− Чи велика у вас була сім’я?
С.П.: 6 душ.
− Батьки?
С.П.: Дєд, батька, матка і нас четверо.
− Так уже 7. А баба? Бабу ви не помнітє?
С.П.: Баба померла до менє ще. Не було вже.
− А як називався куток у селі, на якому ви жили?
С.П.: Редьковка.
− Редьковка? Так це село Редьковка, а в Редьковкє ж могли буть кутки там разні.
С.П.: Центральна вулиця в нас.
− Центральна вулиця, так називалася. А ще були які-небудь кутки, шоб насілі таке якесь названіє?
С.П.: Уся Редьковка звалась.
− А по фаміліях? Ну, улица якая? Там по фамілії жителів?
С.П.: Ну, жила там женщіна так.
− Так оце ж то я й питаю.
С.П.: Там нєсколько дворов було.
П.П.: Хутор.
С.П.: Да, хутор там був.
− Ну, то бил куток села, да?
С.П.: То вже вобще считалось Семенчовка.
− Ваша сім’я отакая веліка, 7 человєк, вона жила в одной хатє?
С.П.: Двє хати було, только калідор був посєрьодкє.
− Но под одною кришою, да?
С.П.: Под одной.
− Були сєні, направо хата й налєво хата?
С.П.: Правильно!
− Налєво жил дєд, направо всє остальниє? До колєктівізації все хозяйство у сімьє разподілялось по спеціалізації, напрімєр, одін член семьї шось одно робіть, отвічає за якусь одну роботу. Другий за другую. Женщини там за одно. Мужчини за другоє.
С.П.: Правильно, так било.
− Було такоє?
С.П.: Каждий робив по своєй сілє работу. Взрослиє, дєд командував, дєд. Там за ужином ілі обєдом, завтра там вивозім, а послєзавтра покідать картошку. Женщини картошку кидають, а мужчини возять гной. Наложилі, наскідалі, назавтра картошку скідують. Ето всьо дєд командуєть. А я був малий, я пасу гусі. По своєму возрасту, шо по сілє.
− Такая була спеціалізація?
С.П.: Да, да.
− А хто считався главої сім’ї? чи дєд, чи батька?
С.П.: Дєд.
− Дєд считався?
С.П.: Дєд, дєд.
− А грошми в сємьє хто розпоряжався.
С.П.: За гроші в основном ето дєд командував.
− А когда дєд умер?
С.П.: То батька приступів.
− Распоряжаться вже став батька?
С.П.: Да.
− І напрімєр, як хтось десь зарабів якусь капєйку, всє оддавалі гроші?
С.П.: Батьку.
− А в батька до колектівізації було багато землі?
С.П.: 4 пахоті, 4 вигона.
− 4 десятіни, чи гектара?
С.П.: Дєсятіни, дєсятіни.
− А у батька вашего сестри, братья булі?
С.П.: Дві сестри було.
− А в їх тоже було столькі прімєрно зємлі? Чи больше, чи меньше?
С.П.: За це я вам не скажу, сколько в їх землі. Одна жила там в сосєднєм селі, а другая в нашому селє.
− А худоби по сколькі було в батька, в його сестер – не знаєтє?
С.П.: У нас було і по двє корови, і по троє коней, і по трі корові, і по дві було корові. Овечки були по полдесятку.
− Ви занімалісь землеробством. А не було такого, шоб шось виготовлялі на продажу? возілі на ярмарку, продавалі на ярмаркє?
С.П.: Шо, тоді вобще, худобу продать толькі. Хліба ми не продавалі.
− А в 33-м году бил голод. Разживалісь якось у селі? тогда було шо продавать? 34-й, 35-й послє голоду?
С.П.: В основном у нас у селє голоду сильно не ощущалі. Недостатков було много у продуктах. Но то картошка була, то там пшоно було. І так якось ми жилі. Но худобу не різалі, старались держать, шоб худоба була. Так не зарєзалі.
− А послє войни з вашої сім’ї, чи може ви знаєте з села – возили шо небудь продавать на ярмаркі? В 40-х, в 50-х? Не помнітє такого?
С.П.: Я в армію пошов в 30-х.
− І послє войни тоже, да?
С.П.: Да!
− А у 30-х годах, от ще до войни, ви були дома, це в 39-му на фронт пошлі, чи в армію?
С.П.: Щитайтє, я попав в армію вже, я в 34-м году уїхав із дому в Росію там. А в армію попал я у 41-м году.
− Так а до того билі в Росії? Ілі вернулісь?
