Викленко (Погребняк) Ганна Герасимівна, 1905 р. н.

— Всі?

Г.Г.: Всі, лиш я лишилася.

— А чому вони виїхали? 

Г.Г.: Бо тут мало було поля, кусочок маленький. Та й жити тісно було.

— То в яких роках вони виїхали?

Г.Г.: Виїхали в 26-му році.

— Це вже, як колгосп почався?

Г.Г.: Ні, колгосп случився вже в 30-х, в 30-х роках.

— А ви залишились з батьками? Чи з ким ви залишились? Батьки залишились, тільки сестри й брати виїхали?

Г.Г.: Сестри, брати виїхали.

— А тато з мамою?

Г.Г.: Мама моя вмерла. Батько оженився, взяв другу ше з двома хлопцями. То ті діти, чисто все він забрав з другою мамою, чи жінкою, туди само.

— Туди переїхав?

Г.Г.: Туди.

— А ви в якому році вийшли заміж?

Г.Г.: В якім році? В 21-м.

— В 21-м. Це ше до колгоспу було?

Г.Г.: Іше до колгоспу.

— То вам дав шось, кусочок землі дав батько? Чи нє?

Г.Г.: Я так пішла в 15 год, там така сім’я працьовита була, було їх 12 душ, така сім’я була.

— І ви прийшли туди в невістки?

Г.Г.: І я прийшла в невістки. І там я так була, бо мама була і хлопці, 5 хлопців було.

— В вашої мами?

Г.Г.: Нє! В його! То було 12 дітей. То я невістка, а тато оженився, привів уже 2 хлопця. Дуже було погано жити. Їсти не було шо, голод. Мука така страшна була, та й мусила сидіти, бо ж не було куди діватись. Роботи нігде ніякої не було тако, шоби хтів поїхати десь на роботу, чи шо. Не було тоді. Вже через 5-6 років дав шматочок городу, то ми копали там лопатою. Бо там по сусідству були. Ну, там посиділи ми, трохи там посиділи, та й ту хату продали, та оце цю купили. Оце мій батько жив тут.

— Тут батько ваш жив, угу. Ну, а як ця вулиця називалась? Як цей куток називався?

Г.Г.: Він не називався ніяк, куток.

— Куток, та й все? Не казали, як це називається?

Г.Г.: Нє, нє! Тепер Калініна ото ж.

— Ну, а от в сім’ї вашій хто грішми розпоряджався? Ви чи чоловік?

Г.Г.: В якій, в моїй сім’ї?

— Так!

Г.Г.: А в нас розпорядження все так, то ми двоє розпоряджались, де він, де я, аби були гроші. Тоді не було грошей. Як приходилося, яке порося чи шо продасиш, то все купить тре.

— Ну, гроші клали у такому місці, шо знала вся сім’я? Десь в скрині?

Г.Г.: Чи в скрині. Сім’я, діти то не знали, де гроші. Ну, шо ж, діти! А ми то знали обоє.

— В вас скільки дітей було?

Г.Г.: Двоє було.

— Двоє. Син і дочка? чи дві дочки?

Г.Г.: Син і дочка.

— Син і дочка. Тобто, в батька було шестеро, а в вас вже тільки двоє. І коли колгосп, ви кажете, почався тут? Коли колгосп ставав уже в селі? 

Г.Г.: У селі? В 30-х роках.

— В 30-х ви пішли в колгосп?

Г.Г.: Да!

— З самого початку?

Г.Г.: Ну, а шо ж?

— А чого ви пішли в колгосп?

Г.Г.: Ну, того шо не було на чім жити. Не було вже, поля не було. Город паршивий. І то тісно було, та й того пішли в колгосп.

— Шось здавали в колгоспі?

Г.Г.: Всьо здали! Розжилися ше містами на житєльство. То ше купили й поле. Бо це думали: «А! Це колгосп! То шо це воно буде, чи не буде? А поле треба». Та й купили поле. І той, вигодували коня. То вже ми тут були, у цій хаті, а той дід там ше був, то та сім’я там була. То з тим дідом ми, з батьком, спрягалися та й обробляли поле тим часом, а потом вступили в колгосп.

— Так шо в колгосп все пішло тоді, так?

Г.Г.: Чисто все!

— А були такі, шо не хотіли в колгосп іти?

Г.Г.: Були такі, шо й не хтіли іти в колгосп. Були.

— А як до них ставилися? Чи їх заставляли? Чи як?

Г.Г.: Їх заставляли? Ні! Не заставляли. Хочеш — пишися в колгосп. А не хочеш, то вони той змусили, шо вони були, брали зерно, чи шо там таке. Наказували їх. То й вони деякі повмирали, а то тіх повисилали. Таке.

— Ну, а ви кажете в 21-му заміж виходили, то весілля в вас як було? Таке по традиціям старим? Чи таке вже?

Г.Г.: Нє! Таке! То так було, шо всі роблять таке, яке маєш там, скільки родичів, та й ті лиш рідні просили. І там, ну таке бідне, бідне!

— Що готовили на весілля?

Г.Г.: Готовили всамперед пекли того, холодне поклали, і більше нічого. По куску хліба, те холодне дві тарілки на всей стіл. Ну, ото ше борщ! Холодне, борщ, голубці після борщу, і мясо, чи рибу, чи шо.

— А таке, ряжанку, чи калачі там, чи пиріжки? Нічо не пекли? Калачі якісь пекли?

Г.Г.: Калачі пекли на весілля, бо ж це треба. Молода і молодий як ідуть до шлюбу, в церкву до шлюбу, то хто приймає, калач кладуть. Кладуть молодим калачі. Беруть у кошик калачі, і як переймають, то це молода повинна покласти калач. Не хліб кладуть, а калач. Переливають водою, відром.

— А для чого це водою переливали?

Г.Г.: На щастя. Шоб були багаті такі, як вода, як земля. Шоб багаті, як земля, а бистрі, як вода.

— І музики якісь грали на весіллі?

Г.Г.: А музики були, то наймали, це скрипка й бас, чи барабан.

— А були такі музиканти в селі?

Г.Г.: Були, були!

— Шо на скрипках грали? А скільки приблизно вони за весілля брали, як їх наймали?

Г.Г.: То ж давно воно було. Я знаю, скільки вони брали були, не знаю.

— А як їм платили? Грішми чи хлібом? Чи чим їм платили?

Г.Г.: І грішми платили, і хлібом! Це вони йшли перше ше дальше, дальше, то вони йшли попід хати грати. З молодим ішли, їм хліб всі давали. То це вони назбирають того хліба, а то вже, шо давали там. Я не помню, скільки їх там. Добрий скрипач був такий, гарно грав!

