Сологуб Іван Кирилович, 1915 р. н.

(нерозбірливо) роверами, 4 млина було, з Богодухова, це ж Україна, возили кіньми. Бувало, брали коней. Я в школу ходив, з 3-го класу забрали, таке даже не довчився (сміється).

—  До вітряків конем їхали?

— Тоді в батька невістка, а третє, шоб не ставав, підганяли. А в школу як прийдеться (сміється).

— А возили нафту? чи шо возили?

— Возили нєфть називалася. Нєфть вона називалась. Ше вона називається соляркой.

— А нєфть була в Богодухові?

— Тільки в Богодухові. У них була нєфтєбаза, і ми туда їздили. (Шум, нерозбірливо). Землю орав, а скільки її було, не скажу.

— А скільки ви заробляли за те, шо возили?

— То батько забирав.

— А в сім’ї тоді батько керував чи мати?

— Батько керував, да.

— Батько гроші тримав, на ярмарки їздив? 

— Та так нас на віз посадять, вивезуть на ярмарок, шо понравилось батькам, то і купили. Не то, шо тепер, шо захочуть, просять і купують. Тоді цього не було. Шили самі сапожки. Я сам сапожнік. Батько був плотнік. Ото таке. Він прийде, треба і тягати воза справлять у хаті. Шестєрьонка порвалась. І все це робота, й робота, й робота. Ніколи було і в гору глянуть.

— Самі робили? самі ремонтували воза?

— Самі, самі все. У нас була ше своя кузня. Своя. Ото накують, із поля привезуть хліб ті. шо накують. Тоді ж обода були, на діжки ото одівали. А я бігав помагав. Я ж пацан був.

— А батько був такий коваль?

— А батько був плотнік, не коваль. А це вже старшого сина мати вивчила в багача кузнєцом. А тоді зробили якось свою там кузню. Та й ото значить кували. Ну, це глобщина вона називалась тоді, глобщина.

— Глобщина? чи ви тоді так казали?

— Так казали, так і воно є. Вона називалась глобщина. І потом в 24-м году, це ж Лєнін тоді вмер, так земля була мабуть із 20-х годів. А хто не хотів обробляти ту землю, забирали людям (нерозбірливо).

— Чуєте, а Грайворон це таке містечко чи село? 

— Район.  

— Який район?

— Він уєздний, він уєздов називався. Прямоколія. Він крупний. Коли організували колхози, було 25 колхозів.

— У Грайвороні 25 колхозів?

— А потом ше села кацапів прилагали.

— А ви були хто? Були кацапські села, а ваше? ви як називались?

— А ми Хахли називались.

— Хахли називались?

— Хахли. То кацапи там у лаптях ходили, а ми у чоботях. Тоді ж занімались свої, самі ж шили. І жінки шили. Й люди шили. Й чоботи шили. І кували. Тоді ж оце не укоренилося, як тепер так о, а тоді, перевернув, вставив, вже й добре.

— Іван Кирилович, а жили там в Грайвороні росіяни чи українці?

— В районі ми одні жили.

— Тільки хохли?

— Тільки хохли. Ше й так бувало. Козинка, Гликово, Гора Поділ це хохли. А дальше туди Порошка, (нерозбірливо), Кирилівка, це все кацапи.

— Це села чи такі кутки?

— Нє, села. Не районні були, а просто здоровенні прилягались. Отам Дорогуч був, під Грайвером, він сюди прилагав. Понімаєте? отаке. І до 20-х годів так було. 

— А як починався колгосп у вас?

— Як починався? Так начинався. Начали об’єдінять, заганять ночами. Ночами пишуть у колхоз. Пишись і все! І тоді зганяли всіх. А брат активіст був.

— Ваш брат?

— Брат — пишіться тату, вам буде добре. Іван робить, Катя, старша сестра, він же менший був. Максим, іди з двора, шоб я тебе не бачив!

— Батько так каже?

— Да. Максим, іди, шоб я тебе не бачив. Після того він пішов. А він записався у колхоз.

