Ігор Рачок вдома, на хуторі Лавірків, фото Вільяма Нолла, 1992
Рачок Ігор Карпович, 1937 р.н. [бандурист]
– Може заграли б?
– Луче в хаті, зайдем у хату трошки до мене.
– Трошки ще попитаю вас, добре? за тих старших музикантів.
– Це ж ви не фотографувать?
– Ні-ні-ні! я записую!
– Не фотографувать, ні ж?
– Пізніше будемо. Пізніше.
– Та я ж оце тільки, шо ж вам виконать? я не знаю.
ГРАЄ.
– Шось пісні я вже забув. А через шо? через те, шо, як незрячий гра, він не реагує ні на яку сцену. Він оце не баче нічого, може біля його нікого й нема. А може, він гра, може йому й другий хтось керує, каже, шо ти граєш, і то йому таке не роби. А це як я граю, то бачу як людина уже по обстановці, вже мені, вже воно не те. Зряча людина, вона більше зв’язана. А незряча, вона видає, виклада душу набагато краще.
– А шо це в вас за архів такий?
– Та це не архів, це в мене листочок, десь я шукаю, в мене які пісні.
– Репертуар?
– А я колись накинув такі пісні, як грав, шо мені, я їх вибрав і хотів десь грать. А тоді в мене той листочок, ви бачите, загубився. Розвивається чи занепадає? як по ваших спостереженнях?
– Останнім часом вона почала якось розвиватися, але це трошки якось стараннями не природніми, а такими культурними.
– Мені показується так, коли нація пригнічена, так показується, шо тоді і оці народні співці, ця вся народна пісня давня, вона більш так вирує так от, і більше вона старається, як би сказать, у душу впадать народу. Звичайно, свідомого народу. А коли нація вже більш оце, вона більше уже забуває те. От спитайте, у пригніченні одна сторона єсть нації хороша тим, шо оце старе, якось воно, ну, людина хоче, люди більш спрямовані слухать те, шо заборонено. І воно якось більше.
А як уже розв’язана, то людина, то люди вже і відхиляються. От я бачу оце по нашому відродженню. Колись було, ой! кобзар грає якусь пісню таку давню, та таку заборонену. А заборонене воно завжди люди більше слухати схильні. Так воно тут хто й зна, як воно, чи воно подумать і так, і іначе можна.
– А чому ви думаєте, шо от раніше, ше років 30 – 40 було ж багато кобзарів, і до війни ще більше. А чому зараз так рідко – рідко? Чому вони пішли якось? чому зникли?
– А зникли, ви знаєте, це так, шо як би сказать, це, ну, убили національну свідомість. Все ж перше те, що убили Усе ж було спрямоване на те, шоб людину одвернуть од цього. Ну, люди стали менше цікавиться історією своєю, своїм усим. Навіть своїм родом, і своїм усим. Воно все це, і релігію так само ж вбивали. Це все пов’язано було між собою. А шо ж ви хочете? 70-річного тиску на людину, на її душу, шо воно не дасть наслідків? Це ж душу! як в людини вбить душу, то воно все це не твоє. А її ж убивали то, вбивали весь час. І по сьоднішній день.
Через те воно. Ви дивіться, люди, в яких душа ще не вбита, старі – старі, вони любили дуже бандуру. А це зараз люди такі, зараз оце все молоді, виховані в такому більш атеїстичному суспільстві. То шо ж із його буде? Нічо не буде! Воно тільки для наживи живе, і живе для того, шоб не свою душу висвітлювать, а своє багатство та своє все. А не душу свою. Оце причина.
– Скажіть, коли ви починали грати на бандуру?
– Мені було років 30. Я грав і на гітару, і там всякі оці. А потім уже, ну, ви знаєте, я б раніше на неї начав, якби було од кого перейнять і були інструменти. А то ж ніде не було. Ніде! Я грав і на гармоні, он стоїть і зараз граю, як захочу. І на баяна грав.
А тоді з часом, як уже появилися бандури в магазинах, і я змужнів, і гроші появилися трошки. Бо тоді ж ми жили, знаєте як? нічо не платили. А вона ж стояла тоді 76 карбованців, а ми робили в колгоспі, нічого не получали, нічого! Два мішки хліба привезуть, і все, нічо нема. То з огороду шо. А які ті гроші? гроші копійки. За шо купиш? нічо не получали! А потім, коли зібрався, купив.
