Шевченко Катерина Іванівна, 1920 р. н.

К.І.: І больше кутків не було. Там куток, а тоді куток дальше пошов, де колись моя мама жила. Так там була якась, ой! Литвиновщина звалось.

− По прізвищу.

К.І.: Да, оце Литвиновщина, який-то там Литвин раньше жив, я вже вам не скажу. Це таке було. 

− Ваша сім’я вся жила в одній хаті?

К.І.: В одній хаті.

− А до колективізації ви не пам’ятаєте, як велося господарство, наприклад, сімейна якась спеціалізація була? Шо батько робить одно діло, сини друге, дочки третє там, жінка.

К.І.: Нічого в нас не було! До колективізації так тоже ж жилося тяжко, і в колектівізацію, ви знаєте, тоже тяжко жили. Особенно вже якось.

− Ну, жіноча робота все-таки якась же була така, яку чоловіки не робили?

К.І.: Ну, ви знаєте, тоді в нас якось, от тепер більше жінки йдуть на проізводство, а тоді раньше, ну, не було такого, шоб. А домохазяйки, то і в огороді було землі багато такої. Ну, хватало їм на ціле літо. Дітей гляділи і землю свою обробили. І колхоз же в нас був, колектів же був, ходили на роботу у колгосп. Хотя за палочки, нічого не платилось, а ходили ж.

− Хто являвся главою сім’ї? Батько, мати?

К.І.: Батько! Ну, і мама ж тоже, як обично, своє.

− Хто грішми розпоряджався в сім’ї? Вирішував, що купляти?

К.І.: Ви знаєте, тяжко жилось, і купляли только шось необходіме, шоб одється чуть-чуть.

− Ну хто вирішував, батько й мати?

К.І.: Да, батько й мати вирішували.

− А ви, наприклад, робили, заробляли гроші, ви оддавали?

К.І.: Я як уже заробляла гроші, то вони не брали, шоб я собі шось купила обуться, приодється. Я там помню, була дівчиною, пошла на роботу, і не знаю, скільки мені ще було год. Бо нада було ходить у 5-й клас – я трохи походила, не пошла, потому шо уже ходіть надо било в Родню, а в мене нема чого такого обуть і чого одєть. Я не пошла. Так мого батька позвали на суд, присудили 200 рублєй грошей, шоб заплатив.

− За що?

К.І.: За те, що в школу мене не посилають.

− Оштрафували батька?

К.І.: Да! І я походіла одін квартал, а потом я ж уже одстала, я не ходіла сколькі, і всьо ровно кинула. Так уже грошей тих не справляли, і я не пошла. Ви знаєте, усю жизнь я жаліла, шо не пошла. У мене такий був голос, а січас уже такий дряхлий, нема. Я так могла танцевать.

− Це ми з вами про це поговорим ше. Давайте не отвлікаться. Давайте те, шо питаю. А у батька була земля, ви кажете, то скільки її було?

К.І.: Та небагато! Та полгектара, може трохи більше такої землі, да. Картошку, то жита кусочок посієм, а то картоплю нада ж, бо сім’я велика. Нада ж, шоб картошки було доволі. 

− А чим ще займалися батьки, щоб прожить? Ваші батьки були гончарами?

К.І.: Горшки робив батько.

− Робив батько горшки? І продавали?

К.І.: І продавали. І коняку держав. І возили на села продавать, на базар. Бо це основная була жизнь.

− А от ви пам’ятаєте голод 33-го року?

К.І.: Пам’ятаю! Всьо! Я 20-го ж году рождєнія, знаю, у нас шоб не було корови, усі б померли. Траву одну єлі. Пойдєм із мамою у лєс, там була в нас ділянка, валілі лєс, і рос щавель, вороб’ячий називається, то єсть великий одін, а то вороб’ячий, мєлєнький такий. І то нарвем там щавлю, і лобода називалась свиняча, по городах росте. Так то варили борщ, ту лободу да щавель. То тільки одно, шо була в нас корова, так ми вижили. А то в мами вже ноги попухлі. Ну, якось нам, шо не умер у нас ніхто. А скільки людей вмерло.

