Середенко Фауст Йосипович (бандурист), 1905 р.н.

— Тільки капели бандуристів. Тільки капели. Ну, і ше ж і вік такий же голодний, це 32-й, 33-й. Скільки там. Ну, там, там уже краще було, тому що їздили в Краматорськ, в Слав’янськ, там недалеко. Робітники кусок хліба мали. І мало було жертв, я один тільки раз бачив, шо то.

— Ну, там менше мерли люди?

— Менше, менше було, тому шо спасав Краматорськ. Там і постачання. Ми ось були в Залізничній школі. Як ми були в рядовій такій школі, не Залізничній, ой! як, ой Боже! єврейчик Кан, такий, не похоже воно на хліб, на каменюку. Та й то ше попробуй дістать! а дитина ж маленька. А ми туди, нас прийняли, тому шо українізація, і директор був зацікавлений, шо й бандурист, і хормейстер. А в мене досвіду ж мало, і таке. І я, значить, був рік організував хор. Мали перву премію, скрипку для школи. І так воно й то. То дуже цікаво отак було. Ото я перший раз, пожалуй, участвував. 

Ну, сюди переїхали і так, то село 18-й, 20-й годи, таким хлопчиком був. І ми там до самої війни, з 33-го року до самої війни. А тоді переїжджали в Попівку до батька. Та й добре, якесь відчуття, шо два снаряди в цю квартіру попали. В цю, шо ми, коло школи. Но там мене забрали в армію, польовий воєнкомат. А якби або німці забрали б, або я залишився б на місці вчителювать. Ну, так, Анна Олексіївна осталась сама, двоє діток. Пережила так багато. І злидні, і холод, і голод, і хвороби сильні. А я на фронті.

[00:07:40.00]

 

— Скажіть, у вас велика сім’я була? 

— Була велика сім’я. Було нас так шестеро і батько й мати. То це восьмеро було. Всі дістали освіту.

— А батько хто ваш був? 

— А батько був псаломщиком. І всіх, і всіх дітей учив ше при старому режимі. Один брат найстарший цей же закінчив Духовну семінарію. Другий.

— А в якому році?

— Десь в 17-му році, отак.

— А де він її закінчив?

— В Києві. А потім поступив в університет, один рік закінчив. Ну, і тут революція. А другий брат закінчив Київську второкласну учительську школу, яка випускала вчителів.

— А як звали брата старшого?

— Макар його звали.

— А старшого як?

— Семен. Макар. Потім другий Семен Йосипович, в одній сім’ї.

— А чого так назвали?

— Та, нехай буде Сєня, і так сподобалось батькам. Словом, тоже він закінчив Київське духовне училище. Потом семінарію трошки не докінчив. Ну, а після революції вже все це пішло інакше. Ну, а я закінчив два класи лише начальної школи. Революція, а потім в Сакові одкрилася вже єдина трудова школа, яку я закінчив в 21-му році. А потім вчився на вищих педагогіческих курсах. А старші брати, Семен, Макар вже вчителювали.

— А в селі? в якому селі?

— В селі Гусакове.

— А в яких класах вони викладали, і що? чи там була початкова школа тільки?

— Єдина трудова. Так називалась.

— А це в якому році? 

— Ну, то так 18-й, 21-й рік, як уже радянська влада уже була, то в Гусакові школа ця трималася. Ну, якшо говорить про себе, то я народився в селі Бровахи, бувшого Канівського повіту. А потім батьки переїхали в Попівку, бо самі родом з Попівки. Батько добився переводу. Він був псаломщиком там, і зайняв цю ж посаду в Попівці. Ну, а з приходом радянської влади він залишив цю роботу і зайнявся цілком сільським господарством і вихованням своїх дітей.

— Фауст Йосипович, а чого він покинув цю роботу? це як би, як церкву зруйнували там, чи що? закрили?

— Ні! церква то ше стояла, церкву зруйнували в 36-му році, познімали там і дзвони, і все. Але він зрозумів, шо окошиться, і шо буде працювати далі, окошиться там на своїх дітей. Знав сільське господарство. Да, працював. А як уже революція наступила, цілком, цілком пішов від цього.

— Фауст Йосипович, а скільки він до революції мав землі? як ви жили ще не тут, не в Попівці? 

— Землі було мало. Це мається на увазі дід і баба. Одна десятина, в общем, одна і четверть. Ну, садиба велика була. Дід займався пасічництвом. І великий сад був. Мав доходи від сушених слив, яблук і груш. Так бідненько, але ж все-таки жили і працювали.