А так, як я з самого малку, в мене батько був, як по наших сільських мірках, людина розумна і начитана. В нас і книг багато було. В нас така бібліотека була. Батько любив дуже читать, накупував стільки книг. І дещо було залишилось, то я ще змалечку, мені було років 5 – 6, я вже вмів читать. Батько розказував за козаччину, за все те, шо минуле. То воно в мене в душі оставалося. І я став ще тоді національно свідомий, і до сьогоднішнього часу в мене це все прибереглося. Так воно і лишилося. І оце, як можливість настала, купив бандуру. На бандуру, я вам скажу, зараз іграють люди, в якихось трошки свідомість є національна.
– Це правда.
– То в основному.
– Чуєте, а як ви ходили? ви що, ходили на уроки до нього?
– До нього, я ж був тоді в колгоспі пастухом, пас. Так ото було вівці зажену, не додому їду, а до його. Кілометрів 20 од мене він жив.
– На чому, на велосипеді?
– Да, велосипедом поїду ото ввечері, послухаю його. А шо ж, я ноти тоді вже знав, бо я на баяні грав, так я там, і учитель був, я ноти так знав. Просто так напам’ять я не можу. То я ото поїду до його, він там поінтересується, потім іграв же, менен взагалі так тягнуло до того в ті часи. Зараз я навіть не відчуваю такого, як тоді. Ну, ото я дещо напам’ять освоїв. Це він мені початок дав. А потім я познайомився, в Ромни був бандурист старий уже, в той час йому було 80 вже чи 82, Петренко Іван Якович. Старий.
– Чи він був сліпий?
– Він на одне око не бачив. А так бачив. Так він то вже такий був українець! то вже не любив оцього всього, вже відкрито. В нього позаписувані такі ноти були, народні пісні! я там з ним грав. І ото найбільше в його почерпував із записаних пісень.
– Чуєте, а чи він, це ж був час такий трошки важкий, чи він не боявся?
– Це він мене не боявся, а так боявся! Каже – ото скажу десь шось, а потім, каже, ще прийдуть заберуть.
– Було таке, що приходили, правда ж?
– Ага, було! шо десь шось не втримається. А я оце, як була перебудова, хоча люди навіть ніби таке становище в суспільстві, а й теж за мною було скільки сліз. Тоже було!
– Та вже одне те, шо ви кобзар, то було.
– Ой! а підсилали до мене! Та аби ж оце не перебудова, так посадили б або в психіатричну, або шо.
– Правда?
– Могли! вже приїжджав, познакомився із чернігівським полковником Герасименко.
– Підполковником чого?
– КГБ. Два рази приїздив до мене. Вже ж, знаєте, з району написали, шо націоналіст! І приїжджали, підсилали і з Талалаївки до мене такі любителі бандури. Ну, в мене таке єсть, був такий, як відчуття, шо я якось відчував тих, хто вже такий. Я ж бачив по йому, як він слуха мене, то я з ними розмови вів. А вже Горбачов був, у ті часи було вже так трошки. Він до мене приїде бандуру слухать, а я вже зрозумів, хто він такий.
Так якби оце не Горбачов та не перебудова, то вже б і мене забрали. А я ж такий, в церкву ходжу. Чим я міг протестувать цій власті, яка тиснула це ж. Я тільки мог протестувать тим, шо в церкву ходив. Оце тільки одним. Слава Богу, сміялися і вважали, шо це я і не свідомий, і чогось там уже й не вистача в моїх мізках. Це в їхніх. І оце тільки й міг протестувать, от.
Прийдуть до мене, було. У нас же так було, як тільки начина піст або свято релігійне, особливо, як Великий піст зимою, це вони найбільше концертів дають, те, шо колись заборонялося, і коли релігія притискалася. Ну, взагалі було так, як піст великий настає, то усі закривалися оці установи. Концертів не було і всього такого ж оце, шо розвеселяло. А то в нас же робилося все навпаки. Вони хотіли робити, то я відмовляюсь, кажу – Ви знаєте, прийдуть до мене, а я людина відверта й кажу, шо от зараз не можна цього робить. Ну, а вони так стали вважать, шо я вже є неповноцінним.
– Чуєте, а цей Герасименко до вас приїжджав?
– Приїжджав, даже фотографія лишилася в мене. Я його знаю ще за, як було по радіо оце свободу передають там.
– То ви слухали?
– Весь час! Я знаю, шо він це і Левка Лук’яненка вів.
– А це він?