− А після цього голоду робили горшки, продовжували?

К.І.: Робілі.

− І продавали?

К.І.: Й продавалі. І робілі, ми ж робілі да здавалі у артіль, називалась у нас тут артіль. Здавали в артіль.

− І вже в 30-ті роки здавали?

К.І.: Оце там в 35-м, і под 40-й, я вже, знаєте, цього не скажу вам. А грошей якось не давали. Горшки требують, шоб здавали, а грошей запишуть, запишуть, а нема. То облігації дадуть, випишуть. То те, то се. Так хто позберігав, то тим тепер ще якось оддавалі. А ми не знали, шо вони треба, так повикидалі.

− А після війни, в 40-х роках, в 50-х продовжували робити горшки?

К.І.: Ну, послє войни батька ж не було. А брат менший в мене ще єсть, дак той на войнє не був, той вже з мамою остався. Так я пошла єщьо у 41-м году, прийшов уже цей мужик, шо за якого я пошла, із войни ранений, так його мобілізували досрочно. Так йон вже, а була тут свекруха вже старая одна, так ми забрали, работала на заводі, там горшки робила. І он туди прийшов, та не одпускали з роботи. Нада було, єслі так кинеш, то або уважітєльна причина, а єслі нє, так у тюрму сажалі.

− Ну, а чоловік ваш робив горшки, ні?

К.І.: Рабів! У його рука була так скалічена. Ну, а так він робив горшки.

− І теж продавали возили?

К.І.: І тоже возілі продавалі. То кудись завезем, воно ж горшки тоді томилися так слабо. І ви знаєте, тяжело жилося. А сперва ж пенсію не давали. То хоть горшків тако як надєлає. Ой! Да болів! Знаєте, яка в нас жизнь була! Пєшком пойду, накопаю там глини, насобираю, мєшком принесу на нашу кучу. І треба мені самій постругать, треба мені самій покачать.

− А робив він тоді?

К.І.: А він робив і, було, болів все часто, болів. Так наче нічо не болить, а тоді все часто болів, і болів. 

− А от ви не пам’ятаєте, іще до колективізації, коли ви ще дівчиною були, ваша сім’я до якого розряду належала? Багаті, бідні, середняки?

К.І.: Ну, я не знаю. Багаті, де багаті?

− Ну, точно нє?

К.І.: Нє-нє-нє! А чи середняки, чи бідняки, такії в нас, ви знаєте, в селі одінакові люді. Багатих не було таких, може нєсколько чоловік, шо які заможніші, а то такі вони всі почти одінакові.

− Чи ваша родина мала авторитет у селі? Поважали ваших батьків?

К.І.: Да! Наші батьки були хароші. Всі вони такі люди, шо нікого не обідять, нікого нічим.

− За порадами за якимись ходили до них? Чи позичить щось?

К.І.: Позичать ходілі! Позичать ходілі всєгда, нікогда нікому не одказувалі. Мой дєд щитав, і Івана Івановича ж тоже дєд, його мама, а мой папа. Дєд мой славівся, в його було побольше землі трошки перед тою колектівізацією імєлі, перед колєктівізацією. І були ж сини, так дід був такий заможнєйший. Хаділі люді порадоваться, ходілі позичать. Ну, а це послєднє время батькі жили. У мене батько оце, так можна сказать, шо комусь там тоже не було чого позичать [сміється]. Самі жили бідно. 

− А от ви пам’ятаєте, ви ж самі працювали в сім’ї, з якого віку дітей привчали до роботи? І чи це треба було обов’язково робити, щоб виконати ту роботу, бо не встигала сім’я, чи це було, як виховний такий момент?

К.І.: Я знаю, бо мені було год 11-12, вже мама поднімає: “Вставайте, вставайте!” – бо треба на огород. Огород же полоть, а мама сама, треба ж понаварювать, треба і все, шоб помагали, я ж не знаю. То в 12 годов так я була вже самостоятєльна. Уже де я тільки не була! 

− А до колективізації приходилося вам наймати на якісь роботи людей?

К.І.: Ні, ні!

− Батько сам все робив?

К.І.: Самі робили все, нікого не наймали.

