Рогова Мотря Григорівна, 1906 р. н.

— А скажіть, ваш батько колись мав землю чи ні?

М. Г. — Ні, не було в мого батька землі. Мій батько робив у пана. Тоді вже, як стала отак революція, в нас усього було землі, пан дав, сім сотих землі, ото картоплю садили, а то не було. Батько робив, і ото заробляв, вони давали. А тоді, як ото стала революція, уже давали ??? робили, батько робив, вже й ми старші стали, в мене сестра і брат уже великі стали, то почали ми робить, почали вже ходить до них на роботу. Робили, то шо мало платили.

— А до кого ви почали ходить?

М. Г. — До пана.

— До пана?

М. Г. — До пана, пан жив близько з нами. Пошти моя мати там вік прожила.

— А мати ваша шо робила у пана?

М. Г. — Усе: полола, і корови доїла, усе на світі, а ми вже ж більшенькі були, то було підем соломи ??? виносем і скот загонем, і свині в їх були. Та робили ми все, ми більші ходили вже й пололи.

— А з скількох років ви почали робити оце у пана? Скільки вам було?

М. Г. — У пана? 15 год.

— П’ятнадцять год. А раніше років в шість-сім, шо ви, чим ви займалися, шось робили чи ні?

М. Г. — Як я мала була?

— Ага, маленькою? 

М. Г. — Як мала була, то ще не робила, бо нас ще мати зачиняла у хаті. Ми ото тоді сиділи, бабуся була, оце бабуся наглядала на нас. А мати з батьком, то ті робили вони робили, робили вони робили, і не переставали робить.

— А батько біля землі робив ото у пана? Біля землі робив батько?

М. Г. — Да, та все, шо, шо, шо заставляли. Робота в них була яка хоч. Це ж як вони були молодими, а, такі ж і робили, то було так, було прикреплено отамо. Мій батько прикреплений був, і там сусіди упять були прикреплені. То ті ж отам робили, шо прикреплені до нас. А тоді вже ото, як стала революція, то вони дали землі більше нам, як уже ж революція була. Ще не те, ну уже ж революція.

— А ви не пам’ятаєте, шо батько заробляв тоді?

М. Г. — Шо він там заробляв? Шо дадуть. Мати, було, поле, то 10 копійок давали, і ото жили ми так, мати ще там, то там, то там заробе, то там, і то ще де заробе.

— А до кого вона ще ходила заробляти?

М. Г. — Ще ходила, там у нас були багаті, іще люди. У попа, піп був, жив у нас. То мати там і стирала, і все на світі робила. А піп же ото як назбира вже там хліба, їздили ж раньше з молитвою їздили. То назбира, то ото дасть паляниць, може, з десяток, дасть, повибира такі, шо такі негодні житні, то мати забере. А вона одробля ходе, стирає ходе, варе їм, маже. А стали ми старші, і ми ходили.

— До попа робить?

М. Г. — Ходили, да, до попа.

— А шо ви робили там у нього?

М. Г. — Уже став його син, уже став отож, став революція, а я в’язала за ним, і жінка в його була в’язала.

— А попаддя робила чи ні шось?

М. Г. — Попаддя нічого не робила. Ні діти, нічого не робили. Не робили нічого, бо були вони учительками, а тож син уже робив він, то син не був учителем.

— Та він косив?

М. Г. — Косив, він косив. А дівчата нічого, учительки вони були. А попаддя вобше не робила. Наймички були в їх — топили й варили, там наймички були.

— Скажіть, а ви своїх батьків на «ви» називали чи на «ти»?

М. Г. — Ви.

— На «ви»?

М. Г. — Батька ніхто не називав на «ти», шоб ???

— А скільки в батька дітей було?

М. Г. — Семеро.

— Семеро дітей. І всі десь робили по наймах чи як?

М. Г. — Оце як підбільшали, то пошти шо всі. Була дівчина мала, то ??? А то служили, скот пасли. А я вже, 15 год мені стало, то я вже й в’язала, й все, я у хазяїна була. Робила все на світі — шо за ставляли, те й робила. І платили вже тоді: і хліба давали 10 хлібів, 40 рублів грошей, і ото вже я на зіму собі привезу, і я вже і себе вдіну на тому, де я робила. А весна підходе — оп’ять для мене.

— А з якого часу наймалися? Од Великодня наймались до Покрова, чи як?

М. Г. — Да, до Покрова я ??? жила, після Великодня забирали, приїжжали, вдягали мене, то я ото до Покрови, більш я не була ніколи.

— І тоді приїжджали додому, і дома шо робили?

М. Г. — Додому приїжджала, а дома шо робили — шо ж у нас, яка робота? Пряли, ми ще пряли, прядива мати, було, набере у людей, а воно ще ж не було того, конопель, бо не було, то мати набере, та напрядем та полотно й витчем, витче мати, бо й ми раніше нема за шо й набрать. А тоді копійки були, копійки, тепер уже міліони, а тоді копійки були. І то не було, бо вони дуже дорогі.

— А одяг ви собі справляли?

М. Г. — Одяг я — зароблю грошей, мати мені покупе на ярмарку, покупе удіться мені.

— А ярмарки де в вас були?

М. Г. — В нас у селі був ярмарок.

— У селі?

М. Г. — У Морозівці, в селі, у нас коса така була і ото там були на Іллі й на Параски.

— А десь так не їздили?

М. Г. — Не їздили, ми не їздили, далеко не їздили. У Градизьке — це вже я й заміж пішла.

— Це вже тоді їздили?

М. Г. — Їздили в Градизький, і кури возила, і все, там вже таки колгосп став, підводи давав. Наберем курей та й їдемо продавать.

— А ви не пам’ятаєте, в вашому селі чи були старці?

М. Г. — Старці були.

— Були. А ті шо жили в селі старцями, були старці чи ні? Шоб у селі старці жили?

М. Г. — Не було.

— Не було? А було так, шо ночували тільки, да?

М. Г. — Було.

— А пускали їх в хату?

М. Г. — Пускали.

— Пускали. А шо їм давали?

М. Г. — Шо в кого було. ??? Де в багатіших людей, де земля була у людей. А де ж у мене не так багато було, шоб з землею були, там багато таких, шо. Скіки пан дав, ото тіки було землі. То вже як була революція, то дав більше.

— Я хотіла ще спитати, а чи були такі, шо співали ото, на ліру грали, ото знаєте, чи на кобзу грали оті старці?

М. Г. — Таких не бачила.

— Не бачили. Ото тіки ті, шо просили отако?

М. Г. — Просили ходили, такі були, а таких я не бачила.

— А як у Градизьку тоді були, то чи там були такі старці, шоб грали?

М. Г. — Були, були.

— А грали на чомусь чи ні?

М. Г. — Ну, я не помню, а просили, простягали руки — дайте шо-небудь, хоть копійок. Були такі.

— А церква в вас у селі була?

М. Г. — Була.

— А яка: дерев’яна чи..? 

М. Г. — Дерев’яна, дерев’яна. Гарна церква була, велика. Й піп коло церкви жив. Ото піп з моїм батьком дружив, бо він по рибу ходив з сітками, і піп ото. То ото коли й приїде ото з рибою, то не бере нічо, каже — в тебе дітей багато, не нада, не нада нічого, то не бере нічо.

— А півча була в селі?

М. Г. — Була, була півча, своя півча була.

— І багато людей у півчій?

М. Г. — Багатенько.

— А молоді, в основному, чи старі?

