Синьоок Наталія Григорівна, 1907 р. н.

— Да, дуже давно. Скажіть, а от тоді батько ваш мав якусь землю чи ні?

Н. Г. — Не мав пошти нічого.

— Дуже мало?

Н. Г. — Ага. Ходив на заробітки, заробляв гроші. Нас було восьмеро, восьмеро дітей було. Ходив на заробітки, заробляв гроші, приїхав. Приїжжає, хліба купе там, повдіває дітей. А тоді вже стали землю наділять того місцеве, купив батько дві телички та став ото корови держать, та став плужок купувать. Та купив той, ту, гарбичку, возика, та то вже став хазяйнувать. А нас восьмеро було, восьмеро дітей було. Бідно жили, страх бідно жили. А в мене ще ж оте, найшла мати забрали вузлики були, бєдно ж було, таке ж врем’я було, то прийшли забрали й вузлики, та були цю, висилали комісію ту. То батько, то мати з голоду вмерла, а брат опух рано був, а невістка зробила аборта, та тоже ж умерла із голоду, ага. Хлопчик такий у садіку вмер у 1933-ім годі, плохо ми жили. А ми тоже жили в 1933-ім годі тіки вижили, прийшли сюди в Пронозівку, тіки шо вижили, на кватирі жили. Ой, по кватирях ми жили, восім, восім хат обійшли там…

— Розкажіть мені, будь ласка, чи у вашому селі, там де ви жили, чи було багато таких, шо були багаті?

Н. Г. — Багаті були. Халявки, Бруси, Жильоти були багаті люди. Ну, їх же ж тягали, розкуркулювали.

— Ага, а скажіть, до них хтось, вони мали наймитів чи ні?

Н. Г. — Ні.

— Не мали?

Н. Г. — Ні, Бруси не мали. Луци мали тих…

— Наймитів.

Н. Г. — Наймитів. Ага, і я в наймах була багато.

— Ходили в найми?

Н. Г. — В наймах. І Жорняки радгосп, і Шушвалівка, я йшла заміж із радгоспу шушвалівського.

— Скажіть, а ви до хазяїв наймались?

Н. Г. — Наймалася й у хазяйнів служила.

— А на скільки ви наймалися?

Н. Г. — На літо, на літо, пасу, у Шушвалівці була.

— Од якого часу до якого часу наймались?

Н. Г. — Ну оце так після Великодня, у квітні місяці і аж до осени, уже ж до послідніх, шо холодає.

— До Покрови, да?

Н. Г. — До Покрови чи до Пущення, о. Служила багато, понімали мене, платили хлібом, грішми, ага. Корови пасла, в’язала ходила вже, така шо в’язала за косарем, ага. Дві нас в одного було. Була в Шушвалівці, була тамечко в ??? в одного, була і в Лебехівці в матері хрещеної, ще така невеличка була. То корови пасла, то мати пасе мене й корови, бо я ж негодна така, а недалеко була ті корови пасла. Мати хрещена забрала мене. Багато я горя перенесла.

— Скажіть мені, а ви, як служити пішли, то з скількох років? Скільки вам років було?

Н. Г. — Та годів сім мені було. Як мати мене хрещена забрала мене коров пасти, то сім год було, я така невелика була.

 

— То ви корови пасли?

Н. Г. — Пасла корови і мене пасуть, воно так недалеко пастбище було, то пасуть мене. Наталочко, ти там не заснула, ага. Та ні. А корови плохенькі, то я ж ото такечка пасе, сорочка невелика, то ото відходю, шоб ніде не пішли. Ото як пішла, то із цього зразу пішла в Шушвалівку, а тоді пішла отож в ???, ще була й у Городищі на постоялі. І там же тоже ж була, шо носила на постоялі цим, шо ночують, то носила, було, вже суп в тарілочках уже.

— А шо там за постоялий там були?

Н. Г. — А тамечка заїжжали, шо на ніч люди, постоял такий був, шо…

— А, постоялий двір такий був?

Н. Г. — Постоялий двір, ага.

— То вони їхали на базар, та там зупинялись?

Н. Г. — Ага, ага, ага.

— А в кого вони зупинялися?

Н. Г. — А тамечка дєдушка й бабушка були, ага.

— А вони тримали якусь корчму чи шо?

Н. Г. — Нічого, хату тіко ото, двір такий огорожений, ага, сарай такий отож там, і заїжжають, там ото ночують. Коні сплять, і гарби ж, і те. Двір обгорожений досками, так шо ніхто туди ні ввійде, ага. Сарай такий, шо туди загонять коні, і заїжжають ставляють. Це все.

— А платили ті, шо постояльці, їм?

Н. Г. — Платили, платили. Платили й їм, платили й мені ж. Бо я собі жила в їх. Було мене скрізь, ну шо ж.

— Скажіть, а як вам було там, вас не обіжали?

