Сапон-Костюченко Марія Кіндратівна, 1940 р. н.

М.К.: Да, виходе, десь в таке врем’я я її бачила. ??? Ото в 50-х.

– А вашого діда, Грицька Костюченка, ви не пам’ятаєте, як його по батькові було? Не згадували батьки ваші? Він помер десь перед війною – чи після війни?

М.К.: Дак, я не знаю, от я не скажу вам. Вазможна ж, перед войною, бо ні послє войни він помєр, бабу ж я знаю, бачила бабу свою, ну, дєдову жінку. А його завсім я не знаю.

– А бабу як звали?

М.К.: Вася.

– Василіса?

М.К.: Василіса, да.

– А по батькові?

М.К.: Тоже не знаю.

– Баба ваша, баба Василіса Костюченко, померла?

М.К.: Послє войни.

– Після войни?

М.К.: Да.

– Десь приблизно в якому році?

М.К.: Ну, Бог його знає. Можна ж усяк записать. Я ж точно не знаю. Бо мала ж була, дак хіба я знаю. Знаю, шо бігала дивиться бабі, о. Ну, була во время войни.

– А ще в школу ви не ходили?

М.К.: Нє, нє, малою була. Ще не ходила я в школу. Знаю, шо така старенька бабка, всюда платком пав’язана, хадила. А я ще прийду додому питаю: “Мамо, а хто то такий?” “А то ж тая, баба ж твоя то родна”.

– Вона жила окремо од вас?

М.К.: Вона жила в тії, в дочки. Не з батьком жила, а жила із тим, з дочкою.

– Ви не бачили, як старці грають на інструментах, крім свого батька, на яких інструментах? Не бачили?

М.К.: Не бачила, не бачила.

– А батько грав на якому інструменті?

М.К.: На гармошку грав.

– На гармошку, оце вона на фотографії, да?

М.К.: Ото вона на фотографії, оце така гармошка. Я дітям подарила чужим, не зберегла, дура.

– Да, треба було зберегти.

М.К.: Да, лежала на хаті, лежала, думаю, миші з’їдять, дак з падругой дружили, а в єї хлопчики маленькі, я взяла і падарила.

– Так вона так і пропала?

М.К.: Пропала. Пропала, діти разбили і всьо.

– Не пам’ятаєте ви, шоб уже після войни старці ходили і співали?

М.К.: Давайте падумаю. Пам’ятаю, якась баба ходила. Так вона не слєпая, по-моєму, якась була така – ноги калічені в її були. Па селу хадила й співала, й прасила.

– Пісні співала?

М.К.: Пісні співала.

– Ну не згадаєте, шо за пісні?

М.К.: Не знаю пісні, не знаю откіля вона, ну калічка була вона. Таке бачіла.

– А хто зараз є з родичів ваших живий?

М.К.: З яких родичів? З батькових?

– Ну, з…

М.К.: Батькового роду? Ну, сестра ця у Чернігові живе із дачкою, дочка в Чернігові.

– Як її фамилія, ім’я, отчество?

М.К.: Фамілія Прохоренко Галя Петровна.

– А адресу ви не скажете, раптом зацікавиться редакція?

М.К.: Той Міша ввійде, хазяїн, він вспомне.

– А брат?

М.К.: Чий брат, мій?

– Ваш.

М.К.: Мій брат? Брат живе в Камсамольську Полтавської області, город Камсамольськ.

– Це старший брат?

М.К.: Старший за мене на три годи, о.

– А ви казали, що ще жива і сестра батькова?

М.К.: Да, це ж та, шо кажу, в Чернігаві живе.

– А як її прізвище?

М.К.: Стеценко Наталія Григоровна.

– Адресу її ви знаєте?

М.К.: Ну це ж вона живе з дочкою. Міша ввійде та скаже.

– Тоже скаже, да?

М.К.: Скаже, він знає, де вона живе, должно на пяти углах. Ну він знає, должен сказать.

– А скажіть, будь ласка, що ви знаєте про вашого батька? Він розповідав, як осліп, коли осліп?

М.К.: Да, розповідав. Йому було тоже п’ять годіков.

– Трошки голосніше говоріть.

