Рева (Заєць) Пріська Федорівна, 1909 р.н.

Ага. Сестрина була кумою. Раньше як народилася так зразу.

— На другий день хрестили, чи на третій?

П.Ф.: Та зразу! Сьодні народиться до обіду вже повезуть. Покупали й повезли. А вона приїхала вже й похрещеної не було. І каже: «ой в мене нога» та й «нога-нога», вже що ж таке з тією ногою? А воно все дужче й дужче. Другий день, третій день… На четвертий день поїхали, привезли бабу. Там Зайцівка, то туди дальше, там баби такі товсті, одна  [нерозбірливо] , одна Полінещиха. Привезли, а вона й каже на батька: «Моя ж ти дитина, чого ж ти раніше не привіз? Зурочили, й схватилося. На нозі отаке п’ятно. Вже нічо не зробимо, не відшепчим. Уже щитайте без жінки осталися». Він почав плакати. А дитина ж така манюсінька. Дні тій дитині. Ну отак вона тиждень полежала, то Антон їй ліжечко зробив, прям як сьогодні бачу, погоріла – тиждень полежала вмерла, а дитинка та осталась.

— А чи цей дід ще комусь щось робив в селі? Що люди говорили?

П.Ф.: Я знаю те що в хаті говорили, маленька була.

— Чи батько Ваш пішов до того діда? Сварився з ним?

П.Ф.: А що б він сварився? Батько в мене прийшов з войни – жовтяниця була… Жовтуха напала, о. Куди та він піде. Зостався, ми четверо зосталися. Ну вже п’ятеро. Дві дівчини, два брата і я.

— І як ви жили?

П.Ф.: Отак і жили. Брат був, самий старший, дитинку ту взяла хрьосна, сестра матері.  [нерозбірливо]  Дівка вона. Забрала ото все чисто, корова у нас була  [нерозбірливо] .

— Що у вас ще було? Коровка, свині…?

П.Ф.: Корова була, свині, вівці були.

— Чи була коняка?

П.Ф.: Не було коняки.

— А землі скільки було?

П.Ф.: Гектарів три.

— З якої війни повернувся Ваш батько?

П.Ф.: Я не пам’ятаю… Там красні й білі знаю, що були. Білі й красні. Чула кажуть: «Це красні йдуть».

— Ваш батько за кого був?

П.Ф.: А Бог його знає… 

— Коли Ваш батько повернувся, хто обробляв землю?

П.Ф.: Син, він вже такий парубочок. А тоді корову продали, коня купили, тоді на ньому обробляли.  [нерозбірливо]  А тоді батько трошки піддужав та оженився. І привів дві дівчини ще, її. Пожили трішки і батько вмер. А вона осталася, така хороша жінка була. Вже мені 14, Іван парубок уже був. І давай вже, женитися. Мене беруть хазяйнувати. Курки були, корова була, телиця була, перепелицю віддали.  [нерозбірливо]  І Іван потім оженився. Там взяв таку сердиту невістку, дуже зла-зла.

— Вона прийшла до вас? У вашу хату?

П.Ф.: В нашу хату. Вообще нехороша вона й до мачухи була. Гризлися. То вона в неї украла.  [нерозбірливо]  То кофточки, то постельнє спала на нашій… 

— Чи Ваша мати багата трошки була?

П.Ф.: Багата-багатенька. 

— Вона від багатих батьків чи придбала сама?

П.Ф.: І від батьків і сама придбала, держала ж корову, і вівці були і свині були. А туди віддали телицю, корова зосталася. Тоді Іван й оженився. Одну дитинку, другу, а вона така неспокойна.  [нерозбірливо]  Брат зостався в тій хатці. То ми перейшли в ту хату, що зробити – вона мене виганяє.  [нерозбірливо]  Тоді чахотка напала, і вмерла. Він ще раз оженився. Ще одну взяв. Дві дівчини, прийшла з дитиною, і я ж сестра не замужем. Жив один по сусідству  [нерозбірливо]  Як це страшно… Тільки пішли в колгосп і тут війна.

— Коли Ви були дівкою, то ходити в наймити?

П.Ф.:  [нерозбірливо] 

— А в кого Ви служили?

П.Ф.: Я служила отам, де верхівка, ходила до дітей. Там дівчина і хлопчина. Хлопчина років шістнадцять, а дівчина років дванадцять. Жила в Минківці у  [нерозбірливо]  Тоже брали такі багатенькі.

— Він хазяїн був чи пан?

