Волошина Марія Василівна, 1920 р. н.

⎯ Як називався куток де жила ваша сім’я?

М.В.: Де жила… Ше попервині?

⎯ Угу.

М.В.: Гончарівка. А потому перейшли на Очаків. Як уже…

⎯ Як ше називались сільські кутки?

М.В.: Сільські кутки? Там Кутівка, Турівка, Гончарівка.

⎯ Такі були назви?

М.В.: Да-да.

⎯ Чи вся ваша сім’я жила в одній хаті?

М.В.: Наша сім’я, ну в хаті жили, а тато в бігах був. Дуже іздівалися, цей Шейхман, жид іздівався.

⎯ А, правда?

М.В.: Да, жидівська власть тоді була.

⎯ Жидівська власть?

М.В.: Да, (…).

⎯ Які це були роки?

М.В.: Роки… Роки були… Ну які роки були? Роки як роки.

⎯ (Сміється) Не згадаєте зараз, так?

М.В.: Ну голодні роки страшне. Голодні, страшні, голодні. Страшне голодні.

⎯ Чи ви пам’ятаєте як до колективізації, чи мали батьки ваші землю, худобу?

М.В.: Ми не мали худоби, бо сільно жили найбідніші в Джурині.

⎯ Правда?

М.В.: Да. Тато, в общем, як спинили тата уже був переворот в село. То тата спинили, розділи воєнну форму забрали і під доски, хотіли тата задавити. І якось пішли (…) чи за ружжом, чи за вінтовкою, хотіли вбити і тато, здоровий такий був, і тут як вискочив із тих досок! І голий. То він забіг до хати, дали якісь обірваний кожух, бо тоді холод сильно був. І (…) дрантя, коли дрантя було, вже таке як зараз…

⎯ Да.

М.В.: Да. Так шо тато прийшов такий… Де хоч дійся… І четверо дітей, і їх двоє, і їсти нема шо, і хати не було, бо була на квартирі, (…) спеціальна квартира.

⎯ Да, да.

М.В.: Квартира була, а дома не було. І потому як ця зробилася суматоха, тоді де хоч дійся. Де хоч дійся! І тато голий, простоволосий, нема шо в нього вдіться… Бійка й сварка, і голодовка на сто процентів. Ми дуже горе жили. У балга́н, тато викопав балга́н, хати не було. На Очаків балга́н, у балгані́ сиділи.

⎯ Боже… Це в землі, да?

М.В.: У землі, так, як (…). Да. Страшне.

⎯ Це страшне, да. А як склалася доля ваших сестер?

М.В.: Ну сестер, шо вже тоді коли підросли…

⎯ І брат тоже у вас був, да?

М.В.: Брат був. Та й дуже цей, (…). Да. Він пожив… Років наверно шість тако. То вже каже жонат, (…).

⎯ Да? А як сестри ваші живуть?

М.В.: А сестри живуть собі, тако вже чоловік в одної вмер, потом у другої, бо ця старша, я молодша вже за неї.

⎯ Чи вони живуть в Джурині всі, да?

М.В.: У Джурині, да.

⎯ А хто був хазяїном у вас дома, батько чи мати?

М.В.: Хазяїном?

⎯ Да.

М.В.: Ну…

⎯ Хто був главою (…)?

М.В.: Ну, канєшно мама.

⎯ Мама?

М.В.: Як тато був в бігах всьо врем’я.

⎯ А, то він скривався?

М.В.: У Київській лаврі тато був, тато дуже цей…

⎯ Божий був?

М.В.: Да, страшне. В духовенстві тато був.

⎯ Ага.

М.В.: Да, страшне, Богу молився шо вам усьой Джурин, усі села скажуть…

⎯ Правда?

М.В.: Да, хата в хату ходив, молився Богу дуже.

⎯ Правда? Чи він ходив просити?

М.В.: Нє, просити не йшов, а я не знаю як жив. Хтозна-як жив.

⎯ Да?

М.В.: Голодовка, знаєш де тато? Тато десь, а нам (…) багато.

⎯ О Боже…

М.В.: Да, він ховався, ховався тато.

⎯ То можна сказати що ви були бідні?

М.В.: Страшне (…).

⎯ Так шо ви нічого не могли… Землі у вас не було, да?

М.В.: Яка земля, я знаю земля, мама йшла (…) по заробітках із старшою сестрою.

⎯ А куди вони наймалися?

М.В.: Наймалися до багачів, до цих куркулів шо були, да, наймалися.

⎯ І шо вони, яку там роботу робили?

М.В.: Сапали, та й всьо таке робили.

⎯ А шо їм платили за це?

М.В.: Шо платили, платили, перше грішми не платили, бо їх не було.

⎯ Угу.

М.В.: Так то молока дали, то капусти, то огірків, то то, то то, бідному не знаєте, молока не було і молока гладущик дадуть і той, якось так перебивалися.

⎯ То вони робили за їду, да?

М.В.: За їду, да.

⎯ Так можна сказати? Чи мала ваша сім’я авторитет в селі?

М.В.: Дуже авторітєт.

⎯ Правда?

М.В.: Авторітєт, да.

⎯ До батька йшли люди, да?

М.В.: Да. Дуже авторітєт, тато дуже Богу молився, книг — (…) Біблія, (…), а качєства всіляке, ну отакево стерто!

⎯ Правда?

М.В.: Да. І ми ідем, тато (…) шо лучше, всьо (…) в Київській лаврі.

⎯ Як його звали?

М.В.: Васілій.

⎯ Васілій. А фамілія?

М.В.: Фамілія Волошин.

⎯ Волошин?

М.В.: Да, Стіпанович.

⎯ Угу. З якого він був року, ви не пам’ятаєте?

М.В.: Як він то…

⎯ Коли він помер то скільки йому було років?

М.В.: Шістдесят… В общем, було йому п’ятдесят дев’ять років.

⎯ А в якому це році, ви не знаєте? Коли він помер?

М.В.: Він помер у священника і там його поховали. У тому, за Шаргородом.

⎯ В (…)?

М.В.: Нє, не в (…). За Шаргородом…

⎯ Ну, нехай. Марія Василівна, чи ви можете що-небудь сказати за колективізацію? Чи ви пам’ятаєте той період?

М.В.: Ну голодовка…

⎯ Як заганяли людей в колгоспи?

М.В.: Ну, заганяли. Заганяли.

⎯ Чи пішла ваша сім’я в колгосп?

М.В.: Аякже.

⎯ Пішла?

М.В.: Да, да.

⎯ Мама на якій роботі була?

М.В.: Мама була поваром.

⎯ Але не розкуркулювали, бо не було шо?

М.В.: Боже спаси, Боже спаси!

⎯ Не було що відібрати?

М.В.: Та, тако в балгані́ жили, як по-вашому? І одна солома, ряднина із конопель, вироблена.

⎯ Угу.

М.В.: Рядно, і так постелили, і так спали. Та й так, як свині. Як свині, отако вже жили.

