Цимбалій Софія Панасівна, 1914 р. н.

— Скажіть, а ваш, скіки в вашого батька було дітей?

С. П. — Восьмеро.

— Восьмеро. А дівчата чи хлопці?

С. П. — Було п’ять дівчат і три хлопці, то під голод померли, осталось нас тіки дві — оце я та одна сестра ше.

— Скажіть, а як в вас там у Морозівці називали кутки? Вулиці ото — там та, там та? Не так як тепер, а колись?

С. П. — Ото, якось, то Морозівка, оце якось, шо вона вся Морозівка. Ну, а то, то Сидорівка, а то чи Набуківка чи я, в обшем, вже позабувала. Бо я мало-мало жила дома, я у наймах жила.

— Ви в наймах довго були? А де ви жили от саме, на якому кутку, як називався куток? Там, де ваш батько жив?

С. П. — Ну, це я вам точно й не скажу, як він називався. Шось я оце, ото знаю, шо ото кажуть, ото Роговівка там десь, а де воно, то я це вам не знаю як. Ну, а оце в нас, мабуть, наш куток Набоківка звався.

— Набоківка, да?

С. П. — Ага.

— Скажіть, а от ваші батьки були, відносились до бідняків чи середняків?

С. П. — До бідняків.

— До бідняків. Вони землі не мав батько, ні?

С. П. — Батько мав землю, шось дуже мало, десь чи купував, чи я не знаю, де, шо в нас десь то там десь поділок був, то там оце земля. А огород в нас тоже був гидкий, ми бідно через те й жили. Батько своїх синів було. В мого діда вже було три сина. То один ото жив отдєльно, а батька мого тоже отділили, треба було моєму батькові жить, так чого ж вони з тим дідом. Ну батько мій з батьком своїм не вжив, не владнали, та оставив середнього сина, а мого батька… А знаєте, раз як землю давали — це общество дало землю, прямо так, як вигін. Та ото там мій батько построївся, і город такий — пісок, дуже гидкий. А вже як ото революція стала, то є давали землю, ну мій батько не брав землі.

— Не брав землі?

С. П. — Не брав. Бо дума, це таке — у багатих одбирали та давали бідним, то вони не брали землі. Ото скільки там у їх було, знаю, вже не знаю, як вони, шо десь і купили там у Шушвалівці землю. А так, у їх не було землі й жили. Ну, коровки держали, ото пара коровок ото — ними й возили, й обробляли землю, і яка в них була, бо не було. То є люди брали землю. А батько та мати побалакали — як ми братимем ту землю, шо їх у багатих поотбирали, а ми братимем, та будем ще за неї отвічать. То вони й не брали, так жили, поки колгосп. А тоді пішли в колгосп, то ото ж уже таке не було в нас землі.

— А зразу пішли батьки в колгосп?

С. П. — Зразу.

— Зразу пішли.

С. П. — Зразу.

— Ну, бо в них не було там ні скотини багато, нічого?

С. П. — Не було ні скотини, уже батько корову проміняв та виміняв частину млина, вітряка. Та ото, мабуть, год помололи, та таке, уже ж таки дивись мірчу візьмуть і все, стало та. А тоді колгосп, та забрали той млин у колгосп. Та осталися без нічого. А тоді ото під голод та ще й корова пропала перед голодом. Та ото через те й сім’я вимерла, бо не було ні корови, і не було нічого, і з колгоспу тоже ж нічого не давали. Бо тоді люди мерли, є сімейства цілі ж повимирали. А мати в мене вмерла в 1937-му годі.

— А в 1937-ім годі вона чого, як від голоду?

С. П. — Боліла, боліла, ага, боліла. І ото вони вмерли, була водяна болізнь, знаю, й воду викачували й усе. Ну, а тоді таки год пожили і вмерли.

— Скажіть, а хто її лікував, матір, у лікарні?

С. П. — У лікарні, в Градизьку.

— Брали, да?

С. П. — Який, чи Комарецький його врач був, чи я не знаю, його нема того врача. То то, знаю, шо, а тоді в Лебехівській був, лікар приїжжав, то всеравно ніхто не вилічив, а мати вмерла.

— Скажіть, а були такі, шо, ну не йшли в колгосп в вас у селі?

С. П. — Були.

— Були такі, да?

С. П. — Були такі, шо довго не йшли, а тоді таки й пішли в колгосп. А були такі, шо довго не йшли.

— Скажіть, а багатих в вас, таких зажиточних було багато чи ні?

С. П. — Та не багато, не дуже вони й зажиточні були. В них таки земля була, і таки вони хазяйни були, то порозкуркулювали їх.

— Порозкуркулювали й повисилали їх, чи як?

С. П. — Ніде їх не висилали, так вони дома. Зразу в колгосп їх не приймали. А тоді поприймали їх і в колгосп, і жили вони. А двох забрали в нас, як ото в нас в якімсь годі, чи в, забула вже, в якім годі, шо брали їх. То двох узяли, то так їх і не вернули.

— Не вернули?

С. П. — Не вернули. Один вже старий чоловік, а один не старий, ну забрали їх, то ото вони їх і не повертали.

— Вони куркулі були, казали?

С. П. — Ага. Казали, шо куркулі.

— Скажіть, а в вас комсомольці були в селі? Комсомольці ото такі?

С. П. — Та були, якось нічого, ну такі вони, нікого в нас не взяли під Німеччину, не позабирали, й не повбивали нікого. Це в Чигирин-Діброва, там сусідське село, то там є, і вбивали.

— Убивали комсомольців отіх, шо розкуркулювали, да? То в війну їх повбивали, да?