— Фауст Йосипович, а ту садовину чи мед, то десь збували на базарі? чи де продавали?

— Продавали на базарі. А то приїжджали просто заготовачі, і на місці купували.

— Це було ще до революції, так?

— Це було до революції.

— Ясно. І ви не знаєте, як там платили вони їм? більш-менш добре, шо вони могли на ці гроші жити?

— Я думаю, шо добре. Тому шо, як уже перед революцією, то баба держала грошенята в скрині. А тоді все це лопнуло, то баба показувала мені й плакала — Дивися, які Катеринки ці гарні! дуже плакала. Це ж скільки праці вкладено. А бабушка була така, любила, шоб воно у неї гарненько вмісті лежало недоступно. Оце таке. Ну, все це полетіло. А батько займавсь пасічництвом. Зразу дуплянки були, а він перевів на оці рамкові вже вулики, і пішло діло, гарно пішло!

— Скажіть, а хто грішми розпоряджався в вас?

— Бабушка тоді головна касірша була. Но ми, діти, до цього діла ніякого не мали.

— Але ж знали, шо як воно в сім’ї? 

— Знали, шо там кована скриня, і в баби ключ. Було, бо отак працювали, старалися. За радянської влади наділ зробили. Ту землю, шо церковна земля, то ту забрали, але дали нам трохи менше і гіршої. Працювали. Хазяйство було, пара коней, корова. Держали свині, кури. І батько був бджільник так серйозний. А до того, до женітьби, то ходили працювати аж в Херсонську губернію до німців колоністів. І там батько був за головного ватажка косарів це попереду. Там же їх багато, не дай Бог! ти одстанеш, то по п’яті другий косою. Це серйозне діло. Ну, і там заробляли. Дома обробилися, а тоді йдуть у строк там наймались і відробляли. 

— Наймалися, це, як чоловіки йшли в строк наймалися, то дома хто порядкував? жінки порядкували?

— Ну да, якшо жінка вже була. А якшо холостяки, то так.

— Ага, то просто йшли так.

— То просто йшли, як сім’ї ше не мали.

— А хто в вас був главою сім’ї? от мати, пам’ятаєте, чи батько все-таки був головніший в сім’ї?

— Мати. Мати.

— І ви кажете, вона порядкувала грошима там, і все?

— Вона, да, вона все.

— А як шось там вирішити шось купити, чи як, чи придбати щось для господарства? чи для дітей? 

— А вони між собою там мали, вони дослухалися один одного. Ми не дослухалися до того. Уже як стали дорослими, так уже ж всі вчителі. Сестра вчителька і 4 брати. Крім мене було ше 4, 5 братів і одна сестра. Всі вчителювали. І всі керували хорами. Я не знаю, за це ніхто нічого не платив. Семен Йосипович церковним хором довго керував, Макар Йосипович тоже. Тільки по нотам!

— Це вже в яких роках? 

— До революції, до революції десь там. Ну, і в революцію, а потом в 20-х роках, десь до тих, до 31-го року, отак.

— А скільки приблизно чоловік там було?

— Та чоловік 60.

— Скажіть, а чоловіки й жінки були там, чи тільки чоловіки?

— Мішаний хор. І жінки, й чоловіки.

— Мішаний. А ви не знаєте, які там були, як вони розділялись? баси? тенори?

— Обов’язково. А як же. Обов’язково. Тільки по нотах.

— І тільки по нотах?

— Тільки. Зараз, наприклад, бере там баян, і то, і він. А тоді нє, тільки голосом. Оце камертон. А то користувалися скрипочкою. Допомагала при вивченні. Ну, а бандура, я виступав на бандуру.

— Це потім вже?

— Це пізніше, це коли я почав вчитися десь у 30-му я придбав собі уже бандуру. 

— Фауст Йосипович, я ше хочу запитати за оті хори. То скажіть, жіночі голоси які були там у хорі? як називалися жіночі голоси?

— Діскант казали тоді, сопрано, діскант, альт. А чоловічі це тенор і бас.

— Тенор і бас.

— Це мішаний хор.

— І це було, то казали, на скільки голосів співали?

— Чотири.

— На 4 голоси, так. На 4 голоси.

— Ну, і переважно, звичайно, до революції таких хорів не було. Це церковний. Але поряд, поруч із цим вивчали вже, а особливо, як уже настала революція, уже твори Лисенка, особливо Леонтовича, Стеценка вивчали. І за таким великим бажанням, з душею.

— Скажіть, а церковні пісні виконували, вибачте, Леонтовича і всіх композиторів виконували як? де виконували? не в церкві ж? 