– Да, він, Герасименко ото. Так я його вже знав по радіо. Він чемно так! він мені під кінець сказав, шо на вас тут з району передали.
– Ну, слава Богу, шо все так.
– Та я не боявся! я вам скажу, і зараз не боюся. Зараз тоже, теж оце ж було. В мене оце ж і живу, і ви знаєте, вже наскільки воно мені оце в’їлося в душу, оця ідеологія їхня марксистська, наскільки вона мене проїла, шо я це краще, щоб оце вернулося назад, то я б сказав – краще вмерти! Я не боюся й по сьоднішній, краще не жить! о. І я так і постановив – не бояться!
Ну, це було в ті часи, а я ще такий, в газету коє шо писав в районну оце перед тим, як оце референдум, це я статті 4 написав про самостійну Україну. Все писав, не боявся. Тут ніхто не писав оцього! я перший прорвав, оце й зараз помнять, шо я писав. А я писав.
– Друкували?
– Друкували. Я думав не надрукують. У мене три статті зараз є, а четверту, я вже не отримував газети, вже тоді тре було доплачувать, в мене грошей не було. Так нема. А ці три при мені. Так я первий оце тут начав, оце ж вони, первий був ото референдум за Союзу ті, то я проти цього написав. Потім оце другий референдум, значить, теж республіканський оцей. Теж я написав статтю другу. Так там проти мене ж піднялися! Ну, я й не боявся. Не боявся я.
– Чуєте, а чи ті старші кобзарі часом казали вам – бійся чи не бійся? І чи вони давали так, як би таку силу духу? Чи вони були більш залякані, нє?
– Залякані були. Казали, шо обережно будь. І вони були обережні. Бо хто необережний був, тих вони ж нищили.
– Чуєте, а в якому році Петренко помер? не стало його?
– Хто-то?
– Петренко!
– А! Петренко! я не пам’ятаю, в якому він році помер. Я не скажу.
– А шо ви від нього навчилися?
– Ну, деякі пісні такі, я вже й не пам’ятаю. Ноти ж були такі рукописні. Я, по правді сказать, не пам’ятаю. Ну, в основному я оцього переймав. Потім ше дешо батько знав. Дещо сам.
– А ви сказали, що старі кобзарі, вони мали бути дуже обережно, бо знищення. А чи вони сказали вам щось про знищення кобзарів?
– Ні! за це вони не говорили. Вони не знали добре. Ну, Співак цей же такий він трошки молодший був, ну, він грав уже трошки в ансамблі там у кобзарському, і виступав. Каже, виступали вони, навіть сам Шептицький був, приходив слухать. А ми зразу антирелігійні пісні шоб не співать. Значить, він уже настроєний був не совсім, як кобзар, вже антирелігійні пісні співав. Я, власне я, то я таких пісень ніколи б не співав. А він співав. Так ото, каже, західні дуже там шанували. А потім вони ото ж, но він то обережний був.
А коли відпустка була, то вони оце збирались самі од себе і по селах їздили. Оце собирали собі в кишеню. Я ще малим хлопчиком був. Було приїдуть, в школі в нас виступають. По селах їздили. То я його запам’ятав.
– А чи то були і кобзарі, і лірники?
– Ні, лірників не було. Лірників я не чув. Були лірники, сліпий був лірник отут Волошник, але він, і він причом десь помер мо в 60-му році, отак. Но, знаєте, я його, з ним не знайомий. А був лірник ото один.
– В вашому селі? в Лавіркові?
– Ні! в Волошнівкі, не Волошнівка, а тільки як її? там біля Волошнівки село, я подумаю, бо зараз з голови вилетіло. То він був, розказували люди наші були, то в Хомівцях, а там Хомівці недалеко, Храм, то він ото пішки ходив, і сам без поводиря. То його просять пограть, то він грає. Навіть міг таку, як Морозенка грать, але шоб хто не слухав.
– А ви сказали, що Співак співав антирелігійні пісні?
– Ні! він сам не співав антирелігійні пісні. А от у ансамблі там були такі. Може такі, знаєте, ну такі гумористичні, де вмішувалися і релігія. У нас це дуже розвинуто було. Так ото. А він сам не був такий. Ну, а ось як у ту гущу попав, то приходилося йому співать.
– Чи ви пам’ятаєте, чи він або інші, Петренко чи інші, чи вони говорили про те, що старі кобзарі завжди співали псалми і інші релігійні пісні?