С.П.: Брався з Батумі, ето турецька граніца, я там уже був. Работал.
− Понятно. А ви, вот в вашей сємьє був фруктовий сад, як ви дома ще були?
С.П.: Он і счас остався.
− Той же самий, да?
С.П.: Да!
− Уже старенький?
С.П.: Там отжил, новий посаділі.
− А до войни сад був?
С.П.: До войни був.
− І січас єсть?
С.П.: І січас остався.
− І родіть?
С.П.: Да.
− А до колектівізації до какого розряда собственніка относилась ваша сімя? Чи бєдні, чи середняки, чи багачі билі?
С.П.: Раньше середняки ми були. А потом прийшлось, шо чуть не розкуркулілі. Ну харашо, шо брат мій служив в армії, так хліб то позабирали, ето в 33-м году било. Хліб то позабиралі, а когда я брату сообщив, он служив. Так оттуда прийшло решеніє в Ріпки, в район, так нам вернулі назад.
− А то забралі уже?
С.П.: Забралі! Подушкі і всьо, шо було.
− А ваша сім’я авторітєт у селі імєла? Може за совєтом ходілі до батька, чи до дєда?
С.П.: Такого не було.
− Не було такого?
С.П.: То богатий, то бєдний, то сам сєбє цей.
− А до колектівізації, ви говорили, шо ви пасли свиней? А з якого возраста примєрно приучались дєті до работи? І чи вони приучалісь до роботи, потому шо нєкому було ту работу зробіть? Чи ще там була цель і воспітать трудолюбіє у дєтєй?
С.П.: То одно і друге связано. Вот у нас по возрасту каждому работа була. Большіє на полє участвуют, а мєньшіє, шоб не ходіть по вулиці, держалі ж свінєй.
− Шоб не утєклі, да?
С.П.: Ми всє, малиші, на пастбіще з свинямі.
− А в вашій сім’ї наймитів не наймалі?
С.П.: Нє!
− А не знаєтє ви такіх людєй в сєлє, шоб були у їх наймити?
С.П.: Там одін в нас був, називается по-уличному Панич, так у його гектар 30 було землі, так он мав наймитов. І нємного, а чєловєк 3-4 імєв.
− А як він їх нанімав? На сезон чи на целий год – не знаєтє, не помнітє?
С.П.: Сіно, знаю, шо давав косіть, як вернувся із Кубані, із треті: єслі я скосів гектар, то треть моя.
− Понятно. Послі того, як сім’я здала у колхоз своє хазяйство, і вступіла в сім’ю, як отношенія ваші в сім’ї складувалися? Такіє же билі нормальниє, як і раньше – чи ізменилось шо-небудь?
С.П.: Ну, канєшно, ізменілось. Когда прийшов братєльнік з армії, батька не йшов, брался, шоб почалі вже тії, шо колхозні. Такі билі разговори тогда. Братєльнік прийшов с армії, подал заявлєніє в колхоз, забірають воз, плуг, коня. Потом оддалі коня. А нічо вже ж батьку без коня, потому тогда був у нас одін конь. І батька пошов в колхоз. А я виєхав.
− Но вобщє сім’я пошла в колхоз?
С.П.: Да.
− І уже заробляла у колхозє. Какіє там заработкі?
С.П.: Ну, тоді платілі вобще, і картошкі давали, хароший урожай був. Потому шо земля була обработана, так урожаї билі неплохіє. Давалі харашо. Хто пошол у колхоз в 32-м году там, ті получили по 8 кг зернових, картошки. Ну, шо тоді саділі вместі, то й получали.
− А у сємьє главої сємьї оставався так же батька? Чи ізмєнілося?
С.П.: Оставався батька.
− А дєті з якого возраста в колхоз поступалі? Уже ж нада було стать.
С.П.: Сєстра була замужом одна, другая замуж пошла. Братєльнік в армію пашов, сам я пошов у Чернігов на проізводство. Осталися батько й мати.
− А от не помнітє ви такого, раньше совєтська власть дала женщинам свободу. Чи дєйствітєльно женщина в сємьє стала як-то сєбє свободнєй чуствовать? Чи як воно було, так і осталось?
С.П.: Як сказать, всєгда хозяїн був двора, руководітєль, хазяїн – батько ілі дєд, всьо командував. А женщина такого нє імєла права. Работать – і особо то і нє разговарівать, бо тогда було ето очєнь стидно, штоб разойтіся с мужом.
− А от когда началася колектівізація, так в вашем сєлє, ви нє помнітє, всє пошлі у колхоз с удовольствієм – чи заставлялі?