М. Г. — Молоді, молоді були, вже й жінки просились.

— Не пам’ятаєте, регент вчив їх по нотах співати чи ні?

М. Г. — Учив.

— Учив, да?

М. Г. — Був в нас регент, він завідував.

— А ви не ходили в півчу, ні?

М. Г. — Е ні, я співать не вмію.

— Не вміли?

М. Г. — Не вміла співать. А чула ж я, та особенно на Великдень, яка пєвча була. Так співали гарно. ???

— А розвалили в вас церкву коли?

М. Г. — Розвалили церкву тоді, як розкуркулювали, церкву розібрали. Зробили з церкви клуб, не клуб, а зерносховище, було зерносховище. Хліб сипали туди, в комору.

— А ікони ті, шо там були, то де вони?

М. Г. — А ікони люди розвезли.

— Розібрали?

М. Г. — Там були такі, шо начальниками були, то побрали ікони. Ікони дуже красиві були. Рушники гарні були, усього, гарна церква була. Його позабирали хто зна й хто, ніхто не зна.

— А дзвони як? Дзвони зняли, чи так осталися?

М. Г. — Зняли, зразу зняли.

— А хто знімав, ви не знаєте?

М. Г. — Не знаю.

— Свої чи чужі приїжджали?

М. Г. — Нє, свої, хрест, я знаю, ось тут сусіда, вмер, немає, це він знімав. Заставляли його, він знімав хрест з церкви. А це вмер.

— Це в 50-х оце руйнували її? 

Жінка — Хрест я помню, ще в школу ходила, в 1-й ще клас, то я помню, як він поліз, а ми ж усі повиходили. Школа якраз коло церкви, усі повиходили. І ото ж там вірьовки довгі-довгі були, поліз він, прив’язав, а тоді ж тягнули за ті вірьовки. Там мужиків багато було, тягнули ті вірьовки. А ми ж усі поставали ж коло школи, дивимось.

— А були жінки, то жаліли за тим, чи ні?

М. Г. — Ну аякже, жаліли люди. І просили, шо не знімайте, не займайте, хай церква буде так, як те. Хай ви шо хочте, а церква хай буде так, не займайте її. То отож так, ніхто не послухав. І давай-давай. Познімали, розбили церкву.

— Може ви пригадаєте, як навесні, то чи співали у вас веснянок, пісень таких, веснянок, як збирались на вулицю?

М. Г. — Співали.

— Співали? А ви не пригадаєте ні одної як?

М. Г. — Не пригадаю, бо я ж не співала. Якби я співала, то я б, може, й те. А я вобше не вмію я співать, не всі співають. В когось голос гарний, в когось ні, а я не співала.

— А ви пам’ятаєте, як оце починалась колективізація, то ваш батько зразу пішов в колгосп чи ні? 

М. Г. — Ні.

— Не йшов?

М. Г. — Зразу не йшов в колгосп.

— А тоді земельки трошки наділили?

М. Г. — Тоді вже дали більше, дали вже десятину. Не знаю, скіки воно, десятину дали батькові, вже не в пана дали. А це як стали, то вже ми в Морозівці, а там Мозоліївка була дальше, в Мозоліївці дали батькові. І дали вола одного нам, в нас же не було корови, нічого. 

… він заробляв — то борошна, чоботи пошиє, той борошна дасть, той того дасть, той того дасть — і так ми й харчувались, семеро дітей було, це ж не шутка. То і прохарчовувались. А навесні вже стали більші, то ми вже служили, то собі хліба заробляли, ходили, бо вже ми помагали. Ну, батько довго не жив під голодовку, ну, не в 1933-му, а то голодовка в якім була?

— В 1921-ім?

М. Г. — Да. То мій батько тоді вмер.

— А батько шив які чоботи: чоловічі чи жіночі?

М. Г. — І жіночі, й чоловічі, й черевики — усе батько шив, добрий він сапожник був. В нього учні були, учні училися у його. Сапожник дуже добрий був. А мати ж так ходила по тому, по людях заробляла.

— То, як ви кажете, то він не хотів в колгосп іти, да?

М. Г. — Да, він не хотів іти в колгосп. А як ???, шо пішли, довго не йшли. Люди вже робили, а він не йшов. Потом пішов і він.

— А потом і він пішов у колгосп? А ви в скіки год в колгосп пішли, скіки вам год було? 

М. Г. — Не помню, скіки було мені.

— А шо ви робили?

М. Г. — Вже робила, вже ходила, вже робила. Шо — і пололи на степу, і пололи, і сажали, усе робили. І в жнива, і коло машин були. Мені вже, може, годів п’ятнадцять було, скрізь ходила, куди посилають, куди посилають, туди й ходила.

— А ви пригадуєте, багато в вас було таких зажиточних людей у селі?

М. Г. — Не так багато, ну були, були.

— А по скільки вони приблизно мали поля, скільки десятин, ну по скільки?

М. Г. — Ну, по скільки? І по десять було в людей, і по п’ять, і так було степ, там уже була худоба в їх, воли були, коні були, вони держали, бо в їх же це наділ був. Косили плавні, в нас там кругом були, то сіно косили. А в нас же не було нічого, бо нам не можна було й за двір виходить. Ми ж крепи. Батько мій не був крепом, а батьків батько креп був, креп був, спеціально креп. А батько воно вже трохи те, то батько, робили ми, но не так же, як батьків батько. Батьків батько креп щитався. 

— Чи пам’ятаєте ви той час, коли ще не було колгоспів, і хто тоді був головним на селі — чи староста, чи хто, чи то пан у вас був?

М. Г. — Пан був.

— А старости не було в селі?

М. Г. — Не було.

— Не було. Ось оце пан розпоряджався всіма? А були сходки тоді чи ні якісь?

М. Г. — Були.

— Були. А ви не пам’ятаєте, чи ходили туди жінки? Чи самі чоловіки тільки?

М. Г. — Жінки такі не ходили, де з чоловіком, а де такі, шо жили сами, то такі жінки ходили.

— То жінки було, шо сама жінка?

М. Г. — Сама жінка, а нема кому ж іти туди. Там же ж щиталася зборня в нас, там хата вона вобшем, і туди сходилися. Розказують, кажуть шо.

— А шо там розказують, ви не пам’ятаєте?

М. Г. — Не була, хто ж як. Як робить, шо до чого.

— А скажіть, попа в вас поважали в селі, батюшку?

М. Г. — Поважали.

— Поважали. А він був зі своїх, чи присланий був, батюшка?

М. Г. — Старожитель, старожитель, не чужий. ??? Не присланий батюшка. 

— А ви не пам’ятаєте, на якій він мові правив — на українській чи на російській?

М. Г. — На українській.

— На українській. А з вами говорив?

М. Г. — І з нами так, на українській.

— По-українськи говорив? Ну, ви службу всю розуміли, шо він казав, чи він по-слов’янськи читав?

М. Г. — Ну він читав, як він правив, той не так, а Микола, царь Микола був, тоді ж Микола царь був, тоді ще ж не було так, як тепер. Тоді ж Микола, а він церквою, як читать, ??? кажде розказує за нього, за царя. Керував же тоді царь, не так же, як тепер.

— … батюшка помер, да?

М. Г. — Нє, царь як умер старий, а був син, і оце він був поки, революція, вже й старі попрогонили.

— А тоді, тоді як ото збиралися в зборню, до зборні туди, то як жінки, шось могли вибороти там таке, їх слухали, радилися?

М. Г. — Ну, казали, шо ж вони, шо вони казали, те вони й робили.