— Іван Кирилович, а як він став активістом? Він записався в колгосп і став активістом?

— Та хто там став! який там активіст!

— Заставили?

— Та де! він не сильно був. Це тільки так. ото ж молоде було, та ото пробрехався та й усе. А пішов кулак, та й усе (нерозбірливо).

— А шо було в 29 год?

— 29-й год начинається. Добровольческій колхоз. Добровольно хто записався. Хто від землі не робив, та думав — буде гарно (сміється). Но якраз ото записалися. В 28-м году, я знаю. Тоді в 29-м году начинають колхози. Шо роблють? Багачів вивозять. Організовують. Там у нас Халапатий, ну шо він? маслобойню мав, землі не мав. 4 сина мав, і такі були, шо ніколи не бачили на вусі сережки. І заходить до матері, заносить бутилку, заходить. Кума! Шо? Нас завтра будуть вивозить! А сьодні знаю, середа, в марті місяці. Вивезли їх. А остальних людей вивозили за село. Як прописали йому, кажуть багач, і повезли!

— А чого вони хотіли їх повивозити?

— А чого їх, потому шо в багачів сомнівалась в настроєнії власть. Он чого їх вивозили. Настроєніє. Вивезли. А шутка велика, не треба було трогать людей. Молоді виросли б, а старики і самі помруть. Цього нільзя було робить. Дальше. Тоді було мало, я виходив на канал строїть. Їм мало. Виводку. Вивозьте плуги, боронки, от усе, і коней, здавайте у колхоз. А в нас кобила була одна, мусила бігла вона в колхоз. А вона билася ногами. Все оббила їх тоже. Як у Богодухів їздили, там я робив. Так вона як дала їм духу! Кобила, а вони хомут наділи. Я виходжу — тату! кажу, кобила стоїть. Батько за уздєчку та на бойню одвіз та оддав, та й усе. Отоді. Тоді значить я пішов робити на кирпичний завод. І брат там уже ж робе.

— Максим? 

— Максим. Оце ж і женився ж уже, як він у колхозі, а жінка робить в колхозі, вона пішла, пішла тоді. Дальше. Ну, пішли вони в колхоз на той же день.

— А ви не хотіли в колгосп?

— Я совсім, совсім я не хотів.

— А батько? 

— Батько, то сдухай же ж, батько. Дальше. Роблю я в заводі. В 33-м голодовка. Тоді як зробили голодовку, тоді ж багато вимерло, в нас на Грайвороні вимерли, ну й в Харкові багато.

— А чого була голодовка? неврожай?

— Іскуственна. То іскуственна була. То брехня. Іскуственна.

— А тоді писали, що це неврожай?

— Нічо не писали. Це в 46-м писали — неврожай. То це ж було. Дальше. Шо робиться дальше. Тоді я, значить, приходить товариш, робить в МТС, у кузні, трактора ремонтірує. Ну і шо, в нас мало работніків — приходь! Я йду. Приходю. Приймають мене. Ну, я до роботи старатєльний. Давай робити. Проробив це я, значить, 34-й, 5-й, 6-й. З 7-го вербують на Владивосток. Ну, доки я тут буду замазаний ходить? поїду! А батько у артєлі інвалідів, він інвалід був. В артєлі інвалідів конюхом. Їде на конях, ото і там. Я, значить, вербуюсь. А мама моя, мая 37-го года, на год одправили на желєзну дорогу маму. А тоді ж не пускали в колхоз єдінолічних коров пасти. Аж тоді батько вступив у колхоз у 38-м годі.

— Як це ви кажете, не пускали в колгосп єдінолічних коров?

— На землю, шоб не пасли.

— Ага! не було тоді їм місця, де пасти корову!

— Є було місто!

— Але їм не дозволяли?

— Просто на рожу, на рожу!

— Чи ви вже жонаті були?

