Трач Григорій Васильович, 1919 р. н.

⎯ Григорій Васильович, чи вся ваша сім’я жила в одній хаті?

Г.В.: В літній ⎯ да. У нас хто був, тато вже другий коло нас помер. То й взяв нашу маму і нас четверо, а в нього було двоє. Шестеро. Так і прийшов, таке шо… Хазяйство то… Ганяли в колгосп, то ночью ми там підлізем (…), засівали ноччю, тато з сіво́ю, а я з кіньми, крамар, ходив ночью засіять. Тому викосили і тоже там викопали яму, ховали, бо вдома ходила бригада і кукуруза була на горі, там шо ⎯ забрали.

⎯ Так, я це ше спитаю… Як називався куток на якому жила ваша сім’я?

Г.В.: Лапанівка.

⎯ Чи тут ви жили…

Г.В.: Нє, там, від Адамівки, туда, в ту сторону.

⎯ Так, а як ще називалися сільські кутки?

Г.В.: Так, друга сторона там, по той бік річки, називалася Кривда, а це Кутівка, вона так називалася.

⎯ А як ще називалися кутки?

Г.В.: А там Тхорівка, тако, по той бік річки, от так. А туда Причіпийлівка, от. Такі кутки.

⎯ Такі назви, да? Чи пам’ятаєте ви, як велося хазяйство в вашій сім’ї до колективізації?

Г.В.: Ну, в нас були і воли, були й коні, от. Мали ще й ліс, там за лісом мали свою землю. Привозили, мали молотілку вдома, крупозьорка, (…) молотілка через (…) кіньми. От. А то (…).

⎯ То в діда вашого чи вашого батька?

Г.В.: Да. Та й так. І молотили тоді.

⎯ А хто вважався головою сім’ї: батько чи мати?

Г.В.: Батько.

⎯ Да? Хто розпоряджався грішми в сім’ї? Хто вирішував шо треба купити чи продати?

Г.В.: Ну, вони всьо вместє робили.

⎯ Да? А пам’ятаєте скільки гектарів землі було в батька?

Г.В.: Ааа… 8-10 гектарів.

⎯ Правда? Це був заможний?

Г.В.: Ну, в каждій стороні було по морги, по (…), якісь. Морг, морги. Я не знаю як перевести на ці. Гектари тепер кажуть. Було, а тепер уже…

⎯ Чи батько сам справлявся на цьому полі, чи брали наймитів?

Г.В.: Ну, як жнива, то нанімали людей.

⎯ А ці люди жили у вас чи ні?

Г.В.: Нє, це сусіди, а тім платили. От як до молотілки… І люди подходили та помолотили, та їм платили.

⎯ А пам’ятаєте скільки давали? Плата яка була?

Г.В.: Ну, це я не помню.

⎯ Чи давав тато їсти цим людям?

Г.В.: О, канєшно.

⎯ Да?

Г.В.: Наварив дома їсти, давали і всьо, і вечером росчот.

⎯ А скільки було худоби у батька?

Г.В.: У нас був такий чоловік… Не чоловік, а хлопець такий здоровий, що кіньми їздив. Нашими. Нанімали. От. Був такий чоловік, шо…

⎯ Пам’ятаєте того хлопця, що їздив кіньми?

Г.В.: Федір.

⎯ Так…

Г.В.: А як був такий чоловік, шо вівці пас ⎯ то це літом. Не знаю токо, шо там робив шо. То це як ішов ⎯ заплатили йому і на нього чисто всьо покупили і кожух йому…

⎯ Справили, да?

Г.В.: Купили, да. Так шо…

⎯ А як звали того хлопця, що вівці пас?

Г.В.: Це був… Кіндрат.

⎯ Чи вони ще живі?

Г.В.: Нє.

⎯ Це давно робилося, да?

Г.В.: Да.

⎯ До це були такі… Два постійних таких роботніки були, да?

Г.В.: Та вони були так, переменно. Коли я знаю, там, літом. Ну, зимою шо там, зимою самі готували ці коні, всьо.

⎯ А яка була худоба у ваших батьків?

Г.В.: Корови́ були три штуки, свиноматка, кабани, вівці було штук десять десь, п’ятнадцять, восени продавали тако.

⎯ Чуєте, а що сім’я ваша вирощувала на полі?

Г.В.: О… Бараболі, пшеницю, овес, мі́шанку, ячмінь, кукурудзу, але там і за лісом…

⎯ Чи продавали щось ваші батьки?

Г.В.: Ну, скільки там віддавали державі, так, як то положено, по-їхніму, по назначєнію. От. А то продавали і худобу годували. Так хазяювали неплохо.

⎯ Чи їздили ваші батьки на ярмарок? І куди на ярмарок?

Г.В.: А тут в Джурині.

⎯ В містечко, да?

Г.В.: Да.

⎯ Як ви пам’ятаєте, то що вони продавали і що купляли?

Г.В.: Ну, я знаю? Це бабка було ото… Вона колола кабани, на тиждень зо два кабани, ковбаси, от, горілку.

⎯ В неї була така спеціальність, її просили люди, щоб вона колола комусь, так?

Г.В.: Тут кілька таких (…). Такі на бричці, бричка була, вивозили…

⎯ А що купляли ваші батьки на базарі?

Г.В.: Фактуру, пошивали на нас сорочки…

⎯ Скільки вас було у батьків?

Г.В.: Було сім хлопців і сестри були. Ця Уляна була, Ганя, ще є Софія там, за тим шо Шельдамана втопив. То вашого діда…

⎯ Так, так.

Г.В.: … здав, прийшов.

⎯ То це ваш родич втопив того Шельдмана?

