Синьоок Олексій Іванович, 1911 р. н.

— Олексій Іванович, а ви пам’ятаєте, які кутки були там у тому селі, кутки які, як називались?

О. І. — Називались, де жили Пахарі, хвамилія Пахарь — Пахарівка, куток Піщане, де пісок дуже був, о. І звався один або пів села пошти «город». Чого? Ну, я помню, було ж батько на дворі вештається, йде там — куда ви, кум, ідете? Та йду на «город», оце така примовка була. Шо там на «городі» було? Коперація або ж лавка тоді звалось, лавка наша. Тепер жиди чи євреї, хай буде, дві чи три лавки. Ну, воно був тодішній, як оце Чигрин-Діброва, од Чигирина, як городок. Два рази ярмарок — на Іллі й на Параски, страшні ярмарки були! І вони понад Сулою близько, прямо — хата і тут і кручі, і церква стояла над кручою, її розібрали.

— А коли розібрали церкву?

О. І. — Розібрали, потому шо 20 метрів од кручі.

— А коли, в якому році, не пам’ятаєте?

О. І. — Ну, десь у 1937-му, отако, розібрали й поставили клуб. Вона була рублена, з дерева, поставили клуб. А знаю, старики, було, не хотять іти в клуб — він з церкви, а там безобразія, танцюють, там грають тошо.

— А використали матеріал той з церкви?

О. І. — Полностю клуб зробили, де дрова, то двора остались, і укривали тим жилізом, де годилося, і потолок дощечками тими підбивали, шо там такі були кручені, вертені, такі горбаті, да. Ото клуб зробили хароший. І оце ж звали Городом, Пахарівка, де пахарі, Ладарівка, там Ладарь жив, Піщаний і Город. Город большінство був, де оце ярмарки проходили, й де центр, сільська рада уже була, і лавка, магазін, і Хема, єврей Хема торгував.

— У тій лавці?

О. І. — У тій лавці, його приватня, о. Це десь 1921-й, 1922-й, 1923-й, о. Колгоспів не було.

— Олексій Іванович, я вибачаюсь, скажіть, а батько ваш мав землю чи ні? 

О. І. — Батько одділивсь од діда од мого, од свого батька, одну десятину дав, це більше як гектар трошки, одну десятину дав. І оце так ми й жили з десятинкою з тією. Мати друга, діти другі, ми начали розлазиться, то служить тошо. А потом, коли ж оце в 1917-му мені вже було шість років прімєрно, дуже так не пам’ятаю, ну як хата горіла, це ми ще вмісті з дідом. Помню, шо це революція стала. Тоді батькові дали гектарів три, о, сінокосу, були паї які-то. Це значіть, як дід з бабою жив, то одна пай, якшо в нас іще троє дітей, четверо, п’ятеро там — три паї. Дві паї, в нас на дві паї було. Наполовину більше у того, шо одинокий, сінокіс давали за Сулою. Це там було село Ялинці, і Дніпро, і Глушець, притока Дніпра. І плавні там, трави такі росли, оце сінокоси ми косили там по десять-п’ятнадцять копиць сіна, о. І начали хазяйнувать — дерев’яний віз, корови. І ото моє діло — пасти, водить у возові, гребти сіно, батько косе, мачуха лає одно нас. Ха-ха-ха.

Зайшов ото до дядька, він каже — ми самі злидні тоже, іди, отой, може, багатий, тебе найме. Пішов я туди. Його оселя окопана канавою, і я ту канаву переліз, і дивлюся, це воно десь май місяць, старі скирди поправля хто-то, підмішує, подає і лазе. Я туди й дибуляю. Коли тут собаки штук п’ять чи шість до мене. І біжить женщіна, ну десь двадцять років їй, може, двадцять з лишнім, прогоне. Чого ти лазиш тут? Та, кажу, я найматься хотів. Вона повернулась — дядя Ваня, хлопець наймається. Та в нас же є один, чую, кричить, є ж один уже. І це, оказується, наймичка, о. Ну, як є ж один, я повертаюсь назад, як він гука — Марфуша, возьми ж його на ніч, бо вже сонце заходе, де ж воно буде, да. Беруть мене. Я заходю в господарство, значіть, дом під жилізом, і до його вуглом пристроєний. У цім домі в большому два верхи, а в тім — один, коструба, а пристроєний вуглом, шо з того — в той входить. Сараї, собаки оце, усього багато, багато. Ну, переночуєш відкіль… В робітниці там їв шось — капусту, огірки, буряки квашені, там усе це. А в їх комната — там самовар стоїть, там бублики, там пирожки якісь, масло стоїть у стекляному, я ж наблюдаю. Переночував, а утром хазяїн каже — Саша, на жінку, ану заставляй його робить, чи воно способне робить шо, да? Ну, значіть, перве: начав я кішок виловлять, десять штук кішок було. Значіть оце, Альоша, у мішок, а тоді я скажу, куди вкидать, о. А там однії, може, не піймаєш, то нехай, дика така. Кажу — піймаю і ту. І начав ловить ото, та осталася, знаєте, піч, а тоді перекид, там глибоко єсть, ото туди вскочила. Хай — кричить Марфуша. Держи лантух. Вона розчепірила, я туди поліз, а вона — ха, і в мішок. Піймав! Піймав і цю! Ті, значіть — от маладєц! Тоді, значіть: у сарай, де закрами з зерном, четверо, у погрібник — троє, отуди в сарай — двоє, це я їх розніс, кішки. А собак шість, корито два метри дліна, і ото ж житнє у діжці борошно, шоб ти заколотив таку квашу, ріденьке, і виливав. Оце я прийняв на один день кішок і собак. А потом шестеро свиней. А потом сто штук птиці. А потом десятеро овець. А потом десятеро телят і п’ять коров. Оце все я обслужував. І служу — зіму й літо, год, два, три, чотирі, п’ять, шість, сім. Нема, з Пирогів там, де це колись волость або район був, чи шо, кажуть, шо приїхали женщіна і два мужчини. Іван Іванович, що в вас за хлопець оце? Та це служе, він сирота, о, з Чигрин-Діброви питають мене. А воно ж так, не так, як я тепер розказую, а. Ну, нема нікого в мене, мати вмерла, не знаю, а батька нема. Іван Іванович, шоб зімою в школу ходив. Ну, я в 15 год там, уже мені 16 — ходю в перший клас, о, там у школу.

— А хто це приїхав, і вас заставив, сказав, шоб ви ходили?

О. І. — Ну, це хтось по оцим батракам, комісія якась. По батраках якась комісія.

— А шо вам платив, вибачте, хазяїн?