П.Ф.: Він такий… Куркуль. Отам у Минківці розбирали потім багатих людей, розпродували. Вивозили на дорогу і хто більш дасть.

— Як аукціон тепер називається? Розбирали лише хати чи й віз, коні…?

П.Ф.: І коні брали розпродували і все брали, подушки…

— Це сталося коли колгоспи почалися?

П.Ф.: Ага. Так ото куркулів розкуркулювали. Продавали. То і мені сказали іти, я така послушная була. Щоб не посчитали за куркулів.  [нерозбірливо]  Хотів оженитись на мені, та я не схотіла

— То його син?

П.Ф.: Син його, каже: «Оставайся туточко, бо ти добра душа». Хотів оженитися.  Та я не схотіла – далеко від рідні, від брата, і сестра була. То я не схотіла, пішла. Молотили раніше машинами. То на машині послали мене на скирду, де на скирду скидають.  [нерозбірливо]  То і казали, щоб мене не обіжали, а то люди скажуть: «Що ти обіжаеш роботницю, та ще й сироту?»

— Яке було прізвище у того вашого господаря?

П.Ф.: Позабувала.

— То він був куркулем чи просто хазяїном? Коли Ви пішли до нього в наймити?

П.Ф.: Я пішла до сиріт. Сироти осталися.

— То він не був куркулем?

П.Ф.: Опікуни. Сусіди: один опікун і другий. Там і розщитувалися.  [нерозбірливо]   А він бросив жінку  [нерозбірливо] 

— Чи він був такий куркуль чи господар чи хто?

П.Ф.: Ні. Він бросив жінку та пішов із дому. Що жінка з двома дівчинками, год вісім. Ото приїде, не йде додому, а йде до мене, я її нагодую. Кажу: «Давай я поїду до діда та возьму води такої». 

— Щоб він помер?

П.Ф.: Ні, щоби…

— Щоб повернувся?

П.Ф.: Повернувся. Бо жінка хороша. І батько-мати… З батьками жила.

— А якої води набереш? Як Ви кажете?

П.Ф.: Був дід такий, шептало. То бутилку води принесеш, він її держав, держав…  [нерозбірливо]  Каже воду у кашу насипеш  [нерозбірливо] 

— За цією водою Ви йшли чи жінка?

П.Ф.: Ні, жінка, жінка. Жінка ходила. Ото поставе, він прийде то тієї води дасиш. А тоді як, опухне, поставили на столик а я… [нерозбірливо]  Оце я проробив ніхто не  [нерозбірливо] … як оця дівчина. Як заколе… І коле і коле, я вже там дивилась-дивилась і коле. Ходила, нічого. Поки там дід прийшов виривати волос. Той палець…  [нерозбірливо]  Пішла до бабки, бабка світла. Я кажу: «Бабушка, в мене палець…» Вона: «Моя дитино, я тобі зараз водички нагрію» Нагріла водички каже, сідай, туточко. Дала їй руку, а вона так… [нерозбірливо]   І я заснула там тихесенько, вона пошептала. 

— А що баба шептала?

П.Ф.: Від волоса.

— Що таке «волос»?

П.Ф.: А Бог його знає, така болезнь. Болезні разниє. Від бишиха шептала.

— А що таке «башиха»?

П.Ф.: Башиха таке, опухає. Морда опухає, рука пухне.  [нерозбірливо]  Мого сина… Невістка мене, братова ця, шептала. Я кажу: «Піди до Одарки». Парубок: «Піду я, пошечіть мене, піду до врача». Пішов. Він йому дрожжей дав. Я кажу: «Одарко, піди пошепчиш, вже порозтираю щось». І на роботу пішла. Прохожу – сидить. Питаю: «Приходила баба?» «Приходила». «Ввечері підеш?» «Піду». Як підійде кров то відкину, а як не підійде… Ну підійшла.

— Як це «підійде кров»? Того хто шепче?

П.Ф.: Так, кров того шо шепче. Як підійде кров то помагає, а як не підійде… [нерозбірливо] 

— Чи жива ще Одарка?

П.Ф.: Померла.

— Вона всім шептала в селі?

П.Ф.: Всім шептала, і хорошо шептала. Та вмерла.

— А немає нікого тепер, хто б шептав?

П.Ф.: Дунька Катричка.

— Скільки їй років?

П.Ф.: Та вона вже на пенсії. Одна женщина прийшла, та й наврочила, очі попідпухали, почала харчати, нічим дихати. А вона каже: «Що робить?» Я кажу: «Піду до Катрички». Чи Катрі, то я на неї так. Кажу, ну так і так.  [нерозбірливо]  Вона вміє шептати все. То каже не можу дихати, вона задихається. Завела її в хату. Почала шептати. Питаю: «Як там моя невістка». Каже, спить. Вона шепче, хорошо шепче.