⎯ Чи ви згадуєте яку саму першу роботу давали дітям тоді робити?

М.В.: Дітям?

⎯ Угу.

М.В.: Ну я знаю як діти, діти… Ну до школи ходили діти. Але я не була тоді.

⎯ (…) класу, да?

М.В.: Я, я то ходила, но презірали, ці вчителі шо, значить, старшого стражніка дочка, вона хоче вчиться — то вона нічим не буде.

⎯ Правда?

М.В.: Так думали і так і сказали, да.

⎯ Правда? Але ви хотіли вчитися?

М.В.: Ну аякже.

⎯ І ви добре вчились?

М.В.: Добре. Аякже. В мене було, понімаєш, вони присікали. Присікали, да. Тоді знаєш ти, стражніки і петлюрівці тоді не мали права голоса. Де…

⎯ Марія Василівна, а як були такі люди що йшли в колгосп, а які не йшли, то чим вони заробляли, як вони жили?

М.В.: Ну, як бідні, допустім, то йшли до багачів та й там заробляли. Канєшно, не грішми, а зерном. І їдлом. То таке було.

⎯ Чи вони там ночували, чи ні?

М.В.: Ні.

⎯ А як ставилися в селі до тих людей шо не приєдналися в колгосп?

М.В.: До тих?

⎯ Угу. Ну такі одноосібники були, що не хотіли йти в колгосп.

М.В.: Їх присікали канєшно.

⎯ Правда? Начальство, да? 

М.В.: Аякже. Присікали, аякже.

⎯ Чи були в селі такі хазяї, що потому вислали з села?

М.В.: Аякже.

⎯ Правда?

М.В.: Панасюк, восьмеро дітей. Восьмеро дітей.

⎯ О Боже…

М.В.: Такі тяжко дощі перші йшли, шо… Тоді голодовка, то дощі позаливали всьо. Такі тяжко дощі і всьо, і в дванадцять часов ночі прийшов цей Шейхман, жид, що командував, жиди вообще тоді власть мали. Да, і дванадцять часов ночі, забирали петлюровців, забирали стражніків, забирали розкуркулювали оцих самих, куркулів.

⎯ Угу.

М.В.: І в дванадцять часов ночі, приказ був, в дванадцять часов ночі прийшли… Їх може скільканадцять прийшло, і забрали їх, цих чолові́ків.

⎯ Правда?

М.В.: А ці сини повикидали на дорогу і замок до хати замкнули. Чисто всьо повикидали на болото і на болоті вони ночували. Панасюки. Це я точно знаю.

⎯ Шо восьмеро дітей?

М.В.: Да, восьмеро дітей.

⎯ Чи потім повернувся той чоловік?

М.В.: А потом… Ні! Ні, пропали! Пропали! Чоловіки (…), не прийшли.

⎯ Ніхто не прийшов?

М.В.: Ні…

⎯ Угу.

М.В.: Згинули.

⎯ А хто проводив колективізацію в Джурині? Це були свої люди чи чужі?

М.В.: Колективізацію?

⎯ Да. Як …?

М.В.: А як я можу знати? Я тоді маленька була.

⎯ Але може ви чули від батьків?

М.В.: Колективізацію…

⎯ Да, чи це були чужі, прислані, чи ваші люди?

М.В.: Ну приказ видно був такий, відкись.

⎯ Угу.

М.В.: Робили так, як приказ.

⎯ Чи вони були жорстокі, ці активісти?

М.В.: Ну канєшно, то як, де… Як бандіти були. А як? А як, висипали крупи, то всьо послєднє забирали.

⎯ А що тоді получали в колгоспі?

М.В.: Та шо получали…

⎯ За трудодень?

М.В.: Получали так, як в голодовку, то потрошки получали. От. Горнятка понасипаєш там, що там получали, бо зарплати ніякої не було. А цим зерном. То як прийшли Шейхман, той самий голова сільсовета, (…), то повисипав чисто всьо. Це бригада прийшла (…)

⎯ Як на них казали? На цю бригаду як казали?

М.В.: Як (…).

⎯ Ні, на бригаду як?

М.В.: А, на бригаду. Ну як там казали, бригада та й всьо.

⎯ Бригада, да? Активісти чи партійці, як казали?

М.В.: Комуністи.

⎯ «Комуністи» казали?

М.В.: Комуністи це всьо робили. (…) іздівалися.

⎯ Як люди їх ненавиділи, да?

М.В.: Аяк, комуністи, всьо комуністи робили.

⎯ Чи в сім’ях самі виробляли одежу, чи купляли?

М.В.: Самі робили.

⎯ На верстаті?

М.В.: На верстаті.

⎯ Угу. У вашій сім’ї робили?

М.В.: Верстата не було, бо це ж балга́н, а верстат великий такий, як паровоз.

⎯ А у ваших батьків може?

М.В.: Ні, ні! Та де… Батько старший стражнік був. Він присланий спеціально. На три райони. То ми не тіки в Джурині жили. (…), Не́мирів, (…). І Гриненки, це колись (…).

⎯ Ага. (…) це де?

М.В.: Не́мирів то це Німіров.

⎯ Ага.

М.В.: А (…) це ще якось. Гриненки. Це зовсім по-іначому було.

⎯ Це всьо по Вінницькій області?

М.В.: Да, да, да. Це три райони, він над цими був. Так, як я знаю, да.

⎯ Угу. І ви там пам’ятаєте шо тоже жили, да?

М.В.: Нє, я тоді не була ше, я маленька, я, може мене й не було. Це так, вообше, сказано.

⎯ Чи пам’ятаєте ви, шоб в селі обмінювалися продуктами, одежою?

М.В.: Ну це вже тоді спекулянти, канєшно, (…).

⎯ Ні, а на базарі допустім? Ви не маєте грошей, а ви маєте яєчко чи курочку, чи ви могли піти на базар і обміняти собі за якесь взуття, наприклад? Чи за кофточку?

М.В.: Нє, (…) ми не мали.

⎯ Не було?

М.В.: Нє. Бєдность була (…) я не знаю.

⎯ Чи ви пам’ятаєте коли почали красти в колгоспі?

М.В.: В колгоспі? Стали красти в голодовку.

⎯ А до того не знали цього, да?

М.В.: В голодовку стали красти, да.

⎯ Угу. Як за це судили?

М.В.: Судили здорово. За один буряк — сім років.

⎯ Ви пам’ятаєте шоб…

М.В.: А я сама питалася. А я сама питалася. Я збита, шо ідна яма туто була, ідна яма. Голова колгоспу збив.

⎯ Правда?

М.В.: Да.

⎯ Ви пам’ятаєте?

М.В.: Сидорчук.

⎯ Як його звали?

М.В.: Сидорчук, значить, голова колгоспу та й… Ну (…) дитину (…), але я вже сиділа в цій хаті, бо продала там ото обійстя́. За буханку хліба.

