Сінкевич Олена Володимирівна, 1925 р. н.

⎯ А на ваш, де ви жили?

О.В.: Ми в центрі. Там школа, сільська рада, клуб. Церква коло мене рядом. Зараз історичне тако (…) церкву, бо вона дуже гарна.

⎯ Олена Володимирівна, а вся ваша сім’я жила в одній хаті?

О.В.: Колись в мене батько був вчитель, причом старший вчитель…

⎯ Правда?

О.В.: (…) Вчителював, 50 років стажу мав вчительського.

⎯ Назвіть його, як його звали?

О.В.: Булейко Володимир Ілліч..

⎯ Так… Ілліч?

О.В.: Да. Він старший вчитель. Тепер я була на кладбищі, то там де колись ми жили, там зараз двох етажний дом, казали табличку поставлять: «Жив перший вчитель». Причом він своєю професією наділив і мене…

⎯ Ви також вчителька?

О.В.: Да. І сестру от, сестра була молодших класів, а я була (…)

⎯ А батько був молодших класів звичайних, да?

О.В.: А батько в молодших класах. Він сам Миргородського району, село Зарубинці, там є такі… От. Зараз може є.

⎯ А кого року ваш батько, пам’ятаєте?

О.В.: Батько? Тищу вісімсот… Профсоюзна у нього книжка.

⎯ Ага.

О.В.: Вісімсот восьмого. Сімсот дев’яносто восьмого. Йому було 86 років як він помер. То вже давно. Мені тоже 72…

⎯ А хто вважався главою сім’ї?

О.В.: Батько.

⎯ Батько? Він розпоряджався грішми, вирішував кому шо купити чи шось по господарству?

О.В.: Ні, по господарству мати, мати. Всьо хазяйство держала, робила, а він у школі вчитель, учив всегда один вів чотири класи. І причому був такий строгий, шо були класи тако відкриті, і ше були відкриті і він ходить і пролетить мушка – чують. Отак, такі були вчителі.

⎯ (Сміється)

О.В.: І тоді шось знали, і тоді були… Ше є ті учителі, яких він учив, там люди. Вони кажуть: «Попав би ти до Булейка – він тебе навчив». Там чотири класи кінчав – він сміло умів бути бухгалтером тоді.

⎯ Шо, все…

О.В.: Да, красіво писав дуже батько, і в дітей почерк… Ну канєшно тоді була дисципліна. Він не бив їх, но вони його боялись.

⎯ Поважали?

О.В.: Так. Вони ж водили в церкву, ще як він вчив.

⎯ Розкажіть про це.

О.В.: Закон Божий був. (Сміється)

⎯ Він вчив чи батюшка приходив?

О.В.: Нє, він вів, а на урок Закон Божий водив в церкву. Так він розказував. Сміялися, розказував шо один, каже, балувався, шо він зробив. Приходив піп читати якісь там, ну як він читав… А він, ка, він взяв миску мух – упустив. Ці мухи всі полетіли йому в бороду (Сміється) А той батюшка який був, Салоха казали, я ж не знаю. То: «Що ж це таке? Що ж це таке – поучіть його». А батько ж бачив… (…) То тоді каже (…) один хлопець такий (Сміється) (…) В общем це таке життя.

⎯ Олена Володимирівна, а мама ваша де працювала?

О.В.: Вона домохазяйка.

⎯ Домохазяйка?

О.В.: Ну як домохазяйка, вони вдома були, а в школу могла.

⎯ Ага.

О.В.: Мій батько жив в школі.

⎯ Ага… То такий вчитель шо при школі?

О.В.: При школі, нізя… Жив при школі. Там була школа стара, там квартира. Так і він жив, стала ото революція: той ходе, тий приходе, страшне шо робилася, нашо казати? То зелені, то червоні, то не поймеш…

⎯ Але ви цього не пам’ятаєте, це вже так батько розказував?

О.В.: Нє, мене не було тоді.

⎯ Ну да.

О.В.: То тоді і рядом дід відділив кусок городу і построїв невелику хату. В нас. Треба ж… Я вже родилася в цій новій хаті, двацять п’ятого роках, перейшли двадцять третього. Це вже я була шоста дитина в сім’ї. Троє померло, в нас троє лишилось.

⎯ Чи мали батьки землю?

О.В.: Ну як, не було. Була якась там…

⎯ Більше город?

О.В.: Тоді да, тоді продали шось там таке та купили землю. І купили ж якесь там намисто. Це знаєте, бачили таке намисто?

⎯ Так, мені одна жінка розповідала шо коли її мати виходила заміж то прийшлося продати воли, щоб купити намисто.

О.В.: Да, да. Намисто це… От. Ну в мене ще канешно зберігається, тільки трохи поклалось… Це свиню продали колись на це намисто. Потом (…) були намиста.

⎯ Це матері купив…

О.В.: Матері купив батько намисто. А цей вчитель вже, заведующий, був на квартирі в цих, (…) і женився вже на моїй мамі. Та й таке.

⎯ Ясно.

О.В.: А тоді вже я вчилася до війни, почалась війна – я десять класов кончила. Якраз випуск був, ми пішли на випуск з десятого класу, і війна почалася. Ну шо можна сказати? Відівчилися та й всьо. Який там клуб? Клуб.

⎯ Це якраз до вас дальше питання.

О.В.: Да. Ходили в клуб. Грали, танцювали, ну щас таке є, вечерінка…

⎯ Так, але ви пам’ятаєте яка була музика?