− Ви під час колективізації що здали в колгосп?

К.І.: Ви знаєте, я оцього не помню. Я цього не помню.

− Ну так, як і раніше, батько продовжував займатися гончарством і продавати гончарні вироби?

К.І.: Да, да! І так ходили на таку ж роботу. Мама ходила на, уже, щитайте, на колгоспну роботу, работать ходила. А я вже чуть як подросла, ще на работу на завод не ходіла. Так я була, може мені тоді було там, чи було 12 год, чи нє, я вже хаділа другий раз, заміняла її. Пололі картошку, саділі. Щитайтє, шо уже це колгоспноє помагала.

− А батько, як глава сім’ї, під час уже колективізації, як радгоспи стали, він все так же всім розпоряджався? чи вже трошки слабіша стала влада у сім’ї? 

К.І.: Ні! Все одинаково! Як такого в нас не було, мама така, шо вона у нас не ругалася, нікогда не було у них спорів, нікогда! От як я й помню, спору не було ніколи! Як, як одне захоче, так і друге, а так, шоб не ладілі, нікогда, нікогда! У мене мама була непогана, хароша, і папа тоже із такого роду, шо я помню, як і дєдушка тоже, шо нікогда он не поругає! Нікогда ні за шо! Хоч, то йди! В нього всігда було так, в діда так, син такий був один Кіндрат, якось такий трохи він був не такий. А то як шось таке − Кондрат! Кондрат! Нікогда не поругає, нікогда нічим такім не оскорбіть, не обідіть. 

− А у скільки років діти починали ходити в колгосп на роботу? Бо я почула, що в 12 ви ходили.

К.І.: Мені 12 чи було, чи не було. Бо я, я ж вам кажу, у голодовку мені було 13 годов, я 20-го году, в 33-м году мені було сколько.

− І такі дівчатка тоже ходили?

К.І.: Да! І такі дівчатка ходілі, ну, таких як я, мені казалось, шо я сама менша ходіла.

− Ви були маленького росту?

К.І.: Да!

− А не можете ви сказати, під час, коли радянська влада стала, чи жінка у сім’ї стала більше прав мати? Чи так, як мала, так і лишилось?

К.І.: Та, знаєте, в нас однаково. В якої мужик такой єсть строгій, то і був строгій, і остався, жінка його боялась. А як він такий добрий, шо поважає сємью свою, жінку, так тогда і було согласно, і всігда.

− А пам’ятаєте ви таке: чи всі пішли в колгосп у вашому селі радо? Чи примушували в колгосп?

К.І.: Ну, у нас таких, ви знаєте, чи там друге село, так там уже був один остався багатий дядька, в його і худоби, і землі було багато, так в його і хату забрали, забрали все. А в нас я от не помню, мені кажеться, пішли самі всі. Таких не було. Бо усі були бідні, багатих не було в нашім селі. Так шо думали, мо там луче, і пошлі всє.

− Усі були в колгоспі? 

К.І.: Всі були в колгоспі.

− А хто проводив колективізацію у селі, свої чи чужі, приїжджі якісь? 

К.І.: От ви знаєте, шо я цього не помню. Ну, я не знаю.  Я думаю, шо без чужого не, ну канєшно, не такий, а із района.

− А як платили? Що отримували в колгоспі за роботу?

К.І.: Ой, шоб сказать шось таке, шо совсім так, ну я не знаю; мені кажеться, шось платили, але не можу даже сказать.

− А тоді де люди брали кошти на харчування, на одяг? Горшками?

К.І.: Ну, оце ж, оце той, хто горшки робив, як я кажу, то наробить там їх зімою, напрімєр, нема на полі ніякої роботи – і все, ніхто, трошки здасть горшков, ото й жили.

− А було таке, наприклад, щоб міняли горшки на одяг, чи на взуття?

К.І.: Мінялі толькі, знаєте, у 33-му так возілі по сьолах. І це було 47-й до того, як набереш горшков і поїдеш на село, картошки наміняєш. Або на зерно мінялі. Іще туди за Ліпкі, там сьола богатші є, сала там кусок виміняєш. Отаке міняли. І тими, і коньом єзділі, у кого конь є, той поїде поміняє на жито, пшеницю. Намелять, і хліб є! Ото таке було.