О. І. — Ви знаєте, оце ж тоді годів два я служив, шо ці не знали, то так. А потом вони приїхали, то вони договорялися. Сорок рублів за год, це ж тоді воно копійки, штани, рубашка, піджак, чоботи, шапка, білльйо, шо я буду носить, і 10 пудов хліба — оце год. І кажен год приїжжали, договоряли. А плата остається, я ходю в школу там і живу. А дома, ну мені вже сосіди казали тошо, шо батько сказав, шо найшли картуз. Там урочище називалось Броди, де вода, копанки, уроді, Альоша втопивсь там. Картуз найшли який-то, значить утопилось, в сільраді вичеркнули і нема. А щитайте, живете ви чи я, і нема дитини сім год — це страхіття!

… у березі і колодізь. Стою на зрубові, і тягаю цебро, така мода була цебром тягаю. І глянув — ідуть дівчата наші через дорогу, я одвертаюся, ставляю відро. Вони ше — малий, можна води напиться? Можна. Поставив відро і побіг. Куди ти пішла, Зорька, Лиска, там гукаю, шоб не впізнали. А викрили вже на сьомий год мене. Значіть, двір такий, метрів сто дліна, а той більше, підвода яка-то, і женщіна іде в двір. А женщіна йде, а в мене Свєтка патлата як вівця, було, як ухвате за спідницю, то не пусте, поки порве. Так я побіг же, хватаю цю Свєтку за патлі, патлата така, як глянув — це чигирин-дібровська жінка, ха-ха-ха. Ну шо ти скажеш, де вона взялася! Я й одвертаюсь, а вона пожила така, та ще трясе трохи головою — ти не Альоша? Кажу — нє. А, то я обізналася, то там у нас хлопчик пропав, каже. Та й пішла ж, рибу возе з Чигрин-Діброви, мінять за хліб, пішла до хазяйки. Хазяйка взяла риби сапет, дала лантух чи два там зерна, в їх там сотні пудов було, да. І вже виряжа, а я собак держу. То хлопчик ваш? — пита вона. Та ні, то в нас служе. А як його звуть? Альоша. А відкіль він? З Чигрин-Доброва. О, Боже, воно ж пропало! Оце так викрили. На третій день батько прийшов. Ти забравсь та й мовчиш тута, а ми шукаєм тебе. Так якби тепер я б сказав — як же ви шукаєте? По району передать, по Градизькому, по Глобинському — вже найшли б. Ну знаєте, як нерідна мати, а батько в тридцять років оженився на їй, на цій другій, це вже йому сорок було, може, як мене обнаружили. І ото став просить мене.

— Шоб додому йшли?

О. І. — Шоб додому йшов. Там тоже треба — й корови, й коняка, і Мишко малий, і Маруся мала, отакі во, оції мачухи вже, треба й глядіть. А хазяїн смика мене — Боже, сохрани, не ходи. І я не схотів.

— Не пішли. А хазяїн хороший в вас був?

О. І. — Хороший був.

— Не обіжав він нікого з наймитів?

О. І. — Ні, нічого не обіжав, хароший. Кормились ми тіки отдєльно, троє нас робочих, а вони отдєльно. Ми їли так: житній хліб, капуста, борщ, картопля, гірки. А в їх уже були масла, чай, мед, сорок вуликів було. Монах отец, він назвавсь так монахом, коло вуликів був, о. Ото таке, так отдєльно. А не обіжали і платня оставалась, ходив у школу. Син у їх був тоже, нічого так, я справлявся з усим. Без мене курки не заріжуть, раз зарізали, то я пробрав работницю ту — чо ти зарізала ту, шо несеться, в мене є та, шо ??? в’є, не несеться. То хазяйка сказала — питай Альошу всегда, о. А сто штук я должен переглядіть утром, двадцять штук з яїчками оставив, насипав пшениці, пшениці насипав і ті викидав. А понесуться, я піду подеру, тоді викидаю їх, бо так як розлізуться, то там амбарі дуже такі, шо ото на камінцях, і там несуться, а шо я, достану там. Свиням виносив, пацюк ходив по двору, такий кабан. Бегельма звалась, така центнерів два у сажові, це возвишений хлівинець на стовпах, і вона там постійно закинута, тільки в дірку голову вистромля, та сапою вичищається там. Це моє все було діло. Десять каракульських овець, одинадцятий баран. Робітниця йде доїть, робили бринзу, і так далі, іде доїть, то я йду тіки з нею, без мене не йде, я должен сісти на барана, і шоб він не мішав. А то він, як сяде до вівці доїть, а він підходе штовха доярку. А я ото мені, як Ковінька на руку, баран возе мене, муркотить. А телятам затягаю сіточкою соломи, о, і вівцям сіно, а коровам уже різка, спеціально ріжу, полова, споєне, мішаю, в станках стоять — це зіма. А літо ж — пасу. Оце все чисто, вівці й телята, і корови, і чотири воли. А той, старший за мене, руський був, кацап, той — дві парі коней і дві парі волів, ухажує. А я оце все. А хазяїн же ні чого не робе. Хазяїн — тіки бричка і кобила, Галя була така яблукового цвєту, да. Тіки розїжжа. Одна машина парова молоте в Пирогах, а друга — в Опришках його. По дядьках, хліб отой зароблений у державу везуть. Не так, як тепер орендатор каже, шо в мене своє все. А город хто годуватиме? А він у державу отдавав. І орендував, по-моєму, 10 гектарів землі, це орендував уже під совєцьку власть.

— А своєї в нього землі багато було?

О. І. — Ну, це з другого села його батько, розкуркулений, то десь чи 20 було, чи 25, точно не скажу, бо батько з другого села в його жив у хатині, там хатина отдєльна, кухня була.

— То це в якому це році оцей хазяїн був?

О. І. — Ну оце, щитайте, 1922-й, третій, четвертий, п’ятий, 1927-й, восьмий, підходило вже, у 1928-му у нас вже колгосп організувався. То я вже був дома. Тоді, ж, значіть, я своє ж докажу. Не пішов я, батько розсердився, пішов, а за платою приїжжав.

— Батько?

О. І. — Приїжжав, узяв хліба багатенько, грошей дали. А одежа ж так за мной. А тоді таки, уже, мабуть, уже на восьмому хазяїн каже — та йди вже, батько ж просе. Пішов.

…двадцять сьомий це отак, двадцять восьмий год пішов. Корови, телята, двоє тих малих дітей, батько сердитий, мати каже, шо хороший хлопець Альоша, а живіт у мене не болів. Ну та воно й так… Да, а більше голодний.

— Дома вже, да?