О.В.: У нас був духовий, а ще спочатку буля ця… Балалайка, гітара…

⎯ Пам’ятаєте тих музикантів шо грали?

О.В.: Оце я грала!

⎯ Правда?!

О.В.: Авжеж, я грала на балалайку!

⎯ У клубі?

О.В.: Да!

⎯ І танцювали?

О.В.: Ну а шо ж, дівчата…

⎯ А які мелодії ви грали?

О.В.: Ну краков’як, вальс, коробочка, це ше, які це ше… (…) такі це були танці. (…) це шось тепер воно таке страшне вийшло.

⎯ (…)?

О.В.: Ну да, це ж я не приміняю то й схвалюю такий танців. Тоді гарно танці, всі танцювали. Гарно. От.

⎯ А пам’ятаєте коли відкрився у вашому селі клуб?

О.В.: У нас весь час був клуб.

⎯ Правда?

О.В.: Весь час. При чом дуже інтересно було як у нас був аеродром, то десь перед війною, льотна часть. А церква вже була, ми її шо іконостас зняли, голова сільської ради, зняли всі оці, повикидали образи́ і з церкви зробили клуб. В церкві був клуб, о. Там стали… Іконостас, оце всьо повикидували, і був у церкві клуб.

⎯ (…)

О.В.: Танцювали, п’єси ставили. Але, між іншим, той шо був зав.клубом так він помер скоро.

⎯ Правда? Казали може він гріх мав такий, да?

О.В.: Да, там же хор був, церква наша висока, він спав там вночі, та же сквозняки якісь ходили.

⎯ А чому він там спав? Шо, завідувачі клубу мали…

О.В.: Ну він собі танцював-танцював пізно, порозходиться, він собі ліг і там ночує.

⎯ Це сільський був хлопець?

О.В.: Да. Сільський. Помер. Вчився зі мною разом, з двадцять четвертого року… От. А тоді вже клуб як почалося це… Тоді ще одна хата була через річку на горку – там був клуб, поки там не було. Аж уже перед війною шо поставили клуб. Поставили там приміщення, він і зараз там. Ні, зараз там, нє зараз новий клуб. Музей там всьо, і клуб. От. Сорок четвертий рік… А як була окупація то тікали, (…)

⎯ А хто був під час окупації? Хто в вашому селі був?

О.В.: Ці, старости.

⎯ Ви пам’ятаєте навіть це, старости?

О.В.: Аякже. Були на сході як вибирали.

⎯ Правда?

О.В.: Да.

⎯ Розкажіть.

О.В.: Два старости, одного вибрали, він вже помер, його немає. І другого, він просив, він ше просив, казав шо: «Люди добрі, не вибирайте мене, бо в мене ще з (…) є, я не хочу». А всі: «Та ти будеш» так і поставили. От. А тоді вже як освободили, шо вже, вже прийшла знову (…) баба. Того арештували, старий такий був. То він там в тюрмі помер. А той був, повернувся.

⎯ Правда?

О.В.: Відсидів трохи і вернувся.

⎯ Але я питаю чи хто, чи румуни були, чи…

О.В.: Нє, у нас не румуни, ні…

⎯ Німці, да?

О.В.: Німці. В нас німці були. У нас до румунів… Румуни це ж сюди десь на…

⎯ Молдавію.

О.В.: Молдавію.

⎯ Записували Шаргородський район – там румуни були.

О.В.: Там да, в нас нє, в нас німці. Як їхати за Вінницю, там є радгосп такий був, такий, там жив німець. Шварц. Уже як везли шо на Вінницю продавати на базар, то на дорозі стояли, забирали. Масло, яйця. Все забирали.

⎯ А чи пам’ятаєте ви ще до війни, шо люди продавали на базарі, які були базари?

О.В.: Ну як, я ще пам’ятаю як це зразу… То було шо несе… Податки ж непосильні були… Як отстроювали було, після сімнадцятого року, то ж податки великі. І м’ясо є, яічка є, і всьо. То люди шо, якесь яічко курка знесла – то на базар несе. Чи там Микола тут пшеницю, чи жито в городі сіяли, на базар – бо продати треба, налоги ці. Ну потом носили, всьо було.

⎯ А ваші батьки що несли на базар?

О.В.: Що ми несли, він гроші получав. Вчитель.

⎯ Він не відносився до…

О.В.: Він не відносився, він получав гроші, курей держала мама.

⎯ Чи можна було сказати шо ви жили так заможно? Порівняно з селянами?

О.В.: Нє, ну як заможно, ну як, він просто міг жити, бо він працював, а мати держала корову, вівці, все… А тоді сказали шо він держить хазяйство і його відсіль відправити, там району (…), там є Пісочин, відправили за… Скільки це кілометрів, наверно з п’ятнадцять. Ну хазяюй.

⎯ Відправили вчителювати?

О.В.: Вчителювати туди. То мама сказала: «Я нікуди не піду», а він ходив. Він рано, який вечір, ходив пішки.

⎯ П’ятнадцять кілометрів?!

О.В.: П’ятнадцять кілометрів, більше. Пісочин, він там вчителював.

⎯ Боже. Чи Ви пам’ятаєте які це були роки?

О.В.: Це було… Не знаю, десь… Я маленька була.

