А. І. – Анастасія Іванівна
— Ваше прізвище?
А. І. — Сакун Настя Івановна.
— А коли ви народились?
А. І. — 1918-го.
— Народилися у цьому селі?
А. І. — В цьому селі, в Градизьку.
— У Градизьку, да? А колись це був районний центр чи ні?
А. І. — Да, був районний центр у нас.
— Скажіть, а яка сім’я була в вас — велика чи ні?
А. І. — Лічно в мене?
— Да.
А. І. — В мене не було сім’ї.
— Я маю на увазі батько ваш, батьки?
А. І. — А, батьки. Батько був, мати була, три нас дочки: Анастасія, Вєра і Марія. І бабушка Олена — оце те, шо я помню. Дєдушки вже я не помню. І прадєдушка ще був. То вже я тих не помню.
— А вони з вами не жили разом?
А. І. — Ні, жили вмісті, вмісті. Раньше всі вмісті тут жили. Це тепер отділяються, а раньше всі тут умісті жили.
— А як називався ваш куток, на якому ви жили?
А. І. — Оцей куток? Не куток, у нас вулиця називалась, Рублівська називалася раньше, Рублівська, да. А після войни була Пролетарська, перейменували. А тепер уже Героїв Дніпра після війни.
— Які ще були кутки тут, в Градизьку?
А. І. — У нас кутків таких не було. В нас вулиці називалися. А гуляли молоді, це ще до війни я памнятаю, так у нас, ну щитали там, райцентр був Топталовкой називали. Каменна така Київська дорога називалась, це стара в нас була Київська дорога, це ж тепер нову зробили, а тоді була стара Київська дорога. І ото там молодьож ходе, гуляє.
— А чого називали так — Топталовка?
А. І. — Топталовка? Того шо топчуться, топчуться і ходять оце так, гуляють по камені в один кінець, тоді вертаються в другий кінець. У нас тут парк був, колгосп був імені Хрущова, а тоді перейменували його це на України, і там у нас парк єсть, й стадіон там січас находиться. І ото туди аж ідуть, і вертаються назад, і ото так її назвали Топталовкой.
— А ще які були такі назви в селищі?
А. І. — …
— Наприклад, в вашої сім’ї, чи було прізвище, прозивали?
А. І. — Було, прозивали, Ляпка.
— Ляпка? А чого так називали?
А. І. — Ха-ха-ха, я не знаю.
— А ще які були прізвиська такі?
А. І. — Було багато, ну я не мотала. Раньше молодим мене малой даже обіжали, то було як скажуть Ляпка. Ха-ха-ха. Знають, шо Сакун фамілія, а дразнять Ляпка. І сусіди ось були тоже Ляпки прозивали, ну це діди вже мої.
— А це родичі?
А. І. — Мої прадіди, родичі. Оце вони Ляпки були, і ми Ляпки були.
— Скажіть, а чи було в вас, була земля колись у ваших батьків?
А. І. — Була земля.
— А скільки землі?
А. І. — Ну тут, це ж щитайте, садиба, а то у полі дві десятини було. Ну а потом же, як начало організовувать колгоспи, то її забрали ті дві десятини.
— А шо батько тримав, худобу якусь?
А. І. — Ні, худоби ніякої не тримали, кури були, порося було. А так, шоб велику, бо батько був служащий.
— А де батько працював?
А. І. — Працював у райспоживспілкі. Тоді ще район був, то він там працював в райспоживспілкі.
— То це було до колективізації чи коли?
А. І. — І до колективізації він робив і після колективізації. А помер він у 1931-му році.
— А від чого він помер, просто захворів?
А. І. — Болів, болів. Туберкульоз.
— А мати ваша чим займалася скажіть?
А. І. — Домохазяйкою була, дома хазяйкою. Ну вона тоже хворіла. Ну, вона держалася, правда. Я вже була в армії, на войні, то я приїхала, не застала вже ні її, ні бабушки. Вони померли.
— А ви на війні були шо, демобілізовані?
А. І. — Да.
— А ви як, медсестра, чи як?
А. І. — Нє, я рядова.
— Рядова?
А. І. — Да. Мене забрали після освобождєнія. Тільки освободили Градизьк. І у декабрі.
— То ви за бажанням?
А. І. — Ні, воєнкомат це прислав повєстку, о.
— А чого, ви були військовозобов’язаною, чи як?
А. І. — Я не знаю, як вам сказать. Як освободили наш Градизьк, то з воєнкомата прийшла повєстка, шо явиться, по-моєму, 16 грудня, нас уже отправили.