⎯ Боже…

М.В.: (…) вмирала. Тепер то перейшла я, тамо якась гончарка вмерла та й уже ці сини, якась родина далека (…) то сказали: «Нехай ці люди там (…) тисяч хату». Так. Купили цю хату, ну шо? Голодовка, голодовка, ідна вода, ідна вода. Шо робити? І буряки якраз туто, якраз буряки. Коло кладбіща. Пішли, пішла я з мамою, вже кончаємся, ну шо кинути на воду нема шо. І шо ви думаєте, мама втікла, а я була ше маленька. Як він мене спіймив, люди, і тільки (…) місце. Та ж бив сюди, сюди, сюди, сюди. А він в одно місце сюдово. А ті кулаки, (…) голова, він же наївся-напився і наб’є, та й б’є, та й б’є, та й б’є, та й б’є. Та й вбив тоді на яму. Я кажу: «Мамо, я вже тут, не потрібна я нікому… Нікому-нікому». І яма. На бараболі. Да. От. Та й тоді вже шо? Ну шо билися, шо билися? Один голод, скрізь голод і не знаєш (…). Ну я ціми руцями беру своїми оцево всьо. Ну де спасєньє було?

⎯ Так шо не водили в лікарню, да?

М.В.: Нє! Та нема ніяк ліки, це ж тре всьо заплати, люди добрі, я лежу як колодка… Ой, Боже… Сидорчук, в общем, да. То це він, і за той, він натягнув міліцію, начав складати на суд, засудити мене. Мама впала на ко́лінки, і молилася, і цілувала його, і (…). Тим часом нічо, він вже так простив. Простив, да. І так і до нинішнього дня, яко́сь я лишилася… А Мидинська, Стефаня, то дали сім років за один буряк. Шо вирвала. Сім років.

⎯ І вона відбула?

М.В.: Ні, нема вже. Живою не прийшла. З тюрьми.

⎯ Не прийшла?

М.В.: Не прийшла, сім років дали.

⎯ Там пропала?

М.В.: Пропала.

⎯ Молода була?

М.В.: Молоденька, років вісімнадцять.

⎯ Дівчина?

М.В.: Дівчина, да. Тоже сироти були.

⎯ Марія Василівна, чи…

М.В.: Дуже іздівалися, да. Це комуністи, комуністи.

⎯ Так іздівалися… Чи ви пам’ятаєте хто був тоді найголовнішим таким, авторитетнішим в селі?

М.В.: У селі?

⎯ Угу.

М.В.: Котостиринській.

⎯ А яку він посаду…

М.В.: Голова, голова сільсовєта.

⎯ Да?

М.В.: Такий врееедний був, (…) такий сибірний.

⎯ Правда?

М.В.: Да. Тоді тяжко, завальні, понімаєш, сніги, прямо раз і з цим. То копали люди, заставляв копати, щоб стежки були.

⎯ Угу.

М.В.: Ооо, було на шо дивитися.

⎯ А яку… Чи був тоді піп, сільський староста, церковний староста? Чи вони мали авторитет в селі?

М.В.: Ні.

⎯ Ні? Заборона була на них?

М.В.: Заборонено церкви, переворовали, хрести порозкидали! Образи (…).

⎯ Пам’ятаєте ви це, да?

М.В.: Ну як маленька була, (…) комуністи все, да. Іздівалися. Повикидали церкви і (…). Да, да, да.

⎯ А ше трошки до вашого дівування, чи ви ходили на вечорниці?

М.В.: На вечорниці? Куди я ходила? Це не той період на вечорниці.

⎯ Біднота була, да?

М.В.: Шо це таке (…) на вечорниці. Хотя би кусочок хліба, (…) шоби кришичку, я побачила хоть би його. Хоть би побачила.

⎯ Не було нічого, да?

М.В.: Не було нічого.

⎯ Але чи ходили ви так на вулицю співати з дівчатами? Трошки? Може на якісь свята?

М.В.: Нє-нє-нє. Нє, то нє, тоже нє…

⎯ А чи були у вас такі жінки, шо їх спеціально запрошували або на весілля співати, або на похорони співати?

М.В.: А, це в певчах? Певчі. А як хтось умре, то канєшно.

⎯ І чи зараз є такі жінки?

М.В.: Аякже.

⎯ Правда?

М.В.: Да, (…) і я сама йду.

⎯ Правда? Ви в певчих, да?

М.В.: Да.

⎯ Чи ви знаєте псальми?

М.В.: Псальми?

⎯ Да.

М.В.: Ну деякі знаю, деякі не знаю.

⎯ Чи можете мені хоть одну якусь заспівати?

М.В.: Можна.

⎯ Давайте!

М.В.: Можна, можна, можна, чекайте.

⎯ Тихенько так співаєм.

М.В.: Так… (Співає). Дали хрест (…), щоб він ніс на смерть.

⎯ Угу.

М.В.: Так…

⎯ Почекайте, почекайте.

 

М.В.: (Співає). В общем, я так не можу.

⎯ Ну добре, зараз ми дальше підемо. Так… Чи ви можете назвати такі жінки, це були найкращі співачки що зараз вони в певчах?

М.В.: Вони зараз то нові співачки, коли були другі співачки то померли, а одні померли, другі старі. Одна ця…

⎯ Чи вони ходять в церкву, ці жінки?

М.В.: Аяк, приходять.

⎯ Це від церкви вони ходять, да?

М.В.: Аякже.

⎯ Чи їх спеціально приходять і просять? На похорони?

М.В.: На похорони?

⎯ Угу. Чи самі (…)? От, наприклад, вас просять на похорон чи ви самі йдете?

М.В.: Аякже, просять.

⎯ Просять, да?

М.В.: Просять, шоби співати над умершими.

⎯ Так, так… Скільки вас співає?

М.В.: То це ж я не буду казати таке за себе, спеціально, я…

⎯ Правильно.

М.В.: Я не спеціально там… Пристосували мене, ні.

⎯ Так…

М.В.: Я по своїй.

⎯ По своїй?

М.В.: Я годна співати.

⎯ Да.

М.В.: То я іду помагаю.

⎯ Правильно.

М.В.: Оце таке.

⎯ Скільки жінок співає?

М.В.: Жінок? Так співає наверно шість…

⎯ Так?

М.В.: П’ять часом.

⎯ А назвіть їх.

М.В.: Назвати?

⎯ Да.

М.В.: Та й шо, якби я знала. Одна Катя знаю, Катя… Фамілію не знаю, я так і (…) знаю. Потом Бущачка.

⎯ Угу.

М.В.: Катя то Катя, треба сказати фамілію. Потому Бущачка — дві. Ну а потому щчитайте Старостиха, (…). Жінка-дівка вона, не можна видаватися.

⎯ Правда?

М.В.: Да. Так… Значить три, потому… Потому (…) — чотири. Чотири. Ну в общем п’ять-шість їх.

⎯ П’ять-шість жінок, да?

М.В.: Да, п’ять-шість.