– Да, ніхто цих псалмів не співав. І оце Данцевич був роменський, ви ж його добре знаєте, він дум навіть не співав. Вони псалмів не співали. Воно вже як би вийшло з побуту із кобзарями тут. А Петренко, я не нахожу оце Петренко, шоб він був такий прихильник там до релігії, чи шо. Він навіть дещо, він дещо проти із попами, проти попів дещо незадоволений був попами.
Ну, як, може попи й правда де які такі були, того шо попи всякі ж були. Були такі, шо поодказувалися од віри, од релігії. Каже, я 20 років правив, і все це одказувався. Це було дуже у таких сроках таке часто. Так це приймали на всіх, на священиків. Так шо може він і не задоволений був тим.
– Чи ви вчилися ше в когось, крім Петренка? ше від кого?
– Ну, я так ото, як послухаю дешо, то як запам’ятаю, а то дешо сам. Я, можна сказать, таких загально відомих пісень якось не брався грать. Бо і сам я такий ото часто граю, як новенька появиться, я значить її граю. А ті одходять. То таке.
– А ми чули, що ви граєте думи, історичні думи.
– А як же! грав я думи. А тепер я їх позабував. Вони ж дуже довгі. І пам’ять якась стала така, ви знаєте, в одно вліта, а друге виліта. Якби я частіше повторяв. Я їх мабуть десь до весни грав. Ото зразу в мене така охота була! до їх. А тоді ото все, преклоняють же нас трохи. Уже вік такий підходе, шо все байдуже.
– А чого ви думаєте?
– От хто зна! от не всі такі. От це мабуть такий мій власний характер. От до бандури я якось став байдужіший. Чи воно це бувають такі моменти переломні? Буває так, шо байдужій, а потім обновляється. І таке може буть. Я на гармонії не грав, не грав 30 год. А тоді думаю – дай я повторю те, шо колись грав! Та це начав таке пригадувать, та й тепер граю. А до бандури якось прохолов.
– Скажіть, будь ласка, де ви грали? це означає по клубах? на концертах?
– По клубах брали, де я грав? я зовсім мало грав. Ну, я грав в Талалаївці колись, так і приєднався до своїх сільських самодіяльних артистів. Та грав у Талалаївці, це давно уже. Потім було отам свято рідної мови, це вже відродження наше, так ото грали в Талалаївці. Грав. Потім через, може через тиждень, грав в своєму клубі в Халькові, в селі теж оце ж свято рідної мови грав. Потім ще там у село їздили раніше там декілька разів. А потім грав у Ромни, хлопці сиділи оце виходили ж глухівці, то ці збиралися, ми читали там, читали газети там, книжечки всякі. Ну, а я як такий прихильник тоже дуже цього, так я і туди, там грав декілька разів.
– А ви сказала, що вам краще малу бандуру, ніж велику, так?
– Краще! я її цю не люблю за її величину, за величину в основному не люблю, вона важка. Маленька, вона мені зручніша і легша, в мене там є. Я тоді її переробив на оцей лад. Я добавив струн трошки. Ну, я отим способом, я і грав, ну от мені наче не вистачає струн. Аби я хоча б на неї почав грать, я б її, може б освоїв би так на той лад. Ну, після ції вона мені чось не вистачає. Тут, бачите, і басової більше, я люблю басову включать. А там всього на всього три баски. А потім перестройка, треба з мінорного на мажорний лад перестроюваться.
– А я не пам’ятаю, мабуть десь казали, чи ви зробили цю бандуру маленьку?
– Маленьку бандуру, Ткаченко коло мене був, він же так заохочував мене грать на неї, бо він грав. Так він мені цьому значить посприяв. А там був Сніжний якийсь майстер по бандурах, так він мені зробив її. Отаку на дерев’яних кілочках, як у його.
– Чи ви пам’ятаєте його прізвище?
– Сніжний прізвище його. Так воно мені, я на неї вже й грав, но все рівно мені, я, оця вона сильно багатша по діапазонності. І потім я її лишив, переробив її на такий же стиль. І вона тепер в Ромнах, я її хотів забрать, та все немає часу. А це хлопці ж, до мене ше приїздили хлопці, один, а ви там не знаєте, гра на бандуру один молодий хлопець. Він із-під Сум. Десь коло Сум. Так молодий такий хлопець, височенький. Я од його там перейняв про Петлюру.
– Будник?
