Воропай Софія Іванівна, 1920 р. н. Ігнатюк Іван Михайлович, 1919 р. н.
С.І. ⎯ Софія Іванівна
І. М. – Іван Михайлович
⎯ А це ви, ні?
С.І.: Це я.
⎯ Чи то ваша подружка була? чи так просто в селі?
С.І.: А це ж я й мій брат.
⎯ А це ви дівкою. То скажіть, як вас звати? рік народження і село? кажіть.
С.І.: Воропай Софія Івановна, 1920-го року народження. Сім’я в нас була.
⎯ І ви народилися в селі Крутьки?
С.І.: Тут так і народилася.
⎯ І завжди жили тут?
С.І.: А то в Німеччині ж побула.
⎯ Ага. А скажіть, а як ваше дівоче прізвище? В вас сімя була у батьків, в матері було 9 дітей?
С.І.: Семеро було дітей, батько й мати. Тоді старша сестра.
⎯ А старша якого року народження була?
С.І.: 7-го року народження. І вона пішла заміж. І получилось так, шо вона із своїм чоловіком не жила. Та в колгосп, він подає заяву в колгосп, а вона заяву несе ⎯ не хочу! я сатані не буду підчиняться! я хочу буть вільна козачка! Не піду, не хочу! І так вони ото, поки він її покинув. Та ше ж як і покинув! Поїхала ж друга сестра із ним. Моя сестра Антоніна із ним поїхала аж у Ташкент.
⎯ Так як би він втікав, чи переїхав?
С.І.: Ну, так вони виїхали. Каже, шо він обманом її взяв. Ну, бреше! Да, вона виїхала, і там ото вони були у Ташкенті. І сина вона од його народила. А Гальку у 37-му году забрали як за релігію.
⎯ А як же ж це? чого ж це взяти за релігію?
С.І.: А тоді ж, знаєте шо, тоді ж вона Богу молилася. Було, до неї сходяться, і я ходила співать божественних. І її так як за релігію забрали. Вона читала Євангеліє, і оту книжку таку. Забулася, шо вона її перечитала. Було, вона як читає, то так, як на всю хату кричить. І от її тоді вночі і схватили, на Спаса. А ми робили в ліскомі.
⎯ А куди забрали? невідомо?
С.І.: Забрали в тюрму.
⎯ Чи ви ходили до неї?
С.І.: Ходили в Білу Церкву. В Білій Церкві вона була. Бо батько ше ж був не забраний, то ходив, то вже не застав.
⎯ І так ви нічого не знаєте?
С.І.: Про неї прийшла одна жінка з Донецька, там була, де вони, та й каже, шо вона ж оце на роботу йде. Як нема празника, йде. А сьогодні отакий, отакий празник, я сьогодні на роботу не піду! То вони їй пайка не дають. То їй поскидаються другі з тюремщиків, дадуть їй трошки їсти. А тоді вже ж вони, розказувала та з Донецька жінка, шо її взяли й заперли в одиночку. І кинули до неї сумашедшу жінку. Ну, вони ж думали, шо це вона її задавить. А вона в кожушанкі була. то вона тоді до Галі до цеї притулилася ж, вона її в кожушанку вкутала, і та сумасшедша заснула. Тоді, коли вже вона втихла, одкрили, то Ганна ця сидить же ж жива, а та спить. Тоді випустили. Но там скоро война. То де її діли, де погнали, то ми і досі то нічо про неї не знаєм.
⎯ То в вас було дві сестри, а інші були сестри чи брати?
С.І.: Сестра була Санька. Тоже вона заміж вийшла, заболіла і вмерла. А та, шо з нею, шо вона поїхала з її чоловіком, то ця, він її покинув конешно.
⎯ Там в Ташкенті?
С.І.: Да, в Ташкенті покинув. То вона приїхала додому із сином. Пожила тут у Антипівці. Син був директором радгоспу. А тепер уже він взяв землі, та як воно зветься?
⎯ Орендатор.
С.І.: Орендатором тепер він робе, а Антонина вмерла. Це вже 3 годи, як вмерла. А Іван був трохи в поліції при німцях, то його забрали.
⎯ Після війни забрали?