⎯ Чи це вже старші такі жінки, чи може молодші?

М.В.: Вони вже старі, по років сімдесят.

⎯ Всі старі жінки?

М.В.: Да-да, старі-старі.

⎯ А що за це дають жінкам, тим що співають?

М.В.: А шо дають?

⎯ Таке крім грошей, що їм дають?

М.В.: Ну…

⎯ Шо обов’язково треба дати? Хліб чи рушник…?

М.В.: Ага, ну да, да. Хліб, рушник або платок.

⎯ Так?

М.В.: Да. Да. І там гроші хто хоче, це по желанію, це ж ніхто, вони не мають права так казати шо «Дай мені».

⎯ Ну да, но…

М.В.: Це ж від свого…

⎯ Шось все рівно дають.

М.В.: Да, шо самі, шо вона… Да.

⎯ Угу. Чи давно ви почали співати так?

М.В.: О, вже… Коли комуністи тільки були.

⎯ Правда?

М.В.: Від тих пор.

⎯ А колись забороняли?

М.В.: Канєшно, куди…

⎯ А звідки ви знали ці пісні? Ці псальми?

М.В.: Звідки я знала?

⎯ Угу.

М.В.: Ну, це із церкви прийшло, вже видно прийшло звідти.

⎯ А ви завжди ходили до церкви, да?

М.В.: Нє, я не так, не часто хожу, бо я і слаба стала.

⎯ Угу.

М.В.: Да. В мене (…).

⎯ Правда? 

М.В.: Я не можу. Я не можу, я числюся як інвалід, але… І в Шаргород зара їхати бо (…) то тоже іздіватєльство зараз.

⎯ Да.

М.В.: Іздіватєльство… Не іздіватєльство цей Кравчук наробив? Чи це від Кравчука (…) дивіться шо зробилися, га? Двадцять копійок заплатити, якого (…) та й лишилася. Поїду собі у Шаргород, в бо́льницю, звідти двадцять копійок то це шо? А це дивлюся (…) та й зараз дванадцять тисяч треба дати туди, дванадцять тисяч звідти. А звідки ж я візьму?

⎯ А пенсія яка?

М.В.: А пенсія моя мала. Три.

⎯ Як три? Триста?

М.В.: Триста, да. Ну то й шо, то й шо (…)?

⎯ Це дуже мала, да?

М.В.: Та маленька.

⎯ Марія Василівна, а я вас хотіла спитати ше про музикантів. Чи ви пам’ятаєте таких старих музикантів?

М.В.: Музикантів?

⎯ Да. Ті шо грали колись на весіллях. Ше як ви були малою. І чи ви нагадаєте їхні фамілії?

М.В.: Так-так-так… Так, самий главний музикант був цей, Танський, Танський Іван.

⎯ Правда?

М.В.: То він помер, то вже давно робилося.

⎯ Ну да.

М.В.: Самий главний музикант.

⎯ На чому він грав?

М.В.: На трубі.

⎯ А яка труба у нього була?

М.В.: Велика.

⎯ Називалося «на великій трубі», да?

М.В.: Танський. Танський був хороший музикант.

⎯ Угу.

М.В.: Так я знаю.

⎯ А які ше були інструменти?

М.В.: Ну всілякі були. І сопілка була, і кларнет ото кажуть.

⎯ А бубон був?

М.В.: Бубон обязатєльно.

⎯ Чи барабан?

М.В.: Бубон.

⎯ Бубон?

М.В.: Аякже!

⎯ Такий маленький, да?

М.В.: Та де маленький? Та де маленький?

⎯ Здоровий?

М.В.: А шо, вдвох несли, шо?

⎯ Ага. Чи ви згадуєте весілля як ви були малою чи дівчиною? Як проходили ці весілля? Скільки було музикантів на весіллі?

М.В.: П’ять. Шість.

⎯ Як ви виходили замуж то було…

М.В.: В мене не було. В мене по бєдності, я так… Я поїхала ще на Донбас.

⎯ Ага.

М.В.: Мене презірали.

⎯ Правда?

М.В.: То я змушена була поїхати на Донбас, переміняти фамілію.

⎯ Шо ви…

М.В.: В мене був велике діло! Я не мала права нігде десь… Презірали (…).

⎯ А розкажіть, на яку ви фамілію помінялись?

М.В.: Я була… На мамину фамілію, на Гончарук.

⎯ Правда?

М.В.: Да. А тепер я це поїхала на Донбас, то я на свою фамілію… Того Шейхмана, в общем, зробили з ним люди (…). А ше ж печально (…).

⎯ Правда?

М.В.: Кинув в річку.

⎯ Так поіздівався?

М.В.: Поіздівався, це нехорошо. А тий: «Висипай крупи». Заставив його комісію шо прийшла (…) і шо троє чи четверо дітей було. Голодовка, ідна вода і це крупинок скілька, і він ше пойшов крупу висипав. А тий хлопчик, цей шо зараз йому зробив, то так і ка: «Я подросту — я тобі зроблю!» І так і зробив.

⎯ Правда?

М.В.: І так зробив. Потом дали йому десять років, відсидів.

⎯ Відсидів?

М.В.: Да.

⎯ І живе зараз в селі?

М.В.: А шо? Відсидів, але знаєш, так нільзя робити.

⎯ Да.

М.В.: Це шо (…) він зробив.

⎯ Да, це дуже страшно,

М.В.: Дуже-дуже страшне, Боже.

⎯ Але він вислав їхніх батьків, да? Той Шейхман? Цього хлопчика?

М.В.: Не хлопчик він був, він уже жонатий був.

⎯ Нє-нє, цей хлопчик був малий? Шейхман вислав його батьків, да?

М.В.: А, батьків. Він не вислав.

⎯ А просто іздівався?

М.В.: Просто іздівався, повисипали усьо чисто.

⎯ Марія Василівна, а чи були в селі такі сімейні ансамблі? Шо грав батько з синами або брати грали? На музику.

М.В.: На музику? Шо батько із синами грав?

⎯ Угу.

М.В.: Оце нє, це не було.

⎯ Не було такого, да?

М.В.: Нє.

⎯ Чи був у вашому селі шинок?

М.В.: Який шинок?

⎯ Ну чи корчма, чи як казали?

М.В.: А, ко́ршма була. Була ко́ршма.

⎯ Єврей тримав?

М.В.: А тоді тільки жиди були.

⎯ Правда?

М.В.: В магазинах. Тільки жиди мали право, наші не мали права.

⎯ Правда?

М.В.: Да. Жид ето жид.

⎯ Чи ви пам’ятаєте того жида?

М.В.: (…)?

⎯ Шо в нього була корчма?

М.В.: Так я сказати шо… Якийсь був. Не помню, знаю шо був такий, пузатий такий, здоровий жидюра, да. Знаю, да.

⎯ Чи було шо часом музиканти грали в тому шинку?

М.В.: Нє-нє-нє.

⎯ Не було?

М.В.: Я не чула.

