А багато померло у вас з голоду?

Г. В. — Багато, багато… Ой, страшне, а такі пухлі ходили, а такі ноги, як водянки на ногах, ну ото отьоки пішли, ноги пухлі, як склянка, й вода біжить. Та прямо оце ой, ой, якби його віки не бачить. Ідеш оце, оце ідеш і дорогою лежать, як снопи, як ото плєнні були, шо лежали по дорозі, отак люди у голод оце в 1933-му годі лежали. А тоді ж оце, як соїдінили, шо мов кажуть яке воно — і тут трохи, і тут трохи, давайте соєдинили, це наші три хутори, зійшлися, побалакали й давайте соєдиним, шоб один колгосп був. Ну оце ж вони тут це колгосп соєдинили, вибрали голову колгоспу, вибрали те. А тоді ж оце розкуркулювали чи забирали в оцих, хто в колгосп не хотів іти, де й пучка муки, де шо, де картоплина — все ж позабирали. Оце прийдуть, я не йду в колгосп, не хочу — забрали все, нєт нічого, оголили. А в колгоспі вже як весна, робота, уже ж люди є такі, шо й голодували, а котрі ті шо пішли зразу, то в тих було шо їсти, вони ж зразу у колгосп пішли. У їх там, може, в кого який запасик був чи те, то вже ж і год, і два вони робили, і в колгоспі там шо давали, тоді і єсть, їсти є шо. А ті, шо земля своя була, прийдуть заберуть, у государство хліб вивезе, заберуть, а нєт ніде нічого.

— Свої це забирали, свої, місцеві? 

Г. В. — Місцеві забирали.

— А не було таких, шо присилали їх?

Г. В. — Були, з Градизька ходили, були вже, отой з Градизька, а то й наші ходили.

— А свої чи чужі були зліші?

Г. В. — Ну оті і городиські були, ну наші тоже «добрі» були, ой противні були, ой противні. Так у нас тут наш голова був, і ото позабирали, то весна їсти варили, як оце й у нас. Оце в мене мати — мамо, давайте йти в колгосп, у нас же ні коняки не було, нічого, ну півтори десятини землі було, та люди ж ідуть, давайте й ми — я не піду, я не піду. А хліб же в нас був. Та прийшли 18 пудов муки взяли, самої муки, зерно де яке не є, все забрали. І зіма, це ж з осени позабирали, нас троє, корова в нас була. Мамо, й корову ж заберуть, мамо, й те, а мама, хоч жигалом маму печи, не піду в колгосп і все. Це временно, воно розбіжить, чого його йти, чого йти. А тоді як забрали, оголили все, а тоді давайте йти в колгосп. Ну нашо ж ви, кажу, оце таке зробили? Як уже, значіть, усе забрали, а то б же в нас їсти шо було. Та ото корова осталась, та корова доїлась, так ми ото над коровою вже жили.

… нє-нє, якби трошки не пішли, то забрали б і корову, і все. У нас була на горищі, це ж як жили, шо ще у колгосп не йшли, та на горищі такої просяної полови багато було. Знімаєм із горища полову просяну, на сито точим, пиляка ж така там, виточується ота пиляка, тоді на листи насипаєм тої полови у піч, як витопим, засуваєм, вона висохне добре, а тоді така жилізна ступка, товкач, потовчем на муку. І ото пекли сластьони з тії полови, і ото підеш в город, як ото, уже другий раз і сам не з’їси, та понесеш продаси, та муки купиш, та ото муки тії, та ото такі блинчики печем, і ото ділили по три, по п’ять, по два, ото. Або ж тоже картоплин считані, буряк тоже ж такий кришиш, то ото там, а є в людей та нема нічого, оце в нас отут, ну нє, нічого. А оце ж у кого корова, отак як у нас, осталась, приходе оце, ну або такі, як я, гуляла приходять товаришки або шо приходять там, Галько, дай хоч сироватки, скажи матері, хай хоч сироватки дасть. Та було ото, то сироватки…

 

Друга касета

 

— Якби оце так зараз у вас було здоров’я та була сила, чи ви б взяли б землю, і самі робили б чи ні, як молоді були?

Г. В. — Як би молода була, може б і взяла, а тепер…

… вижили, шо оце варили, повиживали й робили, без хліба, ото тіки вариво їли, шо зварять.

— А хто не йшов в колгосп, то той же ясно, шо нема?

Г. В. — А ті, шо не йшли, то ті то повиїжжали, то те, ті не оставалися тут на смерть, всі ушли, ну ото один у нас остався, так він і вмер уже.

— Крали чи ні?

Г. В. — Крали, крали. Зразу оце як наш сам колгосп був оцей, так не брав ніхто. Було оце, як коли оце кукурузу ж ламають та возять, та де качан упаде, може, ніхто й не піднімав, не брав, хватало всього. А як оце соєдинили з Городищем, начали красти, ой, як оце нас до Городища вже малі колгоспи розте оце ж до Городища, тоді пішов, вже нам тоді і скверно було навіки вічні, і получали ми погано, і хліба мало получали, і крали всього.

— Тільки крадене?

Г. В. — Ну а шо ви, 20 копійок, 20 копійок на трудодень грошей платили. Так ви ж ті 20 копійок всьоравно ж не получите — облігації по тисячі, шо ще й должні, ше з дому шо-небудь, як у кого корова є, або теля продаси, або шо, платили ж і ті, і крашанки, і м’ясо платили, купляли і все те, налоги такі були повиплачувать. 