С. П. — Це німці як уступили, то їх, активістів. То повбивали. Отам казали, шо і того й того вбили, ну це по-сосіцьки село, я їх, правда, й не знала отих людей, шо повбивали. Ну, а повбивали. Чули ми, шо ото казали, шо в Чигирин-Діброві повбивали, ну, а в нас нікого не вбили. Оце й німці були, то нікого не те, не вбили. Правда, голова сільради, то він же, мабуть, і комсомолець був і все, то так і казали, шо якийсь поліцай його й побив, ну, а нічого. А тоді таки, як уступили після німців та красні, то його забрали у армію, то таки…

— Скажіть, а от у вас, в вашому селі, в Морозівці колективізацію проводив хто – свої чи чужі, наїжджі були, шоб ото в колгосп заганяли?

С. П. — Оце вже я вам за це не скажу. Знаю, шо було на збори оце і йде батько мій, і все, а хто їх, хто до тамечки був, по-моєму, й чужі були.

— З Градизька наїжджали?

С. П. — Навєрно, це в нас же був тоді Градизький район, це нас перевели, шо  Глобинського ми тепер, а тоді Градизького. То були, за позику були, як оце позика підходе, то шо творили за ту позику хоч. Ми ж тоді робили дурно в колгоспі, ото дадуть тамечки по скікись, то ми на позики підпишемося, то ше й должні останемося. Ото так ми жили.

— А бувало так, щоб зачиняли там, чи били за те, шо хто не виконував позику там?

С. П. — Ні, цього не було, не було цього, бо я знаю, шо я тоже раз от одне розпишуся і все, ось в мене нема ні грошей, нічого. То це саме наші ходили тамечки усе ото за позику, ну я не розписалася. Коли на другий день збори, і мене в презідію, сідай у презідію, а я цей в презідії так не любила, ну чого це я туди сідатиму. А тоді таки ж заставили, шо зборів не будем откривать, ну сіла я, посиділа. Так був чужий один, і ото балака-балака, а тоді обернеться та прямо в очі штрика, шо як, таки ж коло неї посиділи скіки людей, а не підписалася. Ну я вже сиділа, а тоді, думаю, буду розписуваться по…

… йтиму, бо нема кому корови загонить. Ну розписалася, а він тоді на нашого, на того, що я розписувалася у його на ту позику, а він — чого ви її пускаєте? Він каже — а чого ж ми її держатимем, вона вже розписалася, то хай іде. А він — шо це, учора скіки, та не розписалася, а сьогодні ніхто їй нічого не казав, і вона розписалася. А там один був у презідії, в тій, шо це на позику, та — шо, їй совєцька власть не нужна, нічого, шо вона не хоче підписуваться. А я кажу — оце хоч сидіть, хоч не сидіть, якшо він, кажу, не зна, шо балакать, а яку ж я власть знаю. Шо ж, як я дитиною була, може, як ще война началася така, шо я кажу, оце кажу, як не зна, шо балакать, то хай кажу не йде туди, де не слід.

… ну нема ж грошей, а налоги які накладали! То трудно було жить, ну, а шо ж ви зробите, уже ж жили.

… оце ж накладуть і мняса 40 кілограм, і хоч у тебе нема нічого, а ти давай.

— А де ж брали тоді?

С. П. — А купували. І картоплю оце здавать, то було їздимо за Дніпро купувать цибулю та часник, та ото за картоплю вже здаємо, шоб було таке, шо можна здать, часником або цибулею. А за Дніпром там багато росло, люди вирощували ото часник, цибулю, то купували. То було й тоді плохо, ну а як оце й тепер така все дорожнеча, то тоже негарно.

— У голодовку багато в вас людей померло?

С. П. — Багато, дуже багато. Єсть сім’ї повимирали, шо й однієї душі не оставалося, повимирали. Оце знаю, мати моя хрещена, було, мабуть їх п’ять душ: чоловік умер в неї, а було три хлопці і одна дочка, четверо, то померли всі, й одного не осталось. То це знаю по- сусіцьки, бо це там моя мати хрещена жила, то померли всі.

…Боже, сімей стіки було, то оце оця Рогова тож вона пішла заміж. І які там вони й багаті були, а всеравно їх розкуркулювали.

— Все одно розкуркулювали?

С. П. — Розкуркулили, бо вона ж мені оце розказує тепер, я то тоді в дядька жила. Дядько в мене жив бездітний, материн брат, то я в їх ото, мабуть, годів три жила і під голод, то я так вижила в їх, бо дядько каже — я ж не можу всього сімейства спасти, а ти ж уже живи в нас. То я в їх ото й жила.

— А дядько де працював?

С. П. — Дядько працював у радгоспі. Як заснувався радгосп ото «Красний партизан» отам у Шушвалівці, то він там завідуючим був, а тоді тоже серцем дуже болів, та перестав робить. То ото він у 1943-ім годі вмер, ще й, бо я, було ж, ходю до їх, бо я в їх була, то жила, то ходю часто. То дядько, було, й каже, шо — та ходи хоч до мене, бо я як помру, а ті дядьки в Сібірі, один евакуірувався з тракторами, та десь у Сібірі був, а другий на поселяни поїхав, та там ото був той дядько, то я було до них ото ходю.

— Скажіть мені, як ви до колгоспів, як ви в найми ходили, то до кого ви наймалися?

С. П. — Оце я в сусід в одних, у Морозівці в двох сусід пасла, це я ж невеликою була.

— А скільки вам років було?