— А скрипки його лишилися?

Г.Г.: Ні-ні! Він продав!

— А сини його грали?

Г.Г.: Ні-ні!

— Діти не грали?

Г.Г.: Ні!

— Ну, а ше скажіть, може євреї були в селі? То грали вони на весіллях, чи нє? 

Г.Г.: Євреї? Ні, в нас не було таких євреїв, шоби грали.

— Ну, але в селі жили євреї?

Г.Г.: Жили, жили.

— А чим вони займалися в селі, якшо жили?

Г.Г.: Ті євреї займалися, чим вони займалися? Тако привозили оселедці, торговлею.

— Тобто, землю вони не обробляли?

Г.Г.: Ні, ні!

— Землі в них не було?

Г.Г.: Нє.

— Тільки торгували. А шинок був в селі? Шинок? Корчма?

Г.Г.: Корчма була!

— Була корчма в селі?

Г.Г.: Яка там корчма? Була-була! Була. П’янства такого не було.

— Ну, а де збирались дівчата й хлопці, шоб потанцювати там, чи погуляти, то де вони збирались?

Г.Г.: А собирались понад річкою. Позбираються, та й ідуть тою стежкою понад річкою. Це там так. А там, де той пляц, туди виводили музику, і туди йшли танцювать.

— А хто наймав цю музику?

Г.Г.: Хлопці, хлопці нанімали. Хлопці. Хлопці наймали музики, і вже дівчата туди йшли, і хлопці.

— А коли дівка починала дівувати? В скільки років? 

Г.Г.: Ну коли? Вже в 16 віддавали.

— То вже ходили на ті музики, чи нє?

Г.Г.: А чо ж не ходили? Ходили!

— А де ваш чоловік зустрів вас?

Г.Г.: По сусідству ми жили. А він старший був від мене, але ж потом він так, та й сам живе.

— Сам живе. На скільки він був старший?

Г.Г.: На 8 років.

— На 8 років, і як він сватався до вас? Чи як?

Г.Г.: Мені не було ше й 15 років, а він уже одходив всіх дівок, які є. Але вже причепився до мене сватать. Прийшов сватать. А я кажу: «Нє! Я не віддаюсь, ше буду дівочити рік». Ну, а він той вже лишився дівочити, парубочити.

— Ну, ви ходили так з ним на танці десь?

Г.Г.: Нє, нє, нє.

— Оце посватався, і він собі окремо гуляє, ви окремо?

Г.Г.: Да!

— Тобто, не ходили десь разом на досвітки там?

Г.Г.: Нє, нє.

— А не було такого, шоб десь на вечорниці, вночі там гуляли?

Г.Г.: У хаті їх тут було, хлопців.

— То вечорниці були?

Г.Г.: Які вечорниці, ну, такі, шо ви кажете до хати?

— До хати, да.

Г.Г.: Нє, то ми не йшли нікуди. Де дівчина, туди йшли хлопці.

— А так на які там досвітки, вечорниці не ходили по ночам?

Г.Г.: Нє, нє!

— Тільки на вулицю? І шо, як сонце сідає, то дівка додому?

Г.Г.: Да! Це вже сонце як сідає, шоб вона вже вернулася і помагала.

— Не ходила по ночам?

Г.Г.: Нє, нє.

— Як тепер в клуб там ідуть, тоді ні?

Г.Г.: Боже! Цего не було! Ніколи! Таких розкошів, як тепер.

— Ну, а як вдягалися дівчата? Як вбиралися дівчата? Як вбиралися дівчата? В шо вбирались? 

Г.Г.: У шо вбирались? Тоді ніц, нічого не було, Боже! Спідниця, сорочка.

— А як називалась ця спідниця?

Г.Г.: Спідниця.

— Спідниця?

Г.Г.: Ну, а шо ж!

— А сюди шо вдівали?

Г.Г.: А сорочка.

— Вишита?

Г.Г.: Яка вишита! Яка там вишита! Яка була. Яку зробиш, така й була.

— Самі ткали на верстатах полотно?

Г.Г.: Ну, а шо ж!

— І ви ткали?

Г.Г.: І я ткала!

— І не вишивали на полотні?

Г.Г.: Вишивала. Є ше в мене і ті, і ті сорочки, і всьо.

— Є ше ті старі сорочки, шо ви дівували? Так? Ну, а якесь намисто було?

Г.Г.: Було! Намисто поначіплюю!

— Українські вінки такі?

Г.Г.: Вінки!

— А вінки з чого?

Г.Г.: А з барвінку!

— З барвінку робили? Ну, а ці корали не збереглись у вас?

Г.Г.: Нема! Оте все було, та й забрали. Яку скатерку дали, 12 низок таких славних коралів віддав.

— За скатерку? Трохи дешево, ні?

Г.Г.: Та дешево! А я не знала, чи вони дармові, чи шо. Не знаю.

— Це в вас чужа приходила?

Г.Г.: Чужа якась чи з Києва, чи я не знаю.

— Ну, а на верстаті робили скатерки такі, чи шо ви робили? 

Г.Г.: Скатерки то ті, шо роблять родинні, як одправляють батьки на житєльство, то дають, мама дає скатерки з хлібом молодому й молодій. То ми робили на верстаті ті скатерки самі.

— А в вас немає таких старих скатерок уже? 

Г.Г.: Ні-ні!

— Ну, а ше скажіть мені таке, такі старі люди були, вони ходили по селу, такі жебраки, чи ви таких пам’ятаєте людей, шо просили? Чи в вас не було в селі таких? 

Г.Г.: Були такі вже немощні, шо вони не могли робити, та й ішли просить.

— Може якісь каліки були, чи сліпі?

Г.Г.: Були й сліпі, були й каліки, то й жебрали. По селі тут один ходив.

— А які це люди були? Вони шось співали?

Г.Г.: І співали, а шо ж!

— А які пісні співали вони?

Г.Г.: А я шо знаю? Такі псаломи. Церковні. 

— Церковні співали. І часто вони в селі, де коло церкви, чи де вони були?

Г.Г.: Та по хатах ходили, і по селі ходили. Сідали там і співали.

— І коло них збиралися люди?

Г.Г.: Були. Сиділи, може люди прийдуть.

— А шо їм давали?

Г.Г.: Хто шо мав. Давали й гроші. Давали й хліба. Ну, шо хто мав. Пирожечка, чи там хліба шматок. А то більшинство гроші.

— А ходили чоловіки?

Г.Г.: Більше чоловіки, але ходили й жінки.