⎯ Угу. А чи ви ходили до клубу?

М.В.: До клубу?

⎯ Да.

М.В.: Мені тоді ходити до клубу страшно було.

⎯ Правда?

М.В.: Да.

⎯ Не було шо вдягнути?

М.В.: Нє-нє, я гола була, (…). Дуже горе шо я б розказала та прожила. А тепер я маю… Хоть як там і є, а вже це лахмоття хватає.

⎯ Та й не треба вже, да?

М.В.: Да, да, да. Та вже не треба, це (…) потрібно. Стара, слаба.

⎯ А тоді не було?

М.В.: А тоді (…). Господи, як я дивилася (…). Та ше й до цего. Шо і дівчина (…). Іздівалися, га. Ше на Донбас їхала, яка там тоже голодовка була (…). Не можу сказати, це таке время було, не дай Боже. (…) так іздівалися, особенно жиди.

⎯ Так?

М.В.: Як над Ісусом Христом. Як іздівалися.

⎯ А скільки ви були на Донбасі?

М.В.: Два роки була.

⎯ Два роки?

М.В.: Два роки.

⎯ Чи ви там замуж вийшли, чи вже тут?

М.В.: Там. Я була раньше в Ніколаєві, а потому… Перевели в Сталіно. В Сталіно. На Донбас сюда.

⎯ Чи ви потім привезли свого чоловіка сюди?

М.В.: Да, да, да.

⎯ Він чужий?

М.В.: З Полтави, да. З Полтави. Да, да (…).

⎯ І так він живе з вами?

М.В.: Він, мій чоловік, такий шо багато говорити, а мало слухати. Мій чоловік в танкі горів. Да. І ці всі справи в Лєнінграді. І він як з танка вийшов, і як загорілася танка та він у пару попав шо у воду. І він не знав глибини, нічого. Той танк запалили німці, ці танки, вискочив з кабіни… Німченко кажеться, його старший ше. Да. Вискочив і зразу його… Торкнули і всьо — перекинувся. Запалили танки. Куди їхати? Танка горить і він в танке. І їхав-їхав, якраз якась чи річка, чи шо. І тоді він думає так: «Як згорю — згорю. Бо це ж не дай Бог, у вогні горіти — то лучше в воді». (…) і з танком у воду. Верх ногами. Як він плив прямо з танкою у воду, то він якось дуже (…) привів, якось звідти виліз, інтєрєсно. Це інтєрєсно як виліз.

⎯ Угу.

М.В.: Ага. Попробуй. І тоді йому Красна Звезда, це сама найвища щитайте награда, да. Мали дати та й перевели на другий фронт того начальника, що мав давати, а його вже відправили додому як інваліда. В обшим, він дуже заслугу має велику, документи дуже дорогі, і ше документи (…).

⎯ Правда?

М.В.: Да.

⎯ А дід живий?

М.В.: Дід вмер.

⎯ Нема вже?

М.В.: Вмер, аякже. Він…

⎯ Ви самі живете?

М.В.: Да.

⎯ А коли помер?

М.В.: Коли помер? Уже, вже, вже, вже, це вже п’ятий рік. П’ятий рік, да.

⎯ Ше таке питання про старців. Чи бачили ви старців?

М.В.: Ааа…

⎯ Чи ходили просити?

М.В.: Оооо, ой-ой-ой-ой-ой… Та то жебраки.

⎯ Правда?

М.В.: (…).

⎯ А звідки найбільше було?

М.В.: Ну, ше в Джурині багато жебраків.

⎯ Правда?

М.В.: Дуже багато.

⎯ Як вони ходили? По хатах просили?

М.В.: По хатах просили з торбой. Хто шо мав. Ці я́єчко, ці картошечка, ці кусочок хліба.

⎯ А до таких бідняків як ви тоже вони приходили?

М.В.: Ну а він знає чи я бідна, чи нє?

⎯ Да?

М.В.: Чи він знає?

⎯ Чи ви мали шось дати їм?

М.В.: Ну а як я мала, то від себе дала кришичку, то шо це, сильно велике діло? Це ж всьо до Бога. Як даси, то це всьо до Бога.

⎯ А як люди до них ставилися? Чи жалували так?

М.В.: Аякже!

⎯ Жалували?

М.В.: Аякже ж, хто мав то (…).

⎯ А чи були такі старці що просили і співали?

М.В.: Ну це божественні.

⎯ Да?

М.В.: Божественні.

⎯ Чи були такі? Такі з вашого села були?

М.В.: Ну чо, я не знаю, но бували такі заходили то й конєшно це всьо (…) він молився Богу та й заспіває і прочитає.

⎯ У хаті, да?

М.В.: Ну аякже.

⎯ А де вони збиралися? Коло церкви може?

М.В.: Саме більше коло церкви. Там навіть (…).

⎯ А чи вони мали якийсь інструмент? На чому вони грали?

М.В.: Як це грали?

⎯ Чи були такі старці що просили і також грали…

М.В.: Ага! На гармошку?

⎯ Були такі?

М.В.: Е, то це як базар.

⎯ Так?

М.В.: Всьо время.

⎯ Так?

М.В.: Як базар — так і знайте що хтось відкись. Чи з якогось села, я не знаю шо. Чи приїхав, чи як, інваліди це, каліки.

⎯ Да.

М.В.: Ну правда, грали. Якось позаторік ше було.

⎯ Да? Чи ви пам’ятаєте про що вони співали?

М.В.: А вони співали пісні ці старовинні. Старовинні пісні.

⎯ Нічо не можете згадати?

М.В.: Ні… Старовинні пісні, дуже такі шо…

⎯ Псальми?

М.В.: Псальми ці, аж серце в’яне, да.

⎯ Правда?

М.В.: Співали, да.

⎯ Чи вони добре співали?

М.В.: Аякже, аякже.

⎯ Угу. А були такі старці, шо вони мандрували в парі, чоловік разом з жінкою? І співали разом?

М.В.: Да!

⎯ Були?

М.В.: Це позаторік було, жінка з чоловіком, да. Ішли і він грав, і вона коло нього стояла. Аякже, чоловік та й жінка при ньому, аякже. Старі обоє.

⎯ Це на базарі?

М.В.: На базарі, на базарі!

⎯ По хатах такі не ходили?

М.В.: Ні-ні-ні, ніколи, ніколи. Тільки на базарі.

⎯ Чи ви пам’ятаєте з вашого села які фамілії цих старців?

М.В.: Я не знаю… Де?

⎯ Не знаєте?

М.В.: Та якісь чужі.

⎯ А з вашого села, ви кажете що були старці шо просили?

М.В.: Ну то чекай, я знаю хто там? Шо я буду казати такі тоже…

⎯ Не пам’ятаєте?

М.В.: Не дуже знаю, да. Були (…), якісь приходили ті жебраки та я шо, знаю?

⎯ Угу. угу.

М.В.: Це ж таке.

⎯ Да. Чи вважалося гріхом обідити старця?