О. І. — Дома. Шо ж там, у вітрякові змелять мішечок і два раза спече житній хліб, і то — не займайте хліба. Ви ж тіки шо снідали. А шо ми там гуртом з миски, як… Да, дуже плохо. Він приїжжа якось зімою цей хазяїн, це знакомий мого батька, найшов Синьоокий Іван Йосипович, о, риби достать. І коли вже в хаті сиділи за столом — Іван Йосипович, найміть мені Альошу. Е ні, Боже сохрани, ононо корови, два бузілки, о, і пасти, і діти малі, а шо ж я робитиму. Ну, ще раз повторив він, не соглашається, а я ж думаю, якби таки найняв, як і хочеться мені з дому. А потом таки раз «ні» — ну проведи мене, Альоша, щоб я в глинище ото там, воно март місяць, березень, о, а він козирьками, сніжок. Кобила така, як яблуко. Проведи мене на дорогу. А в нас город три гектари — левада, сінокіс, калина, верби, пеньки, сокори. Фруктового не було, бо фруктове пропада, залива вода. Так я його проводив, і він мені сказав, шо — може тут, Альоша, шо-небудь, то дуй до мене. То я на другий день подув. Бросив усе й подув. Ну, вже батьки знали, шо куди. Все, та ше год пробув.

— У нього, да?

О. І. — У нього. Це десь, прімєрно, 1928-й год. Прибув додому, то в нас уже СОЗ — совмісний обробіток землі, СОЗ. Значіть — я коровами робив, ви кіньми, вона волами, а тіки додому брали, ше наше було.

— Додому забирали тварин?

О. І. — Тварин, реманент, борону чи там плуга. А земля вмісті, вирізали, де нам наравилось. Розказували. Так ми тут у Пронозівці вирізали, о, шось 30 гектарів чи шо, такої землі понад хатами. А тут як підняли, шо Чигирин-Діброва забере землю, давайте й ми в колгосп іти! І догнали, а потом міняли сорок раз. Ну, вже нам дали у оцей СОЗ, або з воно ще звалось машино-тракторне товариство. Дали «Фордзона», трактора американського, це ви його не бачили, не знаєте, маненький такий, простий. І машину невеличку парову. І оце ми дбали, звозили оце все, і молотили, а тоді ділилися. Мать, і в державу нічого, не помню, ну давали шось, ділились сами, от. Хто дуже вірував у Бога, той не їв хліба цього — нечистий дух з’явився, це на трактора кажуть, о. Ну, ти не їж, а той шо їв, і досі живе, а той вмер з голоду, да. Ото так жили десь 1928-й оце, дев’ятий. І в дев’ятому я вступив у комсомол, комсомолець уже. Я шось трохи побув, як визива секретарь, каже, шо вербовка іде на Донбас. Та давай, кажу, мені однаково, дома їшачиш, не доїдання таке, о. Вербуюсь, і нас три чоловіки з Чигирин-Діброви, а вобше багато — на Донбас. Тоді Сталінський район, а тепер воно, мать, Донецьк, о, на шахти. І ми прибули, оце Петровське рудоуправлєніє на шахту, нас там накормили в столовій, тоді воно так — в день 30 копійок було, в день харчуваться. А потом пішли на шахту.

Пішов у колгосп на роботу, як побачив, шо зварили кандьор із шолухою, просо не качественне, і роздали, а то дядьки шкребуть, о, Господи, шкребуть. Приходе брігадір — доки ви шкребтимете — і відро води в казан, шоб не шкребли. Повставали, вони мовчать, голод, шо ж мені робить?

— Це 1932-й?

О. І. — Да, іду, іду в комсомол, а секретар каже — давай на тракторні курси. Так я у сосіднє село ходив на тракторні курси в 1932-ом протів 1933-го. Давали мішок буряків мені, і ще шось не знаю там, на місяць. А я три місяці ходив, здав курси на трактори, учили, особенно оце харьковський, сталінградський, дуже тих і не вчили ЧПЗ, дізелька, да. І в 1933-му став робить я, і вже так пішов, уже, Боже, кухарка підставила картопельки, кусочок хліба й я наївся. І на трактора сідаю, роблю. У сусідніх селах брігадір пронозівський як під осінь каже — армія. Це, щитайте, тоді не 18 брали, а це я в 1933-му пішов 22-й год. І попав аж у Горький, нас сто чоловік з Кременчуга в Горький у внутрінні войська НКВД. Меджінський був, потом Ягода, о, потом ше якийсь ???, забув вже, да. Два годи, чуть не з половиною, у войськах НКВД. Кончив школу, старший сержант, або ж три трьохугольники, да. Занімався, отділєніє, взвод мав, помкомвзвод. А потом відтіль вже у 1936-му демобілізувавсь і приїхав додому. Це вже пицуля така, шинель, проріха ззаду кавалєрістська шинель пошита, а шо робить? Ці діти двоє ростуть, уже такі, як оце, бігають величенькі. А шо ж мені робить? На трактори йти, батько такий, якби їшачів дома. А я надумав жениться. А жениться як — матері сорок, мать, год, чи сорок п’ять, а батько п’ятдесят, вони не дуже хотять. А я ж таки найду жениться, якраз на Тройцю. Оце в Пронозівці храм, а я там у 1936-му серед літа оце так, десь у червні місяці женюся. Оженивсь, пішов на трактори. А жінка дома.

— А весілля було в вас?

О. І. — Хто?

— Весіллі в вас було?

О. І. — Було весілля таке, за напас робили.

— Як?

О. І. — Музика грали, танцювали, в хаті кісно, і коли ми приїхали, встали коло порога, довго стояли, не хотіли виходить. В обшем, мачуха не довольна була, шоб я сюди невістку вів. Так плохо, в обшем, не по-батьківськи, да. А тоді, значіть, пішов на трактори, а жінка дома. І пішов я у понеділок на трактори в сосіднє село, о, а в середу чи в четвер жінка приходе. Каже — там мені не можна жить, я там вирила чи картоплину, чи обчистила, чи шо, а мачуха — зачем ти займаєш, ти її сажала. 

Переїхав я чорними волами, чорні такі воли, а батько виніс хлібину поклав і кусочок сала на дорогу. Та переїхали в Пронозівку сюди, 8 кілометрів, та тут жила жінка в сестри, а я робив на тракторах.

… із 1941-го, да, чи з 1940-го. Та тоді мучились-мучились, та шо ж робить. А тут підійшло оце переселення, я перескоком давай купувать хату отут, де не переселяють. Бо село наше сселяють, і сселяють не організовано, а хто куди. Або ж у Козельщину. А в Козельщину поїхали наші представники, подивились, а там очерет, рогіз, осікняк, солонець, ще хуже, чим у нас в Чигрин-Доброві.

— Олексій Іванович, а нашо сселяли?

О. І. — А сселяли ж — море.

— А, бо це море мало бути?

О. І. — Море, море ж оце буде заливать, да. Так ми купили тут хату, купили хату. Це в нас, значіть, двоє дітей, жінка й я — четверо, син служе під Москвою, Нарофомінськ, танкіст, а дочка на Донбасі в тітки.