С.І.: У войну, коли зайшли вже, це ж погоріла хата, погоріло. А він був, ховався, вийшов з села. Як прийшов він додому та пішов у Чапаївку, шоб побачити свого товариша, він там робив. І там того чоловіка найшов. Ну, він сказав піде ж, розказав усе, шо він в поліції був, усе йому розказав. Каже ⎯ підеш зі мною. То пішов, прийшов додому, пішов туди, коли вже часть виїхала. Ну, він поїхав у другу часть, а там його, наші ж були сільські, і підказали, шо він був в поліції. То його забрали і привели в село. І тут у одних людей його заперли в погріб. Ну, то знаєте, які ж люди, усякі люди. там одна казала ⎯ сама його осужу, сама його й накажу. Не допустили, і тоді його повели. Осудили. А то вже, як осудили, то кажуть розстріли та так. Ну, хто? То він як ішов, то мати розказує, шо жінка десь з дитиною йшла, а матері не пустили.
⎯ Чуєте, а що ви думаєте, якщо можна запитати, чому він пішов в поліцію?
С.І.: Ось я вам скажу, чого. З нас, скільки ми жили, з нас іздівалися. Забрали батька. І усе в нас, шо побачать, те й беруть. раз комсомольці прийшли ж, під піччю таке було жито. А тут піч, знаєте, як ото по-сільському було. І там було 150 рублів грошей. Ми про їх забули. Коли вони одкрили стіл, а він помаленьку узяв ті гроші та в карман. А вони за руки. Він шарп! а вони за ним. То вони його як турнули на стіл. Сіли, давлять, на руки давлять. Ото так. То тоді вже він тільки остався живий та теплий. Увійшов у хату. А тоді мати прийшли, а ми були самі малі. Та кажем ⎯ а Івана чуть не задавили. А вони ⎯ та воскрес! Ну, тут вони ж уже, шо збіжжя, та те забрали, з запічка забрали. І сундук один висадили на віз та повезли. А Іван тоді виїхав у Керч, та то жив у Керчі. І ото так воно усе.
⎯ Чуєте, а чого батька забрали?
С.І.: А мій батько був у стражниках.
⎯ А що це таке?
С.І.: Ну, в міліції. При царю. При царизмі.
І. М.: Батько був в неї герой!
С.І.: В мене був батько, тоді був, як воно звалося? Шо в нього були такі награди ⎯ два золоті хрести, два срібних і золота медаль. Георгієвський кавалєріст.
⎯ Це якби зараз ті хрести, то ви би і хату на них купили.
С.І.: Зняли їх, забрали. Ото батька забрали тоді у 38-му году, якраз на Явдокію.
⎯ На Євдокію?
С.І.: Да, празник ото було 14-го березня, батька забрали. В понеділок.
⎯ А розкажіть, він служив так, як би стражником, мав ці награди. І потім вернувся в село?
С.І.: Войни ж він провів. В ті войни він переходив.
⎯ І Першу світову, і громадянську?
С.І.: Да, він оті ж войни, шо він. Каже ⎯ так обридло вже воювать, так я набрав смілості та пішов у той окоп, та й притяг живого (сміється). І за те ж ото якусь награду дали. Бо дуже він сміливий.
⎯ І на Євдокії тоді що?
С.І.: Ото забрали їх, вони не передяглись. На другий день я понесла передягтися. То вони скочили, за решотку взялись, перекоцерювали і все, зразу ж міліція не ходить. І то я часто ходила, то не брали їжі ніяк! Ніякої їжі не брали, ні шматочка хліба, нічого! Ото тільки передягтися. Ото я вже знаю, як передягтися, то вже я їх побачу крізь вікно. А останній раз плигнули, за рішотку взялись, поцілували. Голова оббинтована, і на голові така желізка. Оце мій батько.
⎯ А це мати?
С.І.: Це вони ше, мабуть, шо не всі ж і хрести, то ше такі давні.
І. М.: А це медаль продали та свальбу справили (сміється).
С.І.: Ото так. Ото так із батьком. То тоді ускорості бачили люди, як совповою везли, кажуть, поїхав стражник, повезли. То після того ми і не бачили.
⎯ Чуєте, тітко Соню, давайте трошки як би повернемо. От, як ви ще були дитиною, народились, то ваша сім’я що, це ще як би до революції, до такої, що батько мав? поле? хату?
С.І.: Мій батько мав усього 7 десятин землі із сінокосом. А города було 2 гектари. Так воно там болото, рови, це все вписувалося в ті гектари. То ми не були багаті, тільки на нас була велика ненависть.