— А ті жінки, які отут були, у селі жили, то чи вони мали шось, шось сказати могли там, в тому, старості чи кому там?

М. Г. — Шоб вони? Нічого вони не казали.

— Нічого не казали. А як оті, шо багатші були, шо мали землю, то вони шось там радилися якось між собою?

М. Г. — Радилися, в їх земля була й худоба була. В таких же бідняках не було нічого.

— А бідняки могли там шось радитись між ними, чи ні?

М. Г. — Е ні, бідняки не могли. Вони хоть і там, то вони сидять нишком. Шо вони кажуть, вони готові слухать, біднякам там балакать нічого.

— А як до бідних ставилися, зневажали їх чи ні?

М. Г. — Не дуже уважали. Як які, то таке й обращались, і платили, і понімали, шо таки ж воно робе. А є такі люди, шо і їсти так давали. Оце в пана робили ми вже, то там те, то вона путнього ніколи не дасть їсти. Ото кваші наваре. Знаєте, шо то за кваша? Ну, колотили таке рідке борошно, парили, наварювали, і ото в них всігда наварять, і ото таким робочим, як ми, оце робим, вони подають. Молока не дали, корови багато й доять, а молока, сироватки, то таке, то кисляка, може, а такого молока не дасть.

— А як тоді ви уже наймалися до когось робити, то ті як годували?

М. Г. — В тієї барині як служила, уже не скажу, шо плохо мене годували. Шо вони їли, сажали, стояло на столі, своїх дітей і я з ними їла, шо вони їли, те й я їла. А є такі були, шо до одного найнялась, то своє сімейство, я сяду, то вони сяке-таке поставляють. А тоді я встала, пішла, а вони тоді їдять, а мені ???, а перейшла вп’ять, поки їх не розкуркулили, він не вредний. Хоть і робила я дуже, роботи ???, так хоч харчами не крився.

— Не крився він?

М. Г. — Не крився. ???

— То були серед них і хороші такі?

М. Г. — Були, були, багато були. Шо таки, як робочий робе, то це такого наколоте ??? Бариня була й при мені вона, і стара вже була ??? Як став, тіки шоб і не розхилявся, лись по лобі.

— А вона дивиться?

М. Г. — А вона дивиться, ходе. ??? Такі були. А єсть хороші були. Багаті й хороші.

— А оті, шо багатші, то вони, в основному, своїми силами робили на своїй землі?

М. Г. — Своїми, своїми, були вони багатші. Наймали. Мій батько ото за снопа заробляв. П’ятий сніп — як п’ять кіп накосе, одну батькові дають. То уже платили там. Батько з матір’ю жнивували за снопи.

— А як розкуркулювали цих хазяїв, то куди дівали оце все їхнє?

М. Г. — Це їхнє звозили куди там воно. В школу там вивозили, куди хоч. А тоді продавали.

— А хто купував це?

М. Г. — Бідні купляли. У кого не було там чого, купляли. А де б же вони його діли?

— А це комсомольці ото звозили оте все?

М. Г. — Комсомольці.

— Комсомольці. Багато було в вас?

М. Г. — Небагато, нє.

— Небагато. А це були люди із бідних сімей діти, чи ні?

М. Г. — ???

— А з багатих отих, шо ото мали землі, то ті не йшли в комсомол?

М. Г. — Чого б вони йшли, в них усе було. ??? Це бідняки, в деяких не було нічого.

— Скажіть, а як вони, жорстоко поводились з тими, шо багатшими, притягали все зразу, чи були такі, шо не йшли забирать? Були такі, шо не йшли?

М. Г. — Були.

— А такі, як їх уже розкуркулили повністю, вже пішли в колгосп, то залишалися все-таки такі, шо не йшли у колгосп?

М. Г. — У колгосп? Багаті? Були такі, шо те, другі роботи тоді, а тоді ж таки усі поступали.

— А голодовку ви пам’ятаєте?

М. Г. — А чо, тридцять третій? Чоб б же я, як я чуть не здохла сама. Як не помнить. Моя мати, та встроїли її у пікарні хліб пекти робочим. Мати ж коли там та принесе, ліпеник спече який. То принесе, та вона ж нам дасть по крихті. То в мене в самої вже нога пухла. А потом мене брігадір устроїв ???, далеко, туди мене на ???, там був табор, каже — як те, то йти буде там їсти. То я як поїхала ото туди, він мене одвіз, та там була, поки й ??? став. І горох із стрючками варили, і які тіки ми не варили горох. То стрючки тепер зелені, а ми ж їх не чистили, із стрючками так і варили. Давали, то будеш ??? Де способний були, то дають тим юшки, а де не способне було, шо робить воно не способне ???, то тим не дають, то їм не дають їсти. То там і чоловік он був там коло того, вийде й впаде.

— А більше чоловіки гинули чи жінки?

М. Г. — Більше чоловіки, більше. Чоловіки більше. Баби меньше. Чоловіки більше. Ну, давали там по ??? хліба, тому ж, хто робе. А хто не робе, тому не давали. Ото ходе-ходе, упав, одвезуть його, та там яма була на кладовищі готова викопана. Та туди душ десять, і по десять клали. Страшне! Голод — це старше. Є в хаті повимирали, ні душі, ні душі, є в хаті померли. Мужики там в одній хаті, був дід, син його, і в сина три парубки було і дві дівки, і одна тіки дівка осталась. А то всі вимерли. Везуть ??? людей. Яму викопають, в чому були, то не так, як тепер ховають. А тоді вже не придивлялись ??? Страшне, страшне було! ???

— Але ж тут, але ж тут були плавні, тут була риба, шо можна було ловити?

М. Г. — Можна, можна, і плавні були. А шо ж у плавнях рибу ж ловлять, то ж так волоки були, волоками ловили. А де і щавель, то щавель, його як рвали. Щавель же, знаєте який. Кашка на ньому була, вже чухрали ту кашку, тоді дома сушили та ??? ту кашку, пекли ліпеники. Та із того, з кашки ще можна було, а з лушпиння я їла, то не можна було їсти, труїлись люди, воно ж гірке.

— А лушпиння з чого?

М. Г. — Із картошки. Картошку чистили ото та, кидали ж так. Зваре та потовче, та ото наміша туди або щавлю. І полову гречану їли. Шо тіки я не їла.

— А ви, дивіться, ж скільки риби було в плавнях, в річках?

М. Г. — Була, так а як же ти рибу ту возьмеш? Як же ти її возьмеш? Це як в кого волок, та ще й не способна людина, треба ж бродить, заброди тягать. То уже як те, то упаде в воду.

— А вудки були?

М. Г. — Вудки були. Вудили, вудили, вудили, рибу вудили. Так шо ж, ото в мене батько в нас тоже був рибалка, то вудками вудив літом. А то зімою ловив підсаками. Рубали та підсаками викидали багато. То ото отаке. А хто ж і так не можить. ??? Хоч і парубки були, а вони не понімали. Як робили, то, як де хлопці були отакі великі, год по п’ятнадцять, та робили ж уже. То вони в катьол ото падають, поки гарячий, гребуть, гаряче гребуть, та їх одпихають. А один упав на катьол і з катла ??? Страшне, це голодовка, ніде і ніколи, ніде і нікому не бажаю.

— Ясла в вас були? В голодовку тоді ясла були?

М. Г. — Були.

— А там, дітей там годували більш-менш краще, чи ні?