Дуже бідно, не можна сказать, шо всі. Хто трудився, хто так не ледачий, просто сказать. Сини робили, може, й не доїдали, на степу ночували під возом. І ми старались уроді, ну шо ви, за 15 кілометрів на ніч з коровами їдем, і телят берем, шоб там хоч поссали, шоб не присушили ж коров, під возом спимо. А шо ж ми там їли? То огірок, то цибулина, та й не вволю хліба. Дуже бідно, дуже бідно жили. Сім’я, не хвата нічо, погреба до путі нема, потому шо вода. У нас у 1931-му оце в вікна бистря й жаби, і в те вікно, їй Богу, в 1931-му году. Оце така бистря ішла. Ну виходила з крут Сула, Дніпро, а потом Сула, о. Сула вона з Сум береться, і од цього Сула зветься. А потом, поки ж вода спаде, то оце ж голо, дрючки самі, мазать його, сажаємо оце в кінці мая, або уже в червні сажаєм. І родила й картопелька, й буряки, кукуруза не дуже, сіно росло. Оце так і жили, в таких недостатках, одежини не було до ладу. Це я вже, як приїхав з Донбасу, то то уже я не стидивсь виходить на вулицю, так одежка була. А то ж таке — штани як не полотняні, то якісь драні, одвертаєшся од дівчат, шоб не бачили ха-ха-ха. Дуже трудно. Так лучченько жили, ну хто лучченько — сосід, сім’я, ціпами молотили, там десять кіп придбали хліба, значіть, а копі 60 снопів, то ціпами ж молотили, ні машина, нічого, гуркають, гуркають, трах-трах-трах, вибивають, да. То тоже недоїдання. Ну, в основном, другий каже — та ось раньше жили. Хто, хто раньше жив? Жив один, два, три, десять на село. А п’ятдесят?

— А багато в вас було таких, шоб зажито так жили?

О. І. — Дуже не було зажито. А так, можна сказать, середнячки. Були, ну як нас 300, може, двадцять, тридцять середнячків було, то й тих розкуркулили.

— А розкуркулювали вас під колективізацію, да?

О. І. — Розкуркулювали оце 1933-й особенно, 1934-й, і як. Я, як комсомолець був, так я знав, шо це визивав секретарь партійної організації, він ото стука на нашого секретаря, шо давай комсомольців, а ми ж ще хлопчаки такі, нам невдобно, я збігав, мого діда тоже вигнали з хати. Да, і не куркуль, а вигнали, шо треба там бригаду робить, да. Як розкуркулювали? Я чув оцево, каже секретарь, каже один — давай Івана чи Грицька там завтра. А хата скверна, хата скверна. Значіть, давай отого, так той бідний, хата хароша. Розкуркулювали й туди встромляли зразу, як не секретарь уліз, то ще активіст якийсь. А ну, на готове оце вліз. Дуже ужасно.

— Багато так було, шо зовсім такий не багатий, а його розкуркулювали?

О. І. — Були, були. Я ось вам скажу. Три брата жило, хвамилія Гаєвські. Так значіть, один отдєльно, і другий отдєльно — це не куркулі, а той, шо остався на батьківщині, хати старі українські, такі віконниці червоненькі, вікна на шість шибочок маненькі, собака загляда. Клуня, загорода, клуня, це де сіно там, коморі, хлібинець, ну так, нічого. Давай цього розкуркулим Хведора. Ну та як, ну? Так, ну хто скаже, шоб я сказав, шоб мене зачилябили, не можна ж нічого нікому казать, о. І шо ви думаєте, того вигнали Хведора з хати, й зразу вліз злидень і ледачий. Прямо я скажу — злидень і ледачий, падлєц, уліз і живе в цій хаті. А він у сосідах, оцей Хведір. І помню, значіть, приїхали, він недалеко жив, приїхали, й я туди пішов, шо там таке. Він куркуль, а в сусіда живеш, шо в тебе тут, а він за штани виміняв буряків мішечок, наквасив, і ті буряки з діжкою забрали. НКВД якесь, СС, ну в колгосп. Хіба таки, кажу, оце можна таке, оті буряки забрать. А тобі шо, куркуля жалко? Та я ж уже ж мовчав, бо я тоже боюся. А він такі хлопчаки, кажуть …жалко. Чужий чоловік не дуже, о. Ну, хіба можна було так робить? (Плаче).

— Ну, в основному, це робили хто — бідні такі, бідняки виганяли із хат?

О. І. — Ну, як грубо сказать, узурпати, узурпати. Ну більше ж такі злидні, старались нажить. Оце б до мене приїхали і полізли шукать, усього шукають, як куркуль, то найшли там у вузлику десь паслін сушений чи кабак, ну воно нужне забирать, чи квасольки там пригоршня. А брали ж! А шо, його везли в колгосп? Собі загріб ото, як не той, то другий. І, в основном, ото так на село було таких узурпатів чоловік 10-15, ну, ясно, шо бідняки, ше може і ледачі, о, робить не хочеться, ходили, заглядали. І в нас в Чигирин-Діброві не було такого, шоб це такий багатющий. А вигнали одного, кантору зробили, там хатка нічо. Другого вигнали — поселили там. Третього вигнали — секретар партійної організації поселився. А за шо його вигнали оцього — білий охвіцер. Ну можна ж щитать, шо тепер красний охвіцер, шо тоді. Він стояв на стражі родіни. Йосип Потрофійович Рясин — білий охвіцер, чіпляють й чіпляються, й жінка гарна, дяківна була, дякова дочка. Хатка нічого, окуратна, й огородець хароший, і наврипились, наврипились, і, значіть заходять голова сільської ради із жінкою там у хатині, а його тут держать — до такого доходило. З печі витягли — е, ще й борщ осьосьо зварений, ше й те, ше й друге. І вигнали й поселився секретар туди, мачущин брат, моєї мачухи. А він пішов блукать той Рясин скрізь. А батька я ще його помню, у кожусі були і воші ??? А цей тіки шо охвіцером був. Тоді як уступили німці, найшовсь цей охфіцер Рясин, приїхав, ага. Павло, давай сюди, Кирило, давай сюди, Андрій, давай сюди. І скликав 15 чоловік їх, і каже, ти ж ото знаєш шо, із Сашкою од мене одходив, а ти борщ витягав. Та німці приїхали, та поставили їх у леваді там, зразу двох до груш прив’язали та розстріляли. Це ж він список дав, він не робив цього, список дав. А тих погнали та й по ці пори.

— Німці вже?

О. І. — У Градизьку побили чи шо. Оце тих узурпатів основних, шо він сказав. Ото бачте, як ми робим. Ми з бідняка заробили ото врага, о, а він став тим, отуто сільським оцим старшим жандармом.

— У війну вже, да?