— Ше нє-нє-нє! Слухайте далі. То дуже велика історія. Тоді значить роблю я. Завербувався на год. Роблю. Заключив на второй год. Харашо. Заробив, получаю пісьмо — мати вмерла. І поїхав додому. А відтіль давали два отпуска. А один давали, до отпуска два бесплатних.

— А шо ви робили там?

— На желєзній дорогі. Я і в колгоспі був, де шо треба, все дєлав. Приїхав я. Приїхав я зразу, а тоді 30-ка були (нерозбірливо). Ну сестра в мене є, а сестра ніде не робить. І налог не платила, а тоді колгосп накладає, хоть є корова, хоть нема, а давай 40 кг м’яса. Дальше. Тоді після того всього, як оце я приїхав, а брат той Максим уже робить на нєфтєбазі начальником. І взяв він мене отой завскладом. Начинаю я робити. Роблю. Пішов я в сєнтябрі, купив корову. Сестра не доїла, затіяла, завелися, отак. Добре. Буду женитись. Шо ж робити? Іду до однієї дівки, кажу — так і так. Согласилась.

— Шо кажете? хочу женитися? 

— Ну да, прямо женитися, а чого ж? а вона так бідненько жила, там хата топтана. Мати інвалідка була. Шоб була сестра, не було. Оженився я. 40 год. В 41-му война.

— Не так швидко. От ви пішли, з нею поговорили. А потім шо? сватів послали?

— Пішов батько сам. Пішов батько. 40-го года 10 октября розписалися.

— У сільраді розписались?

— У сільраді.

— А весілля вже не було?

— Да! для молодьожі хата отдєльна, хата велика була. А для того отдєльна хата була. Була, ну була маленька.

— А музиків не було там? музикантів?

— Музиканти, як? гармонь була, а як же ж! 

— На весіллі?

— Ну, а як же!

— А був бубна?

— Бубна? я забув уже. Я все позабував, як парубкував. Не помню вже. Дальше. Ну, шо ж дальше. Война. Не забрали. В мене з малих літ глаза не бачили. Тоді мене не беруть же в армію. Тоді, коли наші освободили в 43-м году, мене забрали на Старий Оскол. На Старом Осколу перекомісія. Роблю опять на кирпічном плотніком. А торгував в магазині до войни, в магазіні. Тако, шо в армію забрали, не було кому, то мене туди послали. Харашо. Поторгував я. Поїхав уже при німцях (нерозбірливо). Ящик гвоздєй привіз, думаю — пригодяться. Дальше. Ну, це воно пусте діло.

— Іван Кирилович, чи я можу вас трошки зупиняти? добре? Я хочу, шоб ви повернулися до того, як ви парубком були? як ви мали 18 — 19 років? як ви парубкували? чи ви ходили на вечорниці? чи ви тільки  працювали?

— Ну, ходив! Я танцор був.

— Правда? а куди ви ходили?

— Так в клубі ж були!

— Клуби вже були?

— А як же! клуби. Уголки були в людей наймали. Часні уголки були. Платили чоловіку, наймали. А є ж такі ж дома були.

— А шо йому платили?

— Не знаю, шо платили. Єсть такі дома, шо вивезли, а хата то осталась. Значить, там і уголок. А про клуб був общий. Там танці, танці. А як танці були, то яка музика? І балалайка, і гітара, і гармонь вообще. Мені хоч хай заграє, я почув, то я вже йду хоть потанцювать.

— Любили танцювать?

— Любив танцювать.

— А які танці танцювали?