Ото як німці отступали, та ото плєнні були, та наміняли палаток отих, знаєте, і ото спідниці пошили. Ну, доходились, не було ж у чому ходить, ото виміняєш палатку, та й штук дві чи три спідниці з неї пошиєш. А воно ж це як утром холодно, а вона отак настовбурчиця й стоїть, як те. А зімою ж як мороз, а вона тоже така ото, і йдеш, а вона тіки лопо-лопо-лопо-лопо. То ми оце як вечір, приходим з роботи, топить же нема чим, ну як у кого корова, то гною, зробили гній, а як у кого ж нема, то нема, ж ідеш по солому в колгосп, шоб соломи принести топить. Ну ми ж ішли, і як ми, ми корову держали, скажем я, чоловік пішов у армію, а в мене четверо дітей і мати й сестра — сім душ нас бабів. Ми держали корову, держали ми й порося, було в нас, у колгосп же ж ходили, огород здоровий, у городі сіяли багато, шоб був же хліб, і получали хліб, а всьо равно ж, і ще ж і присівали, хай буде, бо сімня ж, сім душ.

… і оце збираємось отакі ж як я, жінки, і йдемо під скирту принесем соломи, а тоді оце як осінь, пішли кукурузи наламали, принесли, там сояшник, шо в обшем де отут близько є — ми не ляжем спать, поки шось не принесем.

— А не було це стидно, шо брать у колгоспі, красти?

Г. В. — Не було стидно, вдень же ж ми не брали, а це ж ідемо ввечері, щоб ніхто не бачив. А бува так, шо й об’їждчик ганяв верхи конякою, якби нагнав, то дав би батогів тіки таких, та може і в миліцію отправить. Ну так уже ж ідемо, шо шо якби не вловив.

— Скажіть, а одні в одних крали люди чи ні?

Г. В. — Ні, один в одних не крали.

… не було, перемінилось. А потом прислали до нас жида головою колгоспу, такий противний був на кустулянці, ой вредний, ой противний! Ото як кого не понараве або спротиве, так я вам кажу — так-то мстить, де найхуже робота посилав, де все на світі, такий вредний. І куди ж ви, кому ви пожалієтесь?

… поки те, то мати мало робила моя, бо діти були, дома дітей гляділи…

… шо не видно вже. Та в обід прийду, та чи їла, чи не їла та й мажу, бо наймать же нема кого, і кого ти наймеш, усі ж такі, та і платить же треба, а нема чим. То сами все на світі поробили — ото виклала мати з дітьми оту кошару на 15 тих аршин цеметрів, викладали з глини, стару хату розбили. Оце прийдем із сестрою з роботи, вальки та ше вальки та сухі, та б’ємо й сокирами, б’ємо й молотками, понабиваєм заміс та водою заллєм на ніч. А утром рано встанем замісимо, поки на роботу йти, та вхватив у хвартух шо-небудь, кусок хліба там, та шо є, та й на наряд біжиш. А мати оце встане, витопе, повиряжа, виряде корову пасти там чи в очередь, чи як яка пасе, шо очередь наша яка погнала ті тут, качайте ж, діти, вальочки, качають вальочки. Зробили дві палички і дощечку прибили, оце ж по вальочку кладіть та бабусі носіть, а бабуся кладе кругом, а бабуся кругом сама кладе, поки аж до гори. Тоді вже ото то останемось якийсь день, то раньше, то в обід, та й виклали вже до стелі. Пішла в колгосп, попросила — дайте волів, дали волів, а ше плавні були, поїхали в плавні з сестрою, і я взяла дівчатка такі старші були, ідьомте, будете лозу носить. На лози навезли стелю плести ж у хаті, і в кошарі плести, і очерету сама косила, привозила ото вкривала, а тоді вже ото як повівся цей шіфер, та купили шіферу в колгоспу, заяву писала, та дали та ото ми шіфером перекрили.

— … ясла носили чи ні, чи як було?

Г. В. — Були ясла в нас такі, як коли який год було, а який год нема, то няньок нема, то те. Ну, такі ясла, мої тоже й ходили і в яслах були, а як нема ясел, то мати дома з ними ото так, це добре, що мати була, а якби матері не було, що б я з ними робила?

— А там в яслах їм їсти давали шось чи?

Г. В. — Давали, варили. Ну, знаєте, варили не таке вже, а варили таке: і кандьор, і супи варили, й такий коли борщ там ну шо, шо в колгоспі було виписували, кухарка була та й варили. А дома вже прийдуть, то дома ж то молочка.

— Чи присилали якусь виховательку десь звідкісь?

Г. В. — Нєєєє, не було ніде нікого, баби гляділи такі, де старі вже, такі шо вже на роботу не ходили, ото такі баби гляділи дітей, були такі бабочки.

— То це в одну хату десь зносили дітей в ясла? 