— А як вони це роблять? Як вони зурочують, як ота жінка невістку?

П.Ф.: Та хто зна. Уроки це не каждий. Не кожна людина так може, не рождається. І те що врікає – воно не винувате.

— А те що врікає, то врочить?

П.Ф.: Те що врікає не зна, що вона врікає. Воно не винувате.  [нерозбірливо]  Невістка дуже страдала від тих зурочень, очі попідпухали, страшне.  [нерозбірливо]   Яка вслух каже, а яка нишком.

— Це теперішня Ваша невістка?

П.Ф.: Так.

— А що можна зробити, щоб уроки на тебе не напали? Чи можна зробити так, щоб не наврочили? Якщо, наприклад, знаєш, що йде той дід який врочить?

П.Ф.: Ну. Хто каже: «Небо-земля». 

— Так як би приказує «Неба-земля»? Один раз?

П.Ф.: Раз несколько можна. «Небо-земля». Ото кажуть що б не наврочить. Бог його знає чи воно…

— Ви думаєте той чоловік Вам наврочив коли палець заболів?

П.Ф.: Той чоловік наврочив… Та хіба я… Я не подумала що те воно зурочили, а тіко так.  [нерозбірливо]  Коле, коле, коле.  [нерозбірливо]  Не шептали від уроків, а шептали волос. Шептали від волоса. А Бог його зна.

— Чи були у вас в селі такі жінки, які ворожили?

П.Ф.: Були-були. Померли. В мене син, у тюрму, ні за шо. Він жив у Москві, з другом там зв’язалися. Поїхав за границю, атобус дали. Він сюди приїжав той автобус.  [нерозбірливо]   Через два года вернуся. Та пригнав машину з заграниці.  [нерозбірливо]  Казали тут тіки дві машини було таких. Він пригнав та ще одну десь бачили.  [нерозбірливо]   Та за   [нерозбірливо]  Три брати   [нерозбірливо]  Купили той автобус та один поїхав отуди ж ціну встановляти. Поїхали туди гроші платити кудись, шоб регістрірувати цей автобус. А каже, на тобі ті гроші, дванадцять тисяч, а три тисячі йому дають там за автобус, шоб бумагу на цей автобус. Десять тисяч дав. А ті такі украли десять тисяч мого сина. Він приїхав туди ж, де вони обробляють, та каже «Грошей немає». Гроші забрали оті шо автобус.  [нерозбірливо]   Тепер сидить у тюрмі.

— І Ви пішли до ворожки?

П.Ф.: Пішла до ворожки. Питаю, чи не чути, чи він захворав? Ворожка – на карти. «Він, – каже, – в козьоном домі при стразі». 

— При стразі?

П.Ф.: При стразі. Каже, до дому немає дороги. Я знаю що він у тюрмі, мені ж позвонила.  [нерозбірливо]   Ну я до тієї ворожки пішла. «Він – каже – в казьоном домі при стразі. І чорнява дама допомагає, друга русява»   [нерозбірливо] . Каже десь він при стразі, но додому не чути, додому не вернеться скоро. Бог його знає. Він год сидів – ні слухі ні духу. А потом… І суда, суда не було. Год сидів – не було суда. Усе відкладає, відкладає, потом поїхали на суд. Поїхали брат же ш, і дядько поїхав.

(Склейка)

— Повернімось трішки раніше. Коли почалися колгоспи Ви вже були заміжньою?

П.Ф.: Ні, ще не замужем.

— В якому році це починалося?

П.Ф.: Ну може тридцятий.

— Ви з братом тоді жили? Чи брат мав ще ту першу жінку?

П.Ф.: Оту, сердиту таку.

— Він записався в колгосп?

П.Ф.: Записався, всі записалися. І разом. Ходили і ходили, приглашали і приглашали.

— Хто ходив запрошувати?

П.Ф.: Голова сільради.

— Місцевий чи приїжджий?

П.Ф.: Ні, місцевий тут був. Туточки повісили.

— Хто його повісив?

П.Ф.: Видала одна. Та він ховався,  [нерозбірливо]  викопав яму під погребом, під хатою, під піччю. А там сестра двоюрідна  [нерозбірливо]  Повісили.

— А хто? Німці, поліцаї чи радянські?

П.Ф.: Та як вони називалися… 

— Партизани?