М.В.: Обідити?

⎯ Да.

М.В.: Як шо? Я вірую в Бога, то як я його обіжу?

⎯ Не можна?

М.В.: Як я переділю собі та й дам йому половинку чи шо.

⎯ Чи часом було таке, шо старці ночували в хатах?

М.В.: Ні, в мене ше не ночували.

⎯ Не було такого?

М.В.: Не було такого.

⎯ Як ви думаєте, чи ці старці мали свою сім’ю? Чи були самі?

М.В.: А я не знаю за старці, я з ними компанію не мала.

⎯ Ні, ну ці шо… Ви просто не знаєте про їх життя, ні?

М.В.: Канєшно не знаю. От прийшов, помолився.

⎯ Так.

М.В.: Та як помолився — та й дальше маєш.

⎯ Да.

М.В.: Та й всьо. Та й пішов.

⎯ Ага. А коли вони зникли? Коли вони перестали вже ходити?

М.В.: Як комуністи вже цево.

⎯ Прижали їх?

М.В.: Прижали. Да.

⎯ Чи влада забороняла їм ходити?

М.В.: Да, да, да.

⎯ Забороняли? Угу. Під час колективізації чи вони були, чи не було їх?

М.В.: А я не знаю, я ще манєнька була.

⎯ Не памятаєте, да?

М.В.: Не помню я.

⎯ Угу. Ну що, тоді в нас про церкву. Скільки в селі церквів є?

М.В.: Ну це одна в нас, бо ідну комуністи… Комуністи ідну розібрали.

⎯ Так?

М.В.: І хрести поламали все, да. Все комуністи…

⎯ А в якому році?

М.В.: Я не знаю. Ну то ж комуністи… Церква стояла туто де магазин построїли. Церква така… Ще царська церква, да.

⎯ Правда? Давня, да?

М.В.: Да. І прийшли чолові́ки, і розібрали, порозкидали всьо, хрести позабирали так, порозкрадали (…), повикидали все (…).

⎯ Марія Василівна, чи пам’ятаєте ви як колись проходили весілля, сватання, наприклад може у вашої сестри, чи у ваших родичів?

М.В.: Ага.

⎯ Чи кликали тоді родичів? Як це було?

М.В.: Аякже, родичів, саме вперед родичів.

⎯ Правда?

М.В.: Аякже.

⎯ А кого брали за старостів?

М.В.: За старостів?

⎯ Угу.

М.В.: Брали тоже з родичів. Аякже.

⎯ Чи сватали дівку перед весіллям?

М.В.: Перед весіллям?

⎯ Да.

М.В.: Я це не знаю.

⎯ Ну сватання робили, договір?

М.В.: Ага.

⎯ Як це у вас називалося?

М.В.: Ну пили могорич, сватання робили.

⎯ Називалося «пили могорич»?

М.В.: Да.

⎯ Угу. Ви знаєте чи були такі випадки, щоб між собою могли подружитися родичі?

М.В.: Родичі?

⎯ Угу. І що про це казали люди? Це гріх?

М.В.: Сміялися, гріх.

⎯ Гріх, да?

М.В.: Да.

⎯ Але чи були такі випадки?

М.В.: Ну як дурні були, такі дурні, шо вже і ніхто не сватав, то вже мусить за своє, але це ж не гарно.

⎯ Правда?

М.В.: Це ж ідна кров.

⎯ Угу. Чи ви пам’ятаєте, в дитинстві вам мама або бабушка, чи співали вам такі над колискою пісні?

М.В.: А, ну канєшно.

⎯ Вашим сестрам?

М.В.: Ну аякже.

⎯ Пам’ятаєте ви ці колискові?

М.В.: Ну аякже. Нє, я то не пам’ятаю, але знаю шо (…) коло дитини там співають.

⎯ Чи у вас були діти?

М.В.: Нє.

⎯ Не було? (…) А чи розказували дітям казки?

М.В.: Аякже.

⎯ Пам’ятаєте хто вам розказував?

М.В.: Нє, я не помню, (…) то були казки. Хто розказував як дитина голодна?

⎯ Правда?

М.В.: Да.

⎯ Угу. А чи карали тоді батьки дітей?

М.В.: Ну, карали як було за шо, як збитки робили то й таки били, аякже.

⎯ Да?

М.В.: Щоби збитки не робити.

⎯ Угу. Чи навчалися діти в школі тоді, як ви були маленькою? Скільки класів вам прийшлось окончить?

М.В.: Я тоді, я вісім класів кінчила. Да.

⎯ Чи шось ви кінчали ше більше, чи ні? Не зда́лося більше нічого? Якісь курси?

М.В.: Це таке було діло, я ше б дальше вчилася, бо в мене голова хароша була, тепер я слаба.

⎯ Угу.

М.В.: Ше б дальше вчилася, але я почула це діло, шо «Вчися, не вчися — ти стражнікова дочка, не будеш мати права голосу ніде!» Доки де совєцька власть. Всьо! Та я тоді думаю, коли закінчила вісім класів, (…). 

⎯ Да?

М.В.: Да. Отаке.

⎯ Так вам і получилося в житті?

М.В.: Да, отакі і (…).

⎯ А де ви робили?

М.В.: Де я робила, я робила в клубі. Робила (…). І не стала робити, прийшов Шейлехман, як трахнув мене носком у зад! Да. «…. стражнікова дочка». (…) «Стражнікова дочка, тобі тут нє мєсто!» Як трахнув мене у плечі! Вилетіла (…). Возьми тут работу! Ти не маєш…

 

М.В.: Де я не робила, на посадах: «Стражнікова дочка, не маєш права, ти чо сюда прийшла?» Як був Шейхман, дуже… Він жид і ці жиди карали людей. Так. Жидівська власть була. Не добре, дуже… Так карали цих бідних!

⎯ То де ви потом проробили?

М.В.: Ну де я вже робила, як я слаба, заболіла, бо це ж переживання? І голодовка, і не дають ніде робити? І я захворіла, так шо я робила так… Я робила телефоністкою на пошті, поробила трохи, сняли через те саме. Робила в заводі телефоністкою. Потом продавцом робила я на тій стороні, (…) буфеті. О. І робила в страх. інспекції. По страхуванню.

⎯ Да?

М.В.: Да.

⎯ В колгоспі ви не робили?

М.В.: В колгоспі я… Та мамі помагала, но я не робила. Щитайте не робила в колгоспі. То таке… І так … Потом я заболіла, (…) в мене.

⎯ Марія Василівна, а чи були такі випадки що розлучалися чоловік і жінка?

М.В.: Ну як, шо, не було? (…).

⎯ Чи тоді могли одружитися другий раз жінка і чоловік, чи вже ні?

М.В.: Тоді ж шо? Одружиться, це по согласію канєшно. Як шлюб, шлюб по крайнєй мерє, зараз шлюб беруть.

⎯ Угу.

