І. Ф. — Іван Федорович
Г. Г. — Галина Григорівна
— Початок запису. Скажіть, а батька вашого, він тут жив, в цьому селі?
І. Ф. — У цьому селі.
— А як його прізвище й по батькові?
І. Ф. — Шайнога Федір Пилипович.
— А матір?
І. Ф. — Шайнога Варвара Олексіївна.
— А дівоче прізвище як матері?
І. Ф. — Осцеушко.
— Вона теж з цього села чи ні?
І. Ф. — З цього.
— З цього. То батьки ваші місцеві?
І. Ф. — Місцеві.
— Скажіть, а ваші батьки… В вашому селі як називались кутки колись?
І. Ф. — Як кутки називались? Ну, село Пронозівка називалась.
— А вулиці? Тепер вулиці, а колись кутки були. Отут, де ви живете, так?
І. Ф. — Оце да, да, Берцівка.
— А чого так називали Берцівка?
І. Ф. — Ви знаєте, просто по-старинкі, по-старинкі так. Бо молоді люди питалися, наприклад, а чому так називається? Там борці. Один такий приїжджав дядько, борець, і кругом себе оце. Берцівка, Торопівка, Щеміловка — оце такі кутки все були. Де оце все воно до одного цілого і називалось Пронозівка. А Пронозівка — от це от первий там Проноза, відкілясь він приїхав, і оце поселивсь тут, і началось.
— А то був він, не розказували ваші там батьки, шо Проноза — це був старий козак із вільних, чи із ..?
І. Ф. — Козак то під законом був, козак був. А тільки вільний, не вільний, я цього не можу сказать. Оце ж, оце ж як тепер… Наприклад, мій батько — Федір Пилипович. А Пилип, це тобто мій дід, оце вже пішов від Пронозів.
— Від отих Пронозів, шо..?
І. Ф. — Да-да-да-да-да-да. Оце воно як узять, то воно, як розмотать оцей клубочок, то там і козаки, і вольні, і не вольні, і так далі й так далі.
— А так ви ще й засновник села десь приблизно рід ваш?
І. Ф. — Да-да-да.
— Ось, інтересно. Скажіть, а як вас, чи прозивали вас в селі людей, по-вуличному казали?
І. Ф. — Ну як, Шайноги.
— Шайноги так і казали?
І. Ф. — Да, Шайноги так і казали.
— А ще якісь були прізвиська такі по-вуличному?
І. Ф. — Пронози ж оце були, Шайноги були, Борці були, та багато таких імен. Оце, наприклад, як і фамілії, і оце, пожалуста, так прозивалось.
— І скажіть, чи ваш батько мав землю колись, ви пам’ятаєте, він розказував вам?
І. Ф. — Аякже.
— Чи середняк він був чи бідняк?
І. Ф. — Як вам сказать. Оце я вже понімаю, то в батька десь було, ну, та більше землі, і оце в каждого, в каждого дядька. Ну це воно вже сталося після колгоспів, після заснування колгоспів. А до колгоспів я нічого вам не скажу. А після колгоспів оце по 60 сотих. Це воно колгосп, 60 сотих і працюй. Вступив до колгоспу і оце.
— Оце норма – 60 сотих?
І. Ф. — Да, 60 сотих. Не було ні більше, ні меньше. У кого більше було, то оце, як засновувались колгоспи — пішло в колектив. А тоді, пожалуста от.
— Скажіть, а ви своїх батьків на «ви» називали чи ні?
І. Ф. — На «ви».
— А було так у селі, шоб хто на «ти» називали, чи ніколи?
І. Ф. — Було.
— Були?
І. Ф. — Ви знаєте, якось отак як даже товариші були, от. І прийду я, наприклад, гулять до цього товариша, а він — ти, батьку, ти, мамо, якось аж не красіво. Я з такого, то вірніше, нас було в батька чотирі, то ми всі так воспитані, от. І чужа людина, от «ви, ви».