⎯ Мені ше не доводилося записувати дочку сільського вчителя, бо в основному в селі селяни всі були. То я у Вас про це хотіла спитати. Чи існував у вашій сім’ї розподіл на чоловічу роботи і на жіночі? От батько вчителював, він мусів всю (…) роботу тіки, чи мамі приходилось виконувати і чоловічу роботу?

О.В.: Мама все робила в основном.

⎯ Мама робила?

О.В.: Вона дуже така була, трудолюбива. Вела хазяйство, вона дуже любила все. Все це держати, і разом з тим, шо вона сама не використовувала, а держе вчителів по три там була – і їм віддає все. Вона така була… Лічила людей, самоучка…

⎯ Правда?

О.В.: Да.

⎯ Так ваша мама така була не звичайна жінка?

О.В.: Ну да… Просто так її любили, уважали всі.

⎯ Що вона вміла, замовляння якісь вона вміла, так?

О.В.: Вона замовляння ні, вона просто як то кажуть…

⎯ Так шо, вона вправляла шось…

О.В.: Нє.

⎯ … масажі робила?

О.В.: Голка була у жінок, наверно її попаде голка, то мастиш десь чи шо. То мама було витягне. От. Екзема в кого де є, то мама було зі…

⎯ Зілля варила?

О.В.: От. Ну знала якісь лікарства такі шо…

⎯ Чи не передалося це дочкам?

О.В.: Та шо… (Сміється)

⎯ Ясно. Це важко взагалі передати. Олена Валентинівна, а як можна сказати про вашу сім’ю, чи це були середні, чи це були… Хазяї це ж не було, бо батько був вчитель, це ж не хазяїн.

О.В.: Ну як, середні.

⎯ Середні?

О.В.: Середні. В нього не знаєте шо було, отак тридцять третій рік, голодовка була. Була в нас корова, були гуси. То ці люди пухли, лежить попід хатою там той-той. То вона молока не донесе до хати – віддає.

⎯ Така була щедра?

О.В.: Да, вона така щира була. То принесе на тобі (…), то принесе на тобі сорочку.

⎯ Під час голоду обмін такий був?

О.В.: Ну да. А вона після, вона не хотіла брати, а після того повіддавала всьо, хто шо носив – вона всьо віддала. Вона така була щира: «Мені, – каже, – вашого нічо не треба». Тільки щоб спасла.

⎯ Да? І совісна?

О.В.: Да.

⎯ Я в Вас питала чи існував розподіл на чоловічу, на жіночу роботи. Певно в вашій не було такого?

О.В.: Ну як, мій батько більше в школі. У школі, а мати – хазяйство. Вона… Було так все, ну хата старенька була, бо як, така, як учитель.

⎯ Олена Володимирівна, а пам’ятаєте ви, чи цього вже не знаєте, яку роль в громадському житті відігравав піп, сільський староста або церковний староста? Як ви ще були малою, то ше була церква, так?

О.В.: Ну… В нас церква весь час була.

⎯ Так?

О.В.: Тіки почала румунська влада – у нас церква була. При чому і зараз то є піп, із цього, із Західної України, львівської області. І він зараз там щось морочить, то він весь час у нас…

⎯ Старенький, да?

О.В.: Із тридцять восьмого року, молодий. От. Уже він зараз слабий. І вона була, у нас в хорі співа, його жінка. От. Діти вчилися з моїми хлопцями разом. Така хороша… І тепер ми: «Як ви поживаєте», іде, (…) у нас хата валилася, чоловік мій помер…

(…)

⎯ Ясно. Я хотіла в Вас спитати ше, чи було багато хазяїв у вашому селі? Ви пам’ятаєте чи може розказували батьки?

О.В.: Нє.

⎯ Чи були репресії у вашому селі?

О.В.: Ну як, були якісь, я знаю Маки були. Фамілія – Маки.

⎯ Маки?

О.В.: Якісь, казали шо вони багачі, чи…

⎯ Репресували?

О.В.: То їх репресували. Ну я цього не…

⎯ А чи були бідняки в селі?

О.В.: Були.

⎯ Як ви думаєте, чи це не від труда, що не хотіли робить, чи якось їм не велося?

О.В.: Були ледачі. Як в мене мати казала: «Роби – будеш мати». А як воно ледаче, не хоче, то шо? З чого воно візьме? Де воно візьме? А то попиває.

⎯ П’яниці були, да?

О.В.: Ну а шо ж…

⎯ Чи була така зневага в селі до таких людей, бідніших? Чи жалували їх? Як відносилися?

О.В.: Ну як… Як голодовка була то бідняки жалували… Уже тоді я знаю, як сказати, шо… Треба робити. Як тоді – так тепер.

⎯ Олена Володимирівна, а чи знаєте ви старців, чи ходили в вашому селі старці?

О.В.: Нє, в нашом не ходили.

⎯ Не ходили, да?

О.В.: В нашому ні.

⎯ А може ви десь бачили, такі старці шо може на чомусь грали? На лірі, на бандурі? Доводилося Вам бачити?

О.В.: Нє.

⎯ У вас не було.

О.В.: Не було… В нас не було, в нас одна сім’я, ходила одна жінка така, з дівчинкою, я знаю шо вона не мала хати. Їй дали хату, колгосп купив хату, вона і зараз живе. Це вона було ходить просить на церкву… На кладбище ходила… От.

⎯ А тепер трошки ще про пісні. Як називалися голоси у вашому селі? Як казали? Перший, другий чи нижній, верхній?