Н. Г. — Нє, Боже вас, й дєдушка, й бабушка хароші були. Уже мене так шо й до замужом там хлопці. А може, ти ще й заміж за нас, уже я така, шо величенька була, ага. То я, було, зайду, вони — дєдушка й бабушка в одній комнаті, а я у другій, то це, де кухня, замкнуся, защипнуся. А вони ото, як ото повносять їсти, вечерю. А вони шо готовлять — чайок, супок, та й дєдушка й бабушка. А їм же платили за те, шо вони там ото ж на постоялім дворі, люди заїжжали ще. Ну ночлєг. У Кременчуг їдуть, заїжжають на постоялий двор ночувать, чи коли там то.

— А ви їсти готовили, чи тільки носили їсти? 

Н. Г. — Бабушка й дєдушка то, бабушка готовила, а я ж уже готовеньке порозносю, в мене єсть, то замету, то замию там, то ще шось таке. Помагала то картоплину обчистить, бігала ще ж там купувать тамечка то хліб увечері, то чаю там, чи шо. Була ж в Городищі там все, лавочки там ті, уже були маненькі оті лавочки, то, було, ввечері біжу. То, було, ще й хлопці пристають — ми тобі дамо осісьо, а я, було, боюся, шо. Кажу — бабушка, не до пізна мене, шо вам треба, то я зараннє, бо вже, кажу, мене ціпками наб’ють отамо.

— Скажіть, а чи була корчма там в Городищі?

Н. Г. — Яка це корчма?

— Корчма, шо там випивали шось, або ні?

Н. Г. — Ви знаєте, я й не помню, шоб це там було десь якась шоб випивка була.

— Ну, шоб там горілку купували?

Н. Г. — Оце ж вам, оце ж вам постоялий, оце ж тамечка.

— Отут і було все?

Н. Г. — Оце ж тутечка столи й тамечки, й хата була ж така велика, стіл стоїть, чай тут, самовар, уся привілєгія.

— Скажіть, а горілку пили там чи ні?

Н. Г. — Не помню, шоб пили горілку.

— Бо п’яних ви не бачили?

Н. Г. — Не бачила я, не буду казать, не бачила. Тоді таке времня було, шо воно, може, й не це.

— А коли це було, в яких це годах? Це до колгоспів ще ж було?

Н. Г. — До колгоспів.

— До колгоспів. Скажіть, а чи було там, шоб збиралися дівчата й хлопці, й гуляли там, в тих бабів, ні?

Н. Г. — Не було.

— На постоялий двір не збиралися?

Н. Г. — Ні, ні, не було, не було. Оце я вам, якби це тіки, такий тоді я, як я вже, вони кажуть, шо хватить, будем закривать постоялий двір, та перед Великоднем, шо така буря була, шо криші зносило. Оце в якім годі, не помню, в якім, тоді я вже пішла додому. Оце таке було.

— Скажіть, а ви ходили ввечері гулять на, десь там, як збиралися молоді, не ходили?

Н. Г. — Ні, ніде не ходила. Оце моє діло — вправиться, люди на постоянно заїжжають, чайок, супок, чи там ще шо готовили, оце вони повечеряли, позачинялись, позищипалися, і лягаєм отдихать.

— Ви вже не пам’ятаєте колективізації у себе там у селі, у Лебехівці, ні?

Н. Г. — Шо-шо?

— Колективізацію не пам’ятаєте, як починалася, у себе там в селі?

Н. Г. — Не помню.

— Вже там не помните, да? Ви не ходили, наприклад, там на вечорниці десь?

Н. Г. — Ні, ще я служила, Господі, я служила…

— А ті, шо служили, то не ходили?

Н. Г. — Та не ходили, у Шушвалівці це осісьо «Красний партізан» Шушвалівка, радгосп, то там же я ото там служила, ага. Була й дояркою, була й на кухні, там ото скрізь мене було. Помагала, це тіки заснувався колгосп, радгосп шушвалівський «Червоний партізан». У Жорняках була, о.

— То це ви ще не заміжні були?

Н. Г. — Ні-ні. А поженилися ми в Шушваліському радгоспі.

— Там ви собі того чоловіка знайшли?

Н. Г. — Ага, він чигирин-дібровський, а я лебехівська, і ото так ми здружилися й поженилися.

— А скажіть, а він був з багатого роду чи ні?

Н. Г. — Бєдний був.

— З бідного?

Н. Г. — Батька вбило під войну, під оту, шо як на неї казали, перву, їх троє осталось — два хлопці і дівчина, ага. Мати осталася, це яка, японська война була, то вони дуже бідно жили. І ми бідно жили. І ото так подружилися, і ото так поженились, і так і нам і щастя всю жизнь мать, і до смерті не було. Він то болів годів десять чи шо, а так же шо я, шо ж ходила у больницю, побуде в больниці, та додому прийде, побуде трохи, там таки, схвате його, то вп’ять піде.

— А чи було в вас так, шо у 1937-ім році ото тоді репресували людей чи ні? Шоб забирали людей із села?

Н. Г. — Було, було, було, було, було. Забирали страх людей! Шо воно таке, шо й не багате було, а яке воно, шо забирали, я не знаю, шо воно таке.

— То це тоді, як колгоспи були, чи аж у 1937-му?