— Та любі! Я й козачок, і яблучко, й краков’як, оце такі, одиночні. Ну, а на пару, як тоді з дівчатами крутився. Із дівчатами крутився. А дівчатами не занімався. Нє. Ні в коєм случаї. Натанцювався, а потім додому. Дальше. Тоді в 46-м. А, приходить з профсоюза профорг мій, каже — ну шо, ідіть до нас експедітором товари возить у район. Я приходжу — Мозгова сидить, та, шо вона торгувала в городі, а я в селі торгував. Я в сільпо продавав, а вона в городі. Тоді вона там сидить. Іду я. Пішов я товари возить. І тут після войни приказ — хто остався живим, на своє місце. І я правда на його місце прийшов. Іду я тоді работать в горсовєт інженєром, тоді дорожним мастєром, я й пішов. Ну, шо ж, нада, шоб не гавкали, шо ти не в колхозі. Будівельна бригада. нас заставляли два раза в неділю одробить і давали пайок. Пішла вона. А тут одразу в 46-м засуха. Шо дєлать? А вона пішла молоти, а було місячно, все простила. Пішла корову жоїть, батько — ти тут у доміно граєш, а дочку замкнули тут скореє. Підібрав я, заніс у хату. Поїхав до врача, а врач каже, постукав по связях, каже — еге! це довге діло! Шо робить? засуха, нема ніде нічого.  А Черчіль тоді начав брязканіє оружієм. Тоді оцим бригадам сократили пайок. І я не нужний. Ну, шо робить? тоді ж обривається надзор у Ужгород. Поїхав. устроївся начальником магазіна чи директорм магазіна. Приїжджаю. Продаю я козу за 7 тисяч, і корова ше є. Кажу — я приїхав за товаром у Київ, та й міняв. Тоді я поїхав знову. Потому освоївся. Але ж не знав, шо там люди такі тяжкі. Я б туда не їхав. Лучче б я в Читу їхав, в Читі совсєм другой город. От. 

— А які, кажете, важкі? тяжолі?

— Недовольні на нас.

— Правда?

— Недовольні.

— А шо вони кажуть про вас?

— Шо кажуть? самі забирайтесь.

— Совіти?

— Да. А сюди приїхав — бандера. Отам так, шо казать. Отаке мале, а вже туда. 

— Чуєте, а згадайте таке, дуже важне, як ви ще жили там у батьків, з хлопцями ви ще парубкували, чи ходили там у Грайвороні в вас старці? такі сліпі діди?

— Ходили! і з сумками ходили, і по хатах ходили. Були-були! 

— Чуєте, а чи вони були тільки діди, чи також жінки були?

— Нє, більше я бачив мужиків.

— Мужиків.

— І цигани їздили. Цигани їздили.

— А чи мужиків хтось водив, якщо вони зовсім не бачать?

— Нє, такі ходили ходячі. Я таких не бачив, шоб ходили, шоб вони не бачили, та ходили. Ну, то такі були ледарі, я би сказав. Чого лодирі? Бо назбирають, підуть проп’ють. Харчів назбирають.

— А як ви поїдете на базар, то ви бачили таких сліпих старців, котрі б (нерозбірдиво).

— Та не було таких. Шо на базар їхать, в нас такі ярмарки були, карусєлі ставили. Так ми інтересувались покататься на карусєлях.

— А яка в вас церква була?

— Церква? Осталась одна Миколаєвська.

— Там у Грайвороні, да?

— Да.

— А як осталась? а було скільки?

— 4.

— 4 було.

— 4. А в центрі Грайворона,то я не знав, як вона називалася. Потом вона називалась Колобардійська. її розкидали, построїли нову Корнят. А тут построїли таку, як клуб. От. А другу розкидали совсєм. Ага, ше мабуть і п’ята була, в Новостроївці була.

— А хто розкидав церкви?

— Не знаю.

— А чому вони робили це? 

— Ну а спросіть! То ж тоді раньше робилось! Коли треба построїмо, хай стоїть. Я так понімаю. А тоді з запада, в мене син в Красині, совсім же рядом, так от там остались.

— На западній?

— Да. А тута один у Харкові, на тракторному. Так я тоді оборвався, там продав, хазяйство було.

— В Ужгороді?

— Нє, там в Івано-Франківській області. Я не доїхав туди. І він вскорості послі етого вмер. Так шо таке в мене. В мене ше кум був мій, так хотів найти, не найшов.

— А як ви приїхали і осталися там? знайшли роботу чи як?