М. Г. — Там дітей дуже не годували, чи же вони годувамуть. Там давали їм борошна, галушки колотили, а потом ???

— Тому шо не було чого їсти?

М. Г. — Не було чого їсти.

— Але ж жили там і голова колгоспу, і ті секретарі?

М. Г. — Жили, жили. Шо ж вони, ??? воно ж таки те лучче жити, як там було. Шо він, той голова колгоспу зробить, аж нічого?

— А вони також помирали, голови колгоспу чи ні?

М. Г. — Ну не помирали голови колгоспу.

— Їм давали шось їсти чи шо? Вони лучче їли?

М. Г. — А шо вони їли. А такі ж були… ???

— А туди вже після колективізації, то там вже 1937-1938-й рік, чи були ясла тоді?

М. Г. — Були. Тоді вже були. Після голодовки, після голодовки дали хліба багато в колгоспі, по 3 кіла на день давали, то хліба вже багато. Я робила дояркою, то я получила хліба багато. Тоді вже дали усім, хто робив, оставсь живий, то усі получили хліба багато. І дітям ясла тоді вже открили, ясла були, і дітей годували нічого.

— А глядів там їх хто, дітей?

М. Г. — Кого поставлять.

— Кого поставлять?

М. Г. — Кого поставлять.

— Няньки були?

М. Г. — Були й няньки. Були старші, були й такі шо…

— А з скількох років діти там були в яслах?

М. Г. — Од году.

— От году?

М. Г. — Од году.

— Угу. А до жінка могла сидіти дома?

М. Г. — ??? До году. Більші там були й меньші.

— А я хочу ще спитати, чи оті жінки, які народжували, то вони як, до самих родів ходили на роботу, чи якось?

М. Г. — Ходили, не було декрету.

— Не було?

М. Г. — Не було.

— А бувало так, шо в полі народжували чи ні?

М. Г. — Ні, у полі не знаю. У нас в полі не народжували, а моя свекруха, це ж вона жила ще, то народила мого чоловіка — в’язала й народила на полі.

— Це свекруха ще ваша?

М. Г. — Моя свекруха.

— То це вона в пана робила?

М. Г. — Ні, вона жила сама.

— А вона сама жила?

М. Г. — Сама жила.

— Але мала землю вона?

М. Г. — Мала землю. Сама жила. Робила.

— А ваш чоловік був трошки з багатших чи ні?

М. Г. — Був.

— А ви були бідні, чи теж?

М. Г. — Мій чоловік був розкуркулений. Мати, не чоловік, а мати його. Мати, батько вмер. Ото оставив.

— А мати сама хазяйство вела?

М. Г. — Вела, вела, вела сама.

— А вона наймала когось, шоб помагали?

М. Г. — Наймали, наймали. Платили.

— А як він оце на вас женився, то як вона, була не проти, шо ви кріпачка, шо ви з бідної?

М. Г. — Ні, не була.

— Не проти?

М. Г. — Не проти, не проти, не було. Ото ж як розкуркулили, то то він поїхав у Харьков, та там в Харькові був. І ще там один був той брат, і ту, і матір, а ??? , і сестра була, то ті пооставалися. ???

— Вона бачить, шо ви там така роботяща?

М. Г. — ???

— А було так, шоб от заперечували, шоб женилися багатші з бідними, чи ні?

М. Г. — Та було. Де ж багатий, а де вони не бідні, то. Багатий то багатих шукав.

— Старалися так?

М. Г. — Ага. Старалися багатшу узять. А де бідна — не беруть. А є бідний, та багату возьме. І те бувало.

— Скажіть, а кумалися багатші з бідними, чи тіки?

М. Г. — Кумались.

— Кумались?

М. Г. — Кумались. Хто хотів кого, то кумались.

— А ніколи не відмовлялися від хресту чи відмовлялись, були такі?

М. Г. — Не можна було.

— Не можна було? А ваші діти хрещені чи ні?

М. Г. — Мої?

— Ага.

М. Г. — А які ж у мене діти, в мене одна. 

— В вас одна тіки була дочка?

М. Г. — Одна була дочка. Хрищена.

— А ви її зразу похрестили тоді чи?

М. Г. — Вже не було вже ж і попа в нас. А в Жовневі був, в Жовнево возили.

— Малесенькою ще?

М. Г. — Малесенькою возили.

— А не було так, щоб забороняли отоді після колективізації, ото тоді, щоб забороняли хрестити дітей там чи як?

М. Г. — Ніхто, хто хотів — хрестив. Хто хотів…

— Але церкви вже було у вас?

М. Г. — Ага, церкви уже не було.

— Закрита?

М. Г. — Вже не було.

— А ви везли кудись?

М. Г. — Везли в Жовнино. Брат мій возив.

— А в Жовнині церква була?

М. Г. — А в Жовнині було, ще правилося, піп був. Він на кватирі був, не в церкві, на кватирі хрестив.

— А це було холодно, то він хрестив на квартирі?

М. Г. — Холодно було, вона родилась восени.

— Чи крали в колгоспі, як ото ви пішли вже в колгосп, то чи крали там у колгоспі, чи ні?

М. Г. — Ні, в колгоспі тоді не крали.

— Боялися чи що?

М. Г. — Боялися.

— Боялися.

М. Г. — Тепер дуще крадуть, як тоді. А тоді ще й боялися.

— А було так, щоб засуджували за крадіжки чи що?

М. Г. — Було. ??? ходили збирали колоски, як те скосили, та убирали, то всігда ???. В нас і бабу там одну засудили.

— Стару вже?

М. Г. — Та вже й не молода. Позасужували.

— А одні в одних люди, сусіда в сусіди крали чи ні?

М. Г. — Ні, не крали, не крали.

— А хату замикали?

М. Г. — Замикали. Замикали хату. Ну шоб улазили в хати, то не було.

— Не було?

М. Г. — Не було. Не було такого. Ото й голод був, ну в хати не лазили. Щоб брали. Воно усі були не годні люди, о. Просить зразу, то ходили, й багато ходило просило. Так шо ж хто дасть?

— Милостиню?

М. Г. — Милостиню. Як уже в каждого не було нічого. Це вже де жили багаті, то ото в багатих таки шо було. А у таких же бідняків, шо ж, шо ж вона дасть. Ми їли ото в нас, ми сами жили, якби не корова, то й ми б померли. Та добра корова була. Наварим було, йде мати відро надвоє, чавун такий на те, та було жита трохи, та жито помелем, борошно та заколотим, та ото сідаєм усі, та ото по мисочці насиплять, мати насипе нам. ??? а ото те молоко оте. Ми молоко хоч і саме їли, так молоко ж таки, не вода. 

— Скажіть, а от робили весілля перед голодовкою, як колективізація почалася, робили?

М. Г. — Робили.

— Робили весілля? А гарні весілля були? Чи весілля такі були, свайби були гарні?

М. Г. — Були, були свайби.

— А скільки день гуляли свайбу?

М. Г. — Два дні.

— Два дні?

М. Г. — Два дні.

— І субота й неділя, так?

М. Г. — Тоді в суботу не гуляли. Неділя й понеділок. Тоді у суботу не починали. У неділю вінчаються, гуляють свадьбу, а в понеділок ходять же придане, то туди й сюди йдуть, о. В суботу тоді не починали, це вже тепер в суботу.

— А от гільце в вас було?

М. Г. — Було.

— То це коли починав, в суботу?

М. Г. — В суботу гільце хлопці шукали, уквітчають ввечері на день.

— На гільце наймали музик чи ні?