С. П. — Я не знаю, я мабуть найнялась, поїхала до бабусі в Шушвалівку з батьком, а дядько там жив і бабуся, вдвох, то вони мене оставили пасти, то я ще мала була, мені, мабуть, сім год було. А дядько каже — оставайся, я як ви малі були, то я у вас пас, а дядько ше був тоже такий хлопчаком, це материн найменший брат, каже — я в вас пас, а тепер ти в нас паси. То я в їх ото попасла год, а тоді найнялась до своїх у Морозівці, два годи в їх служила. Було сосіди й кажуть, шо — не служи, вони такі вредні, батька перестрінуть і кажуть — заберіть дівчину, вона така, вони її дуже заставляють усе робить. Така тітка була, шо ото збуде мене, з братом грушами ділились, то вона мене поночі збуде — іди позбирай груші, тіки не підряд, а так, там та там, а назбирай хоч корзину груш. То той дядько прийде ж дньом там його позбирать груші, бо ти вже, навєрно, визбирала, а я ж уже не кажу, шо тітка мене послала, шоб я позбирала.

— Ще вночі?

С. П. — Ага, ще рано, поночі, а вона мене ото пошле, то було батьку ото й кажуть, шо заберіть. А тоді вп’ять я в других сусідів, ну в тих гарно мені було.

— А в цих ви шо робили?

С. П. — Тоже пасла.

— Теж пасли, а шо вони вам платити за це?

С. П. — Я вже не знаю, шо вони мені платили, і хлібом платили.

— А вони багатші були?

С. П. — Та вони не дуже й багаті, ну не було у їх пастухів, то треба наймать пастуха, то ото я в їх пасла, то то хароші — і дядько хароший був, і тітка така, шо мені і на пашу надає, і все чисто, така хароша, оце вона тут і вмерла у Кагамлиці. То я було до їх і ходю, і оце куди йдуть вони, шо діти в них малі були, куди йдуть, то всегда мене гукають — йди, побудеш із дітьми, бо ми йдемо десь чи ще гулять, це вони ж молоді були та ходили, то я їх усегда. А тоді я, як забрав мене дядько, то я то в їх уже пасла, поки і в колгосп пішли. То тоді вже я стала в колгоспі робить, а то в дядька я жила, бо тоже в їх дітей не було, а пасти треба було. А дядько пішов найперший, бо він же партійний був, та й пішов у колгосп найперший. То одрізали й толоки тамечки йому серед трави, там луки були в нас, і ото на тих луках одріжуть ото, гарну й толоку, й усе, то я недовольна, шо то ж я була на толоці з пастухами пасла, а то вже сама, бо одрізали толоку. То ото я в дядька й вижила, а тоді ото як пішла в колгосп, то ще в колгоспі робила, усе врем’я робила в колгоспі, ніде я не була. Ото на вербовкі в Харькові чотирі місяці була, бо вербували тоді, та ото нас, мабуть, вісім дівчат їздило, та ото там ми поробили по шість місяців, а то я в колгоспі все врем’я робила.

— А шо ви робили в колгоспі?

С. П. — На роботі — на різних роботах, на різних. А під войну і окопи копали, і шо ми не робили. Були і в Градизьку, окопи копали, то було тамечки спимо і у хатах у холодних, і де хоч ???… окопи копали. 

… я ж вам кажу, шо давали хліба там по скількись грам, а грошей нам не давали нічого.

— А за шо ж ви справляли собі одежу, або шось таке?

С. П. — Отож за оте й справляли — то шили в швальню, в швальнях шили ото та заробляли, то ото десь вигодуєш там скотину якусь або шо, та продаси. Та налог заплатиш, та як останеться, то шо-небудь і собі купиш. А то жили бідно жили, бо робить робили, а платить нам нічого, я ж кажу, на позику підпишемось та й усе.

— … нічого не держали вже за колгоспом?

С. П. — А, ні а тоді таки взяли теличку у колгоспі, та вигляділи, та й держали корову, уже ми держали, поки оце, все врем’я ми держали, і сюди переїхали, то нам, правда ж таки за хату виплачували гроші.

— А, це як ви переселялися, так?

С. П. — Ага, як переселялись, то виплачували ж нам гроші, то ми ж за ті гроші строїлися, та дерево ж купували, усе купували, топтали хати.

— У вас топтана хата ця?

С. П. — Ну ця на сохах у нас хата, це в нас хата куплена. Ми жили, я жила в Борисах десять год, дванадцять з чоловіком, а тоді він робив у Градизьку, він робив, правда, й в  Кременчуці на автобусі, а тоді в Градизьк як перейшов, так ми оце тут купили хату.

— А то взагалі то топтані хати в вас?

С. П. — Пошти топтані всі хати.

— А як збираються, як збираються на оце топтати хату, то людей багато сходиться?

С. П. — Бува, що й душ до сорока. Оце де моя сестра живе, то це там топтали, то душ мабуть сорок було, то треба ж кажен день — оце ми сьогодні фундамент закладем, тоді ото витопчем хату одну, другу, і так ми гуртом топтали хати, бо нам же і не було як ні харчів, коли ж хто шо привезе, то зварим там шо-небудь, а тож кажде із своєю кошолкою їзде, бо не було…

— … було скоро?

С. П. — Скоро, скоріше стройтесь, бо то ми ото за год, на другий год уже ми ввійшли у свою хату, а дома то порозбивали хату, повітку, все порозбивали, та тоді нам ото гроші повиплачували. А то нам усіх не давали за хату.

— А люди не хотіли, люди не хотіли виселятись звідти?