Г. В. — Ага, отож отуто в нас у хуторі, у хаті одній, одібрали хату, зносили, поставили пічку надворі, їсти вона там варила. А як дощ, то в хаті було варе, а як тепло, шо тепло, то надворі, і ото вони в хаті граються. Вийдуть, як роса спаде, шо вже сонечко, вийдуть дві баби з ними гулять, казки їм розказують ото, ото таке. Приходять, ну шо бабусі вам казали — е-е-е, бабусі нам казочку розказували, ну знаєте, як баби, і співали нам бабусі й казки нам розказували. Ну, харашо вам у садіку? Харашо. А їсти дають? Дають. Добре? Та коли добре, а коли й не добре, їмо, кажуть, і недобре, в гурті все йде. Хоч і не добре, то їли воно ж, знаєте, як між дітьми, воно охота бере.

— Жінки прямо на роботі народжували дітей чи ні?

Г. В. — У нас одна була. Така вже ходила, така вже ж ходила. Ми кажем — Мотька, та не ходи вже ж, тоді ж воно ні в больницю не ходили, ніхто не визивав, ніхто нічого. А воно жнива, якраз ярі пшениці вже косили, возили, покосили, а тоді ярі ж ото, косили оце тут за Любарщиною. Та отож жатки, а ми ж поділені ті в’язали. А ми кажем — Мотько, та годі вже тобі ходить, а вона — та оце вже доходю до неділі та вже не буду, бо вже я чуствую, шо я вже скоро буду родить. Пішли на обід, а воно оце ж у 1933-м годі та отак дощі — оце з утра сонце так як зійшло, і будто би такий день буде готовий. Як припекло сонце, після обід як ушкваре дощ, холодно, у кухвайках в’яжемо, роздіті не бували прямо, ну за собою кухвайку, платок тягнеш, холодно було. Вийшли після обід, сидимо, поприходили ж ці мужики, шо оце ж на жатках скидають, поприходили. Ну шо, дівчата, будем захожуваться, поки дощу нема, бо, мать, буде дощ. Ну, давайте, може, хоч раз чи два обійдемо. Тіки, а ми кажем — ой горе, Мотьки ж нема, в нас нема Мотьки, ще ж тії, це ж треба роз’язувать, ми ж не вспінемо. А вони кажуть — та, може, вона ж прийде. Коли приходе одна любарська там недалеко та — еге, Мотьки не ждіть, Мотька дівчинку вже народила. А на степу не бувала, а оце дома народила — до обід в’язала, а в обід дівчинку народила, кажуть, уже в неї дівчинка є, так шо, кажуть, Мотьки не ждіть уже.

— … днів ішли на роботу, заставляли йти на роботу, як народить?

Г. В. — Як оце народить, вона ж уже не ходила, бо дитина вже ж не, вона ж не йде, як же вона піде. 

— А скільки там, скільки часу вона не йшла на роботу?

Г. В. — Оце так. Як у кого є мати, там шо є кому глядіть, то, може, й днів через три й піти на роботу, да. 

— А як же, як вона ще хвора?

Г. В. — Ну, й хвора і йде, і той.

— І заставляла це, чи це вона сама?

Г. В. — Не заставляли, а просто сама йшла, мати ж дома хай, дитину покине там, як молочко є, молочка мати дасть та в обід погодує, та йде на роботу погодує, та ввечері прийде, ото таке. Я сама, в мене ж мати була, ну я зімою оце саму меншу народила я, зімою перед Різдвом, то я зіму цілу не ходила на роботу, була дома. Мамка каже — та не йди, хай воно пощезне, ще й літо, та й наробишся. І ви знаєте, тоді ж, бачте, такого, я вам должна сказать, не було, як тепер, тоді ж оце ще у войну, оце война була, шо оце ж німці. Тоді ж таке — сказала мати — оце ж глядіть дитину мені, і смотріть сірників не беріть, і нігде не лазьте, бо я прийду, он Бог мені й розкаже, шо як ви будете робить, розкаже, я вас битиму хто-зна як. І вони вірили, Бог же скаже, дивляться та кажуть — не займай нічого, бо матері Бог скаже. І гляділи, самі дітей кидали ж було, або, було, замикали. В нас, а оце ж шо оцій, Катрі, шо ночуєте, а оце ж син її живе, так. Так вона робила на доярні отуто в колгоспі, а в неї була перва дитина дівчина, і вона ж мала дитина найшлась, я точно вам не скажу стіки вона була дома після тії дитини, а кидала ж ту дитину, сама і доїла корову і вправлялась, і дитина сама вже, мать, отака виросла, в хаті сиділо, сама замкне в хаті одного, не було ж кому глядіть — він на роботі й вона, страшне, в неї старша дівчина одкантувала тіки так. 

— Старці по селі ходили?

Г. В. — Нє, не було. Оце стіки не було старців, оце, скіки я знаю. Колись давніше, то були, давно були, ходили давно.

— По селі ходили?

Г. В. — Це ще ходили по селі, як ще колгоспів не було, тоді були. І в Градизькому ще я жила, мала була, старців було! Мамочко, рідна моя! Оце як Паска, і на другий день Паски, та ото Миколай був, шо отуди ото, знаєте, де тепер піонерлагірь, та отуди на низ, і оце ж були там же ж чиї поховані, це ж було, хто до того приходу, і на другий день Паски оце каждий, в каждій хаті, каждий хазяїн, хто йде до Миколая, шо це приход у того, ріжуть здорову паску. Я знаю і в нас — платочок такий біленький чи калінкору кусок, і скибки такі ріжуть, і накладають ото в вузол пасок, другий вузол крашанок. І йдуть, і ви якби бачили, отам, де ото алеї, де ото отак ідуть ото було до тії, так отако по обидві сторони оце дорога, а по обидві сторони отак сидять старці з мішками один коло другого, як ярмарок — таких старців, шо невозможно, і отож йдуть люди з вузлами, а вони ж сидять. І поки до самої церкви рядками сидять, невозможно. І оце ж усі, оце кажде роздає ж милостиню — ото кусок паски й крашанку, кусок паски там, чи коржики було пекли такі ж, та коржика, чи канхфет хто дасть, кращанку там, паска. І в їх мішки, мішки лежать коло їх ото пусті крашанок. Це вже вони поназбирують, багато було старців, і тут ходили просили, уже ми й перейшли, вже колгоспів вже не було, то ходили.