М. Г. — Обізатєльно, бо дерево ж убирали.

— Наймали музики? Музик наймали бояри?

М. Г. — Музики гармоністи. Та яка ж тоді музика — гармошка та бубон. Тепер же то таке та сяке.

— А тоді?

М. Г. — А тоді гармошка та бубон.

— І ото все весілля вона відіграє?

М. Г. — Відіграє. І на другий день відіграє. На скіки там воно договоряться, платять їм, і вони грають.

— А яких там танців грали?

М. Г. — Га?

— Яких танців грали?

М. Г. — Польки грали, та там іще якісь грали. Таких не було, як січас повидумовували. А раніше прості були.

— А ви не пам’ятаєте колективізацію, це тоді, як саме колективізацію, то комсомольці, чи вони робили такі комсомольські весілля, там без горілки, там чи як, чи до церкви ж так не йшли? 

М. Г. — Як?

— До церкви не ходили там, ось?

М. Г. — Комсомольці?

— Як комсомольці гуляли свайби? Чи пісень вони співали, чи не співали весільних, комсомольці?

М. Г. — Комсомольці у церкву не ходили. Не ходили, не вінчались.

— А як весілля ішло, то чи весільних пісень вони співали в хаті там чи?

М. Г. — Співали.

— Співали комсомольці, да?

М. Г. — Співали. Співали весільні, дівчата.

— А як вони одягалися, так само, як і всі одягались, чи якось по-іншому?

М. Г. — Ні, так само одягалися.

— Так само, як і всі? Ото і вінок одягали?

М. Г. — Одягали.

— А як тоді одягалися — вінки, вельони одягали, чи вінки або вельони?

М. Г. — А шо таке вельон? Була й хвата, ну не в всіх була хвата. А були самі цвіти.

— А комсомольці як були, то саму фату надівали чи?

М. Г. — Надівали, була фата.

— А де вони їх купували? Чи діставали?

М. Г. — Хто зна ж де вони брали.

— А ви як виходили заміж?

М. Г. — Нє, в мене свайби не було.

— Не було свайби?

М. Г. — Так.

— Та й усе. Розписались десь у сільській раді чи де?

М. Г. — В сільраді.

— А у церкві вже ж не вінчалися тоді?

М. Г. — Уже не було нічого.

— А потім не хотіли, шоб піти там от у церкву, не було? Опісля вже повінчаться?

М. Г. — Ні.

— Не було такого?

М. Г. — Не було такого.

— Заводу такого? 

М. Г. — Не було.

— А, скажіть, як на вечорницях ото або, було в вас таке, шо вечорниці?

М. Г. — Були.

— Були? А коли збиралися?

М. Г. — Коли? Ввечері.

— Це на свята було чи це якось?

М. Г. — Та було таке — Масницю наставляли там, Різдво, різдвяними святками гуляли. Так же не було, а то празники як які. Тоді ж було і на Різдво собирались. Були, були такі.

— А на вечорниці ото збиралися, да? То як ви, співали там шось, танцювали?

М. Г. — Співали і грали, тоже ж музика була.

— А на чому грали?

М. Г. — На гармошку грали.

— Більше на гармошку?

М. Г. — Більше на гармошку.

— А скрипки були колись чи ні?

М. Г. — Були скрипки.

— Була скрипка?

М. Г. — Були. Балалайки. Отаке, отаке вже. Таке вже не було там, як січас є.

— А балалайки самі робили, чи десь купували?

М. Г. — Ні, купували.

— Купляли. А не було таких, шо робили скрипки самі в селі, або балалайки?

М. Г. — Не знаю.

— Не знаєте?

М. Г. — Не буду казать такого. Не було, такого не бачила. А коли гуляють, то сами ???

— Частушки співали в вас?

М. Г. — Співали.

— Під гармошку?

М. Г. — Під гармошку.

— А на українській мові чи на російській?

М. Г. — Не помню.

— Не помните?

М. Г. — Не помню.

— А коли було, от більше, більше грали вже після десь, після війни чи до війни? Більше збирались на вулицю?

М. Г. — До войни.

— До війни? До війни, це десь ото перед войною туди?

М. Г. — Перед войною, до войни. А вже після войни уже не було гулянок.

— Не було гулянок? Ще хочу запитати за, як після голоду в вас було, то чи ходили туди на могилки?

М. Г. — Ходили.

— Ходили. До отієї великої могили, шо там всі разом?

М. Г. — Хто ж туди ходив? Як рідне осталось яке, то ходили. А з тих там які хоч. ???

— Були так, об разом ішли туди д тієї могили?

М. Г. — Нє, не було.

— А та могила ще в вас є в селі чи ні? Пам’ятають її, де вона чи ні?

М. Г. — Так це ж могила в Морозівці затопша, вона затопша. А чоб ми не пам’ятали? Знають усі — ото рідне моє, то моє, а то ті, шо з голоду померли.

— Так і казали, шо ті, шо з голоду померли, то якби разом, а як панахидки носить, то їм туди носили чи ні, на ту велику могилу?

М. Г. — Ніхто не носив.

— Ніхто й не носив. А ті, шо пооставалися живі?

М. Г. — Ті пооставалися, хто рідний остався, то там чи дочка, чи мати, чи хто, то на своїх могили.

— А до тії загальної, шо то така?

М. Г. — А ті, загальна стояла вона.

— Ніхто не?

М. Г. — Ото як робили підправляють, то та є такі, шо підправе й ту могилку.

— А тоді, як вас виселяли, то чи йшли прощатися туди на могилки до рідних, бо їх же позатоплятимуть?

М. Г. — Хто ж там ішов прощаться? Є викопували та привезли сюди. 

— Правда?

М. Г. — Ото, да, це скікиу нас, дві, дві душі викопали. Чоловік був та син її. То викопали батька.

— І переховали сюди?

М. Г. — Сховали тут на старім кладбищі.

— А то більш ніхто так і не викопував, нічого?

М. Г. — А ті не викопували, не викопували.

— А це вони були недавні, чи давно померли, а їх всеодно?

М. Г. — Він давно вмер, і вони його, викопали труну, негодна вона. Ну вони зробили ящик новий, і переклали ті кості, і забрали сюди. А то як переселяли, шо вмер, ще не переселились, то сюди везли.

— Привозили вже сюди?

М. Г. — Вже сюди привозили. Тут ховали. А то так у воді лежать, бовтаються. Море там велике скрізь.

Жінка — … їх на кладовищі викопали.

— Рідні, рідні викопували?

Жінка — Нє, нє, була спеціальна бригада, викопали в степ, там у степу єсть кладовище в Броварах, і туди перевезли. Там ще єсть ця могила, велика могила, перевезли туди. А оце Морозівка, Чигирин Діброва, Пугачівка, Плависте, Лебехівка — це все затопили. Побережжя, то всі вони там остались. Ото хіба хто сам, може, викопав.

М. Г. — Ото, хто сам. Сама, ото в нас сама жінка викопала чоловіка свого. А то, там.

— А то влада розпорядилась отак, шоб ото перенести все кладовище?

Жінка — Да, то вже впослі, як уже до гори дойшло сюди до ??? кладовище. А те ж усе, все, я ж кажу, як раньше ми оце жили? В нас річечка, Сула там. Було, перебродиш, вода така, як скло. Оце так як дивишся – пісок, водички зачерпнеш, напився, і пішов. А було в плавнях, вже, я ж кажу, в 1952-му я закінчила технікум, в 1953-му, ну вода, там болото таке, то прогорнули латаття, стрибають там такі, прогорнули, бутилки встромили з-під молока, набрали і п’ємо воду. А тепер…

— Як збиралися ото на празники великі — жінки окремо, а чоловіки окремо збиралися, як ото сиділи? Як гуляли баби, ось, то чи баби окремо, а чоловіки окремо?