Н. Г. — А вже ж колгоспи були, вже колгоспи були. Й забирали.

— А за шо їх забирали?

Н. Г. — А хто зна й за шо, чи багатий, визнавали, шо багатий, і землі нема там чи шо, а чи воли там чи шо, чи з половини держав землю, а визнавали багачі, і забирали. Яке воно, я не знаю, шо воно за врем’я таке дурацьке було.

— Скажіть, а голодовку ви пам’ятаєте тоже?

Н. Г. — Аякже, Боже вас сохрани! І мати ж умерла в голодовку, а ми ж поженилися, то тут були в цім радгоспі, колгоспі, а вони ж оце кілометрів п’ятнадцять жили од нас, то і ми ж голодовку. Собираюся шо-небудь повезти, як і в нас нема нічого. Та ще ми ще на кватирі, колгоспна була хата чигирин-дніпровська, і ми отак ото перейшли до його матері, а то їх сім’я, щитайте дві дівки цей, дівка, дві дівки, дві дівки в свекрухи і парубок, і двоє старих, і нас двоє — сім душ, а таке врем’я було. Перейшли ми в колгоспну, радгоспну хату чи в колгоспну, ага. То перейшли, а тутечко ж тоже таке, шо не це, нема ніде нічого. Оце зварю суп, а воно варять людім же ж ото робочим, сюди приїжжають кілометрів сім чи шо, приїжжають тут землю пахали, обробляли в колгоспах чигирин-дніпровських, то там шо і мені дадуть, то я шось зварю із своїм хазяїном. Повести матері шо-небудь і братові, як нема чого. Тоже, із голоду, щитайте, вмерла мати і те, і брат опухнув.

— І під колективізацію, чи були весілля тоді чи ні? До колективізації?

Н. Г. — Було, було. В мене два брати оженились. Та яке там і весілля? Приїдуть та повінчаються, запишуться та й, яке ж там весілля.

— А співали пісень ото весільних?

Н. Г. — Співали, співали.

— А хто співав, дівчата чи..?

Н. Г. — Дівчата. Дівчата, ага. Та тоді весело якось, і бідно жили й весело було. Свайба весело. А січас же ж…

— А скажіть, на весіллі гармошка грала?

Н. Г. — Грала гармошка, бубон, ага.

— А скажіть, а чи було так, шоб на свайбі скрипка грала?

Н. Г. — Я не помню, шоб скрипка.

— А на вулиці як оце, скрипки були чи..?

Н. Г. — А на вулиці не було, а качелі були.

— Качелі?

Н. Г. — Качелі. Оце тобі построять велико качелю, ідуть туди дівчата, хлопці, там гармонія, бубон вибиває, ага. Качеля така, шо ото вірьовки, стовпи закопують, а тоді вірьовки вішають, а тоді на вірьовках доска така, і стають отож. Тоді трусів не було, спідниці підв’язують пасочками, бо шоб не літало, бо не було ж тоді трусів, так як тепер, о. А тепер же ж, о. Тоді гарно було, й співали, музика грала, свайба, як не оце в святі вечора, до церкви, в нас коло церкви була гулянка, хлопці й дівчата сюди та туди ширяють, а тут музика на клину грає, бубна вибиває. Чужі хлопці находять із чужого села, ага.

— А хлопці співали тоді з дівчатами?

Н. Г. — Аякже, Боже вас сохрани!

— А яких вони пісень співали?

Н. Г. — Усякі співали, чи їх помниш. Тоді було воно якось бідно жили, а січас не почуєш ніде нічого. Ото підуть у колгосп там у клуб там, ага. А тоді було якось бідно жили, а весело жилося. 

… там співали, музика гра. Значіть, приходе, хлопці чужі приходять із музикою, ага, там часов так, часов у чотирі чи шо, уже йдуть хлопці із музикою з іншого села. Тоді було це.

— Скажіть, а колядували в вас у селі?

Н. Г. — Колядували.

— Колядували?

Н. Г. — Колядували, щедрували, посипали. Ходять, було, посипають.

— Скажіть, із звіздою ходили чи ні?

Н. Г. — Шо?

— Звізду носили тоді?

Н. Г. — Яку?

— А звізду таку, шо як колядують, то, чи не носили в вас?

Н. Г. — Ні, не носили.

— А козу водили?

Н. Г. — Кого?

— Козу?

Н. Г. — Ні. Не водили, а тіки ж ото назбирають шо грошей, ага, і ото пропивають чи коляд-колядку, ага, посипання, де там зберуться в якій хаті, то там вже ж пропивають оте, шо назбирають.

— Колядку, да?

Н. Г. — Колядку пропивають.

— То, скажіть, отоді до колективізації не забороняли колядувать?

Н. Г. — Ні, ні, Боже вас сохрани.

— А після колективізації забороняли?

Н. Г. — Ні, ні, не забороняли.

— Не забороняли?

Н. Г. — Ні, ні.

— А в школі дітям забороняли?

Н. Г. — І там не забороняли.

— А ви не пам’ятаєте колядок, яких колядували?