— Якшо твори Леонтовича, Леонтовича і Лисенка церковні ж хори були.

— То виконували і літургію?

— І літургію, і так далі. А вже, скажем, Будинки культури, то там, звичайно, церковних не було. Це твори особливо в 20-х роках Леонтовича були. Лисенка. Три композитора, яких любили люди.

— А в вашому селі співали на скільки голосів, якшо оцей хор церковний співав? на 4 голоси? То, якшо збиралися так десь, в такій світській компанії, то як співали? теж на багато голосів? чи як? 

— А це відбувалося, це відбувалось. Навіть сільські дівчата з добрим слухом перехватували оці пісні і співали. Ну, особливо тоді це було помітно, коли не було кому керувать. Були такі часи, шо попівський хор не мав керівника. А в селі то пісні співали побутові.

— А коли це не стало керівника?

— Ну, не весь же час, то браття по роботі. То Семен Йосипович завербувався в попи, а тоді відмовився, десь у 28-му році відмовився  і став вчителювать тоді вже, закінчив педагогічний інститут. Викладав математику й фізику в школі.

— У селі, чи десь в іншому?

— Не тут, а десь на Харківщині в селі.

— Скажіть, а чи йому не згадували те, шо він був, попував? не згадували?

— Ніхто не згадував, потому шо не знали.

— А! він поїхав десь.

— Він же поїхав. Тут же не був. В основному  37-го року, із Попівки 40 чоловік загинуло, та й свій видав, у міліції робив. Список здав.

— А список кого саме? 

— Тих, шо йому сподобались. Навіть із мого року, шо мені в революцію 12 років тільки було. І за які такі провини. Такий був стрій. Наша сім’я це знала. Ніхто нас не викликав. Тому шо не працювали, а працювали в інших місцях, в інших областях.

— То так воно якось і минуло?

— Так воно.

— Як на кутках співали, то чи кожен куток якось по-своєму співав пісні? чи всі в селі співали однаково? 

— Якшо збиралися на вигонах, так вони співали навіть такі пісні, осьо я пам’ятаю, “Де ти бродиш, моя доля”, це Кропивницького. І такі були. Далі співали “Бурлака”, “Вночі на могилі”, це музика Стеценка. Передавалися, оце оця інтелігентна група, вона навчала і цих сільських хлопців і дівчат, і вони переходили отак.

— І пісні оті, шо співали?

— На вулиці співали поряд отих своїх народних фольклорних, вони співали й такі о, літературні як би.

— І скажіть, чи було так ось, як назва кутків, в вас було там? як називався ваш куток?

— Наш куток називався За церквою.

— За церквою?

— Да. А то Хутір, а то Куряча, а то За ставком, а то Мефодієнка, а там Маківка. Отак, це умовно.

— А чи були такі змагання між кутками у співах? чи ні?

— Нє, такого не було.

— Ну, хто кого переспіває? ні? 

— Нє-нє! ніхто! Якшо десь весілля у селі, то так збирались на головицю, і там співали.

— А як на головицю? як це розуміти?

— А це у суботу головиця, це як шишки отам печуть, а завтра вже весілля. Ну, на головицю збиралися там, якшо музика є, скрипочка була поганенька, бубон. Такі часи були. А як поміщики були, так ті для заохочення наймали цілий оркестр, чоловік 4, шоб вранці осавула, значить, на коні від кутка до кутка їздить на коні і гробовим голосом — Дівчата! виходьте на буряки! Ціну вказував. — Музики будуть! танці! І дівчата, та шо там говорить, у пана. У себе там поробили, а сім’я велика, і лишнє є, так до пана йшли на роботу. Сопливі дівчата сапають, заробляють. А він такий ходить, я пригадую, як пастушком був, то все це на очах.

— Скажіть, а от було так, шо от люди вважали людей там найкращими співачками? були такі, шо краще співають, і гірше співають. Не було, шо от на кутку найкраще от та співає?

— Обов’язково. — Ану! каже, Горпино! заспівуй! Бачите, уже їй пошана, бо в неї добрий голос. Заспівуй! А ти, Мокрино, будеш виводить. Знаєте, один сопрано як хороший, так, як ото буває старушенції такі.

— А це, значить, одна заводить, так, а друга виводить?

— А друга виводить.

— Так. А ще були які голоси сюди входили? як ше казали?

— Там не було розподілу, шо альти там, то в хору так. А на полі, там нє! Там заводь, виводь. А ти сьогодні будеш, бо я вчора.

— А всі решта шо роблять? решта просто співають?

— Співають!

— А якими голосами співають?