М.К.: Йому було п’ять год, і он забалів залатухаю. Залатуха, значіть, вдарила йому в очі. Ну, і направляли бабу, значіть, із хлопцем із цим, направляли в Київ, шо павези дитя в Київ, дак його там і спасуть. Ну, баба була така дивна, отказалась, шо я в Київ не павезу, а паведу я в Смолін, дак там пазакапують, там була бальниця в Смоліні, і вона, значіть, павела його туди. Павела туди, а там був врач, да якийсь на курсах був, курсант був. І взяв пазакапував йому не лікарством яким, а йодом, йодом показапував. Дак правий глаз ізразу удалився, закрився зразу, забалів крепко і удалився, викатив зрачок. А лєвий глаз до 18 год ще був, значіть, так бачить, не бачив, а разбирав, як іде повз двор, і гарить лампа в хаті, тоді ж свєту не було, а лампа, йому отдаляв, значіть, свєт. Іде повз воду, от буде йти, і солнєчна пагода, йому, значіть, видно, шо це блищить – це річка. А в 18 год він ізнов забалів, забалів і викотився в 18 год, викатився в його другий зрачок. І так він, бєднєнький хадив, прасив, і нас четверо ж було на воспітанії.

– Коли він оженився, в якому році, не знаєте?

М.К.: Кали галадовка була, 1933-го.

– Тридцять третього?

М.К.: У 1933-м году.

– І кого він взяв собі за дружину?

М.К.: Ну, це ж мати мою, Галя, Галя Гнатовна.

– В неї була вже донька?

М.К.: Була донька в єї, да, Ніна була.

– А розкажіть трошки про її долю?

М.К.: Пра мамину?

– Да.

М.К.: Ой, мамина бідна тоже доля такая випала, шо аж плакать хочеться. Вона пашла замуж, було в неї двоє дітей, хлопчик і дєвочка цяя. Ну, і муж десь украв жита, голад же, да украв в колгоспі жита. Ну, за це жито його взяли й пасадили як у тюрму, чи под надзор, чи як. А їсти там не давали, і він пагиб з голаду, з голаду пагиб. І вона осталась сама з дитям, і з тим, хлопчик умер меньшенький, а дівчина, вижила дєвочка, осталась, це ж Ніна звать її. О, ну і вона, треба було кудись іти, значіть, шоб десь пражить. Там, це вона була з горада Ржищев, тепер я не знаю, як називається, а тоді був Ржищев, вана родом оттуда сама, о. І в єї була, збереглась шо в єї, шо була в єї золотая ложка. Перебраться було на нашу сторону сюда ніяк ніззя, бо крєпко тут був великий голод, там великий голод. Дак не розрішали, значіть, сюда, той, хто придумає як, дак перебиреться, так не перевозили. Ну, вона була золота ця ложка, як вана падарила чи матросам, чи кому там вона вже подарила, о, шоб узяли її на параход, і її привезли сюда, оце в цю сторану. Дак вона з дєвачкою хадила тоже, странствувала, прасила, пропітаніє шукала, о. І потом стріла де-то, не де-то, а тут, ми жіли там коло магазіна в центрі, о, і вона останавилась у батька начевать, у мого батька, значіть. Ну, і так вони пашло-пашло, разговорились, шо я не женатий, о, а вона ж тоже чалавіка нема, а жить нада було. І от вона за це за його пашла, шоб вижить, вікормить дитя своє. О, шо він же кусочки просив, йому давали, і віростила вона коло себе ще й дочку, ще й нас троє нажили, троє – дві дівки нас і хлопець. О, і так вани хадили, прасили всюди, о.

– Вона його водила?

М.К.: Вона його вадила. А таді папідрастали, дєвочка підрасла – дак вадила, о, брат старший, в обшем, усім дасталось добре.

– А вам уже не доводилось водить його?

М.К.: Я два рази тольки прошлась з їм у Смоліно, тольки два рази, о. А то я така була росла, о, і старалась – навчилась шить, навчилась кружево плести, о, і пашла малолєтнєй на торф, було предпріятіє тут, тепер брикетний завод, а то був торф копали. Дак пашла, ще не було мені 18 год, як я пашла вже у Смолін на той, на торфняний завод, шоб мені адіться. Хадила в надомніках зарабляла, а то шила рушники, картіни шила, шоб прожить як, о. А патом уже ж пашла я на хверму, всю жизнь я на хвермі.

– Скажіть пожалуста, а батько просив увесь час до самої смерті, чи колись він перестав просить?

М.К.: Ні, кали пенсію дали, він вже не хадив.

– А коли це було?