Н. Г. — А «Коляд-колядниця, добра з медом паляниця, а сухая не такая, дайте, дядьку, п’ятака. А не даси, то я й хату рознесу», о.

— А таких божественних, шоб співали, як ото?

Н. Г. — Усякої й божественної. Ну божественної вже й не помню, забула.

— Але співали ше, да? 

Н. Г. — Га?

— Але співали ви тоді?

Н. Г. — Я?

— Ага.

Н. Г. — Ні.

— Ви не ходили колядувать? Чи ходили?

Н. Г. — Молодиці ходили й дівчата ходили, а я вже, чогось я не дуже. Не дуже я ходила. Я співать не кумекаю дуже, о.

— Чи пам’ятаєте ви на базар куди ви їздили?

Н. Г. — У Кременчуг, у Городище їздили. Оце побільше в Городище і в Кременчуг. Оце вже як врем’я було, то в Кременчуг їздили. А набираємо, шо в нас є: пшеницю тамечка, картопля тамечка, насіння там, шо в нас є — веземо на базар. А січас же ж машини вже. І тоді оце вже і тутечка вже їздили ми у Кременчуг на базарь.

— Скажіть, а отоді давно, давно тоді, то чи бачили ви там, щоб були такі старці, шо співали й грали на чомусь?

Н. Г. — Аякже. На скрипку грав, і водила одна одного не годного. Жінка водила, не бачив.

— Він сліпий був?

Н. Г. — Ага.

— А шо він співав, не пам’ятаєте?

Н. Г. — Та чи я помню там.

— А чи були такі, шо на бандурах грали?

Н. Г. — А я не бачила.

— А на лірах?

Н. Г. — Не бачила.

— Теж не бачили? А такі були просто, шо не співали, не грали, то такі теж були каліки там?

Н. Г. — Не бачила таких. А ото одного бачила. У Городищі бачила. Воде жінка його не годного, держала, під руку воде. Співав ага, і ото на скрипку грав. Оце таке я бачила в Городищі. А в Кременчуці я такого й не бачила.

— В вас не було, таких шоб, старці такі, шо не мали за шо жити зовсім? Ну, старці, шоб просили?

Н. Г. — Пошти нема. Ні, були одні тутечка, та таке, хто зна й як, і старці й не старці, і не люди. Одна то жінка там і чоловіка водила, то щитай, землі не було в їх, а так, хто милостиньку дасть, та ще ходять, ходять, не було в їх і хатки, там ото у цьому у селі під Жовнином ото там, то ходе ото було. Ходять-ходять тамечка, де переночують, шо хто там надає їм, то переночують, а тоді возвращаються додому. Оце двоє було таких. Ага, шо вона його водила під руку, оце двоє.

— А він не грав нічого?

Н. Г. — Ні.

— І не співав? 

Н. Г. — Не грав, ночували вони, те, у моєї матері, ну ще я дома була. Ночували вони.

— А часто пускали старців додому чи ні, ночувати?

Н. Г. — Це як. Якже, якшо не те, просяться та ходять, аякже, треба пускать.

— То пускали люди, не боялись?

Н. Г. — Нє, нє, Боже сохрани.

— А не обіжали от старців, таких шо?

Н. Г. — Ні, ніхто не обіжав.

— А це гріх було — їх обіжати чи що?

Н. Г. — Гріх обіжать було, і шо, шо було і дають ні, тоді якось люди вони були щедріші, милостивіші. А січас люди такі, не такі люди січас.

— Церква у вас була?

Н. Г. — Була.

— А як називалася церква?

Н. Г. — Я не помню.

— А коли храм у вас був там в селі?

Н. Г. — На Івана, Івана Хрестителя. Це якраз, це мабуть, уже осталося шось небагато, то вже скоро й храм буде оце на Івана Хрестителя.

— А як у вас на храми збиралися люди?

Н. Г. — Харашо збиралися. Заходили й рідні, і хто й не рідний, то заходив. Варили капусту, кисіль, крохмаль, картошку тушили, шо, холодець варили, рибу готовили на угощеніє. Усе в нас було. І оце на те, на Івана Купала — це в нас був храм в Лебехівці, ага, і оце людей зазивали і чужих, не те шо там своїх. А тутечка у нас на Тройцю храм, ми ще й тут одбували храм. В нас було багато, оце й в Альоші, й у нас було багато, і чужі були й свої були, готовилися.

— Скажіть, а в вас там співали, приходили на храм, то співали яких пісень?

Н. Г. — Усяких співали. Ну такечка зберуться там коло Альоші кущик там та співають, там десь ще був десяток чи шо, співали, всякі співали. Тоді якось і не було нічого, і люди бідно жили, а якось пісні проводилися часто й харашо.

— В вас у церкві, коли церкву вашу знищили?

Н. Г. — А оце ж уже як знищали, не помню в якім годі, як уже їх роз…

— Після колгоспів чи після війни? Після колгоспів?

Н. Г. — Після колгоспів, до войни, до войни.

— А розбирали, то свої розбирали, чи..?