— Скажіть, чи ходили такі, шо грали шо-небудь?

Г. В. — Були, ходили. Тіки тут по селах ні, оце як вони на базарі були, як оце базарь у неділю або ярмарки. Де ярмарок по селі, ярмарки тоді були, ой грали ж оці ті!

— А на чому вони грали?

Г. В. — Сліпі оце ж, та на оцих же бандурах, як їх, грали, як їх називали.

— А на лірах грали?

Г. В. — І на лірах, приспівували, на ото усей інструмент давній, ой грали харашо! І большинство такі ж невидющі, мужики невидющі. І ото, чи то їхні діти ото коло їх, хлопчики такі ото водили їх, чи то їхні хлопчики, чи чужі, Бог їх знає. А було те, оце в городі, як оце неділя, виходим на базарь, всегда кажду неділю було ото є гра, переспівує всякі ті, так було, страшне, увесь базарь зійдеться тут.

— А вони божественні грали чи всякі?

Г. В. — І всякі грали, і божественні грали, і всякі грали.

— А грали так шо до танців, шоб танцювали люди?

Г. В. — Ні, тих не грали, таких не грали. 

— А ви, може, не запам’ятали хоч як пісні ті, хоч одну?

Г. В. — Не запам’ятала, не запам’ятала.

— А про лазаря ото вони не співали там, про Ісуса Христа може шось співали таке?

Г. В. — Те про божественне співали, співали. Я знаю, оце вже перед колгоспами, як стали колгоспи, чи неділя була, чи ярмарок був в городі який, та один тоже сліпий із хлопцем, так оце ж він якої він заспівав, шо оце за колгоспи й за те, так прийшли й сказали — убирайся, шоб тебе більш тут і нога не була, ніззя й не співай, бо заберем і посадим. І він як пішов і од того разу вже й не було ніяких, не приїжжали, не приїжжали, а то оце протів колгоспів співав, так вони його убрали, сказали іди, бо заберем і посадим.

— А хто це сказав?

Г. В. — Міліція прийшла, з міліції прийшли. На базарь же ж вони ходять усі, і почули й сказали — не можна співать такого, ідіть, шоб вас больш не було, не приїжжайте, бо, кажуть, заберем і посадимо, будете отвічать, от так було.

— Скажіть, а чи було такі шо на вулиці дівчата там, хлопці співали якісь частушки проти колгоспу там отаке, або проти Сталіна, чи проти Леніна, чи проти кого там, влади?

Г. В. — Не було, бо тоді дуже строго було.

— Боялися, да?

Г. В. — Боялися співати такого.

— А між собою не співали такі?

Г. В. — Ні-ні-ні. Було оце, не співають. Тоді ж оце, поки оце колгоспів, оце як колгоспи стали. А коли колгоспів не було, оце ж як зіма — вечорниці були. Оце ж де, ну у нас у хуторі там дівчата, хлопці, там де такі бідні, наймаєм хату на цілу зіму, ага. То оце наймем хату так оце з осени, як уже холодно стане, шо вже надворі холодно гулять, йдемо в хату. Так субота й неділя гуляєм, у будень же не гуляли, бо пряли, тоді, знаєте, робота ж була. Як який празник, то підем увечері там ото в хату погуляєм, оце як Різдво, то оце поки Різдво пройде, то каждий вечір ходили гулять увечері в хату, ходили туди оце.

— Шось платили, шось платили?

Г. В. — Аякже, платили! В’язка соломи, бо тоді ж, знаєте, топливо яке було, в’язка соломи, півлітри карасіну, свєту ж не було, півлітри карасіну. Тоді шо, як оце ж бідний, то картоплі відро, то хлібину, то в кого є сала кусок, сало, в кого нема, те олії, оце дівчатам з дому. Там в кого молока яка понесла, оце таке платили, і оце гуляли до посту, поки оце великий піст. Як оце піст начався, оце увечері у неділю пішли ше погуляли, і вже весь піст нікуда ні шагу.

— Із хати?

Г. В. — Із хати. Ну як неділя, там дівчата зійдуться вдень там чи на хутір, чи яка до якої піде. Кажуть батьки — гулять не можна й співать не можна, не співали, не співали було. Любої пісні, кажуть, гріх співать, піст зайшов — конєц, і гульні конєц. Аж поки Паска. Тоді Паска вже оце прийшла, уже тепло, надворі гуляють, вже в хаті ні. Оце тіки до посту наймаєм хату, ото карасіну ж, бо тоді лампами світили, соломи там, три плитки гною, ну в обшем отаке, хто шо в кого є — це дівчата платили, не хлопці, дівчата зносили, хлопці ні, хлопці нічого, дівчата, це дівчата ж наймають хату. Оце вечір там, скажем, ну по очереді скільки душ дівчат, оце, значіть, моє сьогодні неділя, ваше завтра там чи те, ваша субота, моя неділя, на другу неділю друга, на суботу тоже, і отак воно ішло по очереді.