М.В.: Так де шлюб та й шлюб. Та й знаєш, шо на віки ти повинна із ним жити, і він з тобою, але як (…), як він бандіт і не признає? То й шо?

⎯ Мусіли розводитись?

М.В.: Да! Шо він (…).

⎯ А чи були такі випадки що появлялися в сільських дівчат позашлюбні діти, і як до цього ставились?

М.В.: А! Позашлюбні діти?

⎯ Да, байстрюки.

М.В.: Байстрюки, ну то шо…

⎯ Чи їх жалували, чи їх зневажали, як? Самих жінок тих, самих дівчат.

М.В.: Е, це шо, канєшно… Аборти робили та то і другоє, ну то шо ж?

⎯ Але якщо вже появилася така дитина? То як складалася доля цеї дівчини, жінки?

М.В.: Ну та складалася, шо поговірка була, та тільки то. Та більш нічо. Ну шо?

⎯ Вона вже була нещасною до кінця віку, да?

М.В.: Ну канєшно.

⎯ Чи ви знаєте такі випадки в сільських дівчат? Хто лишився у вас з дитиною?

М.В.: В мене ні. В роду в мене не було.

⎯ Але може в сусідки чи в ваших…

М.В.: Не знаю, я за це не скажу, не знаю.

⎯ Угу. А коли помирали батьки то кому доставалося господарство після них?

М.В.: Дітям. Родині.

⎯ Родині, да? Чи ділили порівну, чи діставалося меншим?

М.В.: Як кому, як батько лишив завіщаніє, дати добре на яку дитину то й так було.

⎯ Угу.

М.В.: То таке.

⎯ Чи ви пам’ятаєте, з вашого села ходили хлопці або дівчата на сезонні заробітки?

М.В.: На сезонні заробітки? А шо не ходили? Ходили.

⎯ А куди?

М.В.: А шо? Хто куди. На радгоспи раньше були.

 

⎯ Марія Василівна, чи ви пам’ятаєте, хтось із ваших родичів, чи брав участь у революції або в громадянській війні?

М.В.: У громадянській війні?

⎯ Угу.

М.В.: На цій війні шо була?

⎯ Нє, це вітчизняна, а в громадянській, вісімнадцятий рік?

М.В.: Вісімнадцятий?

⎯ Ну да. Після революції. Ви про це не знаєте?

М.В.: Я про це не знаю. Я ще (…).

⎯ Так, добре, чуть дальше ми підемо. Чи заборонялося в тридцяті роки співати християнські колядки або щедрівки?

М.В.: Чи забороняли?

⎯ Да, чи ходили щедрувати, колядувати діти?

М.В.: Ну казали, як там учителі, у школі. Ти ж була, то знала тоже.

⎯ Да.

М.В.: Ну то шо я буду говорити? Так і казали вчителі.

⎯ Угу. Чи колядували ви у своїй сім’ї?

М.В.: Нє.

⎯ Не колядували? Угу. Чи співали, чи було у вас шо збиралися окремо чолові́ки і співали чумацькі або козацькі пісні?

М.В.: Нє.

⎯ Такого не було, да? Угу. Чи співали у вас частушки?

М.В.: Частушки? Та як понапиваються там десь хтось, я чую, так в мене не було цього діла.

⎯ Не знаєте ви, да?

М.В.: Нє.

⎯ Чи ви можете сказати про гончарний промисел? Про гончарів? Чи їх було багато у вашому селі?

М.В.: Було-було.

⎯ Да?

М.В.: Було-було, багато гончарів було.

⎯ Чи були ваші сусіди гончарі?

М.В.: Гончарі. Та то там іше…

⎯ Є, да?

М.В.: Одна тільки лишилася.

⎯ Правда?

М.В.: Одна.

⎯ Можна з нею буде поговорити, да?

М.В.: Да-да-да, оце вона.

⎯ То це вона всьо розкаже?

М.В.: Ну да.

⎯ А ви не можете згадати скільки, наприклад їх було колись?

М.В.: Багато було.

⎯ Як ви думаєте, скільки сімей?

М.В.: Скільки сімей? Там, там…

⎯ Назвіть їх. Які фамілії?

М.В.: П’ять… Назвати? Так я фамілії, то я не можу так.

⎯ Не пам’ятаєте, да?

М.В.: Не помню фамілії. Оце я сусідка, то я знаю, це (…). А ці то (…) я знала всьо, а так щоби дотошності то… Було шось, п’ять було їх в Джурині.

⎯ Так… Який був національний склад села? Тільки українці жили чи ще хтось жив?

М.В.: Усілякі. (…).

⎯ Але говорили всі українською мовою?

М.В.: Да, да, українською.

⎯ А в церкві якою проповіді читали?

М.В.: В церкві українською.

⎯ Тоже українською? Чи були росіяни які проживали до тридцятих, в тридцятих роках? Чи вони говорили українською мовою? Руські. Чи нє? Чи вони по-своєму говорили?

М.В.: Хто як.

⎯ Хто як міг, да? Чи були у вас такі проблеми, наприклад, якщо ви приїжджали в район, чи вам треба було переходити на руську мову, чи не треба?

М.В.: Нє-нє.

⎯ Ви українською говорили, да? Чи були у вашому селі малярі що малювали ікони або образи?

М.В.: Ікони?

⎯ Так.

М.В.: Ото коло мене, він тоже робить ікони, зараз.

⎯ Правда?

М.В.: (…) викидали ікони в річку. Плили, пливли. Да повикидали.

⎯ А як цей чоловік називається?

М.В.: А?

⎯ Як цей чоловік називається?

М.В.: Цей?

⎯ Да.

М.В.: Гончарук Мішка, він образи робить дуже гарні.

⎯ Правда?

М.В.: Да-да-да. (…) художнік.

⎯ Недалеко тут живе?

М.В.: Ось за дві хати.

⎯ Скільки йому років?

М.В.: Ну наверно років шістдесят.

⎯ Угу. Так шо з ним тоже можна поговорити?

М.В.: Аякже! Аякже, Мішка.

⎯ Скільки колись образів було в хаті?

М.В.: Образів?

⎯ Угу.

М.В.: Хто як, як багачі то мали багато образів.

⎯ Правда?

М.В.: А шо ж? А бідні там образ, два, три, тако.

⎯ Угу. У вашій хаті були образи?

М.В.: Аяк? Ооо! Самі найдорожчі.

⎯ Правда?

М.В.: Тато, тато дуууже молився Богу! Він буде так, як Ісус Христос.

⎯ Так?

М.В.: Повірте ше да. Горілки не пив, м’яса не їв, жирного не їв, і на тільки пісні їди.

⎯ Да?

М.В.: І дуууже… Як молиться Богу то аж час-півтора. Да.

⎯ Так довго, да?

М.В.: Да, такі молитви довгі. Такі священні (…) Біблія і Євангеліє.

⎯ Чи говорили що не можна свариться перед образами?

М.В.: А ніколи в світі. Канєшно говорили, аякже.

⎯ Це гріх був, да?