— А поділ двохголосий завжди був. Це сопрано і альт.

— Сопрано й альт, і виводчиця?

— І да. Ну, виводчиця то сопрано.

— То це й є сопрано?

— Ну, це сопрано.

— Ну, а підголосків не було у вашому селі? так, шоб з підголосками співали?

— Я шось не пам’ятаю.

— Не пам’ятаєте. А в весільних піснях не було там підголосків? не пригадуєте, так?

— Все передав на оцьому. 

— А чи було так, шо от спеціально запрошували жінок співати на весіллях? от ті, які добре співають. Чи було так, як весілля, то й запрошують?

— Ну, як дружки. Оце дружки співали.

— А якшо добра співачка там, то чи її запрошували спеціально, шоб вона співала?

— Можливо, шо й так. Шо мають на увазі.

— Шо хто пам’ятає добре слова.

— Я, наприклад, як женився мій дружок, так я був старшим боярином. Ну, і потім знали, шо я при голосі, то мені батько молодого каже — Ти багато пісень знаєш, давай. Ну, це для мене, це мій коник (сміється).

— Скажіть, а якшо їх запрошували, тих людей, то їм мабуть же платили, чи ні? як це?

— Ні-ні-ні! такого не було.

— Просто вони співали в задоволення.

— В задоволення співали.

— Скажіть, а от чи ви не пам’ятаєте, чи були за вашої пам’яті досвітки або вечорниці?

— Пам’ятаю.

— Пам’ятаєте? а коли збиралися?

— Збирались особливо взимку.

— Узимку. Це були досвітки, чи вечорниці?

— І вечорниці, і досвітки. Годенки, так звали, казали — годенки. Ото баба кужеля під свиту засовує сюди — Ну, каже, хлопці, я пішла на годенки. — До кого? — Та ось піду до Мокрини. То ми набалакаємось!

— Фауст Йосипович, то це жінки ходили одна до одної на оденки, так?

— Тільки жінки. Тільки. А вечорниці, ну нанімали, скажемо, може якусь хату ну чи в молодиці, чи у вдовиці  там. І там навколо неї вже дівчатка гурт, і вони організовували. 

— А! то це вечорниці. І коли збиралися? оце зимою?

— Увечері жінки. Ото “Назар Стодоля”, він все добре показав.

— Скажіть, а на вечорниці чи брали з собою якусь роботу? чи ні? чи це брали на досвітки роботу?

— Нв вечорниці я не пам’ятаю, шоб ткали. А от уже на оденки, там уже брали роботу.

— То це жінки. А дівчата і хлопці?

— А дівчата в більшості це для гулянки.

— Для гулянки. А на досвітки, то там роботи також ніякої не робили?

— Ну, скажемо, вона прийшла із кудельом, трошки попряла, а тут прийшли хлопці, то де ж та робота вже буде? (сміється). А там вже співи, а інколи й вечерю організовували.

— А хто організовував?

— Ну, хазяйка там. І я як, так би мовити, інтелігентик маленький, то вже й я собі там.

— А як ви ходили оце на вечорниці там чи на досвітки, то чи брали якусь музику з собою? чи запрошували?

— Якшо були такі свої.

— А ви не пам’ятаєте, які в вас були інструменти? на чому грали? 

— Значить, так, скрипка, гармошка дуже рідко була. Ну, бубон зазвичай. А потім мандоліна, це як узяти уже отакі роки 20-ті там, в нашому селі Грайко, він, бачите Грайко, так же він на мандоліну гарно грав!

— А де він вивчився, не знаєте?

— Я не знаю, це талант. А був один такий, шо робив сам всі інструменти. А потом вже перевів в Чернігівську фабрику.

— А в яких це роках?

— У 20-х роках.

— А які він інструменти робив?

— Він робив мандоліни особливо. Особливо мандоліни. Ну, такий талановитий, ох! талановитий. Такий краснодеревщик, чи як називається.

— І скрипки ж мабуть робив, ні?

— Я не знаю, чи він робив скрипки. Я знаю, шо я думав, шо гриф, то я возив до його в ремонт. То він себе перевірив.

— Чи так він робить? А ви не пам’ятаєте його прізвище?

— Грищенко Трохим. Трохим Грищенко. Пам’ятаю це. Ну, він так якось мало років прожив і вмер. Мало прожив. Талановита людина була.

— То хлопці грали, кажете, а дівчата танцювали, так?

— А дівчата в основному співали, танцювали.

— А було так, і хлопці з дівчатами танцювали? чи тільки дівчата з дівчатами? 