П.Ф.: Ні, не партизани. Ходити по хатах, хліб забирали і шукали, хто переховується. 

— Під час війни?

П.Ф.: Під час війни. Забрали, витягли, повісили. Повезли і повісили, при очах при всіх.  [нерозбірливо]  Три дні висів.

— У Валках?

П.Ф.: У Валках  [нерозбірливо] 

— Чи мав жінку, дітей? 

П.Ф.: Мав жінку, дітей. Комсомольців вішали, отих партійних і вишукували. Повтікали, кудись виїхали. А як тут хотіли переховувалися… То, то ж… Кого найшли, кого не найшли…

— Коли він починав колгосп то він і агітував чи заставляв?

П.Ф.: Заставляв-заставляв. Уговарює, акуратно уговарює і строго уговарює, но так уговарює шо прямо… Так підходе він. Усе шо нада, і допомагатиму і все… А потом забирали, коня заберуть.

— У вас забрали щось?

П.Ф.: Та в нас нема нічого, так воно пішлося.

— Чи Ви також пішли працювати в колгосп?

П.Ф.: Авжеж. Пішли. З чоловіком пішли ми в колгосп. Приїхав бригадір, каже – война.  [нерозбірливо]  Забрали мого чоловіка. Скотину погнали.  [нерозбірливо]  Так їх побомбили, всю скотину. Такий він пішов додому та сховався на горищі. А тоді думає та каже: «Чого я сидітиму на горищі? Я піду, мабуть. Як мене надо то і тебе розстріляють і діти пострадають, – двоє дітей в мене, невеликі були, – і діти пострадають, а так діти будуть живі. То я сам пострадаю, а то постріляють і тебе як партизанів».

— То він партизаном був?

П.Ф.: Ні, простий, простий. Він не схотів у партію, тікав, не хотів.

— Чому не хотів?

П.Ф.: Партія, каже, це ответствінний чоловік. А не хоче так.  [нерозбірливо]  А тоді як війна, забрали, скотину погнали, розбомбили, прийшов додому, сховався, та потім й пішов.

— В армію?

П.Ф.: В армію, так його приглашали зерно грузити, та він не схотів. Каже: «Піду там де люди». Так пішов. Так його погнали на передову, у Сталінград, там сильні бої й там пропав.

— Були люди, що не пішли в колгосп?

П.Ф.: Наче не було.

— А чи були куркулі в селі?

П.Ф.: Та в нас не було, там Зайківка бєдность була в нас. Там не було куркулів. Це куркулі отам, там де Кобзарівці, де було отдельно, в квартірках жили куркулі, в Минківці там.

— Куркулі жили в селі чи поза селом?

П.Ф.: Вони якось отдельно там.  [нерозбірливо]  А Зайцівка то Зайцівка…

— Куркулів порозкуркулювали чи повисилали?

П.Ф.: Повтікали самі. А тоді когось вже порозкуркулювали. Я не знаю в якім годі. Це я заміж не ходила як розкуркулювали, ще я дівка була. Так у Минківці там ото… Райченко наче його… Там курівник там був, Тимофій, багато їх там було куркулів. Та позабирали все – і подушки, і все з хати, й продають хто скілько дасть: «Хто більше, хто більше?!».  [нерозбірливо]  Та й я купила, хороші.

— Чи були люди злі на куркулів? Казали «Так їм і треба»?

П.Ф.: Та Бог його знає, хіба його там помниш. Понятно шо куркулі то вони… Хто помагав то трохи… А так ми їх не считали за людей…

— В молодості Ви ходили на вечорниці з дівчатами?

П.Ф.: Ходила, тоді вечорниці були.

— А де?

П.Ф.: Та в хату десь, хтось пустить в хату. Там пряли, шили, хлопці ходили. Були вечорниці.

— Хто пускав у хату?

П.Ф.: Та хто согласен, в кого невелика сім’я. Воно тоді якось оббирали. Оббирали і нас обирали й ту бабу.

— Крали так як би?

П.Ф.: Коли багатенькі – у хати лазили, отакі ракли. І до нас… Дядько був і мачуха ще. Ще мачуха була. Так до нас… Була палатка така, як одіяло… ремінне. Та брат матері покойної. Дядько мій рідний. Набрав компанію і прийшов, уліз у хату, вибив вікно і батька-матір положив долі, а самі лазили шукали гроші, ми на печі лежали всі. Так він забрав і сало, і матерію позабирали з сундука, все чисто повибирали. Де шо не було – повибирали.