Н. Г. — Не помню я чи, воно ж так трошки на хуторці, а воно нам не писалося до їх, так шо, хто там розбирав, чи чужі, чи свої.

— А яка була церква дерев’яна, чи?

Н. Г. — Дерев’яна. Дерев’яна, хароша церква була. А було ж, як святять ті, паски, процесія, обхожденіє, пєвча, а кругом церкви люди постають із пасочками, і оце рушничок, пасочка, ???, все кругом обхождєнія ходять, святять, батюшка ходить з просвиром. Робили хуже, як було, а січас ще хуже.

— Скажіть, а оце на Трійцю, то в вас теж якось відзначали це свято, на Трійцю?

Н. Г. — Як?

— На Тройцю, кажу, в вас якось відзначали це свято, сходилась родина чи ні?

Н. Г. — Сходилась.

— Сходились?

Н. Г. — Угу.

— А як ви, заквітчували хату чи ні, клечанням?

Н. Г. — Ага.

— Робили це?

Н. Г. — Робили, клечання вішають, аякже, клечання, це й у нас оце цей год це перейшло. Вона їздила ото з сином туди, то ні рушничка, нічого, а то рушнички ж висять у нас, і клечання висить.

— А яке, шо затикали, липу, так, липою клечали, а ще чим?

Н. Г. — Липою і клечання таке вобше із сокори, з сокорів.

— Із сокорів?

Н. Г. — Ага.

— Скажіть, а чи було так, шо осику?

Н. Г. — І осику. Осику тоже заносили, і осику треба, шоб ніхто нічого не те, треба у той, у ворота застромлять, шоб ніхто нічого не спортив. Бо в нас у матері та в батька корову спортило, то привозили, а він каже — треба у глухий кінець осику застромлять, шоб ніхто нічого не спортив.

— У глухий кінець?

Н. Г. — Да. У ворота у глухий кінець.

— То це воно там мало бути весь час та осика, чи це тільки на оце, на Тройцю?

Н. Г. — Ну, оце встромлять гілочку, то вона там стоїть і стоїть.

— І весь час там?

Н. Г. — Ага.

— Скажіть, а оце зараз русальний якраз тиждень, ось, то чи боялися русалок, шоб не залоскотали в цей час чи ні? Нічого не розказували за русалок?

Н. Г. — Нічого, нє.

— Не розказували?

Н. Г. — Не помню.

— Не було такого?

Н. Г. — Нє. 

— Скажіть, а як у вас на Івана Купайла, на Івана Купайла, чи робили в вас Марину?

Н. Г. — Робили.

— Робили?

Н. Г. — Робили увечері, ага, плам’я ото запалюють, і ото сіньце чи соломку, чи шо, і ото там гулянка збираються й усі. Й гармонія, й бубна, і челяді багато, і все.

— А розкажіть яка то Маринка була?

Н. Г. — Ну яка ж Маринка? Маринка як Маринка. 

— А як її робили?

Н. Г. — Ну оце якось її робили. Я вже й не помню, як робили. Врем’я не було, то служила, то сяк, то так, а тутечка вже стала, то тоже ж воно врем’я, вже й не…

— А було так, шо в вас молодиці гуляли із дівчатами чи ні, Маринку ту водили?

Н. Г. — Не знаю, не знаю я.

— А ви вже не ходили?

Н. Г. — Не ходила я. Тоді якось ми одбиті од того, од села, од нас село так далеченько, кілометрів три чи шо, чи чотири, то якось ми туди не дуже. У нас тут своя, три хати, то у нас своя гулянка була. Там три-чотирі дівчата, хлопчики погомонять, о.

— А збиралися в вас оце зимою там, як прясти, то чи збиралися на такі наоденки баби?

Н. Г. — Збиралися. На попряхи ходили.

— Як-як?

Н. Г. — На попряхи.

— На попряхи?

Н. Г. — Ага. Ха-ха-ха. Пішли на попряхи? Пішли на попряхи. Візьмуть оце наберуть мичок, прядку, гребінь, днище і пішли. Було таке.

— А там, як ото пряли, ось, то шось балакали, розказували?

Н. Г. — Аякже, усякі балачки.

— А старші були серед вас жінки, да?

Н. Г. — Були й старші, були й всякі. Та їх небагато. Думаєте, багато туди сходиться? Дві душ, дві-три, чотирі, оце й всі. Де ж вони там поміщатимуться у людей, у хаті?

— Ага. Скажіть, а вони там отось шось розказували, може, якісь оповідання, може, якісь казки, легенди?

Н. Г. — Усього приходилось.

— А розказували там, може, про старовину, як колись було там?

Н. Г. — Та розказували шо, як раньше було. Ой, горе. Шо два дні робиш у пана, а третій собі, усього розказували. Як ходили на заробітки, та як ішли з заробітків, та обкрадали там. Усього-всього перебалакаєш, усього.

— … то про русалок, може, про рай та пекло?

Н. Г. — Та розказували й про це, всякі балачки були.

— А в вас були такі жінки, які от найкраще в селі співали?

Н. Г. — Були.