О.В.: Не знаю як казали…

⎯ Називали умовно на вулиці?

О.В.: На вулиці я мало співа, того шо я в школі була. А вже як вчителювала то геть керівником хору була.

⎯ Правда?

О.В.: Да.

⎯ Чи ви мали якусь освіту, чи вже 9 класів було достатньо для того, щоб вчителювати?

О.В.: Та я книжки читала в інституті.

⎯ Кінчали інститут? У Вінниці?

О.В.: Вінницький.

⎯ Вчительський?

О.В.: Ну да, ну да.

⎯ На стаціонарі вчились?

О.В.: Да.

⎯ На стаціонарі. І повернулись в своє село?

О.В.: Нє.

⎯ Нє?

О.В.: В сорок четвертому поступала, в сорок шостому кінчила, і відправили на роботу. Поїхала в своє село, нас всіх тоді відправляли в Західну Україну тоді, всіх, усіх.

⎯ Правда?

О.В.: То мені лишили, бо були батьки старі. То я тут була. А тих хто туди поїхав, (…)

⎯ Правда? Там були ці важкі часи бандерівські, да? (…)

О.В.: Всіх.

⎯ Правда?

О.В.: А це, а мене тут лишили, я пішла (…) я пішла вчителювати перший рік, я в Кордишівка вчителювала.

⎯ Це який район?

О.В.: Ну…

⎯ Також не можете згадати?

О.В.: Там вчителювала два роки, тоді була там восьмирічна школа. Її закрили, зробили початкову. Цей глав районо каже: «Знаєте, шо закриваєм школу, Вам придеться десь переїхати. Чи хочете, – каже, – в сусіднє село, воно бідненька, чи в своє». Я кажу: «В своє молода, хто мене там слухати буде?» «А куди ви підете?» Я кажу: «Піду в це, сусіднє». І так я пішла в сусіднє. Там вийшла замуж. Чоловік був воєнний.

⎯ Не сільський був чоловік?

О.В.: Сільський.

⎯ Сільський?

О.В.: Сільський. Колись учились із ним, зустрілися знов… Поженились.

⎯ То Вам пришлось за воєнним їздити по світу чи ні?

О.В.: Да, сім років їздила з ним. Сім років він жив і чотири (…) А тоді він… Ото було скорочення (…) І приїхали до батьків, старенькі батьки, хата… Приїхали сюди. В мене була дитина маленька. Гарна. Я пішла вчителювати. В своє село. А він був (…)

⎯ Механіком?

О.В.: (…) він таких здоровий танкіст-розвєдчик, капітан.

⎯ (…)

О.В.: Деякі заслуги, деякі награди має… Тепер ніхто не дивиться…

⎯ Олена Володимирівна, а як от жили сільські вчителі? Чи бідно жили?

О.В.: Ну я сказала б…

⎯ От ви, ви тримали тоже хазяйство як всі?

О.В.: Да-да-да, мама тримала. Мама всьо.

⎯ Ні, а ви? А ви як вже були хазяйкою.

О.В.: Я?

⎯ Да.

О.В.: Я коло батьків жила.

⎯ А, ви жили коло батьків.

О.В.: Ну да, я коло батьків, як приїхала, мама померла, а тоді вже батько був, 15 років те, потім батько помер. А тоді дочка померла, тоді чоловік мій помер, та й так. Я тільки хоронила, хоронила… Осталась я і три сини.

⎯ Ну Слава Богу що сини…

О.В.: От. Да.

О.В.: … у сусідньому селі був.

⎯ Про майстрів ми говоримо зараз?

О.В.: Да. Шив кожухи всякі, помер уже, нема. Він гарно шив…

⎯ Правда?

О.В.: Да.

⎯ А чи в ваших селах може гончарник якийсь був?

О.В.: Не було.

⎯ Не було? (…). А може були такі сільські художники що малювали ікони?

О.В.: В нас була, прийшли німці то малювала ото, вона художниця. Така фуренга. Знаєте?

⎯ Ні.

О.В.: Ну така на полотниці рисуєтся.

⎯ Ааа…

О.В.: Фуренга.

⎯ То у вас казали «Фуренга»?

О.В.: Да.

⎯ Ага. Це під час свята виходили з церкви?

О.В.: Да-да.

⎯ Називалася фуренга?

О.В.: І там помальовані ікони. То в нас якісь приїжджали звідкись, понамальовані. І зараз вони ті самі. От. А то і зараз є художник, гарно малює.

⎯ У селі?

О.В.: У селі живе, директор школи, він зараз ще директором, тоже дуже красиво малює. Дуже, дуже гарно.

⎯ Чи вони продавали свої малюнки, свої ікони?

О.В.: Нє, нє.

⎯ Тільки для себе так?

О.В.: Для себе. Був колись костоправ, дуже гарно вправляв як хто ногу зламає, чи руку, чи вивихне, то він вправляв. То був, помер тоже, старий.

⎯ Старенький?

О.В.: Да, молодих зараз таких немає, були старі.

⎯ Такі майстри були колись, да, більше?

О.В.: Да, да, да.

⎯ Олена Володимирівна, а пам’ятаєте, скільки колись було образів в хаті?

О.В.: Ну дуже…

⎯ У Вас не могло бути, бо ви були вчителями, вам забороняли?