Г.В.: Да.

⎯ Потом пізніше, в мене тут питання ⎯ розкажете про це. Добре, чи ви пам’ятаєте голод? В 33-му році чи 47-му?

Г.В.: Як забрали хліб, то був голод. Так. Голодували. Двоє чи троє дитині здохло…

⎯ У вашій сім’ї?

Г.В.: Да.

⎯ А скільки було всіх у мами?

Г.В.: Мітька здох, Євгень ще ходив зо мною там у… На батареї, там були батареї, як називається… Там замовляли (…). Засівалка повертала, ті пішли раненько, збирали гороху по стакану. Ті сторож дробовиком махав. А ми ходе так, як тут на рибаків ставок, до свинарника туда. Ну, то на річці, молодший на два роки так слабшає, він догнав його, підняв, підкинув та шука гороху в карманах. В нього було так, може, стакан, а, може, менше трохи. Бо, а в мене тоже був стакан гороху. Там, де на дорозі розверталися, коло дороги, це так натрусило, а ми раненько пішли позбирати.

⎯ Ви знаєте того чоловіка що це так вибіг?

Г.В.: Відбіг я так на метрів 50 став та й кажу: «Чекай-чекай, ⎯ кажу, ⎯ як скажу татові…» От. Но тато ж помер, голодував (…). І корову забрали, телицю забрали, і свині забрали… Пожалуйста.

⎯ І реманент весь забрали, да?

Г.В.: Да, то вже… Ну, реманент то колективізація, і коні, і драпак, і борону, бо це колективізація. А корови ж не брали у ту… В нас забрали. Ми ходили у школу, нам не давали сніданок ⎯ нас щитали багачі, куркулі. То я тоді як тий горох збирали, то я тоді пішов туди (…) свинарник, вийшов на той шлях, шо йде на (…) то, на Хоменки. На трасу. І та оббіг і прийшов додому. А того не було. А пото́му мама питає де він, кажу так і так. «Шиворський Іван, ⎯ кажу, ⎯ (…) його спіймав, лапав». І він пото́му через часа три прийшов віддав балгани, на солому і вмер.

⎯ Він його побив, да?

Г.В.: Да. І вмер.

⎯ Не судили того дядька?

Г.В.: Нє… Як тамо проводили ту, залізницю, кацап тако смикнув гороху от зеленого. То вони зробили (…), вбили і їх ніхто не судив. Тоді була отак, така власть, шо до кого чують, шо там є ⎯ все приходять і палками тако стукають (…), так находили тих, хто ховав. А трудно було то… Ну, це потому тако з тим братом молодшим, є трохи більший, з тим на комахи ходили, так.

⎯ Що це таке «на комахи»?

Г.В.: То в нас такі що буряками. І там давали нам по фунтові хліба, радгосп був туто. А потом вже, як треба було комахи, там вони кончали, а сапато́ри пускали. Управляющий каже: «Трач, у вас, Каже, були коні?», а я кажу: «Конешно, були (…), можу і їхати і всьо». От. Каже: «Тут треба буде, ⎯ каже, ⎯ буде водити коні сапато́рам. Підеш?», а я кажу: «Канєшно, піду» «То буде кіло хліба. І скажу тій, шоби тобі давала їсти, ⎯ каже, ⎯ побільше».

⎯ А ви ше хлопчинкою були, да?

Г.В.: Да… Отаким. Років може одинадцять. І так ми… Той лишився лише на комахах, а я вже коні водив. То я того хліба лишав, нам то давали борщ, мамалигу, я наїмся, а то суну в майку і додому. Ну а шо?

⎯ Такі багачі були?

Г.В.: От. А це менші (…) і бурячанку варила, квасолі там, кукурудзи і так… Пережили.

⎯ А який це був рік, як ви думаєте?

Г.В.: Тридцять третій.

⎯ Тридцять третій, да?

Г.В.: Голодовка.

⎯ Голодовка… А як пото́му вже після Голоду, чи краще стало жити?

Г.В.: О, вже пройшло врем’я, колхоз так поменявся, другий ставить своїх, так і я на трудодень по 4, по 5 кілограм, то я вже потом устав, став їздовим, зразу трохи (…) їздовим став, тато поїхав… Страшно було.

⎯ Чи був у вас фруктовий сад? У батьків?

Г.В.: У нас були тіки той, коло хати і кругом городу. У нас було, значить, дві сім’ї, було як тато… То коло тої хати ми, там було гектар города, і там ше 90 соток. І ми ходили на частки оті копали, оті во деревця і садили, то кругом були сливки́. Сливки, вишні там… Больше нєту. Яблуньки́ були цукрові… Так шо…

⎯ Чи мала ваша сім’я або ваш батько авторитет в селі?

Г.В.: Ну, як… Він пото́му був заведующий свинофермою (…).

⎯ Чи до них приходили сусіди за щось спитати, чи щось позичити?

Г.В.: Ну, як треба було кому шото, тато позичав і тато вмів всьо робити: і людям чоботи робив і робив валінки шив.

⎯ Як звали вашого тата?

Г.В.: А цей… Це вже був другий тато, бо той раньше помер.

⎯ Ага… Це ваш був вітчим, да?

Г.В.: Да, наш був і називався Трач. От. Ше нас четверо було.

⎯ Так.

Г.В.: А цей уже Кондратюк.

⎯ Чи він був добрий до вас?

Г.В.: Да, добрий.

⎯ Чи ви… Не плачте, не плачте. Чи ви пам’ятаєте, Григорій Васильович, як змінилися стосунки в сім’ї після того, як сім’я втратила своє господарство і почалася колективізація?