М. Г. — Нє, разом.

— Разом?

М. Г. — Разом.

— Ото сидять і балакають?

М. Г. — Балакають, сидять. Нє, такого не було, шоб одділялися. Хоч і в хаті гуляють, то всі гуляють умісті. Не було, шоб одділялися. За стіл сідають, мужики сідають і баби сідають. Не було такого.

— А ви пам’ятаєте як, чи розказували якісь оповідання там, про шо говорили от люди, як сиділи там, на колодках?

М. Г. — Та тоді балакали, ага, шо хоч балакають.

— А інтересно, про шо саме, так вам запам’яталось може?

М. Г. — Толі балакали найбільше перед войною, усе балакали за войну, перед войною – буде война.

— А до войни ше забагато про шо тоді говорили?

М. Г. — Тоді ж тоже таке, тоді ж тоже…

— Про шось розказували?

М. Г. — Розказували, де, як тоді ж таке. Набігали такі, банда. Тоді ж не малось тоже. Раз такі ті, гайдамаки, раз ці, більшовики. Один ж одного перегуляли, перемовили. Це кого переміг — більшовики ж перемогли. А тоді ходили, які хоч — бандами. ??? через Сулу перебираються. Та раз банда наскочила на більшовиків туди — ті відтіля стріляють, а гайдамаки відціля стріляють. 

— А були в вас такі, шоб ішли проти більшовиків, шоб ????

М. Г. — А чого ж? Були які хоч.

— Були?

М. Г. — Були, були.

— А із села були такі, шо?

М. Г. — Були й з села, були й, хто, кому надоїло як жить, то було, шо хоч. Як багатіші робили хуже, а тим вже плохо було жить, то, то було, шо хочеш.

— ???

М. Г. — Ішли. Ішли, іздівалися. У нас у самому селі було, шо піймали їх, били, заводили десь до багатих у клуні, іздівалися з їх.

— З більшовиків, да?

М. Г. — З більшовиків. Як хоч, били. Убивали є. Поб’ють його, пустять, то він такий тільки живий та теплий іде.

— І вони організовувалися в якісь такі групи?

М. Г. — Да, да, да, в банди. Банди були.

— А люди як до цього ставилися?

М. Г. — А шо ж люди? Люди не виживуть, як будуть балакать. Бо як будеш балакать, то й тобі те буде. Мовчать. Як, шо вони не роблять, то мовчать. Цього не можна було казать. Бо як скажеш, то й тобі буде.

У нас тоді були червоні, більшовиків. 

— А якісь інші прапори були?

М. Г. — Білі були.

— Білі прапори?

М. Г. — Ага, білі, у гайдамаків білі.

— А до гайдамаків які приставали?

М. Г. — Багаті.

— Багаті?

М. Г. — Багаті приставали.

— А було так, шоби займали вони село, чи ні?

М. Г. — Було, було.

— А тоді що вони робили, якщо займали?

М. Г. — Так вони не надовго, їх вбивали і ті, і ті. Тих побили, то друга банда явиться. Було, було які хоч.

— А люди кому співчували більше — більшовикам чи тим?

М. Г. — Більшовикам.

— В основному?

М. Г. — Більшовикам.

— І помагали, і все?

М. Г. — Більшовикам.

Конешно, руку тягли за тим, бив його, там в нас одна, он кого не добили там більшовиків били, били. А вона вийшла, жінка, та каже — ти ще й язика йому одріж. А люди ж чують, бо сусіди ж жили близько, шо вона каже. А тоді вже як те, то казали, шо казали, як іздівалися із його. Було, було шо хочеш.

— Були такі баби-повитухи чи ні?

М. Г. — Які?

— Баби-пупорізки?

М. Г. — Були.

— Були? А багато в вашому селі було?

М. Г. — Ну, немало.

— Були, да?

М. Г. — Оце я родилася, оце семеро родила, то не було ж у нас лікарні або лікарів, баби.

— Баби брали?

М. Г. — Баби брали.

— А у вас уже брала баба чи в лікарні?

М. Г. — В мене дома, тіки кушорка. 

— А, приходила додому?

М. Г. — Привозив чоловік, вона мозолівська сама була кушорка.

— А ви не пам’ятаєте як тоді — забороняли, шоб баби приймали роди?

М. Г. — Ні, не забороняли.

— Не забороняли?

М. Г. — Не забороняли.

— Ото однаково було, шо кушорка приймала, шо баба, да?

М. Г. — Оце у моєї матері дві було. Одна, то дві їх — одна брала й друга брала. Не забороняли їх. Бо в кушорок нема такого, шоб у лікарні родила дитину.

— Кушорок було мало, ви кажете?

М. Г. — Мало, мало, їх мало було. Оце вже я та родила, то були вже кушорки, ну в нас не було, це в Мозоліївці була хароша кушорка, то вона була в мене два раза, у мене були двойнята ще, двоє дітей було. І ті приїжжала вона, вони неживі родилися. То привозив чоловік, це було ще до войни, привозив з Мозоліївки. А таких у селі не було.

— Шоб баби були?

М. Г. — Шоб кушорки.

— Шоб кушорки.

М. Г. — Шоб кушорки. Баби були, баби були.

— А шо бабам платили?

М. Г. — Платили там — чи полотна давали, чи купляли платок там, чи дуже там не думав. Вона ж там упорається.

— А оті жінки тримали якесь хазяйство чи ні?

М. Г. — Аякже.

— Теж тримали, да? А землю вони мали, чи як, чи вони вже були такі старі?

М. Г. — Старі, старі баби були. В нас, в мене вже баба, я і січас помню, яка була, стара, стара ходила. Умре, та ото вже молодші. То, було, вечерю як носимо, то несем до його баби і до моєї баби.

— До тих, шо брали?

М. Г. — Шо ті, шо брали. То вони там дають нам грошей.

— То це єслі вечеря, то це бабі, шо брала, і до хрещеної, да?

М. Г. — І до хрещеної.

— І до хрещеної?

М. Г. — І до хрещеного носять. В мене хрещена була із хрещеним в одній хаті. То, було, несем вечерю там.

— А було так, шо ці жінки тільки жили на те, шо вони оце промишляли тим, шо брали дітей?

М. Г. — Нє, нє.

— Мали хазяйство?

М. Г. — Мали, мали хазяйство, хазяйнували, мали все.

— Вони жили при дітях чи й окремо, самі були?

М. Г. — Є й при дітях, у кого діти були. А є жили, як старе вже. І таких мало, при дітіх жили всі.

— При дітях усі жили старі?

М. Г. — Ага, ага, моя баба, був син у неї і дочка, ну дочка вийшла заміж, а син коло неї був.

— А було так, шоб залишалися старі жінки, старі жінки або чоловіки залишалися самі зовсім, ніхто ними не опікувався? Чи було мало такого?

М. Г. — Такого мало було.

— Але були такі випадки?

М. Г. — Були. Мало такого, шо сама жила.

— У хаті сама жила?

М. Г. — Мало було. Тоді матері, діти доглядали тих, чи мати чи батько, поки вона доживе віку. Побільше отаке було, шо жили, доглядали, не одходили. Де такі, шо вони повиходили, може, де дальше, то приїжжали.