О.В.: Нєт. Шо батько і матір вінчалися – ті були. То був уже тепер я приїжджала сюди, то син віддав комусь там, (…). А було в мене два. Ну вони канешно не висіли. А другі – від одного вікна до другого. Так було. І зараз є.

⎯ Чи в вашому селі чіпляли рушники на ікони?

О.В.: Чіпляли.

⎯ Да? І як казали в вас: ікони чи образи́?

О.В.: У нас кажуть образи́.

⎯ Образи́?

О.В.: Образи́ кажуть.

⎯ Чи чіпляли лампадку біля образів коли…

О.В.: Да, (…) чіпляли. І зараз чіпляють і світять як свято.

⎯ Чи було у вашому селі таке, шо, наприклад, ви цього не знаєте, але може чули від когось – шо образів багато в хаті, а моляться до якогось одного? Наприклад до Матері Божої, називали що це заступниця, що ніби цьому образу треба молитися?

О.В.: Ну так молилися. В мене свекруха дуже вірувала, вона померла в дев’яносто один рік, вона роки два як померла. То вона все – вона не ляже спати поки не молиться. (…) Остальні люди вони (…) І рано встає вона молиться і ввечері. Вона собі стане… Я всього не знаю.

⎯ Вашому поколінню це заборонили, може вже тепер менші будуть тоже так, але…

О.В.: Ну може…

⎯ Мораль вже настільки розхитана що вже важко щоб це повернулося?

О.В.: Да-да.

⎯ Я думаю у Вас нема смислу, да, питати про таке: кому треба молитися, щоб збулося задумане, щоб дитина почала ходити, ні, ви просто цього не могли знати?

О.В.: Цього не знаю.

⎯ Який був національний склад села вашого?

О.В.: Як, в основному українці, в основному. Але, коли була війна та, в чотирнадцятому році, то трохи і поляки лишилися. В нашому селі мало, а рядом село то там і зараз є цвинтар такий…

⎯ (…)?

О.В.: Нє, польський. Ще зараз є старі поляки.

⎯ І костьол, мабуть, був?

О.В.: Нє. Костьола там не було. Там церкву розвалили.

⎯ А євреї…

О.В.: З окружних усіх сіл – то тіки була в нашому селі, вона і зараз є, церква. Причому ще (…)

⎯ Правда?

О.В.: Да.

⎯ Це велика заслуга.

О.В.: Велика заслуга, хоча ми її оберігали, так, як історична пам’ятка.

⎯ Бо вона стара видно дуже, да?

О.В.: Вона стара, но вона, такої церкви де я не їздила ще не бачила. Вона дуже гарна. При чом кірпіч такий, шо ти його зараз не розіб’єш.

⎯ А не знаєте з якого року, коли її клали?

О.В.: Я знаю? Це старих спитати…

⎯ Далеко, десь до революції ще, мабуть?

О.В.: Ну да. Їй вже років 100, церкві.

⎯ Олена Володимирівна, а у ваших селах жили євреї?

О.В.: (…)

⎯ Не було, да? А росіяни?

О.В.: Є, є но мало.

⎯ Мало, да?

О.В.: Да.

⎯ А як вони говорять? Українською мовою чи так, по-своєму?

О.В.: В нас коли росіяни оказались, тоді як (…) під час тєї війни, лишились. Лишились і так…

⎯ Багато таких тоді лишилося?

О.В.: Нє. Не дуже.

⎯ Якою мовою викладали в школі?

О.В.: Українською.

⎯ Українською?

О.В.: Українською, у нас українська мова.

⎯ Повністю все?

О.В.: Повністю, да.

⎯ І у сільській раді діловодство йшло…

О.В.: Українською.

⎯ А чи були у вас якісь проблеми як ви, наприклад приїжджаєте в район, Вам треба в районо, чи куда Вам треба, чи були у Вас проблеми, чи ви мусіли переходити на російську мову?

О.В.: Нє.

⎯ Українською мовою?

О.В.: Українською. Я учила ж і вчителювала нею, і це, викладала.

⎯ Але я хочу спитати Вас, чи, наприклад в районо сиділи тоді росіяни, вони по-російськи говорили?

О.В.: Нє.

⎯ Українською, да?

О.В.: Українською.

⎯ Так було прийнято, да?

О.В.: (…)

⎯ Олена Володимирівна, а пам’ятаєте ви як влада боролася і розоряла церкву? Мабуть, ви не пам’ятаєте вже цього?

О.В.: Знаєте шо колись дуже давно…

⎯ Так?

О.В.: Це було, я знаю шо перед чи після 33-го…

⎯ Можливо.

О.В.: Нє. До 33-го.

⎯ До?

О.В.: Бо ше…

⎯ (…) 

О.В.: Да. Знімали дзвони, тож у нас гарні дзвони були, то ше мій дід… Мій дід підкладав голову шоб його вбило, жаліли так дуже дзвони.

⎯ Ах… Правда?

О.В.: Так. То знімали дзвони, зняли… Але церква була, а тоді вже перед війною зробили з неї клуб, то знаю шо іконостас, усьо забрали і палили. Палили… У нас був голова сільської ради…

⎯ Пам’ятаєте його?

О.В.: Да. Да.

⎯ Як звали його?

О.В.: (…) Бур’ян Ніколай Ніколайович.

⎯ Так його примушували, да, це робити чи він так сам?

О.В.: Ну… Канешно примушували.