М.В.: Да, гріх великий.

⎯ Чи ви знаєте про те, що робили як ікони ставали старими вже? Як з ними поступали?

М.В.: Чого? Святий, гарно обчистити його, повісити хороший рушник, всьо. Молиться Богу…

⎯ Не нищили його?

М.В.: Ніколи в світі!

⎯ Ніколи?

М.В.: Так як (…).

⎯ Не можна, да?

М.В.: Ніколи в світі! Дуже щоб чистий був образ і молитися Богу до нього.

⎯ Ага. Ше таке є питання: чи ви вірите в то, що душі померлих залишаються жити і шо вони приходять деколи до людей?

М.В.: Да! Приходять. Це я дійсно бачила.

⎯ Чи ви знаєте такі випадки?

М.В.: Да! У мене було.

⎯ Правда?

М.В.: Да, мама ходила всьо врем’я. Всьо врем’я мама ходила, і ходила, і говорила, чисто всьо. Оце.

(…)

 

⎯ Чи ви бачили, чи це воно вам ввижалося, чи як було?

М.В.: Ну, вобшем, я і первий чоловік. Прийшов із кар’єра ше. І це було ше до нього. Я кажу: «Міш, ти не віриш в це діло?» — «Не вірю. Не вірю». — «Ану слухай!» Лежимо. «Слухай, слухай, слухай». Гуп-гуп! Відкриває двері і входить в хату мама. Моя рідна.

⎯ Угу.

М.В.: Ой… То я ж уже знаю свої мами як вона дихає, як пойде, чисто всьо.

⎯ Чи ви це бачили, чи вам так ввижалося?

М.В.: Ну, я не бачила, канєшно, бо побачила (…).

⎯ Просто увижалося, да?

М.В.: Да. А друге то на Очакові це було діло.

⎯ Угу.

М.В.: Іду я з пошти. Уже змінилася, то йду опівночі і чотири кілометри туди йти. І я йшла ночью. Таке горе мені було. (…) Приходжу. Мама на п’єці, а я на топчані, так ше колись було, ше тако й зараз. Та й там повечеряла-повечеряла та й лягай. Ну й лягла. «Стук-стук» у сінні двері, я думала шо це хлопець який. Думала шо це той самий, шо ходив до мене. «Стук-стук» — я не відкриваю. На третій раз уходит чоловік, незнакомий, нічого. І сідає (…) Шо мені робити? (…) я тоді в крик: «Мамо! Мамо! Мамо!» — «Ой, дитино, шо таке? Ой, шо таке?» Мама встає — його не стало.

⎯ Такий привид?

М.В.: І такий вітер, і такий вітер по хаті шо всі плака́ти, всі попадали плака́ти. Оце. Точно я бачила лічно. Оце діло. Так, було-було.

⎯ Угу. А тепер ше трохи, тут такі окремі питання…

М.В.: Прівідєніє вобщім це називається.

⎯ Да?

М.В.: Прівідєніє, да.

⎯ Да. Про євреїв. Як вони проводили свої весілля? Чи ви були колись на єврейському весіллі?

М.В.: Ооо вони весілля яке робили! (…).

⎯ Правда?

М.В.: (…) тисячі там, несчитані, як вони робили весілля тоді. (…) їх право було.

⎯ Чи вони мали на своєму весіллі свої музиканти? Своїх музикантів?

М.В.: Був один.

⎯ Як його звали?

М.В.: Я, вобщем, фамілії не помню.

⎯ Не згадаєте?

М.В.: Но знаю, шо один на клярнет грав.

⎯ Ага.

М.В.: Да.

⎯ Єврей, да?

М.В.: Да, жид.

⎯ Чи запрошували жиди мужиків на свої…

М.В.: Ніколи!

⎯ Ніколи?

М.В.: Ніколи.

⎯ Вони собі самі?

М.В.: Самі собі.

⎯ Угу.

М.В.: Ніколи…

⎯ Чи були хазяї серед євреїв?

М.В.: Як це понімати?

⎯ Ну чи вони мали якесь хазяйство, чи городи, чи не було?

М.В.: Нє-нє-нє! Вони городи здали в колгосп нашим, шоб наші робили. Був Сухров.

⎯ Угу.

М.В.: Так вони здали, шоб наші робили, а не хтіли робити (…), ледацюги.

⎯ Да?

М.В.: Звідки вони жили? І нігде не робили і жили! І… По самі вуха жили (…). Да.

⎯ Чи були бідняки серед євреїв? Старці?

М.В.: Старці?

⎯ Да.

М.В.: Як були, то вони міже собою отак. Ділилися.

⎯ Ділилися, да? (…).

М.В.: Да, да, да, не так як мужик, да. Вони сволочі хитрі.

⎯ А де вони збиралися на службу?

М.В.: На службу була, значить, церква спеціальна, жидівська. Отуто. (…) зараз, оце ж центр, да. Була церква, і був цей самий рабін, і всьо це, все я помню, так, да. Він помер та й уже, уже розбіглося та й вже всьо.

⎯ Не було вже, да?

М.В.: Да.

⎯ Ага. Чи були у євреїв наймити?

М.В.: Наймити?

⎯ Да. Шо робили там у них.

М.В.: Ну канєшно, куркуля, от вони не годні були даже запалити.

⎯ Євреї, да?

М.В.: Да! От іде жінка десь на базар чи шо, іде, бо жидів тоді купами було. «Іди до хати, запали мені, бо я не годна запалити». Такі ледацюги були! «Іди запали!» — «Шо дасиш?»

⎯ Ага.

М.В.: Ну, кусочок хліба… Стакан молока…

⎯ То ви це пам’ятаєте?

М.В.: Да-да, це я помню, було-було!

⎯ Добре.

М.В.: Такі ледацюги… А їли-пили за вас.

⎯ Чи були євреї у власті тоді?

М.В.: Ооо! Вони перві!

⎯ Да?

М.В.: Вони найбільше їх робило то це і власть була.

⎯ Угу.

М.В.: Чи воно грамотне, чи не грамотне — а на должность! С німи тода шо ти нехай буде десять класов, а воно перве (…) і стане (…) має право.

⎯ Да?

М.В.: Бо керував жид. Да.

⎯ Оцей Шейхман?

М.В.: Аякже!

⎯ То це яка в нього була должность, він голова сільського…?

М.В.: Голова сільсовєта був. Комуніст.

⎯ Це тоді (…).

 

М.В.: Прийшла душа відвідати, то стали люди відати. Вийшли люди із-за столу — пішла душа в дорогу. Стала душа спочивати, а над нею Божа Мати. (Співає)… сліди залишила. Вийшла я до родини, де справляють роковини. Вийшла я у цей день, де справляють сорок день.

⎯ (…) ?

М.В.: І ше, ше багацько, но ти знаєш, як я сама тако — то я всі переспіваю. А чось туто шось, знаєш? (…) Ну шо?

⎯ Не можете згадати?

М.В.: Не можу.