— Крім бабів, оце таких, шо, шо брали дітей, то чи були такі, шо ходили по весіллях, і варили їсти? По весіллях, по свадьбах ходили і варили їсти?

М. Г. — Варили.

— А як на них казали?

М. Г. — Кухарки. 

— Кухарки казали, так? А було так, шоб одна добре варить, друга гірше варить, то ту брали, шо краще?

М. Г. — Та тоді брали ту, як харашо варе, і тепер так само. Шо те тут, як хто вмре — ота варила, то беруть ту і ту. Там дві-три кухарки.

— Кажуть, шо страва лучча в тієї чи як?

М. Г. — Та вже ж. Лучче готове.

— Лучче готове?

М. Г. — Лучче готове.

— А шо їм платили?

М. Г. — Та платять. Не знаю, шо платять. Тут ось жінка вмерла від чоловіка недалеко од нас, то шо вони там платили, було три кухарки, три кухарки було.

— Ага, а колись одну наймали кухарку на весілля, скажем?

М. Г. — Мабуть, не одну.

— Не одну?

М. Г. — Не одну колись.

— А скільки?

М. Г. — Та одну наймали, а то помагали свої багато. Їй помагали, в обшем, родичі свої. У кого там є там чи сестра, чи шо, то поможе там шо.

— Але найбільше їм шо давали оцим бабам, шо на весіллі варили, шо їм?

М. Г. — Гроші. 

— Гроші? Гроші платили, так?

М. Г. — Гроші.

— А якусь — рушник давали якось чи? 

М. Г. — Та, ну шось та дають, платки дають, платки дають, дають платки.

— І ще цікаво, чи були в вас такі жінки, шоб от, як на весіллі треба співати весільних пісень, то шоб їх наймали, бо вони добре співають?

М. Г. — Були такі.

— Просили їх, так?

М. Г. — Просили. Приглашали, в обшем, на свайбу, і вони гуляли й співали.

— Заспівували?

М. Г. — Ага.

— А шо їм платили?

М. Г. — Хто зна шо, я не приходилось мені нікого питать, шо платили.

— А такі, шо голосили за покійником, шоб наймали їх, були такі? 

М. Г. — За покойником?

— Шоб поплакать?

М. Г. — Е, таких не було.

— Такого не було.

М. Г. — Є плачуть, так їх не просять, ну яке і горе, ну то воно піде чужим поплаче. Чи хай чоловік в неї вмер недавно, там хто, то вона піде поплаче. 

— І за чужим поплаче?

М. Г. — І поплаче за чужим.

— А їм за це гроші не платили?

М. Г. — Нічого їм не платили.

— А плачуть у вас, і приказують так?

М. Г. — І приказують, все. Як трудно жить без чоловіка, як чоловік.

— А як за матір’ю, то теж? 

М. Г. — То й за матір’ю.

— То якось інакше приказують?

М. Г. — Та еначе. Мати, шо тепер мати, тепер не шкідна.

— Та чого?

М. Г. — Чого тепер за метерею плакать?

— А ви не знаєте, як ото плачуть, як приказують, не могли б так показать?

М. Г. — Нє, це треба в когось навчиться. Затужить, то, може, й розкаже, й прикаже.

— А в селі такі були в вас жінки?

М. Г. — Були, були.

— Були, шоб притужували?

М. Г. — І в нас є такі бабки, шо заниють.

— А живі ще які жінки?

М. Г. — Я ж січас є вони, є й молодші, є й старіші. 

— Старіші. Хотіла спросити у вас за відьми, чи в вас були колись відьми?

М. Г. — Відьми були.

— Були?

М. Г. — Були. У селі багато були.

— У селі? А шо вони робили?

М. Г. — Шо? Шо вони робили — корови портили, доїли ходили. На людей чіплялись.

— А як це, як на людей?

М. Г. — Раніш, тепер, бачте, немає ні відьмів, ні привидів, нічого. А раніше були привиди, відьми. Іде, іде, почепиться на шию собака. А шо ж за собака? І не одчепе. Несе її, буває, в хату, унесе. Вишивки не було в те врем’я, шо було ??? не було, а досвідки, то парубки йдуть, то вона почепилася, та й несе в хату. Там уже в хаті вони те, нічого їй не зроблять. Вони не можуть, шоб окалічить її, чи шо, вона не дасть її. Таке, шо не дасть, то і викинуть її надвір.

— А то треба було шось примовити, шоб вона злізла, чи шо?

М. Г. — Та ото вже її там почнуть то пальці одрізать, пальці поодрізають їй.

— А ото воно в якоїсь собаки чи шо?

М. Г. — Собака ж. А вже на утро вона прийде та плаче, шо в неї пальці поодрізали.

— Таке було?

М. Г. — То ж відьма була. В нас і на вулиці багато було. Оце моя баба пупорізна відьма.

— І пупорізна баба, і відьма?

М. Г. — І відьма була. Так вони ж роблять, тож учаться.

— Учаться?

М. Г. — Аякже!

— А в кого вони?

М. Г. — Хто ж таке дав — треба крізь дверки лазить, треба вивчиться так, крізь дверки треба. Є перевертається голкою, є собакою, є людина чимсь перевертається, людина не йде така, як туди.

— А вчилися вони одна в одної якось, чи?

М. Г. — Видно, ж, одна в одної.

— Чи бували шо такі, шо й народжені відьми?

М. Г. — Є й народжені.

— Бували й такі?

М. Г. — Бувало, відьма народжена.

— А ви бачили її зблизька отак відьму? А, то ж ваша, кажете, була пупорізка.

М. Г. — Бачила. Така ж вона обнаковенна вдень, обнаковенна, як і те.

— І сім’ю вона мала? 

М. Г. — Мала.

— І чоловіка?

М. Г. — Чоловік був.

— І діти?

М. Г. — І діти. Дві дочки було, замужем ті дочки.

— А дочки не були такі? 

М. Г. — Ні. А син був каліка, от. Одні казали — ото вам Бог і дав.

— А не боялися її, шо вона відьма й пупорізна баба?

М. Г. — Не боялися, нє.

— Не боялися? На дітях, дітям нічого не робила?

М. Г. — Ні, дітім не робила. ??? Коли шо й купить, і платочок, чи шо.

— І знали, шо вона відьма?

М. Г. — Знали.

— І оце пупорізна баба?

М. Г. — Да.

— Це ваша родичка?

М. Г. — Да, це моя баба. А було в церкву, церквою ходе, в церкву ходе, і все. Коли, було, витягне з пазухи мені бублик або печинину — на, онучко. Дасть мені, а я візьму та закину. Із пазухи вона витягне.

— А мати вам казала — не бери від неї, чи як?

М. Г. — Ні, мати каже — не викидай. Не нада, принеси додому, а не кидай, гріх кидать хліб.

— Як помічали за нею, шо вона відьма?

М. Г. — Ну, вже ж люди примітили, увечері собирається, увечері переміняється. Ходе куди там, чи до корови, чи шо. Молоко ж нестиме, то ніхто ж не знає, шо воно за молоко.

— А чого?

М. Г. — То то ж учиться, і на відьми вчаться. Є родяться, а є робляться.

— А якось, були такі, шо відробляли від відьом у вас? Баби такі, шо одробляли?

М. Г. — Бували.

— Були, да?

М. Г. — Бували. Бували такі.

— Але було більше відьом, чи тих, шо поробляли, чи тих, шо одробляли?