Г.В.: Тоді вже я робив… От. Сестра старша (…). Даже ходили дівки і вона ⎯ дві норми буряка. Мама ж вдома, готує те й вдома треба тоже… От. Ті городи, ми копали, весною так худоби не хватало. Копали ціво, бараболю були, то там такі перегнилі вже, перемерзлі, то собі накидаєш тако (…).

⎯ Чи всі пішли у вашому селі в колгосп, чи ні?

Г.В.: Усі пішли.

⎯ Позаганяли?

Г.В.: Всі, да. Всі.

⎯ А хто проводив колективізацію в селі? Це були свої чи чужі?

Г.В.: Були прислані люди з Москви.

⎯ Правда?

Г.В.: Да.

⎯ Пам’ятаєте їх?

Г.В.: Двадцять п’ятитисячники були… Айрік був, вийшов. Там, де я ходив, туди коні бродити, в колгосп тако. Він йшов, а там Альоші (…). Кут пішов був на цей, на гній, он витягнув пістолєт і прострелив. А Сидір (…) каже: «Альоша!» До того каже: «Айрік, ⎯ каже, ⎯ вбив цього, Кута» «Шо?!» То той Альоша завив, ой… А це були бідніші такі люди, а вони пользовались авторитетом, шо вони бідні. Так… А токо, шоби це хтось другий, ніби хто постріляв би тоже. А так, тут був райсполком (…). І: «Сюди, райсполком» шум, і той голова взяв його та й кудись відправив. І всьо. А тоді козьонного, козьонного не знаю звідки. Отут же ж присилали для цього всього, робити такий переворот власті п’ятитисячників. Максімич тут був…

⎯ Максімич?

Г.В.: Да.

⎯ Ану, ще чужих називайте.

Г.В.: Тут їх було, присилали для цього, порядку, для колективізації.

⎯ А свої які проводили колективізацію?

Г.В.: Ну, свої були у бригадах. Бригади, там організували тако молодьож. От.

⎯ Комсомольці?

Г.В.: Да.

⎯ А хто був жорстокіший? Свої чи чужі?

Г.В.: Просити трудно, єслі нашли хліб чи що-небудь. І свої дуже були. От. Є такі ше, шо потікали, потому шо виїжджали з цього… Ольчиного тата, Ігорчука, і начальник (…) казав: «Ну, шо ж. Нема за шо, ⎯ і каже шо, ⎯ ідіть хлопці, і взнайте там в хазяїна горобці ночують». Дав їм такий намьок. (…) «Не буду, не мій», а стара каже, казала йому шо (…) або визвонить його брату в Сибір. І він каже: «Туди не буде тягати. (…) «Ага, мене, ⎯ каже, ⎯ тут ноги не буде і моєї сім’ї». Виїхав і всьо.

⎯ Це ваш брат, да?

Г.В.: Це, цей, Ігорощук, що його брат. А наш тато був аж на Сибірі.

⎯ Розкуркулили його, да?

Г.В.: Ну, да.

⎯ Чи ви пам’ятаєте…

Г.В.: Чисто всьо.

⎯ В якому це році було?

Г.В.: Ну, я… Тридцять третій рік. А потому вже бригадір, тіко я робив (…) й каже: «Напиши, Гріша, татові, хай приїжджає. Роботу буде мати тут». Я написав, тато приїхав. Зробив чоботи та й привіз одну буханку хліба, то так була оплата…

⎯ Плата?

Г.В.: Шо ж зробиш? Таке було положеніє, от. Такі труднощі. Ніхто не думав оце, шо так переживем. Ходили босі, нема в шо вдягнутися (…).

⎯ Григорій Васильович, але чи вашого тата висилали при колективізації, чи при коли, чи пізніше?

Г.В.: Вже колгоспи були!

⎯ 37 рік, так?

Г.В.: Так.

⎯ Скільки він відбув?

Г.В.: Взяли того Кондратюка, от, то він там так лишився. Він став уже зав. базою, тато там був тоже коло нього. Та й так пережили. А ту вже лучше стали в колгоспі давати на трудодні, я вже тако (…), давали хліба. Та й так було. Трудно. А це забрали худобу, там різали отамо, коло міста був червоний орач, котьол і там… Різали і їли.

⎯ Хто?

Г.В.: Хто, люди червоного орача, тут у нас. Мене послали, голова колгоспу послав на курси в помощники комбайнеру. (…) район. (…) комбінат. Поїхав я, отчім поїхав. Мене послали далеченько (…) робити. (…) питають як, шо: «Маєш охоту на комбайнера вчитися?» Я кажу «Да». Послали мене і ще один, звали Іван. Я робив комбайнером, в мене півтора ставки, комбайнером робив. Я такий, на пенсії, по механізації. Получаю шістсот чотирнадцять тисяч.

⎯ Це все одно мало.

Г.В.: Мені положено більше мільйон, потому шо, єслі взять як я тут получав сто двадцять чотири рублі, то мені треба більше мільйон цих, грошей. Потому шо сервіс… 

⎯ Григорій Васильович, а чи було багато хазяїв у вашому селі?

Г.В.: Вони то були… Ну їх так, як (…) ночью (…). А він потом прийшов.

⎯ Повернувся?

Г.В.: Він приїхав: кожане пальто на ньому, шапка, він каже: «Не там Сибір, а отут Сибір». І цей не дава ше (…) палата.

 

Г.В.: Вирішив приїхати подивитися, хто там був. Заходили, всіх напоїв, нагодував і каже: «Нє там Сибір, а тут вам Сибір. Там, ⎯ каже, ⎯ я живу, машина, кінь в мене, гусей, курей, вівці ⎯ худоба в мене є».