— І ви, діти, його бачили?

П.Ф.: Ми його не бачили, він був у масках. А балакали, то брат мій чув, що…  [нерозбірливо]  він старший, більш понімав.

— Це був брат вашої покійної матері?

П.Ф.: Так, що померла, нас четверо зосталося, п’ятеро.

— А та баба, яка вас пускала на вечорниці, ви, дівчата їй щось платили?

П.Ф.: Та ні, вона боялася щоб не обібрали та компанію шукала. Там же сидять-сидять, та хтось із дівчат ляже спати. То соломи нанесуть, вона розстеле, то вона вкине соломи як собаки. Так ми з дівчатами спали, дівчата з хлопцями спали, до утра спали. То вона така довольна. Як і боялись-трусились, раньше багато ходили обирали хати, кажу ж, нас прийшли оббирали, влізли, вікно вибили та позабирали все.

— А на вечорницях дівчата прядуть, шиють, а що роблять хлопці?

П.Ф.: Регонять. Регонять, то співають, то курять, а дівчата то прядуть то шиють то співають.

— А на празники гуляли, танцювали, співали?

П.Ф.: Співали, Боже сохрани! Раньше співали не так, як тепер.

— Чи часто хлопці приводили музикантів?

П.Ф.: І музиканти ходили, ото як чутно, всі чули.

— На чому грали?

П.Ф.: На скрипках. Скрипки́, гармошки́.

— Одна скрипка, чи більше може?

П.Ф.: Коли як. На вечорницях то скрипка, то балабайка, то гармошка, одна якась.

— А на весілля яких музикантів наймали?

П.Ф.: Парубки. Парубки ходили ті самі. 

— Грати?

П.Ф.: Грати самі, то гармошку то балабайку.

— А на весіллях хто грав танці? Не парубки, а музиканти такі?

П.Ф.: Танцювали, всі чисто танцювали.

— Але хто грав, тьотю?

П.Ф.: Та оті ж хлопці. Не наймали. На вечорниці не наймали, ті хлопці й грали.

— На весілля.

П.Ф.: На весілля так як. Як свадьба, а то так. Складку складали. Та принесе сира  [нерозбірливо]  Наварили вареників, хлопці посходяться.

— А на свадьбу які музиканти були?

П.Ф.: Гармошка. Раньше не було таке як тепер оте, начнуть музики, кричить як сумасшедші. Балабайка та гармошка, або скрипка та гармошка і більш не було. Та маленька така, бу́б’янка. 

— Бу́б’янка, правда?

П.Ф.: Еге. Невелична бу́б’янка. Гармошка та бу́б’янка. 

— А скрипка і буб’янка була?

П.Ф.: Та може і була в кого. Скрипка, то вже більше музика, голосніше.

— Чи був раніше інструмент «бас»?

П.Ф.: Ні, раніше не було!

— А сопілка?

П.Ф.: Сопілок не було тоже, раньше не було.  [нерозбірливо] 

— Чи ходили Ви до клубу?

П.Ф.: Ні, не було клубу. Вечорниці. Там вечорниці, там приходили здалеку хлопці. З чужих сіл. Ото чують як співають. Тепер прожила я туточко, тепер не співають. Раньше як заспівають на місці. Там гуляй хтозна-куди…  [нерозбірливо]  Крізь чути що дівки співають. Як находить хлопців, хтозна-скілько. Дівчат штук сім, а хлопців хтозна-скілько. І відтеля, і відтеля. Хлопців було багато, а дівчата не прийдуть. А дівчата тільки сільські.

— Дівчата збирались кутками чи все село відразу?

П.Ф.: Ввечері почнуть на дворі співати, тюкали.

— Як це «тюкали»?

П. Ф.: Тюкати як «тю-тю-тююю» [Пісня, схожа на пташиний спів – ред. прим.]. Так тюкали, що хтозна-куди чути. І хлопці чули що там дівчата.

— Коли Ви жили тут, у Зайцівці, у кутку, Ви ходили до своїх дівчат?

П.Ф.: Ні! Дівчата не ходили. Як піде на другий край – то вже не дівка.

— А як на них казали?

П.Ф.: То вже не хороша вона. Гнали хлопці дрючками їх. Взагалі, як дівчата прийшли, то на них навалили дрючків. Чужі позабирали наших дівчат, взяли під руку та повели ту туди, а ту туди, а ті остались чужі та вони дрючками як захватили та й погнали, так гнали. І кричали, і падали, і шо там, і повсикались, і шо тільки не було. Дрючками гнали аж чуть не до села. Так не було такого, нізя. А хлопці ходили, хлопцям можна.