– Ні, не Будник, може з Будником приїжджали вони. І Будник, і він. То він ото грав там мені про Петлюру дві пісні, я у його перейняв. Собі записав слова.
– А це про Петлюру граєте?
– Та граю ті, шо він мені передав. Та ось заграю.
– А заграйте шось.
– Я збирався ото ж грать туди. Десь ті пісні вони в мене були записані.
– Скажіть, перепрошую, а що ви будете грати?
– Це я так прощупую. Це я прощупаю, чи я її заграю, бо я ж її ще коли грав.
ГРАЄ.
[00:42:55.00]
– Не заграю, мабуть, забув. Це я пісню почув од Адамцевича, “Моя сердешна Україна”.
ГРАЄ, СПІВАЄ.
[00:44:01.00]
“Моя сердешна Україно,
Тебе й свої не впізнають,
Ти засохла, як билина
І буйні вітри тебе б’ють.
Ти засохла, як билина
І буйні вітри тебе б’ють.
Пропала вся Твоя оздоба.
Змарніла вся Твоя краса
І, мов від тяжкої хвороби,
Посіклась русая коса.
І квіти, й ті позасихали,
Що грали в Тебе на вустах
І очі мов позападали,
Погас вогонь в ясних очах.
Неначе труп коло могили
Стоїш ти мовчки над Дніпром.
Тобі немов би все обридло,
Що діється тепер кругом.
Ти закриваєш свої очі,
Неначе хочеш все забуть
І під густим покровом ночі
В безодні вічній потонуть.
І під густим покровом ночі
В безодні вічній потонуть.
В забутій і обдертій свитині,
Бурними шляхами йшли кобзарі,
Незрячі вони про свободу співали,
І сонце вітали на ранній зорі.
Під хатнім віконцем зимою
Заметені снігом їх очі сліпі,
Відшукують правду і бачать,
А зрячі ще й досі його не знайшли.
А чом же злих помста людськая,
Що з неба не вб’є їх, караючи,
І сонце велике прекрасне свободи,
Що зараз не зійде над краєм моїм.
І сонце велике прекрасне свободи,
Що зараз не зійде над краєм моїм”.
– Це трошки важко зараз тепер, ні? ви не грали, ви сказали, що довгий час.
– Я, розумієте, мені важко те, шо я, нада повторить. Пальці трохи забули.
– Так! я знаю, я граю не на бандурі, але я граю.
ГРАЄ, СПІВАЄ.
[00:49:52.00]
“Людей виганяли, яких куркулями назвали,
І їхніми тілами садибу собі устеляли.
А як і в сон вступив, то й голодом морили,
Дітки – сирітки по підтинню ходили хліба просили,
Та не було чого їм дати,
Бо самі мусили з голоду помирати”.
– Ні, забув слова.
– Але ви знаєте, це дуже гарна, це дуже й дуже така справжня дума.
– Та слова забув.
– Слова я розумію, але співи, дуже гарні співи, знаєте, стародавні співи.
– Та гарні такі.
– А як називається ця пісня?
– Та це “Голод 33-го”. Це в мене записано було, я чо, я не знаю. Якби ж я знав, то я повторив би, чи шо!
– Не переживайте! не переживайте. Чи можна приїхати до вас ше раз пізніше? записувати “Думу про голод” тоді. І ми можемо два тижні перед тим посилати.
– Та можна! це роботи багато буде. Ну, шо ж дума, ну ви ж багато хочете записать?
– Ну, трошки хочемо.
– Та воно ж оце, ну правда думу цю ніхто не знає. Оцю думу про 33-й.
– Ігор Карпович, а почніть ще спочатку, може ше дальше згадаєте.
– Та мені аби слова найти, я вже пам’яті не маю, ви розумієте! В мене чи склероз, чи шо, от другий раз набіжить таке, шо знаю – знаю, а тоді вилетить з голови.
– То у всіх бува.
– Та не у всіх! у мене раньше цього не було. І де в мене вона ділася? в мене на листочку було записано усе, я б їх уже прочитав. Ну, шо воно! Ото в мене, я все грав, а тепер я вже не знаю, а це я вже начну і не знаю, шо його грать. Ото треба як нагадать, то. Іще ж я не старий!
ГРАЄ.
[00:53:54.00]
– Хто й зна, чи виконаю.
– Ви маєте слова, так?
– Та найшов я ж ті слова.
ГРАЄ, СПІВАЄ.
[00:54:54.00]
“Гей-гей! гей-гей! гей-гей! гей!