⎯ А де він жив?

Г.В.: В Красноярську.

⎯ Це його вислали під час колективізації?

Г.В.: Ага. Вислали і каже…

⎯ З сім’єю чи самого?

Г.В.: Самого.

⎯ Він був парубок ше, да?

Г.В.: Ага… А потом ці хлопці, що там научилися, попереїжджали, то там іде… Хто на механіка виучився… Така вже жизнь була.

⎯ Григорій Васильович, а як ставилися до бідняків в селі? Чи жалували, чи так, зневажали їх?

Г.В.: Бідних, шо вони, у школі дітям давали їсти, а тако… Один голова тут був, він хотів (…) виписати пуд муки, то його засудили на сім років. (…) то його засудили на сім років, а люди ішли, даже полька, там пшениця, машина молотила, стали під копицею, там хто шо роблять і пшеницю їли. Так. А то кричить: «Не їжте!» Потому якийсь взяли, якісь були чолові́ки, які на млин завезли той, і там їх обнаружили і засудили. То дехто вернувся з них, а дехто і не вернувся.

⎯ Григорій Васильович, а багато людей з вашого села вислали?

Г.В.: Я не помню так, бо це ж село (…).

⎯ Ну, так ,ваших родичів чи ваших знайомих, сусідів?

Г.В.: Там не було таких, шо багаті були такі. Ну, як мала бути голодовка, то там собі мали ті вівці, та порізали, та (…). В общем, мало в кого лишився деякий фіст. От таке врем’я було.

⎯ Григорій Васильович, а тепер трохи як ви парубком були, як ви парубкували.

Г.В.: Ну?

⎯ Чи ходили на вечорниці?

Г.В.: Я, так сказати, літо, то я всьо ж робив на комбайнах.

⎯ Як ви ше були парубком.

Г.В.: А зимою вже… Заробив я, вже робив на комбайні, заробив гроші, тато поїхав купив у Київ. Купив мені бобриковий піджак, ше я не носив (…).

⎯ Парубоцький, да?

Г.В.: Да. А є пальто, і там застібки, одів туди, до мами ішли (…) така шапка була, то я то більше… І так воно лежить, нема кому отдать.

⎯ Нема куди удівати?

Г.В.: Да. Та є (…), була дочка, як мама померла, оця полька. І її дочка вже була одна. Торік написала пісьмо, шо вона у Москві, переводчик з англійської мови.

⎯ Внучка ваша?

Г.В.: Да. Американці приїхали, то вона по городу їхала, як шо називається (…) і вона, наверно, я написав, шо вона, наверно, приїхала туда, на Кубань, бо із Москви мені прийшло що: «Адресант вибив».

⎯ Вона вчилася там чи робила?

Г.В.: Вона робила і ше вчилася.

⎯ Григорій Васильович, а я хочу у вас спитати про музику, як ви були парубком, як ви ходили до клубу, які були музики?

Г.В.: Балалайка, скрипка, забрали…

⎯ А хто грав?

Г.В.: На гармошку ⎯ тато грав був, купив, я трохи то балалайку прикупив. На балалайку там…

⎯ На кутку, да?

Г.В.: Да, ті дівчата, танцюють.

⎯ Скільки євреїв колись були?

Г.В.: Були, Фіцмана взяли тоже, от, десь вислали і пропав.

⎯ Фіцман фамілія?

Г.В.: Да, Фіцман. Така фамілія, я помню. А були євреї, були, бідні такі… Так вони… Зо мною ходили в школу Гольдмен Йошка, він зараз в Шаргороді є, є ше. Брат його був, з моїм братом був у Криму, він був танкістом, мій брат був артилеристом, то вони там защищали.

⎯ Григорій Васильович, а чи євреї добре жили з мужиками?

Г.В.: Да. Ми на одній скамєйці сиділи з тим Йосипом, закончили 7 класов.

⎯ Чуєте, а чи мали євреї наймити?

Г.В.: Нє.

⎯ Не було?

Г.В.: Не було.

⎯ Вони самі все робили?

Г.В.: Не було у них, а шо тут зробили, були цей колхоз, Сахровський то, вони самі робили.

⎯ В колгоспі?

Г.В.: Ну а шо.

⎯ Правда?

Г.В.: Бо вже в тридцять восьмому році, я вже робив на комбайні, там (…), а зараз, це вже давно було, (…) отак як той, Україну розбили і той, Кучма виграв, потомушо він набрав більше голосів, правда? Кравчук набрав 12 мільйонів, а той 14.

⎯ Да. Григорій Васильович, а як проходили єврейські весілля, ви пам’ятаєте?

Г.В.: Весілля було у клубі, робили весілля. Там євреї танцювали, танцювали і пили, всьо. Знаю.

⎯ Чи ці весілля були похожі так, як в українців, чи ні?

Г.В.: Чи таке як в українців?

⎯ Да.

Г.В.: Усьо так…

⎯ Похоже?

Г.В.: Да.

⎯ А які музики були?

Г.В.: Музики…

⎯ Єврейські?

Г.В.: … Акордеони в клубі грали. Акордеон, (…), скрипка.

⎯ А євреї мали свою музику чи не мали?

Г.В.: (…), чи як його фамілія була, грав на акордеоні і він скрізь. Даже ми нанімали їх сюди. (…), ну, там все було, такі я знаю.

⎯ Чи були такі, шо грали і мужики і євреї разом, грали музики?

Г.В.: Так-так.

⎯ Було таке?

Г.В.: Було, да. Було, знаю. Молоді такі були.

⎯ А що робили у вас євреї, ви казали, що деякі ходили в колгосп, да?