— Чи брали з собою шось їсти?

Г. В. — Куди, туди? Ні, не брали.

— А роботу якусь з собою брали чи ні?

Г. В. — Ні, субота ж, неділя ж празники, тоді ж празники празнували дуже. А оце було ще так. Як оце колись дівчата рушники вишивали, потом той, і де хлопці єсть там у сімні, то сорочки вишивали, манишки, то там оце то пряли, і на прядки пряли й на веретена пряли. То було оце як оце там бідний та каже — та приходьте до мене, дівчата, в будень шить там чи шо, та й погуляєте так. То ми оце там, до якої оце там, оце в нас тут одна була — чоловік оце, як оце зіма, та де він сапожнік на села шить, оце як пішов у понеділок, а в суботу приходе, а тиждень же нема. А вона дома з дітьми, їй скучно — дівчата, приходьте до мене та вишивать будете, позалазим на піч чи прясти беріть, беріть, ідіть, то ми оце приходимо. Хлопці було ж оце, як знають, шо ми там, хлопці прийдуть погуляють, ідуть додому, а ми тоже там чи до одинадцяти, чи до дванадцятої там пошили, і тоже додому йдем спать. А як хто хоче, вона каже, оставайтесь, дівчата, в мене яка спать, то як яка ото хоче — та я, мать, буду у вас спать, ну спи. Оце було отак.

— А бувало так шоб на вечорницях от дівчата і хлопці лишалися спати разом, на землі стелили? 

Г. В. — Нє-нє-нє, Боже сохрани! Тоді ви знаєте, як було? Оце в нас, дивіться, в хуторі й отуто, оце як ще ж колгоспів не було, оце мене знали даже дівчат отам у Любарщині, ото Попівка називалась, і це Дегтярівка, ми тіки знали оце своїх дівчат. А там даже не знали, хто і хлопці, які й дівчата, прийдуть до нас гулять, а чий це хлопець, та отого ж та отого хвамилія, трясця його зна. Аж колгоспи як стали, шо сталі всі ходить у один колгосп, тоді ми людей узнали, а то даже оце тут усіх людей ніхто не знав. А оце було в хуторі, як неділя оце літом, хлопці йдуть гулять до нас, хлопців у нас багато було, і в Любарщині там й дівчат багато й хлопців, то йдуть, було, оце хлопці гуляють, гуляють на Любарщині, давайте підем на Дігтярівку погуляєм. Ідуть, співають і музика, приходять, на дворі ж гуляють там коло, як би вам сказать, там де колодізь, ото туди отам бєсєдка, та туди трохи далі, там так стояла кошара-льох, ??? такий був. І всегда ото там було, і гуляють, хлопці сходяться, і ото приходять і ми, дівчата сходимось, і ото сходимось, і оце прийдуть хлопці, які ходили любарські, кой-яких ми взнали, а кой-які вони нас узнали, а то всих ми і не знали. Ні вони дівчат не знають, ні хлопців, бо тоді ж жило кажде дома, не було ж так, то ж тепер яке. То оце було й у нас гуляла одна, ну її вже нема, вона вже вмерла, гуляла із одним з Попівки, з хлопцем, ходив до неї, гуляли. Приходив той хлопець оце гулять, так оце було в неділю тоже там, чи оце який празник приходять, хлопці вже хлопців знали, до хлопців, і дівчата оце вийшли, там оце стоїмо самі дівчата, хлопці там отдєльно. Чи грають там, чи музика, чи балалайка, чи скрипка там, дівчата стоять отдєльно, хлопці отдєльно. А коли ж було оце була як неділя — під каждою хатою баби сходяться, знаєте, там душ по дві, по три стоять, і мужики ж там сходяться, то в карт грають тошо. Оце ж тепло в неділю, чи празник який, чи шо, та шоб оце удень отой хлопець, шо гуляв, та підійшов до мене, Боже, сохрани, ніхто не баче і ввіки не підійде, стидно ж отак, баби сидять, мужики дивляться. А тепер — іде, целується, обніма, хвата її поміж старих бабів, та тоді такого не було, Боже, сохрани! Тоді оце гуляли хлопці отам стоять, дівчата отут, ну хлопець ніякий не піде до дівчини, не підійде, бо он же кругом баби гуляють, і мужики в карт грають, і бачать. 

… були ж такі — лава стоїть одна, друга, піл, лежанка. Коло печі лантух соломи великий, оце які там хлопці на соломі там полягають. А ми, Боже, сохрани, в хаті, пішли покурили хлопці надворі, бо в хаті ж каптєльню зроблять. Оце хазяїн і хазяйка кажуть —хлопці, курить ідіть же надвір, у хаті не нада, діти, курить, бо шо ж ви понакурюєте, і дим буде, і те.

— А курили хлопці?

Г. В. — Курили, курили, табак, тоді ж табак курили, папиросів тоді ніхто їх і не бачив, які й вони були, табак. Пішли, покурили, прийшли, полягали на соломі, посідали на лаві ті сидять, на те.