— А чому дівчата не могли ходити до сусідніх сіл на вечорниці?

П.Ф.: Так положено. Раньше положено було. То не дівчина вже, як на чуже село. То не щитаеться за дівчину. Вона у своїм селі, нікуди по селам вона не піде. Це вона як піде десь до родичів, до тітки чи до дядька, то там переночує то вийде. Або считайте я приїхала відтеля, то я туточко. То нічо так. А то, кажу ж, прийшли до нас чотири дівчат то так прали, що не дай Бог прали.

— А як називались кутки в Зайцівці?

П.Ф.: То – Низовка, то – Ревівка, то – Зайцівка. Ото де я жила – то там Ревівка була. О там туточко зайці були, то – Зайцівка, а Низовка – то низ.

— Коли Ви були дівкою чи такою молодшою, може коли мати була жива, до Вас старці сліпі ходили?

П.Ф.: Багато, багато ходили.

— Чоловіки чи жінки?

П.Ф.: Разниє.

— Чи були і жінки сліпі?

П.Ф.: Як сліпі то воде, хлопчик веде. І він на бандурі грає. Довга така. Приказує, просить милостині, перебирає якось пальцями таке колесо і колесо ходе і палички на тім колесі…

— Крутиться?

П.Ф.: Кру́те, він круте. На руці воно лежить, палички, а тут круте ручка.

— А про ліру Ви чули?

П.Ф.: Не знаю.

— Називали бандурою?

П.Ф.: Називали бандурою. Каже, ходить старець із бандурою. І ото він грає і так жалісливо грає: тут крутить, а тут перебирає. І ото приказують там, просить милостиню. А хлопчик воде. А як так то і так ходить, як бачить то він і сам ходив з бандурою. Ну, давали раньше то хліба кусок, то яйце дадуть, то сала кусочок.

— А гроші давали?

П.Ф.: Та може хто і гроші дасть, та вони гроші більш не просили. Ми гроші не дуже.

— Ви кажете, що вони грали і приказували, тобто співали? 

П.Ф.: І співали.

— А що вони співали? 

П.Ф.: Ну так до музики приспівує. Співає, музка грає.

— Про милостиню?

П.Ф.: Про милостиню, щоб милостиню давали.

— Чи співали щось про козаків?

П.Ф.: Ні-ні. Про козаків ні.

— Божественне?

П.Ф.: Божественне співали. 

— Чи були такі що співали про козаків у вас?

П.Ф.: Про козаків хлопці співали, дівчата ні. А хлопці співали про козаків, дівчата ні, я тоже співала.

— А чи були кобзарі у вас?

П.Ф.: Кобзарі були. І пісня була.

— Про кобзарів?

П.Ф.: Про кобзаря

— А самі кобзарі? Хто вони такі, сліпі?

П.Ф.: Кобзарі так, а шо… Це як фамілія до чоловіка шо Кобзар.

— Були ще такі інструменти…

П.Ф.: Ні, того не помню.

— Була фамілія Кобзарі?

П.Ф.: Та багато Кобзарів.

— Чи були Ви на ярмарку? Як дівкою то не були?

П.Ф.: Та ходила, що там на ярмарку.

— А старці сиділи на ярмарку? 

П.Ф.: Під церквою сиділи.

—  Де?

П.Ф.: Минківка. Я ходіла в Минківку до церкви. Так там сиділи хтозна-скільки. Хто під церквою.