— Вас четверо було в сім’ї?
І. Ф. — Да, чотирі хлопці. Чотирі хлопці, і всі грали, всі співали.
— А батько ваш грав на інструментах якихось?
І. Ф. — А батько… Це воно начинається, мабуть, із чого начінається родіна. Ми маленькими ото були, от, дома той вдітий, той роздітий, так далі. В одне прекрасне врем’я батько приходить з роботи, і вже так темніє. Зайшов у хату, це по-нашому, по-селянському, в хату, ага, і шось почувся якийсь звук. А, видно ж, батя як винімав, замотана була оця скрипка, от, вона саморобна була, от, і десь струну зацепив, ну. І ми тут всі як ото, знаєте, от виглядаємо, а всі оце ожидали батька, от. Оце піч така була, на печі сиділи, і ото виглядаємо. Батько приходить, говорить — ну, хлопці, щас будем іграть, будем іграть, будемо ???. Розвертає — дійсно скрипка. Це ми вперве…
— Це ви маленькі були ще?
І. Ф. — Маленькі. Ну старший брат, його нема, він на війні загинув, село Аджамка Кіровоградської, о. Середульший на Донбасі в аварію попав, меньший за мене — цей в прошлом году не стало.
— То ви один остався?
І. Ф. — Я один остався.
— Скажіть, а ваші брати грали чи ні?
І. Ф. — Брати? Грали.
— Грали?
І. Ф. — Грали.
— А на яких інструментах?
І. Ф. — Самий старший оце — скрипач, от, це спитайте тут в кого. Середульший, шо це в Донбасі, цей на баяні грав, голос красівий був такий. Як вздумаю так десь по радіо чую — Саші голос, дружині. Сеня, це брат самий меньший, оце шо не стало, тоже такий голос, і той грав. На скрипку іграли.
— Усі грали хлопці?
І. Ф. — Всі, от. Мандоліна це або ж домрочки, оце мандоліна, один інструмент, домрочка, ну воно хіт праці одне, одне й теж.
— Скажіть, а батько ваш сам робив скрипки чи купував десь?
І. Ф. — Так, оце батя як прийшов, де він там, яким путьом, заходе до одного дядька тут, в Понозівці. А він і каже, цей дядько — Федір Пилипович, в тебе нема закурить? В те врем’я, ми ще невеликими були, а воно після колгоспів, знаєте, то організовувались колгоспи, люди, та й щас, бачте, переворот, оцей перехід. Каже — єсть в мене. Так ти знаєш шо, каже, Федір Пилипович, ти дай мені покурить, а я тобі, кажу, в тебе хлопці ростуть, забери інструмент – саморобна скрипка була. Забери інструмент, і хай хлопці іграють. А батя каже — та шо ж тобі закурить давать, на папироси, я тобі принесу. А в баті було, раніше сажали самосад, махорка, от, каже, я тобі снопів два принесу. Та, Федір Пилипович, спасіба, так і так. І ото батя приніс скрипку, одніс, рощитавсь з тим дядьком, і ми оце з ції скрипки пішли всі. Оце саме старший, от, сам із себе батя сідає, начинає пісню — ану, давай, зводив, по-маленьку підводив, пішов іграть, пішов іграть. А як старшенький пішов, скрипку ложать там на скриню, а ми ж бігаєм такі пацани дома, саме мати пішла десь управляться, о, ми бігаєм, потягли — і давай ото по-маленьку сюди-туди. І ото та скрипонька нам, вивела нас оце, наприклад, полюбили ми музику, а може, вона в нас і була із тот, з природи, от, дар природній, то ми пішли всі.
— А батько ваш грав на скрипку?
І. Ф. — Так не дуже, так помаленьку, помаленьку. Ну, начало да. Знаєте, єслі кажуть — стоїть, єслі жарок жевріє, стоїть чуть-чуть-чуть, і вже пішло, так сказать.