М.К.: Кали це було? Ну, як оце прийшла перва пенсія оце, ???, шо давали по 12 рубльов.

– Ото тільки тоді, да?

М.К.: Толькі тоді він уже перестав хадить.

– А яку мамі пенсію дали?

М.К.: Дванадцять рублєй.

– Тоже дванадцять?

М.К.: Да.

– І вона так потом повишалася?

М.К.: Повишалась. Да-да-да. Ніхто йому не помагав, ні з колгоспу, ніхто. Він, бєднєнький, сліпий був, о, із маткой ото пойдуть санки, зімой так санки возьмуть, поєдуть у лєс, о. Ну, він такий був, пам’ять така в його хароша була, він даже паріже з маткой палки, паміряє так от отим, о, і сам даже калов. От така була в його развіта галава.

– І господарство у його було, ще як він не женився, не розказував, було в його хазяйство?

М.К.: Не було в його нічого.

– А вже як поженились?

М.К.: А як паженились, була в їх і карова була, і парасятко було.

– Город був?

М.К.: Гарод був у їх.

– Обробляли мати?

М.К.: Обробляла мати і діти, ми ж підросли. Дак а зразу мамина ця дочка, дак вона й ткала, й пряла, й мамі сарочки шила, це сама старша дочка живе, у тому, в Данбасі вона. Вона така була, шо орала й пахала, й памагала растить.

– А оце вже ж у післявоєнний час, як ви підросли, батько ходив оце слабєнько, то це було чи на храм, чи просто так?

М.К.: Нє, нє, він просто так хадив. Не на храми – на храми він хадив. Хадив просто просив, шоб їсти було, це всьо.

– А не пам’ятаєте, у клубі він не грав?

М.К.: В клубі грав.

– І йому за це шось платили?

М.К.: В клубі да, платили. І хлопці дрова йому вазили таді. В клубі він, ну, ходів хлопцям да все прідуть пріглосять, шо – хадім, дєду Кондрат, хадім, нам пограєш, так ми тобі дров привезем. Він пойде їм паграє, дак вони йому санками, балото рядом, лєс рядом, вани пойдуть санками привезуть дров.

– А гроші він брав?

М.К.: Нє, нє. Он помащью, грошей він не брав. А це таким платили йому.

– А не було, не пам’ятаєте уже, після войни – це як пенсію дали, а може, ще і до того, було так, шоб його якось переслідували, не дозволяли йому ходить просить, чи вже після того, як пенсію дали?

М.К.: Було й таке, розкажу й за це.

– Розкажіть.

М.К.: Це було, кались паїхав він в Чернігав із мамою ж на базарі грав, базар грав, такіє він знав пісні, такіє жалісливиє, понімаєте шо. Ваєнниє з тієй пєснєю, як у вайну, сліпіє приходили да безногіє доползлі, да теї пєсні грав, а люди сходяться ж. Це ж послєвоєнне дєло, то чєловєк не прийшов, а то не прийшов син, о. І він грав, дак усє сходились до нєго, значіть, публіка сходилась і слухали. Кидали йому, він на гармошку повєсіт кружечку, і в кружечку йому кідали капєйки, шо в кого водеться. І так стаять вани, аж подходить міліція, міліціонєр подходить, і бере його под руку, і веде. Вона плакала, плакала, а він прям уж тягне його, тягне і всьо. Так он такий, я ж кажу, развітий був, шо й каже: “Ой, Боже мій, Боже мій, який свєт настав, начальник міліції та на дорогу став. Падумайте ж так, треба ж придумать таке”. І він зразу його бросив, і де й дівсь. І він пашов за своєй бабой, пашлі вони чи в магазін, чи куди, ну вже больш він там не грав.

– А оце як у клубі він грав, то ви не знаєте, які він чи танці, чи пісні співав, грав, такі шоб там танцювать, чи це були..?

М.К.: Танці грав. І грав він “Приймака”, “Приймака” грав такого, шо хлопці як ото приставуть у прийми, так він іграв, шо, як же он – “Ховай, доню, варенички, їде приймачище”.

– Оце і зараз її співають.

М.К.: Оце цю пісню він грав. І грав танці ж – “Краков’як”, “Гопак”, оце все, то польку разну, оці всі він іграв, “Яблачко”. В обшем, шо йому заказували – він чисто все віполняв. Вальсов він, ці вже щас танцують вальси, він ціх не грав, він тільки старинні всі танці – “Польку”, все таке він іграв.