— Дівчата з дівчатами, но хлопці якось до цього діла з обережністю підходили, розумієте? (сміється). Це вже в пізніші роки, то вже й хлопці. так само, як і в хору. Я поки добився, шоб у хору були хлопці, а то ж тільки дівчата. І вони держали на своїх плечах школу.

— Фауст Йосипович, а ще ось уже після революції, от тоді збиралися досвітки, чи ні?

— Дуже рідко. Уже вони почали зникать.

— А це якось їх забороняли, чи розганяли, чи шо?

— Воно якось само цеє, одійшло само, одійшло.

— А чого? як ви думаєте? от відчували якусь таку атмосферу, чи шо?

— Розумієте, мінялась влада. І не знали, я пастухом був, так я весь час на полі, то я ж бачив. Вступили денікінці в село. Вийшли. Прийшли більшовики. Вийшли. Прийшли петлюрівці. Разів по три такі загони, загони. Я пам’ятаю, Тютюнник стояв, Махно проходив на різанину із своїми. Із своєю страшною армією. Всі боялись так. Но селом сюди, чи то можливо, шо провокаційні були ці слухи, чи шо.

— Шо, так його боялися?

— Шо так боялися, да.

— То людям, ви кажете, якось не до того було, чи шо?

— Вони й самі не знали, та хіба ж ми знали, шо там. Тоже було таке.

— А от уже під час колективізації, то це вже от тоді, коли розпочалася?

— Десь з 30-го року. 

— То тоді все таки були ше ці вечорниці?

— Нє, нє.

— Уже все?

— Нє, нє, нє, вже не збиралися. Уже на вигонах пісні замовкли.

— І веснянок оце весною не співали?

— Нє, веснянку можна.

— А церкву в вас зразу закрили, чи ні?

— Навіть було, шо два священика, один слов’янський, а другий український, автокефальний.

— Правда? це в Попівці?

— В Попівці. 

— Це в якому році?

— Десь з початку 20-х років, 22-й, 23-й, отак. І бувало так, шо із-за церкви цеї то так, той вішає замок, а другий зверху. Ну, а потім все-таки якось вони там змирилися. Велика група, жінок особливо, до слов’янської, до старої. Автокефальної ні за шо. Казали, шо це самоход, шо попи не мають благодаті божої. Розумієте, це провокаційні, да. В Автокефальній на українській мові ж служили. А це де ж, не подобалось. От вона не знає по слов’янські, по-українські вона все, кожне слово розуміє, а їй все рівно дай старе! Та й так.

— Але були такі, от громада все-таки трошки була така автокефальної церкви, чи ні?

— Була, була. Була боротьба.

— А хто туди більше входив?

— Більш передові українці. Українці.

— Ну, це інтелігенти, мається на увазі?

— Інтелігенція обов’язково.

— І селяни ж також?

— Селяни ті, шо розумілися. А ті, шо слухали шептунів, то нє.

— А молодь також ішла куди більше? до автокефальної?

— А молодь невиразно. Частина сюди, значить, частина туди. А хто то того Бога, каже, немає.

— Так, а як вони служили відправу, наприклад, як це, скажімо, свято сьогодні, то як вони служили, батюшки?

— Мінялися. Один раніше, а другий пізніше.

— Мінялися, правда? А який таки раніше відправляв?

— Хто проворніше, да, хто раніше встав. Ну, це так.

— А як же ж з хором церковним було?

— А так, шо перестали хори. Перестали хори. То автокефалія підтримувала, я пам’ятаю, шо дід ходив.

— До автокефалії?

— До автокефалії. І батько ж мій приєднався, то батько ходив. Ну, особливо хори коли? Весілля. Вінчання. Похорони. Якшо такий заможніший, то в церкву заносили тіло там, правили. Там хор церковний і супроводжував все. Як загортали, там тоже хор. “Вєчная память”. Вивчили так, шо чудово співали. Чудово.

— А псальми якісь церковні співали?

— Автокефалісти були, співали там.

— На українській мові?

— Да! Бортнянський, Лисенко. Оці ж композитори, саме раніше Лисенко написав церковний хор. Стеценко багато писав.  Стеценко кілька разів міняв свою професію. То покине. Приїхав у Київ, голодовка. З жінкою порадились, десь приход знайшли. Люди підтримували сильно. А так пропадать тоже ж. Так, таке трудне життя було.

— Фауст Йосипович, а на весіллі, наприклад, це, як вінчання було, то хор які пісні співав? церковні?