— Ходили й жінки. А де в вас ярмарки були? Куди ви їздили на ярмарок, коли хотіли шось купити?

Г.Г.: Були в Кирилівцях, в районі. Над Дністром був, туда ходили. В Ваші там тоже містечко було, там збирався ярмарок. Ходили туди. Ну, ми то вже за 40 км тоже ходили. Пішком ходили. Тоді їздити не було чим. 

— А шо на ярмарку продавали?

Г.Г.: Ну, шо продавали? Шо хто мав. Шо хто мав з города — цибулю, часник, яйця, ну шо в кого було.

— А шо купляли?

Г.Г.: Шо тре, те й купляли. Кому шо треба. Тому треба крамщини якоїсь, а тому такого. Шо треба кому, то й купували.

— Ну, а ви кажете, шо було багато дітей, то йшли в найми ці діти, чи ні?

Г.Г.: Куди?

— Ну, десь до багатших. Наймали люди часом, якщо мали багато землі, наймали когось, чи ні?

Г.Г.: Не ходили так, бо там не було шо робить. Город робили, треба порать було. А ми ше малі були, то ми помагали.

— Ну, а ви кажете, як пішли вже в колгосп, коли вже розпочався колгосп, то скільки там платили?

Г.Г.: Боже! Нічого не платили, в нас колгосп був дуже бідний. То не було відки платити. Шось там, хто був заможніщий, то давали чи коня там, вижить же треба було тоже. А там в колгоспі шо було, то все чисто йшло на машини треба, борони. Ну, все, чого треба було. 

— А від чого той голод почався в 33-му році? Голод ви пам’ятаєте 33-го року?

Г.Г.: А чого ж не пам’ятаю!

— Від чого він почався, цей голод?

Г.Г.: Позабирала хліб держава чисто, повимітали чисто! І так зробили голод.

— А багато в вашому селі людей померло?

Г.Г.: Померло багато. Багато. Багато померло людей в голод. Були такі, шо їли свої діти. Два таких були.

— Це в вашому селі таке було?

Г.Г.: Таке в нашому селі було. У нашому селі таке було.

— А як же ви голод переживали?

Г.Г.: В мене дітей ше не було. То тато шматочок города мав, зібрав кукурузу. Та й так потрошку, потрошку та й десь підем, шось возьмем. А такі, як сємьї, великі сємьї пропадали. Бо не було де взяти чогось їсти. Малі були діти, а то не хотіли в колгосп йти і забрали в них чисто всьо, в кого де шо є. І чисто все повимітали. Ну, то вмирали з голоду.

— Ну, а до колгоспу, як ви кажете, понад річкою ходили, то співали пісень якихось чи нє?

Г.Г.: Дівчата не співали більше.

— А хлопці більше співали?

Г.Г.: А хлопці співали.

— А які пісні вони співали?

Г.Г.: А я помню, які! Якісь співали. Які знали, такі й співали. Тепер уже нема таких.

— А хлопці співали, шо знали, а дівчата зовсім не були до співу?

Г.Г.: Ні.

— А веснянки, коли весна починається?

Г.Г.: То чоловіки йдуть в поле, а дівчата на вулицю, то співали.

— А шо ви тоді співали? 

Г.Г.: Шо співали? (сміється). Ну, такі якісь весняні пісні.

— А які це весняні пісні? Якісь танці може тоді весняні були? В ігри може якісь весняні грали?

Г.Г.: Ну, діти гралися.

— А як називалися ті ігри?

Г.Г.: Танці весняні, та й все. (Наспівує).

— Це весняні такі?

Г.Г.: Так. (Наспівує).

— Дуже гарна пісня. То хлопець чи дівчина?

Г.Г.: Хлопець більш участвував. То так він співав: «Куди схоч, туди й вскоч! Та й на вуличку, обери собі, котру схоч дівочку». Та то він вже стає та й вибирає.

— Ну, а коли почалися вже клуби, як вже не ходити по вулиці, шо там на пляц ходили, а в клуб ходили, то дівчата пішли в клуб всі? Ходили до клубу?

Г.Г.: Я не ходила. Тоді клубу не було. Тоді не було клубів ніяких. Куди? Нє! На пляцу там як в неділю, чи як таке свято, як Великдень.

— А на які такі свята були музики?

Г.Г.: Ну, то на празник у нас, Пречиста, тоді Великдень. І в неділю. І як свято, на кутку є який пляц, то туда музики грають, то дівчата йдуть туди.

— Ну скажіть, а в вашій сім’ї ви не наймали ніколи якогось наймита? Ви все самі робили, чи були наймити?

Г.Г.: Був наймит.

— Був наймит в батька?

Г.Г.: Не в мого, мій батько був бідний. А той батько був багатіщий, то там був наймит.

— А звідки він був? Чужий, чи свій з села?

Г.Г.: З свого села.

— І як платили наймиту? Скільки він заробляв?

Г.Г.: А шо ж я знаю! Я знаю, не знаю. Не знаю, скільки йому платили. Він довго був. Давали одежу. Справляли йому нову одежу.

— А хто організовував колгоспи, свої чи чужі якісь люди?

Г.Г.: Чужі. 

— А звідки вони прийшли?

Г.Г.: Я не знаю, звідки вони прийшли, але якісь такі воєнні. Чи то воєнні, чи Бог зна, які вони. Прийшли шось їх чи 6 чоловік, чи 8 було. І вони встановляли той колгосп, організовували, і так і тут вони й поженилися тут.

— А по-українські балакали? Чи по-російські?

Г.Г.: Я знаю, які вони були? Я забула вже, чи вони українці, чи шо. Лобанович це фамілія якась не сільська. Кириченко тоже якась, як вроді не наш. Ше син його тут лишився. Тамарин якийсь був. І той. Тіченко якась така фамілія, шо тоже не сільська.

— А в вас які тут фамілії поширені були? В вашому селі які такі були, найбільше фамілій зустрічалось в селі?

Г.Г.: Фамілії? Ну, були такі шо багато.

— Ну, які?

Г.Г.: Ну, меже Храмки, а то Царуки. Ото Храпки, то такі були.

— А вулиці в вас як називали, куток по фаміліям?

Г.Г.: Нє, нє! Не було, такого не було.

— Шо то центр села там якось називали.

Г.Г.: То так називали, і плаци.

— А на плацу коли сходились? Коли сход якийсь треба було зробити?

Г.Г.: Збирались.

— А хто йшов на схід? Жінки й чоловіки? Чи тільки жінки?

Г.Г.: Жінки й чоловіки.