—  Вони грали?
П.Ф.: Ні, під церквою не грали.
—  Чому?
П.Ф.: Того шо не положено, а тіко так – поставе тарілочку і сидить.
—  А бандуру біля себе кладе?
П.Ф.: Без бандури. В церкву тіко без бандури. Ходе понад дворами з бандурою, а біля церкви не грали.
—  Не можна чи піп сказав, щоб не грали?
П.Ф.: Не можна, вообще ні. В них ота музика не йде, не йде до милостині, не йде до божественного. Бачите, раньше на похоронах не ховали з горілкою. Галушо́к наварять, так ото ще що-небудь, картошки, а тепер горілки полно.
—  А старці сиділи кучками, по кілька чоловік ?
П.Ф.: Ні… Поодиначкі, один за хвірткою сидить, а той біля церкви сидить, а той десь там.
—  Чи були також жінки?
П.Ф.: Та хто зна. Ну всяко було… На гроші раньше бедность була. Тому шо оті копійки були, вони були дорогі. Коробочка була – копійка, то вона дорога була.
— Чи були в Зайцівці старці?
П.Ф.: Не було, не помню.
— А в Минківці?
П.Ф.: Були-були. Сліпі такі, родина. Не ходили.
— Не ходили? А з чого вони жили?
П.Ф.: Ну сильно вони… Були діти, помагали.
—  У Зайцівці?
П.Ф.: Еге. Ну як є кому помагати, а як таке шо у нас, що нікому помагати…
— Ви вінчалися в цій церкві?
П.Ф.: Нє, я не вінчалася.
— Церкву закрили чи чому?
П.Ф.: Ні, не було достатку. Невістка сердита, а нізчого свадьба. Я одежку справила собі…  [нерозбірливо]  Так ми ввечері пішли розписалися.
— Де розписалися?
П.Ф.: На Кобзарівці, а жили на Зайцівці.
— У сільській раді?
П.Ф.: Еге.
— А чому не розписалися в Зайцівці?
П.Ф.: Так нужно до сільради, сільрада там, там була. Так ми розписалися, пішли у ярмарок, в Минківці ярмарок був. З того ярмарку та й пішли додому.
— Що купили на ярмарку?
П.Ф.: Нічого. У нас гроші, де вони ті гроші.
— Просто погуляли?
П.Ф.: Погуляли, розписалися. Безплатно розписали, без горілки, без нічого.
— Коли ви розписувалися, хто ще був?
П.Ф.: Ніхто не був.
— Ви вдвох були?
П.Ф.: Удвох прийшли, розписалися. Ото сільради голова та ще хтось та був. Ото порозписувались там, ну й пішли на ярмарок, а з ярмарку походили-погуляли та й пішли додому.
— До нього пішли жити?
П.Ф.: Ні! Тіко розписані. А тоді увечері приїхав та забрав мене, сундук там купили, того що я сирота, а продали, – млин у нас був, – то продали млин той. А дві сестри. Одну купили два сундуки за млин. Мій сундук і сестри сундук. Так сундук узяла, а шо в том сундукі: материні сережка та кофточка, остались.
— А той млин чий був, батьковий?
П.Ф.: Батьків-батьків. А брати… Нас розділили. Братам хата, а мені млин. То продали, то хоть сундук, щоб частинка із хазяїства була.
— А хто купив?
П.Ф.: Якийсь дядько, я не помню.
— А пам’ятаєте що батько молов у млині? Люди приходили молоти?
П.Ф.: Мала була.
— Що вони платили?
П.Ф.: А тоді брали кружечку муки.
— Мірку таку?
П.Ф.: Мірку… Кружечку муки брали. Раньше жили бєдно, бєдно. Дуже бєдно.
—  Коли прийшли колгоспи млин і далі молов чи з ним щось зробили?
П.Ф.: Молов, дядько ж купив. Ми ж продали, а стояв у полі далеко нагорі там, стояв у полі там. Там земля ще була, на просторі.
— Коли почався колгосп, той дядько і далі молов? Чи його розкуркулили?
П.Ф.: Я не помню.
— Як була Ваша земля, млин стояв, це була батькова земля чи дідова?
П.Ф.: Дід дав батькові, батько вже построїв млин.
— Скільки землі було у батька?
П.Ф.: Бог його зна. Три гектари. Бєдность була, бєдность така. Косили по ярках, тоді ярки такі були. То сіно косили. А землі мало було.
— Коли мати була жива скільки людей жило в хаті? Ви без діда і без баби жили?
П.Ф.: Без діда, без баби.
— Це були батько, мати…?
П.Ф.: І дітей четверо.
— Як Ви були дівкою, чи Ви ходили на Івана Купала до річки?
П.Ф.: Ні!
— Не було у вас?
П.Ф.: Я як пішла трошечки що стала робити, то пішла по сроках та поки заміж вийшла я по срока́х ходила.
— А дівчата ходили?
П.Ф.: А дівчата понятно що ж ті. Я не піду. Мене не пускали, я не ходила.
— Але був такий звичай? 

П.Ф.: Як шо?