— А той дядько, в якого він узяв, то він добре на скрипку ту грав?
І. Ф. — Той іграв добре. Він вже старенький був, от. Він сам був єврей. Дядько той звався Гєндель, а хфамилія не скажу як. Ото він, бідний, грав, а тоді воно таке життя, їсти немає, от, курить немає. Воно людина каже — я тоді отдам кусочок хлібця, тіки дай мені закурить. Ото таким путьом ми пішли.
— І скрипку дав. Ось, а він на весіллях грав, не знаєте, той Гєндель?
І. Ф. — Да. Грав.
— Грав на весіллях. Ото він тим заробляв собі на..?
І. Ф. — Ну, знаєте, воно в те врем’я ще, щас, бачте, які музики, так шо не підступи, не доступи, а тоді найняли, погукали дядька, от, він на скрипку, там десь якийсь бубонок, і пожалуста, люди проводили врем’я.
— І весілля?
І. Ф. — Весілля іграли. В те врем’я.
— Оцим, тим, шо грали?
І. Ф. — А тоді вже ото не мігся, здоров’я його, от, вірніше, годи, годи.
— А він помер своєю смертю, чи як?
І. Ф. — Оце, знаєте, не скажу, не скажу.
— Це ви так оце навчилися вже самі по собі? До діда того не бігали, шоб він вас підучив?
І. Ф. — Ні, ні, ні. Оце ми вже, вірніше, вчилися іграть, самий старший брат навчивсь, вже пішов – гармошка, пішов оце скрипка. Раніше село Пронозівка — це приселили. А то, де оце море, це тут Пронозівка була, красіве село, от, плавні, от. Я вам кажу, в весняний період вода прибуває, птиці всякой, от. Все-все-все красіво. Хатки оці такі мазанки невеликі, о, дерева, і потонули вони. Там десь дивишся, там як сонечко то десь блимає, світлячки, так ото в оті віконця, от оці лучі, якби сказать, отблески, ага. То оце село Пронозівка було дуже велике й прекрасне. А тоді оце як ГЕС — переселили, розбили, і оце всих сюди.
— Сюди вище?
І. Ф. — Оце підняли на гору, і так дальше переселили, а там залишилось.
— А в якому це році було?
І. Ф. — А в якому році було, це 1968-й, 1968-й даже, хрущовщина це.
— То це п’ятдесяті, п’ятдесяті роки?
І. Ф. — Да-да-да-да, оце воно таке було. Тому шо люди не хотіли переселяться, то приїжжали просто, бригада приїжжає, трактора так з одного боку ударив хату, з другого боку — хата похилилась. Вибирайся! Хлопці оці, бригада приїхала, повикидали з хати, роз.., поїхали. Тут піджимало ГЕС робить, а люди не хотіли, бо жили.
— Село Пронозівка, продовження запису. Від Шайнога Івана Федоровича і Шайноги Галини Григорівни, подружжя. Скажіть, будь ласка, ви казали, що, як у вас забороняли ото пісні співати?
Г. Г. — Забороняли, забороняли пісні, забороняли даже надворі, на свадьбах шоб не співали, шоб не грали.
— Це в яких роках?
Г. Г. — Це десь, оце в яких роках — оце 1978-й, 1979-й год оце во, оце в цих годах. Шо воно за приказ такий прийшов, шо парторг забороняв того. Ну єсть тут у нас чоловік такий був, харашо на гармошку грає, любе співать усігда, ну і зібрав десь отам мужчини чоловік п’ять такого возрасту, як і він, у центрі там, і давайте, хлопці, заспіваємо. Ну й заспівали вони «А льон цвіте синьо-синьо, а мати жде додому сина». Людей назбиралося — те плаче, в того в армії син, в того в Афганістані погиб, в того на війні погиб, вона якась така пісня, ну, жаліслива така.