— Тільки чоловіки йшли, так. І шо там рішали, на тому плацу?

Г.Г.: Ну, шо рішали? За шо вони там вже договорялися.

— А був якийсь старший? Як він називався?

Г.Г.: Староста.

— Староста був? угу. Це до колгоспу був староста, так, в селі? Він був старший? Якісь десятники були, чи як?

Г.Г.: Сотки, сотки, шо собирали людей. Іде селом і кричить: «На сход! Ідіть на сход!» Це йде селом і кричить: «На сход!» То це йдуть на сход, і там уже говорять. Там уже староста, і писарь є. Секретар то це був писар.

— Ну, а якщо в сім’ї нема чоловіка, то як? То жінка йде? Чи як? Жінки ж тоже ходили? 

Г.Г.: Ну, да, ходили! Сходки, вони не дуже часто були, не так, як тепер.

— Ваша сім’я считалася багата, чи середня, чи бідна? Яка ваша сім’я, та, шо ви вийшли заміж, перед колгоспом считалась? Хто вони були? Середняки?

Г.Г.: Нє, нє, бідні. Бідні, бо нічого не було. Ше як жив дід, то ше буцім трошки так було, а як він вмер, то не було нічого ні взути, ні вдягнути. Мусили все робити, а вмерла одна, друга вмерла, а третя мала дітей, ніхто не хотів їх.

— То це вже вам прийшлося їх піднімати?

Г.Г.: Да, вони тепер подякували мені за то.

— Шо ви їх вигодували?

Г.Г.: Шо я їх вивела в люди.

— То шо тепер не родичаються, чи шо? 

Г.Г.: Розійшлись, нема ніц нічого. Найменшого брата синок, він розпродав все те. Ми сюди прийшли, то вже нас не треба там, це нам нічо звідти не полагається.

— Ну, а чоловік ваш де?

Г.Г.: Умер.

— А коли помер чоловік?

Г.Г.: 10 год.

— 10 год, як помер чоловік. А воював ваш чоловік?

Г.Г.: Не воював, він слабий був. Забраний був у той, десь у городі їх зібрали таких каліків, та вони там підчиняли, на заводах робили.

— Під час війни?

Г.Г.: Да, під час війни був.

— А ці всі родичі, велика сім’я, воювали хто?

Г.Г.: Два вбили на фронті. Два брати рідні вбили. Старший був мого чоловіка, то знайшли і начали його там над річкою, він ішов від дівчини. Ішов такий парубок. Оце вони прийшли з войни, він дуже гарний був такий, шо дуже дівки його любили. А хлопці всі не любили, бо вже він прийде до дівчини, то він уже не пускає нікого, до хати не пускає, бо я буду сватать. І через те його убив той. Зайшли собі, зайшли хлопці.

— А шо це таке «зборня»? Ви кажете, шо зборня була?

Г.Г.: Ну, тут у нас сходилися парубки на плацу такім невеличкім. Ну, та й там такий плацок був, і вони ті з гори, а відтіль другі, та зійшлися, та й на цім плацкові зайшли, та й чи сопілкою, чи чим убили.

— А сопілки, на сопілках грали?

Г.Г.: Грали. Хлопці грали. Ше той товариш заволочив на плечах додому. То пожив ше до полудня, ні! Так трохи пожив, та й кончивсь.

— І шо? Засудили хлопців?

Г.Г.: Ніхто не судив! Тоді ж не було нігде нічого, до революції було, це в саму революцію. У році в якім 18-м, чи в 19-м. В таких о роках, в 19-м.

— Так ви все життя в колгоспі пропрацювали? І шо, весь час не платили? Чи шось потім платили вже?

Г.Г.: Нє, потом уже, як трошки вже, то платили на трудодень.

— По 15 копійок на день платили?

Г.Г.: Да, на день.

— І хліба трошки, чи нє?

Г.Г.: І хліба, 100 грам, 150 грам.

— На трудодень?

Г.Г.: На трудодень.

— І скільки треба було трудоднів виробити?

Г.Г.: То ви знаєте, кілько? Скілько мог проробить.

— Скільки ви років проробили в колгоспі?

Г.Г.: Скільки років? Ну, від 30-го року.

— І до якого року ви робили?

Г.Г.: Довго робила. Вже пенсія, вже получала пенсію 12 рублів. Але ше це було, то ходила на роботу. Бо шо там тої пенсії 12 рублів? Та й ходила.

— А тепер яка в вас пенсія?

Г.Г.: А погана пенсія. Давали тими місяцями то по 200, а потом і компенсацію, чи шо там, то по 300 було. А останній місяць 170.

— Така мала пенсія. І це ви років 40 проробили? 

Г.Г.: Та більше! Все время робила в колгоспі.

— І 170 пенсія тепер? Шо ви можете купить на цю пенсію?

Г.Г.: А шо я можу купити? Як тут і нема шо купити, ше й нема за шо.

— А в вашому селі садки були такі, шо дерева саджали? Чи це в вас не було садків так завжди? Чи були груші, яблуні?

Г.Г.: Де в кого були садки, а в нас не було садка. Тепер уже, відколи діти понасаджували горіхи. А то немає їх, горіхи не вдались дуже. А таких дерев нема, яблук чи сливок, чи шо. Сливки то були, отак для себе.

— А не було так, шоб обкладали налогами дерево?

Г.Г.: Нє.

— Не було такого?

Г.Г.: Нє, було таке, було таке, а в нас нє.

— А скажіть, чи в вас треба було обов’язково, як виходить заміж дівчина, то обов’язково перейти на фамілію чоловіка, чи ні? Чи можна на своїй остатись?

Г.Г.: Нє, треба на його переходить.

— На його переходити, да. Ну, а розводились тоді, чи ні? Не розводились? Хоч погано живуть, хоч добре.

Г.Г.: Хоч погано, хоч добре, але не було такого, шоб ото розводи. Були в нас одні люди такі, шо хтіли розвестися, то куди вони не ходили, куди не подавали, ніяк не могли розвестися! Одні в нас в селі такі були.

— Шо хотіли розвестись?

Г.Г.: Шо хотіли.

— Вони не могли жити, чи шо?

Г.Г.: Чось не могли вони жити. Погано, як вони жили, і діти мали, а хотіли розвестися.

— А шо давали в придане? Як ішла заміж, то шо давали в придане? 

Г.Г.: А шо їй давали в придане? Рядна такі на лавку цего во, і нитки, і шо ше? І подушки.

— А оці килими ви самі робили? А тих старих килимів у вас не було таких, шо старі такі були давні?

Г.Г.: Був, був в мене старий килим. Продали, та купили в хату.