Г.В.: Да.

⎯ А в основному чим вони займалися?

Г.В.: Називалися (…). Ну, хто на заводі робили, уже цукровий завод був. І жінки робили на заводі, і чоловіки… Позабував їх. Зав. базою оце, скот прінімав.

⎯ Чи мали вони шось таке… Свої магазинчики, крамнички?

Г.В.: Да, мали магазини, мали…

⎯ Хто мав магазин?

Г.В.: Євреї.

⎯ Назвіть їх.

Г.В.: А ну злізь! (…) ну, то це магазин государственний, вони торгували. Отута в нас коло заводу. Торгували (…) в аптеці вже були, бухгалтерами були, Торман був бухгалтер главний.

⎯ А чи було таке, шо розкуркулювали євреїв?

Г.В.: Ну, я не знаю як це…

⎯ Чи в них не було ніякого хазяйства?

Г.В.: Нє. Шукав Шейхман золота… Іду я тут, а він робив зо мною (…) він той, електросварщиком там робив, єврейчик один, а той інструментайщиком. Прийшов тако вечором: «Ну, де твоє золото?», цей Шейхман, а він каже: «Нема». (…) каже: «На ⎯ шукай». А він в ту лампу наложив золота і налляв керосину: «На лампу ⎯ шукай». «Він сюди ⎯ він туди, ⎯ каже, ⎯ з тою лампою». (…) поклав: «Нема». «Я тобі казав, шо нема». А він казав, шо нема. Мав.

⎯ А цей Шейхман, він був дурисвіт?

Г.В.: Я не знаю звідки він, він тоже шукав, куди це когось заложити, аби він лишився.

⎯ Це був такий (…) прокля́тий, да?

Г.В.: Тоді всілякі були армії, от, як в сімнадцятому році, то сімнадцятому-вісімнадцятому-дев’ятнадцятому-двадцятому. Я ще помню в двадцятому році приїхали поляки. При (…) до папи… До мами, да. А я, мені вже було годік, я виліз на ворота, в нас таке хазяйство було (…), комора отака (…). І каже (…), наверно, був командір той. Пльотка на руці плетена з чорного хрому і на кінці кусочок (…). Йде, напоїли, і каже до мами: «Хазяюшка! Открий куню». А мама моя каже: «Ключі не в мене, ключі у бабушки». Бабушка тода була (…), коло неї. А він тоді: «Бабушка! Открой куню!» А бабушка говорить: «А це ти шо мені там поклав, шоб я тобі відкрила?» А він: «Бабушка, я тобі сказав, шо открий куню». Ну, шо, вона відкриє, там, понімаєте, і сало було в коморі, і інструменти там, в общем, і кожа була там… Таке діло. І бабушка каже: «Нє, я тобі не відкрию». А він тоді бабушку як шрогнув тою пльоткою, тако (…). А та бабушка: «Боооо…», а мама побігла, казан з водою на нього! І бовк-бовк, а тут впереді нас були (…) «Тух-тух!» Ззаді, там тоже, на тій вулиці «Тух! Тух!» А вони побачили, що село не без оружия ⎯ і ходу. Наш тато ше тоді був тоже, конной тягой верхом приїхав… При царі це було. Да. Ну, а потом отут були всілякі роди войск на Україні. Большовики, меншовики, петлюрівці, денікінці…

⎯ Всі пройшли через Джурин, да?

Г.В.: Да. Поляки, нємци ж були ше.

⎯ Угу.

Г.В.: Нємци…

⎯ Григорій Васильович, а ше хотіла запитати про старців, чи були у вас старці в селі? Чи ходили просити?

Г.В.: Ага… Ну, з села… Приходили з Пелинівки, а той ваш сусід тоже ходив. Карпенко… Ні, Григоренко. Ви знали його?

⎯ Да-да.

Г.В.: Це тоже ще, зайшов він аж в Довжик, а там сиділи хоменські хлопці. А ці хлопці кажуть, дали йому там, кажуть: «Дід, а звідки ти сам?», а там більшість дідів було з Хоменок. А він каже: «З Хоменок», а вони самі з Хоменок і кажуть: «Де це ти такий взявся, там, ⎯ каже, ⎯ ми знаєм своїх дідів» (Сміється).

⎯ Григорій Васильович…

Г.В.: А тоді він каже: «Нє-нє, я, ⎯ каже, ⎯ з Покутної».

⎯ Чи були такі старці, котрі грали на чому-небудь або співали?

Г.В.: (…) на цимбалах грали, оті во палички… Грали і співали.

⎯ А які пісні співали, про що?

Г.В.: Не помню.

⎯ Божі, може, пісні чи шо?

Г.В.: Не помню… Бачив я, бачив я, коли відкрилися було в нас де (…) дуба, зробили хрест великий і везли отамо, там де Попелівка туди під (…), і там пастух впізнав був, шо чи Василина, чи хто там побачили. «То я, ⎯ каже, ⎯ з бабушкою їхав туди, вот (…) можу пробігти… Ця бабушка взяла туди гроші і стала, де закопують (…) це він мав кинути туди (…) від того хреста, а він взяв та в кишеню поклав. Бабушки було 10 кілограм золота (…).

⎯ Ооооо…

Г.В.: То вони пропали. А лишилося було такий казанчик, кузня там, дід робив, тато робив… І ще дід помер, тато помер, мама і ті діти лишилися. А мама, ше так ⎯ невістка. А в них було дві сестри (…), наша була левада така длінна там, наділили. І там наша тоже, було от. То зараз не віддають того всього. Патріотам віддали. Мою леваду постійно казав голова, шо: «Дадуть, дадуть», от. Але не дали. Дали другим і там ці люди, шо були ⎯ построїлися. (…) лишилися було ще казанчик золота, баба каже: «Федоро (…) казанчик у кузні»

⎯ (…).