М. Г. — Оце моя мати каже, воно вона в попа служила, тільки не в нашого, а в Чигирин Діброві вони жили, то каже — корови подоять, у те, виють, то на вовка. Та надою тільки. Матушка, каже, бере, ставе те молоко, кип’ятить, на те, на кип’ятіння ставе. Діти, пийте молоко. А вона тоді сама прийде. І просе ж просе, шо прийми тільки, не кип’яти. То молоко, а воно у неї кипить всередині. То оце мені моя мати розказувала. Шо, каже, прийде, проситься, ти більше будеш, матушка каже. Не буду, не буду ніколи, ніколи нікого. То вона прийме, каже, те молоко.

— А як вони помирали, оці відьми, то як їх, якось важко вони помирають, чи так само, як і всі?

М. Г. — Та чого, бувало, й важко, бувало всяк.

— А як це вона, як помирає, то шо їй там, не може вмерти, чи шо?

М. Г. — Ну то, видно, вмирали ??? 

Шо заявляли, то й попи не ховали.

— Попи не ховали їх?

М. Г. — Не ховали.

— А хто це, люди заявляли попам?

М. Г. — Да, люди заявляли, шо не ховайте її. Шоб піп не був коло неї. Сами їх, сами загортали.

— А їх там на кладовищі, чи десь інше?

М. Г. — На кладовищі, на кладовищі.

— На кладовищі, тільки шо без попа? 

М. Г. — Тільки без попа.

— А це баба, та шо відьма, казала, шоб мене з попом не ховали, чи люди?

М. Г. — Люди, люди, люди як знали, шо вона уже винувата, оце ж шо…

— То загортали її?

М. Г. — Загортали ж.

— А потім панахиду ставили по ній, чи ні, люди, родичі?

М. Г. — Родичі, оце не помню, чи ставляли, чи не ставляли.

— Як колективізація стала і потом вже ця нова влада, то чи вони оцих відьом?

М. Г. — Уже не було.

— Уже не було?

М. Г. — Уже відьми не були у тих, уже не було, шоб чіплялись, привидів ніяких не було. Оце ж було привидів скіки. Було, привид — іде, йде, ??? за ним почне гониться. Вони ті дрючки заберуть, та гонять, гонять його. Та там одного чоловіка йшла ж партія, та вони не по тому чоловікові, та й глухий став.

— А то чоловік переробився, да?

М. Г. — Ні, цей чоловік ішов, а вони ж думали, шо по відьмах б’ють, а вони по чоловікові. Ото ж бачте, яка вона, та відьма. Вона знала. Треба вивчиться, тоді робить відьмой. 

— Такі були, шо лікували людей зіллями, ото таким усим?

М. Г. — Чим?

— Зіллям шоб лікували людей?

М. Г. — Були, були.

— Шоб оце баби більше, чи чоловіки?

М. Г. — І чоловіки були, й баби були.

— А шо вони лікували?

М. Г. — Та так, у кого шо. То лікарства ті, трави рвали, трави.

— А в селі були такі, шо, чи десь ходили в сусідні села?

М. Г. — В сусідні, в нас таких не було.

— А в сусідньому була така баба чи чоловік, шо лікували травами?

М. Г. — Були баби, та й чоловіки були. Їздили туди десь недалеко в село. І тепер їздять.

— Скажіть, а в тих відьом, то були якісь прізвиська такі, шо їх по-вуличному якось називали? 

М. Г. — Та були ж, а чо.

— А як їх?

М. Г. — Ну, не кажуть же — відьми, а живе людина.

— То якось кажуть на неї по-вуличному?

М. Г. — Кажуть.

— А не пам’ятаєте, як казали?

М. Г. — Ну як хвамилія, так і називали.

— Так і називали?

М. Г. — Так і називають.

— А оця баба, шо була й пупорізка, і, то як на неї казали, відьма?

М. Г. — Та на неї як хоч.

— А скажіть, як?

М. Г. — Я хвамилію її забула.

— А так як казали по-вуличному, так і кажіть?

М. Г. — Баба Бурбичиха казали.

— Бурбичиха? А чого так казали?

М. Г. — Ну, так на неї казали, вона така гладка була.

— А, шо гладка була?

М. Г. — Ага. Так на неї казали.

— Школа була у вас у селі?

М. Г. — Була.

— Була. А хто там був, вчителював?

М. Г. — Оце попові дочки. Оце мене занімала попова дочка. А то були директор, вчителі, і там були вчителі разні.

— А ви скільки платили тим вчителям?

М. Г. — Скіки там, я два класи закончила. Ну ця, попова, була хароша. Хароша вчителька була. А є — били страх.

— Били?

М. Г. — Били страх.

— І вчительки жінки били, чи чоловіки?

М. Г. — Там один, Котляревського його хвамилія, директор школи був, так бив так, шо. Раз зайшов, а бігали по партах, ну а він побачив. Та зайшов та одну дівчину так збив, шо вона не вийшла, і там вона осталася. І посідали всі на те, а її нема. Ходили шукали, найшли її дівчата, повели її в школу. Били, вчителі били.

— А батьки як до цього ставилися?

М. Г. — А батькам ще й не можна було й казать нічого. Ну, якби тепер, то, не те б сказали, якби там торкнув де вчитель. А тоді мовчали, не займали. Те, та кажуть — та не ходи, та не роби, та не те в класі, не робіть нічого шкоду те, не те. 

— … училися діти?

М. Г. — Га?

— Українською мовою вчили дітей?

М. Г. — Українською.

— Українською. А книжки читали українською?

М. Г. — Українські і російські були. І тоді ж були ті, задачі, ті були, учили Бога, про Бога все, отоді ж були всякі. Піп, було, кажду суботу ходе.

— ???

М. Г. — Хлопці в нас отдєльно такий босякуватий. То тоді часто було.

— То вчителі?

М. Г. — Церкву Спасителя найбільше. Закони були. Де народився, як він…

— … були в вас удома?

М. Г. — Не було в нас ні книжки, як ми жили бідно, не було за шо куплять ті книжки.

— Платили держава?

М. Г. — Платили. За те, шо ходив у школу, плате.

— Батько платив? А шо ваш батько платив? Чи зерном платив, чи грішми?

М. Г. — Грішми, грішми. Грішми платили.

— А батьки вас дома били чи ні?

М. Г. — Бувало.

— Били дітей? За те, шо не вчилися, чи за те, шо десь за шкоду якусь?

М. Г. — Може, й шкода яка, ну мене батько й не бив. 

— А мати?

М. Г. — Мати, бувало, шо коли ганчіркою, коли рушником. Так не била.

— А сварилися ваші батьки дома чи ні?

М. Г. — Сварилися.

— Сварилися? А бив батько матір чи ні?

М. Г. — Бувало, шо те, шо батько не б’є, а мати рушником та віником. Ми на піч поховаємось. А вони стьобуть. А батько мовчить, не каже, то вони на батька напустять.

— Мати?

М. Г. — Мати, шо ти не скажеш нічого.

— А хто старший в сім’ї в вас був — батько чи мати? Грішми розпоряжався?

М. Г. — Батько.

— Батько?

М. Г. — Батько.

— … чи ні?

М. Г. — Ви знаєте, мало.

— Не було так шоб?

М. Г. — Не було. Як не жили, як не жило, а не було оцього, шоб покинула. Було таке, шо дівкою кине де дитину, це було. А такого не було. Як живуть, і б’ються, й лаються, й споряться, і все, а не розводились, так як тепер.