— За килим? А таких старих уже нема в вас килимів?

Г.Г.: Нє, нема. Тут в людей є ше старий килим такий.

— Він такий не дуже старий, він вже такий перед войною. А такий, як ше раніше, такий, як в вашого батька був? Такий дуже давній. таких уже нема в вас? Навіть старого нема такого. Ну, а як раніше було, як старі батьки, то з ким доживали?

— З ким залишались жити на старості?

Г.Г.: Коло молодшого сина.

— Коло молодшого сина, так?

Г.Г.: Коло молодшого.

— І він доглядав їх до смерті вже? А коли зоставалось господарство після смерті батька, як ділили це діти? Між ким ділили?

Г.Г.: Між синами ділили. Дівчата виходили заміж, то не мали вже до батькового хазяйства права. А хлопцям, а хлопці ділилися хазяйством.

— І що ж хлопцям давали?

Г.Г.: Як було шо, то й давали. 

— А ще скажіть таке, а як діти ваші були малі, ви їм казки розказували? Розказували казки? Які казки ви їм розказували?

Г.Г.: Чи я шо знаю (сміється). Бо як вони на сєвєрі жили сина, а дочка то дітки коло мене були, але я їх не баюкала.

— Ну, але своїм дітям ви розказували казки? 

Г.Г.: Ну, розказувала, а шо ж.

— А які казки ви знали?

Г.Г.: Я знала які? Про козу-дерезу.

— Ви ходили в школу? Ви вчилися в школі?

Г.Г.: Училася.

— Скільки років?

Г.Г.: Три роки.

— Три роки, тобто, ви читали, писали? Ви вмієте читати, писати?

Г.Г.: Вмію писати й читати, вмію.

— А була школа яка, 4 класи чи 3? 

Г.Г.: Була така, шо то була так, як державна, а туто це ми вчились у церковній приходській.

— В церковно приходській школі, да. Дівчат посилали в школу тоже, да, чи тільки хлопці ходили більше?

Г.Г.: Мало дівчата ходили, хлопці ходили потроху там. Рік, два ходили. Дівчата не дуже інтересували. В школі не дуже інтересували, а тут в мене була подруга, і вона така заможна жінка мати була, то вона посилала ті діти свої в школу, і я хочу в школу. Ну, то тут у нас була велика сім’я, ше мама жила, то вже розрішила мені іти в школу. А ті не вчилися, ні!

— Ті ваші не вчилися брати й сестри?

Г.Г.: Брат ше малий був, а сестри ні! Це ж дома робити треба! А тут іти в школу. Три годи виходила в школу.

— Ну, а чим діти раньше, як ви ше були малою, то чим займалися діти? Коли починали пасти?

Г.Г.: Ой, коли? в 10 років то вже йшли пасти.

— Дівчата пасуть? І хлопці пасуть? 

Г.Г.: І дівчата, і хлопці. Вівці пасла.

— А коли дівчата починали прясти? В скільки років починали прясти?

Г.Г.: Маленькі! Маленькі вже пряли!

— Ну, а як перший раз сідали, то шо, то як починали прясти? Хтось показував? Чи як?

Г.Г.: Ну, мама показувала. Мама показувала на веретено, як воно.

— Ну, як напряла перший вже там моточок, чи як, то шо?

Г.Г.: Та шо? Та й вже тішаться, бо напряла.

— Не кидали в піч, шоб горіло, шоб вона швидко так пряла? Не було такого?

Г.Г.: Такого не було.

— А коли можна було прясти, а коли не можна було прясти?

Г.Г.: В п’ятницю не пряли.

— А чого в п’ятницю не пряли? 

Г.Г.: Не знаю чого, якась була церковна примітка, шо чогось ото не пряли в п’ятницю. А в усі дні пряли. У неділю не пряли тоже.

— У п’ятницю і в неділю не пряли. А чого, то ви не знаєте, чого?

Г.Г.: Я не знаю, чого то.

— А були в селі такі, що робили скрипки самі? Майстри такі, шо робили скрипки? Чи десь купляли скрипки?

Г.Г.: Це скрипки купували, не було таких. 

— А ви пам’ятаєте, були в вас тоді вішали ікони на стіні? Чи це тепер тільки стали? Чи були в вас ікони?

Г.Г.: Були ікони.

— А які ікони були в вашого батька? Такі, як тепер у вас?

Г.Г.: Це маленькі, а то були отакі здорові образи, такі були.

— А нема таких образів тепер у вас?

Г.Г.: Нема, вони забрали туда їх. Їден лишили дочці, то він там в неї в Бессарабії.

— Він мальований був на дошці, чи на чому? На папері, чи на полотні?

Г.Г.: І на полотні. Була і на полотні, була і ті в рамках, великі були. Такий образ великий.

— Ну, а як були дуже старі ті образи, то їх старі тримали в хаті?

Г.Г.: Ні, тримали! Тримали так і старі, тримали! Так вони й тримались.

— А як от був піст там, то ікони завішували в піст? Чи не завішували ікони? Образи завішували в піст?

Г.Г.: У піст? Нє, чого? Куди завішували?

— Ну, шоб чимось закривали. А коли закривають образи?

Г.Г.: Нє, в нас не закривалися.

— А як хтось умре в хаті?

Г.Г.: Ну то як умре, то зеркало закривають, а ікони ні.

— А зеркало чого закривали?

Г.Г.: Не знаю чо, но закривають зеркало.

— А молитись дітей вчили коли? З скількох років вчили дітей молитися?

Г.Г.: Як воно вже, як воно вже таке, шо добре говорить, то й тоді вчать.

— І шо перше вчать? «Отче наш»?

Г.Г.: Нє, не «Отче наш», а «Боже милостів — Господі, Ісусе Христосе!» (читає молитву). Ну, от всі такі коротенькі молитви. А потом уже «Отче наш», а потом уже остальні. Ну, такі. Це як має двоє, троє дітей, і вона, і стара її мама приказує. Шо її мама навчила, так і вона своїх дітей, діти вчить. То каже: «Боже милостів» (читає молитву).

— А «Отче наш» ви знаєте? 

Г.Г.: Знаю (читає молитву).

— То вже це на церковнослов’янській мові ви знали молитви, так? В церкві так правилось?

Г.Г.: Да, да!

— Ну, а як було дітвора заболіє, там шось вискочить, якийсь вугрик, чи голова болить, то відмовляють якось?

Г.Г.: Відмовляли, але я не вмію так.

— А в селі були в вас такі, шо вміли відмовляти?

Г.Г.: Були баби, але померли вони. Немає вже.