О. І. — Ну да, в війну. А тільки вже як німці захватили. Ото так ми, грубо сказать, дураки, сами між собою. Воно нужне тоді було до Йосипа чіпляться, він злиднем злидень, а шо він акуратно ходив, грамотний такий, і був охвіцером. Ну й шо, шо він був? Він же був у нашій армії, не в Америці, о. А потом він уже, мать, умер. Красні як наступали, він утік десь, о. А я ж на третій день мобілізований, як война началася, і погнали нас, повезли аж до Львова.

Мав 300 десятин, жив неплохо. А шо ж сотні ще жили? Шо другий каже оце — та раньше жили. Хто жив? І січас оце, пожалуста, балакають, ото як послухаєш…

— І пішли в колгосп як — за переконанням, чи..?

О. І. — Добровільно.

— Добровільно?

О. І. — Добровільно. Батько був дуже бідний, активіст, член був КНС, отам комітєт незаможних селян, о, активіст, в общем був. То пішов добровільно, і нам свого нічо не було, землі в нас нема, а то гуртом робим — о, той волами виїхав, хай робе, і волами, хай кіньми той там чуть багатший робе, а я коровами. Кричать — шо ви коровами тут зробиш, а шо я зроблю, в мене ж коней нема і волів нема. То добровільно пішли.

— Скажіть, а оті, шо багатший вас, ви казали, був такий чоловік, то він, як його?

О. І. — Він с удовольствієм ішов, видать, ше й не приймали.

— Його не приймали?

О. І. — Не приймали.

— А чого?

О. І. — Бо куркуль ти.

— То де ж він дівся?

О. І. — Помер, помер.

— А те все його забрали?

О. І. — Та забрали все, я ж вам кажу. Розкуркулювали ви знаєте як? Приходять, оце четверо, п’ятеро дітей, вибирайсь, надвір вигнали, хату замкнули і ухаді. І вхаді! А ви сосід живете, то сказали, шо тіки ти приймеш переночувать або шо, то й тобі буде горе. Ото таке, отак розкуркулювали. Так я тоді не такого був мнєнія, я тоді думав, може це й таке. Казали, ворог радянської, те та друге. Та думаю, подивись, а тепер як рознюхав оце — Боже мій, Боже, так не можна було робить. Можна було зайти — слухай, Олексо, чи Іване, іди в колгосп, воли ми заберем. Та як же ви заберете? Заберем, землю заберем, ну допускаю, а нашо ше й ж хати вигонить? 

— Вас не забрали, бо ви ж пішли в колгосп і активіст?

О. І. — Ми пішли в колгосп, і ми бідняки. Бідняки, коровки одні, і ними їздим, і доїм їх. А чуть-чуть багатий, то той бідний стремився скоріше, шоб. А кого надумали, то хоч і пішов у колгосп. А єсть, а єсть бідняк, бідняк, а не хотів, тоже йому розтягали, хоч предупреждали, хоч… 

— А були такі, шо забрали десь, і не вернулись вони зовсім?

О. І. — Багато було.

— Багато таких із села?

О. І. — Даже один сказав, шо гречку рано сіять ще, пришили «враг народу», забрали й до сіх пор нема. Тих, шо забирали їх, той Євангіліє чита, ну нехай би він читав, Євангелією, чи ше отам шо, хай він віре. Хто кому шо забороняв, забрали божевільного, забрали, шоб не агітірував, ну це…

— А церкву в вас розвалили зразу чи ні, як ото..?

О. І. — Церкву наші розібрали, не потому шо там не нужна, чи шо — двадцять метрів од кручі. А кручу валяло, щовесни й метрів 2-3 валяло бистря.

— Вона підходила?

О. І. — Підходила, так шо церква була б упала. І рішили загальні збори села розібрать і зробить клуб, бо однаково вона ж пропаде. Ото таке. А у других селах, ось вона в Броварках жила, тут Броварки є, тут кирпична була, то десять бульдозерів тягали, поки… Це узурпати тягали. Церква цеглова, отакі стіни! Хай скинули там дзвони, там хрести, ну так це ж поміщєніє необнаковене. Це ж зерносховище, це ж іще шось — так її розвалили. Ну, знаєте, були голови і євреї, оце тут, по-моєму, єврей був, чи ні, усякі були голови. Я знаю, ви не помните, на село посилали сто тисяч — це рабочіх. У Чигирин-Доброву попав шахтьор, такий наблюда за порядком, і от брігадіра пита — ти сєєш, ще й по-руськи. Та ні, не сію, ще ж треба культівірувать. Опосля культівіровать — сєй! Ну дурний чоловік. А його ж послали порядок робить, треба підготовить грунт, а тоді сіять. Оці командували багато, стотисячники, вони так називалися, не вірили цим усим. Так шо, хто пішов добровільно, а належав судьбі розкуркулить або шо, то зробили, хто отпиравсь, хоч і бідний, тоже йому шо хоч, хоч розкуркулили, хоч ше шось капость зробили, о. Так шо добровільно ішли багато, і багато й не хотіло. Бо йти в колгосп — треба корову отдавать, треба воли отдавать, коні отдавать, плуга отдавать. А воно тим дядьком наживалось, він не доїдав, знате, як наживалось.

— Скриль, да, Йосип Сергійович?

О. І. — Скриль. То не дурний. Він землю покинув, пороздавав, попродав і втік сам. Він знав шо. А він, може, живуть іше сини його або внуки, предки живуть. Так я колись по телевізору бачив, виступає один і каже — мій батько розкуркулений, ну я ж…

… інспектор не должен знать. Так шо Сталін не знав, шо на Україні 10 мільйонів померло. Я був конюхом у 1933-му, у началі года, конюхом, нам давали пригоршню на день, ну таке — полова, остюки всякі, ну таке, може б, свиня б їла, оце. І я його брав, і мати мішала туди ще качанів товчених оцих, листя всякого, і пекла ну такі ліпеники, як отак на дорозі кізяк де коров’ячий, ото таке. І ото мені два дали, я б їз’їв штук десять, голодний. І було раз, помню, через кладовище йшов і зачепився, соломкою накрите, за ногу. Трястя тебе тут поклала, чуть не вбився через тебе, не живий. Лежать отако й там, там, і там лежать, у хатах лежать. Даже случаї такі були — нарядили там, скажем, живішого Івана й Грицька, запрягайте воли й ??? й поїдьте отам, де старі померли у хатах. Приїжжають, лежить готовий дід, винесли, а баба стогне, давай бабу. Ну та я ще жива! Давай, шо ми завтра по тебе будем їхать, і беруть і бабу. А мій батько там шось чи харчі підвозив, чи шо мняса, о, каже, шо приїхав дядько мій Дементій, приїхав брать дітей мертвих, які померли. Виніс штук троє-четверо, а потом за ноги тягне з-під кроваті дівчинку, а вона — спатки. Андрій Якимович, ось дівчинка…

… вмре одна, і ото ше в яму живе вкинув. А я йшов до коней, а воно — ой-ой, заглянув у яму, ворушиться. А шо я зроблю, як я такий самий? Да, та то страхіття! І оце отой узурпат Коба не знав? Сталіном назвався, шо він такий, сталь така, а Молотов, шо молот б’є добре, да. Знали, унічтожали український народ, оце хто каже, це я з ним дуже согласен. А той, шо каже продавать землю, то узурпат.