С. П. — Конешно, шо не хотіли. Є такі, шо сиділи до останнього, ото якби не переселялися, якби того нічого, та як же так, це не те, шо хтось придумав, а значіть море і все. То є прямо приїжжали і виряжали, шо йдіть, бо однаково ж море пустемо, а ви як будете. То ото ми правда зразу, приїхав голова цей же цього колгоспу, все ж розказав, у нас теперечки радгосп, а то ше колгосп був, приїхав і каже — будем давать вам усадьби, все і давайте по одній душі з сімейства, шоб возили. То ми й цемент возили, то ми й шіфер возили, й дерево возили, й все чисто возили туди на склад, у те, на бригаду, а тоді вже ми получали. Правда, вже я привозила собі тоже дерево, то там були люди, кажуть, чого ти будеш кудись везти, а тоді відтіля як ти, то, якшо в тебе вже хата витоптана, то везтимем до хати.

…дрова рубали і саночками возили, ага, в Морозівці, й саночками було возимо, як замерзне Дніпро, то ми у острів їдем, там сухих назбираєм дров, а то і сирих понарубуєм та й топимо. 

— А де лучче там було жити — там чи тут уже, в Кагамлику?

С. П. — Хтозна, ми там жили, то є такі, шо кажуть — ми б і зразу попереходили в Морозівку, якби сказали, шо переходьте, ну а я, то мені тут лучче.

— У Кагамлику лучче?

С. П. — У Кагамлиці лучче, через те, шо тутечки усе, а там вода оце як потопе, то в нас два рази в хаті вода була по вікна. Оце є, но наша хата була нова перший год, як у 1917-му годі була, то це мати розказують, шо по вікна води було у хаті. А оце в тридцять, у 1941-ім, мабуть, у 1941-ім такої води було, шо, правда, вже ми вимощали такі, риштовку робили та вите, то сундук там тошо вимощали. А піч, то не було, печі нема, то я вже до того, було, плачу, до того плачу, шо хто це як дурний село захлонив, шо це прибутна вода, і оце вам і потопи. Добре, як є такі хати, шо на високому місці, шо не топила вода, то нічого, а як у нас топила вода, то я вже було… Глини зразу не навозиш, то ми побачили, шо піч лопнула, та ми давай ту цеглу розбирать, ту піч, та цеглу складать, шоб уже піч построїть, шоб як тіки вибіже вода, то построїть піч, бо як же його жить раньше, оце тіки з печі топили.

— Чи церква колись була там в Морозівці?

С. П. — Була, була, була.

— А яка вона — дерев’яна чи така кам’яна?

С. П. — Ну, по-моєму, вона, коли б, не дерев’яною була.

— Дерев’яна. А як називалась?

С. П. — Як та церква? Церква та й усе.

— А коли в вас храм був?

С. П. — На Спаса.

— Спасівська, да?

С. П. — Ага, на Спаса в нас храм був, і ще я замітю, як і на церкву хрест ізносили.

— А це в якому році, це було після колективізації, чи десь 1937-й рік, чи який?

С. П. — Е, ще до, ще не було колгоспів, як це, бо ще я не дуже велика була, а знаю, шо рушниками вв’язували, мабуть, два чоловіки зносили на церкву хрест, знаєте, яка дзвіниця, як туди, то я знаю, шо названа церква була…

— То це ви кажете, як будували її ви пам’ятаєте, да? 

С. П. — Нє, це вже хрест зносили, не будували її.

— А, тільки хрест піднімали?

С. П. — Це хрест тільки піднімали, а не знаю чого — чи той хрест уже негідний був, чи я не знаю, а коли та церква робилась, я цього не знаю. А знаю ото, шо церкву…

— А ви пам’ятаєте, як її руйнували?

С. П. — Та, знаю, її оце перед ГЕСом, чи перед цим, шо нас виселяли, не знаю, за скіки годів, то розбирали. Два тутечки в нас чоловіки, і вони обидва й померли, розбирали ту церкву, лазили. Було, й кажуть, шо, як таки оце лізуть на ту церкву, якби не лізли, то, може, вона й ще постояла, ну а розібрали ту церкву, не було церкви вже в нас. Ше вона, німці як уступили, то церква ще стояла, бо ще її й отте, одремонували, там був хліб, так навіть, як комора, там хліб був. А тоді уже як німці вступили, тоді ту церкву одремонтували, то там не було дуже ремонту, ну, те, шо в церкві, то все його позабирали, я вам не знаю, чи хто там був, прицепники, то там же було й рушників там всього було багато, і ікон, то хто його позабирав, то це я вам не скажу. А тоді таки церкву оп’ять обновили, правилося.

— Оце в війну, да?

С. П. — У війну, ага. І дітей хрестили, бо я знаю, це в мене куми були, то ще я одного хрещеника в Жовнин возила, ще в нас не правилося, а вже другого, то я тут хрестили, у Морозівці, у цій церкві. Бо це в мене був хрещеник, по-сусідськи ми жили, і ото я троє дітей, і всі нехрищені були, то ми хрестили ті діти, він був той кум і поліцаєм, ми похрестили в ???

— А до того, до війни не хрищені діти були?

С. П. — Були, возили аж у Жовнин.

— А тут не було ні попа, розігнали всіх?

С. П. — Не було нікого, не було нікого, ото тамечки комора, я знаю, й я там робила, в тій коморі, ото то триярували зерно тошо, там ото зерно було в коморі.

— А ото зерно лежить, а ікони були там в церкві, чи повикидали все?

С. П. — Не було, повикидали все, а тоді під Німеччину ото поправили, а тоді вже у’пять розібрали цю церкву і не стало. То є люди понатаскували й дерева відтіля й усе, то, по-моєму, вона дерев’яна та церква була, кирпича я не замітила, шоб там кирпич був.

— Церковний хор був у вас?

С. П. — Був, був, співали, співали.

— А великий хор був?

С. П. — Не дуже великий. Оце в Борисах, то тамечки церкву розібрали це не дуже давно. Оце колективізація, то голова настояв розібрать, так є такі баби прямо під трактора лізли, а не дамо церкву розібрать. Так вони ноччю розібрали.