— Ви в русько-японській війні були?
А. І. — Да, я була й там. Попала й туди.
— Так, шо ж це вас так, шо?
А. І. — … шо пішов. Ну тоді ж, знаєте, я ж не помню, а бабушка розказувала, шо лавки були ото, торгували оце ж од райсоюза. Ну він робив у канторі товаровєдом чи отак шось, товаровєдом, по-моєму.
— До колективізації?
А. І. — І до колективізації і після колективізації, поки він і помер.
— Скажіть, а ваша родина мала авторитет в селі?
А. І. — Ну, батька дуже цінили всі, поважали. Він був дуже добрий, помагав людям. А ми ж малі були, а мама домохазяйка, а батько був у почьоті.
— … мати виконувала там чоловічу роботу, шось там — дрова рубати, або ще шось, чи батько сам робив?
А. І. — Нє, мама не робила такого, батько робив. А як йому ніколи було, то просив чи родичів, чи сусідів, шоб помогли.
— А глава сім’ї батько був чи мати, хто гроші тримав?
А. І. — Батько, батько.
— Розпоряджався грішми батько?
А. І. — Батько, батько, батько.
— А ви поважали батьків, на «ви» називали, чи на «ти»?
А. І. — Ну, ми називали папа.
— Папа?
А. І. — Папа. Папа або батько.
— Скажіть, а багато в вас називали так папа? У вас, у вас, у селищі?
А. І. — Я не помню цього, я не можу вас сказать. Бо це ж коли було, це ж давно було!
— … на «ви» називали?
А. І. — Батько строго держав на щот цього.
— Шоб на «ви» називали? І на матір?
А. І. — Старші, бабушка «ви», і всі в нас на «ви».
— Скажіть, а тіток своїх, дядьків ви теж називали на «ви» ?
А. І. — Да, тіки ж ми малими були. Це їх багато було — і тіток, і дядьків, а тепер уже померли.
— Скажіть, а з якого віку ви почали, ну до роботи вас заставляти?
А. І. — Мене?
— Ну, вас і ваших сестер?
А. І. — Я закінчила школу і пішла січас працювать, бо батько помер, а дві сестри меньші, треба було вчить. А мати ж тоже хвора, нігде не робила, то я пішла січас працювать ученицею. Робила в МТСі, була тоді ще МТС у нас, там діспєтчєрська була. А після того я пішла працювати… працювала.
— В райсоюз?
А. І. — Ага. Там я пішла ученицею, коло бухгалтера тоді так робила й училася. Й помошником бухгалтера стала. А перед войною я, там сокращєніє штатов було, і я перейшла, тут автоколона в нас була. Шось я не довго поробила й тут война началась.
Я цього не можу вам сказать, то я тоді ще мала була, не понімала. Я знаю, шо ходили по хатах, і якшо не хотіли в колгосп поступать, то заставляли писать заяву, шоб здавали землю.
— Ага, то люди здавали?
А. І. — Да. Бо і ми здали дві десятини тоже. Робить нікому було. Бабушка стара, мати хвора, батько, щитай, це служащий, то заставили написать заяву, шоб здали полностью землю.
— Добре ваша сім’я жила чи ні, як батько оце робив, порівняно з усіма?
А. І. — Ну як, ну середньо жили, середньо жили.
— Чи були такі випадки, шоб люди крали один в одного, чи ні?
А. І. — Тоді такого не було.
— Не було?
А. І. — Не було. В те врем’я не було такого.
— А шоб крали десь там от, де працює, на тому місці, де працює, там чи в колгоспі, чи де там, просто чи крали там?
А. І. — Ну, за колгосп я вам не скажу, бо я ж не робила в колгоспі. А в учереждєнії, де я робила, то такого не було заведено, шоб крали. Раньше квартіри можеш бросить і нічого. Можна іти з роботи і в два, і в три часа ночі, і нічого. А тепер страшно.
— Чи були ворожки в вас?
А. І. — Ворожки?
— Да, шоб ворожили там?
А. І. — Казали, шо були ворожки, ну я їх не бачила, я до їх не ходила. Ха-ха-ха. Такий період був, шо ми молоді бігали од цих ворожок, даже не імєли понять. За циган казали, шо цигани ходять ворожать та обманювали, виманювали гроші і все, а все ж неправду казали, шо не збувалося.
— Скажіть, а євреї, в вас жили багато євреїв?
А. І. — Євреїв до войни в нас було дуже багато, дуже багато.
— До войни. А в колективізацію як вони, де вони були?