– Ви не пам’ятаєте ніяких примовок чи частушок, може, яких він співав?

М.К.: От частушок я од його не чула, частушок він не співав. Оце такі отож пєсні, шо, оце я могу даже розказать цю пісню. Вона й тепер уже єсть, шо:

Отец, дочь и мать жили весело, но их злая судьба развела,
Надсмеялася над сироткой – мать в сырую могилу легла (рос.).

 

Знаєте таку пісню?

– Да, знаю.

М.К.: Так оце вона.

 

Отец дочь любил после матери, но недолго была благодать.
Он нашёл себе жену новую – Надя, Надя, вот будет нам мать.

Но чужая мать зненавидела малолетнюю крошку сперва,
Но ничем её не обидела, но вот мужу задачу дала.

Ты убей её иль в приют отдай, только сделай ты всё поскорей,
А не сделаешь – я уйду тогда – и одна заживу веселей.

Мысли зверские зашли в голову, перестал отец дочку любить.
В детский дом отдать ему совестно, и решил он свою дочь убить.

Жаркий день стоял, духота кругом, вдруг отец стал “Надечка!” звать.
Не хотелося ей с отцом идти, но хотелось проведать ей мать.

Сердце девочки гибель слышало, и цветочки она стала рвать,
И цветы рвала, она думала, чтоб мамаше могилку убрать.

Жаркий день стоял, духота кругом, вдруг отец – “Надя, Надя!” – стал звать.
Подойди ко мне, доченька милая, я хочу тебе что-то сказать.

Лицо бледное подошла к отцу, он схватил её и стал жать.
Чтобы крик её не мешал ему, и на помощь людей не позвать,

Я в приют уйду, родной папочка, а ты будешь из мачехой жить,
Но прошу тебя, милый папочка, у цветущих годах не губить. (рос.)

Она отвечає, шо, він отвічає, шо:

Ты, родная дочь, иди к матери, ты мешаешь на свете мне жить.
Пусть душа твоя горемычная вместе с мамой в могиле лежит.

Он убил её, смастерил ей гроб с старых ящиков, и туда свою дочь положил.
Вырыл ямочку возле матери и туда свою дочь схоронил.

Два креста стоить над могилкою, то мамаша и дочка лежит,
А отец-жених, зверь убивица за тюремной решёткой сидит. (рос.)

 

Ще куплєт один є.

– Ви не можете наспівать?

М.К.: Вона співається так [cпіває]:

 

Жаркий день стоял, духота кругом, вдруг отец – Надя, Надя! – стал звать.
Подойди ко мне, дочка милая, я хочу тебе что-то сказать. (рос.)

От такий мотів він грав. Жалісливий мотів такий. І тоді:

 

А красавица где-то шляется, на свиданье ко мне не придёт,
Доченька милая в сне является, день и ночь мне покой не даёт.

 

А тоді шо, якось же:

 

Взял верёвочку, да й повесился на тюремной кирпичной стене.

 

Значіть, не видержав, убив, а тоді повісився. Оце такіє пєсні він всі жалослівиє знав.

 – Може, ще яку згадаєте?

М.К.: Ну, щас подумаю. А тоді, як це вже ж переключили, шо я не знаю слов таких, шо як, от, значіть, натопила вона піч, да давай на лапату сажать, да в піч. А начний стораж услихав, значіть, крик, шо дитя кричало, да став в окошко стучать. Та каже – ухаді отсель.

– Такі оце на російською мовою головним чином оці пісні жалісливі він співав?

М.К.: Та ну як всяку, він же ж їздив по світу, він і па гарадах їздив, прасив, він па сьолах. Он даже у Астері їздив, в Києві я не знаю, чи був, чи нє, а так по всей акружності він їздив. Не так, шо він там в Смолін пашов сьогодні, да й завтра буде ж у Смоліні, то ??? Лебедівка називається. Ну, всюди чалавік раз’їжжав.

– Тоді він уже ж після війни, мабуть, не їздив, а ходив, та ще й до війни тоже?