⎯ Чуєте, ви не були, а як би люди сказали на вас ⎯ бідняки? середняки? чи багачі?
С.І.: Нє-нє! середняки!
⎯ Середняки. Ви мали також корову, конячку?
С.І.: Мали корову, тільки в 29-му году попереду забрали корову. І конячка була запряжена. Город одібрали, а земля ше була. Забрали коня запряженого. А батько ж як же ж, земля єсть, коня нема. та поїхав іще, та купив другу рябу конячку. Так вони ж тоді прийшли та забрали й ту конячку. Все позабирали.
І. М.: А написали, шо і молотарка була, і шо там. І порозписувалися за їх.
С.І.: Понаписували таке. Брат, шо він був на Кавказі, і хотіли ж в армію брать, у морфлот, а вони дали характеристику, шо батько такий багатий, молотарка була, і він експлуатірував чужим трудом. Та його в армію за те не взяли. Ото таке в нас робили.
⎯ Чуєте, а як прийшли колгоспи, то чи батько записався в колгосп? чи не хотів?
С.І.: Подав заяву в колгосп, та не прийняли. Він був лишений права голосу. Не прийняли в колгосп, то вони тоді більше.
І. М.: Стражник же.
С.І.: То більше вони заяви й не подавали.
⎯ А! того, що він царський стражник. Боялися.
С.І.: 12 год служив ото в отому, ото так. А дворик то купив, старший брат уїзжав десь, то вони купили оте то дворички, то там вже на тому дворичку на нас іздівалися. Оце так.
⎯ Ну, і вже батько не пішов до колгоспу, то й мати не пішла?
С.І.: А! ніхто не пішов. А ті тоді вже всі роз’їхалися, старші з у Росію виїхали, потім всі роз’їхалися. А я ж найменша, осталася дома, коло матері.
І. М.: Для мене зосталася (сміються).
С.І.: Ото таке. А тоді ж прийшли за батька, шо, із Москви, шо батька судила Іркліївська незаконно, батько освобождьонний. А ми ж їх ждемо-ждемо! їх нема. То то старша сестра поїхала у Черкаси, куди вона там поїхала, шо чого ж нема батька? Освобождьон і нема. А вони кажуть, шо він умер од порока серця. А даже недавно в газеті писали, шо незаконно осуждьонний, і у його дочка тільки, а мене й не написано було.
І. М.: Бо вона ж їздила.
С.І.: А тоді ж роз те, замінювався, то може ото ше получився, у 40-му году.
⎯ А чи всі пішли в колгосп в вашому селі? чи деякі люди нє?
С.І.: Наші? Та не всі! Ото був дід Роман Лукіч, тоже він не пішов в колгосп. Оце ми не пішли, баба Козочка не пішла.
І. М.: Роман Лукіч не пішов в колгосп.
С.І.: І це його сестра тоже не пішла в колгосп. То вона й не робила отак.
І. М.: І він отак не робив.
С.І.: А Матроскіни оце мабуть з ними були.
⎯ Чуєте, а як вони не пішли в колгосп, то вони робили що, на своєму полі, чи нє?
І. М.: Та ні! хто куди.
⎯ А що люди сказали про тих, хто не в колгоспі?
С.І.: Ледачі!
⎯ Правда?
І. М.: Ледачі! лежать там! (сміється).
С.І.: А як же! А я ж була найменша, це мені було там 13 год ото в 33-му году, а в 34-му стали вишивать. Так я стала вишивать. Так я вишивала, я більше заробляла тим вишиванням, як та, шо в колгоспі робила.
⎯ А це була така артіль, чи шо? ви вишивали.
І. М.: В Золотоноші, швейна.
С.І.: Була в Золотоноші артіль. А тут була бригадирша, то возила шиттьо. То я ото вишивала, аж поки война стала.
⎯ А скільки ви тоді получали? за день? чи за місяць? чи за рушник? як це платили?
С.І.: За сорочку, мужську сорочку, я так дуже бистро вишивала. За два дні по куску отако зовсім. А я її за два дні.
І. М.: Досвідки були ввечері, оце ізійдуться, і так кажде сміється ⎯ вона там, нічого не було, і вже й зробила! От бистро вона шила.
⎯ А ви на досвітках побачили, як робить вона? замітили коли ви? примітили?