— “Многая лєта” це сама основна. А так я не пам’ятаю. Молодці голоси, “Многія лєта” як заспівають! Як у церкві, так дивіться, така штука. Як розбирали церкву, то одна дівчина, комсомолка, полізла нагору, почала танцювать. Обвалилась і вбилася. То тоді казали — Господь покарав. Можливо, шо й так. Можливо.

— А після цього випадку? 

— І то ніхто нічого. Знали, та й позабували. То старовинна церква була, десь до 300 років. Дзвін великий був надворі, а ця дзвіниця окрема була. То там дрібненькі отакі от.

— А дзвін висів, як ви кажете, не на дзвіниці величезний, а надворі?

— Великий, дуже великий дзвін надворі був. Якшо пожар, так бум-бум-бум! швидкий такий темп. А якшо тільки бееем! бееем! на сходку. Ідуть, ніхто не загадує. Далеко ж  чуть. 

— Фауст Йосипович, ви кажете, шо були трохи у Попівці ви, якийсь час жили там, ось. То може розкажете, як ви там? яким чином ви потрапили? Ви кажете, що народилися на Канівщині, ось, а потім вже переїхали в Попівку.

— З чого починать?

— Починайте так. Я хотіла б, пам’ятаєте, ви розказували про Терещенка, ось, шо він був ваш учитель, так? по малюванню, ви кажете.

— Да.

— Чуєте, то може шось таке ви пригадаєте про нього?

— У 19-х, 20-х роках в Косаківській єдиній трудовій школі. Моїм учителем по малюванню був Калень Мефодійович Терещенко. Бідували тоді вчителі. Зарплати ніякої не отримували, а так, хто може, там то кусочок сальця, то кусочок хліба, але все-таки школа працювала. Так, Калень Мефодійович щосуботи ходив у Попівку до свого брата Ніфонта Мефодійовича. Не був одружений, а вже був у літах десь 40 і більше було. Ну, і я частенько з ним ходив у Попівку до батьків на неділю, шоб харчів там принести. І от цікаво, шо перший раз ми, як я с Каленєм Мефодійовичем ішов, вийшли ми на дорогу, де гарно іти було. А потім Калень Мефодійович звертає в ріллю, да, і своїм бубнявим голосом каже — Всяка пряма корочє ломаной! і ріллею йде навпрошки. Ну, звичайно, і я за ним іду, да. Ну, виграш, звичайно, був (сміється), да. Но чоботи швидко розлетілись, я одну суботу та другу суботу. Так батько — де це ти чоботи так? (сміється) дереш, шо не можна. Да, отакий він був. Да.  

Жили, жили вони бідно. А були віддані, і Софія Мефодівна, значить, це сестра його рідна, яка організувала музей у Звенигородці, да. Збирала експонати з усього району, де тільки, так вона там. Звичайно, шо були там старовинні речі. Плуг дерев’яний, наприклад. Банька Тараса Григоровича Шевченка. Стіл там, стільці. такі речі домашнього вжитку. Ну, а Калень Мефодійович це як скульптор, да, то він і зробив пам’ятник у Кирилівці. Потім і досі зберігається його коло Кам’янського музею робота його, погруддя, здається, да. Отак. А то він багато в Городищі там поставив пам’ятник. Далі в Кирилівці пам’ятник поставив. 

Но життя було, власне кажучи, таке дуже трудне, тому шо вони до цього непридатні були, от. Вони весь час думали, як би так шось намалювать, шось таке виліпить, от. Так шо в той час заробітки були такі сумнівні. Ну, Калень Мефодійович, він гуморист був, оптиміст, значить, то. Я пам’ятаю, як батько розказував, шо якось вони сторожували вночі. Якраз німці були і загрожували то вступити в село. Ну, там перекопали траншею, поклали протів кінноти борони поверх зубами. А самі, значить, залягли значить за тином, і чатують, да. Батько каже, шо шо таке? заснув міцно, а тоді раптом прокинувся. Піднімаю голову, дивлюся, а Калень Мефодійович пікою у тин пробиває, значить. — Каленю! шо ви робите? – Маня уже робим! — каже Калень Мефодійович (сміється). Обидва як засміялися. Отак. 

Ну, сім’я, сім’я Терещенків була відома на всю округу через те, шо старший брат Ніфонт Мефодійович гарно малював ікони, да. І це, так би мовити, допомагало. От.

— Він трошки мав із того?