− Як ви вважаєте, нормальним було таке, шоб у колгоспі крали? Ну, там ішла з поля, буряків взяла, чи картоплі там укопала?

К.І.: Ну, яке ж це нормально? Це ненормально!

− Ну, взагалі поширене це явище було?

К.І.: У нас, ви знаєте, не було. В нас не таке, це ж туди дальше за Ріпки, там багаті сьола, там картошка, там усе. А в нас тут нема чого красти! Огурци ми не сіяли, бо вони тут в нас нема такої землі харошої, не було, і тако. А сіяли картошку, якусь там гречку, жито. Ото таке сіяли.

− Ну, такого не було, щоб когось там чи судили за це? 

К.І.: Ні, за цим, мені кажеться, не було.

− Як ви думаєте, люди переживали за те, щоб артіль, напримєр, добре жила? Щоб все владналося? Вболівали за справи в артілі?

К.І.: Мені здається, не очень.

− А як ставилися до таких понять − моє, твоє, наше? Не було тут, не крали один у одного? 

К.І.: Ні! Такого не було. Я ж вам кажу, тут у нас землі нема харошої, земля бідна, і налягали люди на те, шо самі оце, хто робив горшки. А хіба там якісь може наділи десь мо луччі попадали у якихсь начальнічків. А такі прості люди, нічо не можна було взять. Ніхто нічо не крав.

− У вас зараз господарство більше, чи менше, ніж було у вашого батька?

К.І.: Ну, знаєте, калісь я вже, як помню, так було таке, шо взялі порося і кудись ховалі його, нєльзя його було вбить, а заб’єш, нада було шкуру оддавать. Або було таке, шо теля нільзя було зарізать. Тре було ростіть, а нічим же було кормить. 

А тепер, ну тепер держить, хто скільки чого хоче. Тепер як є в кого сила, так п’ять. Ось у мене вже нема ніякой сіли, ви знаєте, я уже послєднє время уже не дєржала поросят. А з-за того держу, шо в Чернігові в мене і дочка, й син, і ось онуки. Так їм уже тяжело, і они мені шось таки привезуть та накупляють. Да і самі уже тут стараємось. Дак уже поросьонка держу, й корову держу. Треба мені держать. А так уже мені здається і то тільки раді дітей [сміється]. 

− А от можете ви сказать, що була земля для батьків? і що вона для вас? Це головне? чи все-таки в вас гончарний промисел головніший?

К.І.: Земля тоже головна. А січас у нас, ви знаєте, уже мало хто совсім, совсім! У нас тепер ще, ви знаєте, люди чим, тут лєс, це начнуться ягоди, підуть продають. То зароблять ше так можна. Лісічки! А я вже по їх не хожу, хоть би мені дома справіться! 

− А в вас у селі був клуб?

К.І.: Не в нас у селі клуб був, а був тут у Олешні клуб.

− Ну, були там всякі зустрічі, концерти? Вибори там проводилися? 

К.І.: Да! І вибори проводилися, і молодьож там є, і їм було ближче ходіть.

− А от, наприклад, були вибори – то обов’язково треба було йти на вибори? чи можна було не йти?

К.І.: Нє! це тепер хто не хоче, не йде, а тоді обізатільно на вибори.

− Ви боялися?

К.І.: Ми боялися, нагадують же по 5 раз, а хто больний, то й у хату ходили, і кидають дома. А тепер хто йде, хто не хоче, не йде. Якийсь такий счас, безвластіє якесь (сміється).

− Може ви трошки пам’ятаєте, чи мати розказувала, ще до колективізації хто був головною особою на селі? Чи це був староста?

К.І.: Да, були такі ті, староста, шо ходілі, ходить зовьот на сходку.

− Називалася сходка?

К.І.: Сходка називалася. Йде по улиці і под окно − приходьте туди й туди. На улиці прямо люди собираються, шось там обсуждають. Я, напрімєр, шось мені не доводилось туди ходить.

− А вони жінок запрошували?