І. М.: Коли я її примітив? Я отакенькою примітив ше.
⎯ Правда?
І. М.: Да! Маленька, отакенька вона ше була! Біленька така була!
⎯ В школу разом ходили, да?
С.І.: Та, він трошки попереду ходив, а я ж менша була.
І. М.: Та я тоді ше її примітив.
⎯ А як би парубкував, залицявся з самого початку?
І. М.: Да!
⎯ Як ви підростали, то він так і бігав за вами?
С.І.: Бігав, то ше й дуже! я ж вже не втечу (сміються).
І. М.: Це ж якби я вже ж добіг!
С.І.: Була мала тоді, як бігав.
І. М.: Оце ви завжди смієтеся, і не думаєте, шо ми такі дурні! Розкажи, шо було. Ну, шо було, те ми й розказуєм.
С.І.: Ото таке й було.
І. М.: Вона мені понаравилась отакенька була, біжить! біжить у школу! Була біленька така! і понаравилась. І вона була заміж, і я був жонатий, воював. І було це на фронті думаю ⎯ не доведи Господи! це буде убивать там, тільки уже й своє. Ну, вона ж ото повірить.
С.І.: Ото таке було.
⎯ А як ви кажете ⎯ вона була замужем, а я був жонатий?
С.І.: Він був в армії. А я тоді пішла заміж.
⎯ За когось?
С.І.: За первого, за первого.
⎯ Ага! за первого!
І. М.: А я в армії служив тоді.
С.І.: І з первого дня притяг ото. А я ж утікла од матері самовольно. До матері не йду. Але ж я і сльози так.
І. М.: А ти розкажи, як було все.
С.І.: А я ж так і розказую.
І. М.: А я нікому не розкажу, так ніхто не знатиме (сміється).
С.І.: То я ото було ж так, він гляне ото, а я вийду, та стою і плачу. А тепер думаю ⎯ шо було б дурній побігти зразу додому до матері, то зразу б вона мене й забрала. А то вже ж терпіла, аж 4 місяці не йшла. І втекла! Втекла. Пішов він на роботу. А мій дядько був тряпошником, ото тряпки собирав. Та я гукнула, то не було нікого дома, так я вибралась. То і матері я і вмерли вони, то не розказала, шо мені було. Не розказала. Отак ше вони колись сидять із сестрою, з Санькою, балакають. А я така внизу, і чого вона ж таки покинула? чого вона покинула?
⎯ А чого, трошки боялися? чи що?
С.І.: Стидилася, шо будуть розказувать, шо я така дуже дурна (сміються).
⎯ Чуєте, а скільки за сорочку платили? я там забула запитати.
С.І.: 12 рублів.
⎯ 12 рублів. А це мало чи багато?
І. М.: Тоді ж гроші були інакші!
С.І.: Тоді ж гроші шо стояли!
⎯ Це ж не як в колгоспі палички.
С.І.: А плаття 18 рублів. То я було більш, як по сотні в місяць получала.
⎯ Да, це багато.
С.І.: Да, а тільки шо ж, ото ж як вишивала я, і так усе моє те пропало. Шоб я була раньше пішла.
І. М.: Не получає ж за те.
С.І.: Я ж не получаю пенсії. Пішла вже ж ото тепер. І взяла й бригадірші, то й одна була й друга, шо свідки, шо я в то время, а в їх немає трудової книжки. Кажуть, не маєм права дати у сообесі справку, шо то мені ше добавиться більше, як 10 год, шо я вишивала. І так я ніщу пенсію получаю, 41 рубль. А люди получають більше, як по 3 тисячі. По 170, по 120, це такі пенсії получають. А тільки я кажу ⎯ оце якби взять, шоб через суд перейшов, то в мене ж оце, шоб ці свідки та пішли шоб у суд, і посвідчили, то може б це помогло. Я не знаю, чи воно можна таке.
⎯ Мабуть можна.
С.І.: Можна?
⎯ Чуєте, Софія Іванівна, чи ви пам’ятаєте, хто проводив колективізацію? хто робив колективізацію?
С.І.: Їх гестапо вбило.
⎯ Гестапо, правда? у війну їх так як би повбивали?
С.І.: У війну їх багато побили.
⎯ Помстилися так як би.
С.І.: Як оце ж Олексій на гармоні грав. Ішов він на гулянку, вони ж його зустріли ж коло хати тут, і зняли з плечей гармонь. Шо ж вони з нас робили! шо ж вони нам!