— Ходити до річки на Івана Купала?
П.Ф.: Ні! Не було такого.
— В інших селах казали «кізла водили»?
П.Ф.: Козла?
— Так.
П.Ф.: Ну може там було. Ото там… називали кацапи. Ото там у кацапів там багато чого було іначого ніж у нас.
— Де ці кацапи жили?
П.Ф.: Десь там. Так там сусіди начі… іначі ніж у нас.
— Ви у школу ходили?
П.Ф.: Ні.
— А раніше у вашому селі тільки українці жили чи поляки теж?
П.Ф.: Ні.
— Євреї?
П.Ф.: Ні. Українці були.
— І росіян не було?
П.Ф.: Не було нікого.
— Чи були у вашому селі гончарі?
П.Ф.: Ні, не було.
— А маляри що малювали ікони, богомази?
П.Ф.: Ну ходили.
— Вони продавали чи просто малювали приходили?
П.Ф.: Та приходили вони, фотографіровали там таке. Фотокарточку намалює тебе, а так носили, все носили, багато тако носили все. Намалює і продає.
— А де люди ікони купували?
П.Ф.: У церкві. І на базарі було раньше.
— А були такі, на хурі лежали чи на лавках на базарі?
П.Ф.: Десь такий магазин що продавали. А туди ж йдуть по церквах вони. Та й малесенькі такі іконки продавали. Якась баба, там десь нароблять, хто зна, хто їх робе. То у баби продають. Отак.
— Скільки ікон було в хаті у Ваших батьків?
П.Ф.: Та хата згоріла… Та штук чотири було.
— Вони були з рушниками?
П.Ф.: Ні, так висіли. Погоріли вони всі і хата згоріла і ми всі спалились.
— Ви знаєте як кажуть, якщо ікони сняться, що це означає?
П.Ф.: Та шо воно… То таке, Бог його зна. Кому як. Піп як проснеться, як встане вже умер. Оце як тіко батюшка як побаче в сні, оце встає –  десь хтось уже вмер. А другому каже мені, сни не однакові.
— Часом казали що ікона оновилася? Чи були такі?
П.Ф.: Падала, падала ікона. Падала ну хто зна, з якоїсь причини. Одна ушла на базар, стала виходити з хати, а ікона впала. Упала  [нерозбірливо]  Бог його знає. Шукали в річці ікону.
— Де шукали?
П.Ф.: У річці чи може хто вкине, чи так  [нерозбірливо]
— Коли ікони ставали дуже старі, що з ними робили? Куди дівали?
П.Ф.: Палили. Не викидали, а тіко спалювали.
— А чому не викидали?
П.Ф.: Не викидали, не положено.
— Казали – гріх?
П.Ф.: Гріх.
— Коли палили розкладали в дворі?
П.Ф.: Та ні, розклали де хочеш палять.
— Чи було так що палили, а попіл викидали у воду?
П.Ф.: Не помню я такого. А ікони то як старі то ото спалювали.
— А коли церкву закрили в Михнівці?
П.Ф.: В Минківці.
— Згоріла?
П.Ф.: У войну попали. Розібрали і не спалили. 

([нерозбірливо]говорить ще один голос)

П.Ф.: Ну хіба німці спалили, я не знаю. А я знаю що в Катрі розбирали, розібрали церкву. То там один як впав так убився.
— Котри́й знімав?
П.Ф.: Да. Отам оті ж знімали і балкою. Я ж кажу, раньше таке…
— Всяке було?
П.Ф.: Раньше отака житуха була… Раньше Боже сохрани, та ви шо… Раньше дуже добре було. Раньше у школах батюшка ходив дітвору вчив, а тепер матюхи. Дитина отака вона вже… Мати дитину матюка, а дитина мати матюка. А раньше, Боже вас сохрани.
—Чи завжди на батька казали тільки «Ви»? Чи казали на «Ти» часом?
П.Ф.: Ні, тепер на «Ти», раньше не казали. Боже сохрани, тіко «Ви». А тепер… Воно не положено.
— Скільки Ви тепер землі маєте?
П.Ф.: Скіко, та усадьба та й усе.
— Соток 40?
П.Ф.: Та…
— Меньше?
П.Ф.: Та… 30.
— А чи можна було мати більше? 50 чи 80?
П.Ф.: А скіко було ж раньше, стіко і держи. Раньше було більшенько душ, а тут куток… Бальше немає, і скілько є стільки і держи.
— У вас в селі був золотар? Дядько який робив дукачі з копійок царських?
П.Ф.: Та воно, не знаю… Був якийсь, і таке робе.
— До колгоспів ще?
П.Ф.: До колгоспів ні, не було.  [нерозбірливо]  Раньше… Діти – то ж уже діти в мене, – так ото, десь, чи вони купували навушники та у дворі проводили провода… Провода проводили та балакали. Як вони балакали по проводах?… А тепер як… Шо ти там почув? А він каже «Я вечеряю»… І далеченько… Проводуть потом… А тепер як подивишся шо воно.