К.І.: Да, хтось з сім’ї. Єслі жінка чи чоловік, приходьте там! Не говорили, шоб тільки чоловіки, хто прийде. І чоловіки, й жінки приходили. І там вже були такії, шо вже і староста в селі. І він шось там уже получить яке указаніє, шось таке.

− А от священик, церковний староста, він мав вагу в селі? Рахувалися з ним, поважали цих людей?

К.І.: Ну, ви знаєте, в нас церкви не було, в нас була у Олешні колись церква, де тепер ото.

− А ви не з Олешні?

К.І.: Ну, це Олешня в нас тепер називається все, а раньше щитався в нас Ліва хутор, отдєльно. А тепер воно совмєстно Олешня. Ну так, напрімєр, в церкву ходили, старі люди ходили, моя мама ходила, в її тоже був хароший голос. Вона співала. А так? А так шоб нічого такого не було там, не знаю, може шо. Я мала була, не пам’ятаю.

− А ви не пам’ятаєте, може мати казала, чи однакові права мали от жінки й чоловіки на сходці? Сходилися там на сходки, чи вони могли однаково?

К.І.: Та наче не доводилось воно мені таке. Не помню. 

− А чи було таке, щоб багатший в селі мав авторитет більший, чим бідніший? 

К.І.: Ну, раньше було, поважали люди багатшого. Да! Дєйствітєльно, шо авторітєт був вищий у багатого, чим у бідного.

− Чи багато було таких багатих людей у селі?

К.І.: Нє, багатих не очень, бєдних більше було. Вони такі совсім бідні. Ну, просто я вам скажу такі якісь билі сім’ї, шо вони просто лєніві, лєнілися для себе. Своя земля, і вони якось.

− Того й бідні?

К.І.: І того й бєдні, і воно не робить. Були такі. Лодирі просто, можна сказать. А хто такий був трудяка, не лінився, так землі було, і собі на зіму всього. І картошки, і огородіни, і всього наробить. І жито сєяли.

− А у цих от міцних господарів були великі сім’ї? Родина велика, дітей багато? Не пам’ятаєте?

К.І.: Були такі, шо великі сємьї були. Їхні осталіся там іще ж родичі вже кой які, вже дальокі, ну да єсть такі. Ну, як вони, напрімєр, там точно, так я вам не скажу, бо це ж я мала ще була, якось воно мене не те.

− А яке вважалося великим господарством? це скільки треба було мати землі, щоб вважалося, що ваше господарство велике? 

К.І.: Ну, по багато землі не було. Но це було раньше ще, так було ж я знаю, мо й по 10, по 20 гектарів, чи по сколькі. Було у мого діда, так отуди ми вже построїлись там на конці, так дєда була земля. І там десь уже за село туди далеко, і там була земля. А по сколько в них гектар було, так я мала була, я не помню! Ну, було по багато землі.

− А у бідняків по менше?

К.І.: А у бідняків було по меньше. Було по меньше.

− А от може ви пам’ятаєте, чи родичалися між собою, чи спілкувалися між собою, наприклад, багатші і бідніші? Щоб не так, шо багатий з багатим, а бідний з бідним, а між собою оце більш різні верстви?

− Так за других не знаю, от наче за свого дєдушку, шо оце ж Івана дєдушка, як він такий був негордий, він з усіми якось ладив, і дружили всі. А так.

− А ви колективізацію вже трохи, мабуть, пам’ятаєте. Під час колективізації хто став головною особою в селі? Начальником найбільшим?

К.І.: От ви знаєте, шо я наче не помню.

− Ну, сільрада в вас була?

К.І.: Ну, сільрада ж була, сільсовєт же був. І предсєдатєль же був, а хто там?

− Нє, я маю на увазі не прізвище, а іменно посада.

К.І.: Ну, була ж якась, так же не може буть. Була, але от знаєте, шо цього я не помню. Це ж так давно було.

− А у 30-х роках оце під час колективізації священик іще був у селі? Староста церковний?

К.І.: Був, був. 

− Чи змінилося його становище уже під час радянської влади? Чи став він меншим авторитетом користуватись? Чи зміни якісь були?