М.К.: Хадив пішки. Казав кались – от би тепер би мені така дарога, ще ж не було асфальту, нішо, а па піску. Нав’ючить їжі якої – хто муки дасть, хто крупинку сальца, хто шо, ну, шо в кого виходило, хто яблачко, хто шо. А нав’ючить, дітей же троє, їсти ж то треба, нав’ючить і тягне. Да казав – от би кали мені пажить, шо дарога є, а шо дали ці вже 12 рубльов. А тоді я жила сама в Жолуді, це воно, може, й не треба цього, жила сама в Жолуді, а вани жили тут. І кали батько заболів уже, да став уже вмірать, умер. Дак я перейшла, значіть, сюда, жить перейшла, купила. Брат же тут жив з жінкаю, а таді брат уїхав у Полтавську область, ну шо там не помирились з жінкай, вона бросіла, уєхала, а таді написала пісьмо йому, бо двоє ж дітей в брата, і він пірієхав, там далі їм трьохкомнатну квартіру, і живуть вани. Дак я таді брату сплатила гроші, взяла в калгоспі гроші, да сплатила оце брату, о, чітирі тищі, тоді чітирі тищі оце сплатила за хату, за цюю, бо там погана хата в нас була, і це я перейшла сюди. Кали він умер, дак даже в сні приснився, шо каже, шо – ой, донічка моя, як я знаю, шо табі трудно, я і там табі гроші назбірав на хату. Отак мені у сні даже приснився.

– А як він умер, розкажіть, пожалуста?

М.К.: Як умер? Я ж кажу, жила сама в Жолуді, к нам приїхала сестра моя цяя, шо в Мінському районі, о, і я ж тоді не бачила, як він балів десять днів, бо ми ж не в одном селі, якраз в те врем’я не була, ніхто мені не сказав. А патом переказали, шо, їдь, значіть. Каровка в мене не даїлася, ну а в їх карови не було, як іти, то як оце доїться каровка, дак малака їм насила, то везу на лісапеді. А то в те врем’я я не була ж, переказали, шо бальний батько, ну я й приїхала. Приїхала я вечером на ніч, і тут начувала вже, взяла віхадний, бо даяркой я ж раблю, взяла віхадний. Приїхала, аж сестра тут мая ж ця, Ліда. Ну увечері ж так бачим, шо він совсєм слабєнький. Да це ще було ще вдень, шо ми візвали скору помощь, приїхала скора помощь, значіть, за їм. Падивилися, пасматрєлі, хатєлі забрать зразу. А кали асматрєлі його, відно вже поодпадалі льогкіє, бо вже булькатіло в середині в його так. Дак вани обдивились, ну а проте зразу попітали, шо, мол, вон учаснік вайни, з вайни це він сліпий ілі нєт, мі сказали, шо з дєцтва. Ну вани падивились-падивились, падумали, значіть, теє, шо брать його уже ніззя, шо він рано вмре, дак вани сказали, шо – Кондрат Григоровіч, ми завтра утречком за вами приїдем, і в’їхали. Уєхали, а ми остались ночевать. Мама лягла у той хаті, і я ж у той хаті. А таді я чую, шо він повернувсь, повернувсь. Я встала і да його. Їх не бужу, о, та чи нада було сказать, попитав, скільки врем’я це було, було 6 часов утра. Він спросив у мене: “А сколько це врем’я?” Я кажу: “Шість часов утра”. “Ой, хоть би скарей уже приїхали мене забрали”. Да паслєднєго время гаманів, о, а тоді повернувся й каже: “Ой, як трудно, придчуствую умірать”. А я кажу: “Тато, так будеш умірать уже?” “Да”. І в цей повернувсь, захроп і кончивсь.

– В якому це году було?

М.К.: У 1976-му, в 1976-му.

– А він мав тут у селі учнів, шоб він учив їх на баяні грать?

М.К.: На гармошку учив.

– Учив на гармошку? А хто це були?

М.К.: Це той, дайте вспомню, Хведось, Рудик Хведось.

– Рудик Хведось? Він був молодий тоді?

М.К.: Малий був таді.

– Малий?

М.К.: Да. І сина ж він научив, і син грав. Син батька, брат мій тоже грав. Він багато хлопців вчив, так уже немає тих хлопцов – уже вани той умер, той десь їз’їхав.

– А вчив він за гроші, чи шось давали йому за це?

М.К.: А хто, хто за гроші його вчив? Нє, він грошей не брав. Я ж вам кажу, шо вони сдєлали, дак йому хлопці то дров привезуть, то поросятко держали, так хто пудик десь салини в’язку йому принесуть, то якоїсь лози, шоб забор загарадить, пойдуть де нарубають. Де і пограть, і де пагулять – дак вони це все їм памагали, о. А грошей вони ні з кого не брали.