— Ноччю?

С. П. — Ноччю, тракторами розтягли. І тепер кажуть, яка церква стояла гарна тамечки, прямо хтозна яка, люди ходили відусіль — паски святили й усе, вони розібрали там те.

— …уже, да?

С. П. — Ага, тепер строять уже тепер і в Броварках є, і в Градизьку є, то які там церкви, я правда не знаю.

— Побудували, я бачила в Градизьку будували, будують.

С. П. — Бачили? Ага, ото там є, і в ??? є, а не знаю, та й у Глобині. А то возили ми ото і в Градизьк дітей хрестить возили, і в Жовнин возили дітей хрестить, бо кажде ж хоче, шоб таки хрищені діти були. А оце знаю, шо у нас оце по-сусідськи та були троє дітей і не хрищені вже й великі, то оце ми тоді хрестили в Морозівці.

— Старці ходили, чи були в вас у селі старці, такі шоб просили ото хліба?

С. П. — Бувало, шо ходять.

— По селу, так?

С. П. — Ага, відкіль вони оті такі люди? Ну під голод оце діти як ходили, й наші селянські ходили, ходять ото, шо, може, хто шо дасть ото, то як є шо, то дасть людина, може є така, шо й не дасть, а як є, то дасть. А є такі вже ходили дорослі, бо знаю, вже ж і в голод,  та не було, шо вимінювали — то рушники, то рядна, та все виміняють. Знаю, шо вже ж блинчики пекли, зайшов чоловік — дайте хоч раз шо в рот укинуть. Ну сами ж ми голодні, ну всеравно дам.

— Все рівно давали?

С. П. — Хоч як, а як просе людина. Бо я знаю, вже картоплі викопували, ті шо вони вже поперегнивали, ну а крохмальку в їду, та траншею одкопували та ото їли, пекли ото вже, товкли та ото пекли, того шо в селі картоплі, шо вже вона яка. То знаю, їм оладочок, а йде дві жінки, а ми там ото картоплю ту перебираєм. Ой, вона ж так та жінка — моя дитиночко, дай мені хоч раз укусить, дай мені хоч раз укусить, я вже хтозна коли крихта в мене в роті була, я вже їла той оладок, та й оддала їй. Ну от не можу, от думаю — я голодна, ну не можу, як вона ж просе так шо, я й оддала, кажу — нате та їжте. То ото, було, переживали ми страшне під голод, ну оце вже в 1947-ім чи якім годі, це тоже був, не така таки голодовка була, ну а тоже голод був, то не було нічого. Ну таки люди не мерли, а то в 1933-ім, то там, там вмерло людей, хай Бог милує, сімейства, я ж кажу, вимирали.

— Софія Панасівна, а скажіть, а ви їздили на базар куди?

С. П. — У Жовнин, у Градизьк.

— Скажіть, а там на базарах чи були такі старці, шоб грали на чому-небудь, на лірах там, на бандурах?

С. П. — Були, були такі старці, шо грали, були.

— А ви не запам’ятали, шо вони шо співали?

С. П. — Оце вроді я була зразу й за, а тепер позабувала. Знаю, шо співали оце, бо я було всігда, хоч як, а таки хоч скількись копійок, ну скину. Думаю, воно ж людина сліпа, є такі ну не гідні люди, вже вони не співало, то я було ото даю, шо кину там скіки копійок. А тоді в Харькові як була, а там таких калік було сидить, шо страшне. Ну я, ідемо ми з дівчатами чи на базарь, чи де ми йшли, ну, правда, за Харьковом жили, ну, а в неділю нас возили, хочте в базарь, то поїдемо. То я побігла дать же тому старцеві, побігла, кинула цих грошей, та як побачила який він, а в його ото прямо мнясо отут скрізь таке трясеться, так я од тих пор перестала і ходить до тих старців — боюся, прямо злякалася, яка ж людина, я такої людини ніколи не бачила каліченої, а то страшна людина. Так я ото, так як у базарі, то ото, було, ходю, то знаю, шо ото як є, то у Кременчуг, правда, їздили раз, то знаю, шо знаю, шо брали ми, тоді якось, шо брали й хліба, думаєм, а може де яку хлібину й продамо. Та, це воно ще мабуть, чи вже кончилась война, мабуть, уже кончилась, чи ще й не кончилась, так там як налинули, то ми пороздавали, шо в нас не було.

— Старці, старці налинули?

С. П. — Ага, ну до того йдуть, до того просять, та ото розламаємо та оддамо, та думаєм — оце наторгуєм на муку, бо без нічого останемось, бо там. А ото в Жовнен, це в нас у Жовнені найближчий базарь був, то ми ходили часто туди. В неділю ми туди раненько встанемо, підемо, і хочемо, шоб живенько справиться, ше шоб і додому поспіть, бо шоб і корову ще здоїть поспіть.

— То ви кажете, не пам’ятаєте, шо вони співали?

С. П. — От не…

— А божественні співали вони якісь?

С. П. — Ні, таких те.

— Про шо?

С. П. — То про войну шо як. Я знаю, один співав, шо як його жде сім’я, шо, як же його сім’я жде, а я приходю, лишонний труду, не годний уже, оце знаю, запам’ятала, як він співав, шо як він «дома дєті, жена молодая, оні ожидают помощі от мєня, а я лишонний труду», уже знаю, шо він.

— А на чому він грав ото цей? Це після війни було, да?

С. П. — Ага.

— На чом він, на гармошці грав?

С. П. — Ні, він співав, а по-моєму, він не грав, тіки співав.

— Тіки співав?