— Чи були у вас старці ото тоді під колективізацію, до колективізації, були старці на базарах?

О. І. — До колективізації були.

— Були?

О. І. — Були, но такі — або без ніг, або плохо бачили, або не розвитий. Ну, сиділи і кланялись, і просили, йому копійки тикали, о, були.

— Були такі?

О. І. — Особенно, це по районах, отак у селі ж то не сяде на вулиці десь на глухій, а більше у районі.

— На базарі десь?

О. І. — На базарі десь, шо люди проходять, він шось там меле собі, розказує…

— Олексій Іванович, а були такі, шоб співали і грали на чомусь?

О. І. — Були, шо й співали і козацьких пісень, о, і божественних, о. То остановлялись, дивилися, слухали. Ну, і хто ж не скупий…

— І козацьких, божественних співали, да?

О. І. — Да, і всяких. Так як і оце й тепер, другий раз я як уключу, то…

— А ви не могли б згадати, яких саме божественних вони співали пісні?

О. І. — Ні, я не дуже в курсі з цими релігіями.

— А козацькі які пісні, може, запам’ятали?

О. І. — Ну та козацьких, я сам не співаю, я не могу вам сказать, ти не знаєш, Маруся, як ото і січас співають? Ну, воно зв’язане і козаки, і Україна, моя ненько, моя…

— Олексій Іванович, а було більше тих, шо співали й грали, чи тих, шо просто так ходили?

О. І. — Як, шо просто так?

— Ну, шо просто так просили, не співали?

О. І. — А-а-а.

— Яких більше було?

О. І. — Ну, таких у нас, прімєрно…

Вони питалися рідними, батьками…

… по вулицях. А такий уже, як негодний, о, то ці просили, сиділи на вулицях, по хатах не ходили, а на вулицях. 

— А ви не пам’ятаєте, на бандурах вони грали, чи на лірах, чи на чому?

О. І. — Більше, більше бандури були, оці, воно таке велике, як гитара, о, ото бринькають, приказують, так гарно, о. Ну я, ви знаєте, я не ходив же так по базарях, а я своє знаю, шо в жлукті переспав, схватився, а жлукт, то така діжка довга, то ото своє горе переносив, о.

— А коли були весілля, то весілля от краще справляли коли — до революції, ви не пам’ятаєте, може, як, ось, чи вже після революції, от, в смислі, після колгоспів, ото після колективізації?

О. І. — До революції я помню, но, це дуже по-старому.

— Чи до колективізації, я хотіла сказать?

О. І. — А, до колективізації, ага… 

… женився на мачусі, уже помню, ніякого не було весілля.

— То це вже він другий раз женився, то?

О. І. — Другий раз. Приїхав у Фейена, десь якийсь був Фейен в Одеській області, нємець якийсь, там ото заробляли. А ше раньше, це, значіть, сходились рідні, ішли до попа, вінчалися. Тамечки несли хлібину і так далі, о, а отак веселості я не помню яка була дуже раньше. А уже, прімєрно, перед колєктівізацією весілля, свайба звалась. Їхав молодий до молодої кіньми, підводою, і друга йшла за багацтвом, за сундуком, це скажем, к прімєру, в другому селі. І я так женивсь. Оце їхали туди, її брали, і сундук брали й привозили. І в дворі тут устають уже в молодого, підходять до порога, встають, о, народ кругом дивиться ж, о. Виходе батько й мати з хлібом, поклоняються, просять у хату, молоді поклоняються, і тоже заходять у хату, за стіл сідають, і начинається бал. Надворі гра гармошка, ця проста, і бубна, видєлують і танцюють, ой гай, галалай, гола-гола була, там шо хоч приказують, да.

— А на скрипках не грали на весіллі?

О. І. — Грали й на скрипках. На скрипках даже грали так, і мандаліна, і гитара, і балалайка, і скрипка — усі підходять мотів оцейо, і грають тоже гарно, о. А більше, це скіко я пам’ятаю, більше — проста гармошка і бубна. Бубна з дзвонками така, і так цокотить, і так вибива, і танцюють одиночні, і групами, вальси всякі і коров’яки, й те, й друге, й четверте. Я й сам колись на балалайку грав і забув.

— А на балалайку ви грали, коли вже — після війни, чи до війни?

О. І. — До війни грав. Знаю, було до товариша піду, а батько в його сидить так гунявий трохи — Альоша, ану заграй «Поза гаєм, гаєм». Я начинаю йому «Поза гаєм, гаєм зелененьким», а він приказує — поза гаєм, гаєм, ще й гаїщем, била Хима Євдокима по жопі днищем. Та це ви не таке приказуєте, да. Ану «І шумить». «І шумить, і гуде, дрібний дощик іде», а він приказує — «І шумить, і гуде, крива заміж іде, а соплива чепуриться, шоб у дружки поспішить». Та ви, кажу, не таке, шуткує ото, да. 

Ніхто не співав.

— Ніхто не співав?

О. І. — Ніхто, батько, матері не знаю я, а батько не співав. Но, як і співав, коли ше дитина, або шо «Селезень, селезень, селезень пливьйот», там шось таке, шось придумує. «Леле-леле, Сула реве, два камені меле, козак дівки питає, чи підеш за мене». А вона каже — «Не піду я за тебе, а піду я за Гриця, в його гарні паляниці». Таке, переказує ото. Ну, як у армії був, ми співали «Копав, копав криниченьку у зеленому саду».

— Це солдатам співали?

О. І. — Солдати, такі справні НКВДісти, командіри, раз, два, три, під команду — запівай! Яку? Давай українську! Казбан у нас з Кременчуга, давай «Копав криниченьку»!

— А на російській командували, команди подавали?

О. І. — На російській, на російській, все на російській, да. То ми й начинаєм — «Копав, копав криниченьку у зеленому саду, ???». А Куркін за мною, кацап, ходе, не співа. Куркін, не будеш ходить, як не будеш співать. Я нє могу по-вашему. Співай! Не будеш ходить за мною, отуди далі станеш, треба, шоб співав. Я ж тоже не співець, а піддержую. Начав співать, тіки не каже «копав», «долбіл».

— Долбіл?