⎯ Приїжджали чужі люди чи якось, як ви думаєте…

О.В.: Я не знаю. Я знаю шо палили ікони, іконостас палили. А тоді вже знов. Як війна була то ці ще хуже зробили. Вони в церкву завели коні. І коні всі поприв’язували в церкві. (…) там не віруючі, а вони ж віруючі в церкву заводили коні. Отаке було.

⎯ Видно боялися що коням щось пороблять, да?

О.В.: Ой… Ворота зірвали з церкви, німці. Мости строїли (…), а тоді вже відремонтовували.

⎯ Олена Володимирівна, а в вашому селі тіки одна православна віра, чи може оці заборони, що зараз дуже розводилось багато сектантів.

О.В.: В нас одна віра. У нас, прям скажу пару чи дві то вони десь їздять в сусіднє село, в нас нема. (…) багато бачила, дуже багато. В нас нема. Ці сектанти нє.

⎯ Чи пам’ятаєте ви період коли забороняли священникам… Забороняли роботу, виганяли з… Може по розмовах своїх батьків? Не пам’ятаєте це, да?

О.В.: Не знаю. Я знаю тіки шо цей приїхав, з Западної – то він весь час у нас. І до цього часу.

⎯ У вашому селі можна сказати від початку і до сьогоднішнього церква не закривалась?

О.В.: Нє-нє. Ну трохи так, а то…

⎯ А тепер хотіла в Вас ще про колядки. Чи колядували ви коли були маленькою?

О.В.: Я, наприклад знаю колядки.

⎯ Так?

О.В.: А діти колядували, ходили. Хочеться пирога…!

⎯ Забороняли?

О.В.: Забороняли но они ввечері ходили.

⎯ Правда?

О.В.: Ходили і по всіх хатах, і не тіки колядують і щедрували і посівали!

⎯ Чи у вас колядували тіки діти, чи дорослі також могли йти колядувати?

О.В.: Нє. Діти.

⎯ Тільки діти?

О.В.: Да, тільки діти.

⎯ А от від церкви були у вас такі… Від церкви такі ну хори чи як можна сказати…

О.В.: Ходили.

⎯ Так?

О.В.: Це ходили якось… Почекайте, як же сказати… В хату, хрести тако шо… (…) Це ходили.

⎯ Ходили, так?

О.В.: Да.

⎯ Чи співали у вашому селі веснянки?

О.В.: У нас так не було ше…

⎯ Не пам’ятаєте?

О.В.: Нє, у нас не дуже співали. У нас село таке шо не дуже.

⎯ А ви ходили на вечорниці?

О.В.: Я не ходила. Мене батько не пускав.

⎯ Не пускав? Строго було, да?

О.В.: Да…

⎯ Дівчина була дома.

О.В.: Андрея разів два справляли. То ми… Це шоб мені забрати, то був же (…) батько мій, і дуже дівчатка приходять, шо: «Хай іде, пустіть її!» То разів пару ми там справляли. То сміялись, ходили ще собаку цього красти, щоб (Сміється) (…)

⎯ Да, (…) казали такий?

О.В.: Да. То це настояли їх, понапікали і собаку привели, тий собака дивиться їсти, ми тоді всі повтікали… А я винесли коробок… Виходим – усі поїв, не знаю хто першу, хто останню. Ходили до річки, воду до рота брали то цей… І несем, бо це ж який треба живот – тої води набрати. І цеї води замісити цю паляничку. Та ідем-ідем, насмішить одна – всіхпирх-пирх і всьо, вилилась вода. То це разів два так справляли. Дівчатка.

⎯ Дівчатка, да? А такого не було у вас, шо там парубки приходили на вечорниці, такого не було?

О.В.: Нє, такого не було. А, ну це ж я кажу, Андрея справляли, то хлопці приходили. Калиту крали. (Сміється)

⎯ Калита звалась, да?

О.В.: Калита.

⎯ А на (…) вже заміжні жінки, чи збирались вони до роботи якоїсь, наприклад вишивати, чи прясти?

О.В.: У нас цього не було.

⎯ Не було такого, да?

О.В.: У нас цього не було.

⎯ Ви не знаєте як там воно зветься? Наприклад в Шаргородському районі це називається годенки.

О.В.: Ну да, то у нас колись ходили, тепер нє. Я цього не знаю. Я уже считай коли народилася…

⎯ Олена Володимирівна, а в клубі танцювали? Яка музика, ви казали були: балалайка, гармошка, так?

О.В.: Да.

⎯ А які танці, як називалися танці?

О.В.: Я ж казала. Краков’як, яблучко, карабак, тепер цей (…)

⎯ Я такого ніколи не чула.

О.В.: Не чули?

⎯ Ні.

О.В.: От. Отакі танці.

⎯ Чи пам’ятаєте ви хто був найкращим… Найкращим може музикантом чи найкращим танцюристом, шо про нього казали: «От гарно танцює», просили, щоб

він танцював? Не пам’ятаєте?

О.В.: Всі танцювали.

⎯ Правда?

О.В.: Всі танцювали, да. Причому танці такі були, я ж кажу. Хороші танці.

⎯ А частушки співали у вашому селі?

О.В.: Не дуже.

⎯ Не було?

О.В.: У нас не таке було співуче.

⎯ А чи знали ви такі пісні: «Сірєнь голубая» або «Зломлю я вєтку з винограда»? О.В.: Не знаєте, да?

⎯ Олена Володимирівна, чи ви пам’ятаєте, ваші ровесники всі вчилися в школі вже?