Г.В.: Не знаю. Мама закопала. (…) я казав, як той…

⎯ Доктор прийшов?

Г.В.: Доктор прийшов і полічив-полічив, вона вже вилічилась за місяць. І встала та й пішла до кузні, взяла лопату. Вона ж то бачила, де мама закопувала той казан з грішми. І копає ⎯ нема, копає ⎯ нема. І приходить тоді до хати і ка: «Федора, а де ці гроші, шо я тобі дала закопати?», а мама ка: «Там в кузні. В кузні». «Ну, де?» ⎯ «Ну, зараз я піду покажу», і приходе мама і так: «Ага» (…). Значить, узяла лопату, раз ⎯ і викопала той казанчик золота. Тіки баба схватила ⎯ і до хати.

⎯ Собі?

Г.В.: Аякже. Еге. Мама ⎯ невістка, а то своїм. Свої і діти, і другі, як тоді раньше до революції (…).

 

Г.В.: Там у домі (…) тоже. Вона тоді це золото дочці, дочці, дочці… Потом у тої дочки син був, комахою був. Та й йому дала того золота, а там якась жінка померла, якась там найшлася, вона його обікрала. Це я вже від них знаю. От.

⎯ І так получилося…

Г.В.: Так. А ці тоже, шо в них. Взяли цю тьотку, у неї своїх дітей не було, а був ше якийсь чоловік другий, ото на фронті погиб. Звали її Федора. До себе, там поховати. Конєшно, як цих грошей, це ж… Я помню, ще приходили тата купляти. Тоже було золото, бо купили це вже при (…) при нерпі (…). Але 15 рублів (…). Таке було. Те врем’я кабан ⎯ три рублі. Пожалуйста… Копійка, пів копійки ⎯ гріш. Такі гроші були і тако калитку мали баба. Прив’язана калитка і тако грошей…

⎯ Григорій Васильович, а гончарі були тут у вас? Що горшки ліпили?

Г.В.: Були…

⎯ Чи багато їх було?

Г.В.: Да, було нєсколько сімей. (…) робили. Туто, на цій вулиці, туда дальше. Потому (…). Робили багато, там ше Рубайко була жінка, ше в нас робила (…).

⎯ Чи збереглися зараз ще ці люди, що роблять горшки? Чи хтось ше робе?

Г.В.: Є ше Ганя, але я не знаю чи вона тут, чи може… Якось бачив я її…

⎯ На базарі?

Г.В.: Да, на базарі, ішла з (…), казала шо аж в Казахстані була, і там одна туди виїхала, то там вона виробляє ті (…).

⎯ То вона і в Казахстані робила горшки, да?

Г.В.: Да, і у Казахстані там вони тоже роблять, і та бригадіркою, хороший мастєр по цих горшках, це всьо виробляє. Наші, наші. Джуринські.

⎯ Григорій Васильович, а як в селі вашому говорили колись. Який був національний склад села чи самі українці, чи також були рускі тут, євреї?

Г.В.: Нє, тут… Тут, можна сказати, були мішані. Євреї, то вони на своїм і на нашім, вони так не могли, так… Ну, якби не (…), взяти іностранна мова. По-жидівськи (…), а вже по-німецьки ⎯ (…). Стакан води холодної.

⎯ А чи ви знаєте якісь слова по-єврейськи?

Г.В.: Ну по-єврейськи (…)

⎯ Що це означає?

Г.В.: «Іди сюди», от. А тато то знав, учив по-єврейськи. Потому шо він учився в сапожніки.

⎯ У євреїв?

Г.В.: Да, то там євреї оті, там вмісті…

⎯ Григорій Васильович, а куди вони збиралися на службу Божу? Євреї?

Г.В.: В них там синагога. І там рабін в них. От, як це (…) може, вона яке не качествене, але кошерне. Рабін. Так вони його…

⎯ Віру це саме він тіки вів?

Г.В.: Шо? Так, як ото кошерне…

⎯ Важне, да?

Г.В.: Да. А у нас шо? У нас (…).

⎯ Чи жили ще в селі цигани?

Г.В.: Жили тут.

⎯ Чи вони є ще?

Г.В.: Тут, ну, по-моєму їх нема.

⎯ Кудись виїхали?

Г.В.: Десь таки в Жмеринку. Був такий, Іван, називався Решетнік фамілія…

⎯ Чи вони жили…

Г.В.: … як померла, а він то, до мене приходив тако був, йому шось треба було показати. То він продав хату і виїхав аж у Львов.

⎯ Чи вони мали таке хазяйство як мужики?

Г.В.: Ну аякже ж. Вони мали тоже, коні мали, всьо. І худобу тримали.

⎯ Правда? Вони не були такі кочові, да? Не ходили по селах?

Г.В.: Вони довго тут сиділи, але… Тут заганяли вже в цей колхоз. От. Начали в них коні відбирати… Вони тоді давай звідси, з Джурина, тікати. І ушли (…). А вже тут вони то довго жили, я знаю.

⎯ А чи говорили у вашому селі на рускій мові?

Г.В.: Ну, хто… Хто хотів, от, то на руській. Можна і по-руски говорить, і по-українськи.

⎯ Нє, але хто саме говорив? Чи це говорили євреї, чи це говорили (…)?

Г.В.: Як я хочу, то шо я…

⎯ Так засмієте, у вас сусіди скажуть: «Чого це ти Григір Григорич по-руски» правда?