— То вони і співали хлопці в хаті там, чи ні?

Г. В. — Де?

— Як збиралися в хаті?

Г. В. — Ні, так вони не співали, а так як оце з музикою який прийде, там як приспівує, шо той, вони приспівували, дівчата підспівували отако. А оце ж хазяйка або хазяїн, і оце як гуля зо мною там який хлопець, і оце я там сидю, і шоб він прийшов сів там, тітка та дядько дивляться, там такого не було, тоді скромно було, тоді по три годи гуляли з хлопцями дівчата, хлопець не торкнувся до неї і грама. І даже не згада нічого ???, отакі були, і хлопці були совісні, і дівчата, бо тоді воспитували зовсім не так, як тепер, воспитання ж не таке було, і хлопців воспитували харашо й дівчат, і вони совістилися, і вони скромні були.

… так ото і наравиться дівчина, походе-походе, стидно якось до неї підходить, отак було. А тепер як не матюччя пре, то сякий, то такий, то така, то розтака.

— Скажіть, а чи були покритки колись у вас, у селі?

Г. В. — Були у нас. Оцей багатий, оцей, шо оце ж, син його другий був, а оце отуди далі…

… вона така гарненька була, гуляв із нею, а батьки ж лаяли, вони ж бідні, ну вона, вони середняки щиталися. Була в них і земля, і корова була, і коняка була, ну сами обробляли, ну в їх же землі багато, то й скотини багато. А батьки ж його лають, шоб він з нею не гуляв. А він же ж, а він же ж таки як не те, а таки ходив. А оце отуто, де оце крайня хата оце осюди, та жила її сестра замужня. Вона, було оце прясти ходе й ночує тут, і пряде в будень на прядку полотно, вона гарно пряла оце ж тонко, і так було, і він було ж оце і ввечері коли та й побіжить же ж туди, прибіга ж до неї гулять. Ну гуляв же з нею шість год з нею гуляв, шість год з нею гуляв, а вони ж таки знають, чують, шо він гуля, лають його, а він — я не гуляю, я те, я друге, а вони ж лають, шо не гуляй, та нашо вона тобі, та хіба ти багатшої не возьмеш. Тоді ж шоб багату брали, як ось у кіно, бачте ж як, як бідна та Роза оця, так і дівчата дивляться…

…і пригуляли дитину. І пригуляли, вона ж плаче, шо ж мені робить, шо ж те, батьки її і лають, і те й друге, та ми ж тобі казали — не гуляй, та він тебе не возьме, та він же ж багатий, ми ж таки не такі багаті, ми ж такі бідніше, та він тебе ж не возьме. Ну шо ж, нічого вже не зробиш, не викинеш її, дитину, дитину, вони його почули, лають, страшне, йому дома й міста нема, крик, батько та мати лають, шо ж ти оце наробив та те. А він каже — я буду жениться, а вони ніяк не нада, не хочуть же її брать. Ну, а батько ж та мати кажуть, її — ну шо ж, шо ж, Варю, мабуть ти знаєш шо, удівайся ввечері та бери дитинку, та піди, може ж ти попросиш, та може ж вони возьмуть тебе, може ж вони пожаліють, шо це ж таке, шо їхнього сина дитина. А та ж Варя юбку вділа, колись, не знаєте, юпки такі були, та вділа ж ту юпку, напнулась, дитинку в юпку, і прийшла ввечері, шоб менше людей бачили, ну так уже вечером, шоб ніхто не бачив. Прийшла ж до їх, поздоровкалася, а воно знаєте ж, як стидно, очі на лоб лізуть, їй же ж невдобно, і він дома був, і батько й мати дома, й наймички ж у хаті, і там ще ж діти були в хаті. Поздоровкалась, та й стоїть же у порога з дитиною, а це правда, істіна правда! А вона стоїть, а свекруха ж тоже там по хаті та каже — ну чого ж ти прийшла, кажи, чого ти прийшла, а вона каже — та прийшла ж дитина ж у мене вашого сина, чи ви мене возьмете, чи не возьмете, бо мене дома лають, мене дома батьки ж лають, шо так получилося. А вона, свекруха, каже — шо ж, бачиш як воно, не дбала ряднинку та й придбала дитинку. А вона каже — я й ряднинку придбала, є в мене й ряднинка і дитинка, а шо я зроблю. А вона каже — ну шо ж, шо не зробиш, ну він тебе брать не буде, не возьме, ми йому не розрішаєм, шоб він на тобі женивсь. А вона каже — а чого, шо я каліка, чи не роблю, я роблю, все вмію робить: і шить, і прясти, і все я робить вмію, так а шо ж вам іще треба. Ну й шо ж, так ти ж бідна. А вона каже — ну, так всим же багатим не буть, ви багаті, а я бідна. Та так, каже, воно й буде — я бідніша, а ви багатіші, та житимем та робитимем, та й буде ж у нас, каже, й будем же ж наживать, шоб і в нас було. 

… дід тоже так не дуже, баба більше балакала, а батько не дуже так, шо там обізветься, вона каже — ну так шо ж мені робить, я буду в вас оставаться. А вона каже — е ні, дочко, не останешся ти в нас, бери свою дитинку та йди додому, це діло таке, ми ж тебе не заставляли, шоб ти приводила, а раз привела, то… Постояла вона, постояла в порогах, та й пішла з фелесом, він вийшов за нею, провів її, та каже — ну шо, ну я б тебе взяв, ну куди я тебе возьму, ну куди, до тебе, в тебе тоже сім’я, я ж не піду до вас, а сюди ж бач, мені, каже, не розрішають.