– А як от у селі його любили, батька?

М.К.: Любили. Він даже, знаєте, він умів даже каровку шептать – він навчився, па світу їздив. Оце ж заболіє каровка там чи на вим’я, чи б’ється, о, дак оце шептав. І мене навчив шептать, і я вмію. Або дитина там, приходять і кажуть – дитя не спить там, плаче, людей даже, і це він умів, шептав дєток. Памагав. Тоді ж ніззя було цього казать, о, і ніззя було так, шоб хто знав із власті, бо така ж власть тоді була, шо рішали. А до його люди хадили ада всюди, з чужих сіл, даже з горада приїжжали. Хадили да його, і він памагав, спасав людей.

– А мама йому нічим тут не помагала у цих його ділах?

М.К.: Аякже ж.

– Не вміла вона цього робить?

М.К.: Шептать? Послє його вона навчилась.

– Навчилась?

М.К.: Послє його, як він умер, так вона десь посписувала, вона – діти десь зошит трохи дорвали, то в мене даже й записано.

– А можна подивитись на той зошит?             

М.К.: Ну, а чого, як найду щас. Гадюку він шептав, шептав вкус гадюки, да.

– А ще шо він шептав?

М.К.: Ну, з людей там, хтось падумає там.

– Пристріт?

М.К.: Пристріт, да. Падумає хтось на мене плахоє, шо мол така й такая, о. Скатину ж він глядів тоже з людей. Ну, гадюка вкусить – глядєв, і глядєв таке, я ж кажу, шо падумають, тож кались казав. Вєдьми хадили да всих, він це все вмів глядіть, хто плохе шо зробить скатині, він памагав оцим всім.

– І це до того, до всього читалася молитва, да?

М.К.: Да.

– До кожної справи читалася?

М.К.: Да, до кожної справи читалася не одна молітва – до скатини зовсім нада пару сказать, о, а для людини тоже ж, так само, як гадюки, дак перві слова. “Первим разом, останнім часом Святий Боже, всі Святиє взиваються, Святий Ніколай”, – о, і таке все.

– Святий Ніколай помагає?

М.К.: Да, Святий Ніколай, Божий угоднік.

– А скотині так там уже до іншого святого згадують?

М.К.: Там уже й плахого, да скатини. Такий ж ото.

– А як при пристриті?

М.К.: А при пристріті просто Ніколая Угодніка.

– Тоєсть, різні слова, да?

М.К.: Да, да, да. Я вже за це й забула разказать. І ножі тачив даже, сліпий нажі. Залєзе на пєчь, у його там гвоздік он забитий, було сяде, о, і повєсіть папругу, і тачив тії. Зараз же тож тії, шо елєктрікой да лєзвієм, а то опасні ті як нажі. І он даже сліпий, і оце все він рабив. Самостоятельний такий був дед. “Раннєй порой, господней горою, первим разом, останнім часом Господу Богу помолюся, усім святим паклонюся, Святий Нікалай Божий, заступи, сохрани”.

– Це от пристріта?

М.К.: Це от пристріта.

– А повністю оцю молитву не можна казать?

М.К.: Ніззя.

– Можна тільки передать, як уже сам не зможеш?

М.К.: Як сама буду вже не заніматься, шо вже негодна буду, не саабражатиму, таді передається в покоління.

– Оце вам передав батько?

М.К.: Це вже передала мені мати. Батько передав мамі, а мама уже передала мені, остався зошит, значіть, і я собі попереписувала. Треба купить зошита нового і попереписувать. А я вже калі буду пагібать, дак буду передавать своїй дочці. Ото такий в нас. Так само ж от гадюки тут вано написано. Отож хаваю, хаваю.

– Адреси ваших братів, сестер у вас є записані, чи ви пам’ятаєте, бо Марія Кіндратівна не згадала?

М.К.: Чий адрес, братов?

– Братов?

М.К.: Мого брата?

– Да.

М.К.: Ну, так я це знаю, це я за тьотчін адрес.

– Тьотчін адрес?

М.К.: Тьотчін Наталчин, ти тоже не знаєш? І я не знаю адрес.

– Но ви до неї ходили?

М.К.: Раз тіки була. Раз. Все ж хазяйство да теє, да работа.

– Ну так можна адрес нам узнать, як її фамілія, ще раз скажіть?

М.К.: Прохоренко Галіна Петровна.

– А год рождєнія?