О. І. — Долбіл ???, ну, як співай, то співай уже. Ну, вони й не хотіли, я ніколи не согласен, шо це не може він. Я вам кажу, шо я іностранні язики знаю? А ми в Руминії стали на отдих, і капітан — іди, іди, значіть, достань, Синьоок, достань шось кушать. А як я, должен прийти — дай молока, дай хліба, він же румин, не зна? Я заходю в хату, зразу — (буна дзела) добре утро. (Лапті єста) молоко? (Ну, ну) нема. А (вака) корова? (Єста) є. (Вака єста, лапті ну) не доїться. (Оло) яїчка? Оло, крутиться. (Гаїна) єсть курка? Єсть, оло должно буть. (Зуйка) горілка, (він) вино, (фаїна) мука? Я ж знаю, я живу серед людей. А в нас із Донецька Шевченко, сорок год живе на Україні чи п’ятдесят, а на сесії «кака», «кака» по-руськи. Чого ти по-руськи балакаєш? Мені, хтось каже, це, а тобі не всьоравно? Ну не могу терпіть, ну ти ж українець! Дід, прадід, прапрадід у мене з козацтва, в мене з козацтва все цей рід іде, о. Село переділено — козаки і крепи були у нас, два. Крепи — це були ті, шо віддані панам, о, а козаки, козаки дві зборні, отак як тепер сільрада, дві було зборні: козача зборна і казенська зборна, казьонні крестьяни. І в зборнях постановляли, і все ця зборня верх брала козача, о. Магазіни були зроблені, звались так магазіни дерев’яні, де хліб давали, по пуду, по два несли були, давали тоже козаче, лічилося.

— Олексій Іванович, а як називалися самі старші між ними, між козаками хто, староста чи як?

О. І. — Ну, вони ж називались там, я дрібних дуже не знаю…

— Самих-самих?

О. І. — Самий головний — це ж гетьман, це ви знаєте, а потом старшини, о, а потом… 

— А в селі, там де ото зборня була, ви кажете, то там який, староста був?

О. І. — Староста називався. Староста зборні, так звався. А як, може, тепер, раньше-раньше як, староста.

— Олексій Іванович, а потім жінки мало право ходити туди чи ні, збиратись разом з чоловіками?

О. І. — Ви знаєте, зразу хибно односилися, жінка це є жінка, домохазяйка, більше мужики. А потом постепенно оце вже при системі колгоспів, при системі далі розвітія, радянська жінка, жінка должна участвувать.

— То вже на збори вона ходила?

О. І. — Ага, уже і жінки вчастували, но такі болєє молода, толкова, шо можить і виступить. Ну воно ще таке життя складалось, вони не приучені. Тепер можить молода виступить, і накаже шо ти хоч, а тоді ж було — шо, мені, та нашо воно мені, мені йти корову доїть ононо, та те, та друге, та четверте.

… пацаном був. Робили, пацаном, піп, дяк, старости не було, а піп і дяк був. Це, значіть, якшо там говіли, я ходив говіть, ложечкою манюсінькою тикали каждому в рот там варення трішки-трішки, аби заслинив, да. То дяк стояв утирав, шо там нема чого й утирать, так він утирав платочком, а піп тикав — це говіли. Ходили по селу збирали данину, так по простому сказать, то дяк і піп, і їздовий, отдєльно їздовий сидить кіньми. Оце заходять, шо я должен дать йому якусь панахиду — відро зерна можеш дать, можеш грошей дать, шо ти даси. Конєшно, він старався, шоб люди побільше давали.

— А поважали от цих людей, попа і дяка в селі чи ні?

О. І. — Ну як вам сказать. Оце вже, як я дорослішим став, усяк було. Я помню, шо пастухом я таким споримось — піп без штанів ходе, у ризах, брехня, в штаніх. Прибіга один пацан, а чо, я те шо було, прибіга один — у штаніх, він всю ніч був у матері нашої, то спитав. Звиняйте, шо я це, оце з їх ще й єбуни були, з попів. Були які хоч, о, а були й хароші попи. Ну, в основном люди поважали. Я еначого не знав, так скажем, чи ви, чи були. Оце, значіть, говіть, оце три дні на Паску звонить я ходив тоже, трахкав. Там, хто вміє, то ловко звоне маненькими дзвонами, і тоді разом маненькими, і разом, а я тим великим «бом» на все село.

— Олексій Іванович, а колядувати в вас ходили?

О. І. — Ви знаєте, так постепенно одпадає. Я помню ще пацаном, це тіки моя й прохвесія була — «Коляд, колядниця, добра з медом паляниця, не такая, не сухая, не покину, та в торбинку вкину». А хоч ще еначе — «Коляд, колядниця», ні. «Щедрик, ведрик, дайте вареник, кільце ковбаси, якшо мало, то дайте й сала, а як донесу, то дайте й ковбасу. Не дасте ковбасу, хату рознесу».

— Це на щедрівку, це щедрували?

О. І. — Оце, це ми. А тепер, оце сей год не були, прошлого у мене були. Підходять під вікно 10-15 баб і співають. Ми дивились телевізор, та шо воно, шось, кажу бабі, шось… А шо, шо їм хоч дать? Яблучка були, то миску винесла, ото по яблуку, чи по двоє.

— То це зараз?

О. І. — Зараз співають просто.

— А ото, знаєте, тоді ще десь після колективізації, ото чи вже тоді колядували чи ні?

О. І. — Оце організованого не було, не було організованого. А то…

— Тіки діти, а дорослі й не ходили вже?

О. І. — Не ходили дорослі.

— А скажіть, забороняли от комнезами там, чи голови сільські?

О. І. — Забороняли оцю релігію. Забороняли, бо даже такі случаї були. Ти комсомолець, комсомолець там, скажем, прімєрно, мені не казав ніхто, прімєрно, а боги висять, та висять — шоб убрали. Воно йому нужне? А мені нужно ононо. Я не дуже вірю в його, ну висе, хай він висе. І там одна іконка, хай бабі воно висе. Я не люблю тих…

— Чи були в вас такі, шо малювали ікони в селі?

О. І. — У нас не було.

— Не було?

О. І. — Не було в нас таких художників, шоб малювали, таке шось ??? робили, й дуже гарно робили. Як робили не скажу, хто робив, обзолочували ото.

— А купували ви їх де? Люди купували, на базарах чи як?

О. І. — Воно оці приватні лавки були. Оце в нас як жиди були, там у них було і хомут на коняку, і збруя, і мука була, і спички були, і був отдєл такий ікони оці, на досках мальовані, не під стеклом, а на досках. То це більше приватні продавали оце й готовили. Ну, а ше, ше раньше де, я вже не скажу вам, яке воно, шо. Обновлялись на горіщі, ось, кажуть, обновилась ікона, дуже цьому вірили. Значіть, доказують, шо ця ікона, там я, чи ви, чи хто зняв і на горіше, нехай там. А воно оте позолочене, воно міняє цвєт. Яким путьом там ізмінило цвєт, і було таке темне, а стало блискуче. Значіть, обновилось, щитали, шо це шось зв’язано з життям Бога, і так далі, а хто Бог… Я не знаю даже, шо, я оті не читаю.