К.І.: Нє, ви знаєте, він до самого, поки й уже сталі то вже виганять попов та церкви закривать. А то до того ж було харашо. Нічого, не було ніякої претензії у їх. А вже ото ж закон такий вийшов, шо стали церкви закривать, та стали таке ж батюшков тих уже.

− Так ваш батюшка, не пам’ятаєте, шо з ним сталося?

К.І.: У нас тут батюшка був старий, довго тут правив. І де він дівсь, чи він умер, чи кудись уїхав? Він довго тут жив, і там церкву тую, ото там була невеличка, і он такий був плотнік, там і поотдєлував все. А де він дівся, він був старенький, от ви знаєте, шо я й не помню. Чи він умер, чи він кудись уїхав. Вже він старий був.

− От ви казали, що пам’ятаєте, що збирали на сходку людей. А під час уже колгоспів як називалися збирання людей? так же сходка, чи зборами вже стали звать?

К.І.: Наче собранія, чи що воно.

− Собранія?

К.І.: Навєрно, собраніє вже стало. 

− А собранія тоже на вулиці відбувалися, чи в клубі?

К.І.: У клуб тогда нє ходілі. Це в клуб уже стало таке, шо як шось важне. А раньше в клуб не збиралися. На уліці. А тоді вже якось трохи, як уже стали перемінять закон. А напрімєр як собраніє, то помню, шо все на уліці. Це там десь перед вечором усі на уліці соберуться, та шо там, я там не була.

− А ви не ходили на ці собранія? А може, пам’ятаєте, чи були там от наприклад голова сільради, там велике правління. Чи в тому правлінні були жінки? Чи стали вони мати якусь владу на селі, жінки? 

К.І.: Ви знаєте, шо не знаю.

− Не пам’ятаєте такого?

К.І.: Не пам’ятаю.

− А артіль у вас була, і голова, мабуть, був артілі?

К.І.: Був, був голова.

− А чи був він найбільш авторитетною особою в селі?

К.І.: Ні! в селі він якось нічо такого.

− А у колгоспі коли працювали, то теж були бідніші й багатші? Як ставилися до тих, хто був бідніший?

К.І.: Да, однаково, тут багачів таких не було якось, і цього не помню, однаково всім було.

− Усі між собою спілкувалися? І родичалися?

К.І.: Спілкувались між собою всє.

− А от може ви пам’ятаєте, чи були голова колгоспу, чи голова артілі, як у вас, шоб була людина не тутешня, а з якогось іншого села, чи навіть з міста? Після війни може пам’ятаєте? 

К.І.: Ну, після войни як у нас тут був не наш голова, а канєшно ж, не помню, той, їх тут перебувало. Багато їх тут було [сміється].

− Ну, в основному чужі?

К.І.: Ну, то послєднє время так був уже, ну, чужий, ну да, в Олешні був, забула як, так той уже, щитайте, свой. А то усіх відусіль присилали.

− І як люди з ними спілкувалися? чи їх поважали, якось родичалися?

К.І.: Ну, нащот родичанія не знаю, а так, канєшно ж, предсєдатєль і голова колгоспу, їх уважають.

− За посаду?

К.І.: Да, за посаду уважають [сміється].

− А зараз ми з вами поговоримо про пісні. Як у вас співали? Я маю на увазі не церковний спів, а на вулиці. На скільки голосів співали?

К.І.: А як соберуться, ціла кладочка [сміється].

− Це не скільки людей, а голоси, є первий, другий голос. Таке було?

К.І.: Я, напрімєр, всігда первий брала, в мене діскант хароший, я первим брала.

− А то були, як звалися голоси?

К.І.: Ну, а то називалися голоси, хто як умів, так і співав. Знаєте, як у селі (сміється).

− Ну, всьо ровно в Масанах казали, шо одна басує, а друга одтягає. Так в Масанах. А у вас як було?

К.І.: А у нас одна бере діскантом, а другая басом, а другая вже другим голосом. І первий, і другий.

− Первий і другий.

К.І.: Да, два голоса. А то ше бас.

− На всіх кутках. Ну, бас – то чоловічий, певне, голос? 