О.В.: Вчилися до… тридцять дев’ятого всі безплатно. Тоді в тридцять дев’ятому встановили платити за навчання. Платити по 150 рублів. На рік. Такі були бідні…

⎯ Це була велика сума?

О.В.: Була велика сума. Бідні такі були що вдовиці мати… Знаю одна (…) вісім класів кінчила. То це такий… А тоді відмінили знов цю плату за навчання.

⎯ А пам’ятаєте коли з’явився дитячий садок у вашому селі? Ви ходили в дитячий садок?

О.В.: Нє. Нє.

⎯ А ваші діти?

О.В.: Я мало водила.

⎯ У вас була бабка, да?

О.В.: Ніколи не було. Дід там, батько. І так само… Ну старші сини то я жила там, з чоловіком, я не робила. Всі мороки відпрацювала… А вже менші то тут, з батьком (…) Школа близько, так вони й виростали.

⎯ Олена Володимирівна, чи хрестили дітей, чи ви пам’ятаєте? Ні?

О.В.: Чо ж ні?

⎯ Ні, ну заборонили?

О.В.: Заборонили.

⎯ От ви не могли, наприклад, своїх дітей хрестити?

О.В.: Нє, хрестили старшого сина. То тягалася до чоловіка місяців чотири. Хтось написав звідси, з села, в часть. То він бідний, нікуди… Його я не знаю шо… Він стояв по стойкє смірно перед всіма. Кажу: «За шо?» «За шо?» питається. Він каже: «Це теща охрестила». «А чо ти не перевоспитав тещу?»

⎯ О Боже…

О.В.: «Так шо я їй скажу?» То вже двоє, два сини мої, то вже не хрестили. Сказав: «Нехай скіки буде – я їх хрестити більше не буду». А уже як оженились…

⎯ Уже брали шлюб?

О.В.: Уже перед шлюбом пішли похрестились. Той і той це шо тут, два сина.

⎯ Олена Володимирівна, а чого…

О.В.: Ну так хрестили всі. Ну не можна.

⎯ Олена Володимирівна, а чи були розлучення в сільських сім’ях?

О.В.: Чи розлучення?

⎯ Да. От ваші ровесники чи розлучалися?

О.В.: Нє. Я скіки… Замуж вийшли мої дівчата – ніхто не розлучався.

⎯ Чи добре, чи погано – мусиш жити?

О.В.: Да-да. У нас такого не було. Це тепер щось таке…

⎯ Як ви думаєте…

О.В.: Не сіло не впало і вже всьо – розвод.

⎯ Як ви думаєте…

О.В.: Треба переносити всьо, приживати. Аякже? А все гладко йде? Все буває.

⎯ Чи були терплячіші жінки ніж тепер?

О.В.: Більш терплячіші. Більш плакані тепер чим тоді були.

⎯ Не хотіли привикнути?

О.В.: Ну а що ж. Треба всього, до всього привикати.

⎯ Олена Володимирівна, а чи було таке, чи могли чоловік або жінка після розлучення одружитися вдруге? В селі.

О.В.: Могли, могли, да. Наприклад я скажу за свою свекруху…

⎯ Так.

О.В.: Моя свекруха вона дуже красіва була. От, а свекор такий, не дуже добрий був. І вона хотіла кидати його. А мати свекрушина сказала: «Так, не смій». І не дозволила. І вона цілий вік мучилася щитай, розказую, що горе було, но мати не дозволила. І так до смерті жили.

⎯ Правда?

О.В.: Да. Вона каже: «Я не прожила, а промучилась».

⎯ Промучилась…

О.В.: Такий був закон.

⎯ Закон і дуже велику вагу мали батьківські слова.

О.В.: Да.

⎯ Якби батьки сказали…

О.В.: Да.

⎯ … так діти і підкорялися?

О.В.: При тому колись же ш проти батька нічо не підеш. А тепер шо? (…) а в два часа ночі можна було прийти колись? Ввечір то ми ніде не були. Не так, як зараз. Гульбище. 

⎯ Як ви думаєте, Олена Володимирівна, прожили скільки років, як ви думаєте, чому так помінялося? Чи це залежить від виховання, чи це просто покоління міняється? Батьки гірше ставляться до дітей?

О.В.: Я знаю шо трохи треба батькам дивитися. Батькам треба дивитися, аякже? Прийшла ввечері пізненько (…) «Де ти була? Чого ти до тих пор? Що це за фокуси?» По цих підвалах, та кругом… А це що це за новості? Цього в селах я не скажу…

⎯ Немає?

О.В.: Немає, і зараз…

⎯ Олена Володимирівна, а чи було за вашого дівування, чи може пізніше, шо могли народитися позашлюбні діти в сільських дівчат?

О.В.: Ні. В нас не було такого.

⎯ Як це, засуджувалося?

О.В.: В нас не було так. Я не знаю, в нас я цього не бачила.

⎯ Не знаєте?

О.В.: Не бачила. Просто в нас як колись такі дівчата були, хороші, якось…

⎯ Сознатільні, да?

О.В.: Да. Це все залежить від виховання батьків. Основа це від батька залежить і від матері. Подивитися куди воно йде, придивися. Ну як так? Я одна, він помер, я одна, в мене три сини було. Старшенький женився – двоє сама воспітую. І гарно живуть, і зараз живуть. І покінчали школу і слухали. Аякже. І приймають мене і… Ну це від батьків залежить.