С. П. — Ага, тіки співав. То було, було багато й старців, співають і ото, а тоді вже оце остання врем’я то в Мозолівці був такий невеличий базарь, ну а було шось підеш продаси, шось і купиш, то й у Мозолівці ???

— То теж було там старці такі?

С. П. — Не було там.

— Тоді вже не було?

С. П. — Тоді оце не було.

— Коли вже перестали ходити старці, коли заборонили їм ходить чи як?

С. П. — Я не знаю, чи їм заборонили, чи ні, ну а знаю, шо отож то зразу ми ходили, то були старці, а тоді не стало.

— Десь у 50-60-их роках чи раніше?

С. П. — Та ні, мабуть, раніше не стало, ага, то ото знаю, шо, а були по тому на базарь ходили найчастіше. Бо було шось чи на ринку купиш, як нема, бо було таке, шо в магазінах не купиш, а на ринку десь та й купиш шось уже.

— Софія Панасівна, а скажіть, а були на ринках, продавалися ікони на базарах чи ні?

С. П. — Не продавались, не знаю я, чи продавались, носили по хатах.

— По хатах носили?

С. П. — Ага, носили такі, бо ми, знаю, купили ікони такі гарні вималювані, то це носили у селі, це ми в Морозівці та купили. 

— А у Морозівці в вас ніхто не малював, так шоб добре малював, і ікони малював?

С. П. — Ні, ні, не було, не було такого.

— А по сусідніх селах он там, не чути було нічого?

С. П. — Не знаю я ніде, а оце знаю, шо у нас не було. Такі ікони були в нас ото, шо давні в мене ононо свекрови та свекрушини ікони благоловення.

— Ото благословення?  

С. П. — Ага, то одну я якось упустила та скло розбила, та так не те, не ставила. Так то вже брат, це його, той, шо з Харькова — та, Соня, ти викинь оті, зачем вони тобі нужні? Кажу — ніколи я їх не викину, це ж ваших батьків, кажу, та нашо ж я їх викидатиму? Це як батьків не стало та й ікони, кажу, викидать — не викину, хай вони, кажу, стоять, вони мені не мішають. А він тоді — ну, правда, я тобі вже нічо не скажу.

— Скажіть, а як ото шашлі поб’ють їх, то куди їх дівають ті ікони?

С. П. — Кажуть, лучче спалить, лучче спалить.

— Ніж викидати, так?

С. П. — Ага, шоб не викидать ніде, та лучче спалить.

— А не несли в вас на воду, десь пускали?

С. П. — Ні, не знаю.

— Тіки шоб спалити?

С. П. — Ага, ото кажуть, шо, як уже вони не годні, то лучче спалить. А не знаю, чи воно каждий, може, по-своєму — хтось так каже, а хтось еначе. Ну ото знаю, шо те.

— Софія Панасівна, а скажіть, а в вас колядували колись, чи ні?

С. П. — Колядували, колядували. Колядували й щедрували.

— А це дорослі колядували чи парубки з дівками, чи дітки тільки?

С. П. — І діти. А то я ще тіки замітю, уже давно це було, то ходили із звізда якось, шо в церкві брали якусь звізду, і ото парубки ходили колядувать. І дівчата ходили вже й дорослі ходили щедрувать. Тоді щедрують або колядують, наколядують, тоді ото десь і збираються та й пропивають ото, гуляють ото.

— Колядку пропивали?

С. П. — Попивали, ага. Ото я знаю, шо цей, це я ще замітю, ну вже недовго, коли, а раньше, то кажуть, дуже багато було цих колядників.

— А ось в колективізацію, то забороняли тоді комсомольці ходити колядувати, чи ні?

С. П. — Забороняли, оце й ученикам, шоб не ходили, вечері не носили, а це ж у нас на Святвечір то носять же вечерю до батьків, то до матерів до хрещених. Бо ще й я знаю, шо й я носила до матері до хрещеної вечерю.

— А мати вам шось давала хрещена чи ні?

С. П. — Давала.

— А шо давала?

С. П. — Гроші, гроші. Отам по скількись копійок, бо знаю, батько хрещений, так той, уже я й велика була, вже десь побачив мене коло катєльні, то й гроші додому було приносе, а то й там побаче — о, вже в мене хрещениця виросла яка, а всеравно шось дасть. Ну, батько хрещений не дуже давно і вмер, старий уже був, старий. Переселився, та десь у Козельщині чи десь отам жив…

— Це як у куми кличуть, да?

С. П. — Ага, в куми кличуть, то знаю, в Жовнин возили. Бо в мене ото та дочка у Глобині живе, коли…

— Пам’ятаєте ви ото, як комсомольці були, то чи вони справляли такі весілля комсомольські, червоні, ви казали, може, весілля, комсомольські, в колективізацію тоді?

С. П. — Як ці свайби справляли, то я… А похорони, даже як комсомольці, то шоб не йшли й на кладовище, як хто вмре.

— Це як із комсомольців хто вмирав?

С. П. — Як із рідних хто вмре, то шоб не йшли й на кладовище.

— Комсомольці, да?

С. П. — Да, забороняли, це, видно ж, комсомольці забороняли. Бо у Борисах, це мені розказували, шо в одного син робив головою сільради, а батько вмер, то й кладовище не ходив, значить, не можна було йти. Оце таке.

— А весілля як були, як свайби були, то велика свадьба була от до колгоспів, чи великі свайби робили?

С. П. — Не такі дуже великі, а були свайби.

— Були свадьби?

С. П. — Були свайби, ну тіки не так, як тепер.

— Ну тепер уже ж роблять такі великі.

С. П. — Тепер, знаєте, таке… 

— Багато кличуть, да?