К.І.: Та ні! Жіночий, де там чоловічий.

− Так шо, в три голоси?

К.І.: А я не знаю, чо так нащитали, чи три, чи як [сміється]. Знаєте, як у селі, чо ви там розбираєтесь. Як, хто, якими голосами – так ладять уже, і як хто вміє.

− В селі на всіх кутках однаково співали? Чи була якась, може, відмінність?

К.І.: Ні! Ну, напрімєр, дівчата, так собираються, і з того кутка, і з того, всі пособираються та постають. А як так уже калісь було, тепер цього нема. Тепер якось всі пісні затихли. А то, і тепер п’ють.

− Давайте ми вже про колишнє, не будем про тепер.

К.І.: Ну давайте [сміється]. А калісь уже ждьош уже Рождества, чи шо там. А так не п’ють. І от уже мої і мама, й папа, і ще прийдуть там, може, кум, кума, і співають! Так, що аж хата тряслась!

− А от на кутках з усіх кутків збиралися дівчата до однієї купи? Чи на кутку співали – на одному, на другому?

К.І.: Нє, в нас тут цей куток, і цей, і цей, там дівчата соберуться і вмісті стоять. Вечором оце, як таке время, то поють, шо аж село тріщить! Ой, як вспомню! А тепер…

− А були жінки, яких люди вважали найкращими співачками?

К.І.: Ну, це не так жінки мали співать, як дівчата.

− Харашо, а дівчата були такі, що їх вважали найкращими співачками?

К.І.: Не знаю, хто вважав чи не вважав – ну, напримір, всігда і тепер прийдеться куди, так дівчата он, знаєте, ну, це вже нє.

− Він харашо співав, Іван Іванович казав.

К.І.: І тепер, ви знаєте, от тепер уже, моя ж мама все время ходила все на похорони. І тепер я не ходіла, а як умер чоловік, пошла я. І тепер уже тут дівчат небагато, і до мене йдуть. Бо діскант, уже в мене нема й сили, а всьо ровно вони самі без мене не пойдуть, бо нема дісканта.

− А от ви харашо співали, може ше хтось гарно співав, чи було таке, щоб запрошували на весілля цих жінок, які добре співали, – тільки не тому, шо вони родичі, а тільки тому, шо вони гарно співають?  

К.І.: Нє, в нас цього нема. Це, як були ще молоді, так ходілі вже в’єльце вить, і все співали, а тепер нема цього. На весіллі там як хто вміє, так і пєє.

− А були в селі вечорниці? Не пам’ятаєте ви? Може, мама розповідала?

К.І.: Ну, це колісь було. Обично ж колісь клуба не було, це давно було, так дівчата об’язательно, хата є така, і собираються.

− Так називалось вечорниці чи по-іншому якось?

К.І.: Це вже знаєте я не скажу, як воно. Вечорки.

− Вечорки? 

К.І.: Да, вечорки.

− А як вони організовувались?

К.І.: Та десь така хата, живе одна баба якась.

− Так це дівчата?

К.І.: Дівчата, ну, дівчата! Хлопці туди ж приходять і стають. Було таке, шо і вишивали та співали. То дівчата соберуться зимою так.

− А хлопці шо там робили?

К.І.: А хлопці шо робили? Та нічого.

− Шоб керували?

К.І.: Да! А шо робили? Нічо не робили.

− Підспівували?

К.І.: Може [сміється]. Літом так на вулиці, та багато ж і нема коли співать, трохи та й треба ж іти спать. А зімою же ж ночі великі. Так колісь уже ж і ми такі були як дівки, тоже в нас була така хата. Тоже собирались, хто вишиває, хто якесь кружево в’яже. І спойом – так хата аж трясеться!

− А коли вони перестали організовуватися?

К.І.: Ну, це як ось уже война ця пройшла, ну, ще послі войни якось на уліци ходили співали. Ну, а тепер воно уже стало, як на вулиці хтось поє, то це ж наче стидно. Кажуть − то п’яний хто! Да ще шось там таке. А то було, шо на улиці, і жінки колись якісь празніки, та соберуться, споють. І десь, і мужики якісь із жінками. А тепер такі – ну навіть не можна даже, тепер стидно, позор такий. 