⎯ Олена Володимирівна, ще так про сім’ю… Чи ви пам’ятаєте хто вам розказував казки як ви були маленькою? Чи співали колискові? Чи було тоді таке?

О.В.: Ну… Мама моя не виспівала (…). Вона не мала часу, бо вона вєчно…

⎯ В хазяйстві?

О.В.: В хазяйстві. Так шо я не дуже…

⎯ А ви вже своїм співали?

О.В.: Коли? (Сміється) а ну то так… Я сильно старшого любила, то я вже мала час, а менші я не мала коли! Нема часу.

⎯ Робота, робота, робота, да?

О.В.: До вісімдесятого року робила, з 80-го пішла на пенсію, переїхали сюди то я ше десять років (…) Сапала, мішки грузила. Да.

⎯ Це ви після пенсії?

О.В.: Після пенсії, тут. Так шо…

⎯ Про весілля ще поговоримо. Чи ви пам’ятаєте як проходили весілля? Як ви ще були маленькою, можете задати як весілля були в вашому селі?

О.В.: Скіки людей не було як зараз оце, передостанні часи було, що по 300 душ, по 400… Весілля було, робили, у нас весь час робили весілля і всьо…

⎯ А як одягали молоду? Чи вона мала біле плаття, чи вона мала національний костюм?

О.В.: У нас були і біле плаття і національний костюм. От. Тіки в нас не було фати як зараз.

⎯ А вінки були?

О.В.: А вінки, всьо було в вінках і лєнти.

⎯ І лєнти?

О.В.: І лєнти… Це вже тепер стали… (…)

⎯ Чи пам’ятаєте ви, збиралися всі тоді родичі на весілля, всіх треба було запрошувати?

О.В.: Ну да.

⎯ Це в хаті робилося чи на вулиці?

О.В.: Нє, в нас в хатах все робили. Шалашів цих ніхто не ставив.

⎯ Чи обов’язково робили сватання перед весіллям?

О.В.: Так. Так, обов’язково.

⎯ А знаєте як проходило це сватання?

О.В.: Як, приходять молодого батько, мати. Ну, наприклад, до мене. Батько, мати…

⎯ В якому році було Ваше весілля?

О.В.: В сорок восьмому. В сорок восьмому році… Прийшли батько, мати, сестра з чоловіком, і бабушка прийшла. Ну і всьо…

⎯ Договорились на яке число, да?

О.В.: Договорились на яке число…

⎯ Шо тоді повинні були батьки готувати дівчині? Таке обов’язкове?

О.В.: Не знаю (Сміється) наприклад цього…

⎯ Не дотримались?

О.В.: Не дотримались.

⎯ Ну, а як ви чуєте від інших, не обов’язково вам, але…

О.В.: Подушки, ну то ж постєльне, обов’язково ж повинно бути, простинь там, подушки, от, килим…

⎯ Килим?

О.В.: Килим.

⎯ Самі пряли, робили цей килим?

О.В.: Колись самі робили.

⎯ Чи були…

О.В.: Це мені ще свекруха подарила.

⎯ Правда?

О.В.: Це самотканий. То вона тоді каже, кажу: «Де ж (…) діну?» Вона каже: «Та стелиш на пол». Бачите? То це свекрушин ще килим, це її руки робили. От.

⎯ А чи повинні були дарувати скриню?

О.В.: Колись дарували.

⎯ Так?

О.В.: Колись дарували скриню, і всьо… В моєї мами була скриня.

⎯ Чи обов’язково мала дівчина брати фамілію чоловіка як виходила заміж?

О.В.: Да. (…) ну не обов’язково, але ж більшість (…)

⎯ А чи були такі випадки, що між собою могли одружитися родичі? Чи це засуджувалось?

О.В.: Засуджувалось, но були.

⎯ Були, да?

О.В.: Були. Я знаю шо, в мене, наприклад, чоловікова двоюрідна сестра вийшла за його двоюрідного брата. Вони ж між собою родичі.

⎯ Так, так.

О.В.: Так вони поженилися.

О.В.: Ідуть на поле – співають, з поля їдуть – співають. Були пєсні – хоч куда. Без кінця. Це вже шось… Не пойму.

⎯ Як ви думаєте, чому це все зникає?

О.В.: Все від життя залежить.

⎯ Ну, а життя наше від чого?

О.В.: А життя наше. Кого зараз (…)? Нікого.

⎯ Як ви думаєте, шо тоді було радісніше жити просто, так? Шо була якась перспектива у людей, шо люди думали просто про краще?

О.В.: Ну да. І ше я вам шо ше скажу, я мала була, мені ше запомнилось, шо ми як тіки святять коло церкви паски́… Я мала ж була но я бігала дивитися. То тоді як в двох чи в трьох є біла паска – це дуже інтєрєсно було.

⎯ Правда?

О.В.: Тіки паска все (…) була. В мене, наприклад, бабушка жила, це свекрушина мама, то вона каже, ми багачі считалися, вони мали свій млин колись. То ми два рази могли білий пекти. У рік: на Паску і на Різдво. Так. І мали свій хліб. Ну, а до цього ж часу то в кожного біла. І в кожного ж є.

⎯ Да.

О.В.: Значить, я не пойму від чого тепер залежить, і хто винуватці…

⎯ Правда? Шо матеріально в принципі… Тоді ж бідніші жили матеріально?

О.В.: Ну і люди мали… Мало мали.