— Нема тепер? А чим вони відмовляли, чи яйцем викачували?

Г.Г.: Словами. Да, промовляли слова.

— І помагало це?

Г.Г.: І помагало.

— Помагало, да? А як вони казали, ніхто не знає? Не передали нікому?

Г.Г.: Нє! Передавали! Це давні такі були, то повмирали, а ці не вчилися, котрі. Ну, вимерли!

— А як часом пожар був, то якусь ікону виносили, шоб не було того, шоб затухло?

Г.Г.: Виносили Матір Божу, Святого Миколая. То котрі знають.

— Ну, тепер мало хто шо це знає, так? А не було так, шо як прийшов колгосп, то церкву закрили, там священиків переслідували, чи ні?

Г.Г.: Ну, шо ж, було!

— А коли церкву закрили?

Г.Г.: В якому році, я не знаю, но давно. Тоді, коли виникли колгоспи, то й вже після того, відколи вже закрили, вже були права Лєніна, та й тоді церкву закрили.

— І в вашому селі закрили церкву? 

Г.Г.: Да, розкидали були чисто її.

— А хто це робив? Свої чи чужі?

Г.Г.: Свої! Комсомольці.

— Комсомольці. А хто йшов у комсомол? Бідні? Багаті?

Г.Г.: Більш, більше бідних, комнезамів.

— Так, а монастиря тут не було в вас в селі?

Г.Г.: Кого?

— Монастиря.

Г.Г.: Ні! Не було!

— Це в сусідньому селі кажеться монастир? ГалайкІвці, чи ГалАйківці?

Г.Г.: В Галаїкі. Там був монастир, не знаю, чи він счас существує, чи ні, але там був.

— Це жіночий там був, чи чоловічий?

Г.Г.: Жіночий. Там був їден чоловік, але паламар, монах якийсь, а так жінки були. То тепер є там, чи нема, я не знаю.

— А шо клали за образами, якшо свято якесь зілля там, чи Маковія, чи куди кладуть? Там вербу свячену?

Г.Г.: За образом. 

— А шо ше за образом тримали?

Г.Г.: То святиня считається. І те свячене, і образи свячені, і то. А потом як десь шось таке, чи дитині, чи тварині, та підкурюють, та тим зіллячком все святять.

— А як це місце називається, оцей куток? Оце як називається під образом?

Г.Г.: Ну, як воно називається? Не знаю, шо?

— А як ставлять там на лавці кутю, то як це називається? Кутю як ставлять?

Г.Г.: А варять кутю.

— І як в той куток ставлять кутю?

Г.Г.: В куток? На стіл ставлять, а в куток.

— На стіл ставлять кутю? А ви ж варили кутю?

Г.Г.: Я і тепер варю.

— І де ставите кутю?

Г.Г.: На стіл! 

— На стіл прямо? На голий стіл, чи застеляєте?

Г.Г.: Чавун варю, та й на стіл.

— А горщик з кутьою? Туди ставили? В куток ставили?

Г.Г.: Та можна в кутку де-небудь.

— А покуть не кажете? Той куток не називають покуть у вас?

Г.Г.: Я такого шось не чула наче. Хоть я вже й стара, але такого не чула. То старіщі були, то ті може й робили так. 

— То казали «на покуті» в вас, чи де? Ото там, да? То кажуть у вас таки, називають ту частину якось, так? Ну, а печі в вас нема вже тут в хаті?

Г.Г.: У тій хаті є піч.

— В тій хаті є в вас піч, так. А де горшки в вас, де ви купляли горшки?

Г.Г.: На базарі.

— А були в селі гончарі?

Г.Г.: Не було. Не було. Їздили за 15 км.

— За горшками, шоб купити. А дочці вашій вже скільки років? З якого вона року? 68 років, да. Вона тоже в колгоспі працювала? То ви тепер тільки приїхали сюди?

— Нє, вже 17 років.

— А жила дочка в місті десь, чи де?

Г.Г.: Жила в селі, вона працювала на молочній фабриці.

— Ну, а скажіть, от в вашому селі жили євреї, їх запрошували українці на весілля, скажім? Запрошували їх на весілля?

Г.Г.: Нє.

— А євреї українців до себе? Тоже нє?

Г.Г.: Такого я не помню, шоб було весілля в євреїв, або шоб їх запрошували. Запрошували своїх, і так як сусіди близькі. Так не було, як зараз.

— А де поділися ці євреї з вашого села?

Г.Г.: Де вони поділись? Як вже прийшов німець, то вони десь вибрались.

— А вони були до війни тут в вас в селі? До війни були в селі?

Г.Г.: Тепер цеї войни не було, ше тих времьон, шо ше була якась Миколаївська.

— А! То тоді ще вони були. А після революції не було євреїв в селі?

Г.Г.: Більше їх не було, були ше якісь полишалися. А де вони поділися, я не знаю.

— А от хрестили, дітей хрестили в вас раніше в церкві, чи нє?

Г.Г.: Ну, а шо ж!

— Як родиться, то зразу хрестять? Чи через скільки хрестять?

Г.Г.: Коли як уродиться, то й хрестять. А жінка повинна, матір повинна в 6 неділь іти в церкву. Тоді вона має право уже вступити в церкву, і вступити.

— А дитину вже хрестили до того часу? 

Г.Г.: Мати не виходить, не виходить. До 6 неділь не має вона права ні виходить ніде. Тако коло хати.

— Ну, а кого брали за хрещених, за кумів?

Г.Г.: А! Це були вінчали, ті батьки, шо вінчали. Ну, то ті брали до Христа, і ше й набирали тих.

— Як вони називаються в вас? 

Г.Г.: Куми.

— Куми? А монашки, хто це?

Г.Г.: А монашки це ті, шо вінчали. Це монашки.

— І потім вони хрестять? До Хреста беруть?

Г.Г.: Да-да!

— Чи могли бути чоловік і жінка монашка й монашка, чи це чужі люди? Чи це вибрали монашку з одної хати, і монашку з другої?

Г.Г.: У нас так було, шо молода свою бере, а молодий свою. А там, де це жила дочка, то там з одної хати брали.

— З одної хати. І це скільки треба монашок? Чи можна було й дві, й три, скільки хочете?

Г.Г.: Ну, то було бере, скільки хоче.

— Нє-нє! Але ж як до Хреста?

Г.Г.: Скільки хто хоче. 

— А з чим ідуть на хрестини?

Г.Г.: Ну, з чим? Хто шо має. З грішми. Беруть і платки, і костюми, як багаті.

— А хліб якийсь брали?