… шо вже їй там дома казали, то ми ж не знаєм. Лаяли ж, мать, і те, ну та дитина не дуже якось довго жила, може місяць чи два, та й умерла, вмерла дитинка, а вона осталась. Так він уже з нею більш не гуляв, вона…

… ото ж пололи і вбирали, то вона ж ото ходила туди, а тоді ж так уже ж дівчата, такі як вона, осталось їх тіки три, а ті заміж повиходили, гулять уже вона на вулицю не йде, вже воно знаєте, ну куди…

— Не співали веснянки?

Г. В. — Нє, не співали. 

— Як виходили ото на вулицю навесні, то не співали?

Г. В. — Нє, нє.

— А як, просто так гуляли і все?

Г. В. — Просто гуляли. Оце в нас уже виходять, як оце Паска, Паска, оце перший Паски, оце ж у церкву хлопці й дівчата в церкву паску несуть, чи так ідуть. Тоді прийшли з церкви, розговілись, тоді лягають повисипляються, після обід уже вийшли, так ото з спросоння погуляли, а тоді ввечері, на другий день, то так виходили. Гуляли, а співать, так не співали.

— А то вже піст пройшов, після Паски вже ж можна було? 

Г. В. — Можна, можна, можна було, а тоді вже отам ото аж на третій день, чи як коли, хто музику відкіля хлопці прийдуть.

— А на скрипках грали в вас на вулиці?

Г. В. — Тут у нас один був та грав на, оце ж оції Варі брат грав на скрипку, була в його скрипка, балалайка була, гитара була, мандоліна була, оце було як оце вечір, оце в будень другий раз там, оце шо то, шо я кажу отам ото під кошару, як вийдуть оце ввечері, та як заграють. Та оце як весна, та вода оце, знаєте, як розтає сніг, і там в озері ото вода лунко, та як заграють, та так красиво та лунко чуть, то було ото хлопці саме як вийдуть, та як урєжуть.

— А шо вони грали, яких танців?

Г. В. — Ну, вобше, польку так оце, всякі такі, там приказували приказки, так вони в будень, то ми дівчатами туди не ходили, вони оце сами, а тіки отак вийдеш отак з хати, а вони вже нарєзують на хуторі, ну вобшем вони всегда, і в будень, і будь-коли вийшли, і шо їм таке. 

— І ввечері співали й танцювали. А на скільки голосів у вас співали на вулиці, на скільки голосів, як там з виводом, тягнули там?

Г. В. — І тягнули, і витягали. 

— А грубий голос такий, то як називався?

Г. В. — В нас просто так співали: хто голосно, хто грубо, а оце назви я вам не скажу, нема назви. Було оце як і колгоспи з роботи їдем, як оце машини вже возили нас, співають оце там з роботи, а тепер не чуть, шоб де хто заспівав.

— А яких пісень співали більше – українських чи російських?

Г. В. — І російські, й українські співали, і частушки співали там, разні витребеньки, які хочте.

— … ше до колгоспів або вже тоді, чи співали обжинкові пісні у жнива ото?

Г. В. — А, в жнива, у жнива в нас так, як кончають уже оце косить, шо вже жнива кончаються, вже оце, як косить кончають, приїжжа бригадір, приїжжа голова там, завхоз там, те приєжжають, вінки їм поплетем, понадіваєм. Вони викидали там грошей нам, а тоді ото це ж ми складаємось там шо, та те їсти, та те, на другий день, чи на той день. Оце приготовим там обід берем, а ті ж попри у обід, там же знають, шо жнива кончають, після обід являються, і ото ми їм вінки понадіваєм, і вони нам же ж, давайте нам на те, на обжинщини, то було отож там хто 15 рублів викине, хто й 20, а той тіки, а той тіки, то ми там зберемось, покупимо там шо, приготовим, їх пригласимо на степ, на степу повиносим, посідаєм там серед долу, поїли.

— А якихось пісень тоді чи ні?

Г. В. — Співали, ну я вже й позабувала. 

— Не пригадуєте, які там, шо прикажчик, а в нього ні штанів, ні клаптика?

Г. В. — Ні, співали таку, співали.  

— А ви не можете згадати як?

Г. В. — От забула, вже багато, співали, но позабувала.

— Такий обжинковий вінок робили, да, вінок такий робили тому хазяїнові, так? 

Г. В. — Ні-ні-ні, в нас такого не було.

— А як же ж ви кажете, вінки понадіваємо?

Г. В. — У нас оце так, із того, і цвітки, і оце й жито, і пшениця сплетем вінок — оце один брігадірові надінем, а це голові надінем, а це завгосп приїде надінем, а це тому, каждому отдєльно, і ото понадіваєм, а він викида ж гроші.

— … колгоспів, то тоді тому хазяїну, в якого робили, чи робили отакі вінки? 

Г. В. —  Нє-нє, тоді не було.

— Тоді не робили?

Г. В. — Як сами жили, тоді не було, не було. Може, де й було, а в нас не було.

— Наймали тоді хазяї, шоб жнива їм скоріше вижати, цей вижинали? 

Г. В. — Вони самі.