І. Ф. — Кожному підходить.
Г. Г. — Кожному підходить, і заспівали вони. Як на другий день виходимо на роботу. Кажуть, шо Василя Гусенка оштрафували в 30 карбованців, повіз на Глобино штраф. За шо? А за те, шо заспівав у центрі.
— Оце за пісню?
Г. Г. — Да, оце цю пісню. Можна було оце до такого доживать, шоб заборонить пісню людині співать? Було й таке.
— Хочете бандуру купити?
І. Ф. — І у світ.
Г. Г. — А, ха-ха-ха, в тебе ж є, а то мандоліна. Оце таке.
— То це ви хочете ще навчитись і на бандурі грать?
І. Ф. — І піти в світ. Чуствую, шо душа моя ще шото розказала б, підказала б, от, хай би молодь би направила на прекрасне. А так, ви знаєте, ці люди коли одходять, оце, це велике спасибі, ви кой-що возьмете, і отак воно, ось сказать — отаке було, отаке було. Оцим молодим людім січас розказувать — скажуть, та не було його, не віримо. Ось сьогодні — оце то. Наприклад, як оці танці, оці, і оцей інструмент і все, скажуть, та де він був. От, нам електро.
Г. Г. — Ну, в нас дали такий приказ, оце вже 1930-й год, 1931-й, 1932-й оце оформляються, так як учасники війни, оце учасники войни мов. Шістдесят тисяч до зарплати добавляється і щомісяця там 300 грам масла дають, та якесь кіло крупи по заниженій ціні. Ну, оформився він первий, він з 1930-го года. Підказують мені, 1932-й год оформляється. І почала я оформляться 1932-й год. Пішла, в сільській раді сидить молода людина. Канешно, роботи їй багато, молода, така як прімєром, молодша за мою ??? чи за вашу. Вона так з таким гонором — а шо ви робили тоді, які ви були в війні? А я їй кажу — я, дєтка те робила, шо ти не бачила. Хіба в кіно побачиш. А дві коняки в полінці водить в дев’ять год, гарно? А снопи кидать на площадку, кажу, гарно, шо бока ??? А силос із болота тягать, ти знаєш як? А ти кажеш — шо робили? Бодай ви не діждали, дітки, того робить, шо ми робили. І в войні й до войни.
І. Ф. — В літній період іде коняка, маха, жарко.
Г. Г. — Ось жарко, й дві коняки, і осісьо як попомахають мені отако.
І. Ф. — Оце махнула і підняла тебе.
Г. Г. — А велика в жужалці води, боса і оце всі ноги, це в крові оце во, у стерні. А прийду додому, а мати каже — присядь, та попісяєш, воно не щемітиме. Отак було. У восім год, як забрали батька, так і вбили на війні, не передітий, нічого. Кіровоградська область, село Червона Кам’янка, їздили до пам’ятника, ??? попривозили ???.
Оце ж цілий день розпашеш пар, або оце ж в жатці ганяєш воли. Як ввечері, як посідали на гарбу — хи-хи, га-га, та як почали співать із самого степу аж додому.
І. Ф. — Не розказуй.
Г. Г. — Степ гуде. Їдемо додому й співаємо. Уже прийшли додому, вже помили, ні тухлів, нема нічого, помили, повечеряли. Мамо, я піду на вугол. Завтра вставать, я тебе не добудюся, не йди. Мамо, я піду хоч трошечки, ма, я піду. Та йди, одчепися од мене. Побіжиш, погуляєш, а тоді прийдеш і вдітий лягаєш. І ноги ще не миті, бо в пилюці. Так ліг, переспав, а на наряд же треба утром бігти. Роботу получать, і воли ж, як у шохвера машина, так були в нас воли. Оце твої карасі, оце твої воли. Оце, якшо ти не пішов на роботу, воли стоять на кущі, на простої, отак було.
— Кінець запису.