Г.В.: Ну, я вам можу сказати по-українськи стішок і по-руски можу сказать.

⎯ Я понімаю, але я хочу спитати, хто говорив по-руски.

Г.В.: А, по-руски?

⎯ Оцей Шейхман, наприклад. Він по-руски говорив?

Г.В.: Ну, навєрно то… Ну, так…

⎯ Я хочу спитати, чи вони були чужі люди, прислані, шо вони говорили тут по-руськи?

Г.В.: Є ті, шо, є і сєчас такі, шо по-руски говорять. Січас. Але в нас воно з моди виходить. Потому, шо наша українська мова, вона сама хороша для українців. Чиста українська літературна мова. Як то кажуть: «І не думав я чинити, а попутав біс, в бабин дім води напився ⎯ чорт мене поніс. А бабуся жінка хитра ⎯ не дала води, а поставила півлітри, сама з хати пішла, залишила в хаті доньку, гарна, як на те. Випив я, підсів до Каті ⎯ а вона цвіте. Чмокнув Катю в щочку, як на гріх ⎯ баба в ту хвилину на поріг. Якшо (…) так жартуєш, так гляди. Приходь і завтра попить води. А він каже: “Я поклявся, побожився, шоб я Каті…”»

 

⎯ Ну, кажіть що хотіли ще?

Г.В.: По селу гуляєт в’юга, по-руски.

⎯ Угу.

Г.В.: Застелаєт белий свєт. За рекой живьот подруга, рядом с нєй живьот сосєд. Шла подругу я проведать, (…) не подруге, а соседу постучалась в окно. Вийшов парень на крилєчко, (…) статний хоть куда, оконфузілась, конечно, шо постучала не туда. За ошибку ізвінілась, он, конечно, ізвініл. Шоби вновь не заблудилась ⎯ он к подруге проводіл. Всього шагов п’ятнадцять до подругіна крильца. Ми, по совєсті прізнаться, прогуляли два часа. Завтра знов пойду к подруге, та к лицу принаряжусь, і пускай не буде в’юги ⎯ непременно заблужусь.

⎯ Ясно. Григорій Васильович, а де вчилися ці російські такі віршики? Це ви звідки знаєте?

Г.В.: Де?

⎯ Угу.

Г.В.: Я нашов це Єсеніна, прочитав…

⎯ Воно вам понравилось, да? Чи ви виступали, може, колись?

Г.В.: Я?

⎯ Да.

Г.В.: Трохи виступав.

⎯ Правда? Чи ви читали такі частушки якісь, гуморески?

Г.В.: В Вінниці.

⎯ Правда? А шо ви мали, виступали? Вірші читали чи співали?

Г.В.: Співав…

⎯ Правда? А частушки ви пам’ятаєте?

Г.В.: Та, це позабував, це вже давно було… Знаєте, временно так, от треба було бути. Не треба було бути, а так люди зробили, шоб бути…

⎯ Як?

Г.В.: Фальшиво… Як нас любили при цій владі: «Дикуни!» А як (…) перше. То юрист аж підростає. Потомушо це я ⎯ первий помошник. От. А в нас же багато таких людей є, а тепер їм не йде. Зараз пожалуйста ⎯ книжки дають, літературу читати (…).

⎯ Не треба, не шукайте. Я вас ше хочу спитати знаєте, про образи́. Скільки колись образів було в хаті?

Г.В.: У нас то було там, наверно, десяток. Потомушо у нас та хата (…) ну, а зараз в мене скільки, (…) два, третій, там в кухні я сплю (…) купила сусідка. «(…) на тобі гроші, скільки дала?» ⎯ «П’ять копійок» ⎯ «На тобі», я дав їй п’ять копійок. То вона мені «Святий Миколай». Це ж треба так перехреститися, помолитися, от.

⎯ Чи був у вас такий чоловік, шо малював образи в селі?

Г.В.: Був, Орлик Василь.

⎯ Чи зараз…

Г.В.: (…).

⎯ Чи він продавав свої образи?

Г.В.: Я не знаю чи він… Наверно, продавав, аякже. Він дуже хорошо малював. А то, большенство в нас із Западної України.

⎯ (…), да?

Г.В.: Да.

⎯ Що ще ви мені хочете сказати, що, може, я вас не спитала, а ви хочете щось згадати?

Г.В.: Та вже…

⎯ Заморилися?

Г.В.: Пристав, то…

⎯ Правда? Нє, знаєте, що я хотіла спитати у вас, про церкву, як радянська влада боролася і розорювала церкву?

Г.В.: Познімали дзвони, забрали, і як от на Паску було, ті йде десь у Валки, бо каже: «Не підеш ти і буде штраф». Запрещали у Валках стояти. А самі там пошлють якого, шоби дивився хто там є, все одно. При закритих дверях же вони виступають і там обсуждають народ. А зараз цього нема. Хто це…

⎯ Григорій Васильович, я вас хотіла ще спитати, чи є у вашому селі секти, сектанти?

Г.В.: Ага, то це… Євангелісти?

⎯ Не знаю як у вас називаються? Чи бабтісти.

Г.В.: Є євангелісти і бабтісти…

⎯ Багато їх?