Г.Г.: Брали, а шо ж! Брали-брали!

— З хлібом ішли? А на чому тримали дитину до Хреста?

Г.Г.: На полотні.

— А як те полотно зветься?

Г.Г.: Полотно та й всьо! (сміється). Полотно.

— Крижма не казали?

Г.Г.: Крижма, крижма.

— Крижма казали. А коли перестали хрестити дітей? Під час революції? Чи після революції?

Г.Г.: Коли хотіли, то не переставали. Хто хотів, той носив до попа. Я свого хрестила. Хто хтів, той хрестив свої діти.

— А весілля, не вінчалися? Коли перестали вінчатись?

Г.Г.: Ну коли? Коли церкви вже не було, то й де ж повінчають? То вже нема де вінчаться. І попів не було. Ну, то й ішли до сільради, розписалися та й вже всьо.

— А весілля робили тоді вже після колективізації?

Г.Г.: Ну, а шо ж!

— Все рівно робили весілля, так? 

Г.Г.: Так, робили! Весілля робили. У молодого збираються і в молодої, ідуть туди в сільраду, там розпишуть. Та йдуть уже додому, та й роблять весілля.

— Ну, так і гільце квітчають, чи ні? Деревце таке.

Г.Г.: Ну, а як же! Молода несла гільце.

— А тепер роблять це гільце чи ні? Тепер як весілля, чи ви вже не знаєте? Ви вже не ходите?

Г.Г.: Тепер то роблять, ну а шо ж! Так само роблять.

— І калачі тепер печуть на весілля?

Г.Г.: І калачі печуть.

— А скільки калачів печуть на весілля?

Г.Г.: Калачів печуть скільки хто хоче. Калачів дають дружкам, і як розходяться.

— А коровай не пекли мабуть раніше?

Г.Г.: Тоді не пекли короваї. Тепер, тепер все короваї печуть. То той коровай вже молода роздає, як приїде, як уже привезе молоду, та й молода роздає той коровай всім присутнім.

— А чого раніше коровай не пекли?

Г.Г.: Не знаю.

— Тут не пекли короваї, тільки калачі?

Г.Г.: Тільки калачі пекли. То молода роздавала калач. 

— Ну, а скажіть, чи були такі от в колгоспі, як колоски там збирали голодні?

Г.Г.: Були-були! Це з давніх давен колоски збирали. Мають право збирати колоски. Такі бідні. Которі бідні, то, то мають право на колоски.

— А при колгоспі не забороняли колоски збирати?

Г.Г.: Та чого! Забороняли, але збирали колоски.

— Збирали? А як спіймають, то шо?

Г.Г.: Ну, то й шо! То і той, засудять. Не засудять, а сварять, шоб не збирали.

— Ну, а були такі люди, шо в вас засудили їх в 37-му році, в 38-му?

Г.Г.: Були, за буряки, шо украв 2 чи 3 буряки, то відсидів 10 років.

— За 2-3 буряки можна 10 років відсидіти?

Г.Г.: Да.

— А як кажуть в 37-му, в 38-му році були такі, шо жінка така Ткачик була, шо забрали тоже десь?

Г.Г.: Хто?

— Ткачик, Ткачик його називали, шо батька його репресували? репресірували батька.

Г.Г.: Було, шо в 37-му репресірували, забрали, а шо й де воно там. Такі були молоді хлопці, чи чоловіки такі їздили туди, на ту сторону, і була тут пограниця.

— По Дністру?

Г.Г.: Да.

— А по ту сторону то шо було?

Г.Г.: А по ту сторону були, відти перевозили такі товари. Хустки перевозили, цебалку таку, шо то робити на ній полотно. І таке разне перевозили, та тут перепродували. А потом їх, такі були сищики, і їх видали. То їх забрали, а ті повмирали, а деякі поверталися. Наказували.

— Ну, а тепер ви б хотіли, шоб повернулося господарство те старе так, як раніше? Шоб роздавали скільки хочеш землі?

Г.Г.: Ну, то а хто ж буде робити? Це до землі треба робочу силу. А хто ж буде робити? Як нас дві каліки, то шоб ми взяли землю, то й шо ми зможем робити на ній? Це треба орати, треба сіяти, треба сапати. Ну, земля, її треба обробляти.

— Це вам 89 років?

Г.Г.: Да!

— 89 років, 5-го року ви народження? 

Г.Г.: Да.

— Ви в цьому селі весь час прожили? Ви нікуди не виїжджали ніколи, нє?

Г.Г.: Ніколи не виїжджала.

— Кудись їздили, чи нє? Де ви були за своє життя? 

Г.Г.: Була в Росії, бо в мене там син служив, я там була 3 місяці, бо слаба була, та до внучат їздила. В Миколаєві в городі була. В Одесі була. В Севастополі була, бо там онука. В Сімферополі тоже, їхала до внука там на весілля.

— Ну, а як ви считаєте, коли було луче жити вам?

Г.Г.: Луче? Луче жити ніколи. Тоді було недобре жити, при Миколаї. Ми були бідні тоді. Землі в нас було мало, де була земля в других селах.

— Був пан, чи шо, в селі?

Г.Г.: Пана в нас не було, і землі панської не було.

— То державне село було? Державне село считалось?

Г.Г.: Я знаю, яке воно було? Чи воно державне!

— Ну, пана не було?

Г.Г.: Пана не було. 

— А хто керував селом до революції? 

Г.Г.: Хто керував? Ми були, волость була. Там село було, волость була. Камінь-Подільська губернія, Малованівський район.

— Ну, хтось же був старший в селі?

Г.Г.: Староста, староста!

— Староста?

Г.Г.: Да, староста села, і соцький був такий, шо він посильний там був коло старости. А більше так не було.

— А як поле вам давали, то поле давали там кажуть — в Теремівці. Шо це таке — в Теремівці поле?

Г.Г.: Теремівці це було, Бабино, на Кукурівці то там ще села считалися Теремівці.

— А як ви кажете?

Г.Г.: На Кукурівці.

— Шо таке Кукурівка?

Г.Г.: А там того такий посьолочок є, від села туди.

— Кукурівка називається? А ше ви кажете, де давали?

Г.Г.: Ну, а то Миколаївка тут була. 

— А шо то таке?

Г.Г.: Ну, прізвище поля.

— Прізвище поля так називалось, угу. Були якісь назви тої частини там, де поле давалося?

Г.Г.: Ну, а шо ж!

— Ну, то це там в Тереміївці можна було сіяти?

Г.Г.: Там озимина, а там кукуруза, а там соняшник. Таке усе, шо нада було.