— Були? А було так, шо їх кликали на весілля тільки за те, шоб вони співали?

Н. Г. — Були, на коровай кликали, бо вони танцювали, співали, там приказували, всі прибаутки розказували. Були.

— А їм платили шось за те?

Н. Г. — Та шо там платили? Якшо там чарку, якшо п’є горілку, то чарку, шо їм там платили.

— Або шишку дають?

Н. Г. — Або шишку там дадуть, або ще. Були, були такі. У нас ось по-сосідськи тут одна, така шо на коровай у друге село кликали, в другий там куток кликали. То шо ж, вона тепер не годна вже нікуди. Співала, танцювала, приказувала, а тепер вона тоже не годна.

— Кухарки були такі, шо добре варили, то їх теж кликали?

Н. Г. — Аякже, у нас і січас ось є кухарки, такі шо, де похорони, де свайби, то гукають їх, є й січас у нас, і в нас тут є.

— А були такі, шо нема, колись давно, шо не мали ні землі, нічого, а цим заробляли тіки?

Н. Г. — Оце заробляли третій сніп. В’яжеш снопи, та третій, дві копі собі, це ви не знаєте які копи, ага. Копиті, три копі — дві копі дядькові, а третя копа собі, за снопа. Шо не мали нічого, ні землі, ні ступня, було й таке, було. Мати розказують, шо ходили ще й на заробітки такі шо, отако заробляли третій сніп. А ти граблі тягаєш і снопи носиш, і в’яжеш, ага, і ото й заробиш те шо, може, за тиждень заробиш центнерів два чи три пшениці, чи жита, чи шо. Було таке.

— Хотіла розпитати, чи були в вас такі жінки, такі жінки, шоб відьмами були?

Н. Г. — Були.

— Були відьми?

Н. Г. — У нас по сосіцьки була така шо, ото прийшла, чось розсердилася — ні корови не здоєш, нічого, то кажуть, ото вона відьма. Один раз вигнали, хай тіки Бог простить, вигнали, орали, вигнали корови пасти, ага, і вже смеркома. А воно такечка недалеко, як оце до колонки, ага, випас, і вигнали пасти, коли чую корова — чмих-чмих, а воно темніє, чмих-чмих. Коли йде у білому так, як собака, чорним платочком перев’язана, поясочком, і в білому. Кажуть, ото вона знає, шо ти пасла корови уже ж після оранки, після сівби, поженем, попасем, пока тамечка потемніє. То отож подейкували, шо то, кажуть, відьма ота, ага. 

— І це вона то собакою отим перекидалася?

Н. Г. — Ото в собаку перекидалася, і ото тобі, балакали. А точно…. Подейкували, шо це ота можить буть відьмою. Коров портили, не здоїш.

— А ви бачили їх у лице ту відьму, да? Говорили з ними, з тими жінками?

Н. Г. — Та вона по-сосідськи, говорила, вмісті буваємо.

— А яка вона, чимось відрізнялась на обличчі чи як?

Н. Г. — Нічим вона не відрізнялась, жінка, жінка як жінка.

— І мала сім’ю?

Н. Г. — Мала й сім’ю.

— І діти були?

Н. Г. — Двоє дітей було, чоловік жив і вона.

— А вони з чоловіком мирно жили?

Н. Г. — Мирно, мирно.

— А свою корову вона псувала теж чи ні?

Н. Г. — Та я не знаю вже, шо вона їй зробила, о.

— Не робила вона своїм коровам? На шкоду?

Н. Г. — А хто зна, чи вона робила, ніхто не знає нічого, чи робила, чи ні.

— А були в вас такі жінки, які б одробляли?

Н. Г. — Не було.

— Шоб як вона зробить, а хтось шоб одробляли, вишіптували?

Н. Г. — Не чуть, не чуть, не знаємо, шо вона там.

— А чоловіки не були відьмаками?

Н. Г. — Та не помню. А це в нас корову як спортила, то привозили. Саме отелилась корова, і молоко стало із кров’ю. То й привозили тоді з Мозоліївки, ага, кілометрів п’ятнадцять чи двадцять, чоловіка, то він каже, шо іздоїть кров, хтось з вас іспортив, воно прийде. Та баба, шо ??? була, хай Бог простить, шо згадуєш мене, ага, здоїли і на сковороду налили. Мати зачала топить, і на сковороду цього молока налили. Каже — хто спортив корову, воно об’язательно прийде, той, шо по коровах шептав, ага. Коли й так, та баба й не ходила, а тоді приходе, посердились чогось з матерею, приходе. Дайте, Неоніла Сизотовна, молочка. А мати кажуть — ононо молоко, ононо, кажуть, іспортили корову, шо молоко із кров’ю кипить, ага. Вона повернулась і пішла. А той чоловік увійшов та от корови з батьком та кажуть — а шо, а я вам казав, шо хто спортив корову — воно прийде, його тягтиме, ага. Ото таке. А тепер нема вже того чоловіка.

— Скажіть, а йому за те платили?

Н. Г. — Аякже, аякже.

— Платила мати, да?