⎯ Це як би в колгосп ще, перед тим?
С.І.: Просто забирали, шо очі бачили! Були, та шо там!
⎯ А чи вони вас так не любили, що то батько стражник, і що в колгоспі? таке їхнє було?
С.І.: Да-да-да!
⎯ А той брат уже з Керчі приїхав, коли війна почалася?
С.І.: А той же ж, він же у Керчі, як його я та й поїхала в Керч забирати. У Дніпропетровському мене захватила війна. Як я поїхала в Керч, то жінка його була дома, а він уже був в воєнкоматі, вже забраний. То то я і сходила, попрощалася з ним, та то тиждень побули та й приїхала додому. А він ото ж там, шо як воно було, шо він попав у плєн, і він прийшов додому. Це ж війна навесні почалася, а Іван прийшов восени. І ото ж вони так уже ж пережили тут тоді. Були збори. Олексій робив на сінокосі, отуто коло Дніпра.
⎯ Це цей? нє?
С.І.: Оцей!
⎯ Він вам двоюрідний брат чи нє?
С.І.: Рідний. Він мені рідний брат. Він робив сам бухгалтером, старший він од мене, 14-го году. І приїхав уже ж і він дома, і конячку відтіля привіз. Ну, вони ж тоді ото оце ж уже ж воно таке безвластіє, то конячкі і кукурузи набрали. І по пшеничку ходили. Я було хожу до комбайна та бачу, де шо лежить, та заберем. То возили харчі. Коли тут тобі збори, і німець. Коли чую ж, на нас кажуть, шо вони не робили в колгоспі, і тепер живуть. І тут такий уже крик сочинився, шо таке вже і хочуть нас повбивать. А тут новий год. А був один завхоз.
⎯ А хто це так говорить, що вони не робили?
С.І.: Так їх нема вже!
⎯ Нєт, я маю на увазі, оце ж уже німці.
С.І.: Це німці! і оце ж уже на нас.
⎯ Ті, котрі як би свої сільські, служать у німців, і ще проти вас?
С.І.: І ше проти нас. І тоді ж оце, шо був завхозом, Іван Васильович Бурт, напав на Олексія ⎯ чого ти не йдеш у партизани? А він каже ⎯ ти чого не йдеш? Мені, каже, всього потилицю переділять, ви! Де ви мого батька діли? А він каже ⎯ в тебе батько був дурний, забрали красні, і ти дурний, тебе німці вб’ють. Та тоді отак не витяг та каже ⎯ ось я тебе посцяв! Так він як розсердився! Так він як написав. Написали на цього ж Василя, на всих отих активістів, шо наших вбивали. Та тоді подав, куди треба, так їх тоді всіх забрали, а Олексія поставили керівником.
І. М.: Голова колгоспу.
С.І.: Ну таке, ото так тоді він був головою колгоспу, а тих усих не стало.
І. М.: Посцяли дрібненько. Так, як вони казали (сміється).
С.І.: Так! бо каже ⎯ дурак був, вбили красні, а ти дурак, тебе вб’ють німці. Ото й всьо.
⎯ Врятувався.
С.І.: Таке время перейшло. Та назначили ж уже на зборах у міліцію, а тут керівником. Ну, він уже не все время був, вже він тоді став вагарем робить.
⎯ Ким? ким?
С.І.: Вагарем на степу.
І. М.: На степу хліб.
С.І.: А тоді у міліції. Ото таке, така їх доля повела. А тут ото так поіздівалися, ото й усе.
І. М.: Як багачі були в селі, то дуже багачі. А той був, він не багатий був.
С.І.: Багатий, трудився!
І. М.: Активістам же скортіло золотої медалі, золотого хреста скортіло активістам. Та то все время ж їздили та шукали, шоб таке золоте знайти.
С.І.: Золоте. Воно було в такій коробочці, хрести 4 і медаль. А розбирав один дурень повітку, витягав снопи, а там тріски лежали. І вже де з цим діваться, хто зна де. А мати взяла та й укинула туди коробку. А я коло вікна вишивала. Гляну ⎯ коли він розчинив і отак держить. Ооой! кажу, мамо! дивіться, той дядько шось найшов. мама каже ⎯ воно то не золото, то бронза. Бо їм дали ж, у революцію дали два бронзових таких, вони не золоті. Оддай! І він дав, і пішов. Коли через время їде підвода! на підводі всі.