— А чи було таке пасовисько, де пасли худобу? Як це називалось?

Г.Г.: Був такий кусок покинутий під озимину, то воно пар там називалось. А потом вже посіють на ньому пшеницю, жито. То ото считалося там було, бо навесні не могли сіять нічого, а потом уже входить в пар, то підпариться трохи поле, потом сіють уже озимину.

— Як ви були дівчиною, то ви ходили колядувати? Щедрувати, колядувати?

Г.Г.: Я нікуди не ходила, а ті, а діти ходили такі деякі. Брати, сестри ходили колядувати. А шо ж! Хата в хату ходили колядувати, бо горішки, горішки давали.

— Горішки давали колядникам? А коли став колгосп, ходили колядувати?

Г.Г.: Зразу ходили. А потом уже так мало-помалу, та й вже перестали, і не ходять.

— Не колядують? Не ходять колядувати? А забороняли колядувати? 

Г.Г.: Забороняли вчителі. Вже пішли діти в школу, і це наказували, шоб не йшли колядувати там, чи шо.

— А скажіть ще таке, як помирає людина, то були такі, шо голосили, спеціальні якісь жінки, шо голосили? Чи, чи не було такого?

Г.Г.: Як жалко було, то й голосили (сміється).

— А шоб спеціально знали такі голосіння, не було таких?

Г.Г.: Я такого не помню. Моя дочка каже, шо там, шо там наймали. Це, як вмре, то тре, шоб голосили за ним.

— Сам той дід, шо ше наперед платив?

Г.Г.: Да-да! Мені казав: «На тобі 700 чи 800 рублів, будеш голосити за мною!» Якийсь дід. Дід хотів. Кажу: «А як це я буду голосити? Мені шо жалко за вами, чи шо?» (сміється). Та я й не брала, не хтіла.

— А були там такі люди, шо голосили?

Г.Г.: Да, а шо ж!

— А то далеко звідси?

Г.Г.: В Бессарабії, за 40 км відси.

— За 40 км. Тепер там Бессарабія? Чи тепер там Україна? шо тепер там? 

Г.Г.: Україна!

— Це Чернівецька область там? Чернівецька область, це Бессарабією ви називаєте. Це раніше як Румунія була, так? Ну, дякую вам, ви так багато розказали.

Г.Г.: Та, шо я там розказала!

— Тільки я не дуже зрозуміла, чому дівчата не співали пісень отак от, як ви кажете, ви ходили там на пляц і не співали, шоб пісні співали дівчата.

Г.Г.: Сонце зайшло, то треба додому йти, батьки забороняли.

— А на жнива, от як жали?

Г.Г.: То співали!

— Співали там, пісні співали на жнива?

Г.Г.: Доки жали, то співали.

— Ну, а як кончили жати, то шо?

Г.Г.: Ну, кончили жати, то плетуть вінок перший. Як посходилися, то самі жали, самі в’язали, а тепер вже, то вили вінки, як кончили.

— Плели вінки тоді, як кончать жати?

Г.Г.: Нє, нє-нє!

— А шо лишають там, де жали? То лишали шось на тому, на полі?

Г.Г.: Нічого не лишали!

— Трошки пучок не лишали на полі?

Г.Г.: А! То оставляли колоски.

— Як називається то?

Г.Г.: Я знаю, як його назвали! Уже позабувала то.

— Ну, навіщо колоски там лишали на ниві? Нашо то так робили?

Г.Г.: А я знаю, нашо? (сміється)

— Ну, ви жали ше своє поле?

Г.Г.: Жали, жали.

— У вас же ше своє поле було? 

Г.Г.: Та й було! Колоски лишали, шоб миші не їли. Замотували віхоть такий з колосками, шоб лишилися там для мишей, считалося так.

— І як називалося те, шо ті колоски, як воно називалося?

Г.Г.: Не знаю, віхоть.

— Віхоть? а не казали «Спасова борода»? Ні? Таке не було?

Г.Г.: Спасова борода? (сміється). Не чула я.

— А це тепер скоро буде Маковія, так? Коли Маковія?

Г.Г.: Я не знаю, коли.

— Ну, 14 серпня, ні?

Г.Г.: 14 серпня?

— Да! А шо на Маковія, щось готовили раніше? Ви святкували Маковія?

Г.Г.: А чого ні? Беруть роблять таку трійку, та йдуть святити те зілля, маковейку. А для чого то воно, я шось не розібралася. Не знаю, нашо це тут трійку святять.

— Ну, ви не ходили святити її?

Г.Г.: Ні, ніколи.

— А чого ви не ходили? Ви ж вийшли заміж ше до революції.

Г.Г.: Ну, то не ходила, я цим не занімалася. І не знаю, чого це. Ні в кого не питала, нашо це воно, і чого.

— А на Спаса святили шось?

Г.Г.: На Спаса святили яблука.

— А до Спаса їли раніше яблука?

Г.Г.: Не їли, старі люди не їли до Спаса яблука.

— А чого?

Г.Г.: Не знаю, чого? Не можна було.

— Ну, а таке свято, як Івана Купала, святкували? На Купала.

Г.Г.: На Івана, на Купала співали дівчата. Ідуть до річки, роблять вінки. Ідуть до річки та кидають у річку, шоб знали, хто той, звідки той молодий має прийти.

— І це ви так ходили, як дівчиною були, ці вінки плели?

Г.Г.: А ходили!

— А які пісні, які пісні співали?

Г.Г.: «На Івана, на Купала гречку сіє, штанами волоче, женитися хоче» (сміється). 

— Ну, заспівайте цю пісню!

Г.Г.: Я не вмію, це я так кажу.

— Проспівайте, як вона на мелодію, ви ж тільки шо співали веснянки гарно.

Г.Г.: (Співає)

«На Івана, на Купала молодий хлопець гречку сіє.

На Івана, на Купала штанами волоче, женитися хоче.

На Івана, на Купала…» 

Дальше я не помню.

— А не ставили ви таке дерево? Вишню чи вербу якусь? Чи це не робили?

Г.Г.: Чекайте, бо я позабувала вже. (Співає). Таке знали ми то. А то ше якісь там.

Г.Г.: (Співає). Це на Івана, на Купала співали.

— То вже в піч?

Г.Г.: Накидали на той, на поріг кидають лопату і коцюбу, шоб відвернути.

— А чо саме лопату й коцюбу?

Г.Г.: Шо відвертала лопата з коцюбою той. Хай іде в город, в город іде, шо на той, шо святять. То обсипають подвір’я, шоб не заходила відьма. Коли назбирають, то вона не ходе. З разних тих о цвітів.