Н. Г. — Аякже, батько й мати платили.

— А шо йому платили за це?

Н. Г. — Гроші.

— Гроші давали?

Н. Г. — Угу, угощали, угостили його, пообідав він, 100 грам випив, гроші заплатили, батько відвезли, найняли коня, відвезли його в Мозоліївку.

— А ви не знаєте, він мав там якесь господарство чи ні?

Н. Г. — Нічого не мав.

— Нічого не мав, оце він оцим жив, да, шо..?

Н. Г. — Оце він так і жив, землю там із десятину чи шо, то когось найме чи шо, шоб хто обробив, ото так. Та хто там дуже заплате, коли там шо де кому трапиться. Це треба, як кого дожидати, то можна й вмерти.

— Чи були в вас ще такі жінки, які, наймали їх, шоб вони плакали за покійником?

Н. Г. — Не було.

— Не було таких? А в вас ховали там будь-кого там, то ховали з півчою чи ні?

Н. Г. — Із пєвчою і батюшка.

— Із батюшкою?

Н. Г. — Угу.

— А коли почали забороняти, шоб із півчою і батюшкою?

Н. Г. — Та я не помню коли. А було таке шо.

— А було таке шоб забороняли?

Н. Г. — Пєвча, ага. А коли це стало, шо заборонять, я не помню, коли це стали заборонять.

Заховають, у садіку помер, помруть дітки, та на гарбу, та яму викопають, та…

— А в садіку багато мерло?

Н. Г. — Багато. Хай люди скажуть.

— А там гляділи їх хто в садіку?

Н. Г. — А люди ж, продукції не давали. А воно зроблено на те, шо переворот такий був, шоб люди померли і все. Хіба тоді їсти не було? Коли в моєї матері вузлики, комісія така прийшла, ага, з щупами, а де хто шо закопав тамечки яку зернину, то щупами ходили, находять і забирають. Ну тоді так було зроблено, шоб люди померли, діти і все, о, отак.

— Але ніхто з вашого села не казав шось проти? Шось проти нічого не казали, шо це так зроблено спеціально?

Н. Г. — А чого там? А забрали шо, шо таке робили, шо ходили в комісії та забирали й вузлики, о. Позабирали їх, і жили й позабирали. Вже як стала Німеччина, то їх і забирали.

— То їх забирали, оцих тих шо?

Н. Г. — І підвішували й забирали так, шо без ізвєстія. Було, усе було.

— А комсомольців в вас багато було у селі чи ні?

Н. Г. — А хто зна, я вже не знаю. А були ж комсомольці.

— Скажіть, а більше ходили комсомольці отакі розкуркулювали?

Н. Г. — І комсомольці, і такечка в комісії. Ага, бідова жінка, пішли в комісію, забирають у комісію. До нас приходили…

— Була школа?

Н. Г. — Була школа.

— А ви ходили в школу чи ні?

Н. Г. — Ходила, тіки трошки походила, а тоді пішла служить, і не ходила.

— А чого ви не змогли? Не змогли платити там чи в школу?

Н. Г. — Та ні, просто не те, шо не платить, тоді безплатно було, в школу ходили, а просто я не знаю, таке шо, чи я малоумна така, шо я не ходила в школу, чи так шо плохо. Шо бєдно жили, та треба зароблять було, я вже слаба й на це, на навчання. Ще я й того, ще я й це не дійшла. Не ходила, ні.

— Ви один рік ходили чи два?

Н. Г. — Та один рік ходила, і то я не доходила. Словом, мені дуже мало вніманія.

— Треба було служити, бідні були?

Н. Г. — Да. Шо я дуже й, воно мені дуже не йшло в голову це, оце усе навчання. І січас я…

— Навчилися читати, так?

Н. Г. — Навчилася і напишу як оце так, то й напишу шо-небудь, ага.

— І рахуєте, й читаєте, це ви все навчилися?

Н. Г. — Рахую, не рахую.

— Скажіть, а якою мовою вам в школі викладали — російською чи..?

Н. Г. — Те, тоді була, як хто-зна яка.

— Українська, да?

Н. Г. — Навєрно, українська.

— Скажіть, а книжки в вас дома були чи ні?

Н. Г. — Були книжки.

— А які книжки?

Н. Г. — А я не помню. Там букварь, та тамечка ще якась. «Кобзарь» Шевченка був.

— А хто в вас, батько чи мати читали?

Н. Г. — Батько читав. Та батько читав, грамотний.

— А було так, шоб Біблію читали чи ні?

Н. Г. — Була.

— А в селі в вас говорили чисто по-українські чи й російською мовою?

Н. Г. — Ні, чисто по-українській.

— А росіяни жили в селі?

Н. Г. — Пошти не було. Тоді таке врем’я було, шо не було. Це вже січас оце таке, шо настали росіяни.

— А євреї були в вас?

Н. Г. — Євреї були, був один єврей на село.

— А що він робив?

Н. Г. — Торгував в магазіні.

— У лавці?

Н. Г. — У лавці із жінкою, ага.

— А шо там продавалось?