— Знайшов. Я зразу встроївся завєдующим, а потом пішов зам директора на участку (нерозбірливо). А потом пішов уверх. З товарами возився. А потом послєднє время вже, послєднє, завскладом, горюче видавав.

— Чуєте, Іван Кирилович, а як ви ото гуляли в клубі, хто там керував? був такий завклуб?

— Обізатєльно. Були.

— Чи вони були місцеві чи якісь приїжджі?

— Нє-нє! в нас не було. В нас один робив, шо народився в нас, там не було наших. Отут уже в Золочеві, тут уже хуже. тут уже мішані народи. А в нас в Грайвороні скільки німці стояли, ніхто нікого не вбив!

— Там лучче, правда?

— А через то я добавлю ше, через те я не поїхав, шо здається з Харькова одних дуже багато. Син учився у Харкові, він закінчив інститут, то це вже він 23-й год робить інженером на тракторнім. Приїжджав. Ото ж у них, у них і корова є така, погнали корову. Вам ніхто такого не розкаже. Я вам чесно скажу. 

— Це правда. Я ще хотіла, щоб ви нам розказали про тих комсомольців?

— А комсомольці були грабіжники.

— Грабіжники?

— Грабіжники. Желєзні палки, і ходили в людей, де в яму встромили, найшли, просто забрали і все. Дальше. Вони раз прийшли до мого брата. А в брата кум був, робив завскладом. А як сказали, там кум здоровий був, та як прибіг, та як далиїм. То оце забирали так. Не дивились, шо в тебе діти чи шо. І от при німцях прийшов до неї, вона була в желєзнодорожній шинелі. Прийшов там Гапоненко Павло. Забрав і всьо. А шо вона буде? та думає — чорт з тобою. Такі комсомольці. Создані тільки з молодьожі були.

— Тільки з молодьожі?

— Тільки з молодьожі.

— А їм не можна було казати — шо ти робиш? в мене ж діти!

— Та їм нічо не поможе. Тоді нічого не могло помогти, чого? Потому шо йшло — шо ми дальше будем робить? Ми будем самі хазаєва. Та й дожили, дохазяйнувались. Шо ті колхозніки отак от мучилися, так от ішачили. А це, шо зараз їм дали, шо вони хоч получають і хліб, і гроші. А тоді ж хліба не давали! Півхліба за день, шо то за хліб?

— А гроші чи давали?

— Та гроші там копійки. Потім добавили. А як давили за облігації!

— А шо то таке?

— Заєм. Заєм оце ж облігації називаються. Давили страшне! Оце, шо там копійки осталися. Ті, шо копійки осталися це на зароблений трудодень, і на облігації. Ночами визивають, підпишись. Курку заріже, чи гуску, чи курку, собі лапки, середина, а остальне ж нада на базар. Отак люди жили. То тепер розкішно. Тоді ж люди як спечуть, на неділю. А тепер кажуть — погано. От тепер тільки б жити, та робити нада. Тільки робить нада больше.

— Іван Кирилович, а в вас не було таких малярів богомазів там в Грайвороні? які ікони малювали.

— Може й були, я не знаю. Це я не знаю. Це знаєте шо, отут можете поінтєрєсуваться, отут хто малює. Коло церкви там люди живуть. оце їхатимете туди, тут недалеко. І там, де тей.

— Вони такі старі, вашого року?

— Ну, да, там такі. Хто ж там такий?

— Чуєте, а в цих Бугаях, чи ви бували часом в цьому хуторі?

— В хуторі я був, коли я робив, товари возив, коли ше на село, то я пару раз був там нічого не бачив.

— А цей ваш знайомий, як його звати? того діда?

— Іван.

— Іван. А як фамілія?

— Не скажу. Бугай же ж тоже.

— Бугай тоже?

— Тоже Бугай. Я ото в Бугаях там нічо і не знаю.

— А якшо з ним поговорити? Може, він розкаже щось?

— Та може й розказати! Я знаю, він молодший мабуть мене. От.

— Таке життя було.