А. І. — Ну, вони в колгосп не вступали. Нє, вони по учрєждєніям робили большинство, я знаю, в Градизьку, шо в колгоспі вони не були. Може, хто й був, я точно вам не можу сказать, може, хто й був. Но тих, шо я знаю оце на нашім кутку, оце тут, то ці в колгоспі не працювали.
— А гуляли на вулицях, наприклад, як збиралася молодь, то євреї з вами також були, гуляли чи ні, чи окремо?
А. І. — Були, у нашій компанії була одна євреєчка Соня, вона одногодка, трошки молодша нас, то вона з нами дружила. Робила в госбанкі, і вона всігда з нами.
— І співати з вами ходила?
А. І. — І співала й розказувала. У гурток не ходила, а на вулиці, як ходили співали, то вона ходила.
— А вона співала й українських пісень?
А. І. — Співала українських, як знала. Як знала, у пісню, шо ми співаєм, то вона співала.
— А якою мовою розмовляла вона — українською чи російською?
А. І. — У нас мова… і січас. Січас настаюють, шоб балакали українською мовою, ну ми ж такі привикли так — другий раз і українське слово, і руське слово, мішана яка-то була мова. І тоді так було. Тоді ж…
— А не було так, шоб казали, шоб говорили тільки російською мовою?
А. І. — Тоді? Нє, не було.
— В установах там?
А. І. — Нє-нє-нє, нікого, я скіки не робила, в якій установі не робила, і після войни ось приїхала, я робила 22 годи в автоколоні, то ніколи начальники, чи хто б там сказав, шо балакать тіки українською, ніхто нічого не казав.
— … на вулиці — таки на українській мові чи на російській?
А. І. — На українській. На вулиці ми співали українські народні пісні. А вже в хор-кружок як ходили, то там уже всі співали. Керівник підбирає, то всякі співали — й українські, і руські. Ну, большинство українські пісні ми співали.
— Скажіть, а чи співали ви ото пісні про Сталіна, пісні про Леніна там?
А. І. — Про Сталіна співали.
— А ви не пам’ятаєте їх уже?
А. І. — Нє, не пам’ятаю. І про Лєніна, особенно перед празниками, це ж ми всігда в клубі виступаєм, даємо концерт. Ну, тоді ж так казали, проповєдували, і співали.
— А ви не знаєте, як, наприклад, як репертуар затверджували, то викреслювали там якість пісні, які не можна співати, які можна співати?
А. І. — Ви знаєте, був такий період. Ну тільки я не припомню коли, ну було. Пишуть репертуар, тоєсть знали, вони ділились, бо вже як прийдуть, прийдем на то, на співи, напрімєр, о, то це ж дірєктор клуба, керівник хор-кружка там, составляють оце ж репертуар пісень. То як приходять, то кажуть — оцю викреслили, оцю викреслили, а які, я вже не помню, дєтка, не можу вам сказать, які викреслювали. Ну були случаї такі, шо викреслювали. І бували такі случаї, шо казали — оці співають.
— А ту не можна?
А. І. — А ту не можна.
— … от, наприклад, там як казали — ти басом співаєш, а ти альтом?
А. І. — А в нас, в основном, дівчата були, то первим і вторим.
— Це так казали?
А. І. — Ні, ми співали так, первим голосом і вторим голосом.
— А як ви казали там одна до одної — шо ти співай першим, а ти другим, чи як?
А. І. — Ні, ми ж знали, ми ж ходили в хор-кружок, а керівник же каже — шо в тебе альт, а в тебе вістон, то ми вже знали, в кого який голос.
— А не казали там — тягнути або горяка брати, як в вас казали?
А. І. — А, єслі пісня така, шо тягнуть, то треба, ми й тягнули, співали на весь Градизьк, ха-ха-ха, на всю вулицю. Так шо…
— А чи були в вас такі дівчата чи жінки, яких запрошували скрізь, шоб через те, шо вони гарно співають, на весілля там?
А. І. — А, були такі случаї. Особенно, це, по-моєму…, по-моєму…
… не жінки, а хазяїн такий, шо приглашав, шоб прийшов хор, поздравить з праздніком співатимуть, да. Ну то вмер уже Головко Павло Єпифанович, та багато таких було, ну я його харашо…
— Це на Різдво вони просили, шоб?
А. І. — Да-да-да-да, шоб приходили й поздравили з празником. Іще були люди, ну я вже не помню. А Павла Єпифановича Головка я помню через шо, того шо я з ним працювала.
— А де він працював?