Н. Г. — Там продавалось усячина: й жилізяка, й матерія, і обуга й все, де шо таке.

— Скажіть, а ікони у вас в хаті були чи ні?

Н. Г. — Були, і січас у мене там у хаті є.

— Скажіть, а от, де ви їх купували, в церкві чи..?

Н. Г. — Нє, носили, ті носили, носили ті, о.

— Хтось так чоловіки носили від хати до хати та продавали?

Н. Г. — Ага.

— А ви не пам’ятаєте, в яку ціну?

Н. Г. — Ну є ононо в мене такі ловкі ікони, невеличкі, ага, 12 рублів пара. Там Кобзар точно такий безплатно малювали.

— Скажіть, а чи ви не пам’ятаєте, чи були в селі такі, хто малювали ікони?

Н. Г. — А були, були.

— А ви не пам’ятаєте їх прізвища?

Н. Г. — Нє. Та чи воно мені нужне?

— А хто це малював: це чоловіки якісь старі?

Н. Г. — Та ні, молоді.

— Молодий чоловік?

Н. Г. — Ше й у нас ходили тут, шо малювали, це вже недавно ходили.

— Це недавно?

Н. Г. — Угу.

— А давно колись, давно-давно?

Н. Г. — А колись давно ходили.

— То приносили вже такі готові мальовані?

Н. Г. — Готові, готові.

— Хотіла спитати, скажіть, ви своїх батьків на «ви» називали, чи на «ти» вже?

Н. Г. — На «ви», на «ви».

— А ваші діти вас як називають — на «ви» чи на «ти»?

Н. Г. — А, на «ти».

— На «ти»? А чого вони так?

Н. Г. — А такичко. Таке врем’я, шо на «ти».

— Скажіть, а було так, шоб куми, якшо тіки покумалися, то на «ви» називали один одного чи ні?

Н. Г. — І січас називають кумів «ви».

— Куми, то на «ви»?

Н. Г. — На «ви». Угу.

— А якшо, а якшо там діти малі, скажімо, а брат оженився, чи його називали, його і його жінку на «ви»? Називали чи ні?

Н. Г. — Називали.

— Називали? Меньші діти?

Н. Г. — Меньші діти.

— Як поженився, то стали називать?

Н. Г. — Да.

— А було, шоб розлучалися от, як поженяться?

Н. Г. — Було, було. Мій брат розлучився. Тоже ж, і дівчат, розлучився. Щас дівчата от на Донбасі, він в Жовнені, дві жінки мав, поженилися та померли, а він у чужої одної жінки в дочки живе.

— А бувало так, шоб жінка, жінка кидала чоловіка?

Н. Г. — Бувало.

— Бувало?

Н. Г. — Бувало.

— А часто це чи ні?

Н. Г. — Та не часто, а десь та й появиться шо.

— А часто чоловіки жінок били чи ні?

Н. Г. — А хто зна. Мене, я знаю, шо не бив. Хоч би він мене хоч полаяв, хоч би він мене побив, не хотів. А я, було, бурчу. Хоч би він мене полаяв, хоч би він мені шо сказав. А я було кажу — чого ти оце випиваєш, та чотирі рази готового привозили, мертвого, ага. То й кажу — а він же, така моя судьба.

— Були в вас повитухи баби такі, ось, шо дітей брали ото? Не пам’ятаєте?

Н. Г. — Як це, шо дітей брали?

— Ну от, пупорізки-баби, казали в вас?

Н. Г. — Та були, були. Ага.

— А скільки в селі в вас було саме? У вашому селі, в Лебехівці?

Н. Г. — Ага, одна була баба тамечка, шо різала, та казали, шо пупи ріже. А отож, там у городі, в селі то, та баба була, шо аборти робила.

— А часто було так, шоб жінки йшли на аборт чи ні?

Н. Г. — Не знаю, я не ходила.

— А було так, шо помирали після абортів чи ні?

Н. Г. — Було, в нас тутечки жінка в Мозоліївці була жінка, така шо робила, то двоє дітей таких невеликих, то зробила й умерла. Оце одна була Катерина, ??? , це було таке.

— Скажіть, а їм уже, як за радянської влади, то їм уже забороняли тоді це робити?

Н. Г. — А хто зна, чи їм забороняли.

— А бабам оцім, шо пупорізки були, то забороняли?

Н. Г. — Ні. 

— Ні?

Н. Г. — Ні.

— А, може, заставляли в лікарню вже йти чи ні?

Н. Г. — Я тоже не знаю.

— Тоже не знаєте.

… стали йти вже родить, в яких годах?

Н. Г. — А хто зна, та воно, мать, ізразу те.

— І зразу після війни, да?

Н. Г. — Мабуть, і зразу після войни, мабуть. Ну, більше до того, шо як не зроде, то й вмирали. Ось тутечко недалеко жінка дома родила і вмерла 40 год. Нехай Марія скаже, Мотря тутечка одна.

— То це вже тут, це вже не в Лебехівці, а тут, в цьому селі?

Н. Г. — Тутечко, чи, може, й у нас.

— Кінець запису.