С. П. — Багато кличуть і багато думають, оце тіки до дружка, то там когось перев’язують. А тепер у нас оце гуляли свайби, то всіх на світі в’язали, хто на свайбі не гуля, усіх перев’язують — мужиків рушниками, бабів на плаття.

— А раніше ото перев’язували тих свадьбових чи ні?

С. П. — Не перев’язували, я ж кажу, тіки то дружків ото, то тамечки таких, шо там участвують вони ото, то ото перев’язували.

— А скільки днів гуляли колись?

С. П. — Оце в неділю та в понеділок.

— А в суботу?

С. П. — В суботу раньше не було.

— А коровай коли був?

С. П. — Коровай оце у молодої ділять у неділю, а в молодого в понеділок. А свайбів, а таких не було оце шоб, так як оце тепер у суботу, оце не дуже давно, годів, може, та може годів і двадцять уже, шо стали в суботу свайби начинать гулять. А раньше не гуляли в суботу, ото в неділю. І воно ж раньше тепер же то є і вінчаються й усе, а раньше ж цього не було. Як були церкви, то вінчалися й усе, а тоді стало таке, шо перестали вінчаться — чи забороняли, в обшем, я не знаю, не вінчалися. А оце вже й тепер, то вже не перев’язують, бо тепер же нема де набрать.

— Як вмирає, да? То заготовляєш шоб рушники, шоб упускати у яму? 

С. П. — Ага, шоб упускать у яму. 

— То це ткані рушники?

С. П. — Ну, купували ми.

— Ага, а раніше, то це…?

С. П. — А раніше, то це… А раніше, ще я замітю, було таке, шо рушники в церкві були такі сирові, та ото брали в церкві рушники, та цими рушниками, як не стало церкви, то вірьовками впускали. Ото так було раньше, а тепер рушниками, то рушниками ми набирали. Оце, як тіки в лавку десь привезуть, то ото по 12 метрів набирають ото, шоб упустить.

— Впусить і там залишають ті рушники?

С. П. — Беруть.

— Забирають назад?

С. П. — Забирають ті, шо опускають. І оце в нас так, як упустили, мари перев’язують платочками, а рушники ото впускають рушниками, то вони ті рушники упустили, забрали, порозрізували на скікох там їх чи чотири душі, чи може вже така людина, шо треба і вшістох упускать, то ото ті рушники забирають собі, не впускають, не кидають туди.

— Софія Панасівна, а колись давно, то чи перев’язували ото тих, шо несуть віко, тих, шо несуть от мари, то чи перев’язували теж хустинками, чи ні, колись давно?

С. П. — Перев’язували, давно-давно не перев’язували, бо в мене подруга утонула, то ми несли кришу, а тоді у нас вода була, то ми аж у плависти носили, човном туди одвезли, а тоді ми вже на кладовище несли, то нічого не було. А тоді брат у неї вп’ять умер, тоже я кришу несла по тому, по-сосідськи, то ми оце вчотирьох несли кришу, то не було даже й носовиків, нічого не перев’язували, не перев’язували, а тепер же перев’язують усе. 

… одвезли туди.

— Покійника, да?

С. П. — Покійника, та й нас же там скільки душ везли, ті шо то кришу несли, то ото ми тоді заїхали туди, де вже ж води нема, то ми взяли ж ту кришу, взяли ж і труну, всі люди, ті шо були, то однесли туди та сховали.

— То це, скажіть, в яке це, куди це ви переправлялися, на другий бік Дніпра?

С. П. — Ні, в нас у село бігла ж вода. У селі в нас, на нашім селі не можна ж ями копать, бо там же, може, на кладовищі й не було, так тільки ж начнеш копать, то вода. А ми везли в друге село, й там така могила, і там ото коло тієї могили кладовище, то ми ото там ховали.

— Бо там води нема?

С. П. — Там не було води, то це я знаю, шо ото не було нічого, не перев’язки ніякої нічо, і обідать не сходились, у нас тепер як обід, то сходиться таких людей, шо це й у мене чоловік як умер, то душ сто було, як обідали. Ну із автопарку, там де він робив, відтіль приїжжали.

— У вас труну робили з будь-якого дерева чи ні?

С. П. — Яке є, які доски є, з такого й робили.

— А багатші то старалися от зробити з кращого дерева?

С. П. — Та ну да, як багаті, то в багатих же лучше було може, доски всякі були, то може й лучче.

— А старалися зробити дубову там труну якусь там, чи ні?

С. П. — Та, у нас дубів не було, не було. Може, де й доставали багаті, я не знаю за це, а знаю, шо ото в нас не те.

— Але найбільше яке дерево йшло на труни?

С. П. — Я оце вам не скажу, які дерева, які є, такі й робили.

— Осику не можна було на труну використовувать?

С. П. — Не можна?

— Ну я питаю вас?

С. П. — Я не знаю.

— Не знаєте?

С. П. — Не знаю. Оце за це не скажу, бо я не знаю.

— … хтось повісився чи що, то в вас теж на кладовищі на тому хоронили його, чи ні?

С. П. — Раньше вмре, кажуть, як нехрищена вмре дитина, чи, може, й повісилася, чи як, то десь коло рову ховають.

— Коло рову. А поминали коли тих людей, шо вішальники та топленики?

С. П. — Раньше, ви знаєте, не дуже їх і поминали.

— Не поминали… А оце на цій неділі, шо оце троєцька неділя, на цьому, на русальному тижні, то ви не пам’ятаєте, як оце, у вас поминали на цьому тижні, чи ні, цих людей?

С. П. — Оце на тому, мабуть, як Вознесення тошо.

— Після Вознесення оце на Тройцю?