— А ви не пам’ятаєте, чи оставляли отак трошки жита на пояс?

Г. В. — Оставляли, оставляли. 

— А як називали то?

Г. В. — Було, кажуть, оце як косять, та було оце й в городі косять чи жито, чи пшеницю, чи на степу, косять, як заходять оце, заїжжають косить, ага, оце на углі взяли, скрутили тими колосками оце, це, кажуть, Спасові на бороду кидаєм. Тоді заїжжа жатка, косе, а те так на полі й кидають, воно це тіки приказують, а це Спасові ж на бороду. І дома, оце як було, і чоловік був, то оце зате то накруте, та оце, каже, Спасові на бороду буде  пшениця яра, було ж оце.

— А потім уже шо з ним, потім виорювали, приорювали та й усе?

Г. В. — Так воно й було, поки й приорюють його, там його ніхто не зрива, ото так закрутять ото на…

— Чи були в вас колись такі знахарки, шо там, шо вгадували або шось там, чи гадалки, чи як? 

Г. В. — У нас тут було дві таких, як ото, хто шо піде на карти там кине, ану поворожи,  шо мені буде, ану поворожи. А таких шоб крепких, не було. Ну тут хутір же ж який…

— А таких, шо змовляли там, шось вимовляли від хвороби дітям чи що?

Г. В. — Не було.

— Таких теж не було. А відьми були в вас в селі?

Г. В. — Відьми були. Відьма була оце дядина моя, ох і закальонна ж відьма була! Оце мамчин чоловік і її — рідні брати були. А вона сама із-за Дніпра, а там, за Дніпром, там самі відьми, там такі закляті, оце де за Дніпром жили люди. І вобше й тепер, де вони по селах пороз’їжжались, вони ж там нема, то там на селі купили, там те, та живуть, там закальонні відьми були.

— А шо ж вони робили?

Г. В. — А коров портили невозможно.

— А як знати, шо вони портили?

Г. В. — А як знать, оце йде корова на пашу, а ввечері приходе отаке вимня, і не допуска, й молока нема, й на стіни дереться, і таке робе, що не можна. А тоді треба шукать бабу, шоб одробила, ото таке робили.

— А як знали, шо ваша тітка така відьма? 

Г. В. — А як я взнала, а вона ж оце ото жила, шо я кажу оце по той бік, де оце по дорозі одна хата на вуглі, а ото..

… мати моя, і це ж вона було ходе. Прийде до нас, і оце тіки на корову гляне, ото вже всьо, сумна така, ото вже ввечері і не здоєш, і ото вже треба йти в город, шукать бабу, там у городі були такі баби, що й додому привозила, і корову туди водила. Ой, ну як оце літо — міняєм корови одне. Оце ж зімою вона ж не баче, бо хоч і ходе, то корова ж у кошарі, а літом же ж вигонем пасти, вона каждий день баче, сумна вона й страшна, та не тіки в нас, вона по всіх в хуторі робила страшна, ну нема уже, вмерла.

— А вона мала сім’ю?

Г. В. — Мала сім’ю, чоловік у неї вмер, а сина забрали якраз в армію, й война оце німців оце вспихнула, не вернувся.

— Прозивали її, ту жінку, шо оце відьмувала?

Г. В. — Ну, прозивали, було, кажуть — відьма пішла — тільки вона ж багато портила коровам.

— А шось на обличчі в неї було шось таке, шо видно?

Г. В. — Не було нічого, обнаковенна була отака, як і всі.

— Чи обминали її хату, чи її боялися, чи ні?

Г. В. — Ніхто її не боявся, ніхто нічого, лаяли, лаяли всі люди, шо вона портила корови, а вона — ви дурні, чого ви лаєте, я нічого не знаю, я те, я друге, я третє, десяте, откажеться, й одмолиться, й одхреститься.

—  Скажіть, а вона от до церкви ходила, чи ні?

Г. В. — Ходила, вона до церкви ходила, вона молилась Богу, і пости постила й усе, а робила шкоду велику, ото то нехарашо, шо вона творила чудеса такі.

— А казали, шо це вона народжена відьма, чи зробилась якось? 

Г. В. — Ну воно, знаєте, є й нарождається, а є просто чи вчаться от других, чи халєра їх зна. Ну їх було сім дівчат, у сім’ї сім дівчат було, і всі, як відьми, всі, вони просто, може й не нарождались, а одна в другій повчились, вони закальонні всі були, повчилися всі, всі так, як відьми були. Хто корову в якої не купе, держать не буде, молока, їсти не буде, ото вона така була, і оця баба така, і оті сестри такі були.

— І сім’ї в них у всіх були?

Г. В. — Були сім’ї, були, були. 

— А діти в неї як, теж такі були відьми?

Г. В. — Оце ж оця дочка, вона видно їй розказує, вона знала тоже оції дядини, оції моєї, дочка тоже знала, видно ж вона розказує, вчила її, чи халєра її зна, знала, і вони ж, видно, одна по другій, кажуть мати така закальонна була, їх сім душ, і всіх повчила. 

— А як ви до неї ставились, всі до неї ставились, кляли?

Г. В. — Ну, ми її не лаяли, нічого, а тіки отак, родичка ходила, тіки ж було оце, другий раз те, то я піду та кажу — бабо, ну які ж ви й нехароші, ну так же…

На мапі