А. І. — А він в райсоюзі тоже працював, тіки на базі. І жив він харашо, зажиточно, і всігда він приглашав хор оце ж. З керівником договарювався, шоб прийшли.
— А ви не співали в церковному хорі?
А. І. — Батько мій співав, а я не співала. Тоді вже церкви не було, як ми співали.
— А які церкви були в вас, скільки церков?
А. І. — У нас було чотири церкви. Ой, красіві церкви які! Багатющі!
— Дерев’яні?
А. І. — Була одна дерев’яна. А три кирпичних. Значіть так: Миколая, Покрова, Григорія. А як же четверта? І Троїцька. Оце чітирі церкви.
— А коли їх розкидали, розвалили?
А. І. — Оце при нємцах, як война началась, всі.
— До того, до війни, чи вже після війни, чи в війну?
А. І. — Ну, в війну, у війну, як нємци були тут, вони. Та дерев’яна, то ту бистро. А Миколая, оцю коло Дніпра, отам Шевченка, Тараса Шевченка могила в неї була, і церква. Ой, яка красіва церква! Так кажуть, підкладали міни, шоб зірвать її, крєпка.
— А хто це, наші підкладали, чи..?
А. І. — Нє, нємци. Нємци зірвали.
І ми виходили колядували, як маленькі, як малими були, колядували. А тіки вже забули колядки.
— Скажіть, а чи забороняли вчителі ходити тоді колядувати, чи ні?
А. І. — Я, ви знаєте, й не помню. Ну ми ходили колядували. А вже після війни, як я працювала в райвиконкомі, то до церкви запрещали ходить.
— Не ходили вже?
А. І. — Не ходили. Там у нас осталася сторожка одна, Миколая церкву зірвали, а сторожка осталась, і там паски святили й все, то…
— Батюшка не був, у селищі тут не жив? Наїжжав?
А. І. — По-моєму, приїжжав у нас батюшка, ми ж, в нас не було постоянно. Це січас єсть уже у нас постоянний батюшка, а тоді не було, тоді приїжжав.
— А діти де хрестили?
А. І. — Їздили десь хрестили.
— Не знаєте де?
А. І. — Не знаю. Або у Глобино, після війни їздили часто в Глобино, як у нас батюшки не було, і в Крюків, у Кременчуг, Крюків, там, кажуть, церква єсть. І січас, кажуть, єсть, туди їздили.
— Весілля в вас як грали, то чи, які музики грали на весіллях?
А. І. — Таких весіллів, шоб, як січас весілля, то, я не можу сказать, бо я не бачила й не була.
— А до колективізації, тоді були весілля, гарні?
А. І. — Я ще маленька тоді була, я не помню, не ходили ми по свайбах.
Був духовий оркестр.
— А ще які в вас були?
А. І. — Драматичний був, спортивний був. Більш не помню.
— І духовий був?
А. І. — Духовий оце, драматичний і спортивний. Оце я харашо помню.
— А ви в якому були?
А. І. — А я в хоровом була і в драматичному. Ми часто отам, як сценки нада були оті, особенно оці сценки…
— А одяг який ви одягали на сцену?
А. І. — Український одяг. Як оце «Назар Стодоля», напрімєр, давали, то український костюм.
— Свій мали одяг?
А. І. — Да, був свій.
— Вишиті сорочки ото?
А. І. — Вишиті сорочки, плахти, керсети, фартухи. Згоріло все, погоріло.
— Тоді в 30-х роках, десь в 30-х, то чи були там в клубі якісь струнні інструменти? На скрипках чи грали?
А. І. — Я вже не припомню.
— А ви не пам’ятаєте, на базарах чи були у вас старці на базарах, чи ходили?
А. І. — Були.
— Були старці?
А. І. — Були, це я маленькою ще помню. В нас базарі були великі, то ходили старці.
— А на чомусь вони грали чи ні?
А. І. — Ні, просили. Був старичок один, я помню маненька була, помню, скажіть, на бандурі грав. Ну він, видно, не мєсний, а відкілясь, видно приєжжий. А так старців було дуже багато.
— А на лірах не грали вони, не пам’ятаєте?
А. І. — Не бачила я, не буду казать, не бачила.
— А шо вони співали ось, чи просто просили?
А. І. — Старичок той співав пісні, ну які, я не помню. А остальні просто ходили, просили милостині.
— І їм давали?
А. І. — Давали, аякже, давали. В кого шо було, давали. І по домах ходили, я помню, як маленька була, ходили, то бабушка і мама всігда давали милостиню.
— А чи було так, шоб ішли на базар шось продавати, і обов’язково для старців брали чи ні шо-небуть?