Ой, то не чорні хмари наступали,
Не дрібні дощі накрапали,
Не вовки сіроманці в степу пробігали,
Як до наших людей християнських …
Поналетіли чорні з півночі гайвороння,
Та плюндрували наше тіло, виймали очі!
Ой, очі виймали, нас виганяли,
А своє гайвороння їм помагало,
Своїх кровних братів катувати
Та всі припаси для життя забирати.
Спершу з тих хат виганяли, яких кулаками називали,
Їхніми тілами сходи в Сибір устеляли.
А як не одступили, то й голодом морили,
Дітки – сирітки попідтинню ходили і хліба просили!
Та не було чого їм дати, бо сами мусили з голоду помирати!
Та не було кому й в дзвін по мертвих тілах звонити,
Дзвони познімали, священників закатували.
Церкви порозкидали, та не було кому за упокій одспівати.
Мертві тіла не збирали, не було вже кому за ними голосити!
Ой, хто не був в СОЗі, той помер,
А хто не записався, той на цвинтарі лежать остався.
А не було в нас війська козацького, щоб од катів боронити,
Та не було в нас доброго сусіда, а щоб за нас заступити!
А хто цьому спротивлявся, той ворогом народу назвався,
А хто мовчав, той теж ворог. А хто сидів тихо, тому теж було лихо.
А хто не плескав у долоні, тому теж не давали волі.
Треба було усіх катів хвалити, кому ще хотілося жити.
А як не стало вже чого в нас взяти,
Стали нашу душу живцем виймати,
Щоб ми своїм словом не говорили,
Щоб не знали, якого ми люду, якої віри!
Коли перші поганці хліб забирали,
То другі поганці душу виривали,
Дітей козацьких каліками всіх стали,
В яничари забирали,
Щоб вони ще дужче своїх братів забували!
А вже ж ті яничари та ставили наглядача,
Та став він всим заправляти,
Та свою неньку Україну гірше ординців катувати!
А коли ті могили, які ще не розрили, та й заговорили,
Та наче люди тому навчили,
Та свою славу пустили по чистому полю
Та вивели весь люд на волю”.
– Оце таке написав, поганенько! але шо ж, збивався, і слова забув ото так, як-небудь. Але мать будете.
– Гарно!
– Погано записав, погано! я так напружено грав. Я розумієте, давно грав. Ви більше цікавитеся старовинними?
– Точно!
ГРАЄ.
[01:02:00.00]
– Та, я міг би ще дещо заграти.
ГРАЄ.
[01:02:07.00]
– Я “Думу про руйнування Січі”, тепер якось стали розділять пісні й думи. Воно ж раніше, вони називалися от, наприклад, “Дума про руйнування Січі”. Це така вона, я в Петренка її взяв. Тепер не знаю, як її називають, чи дума, чи пісня, Бог його знає. Ви слухали “Думу про руйнування Січі”?
– Я чув про це, але не знаю.
– А де ви чули? хто грав?
– Мабуть в запису, але я не пам’ятаю тепер.
– Ну, оце я хто й зна, чи заграю.
ГРЄ, СПІВАЄ.
[01:03:19.00]
Ой з-за гори з-за Лиману вітер повіває,
Кругом Січі Запорізької москаль облягає.
Облягає москаль Січу, табором стали,
Вони свого генерала три дні ожидали.
Метнулися по куренях запасу шукати,
А московська вся старшина церкви оббирати.
Та й беруть срібло, беруть злото, ще й воскові свічі.
Зостається Пан Кошовий з Писарьом в Січі.
Ой, встань Петре! ой, встань Батьку! просять же нас люди,
Як станемо на гряниці по-прежньому буде,
Як станемо на гряниці та впросим царицю,
Щоб віддала степи вільні по прежню гряницю.
Не на те ж я, вражий син, москаля зібрала,
Щоб Степ добрий, край веселий назад повертала.
Ой, встань Петре! ой, встань Батьку! що ж ми наробили,
Що степ добрий, край веселий та й занапастили.
Тече річка невеличка з-під білої кручі,
Зажурились запорожці по старий світ з очей.
Одна хмара з-за Лиману, а другая з поля,
Заплакала Україна, така її доля.
Та й заплакала Україна, така її доля”.
– Ну, ви цю чули, так же?
– Знаєте, я не чув, а від кого ви мали?
– Та, це від Петренка!
– А “Дума про голод”? це ваша, ні?