М.К.: Нє, так це дачку вже. Шо та Наталія, вона вже не тямитиме нічого. Сестра. Ви хочете знать, якого вона года рождєнія, чи як?

– Ні, його сестра, з якого года рождєнія, і як її фамілія?

М.К.: Наталка? Наталка така, як з 1902-го году рождєнія. Мати моя була з 1903-го, а вона була з 1902-го.

– Вона замуж виходила?

М.К.: Виходила.

– Як її фамілія тепер?

М.К.: Стеченко Наталія Григоровна.

– Дев’ятсот другого року народження?

М.К.: Дев’ятсот другого.

– Це сестра батька?

М.К.: Це сестра батькова. Она була менша Марфа, та вже вмерла, вже давно.

– Тоже дочка?

М.К.: Тоже дочка Грицька.

– Грицька?

М.К.: Та вже вмерла давно. Брат же був, дак померли всі, тут пахоронені, а це вже ж Наталка ще жіва. Ну, вона вже безтямна. Вже вона нічого вам не разкаже. А Галя, шо там та Галя буде знать, то, я думаю, шо то всьо напрасно, вона нічо не буде знать. Патаму шо, вона тоже дєда не буде знать, но больше нас не буде знати, знає за дєда. Ну я, напрімєр…

– З якого вона года?

М.К.: Вона года буде тако з 1933-го чи з 1934-го, отако.

– Може…

М.К.: Не знаю, не знаю я не грамочки, не грамочки не знаю.

– Так це Галя, Галя, да?

М.К.: Це Галя, це тьотчіна вже дочка, сестра двоюрідна моя, це вже щитайте. Моя сестра із 1934-го году, це батькова дочка, з 1934-го года, ця живе в Мінському районі.

– Яке це село?

М.К.: Село Волоскавці.                                               

– Там бандуристів багато в Волоскавці.

М.К.: Да. Хвамілія Маняко Ліда Кондратовна. Може, вона шо знає?

– Тоже…

М.К.: Тридцять четвертого года рождєнія. Ліда звать її, Маняко хвамілія.

– А брат?

М.К.: А брат у Палтавській області. Полтавская область, я то ви вже записували.

– А брат якого года рождєнія?

М.К.: Тридцять сьомого.

– Ну він навряд, дід уже вмер перед війною, то він навряд шо він?

М.К.: Так, Палтавская, город, Палтавская область, город Камсамольск, уліца Добровольская, дом 47, квартира 69. Це брата мого адрєс.

– Спасіба. Скажіть, будь ласка, як заробляли старці? От не пам’ятаєте, скільки заробляв старець за місяць приблизно? Ну, хай за день, якщо ви можете згадати?

М.К.: Не знаю, да. Грошей вони, грошей тоді мало хто давав їм. А давали, я ж вам расказую, хто муки, хто крупинку сала, хто якоїсь крупи, хто яблачко, хто шо мог. В то время грошей, в кого тоді послє вайни були ті гроші, не було грошей, де вони були ті гроші.

– А от гармошку ваш батько де взяв, де він її купував?

М.К.: Воно знаєте як. Він перву гармошку купив. А патом вани, ці старці сходились, і вани мінялись. Дак вона в них не одна, в його 45 гармошок було по щету, 45. Міняв він їх, понімаєте? І він не міняв, шоб на такіє, на новиє гармошкі, а все на старинними іграв, все на старинній гармошкі. Як заграє в селі, ніхто в селі, кроме нього, так не грав. Так красіво він іграв.

– Так, а як оця гармошка звалася?

М.К.: “Венька”.

– Венька?

М.К.: “Венька”.

– Це з Австрії чи шо?

М.К.: Не понімаю я.

– Після війни вона в нього?

М.К.: Да, да, “венька”.

– Це вона в нього імпортна?

М.К.: Да. Ось його одна молітовка. “Іду я взаді, три ангєли впереді. Первий ангєл копи складає, другий ангєл столи настеляє, а третій ангєл худиє діла на добрії перевертає”. Це нада проговорить тричі.

– Це, як він іде на роботу на свою?

М.К.: На свою работу йде, це він таку молітовку. Шоб худих дєл не було, шоб були хароші.

– А ви пам’ятаєте, на якому інструменті грав ваш дід?

М.К.: Я знаю, шо грав, грав на ліру. На ліру грав.

– А шо він грав, батько нічого не розказував?

М.К.: А шо він грав, ніхто не разказував.