— … читали Біблію чи ні?

О. І. — Ні, не віруючий.

— Не віруючий батько. А в церкву ходив батько чи ні?

О. І. — Не віруючий, не ходив при мені. Не знаю, як парубком даже, не помню, а при мені не ходив, і оцьому нічому не вірив.

— Ви хрищені чи ні?

О. І. — Хрищений я.

— А як же вас, якшо він не віруючий, як він вас похрестив?

О. І. — Ну, ви знаєте шо, ми п’ятеро родилися ше у діда, в баби, батько молодий, то тоді, може, в нього, може, мнєніє ж іначе. Це я помню, як йому стало 50 лєт, а як він женивсь йому 20 було чи 18, тоді я не знаю, ну то мода така була — тіки до попа нести дитину.

— А оце вже як стали колгоспи, то як тоді з дітьми, як їх хрестили, чи їх не хрестили, чи як?

О. І. — Ви знаєте, большинство не хрестили, большинство не хрестили, бо в мене оце син і дочка, то ми не носили ні до попа, ні до кого. А покликав я Гальку та Маньку, та Івана та Степана — оце ви хрещені будете.

— Ага, а скажіть, чому, забороняли тоді людям, чи просто не хотіли?

О. І. — Не те, ніхто не казав, шо край не можна цього, а просто не вдобно, ще й сміятимуться, шо до попа десь їдеш, шо ти, дурний, чи шо, скажуть.

— Ну це свої там комсомольці, комуністи?

О. І. — Да, да, да, да, свої. То так воно не було ції моди. Оце у 1938-ом году син народився, де я, шо — ні церкви, ні попа, де я шо буду шукать, шоб з мене сміялись. Записав у сільській раді, о, шо народився син там і все.

— Призначали?

О. І. — Призначав кумів, вони прийшли, посиділи, подарочок якийсь дитині дали. Оце провадилось, а за хрестіння совсім отпадало.

— У школу як ходили, то на якій мові вчились — на українській, чи російській?

О. І. — … і у себе ходив, ми ніякої іностранної не знали.

— А на російській вчилися чи на українській?

О. І. — На своїй мові, на своїй.

— А от як ви поступили в школу НКВД, то там уже на російській, да?

О. І. — Тіки на російській. Уже, у нас акцент трошки не виходив. Бо я помню колись політзанятіє було, і я сказав «дрючок», дрючок, так командір — шо ето, Синьоокий за дрючок? Та кажу — така…, полєно, ну хай полєно буде. А потом ше я сказав, шо «вгору», у гору шось, как у гору, у гору, в землю чи как? Та ні, ввєрх! Да, увєрх, так у нас вверх той, шо дим іде. Оце таке. Акцент ніде ж не дінеш, а сміюсь, було, з їх. Ти не скажеш: «Не хочу я їсти оселедці», як не каже — не скаже, то я, звиняйте, шо скажу — то гімно з’їв, а він сердиться тоді. Ну чо ж ти раз не скажеш?

— А за вам нічого не було?

О. І. — Е, ви знаєте, це ж ми десь на привалі, десь шуткуєм, а то плохе діло було. Я вам скажу. Чистим оружіє й дивиться, і у ствол дивиться один, і на Молотова каже — шо сидиш, морда червона, восім год дали, да. Тепер, другий вичистив та, як жидівські ті, каже, вичистив, харашо, тоже дали чотирі годи чи шо. Боже сохрани, жид. Ну, на українців, може, так у шутках десь, я то так не чув, о, шоб казали. А ото було, мало того, кажу, шо ти не скажеш: «Не хочу я їсти оселедця», кажу, й слабіший за хахлів. Чого ми слабіші? Ну, от, кажу, давайте три чоловіка, а я сам, зваліть мене. Приходять три таких. Я беру найсильнішого, він же упасти не хоче, а я держусь, і тоді як двох повалю, а один зверху. То це кажу, ви ще й слабіші. Ото так шуткуєм, було, да.

— Скажіть, а тоді можна було купити українські книжки чи ні?

О. І. — Нє, не мали понятія, не мали понятія.

— Все на російські тільки?

О. І. — Тільки на російській. А як я оце журнал читав, ще ви помните, може, Шелест був, секретар, секретар ЦК КПБУ, Шелест, він живий ще, в Запоріжжі живе. Каже, визвали, і помните, може, Суслов при Брежнєву був. Товариш Шелест, доки в тебе будуть українські школи? А шо ж, турецькі чи шо? Руські должні школи буть! Значіть, хотіли орусить полностью, орусить. Тіки школи, тіки книжки. Оце ж хлопчина біга худе, доччине, воно «какало» прошлий год. Ти, кажу, мені не «какай», не карова, а корова, о, і ше там поправляю. Він уже трохи заїкується, ну балака по-українськи, в українську школу ходе. Уроді, уроді це… У нас багато кажуть, оце за хлібом в очереді, та шо, тобі не однаково? Так чого я тіки должен по-руськи говорить? Так давай хай і по-руминськи хтось же, по-болгарськи, по-гречески хай хтось говорить. Чого ви на вколінки стаєте? Десять мільйонів руських кагаули, болгари, греки, молдавани, румини, поляки, білоруси. У нас народи на Вкраїні живуть, народи України, громадяни Вкраїни, должні знать державну мову, і державні обичаї всякі, і вчи й свою, хто тобі не дає. А так же не можна навколінки ставать. Так у нас два чи три кацапи тут живуть, скажуть наші діти — давай по-руськи переходить, вони вже по-українськи вчаться. Де живеш, до того ж й пристраюйся.

— Скажіть, Олексій Іванович, чи було так, шоб як їхали до райцентру десь до города ваші ж селяни, то шоб на російську переходили?

О. І. — Не було такого, не чув.

— Не переходили?

О. І. — Не чув я. Я їздив у Москву, то я у Москві балакав як умію, старався, ну я знаю, шо підійшов до мене, Синьоокий, здоров, здоров, умісті воювали. Тихоненков, кацап. Ти знаєш, яке мені горе. А яке? Я ж його впізнав тоді вже. Каже, Тихоненков, а приїхав з войни, перепутали — Тихоненко, українська, на –ко, і батько гоне з дому. Нашо ти мені хахляцьку бидлову хвамілію привіз? А я кажу — а чого я бидло, ми ж в однім окопі були, чого я бидло? А скажеш батькові, шо дурний він, як ступа, о.