Г.В.: Є багато…

⎯ А як ви думаєте, може це вони з’явилися тому, що якраз тоді закривали церкву, не давали молитися? І вони з’явилися…

Г.В.: Євангелісти є отут один, йдуть аж в (…), там якась секта є. А тут я знаю був (…), то вони там, я косив сіно, одна молодиця мене попросила і так через дорогу. Вони там в хаті співають, вот. Це ж тепло ⎯ вікна відчинені. А прийшов був голова сільської ради, а тей другий, я не знаю (…) він був, удвох вони прийшли. Прийшли там на подвір’я, подивилися до хати, а там повно співають (…). Петро Станіслав (…) І каже: «А хто тут хазяїн на подвір’ї? Ти чи я? От зараз, ⎯ каже, ⎯ скажу, у мене є такі хлопці, то тіки візьмуть вас за одну ногу і за другу та й розірвуть» Вони тоді… Хода. От. Ну, спрашуються, як ви комуністи, так цей народ прижимаєте, то вам же не йдут, ви, наверно, там на замки беретеся собі, шо ви так народ обсуждаєте, а звідти вибіг (…) а самі розігнали людей по роботах, а самі пішли в чайну ті й п’янствують. За счот кого получає гроші? Той агітатор, той такий, той сякий… А гроші то платять за счот тої доярки, за счот цього тракториста, за счот цих… І то. Я не питався, а у них самі значить на роботі механізатори получають добре грошей. Єслі там пишуть цьому, в профсоюз. А вже тоді, значить, гроші лишаються нам, а це каже: «Висчитав, висчитав». (…) не самі, (…) у чайну пішли і собі кайфують.

⎯ (Сміється) Григорій Васильович, але я хотіла спитати, чи ці сектанти були колись, чи вони тепер появилися?

Г.В.: Нє, були.

⎯ Давно, ще в вашу молодість, були?

Г.В.: Да.

⎯ Правда?

Г.В.: Були ше… Я був ше малий і бачив як там (…) вина і вони принімали і мочили, якийсь такий собі обмий сьодні (…) У мене там є ця, Біблія є ця, Євангелія там. І Марка є, і Петра є, цих, пророків. Це були пророки, Бог їм давав ум, а вони писали. Писали ті… Треба, щоб люди молилися Богу, і шоб менше крали. Це не то шо…

⎯ Чи вважаєте ви крадіжку з колгоспу шо це гріх? Що це моральний злочин?

Г.В.: Нє, як у людини йдуть і крадуть ⎯ то це буде гріх, а в колгоспі воно считається всьо там наше. От. Ну, якшо в колгоспі не візьме мішок тої трави чи шось, а свої немає… Свої немає, то куди (…).

⎯ Григорій Васильович, а пам’ятаєте коли почали красти в колгоспі?

Г.В.: Ну, як, від того голоду начали. Бо зразу були колгоспи, я помню то тако привозили (…) була, і там сіяли клєвєр, і вьсо косять, косілка є, й коні такі хороші і возили по домах. І пшениці (…) такі булки, хліб хороший. Показали шо от.

⎯ Колгосп?

Г.В.: Колгосп, да. Бо невеликі такі колгоспи, то вони тоді мали ще і державі давали, але робили ⎯ те й мали. Мали там хороші поля, хороші їм дали інструменти для обробляти, знаряддя оце… То вони тоді харашо. А потом, як начали вже чисто всі заганяти і брати то, шо не положено, люди стали голодувати. Так само (…) із купи брати, чем на купу сипати. От. Як організували то тії партійці, не один же ж не хоче іти трактористом, комбайнером…

⎯ Ану, назвіть ваших партійців, як ви робили, то які були у вас партійці?

Г.В.: Та там їх повно, там повно.

⎯ Ану, назвіть їх.

Г.В.: (…) був, у колгоспі головою і цей, (…) був зав. техніком. А як поклали головой сільської ради, то він мою долину своїм племінникам віддав.

⎯ Це хто?

Г.В.: Шемігва тий.

⎯ А ще які партійці були?

Г.В.: Оце Попов був, працював 4 роки, а тепер дуже не думав він, шо так народ поступить з ним тоже. Запродував отамо у вилах такий садок, тамо був (…) і ще там долини, кажуть, вже кажуть тим, шо коні вже мають. А як я кози маю, то мені шо, не треба?

⎯ Чи ви хотіли б мати таке хазяйство як мали ваші батьки?

Г.В.: Ну, канєшно, хотів, але як вони в таком сжатом віді для понятія шо: «Ну, нашо оно мені». І мої діти, він поробив со мной ше, на комбайні помошник, окончив він 11 класів, син. І він ще електрика здав, там інженер завод ходив. І в’їхав і він тут не хоче, ніхто не хоче тут бути, робити і цей…. А тепер, був цей головою та обіцював мені повернути, да. Ну, як він поверне як… Крук крукове око не видере. Так. Але прийшло, і люди не хотіли за нього голосувати. А пішли за такого, шо в заводі робив, молодий. Він кончив тоже якесь вище училище, інститут.

⎯ Голова сільської ради ваш, да?

Г.В.: От. І цей, робочий заводу цього (…) був цукровий завод, то цукровий (…) лишили, а цей переоборудували на механіческий, виробить деталі для тих заводів. В нас же шістдесят заводів в області цукрових.

⎯ Григорій Васильович, а ще хотіла, ви знаєте, в мене є такі питання. Чи вірите ви в то, шо душі померлих, не відходять, шо вони приходять до нас у снах, чи як? Чи ви чули такі історії? Чи в вас дружина померла, чи може вам снилося шось таке?

Г.В.: Шо приходить?

⎯ Да.

Г.В.: Ну, то людина вона там, вона не можить прийти.

⎯ Душа?

Г.В.: А душа, буде ходити.

⎯ Правда?

Г.В.: Ну, можна зробити, щоб вона тоже не надокучила.

⎯ Чи знаєте ви такі випадки?

Г.В.: Чому не знаю, я і сам бачив.

⎯ Правда? А розкажіть.

Г.В.: Бачив я, в нас було даже там, удома, шо тако (…) у хаті…