— Та життя тяжке було. Не дай Бог! І в Грайвороні строївся. На западній строївся. І сам же ж інвалід, оце цілу зиму так болів, шо не дай Бог! От. Тепер сюди ж приїхав. Я ж ту хату купив. Оцю хату. А достроював. І хату. І воду проводив. І гараж строїв. І все це, сараї робив, потім корову придбав. І уже ж ото скільки год, уже в мене мабуть 15 коров. Корова поранена (нерозбірливо). А то у нас получилось, тут через дві хати похорони. Вдвох разом. В нього мати вмерла, це Іванова жінка вмерла.

— А чи голова колгоспу, всі вони були місцеві люди чи прислали?

— Кацапи були. Не той, не хохли, а кацапи. Кацапи були. Один руський. А був і наш, правда. Був і наш. Довго був. Довго він був, а потом його забрали.

— Чуєте, а звідки це таке прийшло, що будувати колгоспи? чому люди писалися? чому воно почалося?

— А ти хочеш знать? Почалось. Ну, це ж Сталін зробив.

— Чи Лєнін?

— Сталін! А Лєнін нічого не зробив. То все брехня. він создав частну собствєнность у нас. Освобождєніє. Тоді воронки продавали, купуйте ве! набирали! А тоді — шо це таке, значить, жалко мої гроші? А я вам ше добавлю, ше друге. Це землі. Значить так, у 33-м, до 33-го було в людей землі, була земля. А коли в 33-м году голод у Харкові, а в голод нас послали убираться. А треба ж уже додому урожай косить. Шо вони зробили? Ето ж ідіотство. Ми сіяли, ми орали, так. Значить наше. Тоді шо зробили? Скосив я. Найняв, дома мати больна була, сестра негодна, здоров’я немає, голод. Найняв я, 20 снопів нав’язав, викосив сам. От. Приїжджаю. На заводі взяв коня, взяв нашого коня, привіз. Приїхав другий раз з поля, не дають. Шо роблять? Виганяють людей — скирдуйте докучі. І зігнали докучі, помолотили, а вам дуля. Отак зробили. Вобше це була Сталіна робота. То, шо в його дисципліна була, то це дуже гарно. А шо отаке він устроїв з людьми, ето дуже, дуже погано з моєй сторони. А там з другой сторони я не скажу. Може кому наравиться, а мені це. Я казав, шо, і казав братові — Максим, хватить!

— А Максим завжди таким трошки старшим був, нє?

— Він з 3-го года. Та його вже нема. Усіх братів немає. І Гришки нема, нікого.

— Чуєте, а там в Грайвороні, як ви ше парубком були, чи так бувало, шо хохли женилися з кацапами? чи трималися ті тих, а ті тих?

— Дуже рідко.

— Дуже рідко, да?

— Дуже рідко. Я сам у кацапах стояв з бензином, я в Красноярі завяз, і там була така акуратна дівка. Кажу — нє! А там завгар приїхав, там брат Максим — може женишся? нє! Нє — кажу.

— Хотіли вас посватати? Але жінка вам подобалась, але шо кацапка, то нє?

— Нє, так я б на ній не женився.

— Того шо вона руська, чи нє?

— Та нє, не з-за того! просто не хотів, та й усе! Я приїхав з Владівостока, без брехні. Я привіз усього, заробив то, шо нада. Робив дуже. Та куди там? І чоботи хромові, й галіфе, і білий костюм, і туфлі білі. І шляпа. І ті сорочки. Я парубкував вовсю. Уже я в 35-м году аж тоді полотняне скинув. Поїхав на Сибір.

— Чуєте, я хотіла запитати — а чим відрізняються хохли від кацапів? От там у вас по життю. Чи вони мали різні господарства? чи такі само?

— Нє! нема нічого! Різниці нема!

— Тільки говорили по-різному?

— Вони говорили. Як ше дразнили їх. Хохол скаже — паляниця, ану скажи кацап — паляніца. Акцент такий. Зарождається у батьків, і то тоже зарождається.

— А чого акцент такий?