С. П. — На Вознесення, кажуть, ходять є люди, а на Тройцю я й не знаю, шоб ходили на кладовище. В нас не ходили.

— … як це — дарна неділя?

С. П. — Ну оце — дарник роздають у церкві. 

— Коли саме?

С. П. — Оце у неділю ж роздають. А дарник оце вони, мабуть, як оце паски святять, та ото й кидають тамечки, ставляють ото той дарник, і тоді ото той дарник стоїть у церкві, а на дарну неділю ріжуть, і ото складають, і тоді каждий підходе і діють той дарник.

— Кому?

С. П. — Людім.

— Людім. А хто роздає? 

С. П. — А я вже оце не скажу, хто це, хто самечки в церкві вчаствує. Там же є то дяки, то піддяки ще якісь, то ото ті роздають, а роздають.

— Усім?

С. П. — Усім, підходять і ото роздають той дарник.

— А навіщо це, не знаєте?

С. П. — Не знаю, оце за це я не скажу. Чого його, як його роздають, чи на шо, то я не буду казать, бо цього я не знаю.

— Як дівчина молода помирала, то її одягали, так як оце молоду, чи як у вас?

С. П. — Да, удівали.

— Ось. А дружки збиралися, її подруги?

С. П. — Дружків, по-моєму, не збиралися. Молоду надінуть, і цвіти надінуть, усе, так як молоду вберуть і сховають. Це як є достатки.

— А як немає?

С. П. —  А як, може, немає, то так, шо є, та в оте вберуть, та й усе.

— Ось, але все одно вквітчали її якось, шоб…?

С. П. — Ну да, ну а таки ж так, як молода, як молоді дівчата.

— Скажіть, а як на весіллі, на свайбах як в вас гуляли, то чи були там музиканти, троїсті музики, казали в вас, чи ні?

С. П. — Як?

— Троїсті музики, не казали? Шоб там скрипка, там бубон, гармошка або ше які там були?

С. П. — Е ні, у нас більше оце бубна та гармошка, більшість ото такі музики були.

— На скрипках у вас грали в селі чи ні, в Морозівці?

С. П. — Грали, грали, грали. Є хлопці, шо грали.

— То хлопці більше грали чи старі чоловіки?

С. П. — Ні, хлопці грали. Може, й старі грали, ну а так же, як вже було гуляєм, то знаю, шо хлопці оце ж грають — балалайка є і мандаліна, гитара, і оце й те, і скрипка.

— А як збирались ви на вулиці весною, то чи веснянки співали?

С. П. — А, співали якої прийдеться. 

— Якої прийдеться… А не казали, шо це веснянка, давайте веснянки заспіваємо, ні?

С. П. — Ні, я цього не знаю.

— І не було так, шоб за руки бралися, там танцювали, отак водили коло, не було такого? 

С. П. — Шось я не дуже замітю це, не знаю шо, тоді не було такого.

… ходили, бо до нас ходили з другого села. Воно сільрада одна, тільки так хутір.

— А який, з якого хутора?

С. П. — Полочівка. Ага, то тож ходили з скрипкою, бо було ж прийдуть та грають, то я знаю, шо одному хлопцеві, він ото грав на скрипку, а я кажу — доки ти носитемешся з тією дєцькою ігрушкою, це ж, кажу, скрипка так, як дєтська іграшка. То він так обідився, шо й перестав її брать, та став на гармонії грать. А то…

— А любили більше гармошку чи скрипки?

С. П. — Е ні, гармошку, у нас раньше гарно на гармошку грали. Там один чоловік грав, так було тіки загра, так збіжаться до його всі, щоб потанцювать. 

— А скажіть, а частушки співали чи ні?

С. П. — Співали.

— А на російській мові чи на українській?

С. П. — На українській.

— А було так, шо на російській співали?

С. П. — Та у нас, навєрно, й не було, а може було, та я не те. 

— А в клуб ви ходили чи ні?

С. П. — Ходили, раньше ж у нас у клубі було то вистава, то ше шось, то гуляли, музика там.

— А яка музика, не пам’ятаєте?

С. П. — Тоже гармонія.

— Тоже гармошка. І бубон?

С. П. — Ага. А коли й сама гармошка.

— Коли сама гармошка грає, да. А яких танців танцювали, яких грали?

С. П. — Там грали й гопака, і польки й там ще якісь.

— А вальси були такі?

С. П. — Були, танцювали всяких.

— А ходили в клуб молодші, чи й старші ходили?

С. П. — У нас раньше як був клуб, так ходили й пожилі вже, то ходили. Було, як найде та повний клуб.

— А пожилі шо, танцювали теж чи тіки сиділи дивились?

С. П. — І так гуляли. Є такі шо, де не дуже старі ше, то може, хто хоче, той потанцює.

— Правда? А такі старі баби десь по шістдесят років, сімдесят, то чи не танцювали?

С. П. — Та ні, такі вже не танцювали. Так ото, як або вистава, або якесь там свято, шо то ідуть у клуб, ідуть, посидять, погуляють, а так не те, танцювать уже… 

— А на виставу ходили баби з ціпками, чи ні?

С. П. — Ні, не ходили, такі вже не ходили, шоб дуже старі, а вистави ж були.

— А було так, шоб вони не хотіли, такі дуже старі, то там були проти того, шоб молодь ішла в клуб чи що? 

С. П. — Ні-ні-ні.

— Нічого не казали?

С. П. — Ні, ото кажуть, раньше до церкви ходили, а тепер до церкви не ходите, то в клуб не йдіть.

— А ви не участвували у тих, в хорі, шо був там, при клубі?

С. П. — Ні.

— Не співали?

С. П. — Ні, ні.