– Підождіть! а! про голод? так це моя! це моя.
– Чи ви бува написали цю мелодію?
– Та, то я так сам сотворив. І мелодія то загально відома, а так слова мої. Сідайте, де вам зручніше. На полу сідайте. Бо на полу тепер не посидите.
ГРАЄ.
[01:09:51.00]
– Тоді по-всякому, де хто як приладнався, вона сидить, заміж вийшла. тепер же, значить, той пішов, кінчив значить офіцером. Обидва, один партійний, другий партійний. Тепер, коли приходять до мене, кажуть, і я кажу шось там, обізвуся не так про партійців. – Шо ти?! комуністи життя дали! а ти так кажеш! Розумієте, як швидко забувається. Значить уже ті в партію поступили, вже вона й забула свого батька то, мати там з горя померла передчасно. Уже значить не довольні, шо їх.
Тепер оце партію уже усунули, той вийшов з партії, другий. Тепер уже така щира українка, тільки за Україну за самостійну, все значить. То я її було прийде до мене, і нагадую, кажу – А ви шо тоді казали? От який наш народ. Наш народ такий, нема нічого постійного. Я так думаю, якшо вони зло заподіяли, знищили мою родину, це його ніколи не можна забуть, і ніколи не можна до його прихильним серцем, якшо вони таке зло зробили. А наш народ такий.
Ото через те ми так у рабстві ходили 300 год. І зараз оце так почалось наче і добре, а хто зна, як воно, як Бог дасть. Чи воно нам пощастить надалі. З нашим народом. Я оце думаю, може побалакаю. Ану попробую. Та це я так, я ото, знаєте, із Шевченкових думи про хмару, а там є такі слова – “Заступила чорна хмара та білую хмару”. А я думаю.
ГРАЄ, СПІВАЄ.
[01:14:20.00]
“Заступила чорна хмара та й білую хмару,
Посадили у в’язницю козака Степана.
Посадили, заскрипіли в’язничнії грати,
Щоб не смів він повселюдно правдоньку казати.
А вже ж тая щира правда злую кривду поре,
Вона вийде із-за хмари на широке поле!
А вже ж тая щира правда всю кривду долає,
А брехня ще й є брехня, вона вже конає!
А вже ж тая щира правда Україну будить,
Та серпасте, молотасте вже кожному буде!
А вже ж тая щира правда загляда в віконце,
Нумо вже радійте, люди, вже прогляда сонце!
З нами Бог! радійте, люди, вже прогляда сонце”.
– Важко мені.
– Важко грати?
– Важко, то ж пальці вже не ті.
– Хмара ще не чув її? ніхто так, шоб Хмара почув?
– Та ні. Це такий момент коли набіжить так. То я й співаю. А ви чули оту пісню, оце “Гречаники”? Це я записав у того, молодий парень.
– А це що?
– “Гречаники”.
ГРАЄ, СПІВАЄ.
[01:18:41.00]
“Пішла мати на село, а на селі пусто,
Ні пшениці, ні муки, лиш сталінські образки!
Гоп, мої гречаники! комуністи начальники!
А мужики батраки, а сталінці дураки!
Зібралися у сільраді, сіли дуже раді,
Будем багатих ділить, і не будемо робить!
Гоп, мої гречаники! комуністи начальники!
А мужики батраки, а сталінці дураки!
Сидить баба на гумні, та й рахує трудодні,
Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні!
Сталін в хаті, Ленін в дворі, Ворошилов у коморі,
У селищі комуніст! Комуністи пить та їсти!
Гоп, мої гречаники! комуністи начальники!
А мужики батраки, а сталінці дураки!
Я маленька колгоспниця, заробила трудодень,
Мати ходе без спідниці, батько ходе без спідень!
Гоп, мої гречаники! комуністи начальники,
А мужики батраки, а сталінці дураки!
Встань, Тарасе! подивися, до чого ми дожилися,
Хата драна, клуня гола, і кобила з одним оком!
Гоп, мої гречаники! комуністи начальники!
А мужики батраки, а сталінці дураки!”
– Оце я записав у тому. Ви не чули таку пісню?
– Я чула варіант, подібне чула.
– Ше в мене приїздили по селі, в мене записували тут. І там такий парєнь був, молодий хлопець такий. І де вони взяли його? у Києві, правда.
– А про Петлюру заспіваєте?
– Про Петлюру? Сподівались ми Петлюри?