— Трошки мав там якісь заробітки, скільки хто там дасть на той час. Ну, а сам все-таки кваліфікацію мав, тому шо закінчив при Київській Печерській Лаврі якісь курси і гарно, гарно малював. Гарно малював. Ну, Калень Мефодієвич це скульптор, но він же тим часом в Гусакові декорації малював. Вистави ставилися, а він допомагав. Де він брав ту фарбу, хто й зна! в той час. Десь то брав, та там брат допомагав. І це, безкоштовно, значить, обходилося. Гарні спогади про таких людей. Ну, Софія Мефодівна одсиділа декілька років. Пришивали їй, шо це націоналістка. Ну, це отаке.

— А як у Звенигородці зараз, чи може у Попівці пам’ятають про них трохи? чи ні? Залишились їхні родичі, не знаєте?

— Може там із сусідів хто залишився. Була дочка, в Києві жила, Таісія, то вона багато б порозказала. Но мені здається, шо її вже немає. Бо вона 1909-го року народження. Да, та могла багато розповісти. Це треба буде звернутися в Гусакове до Іванченка Михайла Григоровича, запишіть.

— А хто це він був такий? Іванченко?

— Це такий художник, поет. Наш учень, гарно вчився. Батько репресований в 37-му році. І він збирає такий матеріал. Він може додати дещо про Каленя Мефодійовича і про Софію Мефодівну. Отак. Він там живе зараз. Він тут працював, в Ватутіно, у Будинку культури. Малював там то об’яви, то оголошення то. Як художник. А зараз він поставився на батьківщині там, Іванченко Михайло Григорович.

Жінка — Він там і музей організовує.

— Я не знаю, чи він одкрив той музей, чи не одкрив. Це треба поцікавитися. В нього шось там з приміщенням не виходило.

— А це ж працювали тільки разом з Терещенком, так?

Жінка — Нє, він не працював.

— Я вчився через два роки, в 6-му, 7-му класі. Це моє дитинство там оформлялося.

— А ви були сусідами, чи просто жили в одному селі?

— Нє, сусідами ми не були. Він на одній горі, а ми на другій жили. Но разом ми ходили, значить. він до брата Ніфонта Мефодійовича, а я до батьків.

— А Нифонт там жив десь до якого часу?

— Він, він весь час там жив. Він весь час жив.

Жінка — А в Городище.

— Калень Мефодієвич, да, він багато років працював у Корсуні, у Городищі. Багато працював. Десь при цукровому заводі, чи шо. Видно, там він малював. А вплоть до того, шо може й афіші писав. Никифір Мефодійович колись намалював такого бика, чи бугая з великими очима, налитими кровю, от. Намалював, а потім поставив коло воріт у буряні. І як тільки хто наближався, глянув, то тікав! (сміється), скільки було сили. Ну, це гумор.

— Талант в нього. 

— А то розказували, звертається він до матері — Мама, я скочу в Рижанівку по мясо, а ти розпалюй у нечі. Тут недалеко, та я піду навпрошки, ібо всякая прямая короче ломаной. Оце так.

ГРАЄ, СПІВАЄ

[01:00:05.00] 

— Це авторська.

— Це авторська. А це чиї слова?

— Слова Власюка. Ну, авторська то ше.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

[01:03:05.00] 

— Це також на слова Власюка?

— Це Власюкова.

— Інтересний такий.

— А на релігію як же дивились! Ну, співали такі пісні Андрія одного такого “Стоїть монах у дзвіниці, виглядає молодицю. Молодиці, котра краща, приступайте до причастя” (сміється). Ви не чули такого? Ну, це антирелігійна.

Жінка — Це тоді зародилося, це віталося, це можна було. 

— Почали докладувать, шо ніякого Бога немає, шо то все брехня. Різні досліди там, значить, із хімії робить, шоб показати, шо Бог тут ни при чом.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

[01:06:29.00] 

— Це старовинна.

— Старовинна. А де ви цю пісню вивчили?

— Я найшов, десь вона старовинна, старовинна.

— В пісеннику, кажете, так?

— Без початку і без кінця. Ну, Ы російське. Як боялися страшно! а мова, мова! а правопис це дуже старовинна, я не знаю, якого року. В батька валявся він без початку й без кінця. Старовинна пісня оце Капшу це друге.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

[01:09:37.00] 

— А ця звідки пісня? це звідки ви вивчили?

— Це старовинна пісня. Це тоже в тому самому пісеннику. Таких трудно найти. Можливо, десь і, хто його зна! бачте.

— А там, скажіть, там ноти були? чи там просто були слова? чи як?

— І ноти були. І ноти були. Ну, вона, оця пісня, вона в один варіант, а я другий. Оті ж дівчата, шо хотіли, це я її співав на копанці. То вони то, то я послаблю.

ГРАЄ, СПВАЄ.

[01:12:32.00] 

— Доспівуйте до кінця!