− А не було в вас так, шо були такі жінки, які добре вміли готувати страви, і шоб їх запрошували до весілля готуватися, або там на похорони?

К.І.: Знаєте, у нас нема. На похорони – то у нас оце родичі, сосєді такії ідуть. А це, а там у другому селі, Александровка, там єсть така жінка, шо її зовуть усі. Вона добре вміє готувать. А в нас нема такої моди. От, напрімєр, сосіди, родичі, там двоюроднії якісь, іще родні уже йдуть, помагають.

− А пєвча от, багато було людей пєвчих раніше?

К.І.: Ну, раніше було, це ходіла моя мама, так було, не знаю, там може 8 чоловєк, може 7, не знаю скільки. Були це ж вони такі, ходілі по похоронам.

− А це вже, коли ви стали ходити, так скільки?

К.І.: А це було більше, тепер уже таких стало 4 нас, то було 5, а там уже одна стара, не приглашають [сміється]. Одна молодая, так тоже одна одну туда веде. Ну, а хоче вона, так шо ж уже? А молоді, треба ж уже хто б молодий учився, так не хочуть ніхто.

− А що це люди платять якось? Чи це просто?

К.І.: Платять, і платять! Да, хто скільки дасть. Кажуть вначалі було по рублю давать, а тоді по троячкі. Тоді троячка була – ого які гроші!

− А зараз?

К.І.: А зараз уже було по 5 тисяч, а тепер хто 10 дасть. Хто скільки дасть [сміється]. А знаєте, от ніколи і сили нема, а прийдуть люди, зовуть, і треба йті, не можна одказать.

− А не пам’ятаєте ви, на яких музикальних інструментах у вас у селі грали? Може, мати розказувала?

К.І.: Ой! Які там? Гармошки – та й усе! Там мелодій яких. А! Балалайки ще.

− Були балалайки?

К.І.: Да, да!

− А про скрипку ви не чули?

К.І.: Була тут у когось скрипка, й забула. Ну, знаю, була скрипка ще в когось, у дядька.

− Може у Кобзаря? Іван Іванович казав, що у Кобзаря була скрипка.

К.І.: Може! Була тут скрипка в когось. Кобзар, як це ж його звалі, не казав він?

− Не знаю, не казав. 

К.І.: Була скрипка в когось. А то в кого гармошка вже, балалайки ще були.

− А якщо їх запрошували, наприклад, на весілля, може ви пам’ятаєте, як оплачувалася ця робота?

К.І.: Оце вже я не знаю, чи платять. Тут не налажувалася ця, не накладалась плата. То він там гуляє, поп’є, якісь родичі може платили. А так, шоб там стільки  дали за роботу, за плату – не було такого. Такого не було.

− А не було, шоб музикантам дарували рушники, наприклад?

К.І.: Ні, ні! Нема цього, моди цієї нема.

− А у кого вчилися грати? От ті гармоністи грали, а в кого вони навчилися?

К.І.: Ну, було ж от гармоніст, батько десь іграє, так і сина ж учить, і так воно і йде якось по породі. А як хто хоче десь навчиться, так піде вже десь просить в якогось дядька. А так у нас таких не було багато гармоністів. Був один, а то таких багато й не було.

− Це вже після війни той грав?

К.І.: Послі войни.

− А як його прізвище, ви не пам’ятаєте?

К.І.: Звать було Антон. Але він на войну пошов і не вернувся. Це до войни було.

− До войни? 

К.І.: До войни, да.

− А були такі, може ви пам’ятаєте, сім’ї, щоб і батько грав, і син? Ансамбль такий був?

К.І.: А ви знаєте, шо не було в нас, не було.

− Не пам’ятаєте, мати не казала вам, був у селі шинок? Знаєте, шо це таке –  шинок?

К.І.: Знаю! Ну, як сказать вам, чи до войни шинка не було, а був – у нас тепер магазін, і там була така лавочка. Був одін наче такий дядько трохи заможний, і він там продавав такую горілку, і всє. А так шинків не було.