ГРАЄ, СПІВАЄ.
[01:22:26.00]
“Сподівалися Петлюри
З військом на Вкраїну,
Та прийшла сумная звістка
Згинув на чужині!…
А то ж Шварцбарт той підступний
Вистрілив у груди,
Закипіла кров козача,
Посиніли губи.
Розверзлась земля, сховала,
Сонце опустилось у долину,
Поховали на чужині
Великого сина.
Настане час незабаром,
Заспівають хори,
Поховають тебе вдруге
На Дніпрових горах.
Спи ж, Симоне, батьку рідний,
Поки час настане.
Поки наша Україна
З неволі повстане!
Поки наша Україна
З неволі повстане!”
– Це я записав цю пісню.
– А ще пісні, що ви знаєте, співаєте?
– Та то я всі знав! та позабував.
– А де ви записували?
– Та по-всякому! Де на слух, де з нот, де на слух. Ото всі я знав. Там їх скільки? до 200 мабуть.
– А чи від когось тут в селі записували пісні?
– Та, в мене од батька, в мене батько багато знав пісень. А тоді од кобзарів. А то де в якому пісеннику знайду.
– А які ви від батька записали?
– Ну, шо від батька? Батько такі грав, знаєте, співав більш такі більш як старовинні.
– А які пісні? скажіть, мені цікаво, які саме.
– Та хто його знає, як я вам скажу, чумацькі там всякі. То було на Храму як посходяться, начинають, та як заспівають за столом брати було. Є такі, шо я й не записав. Просто без уваги.
– “Ой! гук! мати, гук!” співали в вас?
– Та ніхто, то ж я записав сам. Я іграв і ту.
– А шо ви від батька записали?
– “Прилетіла галка з зеленої балки”, я знаю, в батька така була гарна мелодія. Ну, мелодія отака, я не буду виконувать, ви не пишіть.
ГРАЄ, СПІВАЄ.
[01:27:26.00]
“Жила вдома, жила вдома на Подолі, Та не мала щастя й долі”.
– А проспівайте ще.
– Та, то я мабуть уже й забув. А де ви її, в кого записували? Ну, для вас зараз.
ГРАЄ, СПІВАЄ.
[01:27:56.00]
“Жила вдома, жила вдома на Подолі, Та не знала щастя й долі”.
– Чи можете почати ще раз?
– Та, не треба її, я другу, може яку другу найду кращу. А ці не знаєте? Руйнування Січі?
ГРАЄ.
[01:28:22.00]
– Так ми вже записували руйнування Січі.
– Та ні, так це інача, другий варіант. Вона з того періоду. “Ой, не спав я нічку!”, ви чули?
ГРАЄ, СПІВАЄ.
[01:29:04.00]
“Ой, не спав я нічку темненькую,
Не буду я спати ще й другую,
Ой, щось мені дуже і на серденьку трудно,
Що я мабуть зажурився.
Ой, Самара річка не глибока,
І на перевозі не широка.
Ой, луги з лугами, береги з берегами,Там ходили паромами.
Ой, луги з лугами, береги з берегами,
Там ходили паромами.
А тепер пароми та й не ходять,
І бурлаченьків не привозять!
Ой, пароми не ходять,
бурлаків не привозять!
За превражими москалями!
Гей, хорватна сила суне на Україну,
Жити закликали!
Гей, гарує степами, і рибними плесами!
Ще й до того і горами.
Гей, дарує степами, і рибними плесами,
Ще й до того і горами!”
– Оце така пісня. Вона мабуть теж не загально відома. Я співаю то так може і посередньо, а граю, збиваюся. Давно не грав.
– Мене цікавить, скільки ви зберегли пісень із свого села?
– Та, з свого села, шо тут в моєму селі? В цьому селі співали на вулиці там “Розпрягайте, хлопці, коні!”, та й шо там співали. Були так окремі люди, які знали. Ну, оце як із свого села, так оце такі співаки, то в мене батько найбільше знав пісень. Він і співав гарно. А таких з свого села, шоб з відомих, немає.
– Відома, невідома пісня, це теж так умовно. Бо буває дуже багато варіантів.
– Багато варіантів, да.
– Одні й ті ж пісні по-різному співають там на Поділлі, чи на Волині, чи в вас на Чернігівщині, чи на Херсонщині.
– Воно ж на пам’ять це й не прийде. Я багато, я такі, знаєте, ото записував. Ото позаписував такі пісні.