ГРАЄ, СПІВАЄ.

[01:13:51.00] 

— Свічку всередину, і будь-який вітер не потушить. Так зроблено було. І з зіркою ходили.

— То це Нифонт і Калень Мефодієвич?

— І Калень Мефодієвич. Ніхто їм за те не платив. Ніхто.

— То це для хору церковного?

— Це для церковного хору. Він уже почав трошечки набирати і світських трошечки пісень, от. Ну, але оце ж як пригадаю, чудова ж справа! Ну, хор невеличкий був. Але ж невеличкий, а які голоси були! Голоси такі!

— Відбирали ж, звичайно, кращих.

— Підбиралися, і було намагання таких, шо ой! запишіть у хор. — Так в тебе ж слуху нема! — Шо там немає? я вам обіцяю на лапу дать, шоб тільки в хор, понімаєте? Так шо то відібрані були. Відібрані.

— А скільки приблизно чоловік у хорі було?

— Чоловік 25 — 30.

— Але переважно то були жінки, чи чоловіки?

— І жінки, й чоловіки.

— Десь порівну?

— Да! приблизно так. Чотирьохголосий.

— Чотирьохголосий? і співали всі по нотах?

— Тільки по нотах.

— А регент ваш хто був?

— Мій брат старший був, Макар Йосипович, Семен Йосипович. Вони хоть і молоді були, но вони були знавці нотної грамоти, читали ноти.

— А вчилися вони де? 

— У семінарії. В семінарії. Один семінарію духовну закінчив. А другий учительську школу, народних вчителів випускала. Так самий головний предмет був, як він поступав, співи. Як в тебе немає слуху, іди додому. Розумієте, чи ні? співи! Чому? тому шо, раз ти підеш на село, то ти повинен будеш організувать хор. І церква ж то ж не була відокремлена. Ось так. Так, ну гаразд.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

[01:18:52.00] 

— Оце я запам’ятав.

— Оце в оцього чоловіка, в цього діда старого ви запам’ятали мелодію, так? з Гусакового.

— Ото так, приблизно. Нє, це не з Гусаково, це цього, із села Будаївка. Де знаєте Боярку станцію? а село Будаївка.

— То ваша сім’я співала ось саме ці і церковні, і разом з тим українські?

— Церковні то в церкві. А як дома, то дома ми співали оці світські, так звані. Ну, єсть в мене.

— А Леонтовича, Лисенка то ви співали, Березовського, Веделя то співали в церкві, як літургію?

— Березовський і Ведель це в церкві. Ну, у Стеценка ж є, і в Леонтовича єсть твори духовні. І Чайковський.

— А ви там співали?

— Це в церкві. Але найбільше я пам’ятаю, Архангельський був такий композитор, Архангельський. Тоже відомий. Відомий. Бортнянський.

— А не збереглося в вас тих партитур може?

— Нє, дещо в мене є, тільки розписане на партитури.

— Ага! а це вже розписував хто вам?

— Воно само розписувалось, брат розписував.

— Ага! брат ще розписував.

— Ну нічого, ми з вами, я думаю, ми вирішим.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

[01:23:54.00] 

— Оце так. По радіо.

ГРАЄ НА СКРИПКУ.

[01:26:47.00] 

— А де ви навчились на скрипку грати?

— Так, як я граю, то самому можна навчиться (сміється).

ГРАЄ НА СКРИПКУ, СПІВАЄ.

[01:27:40.00]  

ГРАЄ, СПІВАЄ.

[01:28:57.00] 

— Ото така.

— Красива. Це в Лящівкі?

— Лящівка.

— Чорнобаєвський район. І скільки чоловік її співали тоді? чи то скільки зберуться, стільки й співають?

— Скільки зберуться.

— І був тенор, бас?

— Ой! всі, всі там. Оце “Ой, кряче, кряче! чорненька”. Ой! пісня!

— І також там?

— Там же ж, там же я її чув.

— Заспівайте, може? 

— Ні! я її не вчив. Там я запам’ятав Бугун, одного цього тільки й запам’ятав. Бугун.

— Так і називали — смілянські старці? смілянські старці називали?

— Нє!  це так жартома.

— Але співали вони з бандурою всі?

— З бандурами вони співали. І так, і грали. Ну, як би сказати, грали так грамотно. Ну, а різні голоси! Якби підбирати якось так по тембру. А то один сильно дере, як козел, а другий (сміється). Нічо, підробляли значить.

— Це в окупації, ви кажете?

— В окупації.

— А цей чоловік, шо ви кажете із Умані, чи з-під Умані?

— З Умані.