І. М.: Активісти ж їдуть!
С.І.: Їдуть ⎯ оддай золото! оддай золото! А вони ⎯ та нема ніякого! то хрести, то батько держав його, як умре, то шоб поклали ж. Так вони тоді тягнуть матір. А я ⎯ Ой, Боже мій! це ж заберуть! Так я тоді, а вони поклали до ікони ту коробочку. Так я тоді, я кажу ⎯ оддам! А вони ⎯ та оддай! Так я тоді оддала ті хрести. так вони й поїхали й матір оставили. І забрали ті хрести. Та ше і причепив же ж один собі на груди.
І. М.: Активісти!
С.І.: Так він же ж, кажуть, достойний за його держаться. Він же ж за ті хрести не дожив, не достойний їх держаться. Ото так.
І. М.: Вони кров’ю зароблені.
С.І.: Да! Ото таке.
⎯ Чи часто були в колгоспі збори? коли починався колгосп.
С.І.: А! тоді часто! То і бригадні були збори, і збори були, як вони звались? загальні. Да, були! були! Було бригадні збори.
І. М.: Тоді, як колгоспи були, то як вони? штаби звалися. Якшо хтось в колгосп не хоче йти, то визивали в штаби туди, нагонку давали їм, шо, якшо ти ше не дуже й балакаєш, то тебе закриють.
С.І.: Садять в комору (сміються). Собі лежу, а вони ж у людей курей набрали.
І. М.: Та жарять тоді.
С.І.: Та ⎯ Господи благослови! Ріжуть та я кажу (сміється). Та страшне робилось!
І. М.: Та тоді таке було! це прийдуть шукать хліба, а лізуть у піч, та жменями тягають м’ясо в борщі!
С.І.: В 33-му було ото таке.
І. М.: Я сам бідняк. Ми тоже бідні.
⎯ Скільки в вашій сім’ї, чи багато дітей було в вас?
І. М.: Та, в нас два було, та мати вмерла. Нагуляні ми обидва. Я по-правді вам кажу. Ну, я начав в 9 год у колгоспі робить. Поступив, там був у нас Дідура Макар, його на Соловки вигнали, каже, але він первий вступив в колгосп та каже ⎯ Ганно! ти знаєш шо? вступай у колгосп. Дітки будуть робить у колгоспі, ти робитимеш, тобі легше буде. Уступила мати. Я там вівці пас оце. І тако короче, так ми ото пасли. І старший став пасти. Тоді так і можна було робить. Хоч воно як було, можна було таки жить.
⎯ А чого його на Соловки виселили?
І. М.: Хто й зна чого!
⎯ Багатий був?
І. М.: Він робочої сили не держав. І є генерал, генерал Дідура Іван Макарович січас генералом десь єсть. В войну він був, і січас є.
⎯ То він був? то його на Соловки?
І. М.: Його батька.
⎯ Ага! А чи багато таких повиселяли на Соловки з села?
І. М.: Багато, багато. А Дудура там, Дудура Іван Макарович, а дочка, як же її? вона була директором табачної, мати розказувала. Одарка! директор табачної фабрики була вона в Кременчуг, мабуть, чи шо. Ото багаті були такі.
⎯ А чи ті, котрі повиселяли, чи вони потім поверталися?
С.І.: Оце одна Ганна вернулася. Він був висланий на Соловки. Як її, Ганна.
І. М.: Ну, то ми їх не знаємо. Вона то крутківська, а він не крутківський був. То ми.
С.І.: Оце одна тільки й вернулася. А то ніхто не вернувся.
⎯ Правда? Чи вони прижилися, чи повмирали?
І. М.: Цей Дудура, він старенький був.
С.І.: Вигнали під одкрите небо, і шо оце робить.
І. М.: То старенькі були вони. А Павло на фронті убитий. А Іван той генералом.
С.І.: Ну, кому яка доля!
⎯ Якого ви року народження?
І. М.: Я? 19-го.
⎯ 19-го. І ви також в Крутьках народились?
І. М.: В Крутьках.
⎯ А прізвище як ваше?
І. М.: Ігнатюк Іван Михайлович.
⎯ Добре. Мабуть поговорим трошки, якщо можна, про фольклор.