С.П.: Даже дворов 6 нє билі совсєм у колхозі до войни. Послі войни вже вступілі. Єдінолічно жилі. Нє хотєлі йті.
− А як заставілі пайті?
С.П.: Як заставілі? Пазабіралі всьо с усадьбі. І платі. А в колхоз нє йдьот – висилають. А хто отдал, а в колхоз не йдє. Приходять забирають, шо є. Одьожу, продукти.
− А єслі всьо-такі хтось нє пошов? Сємья якась нє пошла в колхоз, як вони зараблялі сабє на жизнь?
С.П.: Пошлі на проізводства нєкоторі.
− Виєхалі з сєла, да?
С.П.: Було, шо виєхалі з сєла совсєм.
− А як относілісь, от, селянє, колхознікі до тих, хто нє пошов у колхоз? Чи осуждалі їх – чи сочуствувалі? Не помнітє такого?
С.П.: Такого я нє могу сказать, нє знаю.
− А людєй висєлялі? Були такі, шо раскуркулілі і вислалі з сєла?
С.П.: А скоко? Ну, попа забралі. Дяка забралі. Попа забралі, дяка, філарета. І там в нас був по торгівлі Хома, так наче тоже розкуркулілі й забралі.
− І він не вернувся больше в село?
С.П.: Не вернувся.
− Ніхто? Ні поп, ні дяк, ні той Хома?
С.П.: Поп вернувся!
− Вернувся, да?
С.П.: Вернувся!
− А не помнітє, хто проводив колєктівізацію, чи свої, чи приєзжалі откуда − нібудь чужі?
С.П.: По указанію района. А виполнєніє робили комнєзами нашії.
− Мєсні?
С.П.: Потому шо тогда закони билі всякі.
− Жестоко поступалі?
С.П.: Жостко.
− А от ви трошки говорілі, шо получалі в колхозі на трудодень?
С.П.: Неплохо первий год получалі, нєплохо. Грошей нєт, а вобще с продуктов.
− Продукти получалі в колхозі. А, наприклад, на одєжду чи на обувь треба було купить, так гдє бралі гроші?
С.П.: Ну, с хазяйства ж.
− Прадавалі?
С.П.: Прадавалі.
− А самі виробляли одьожу?
С.П.: Да.
− А нє скажетє, шо самі виробляли?
С.П.: В основном полотно так називаєме. А ше виробляли валянкі і шилі кожухи.
− І сукно, навєрно ж?
С.П.: Да, да, да, да! Сукно. Тєпєр, сапоги пошить: тєліцу зарєзав там, чи бика два года – чоботи шиє.
− Так у вас були сапожніки в сєлє, да?
С.П.: Да!
− Так шо в основном одєвалісь в своє.
С.П.: В магазінах, тоді в магазінах не було шо, люді не гналісь. Тогда ходілі не так, як тяпєр.
− А не помнітє, практиковалось у сєлє таке, шоб, напрімєр, хто імєє якісь продукти хороші – шоб мєняв у того, хто виробляє одєжду, напрімєр, чи обувь.
С.П.: Такого не помню.
− Шоб не грошима платілі.
С.П.: Понятно, понятно! Було таке, шо гроші нє були в ходу, а мінялі на хліб. Корову продаєш, чи коня за хліб.
− Було такоє?
С.П.: Да! То, навєрно, приблизно 24-й, ті года.
− А от я уже сама знаю тоже по колхозу коє-шо послєвоєнноє, а до войни – от було так, шо в колхозє кралі? Колхознікі, напрімєр, вийдє на полє колхозноє, і украдє там чи картоплю, чи буряка, чи огірки, когда почалі сєять?
С.П.: Нє кралі, алє іде з работи, в корзіну набрала картоплі і пошла.
− А як до цього относілісь начальнікі, єслі ловілі?
С.П.: Всяк було. Як поймають, послє войни – так за одін колосок так 7 годов давалі.
− А до войни нє помнітє?
С.П.: А до войни нє помню.
− А люді, самі колхознікі, осуждалі тих, хто брав у колхозі, чи вони то же самоє рабілі?
С.П.: Тоже не знаю, як думалі калхознікі.
− Як ви думаєтє, може і послє войни больше помнітє, люді переживалі за то, шоб колхоз встал на ногі? Шоб був харошій колхоз? Вболівали, так сказать українською мовою, за колхоз?
С.П.: До войни, до войни, як розказують, колхоз бил сільний. Тєхніки не було, бичкамі пахалі і всьо получалі. Ну, а потом как тєхніка пошла, того і нема.
− А чи нє можетє ви сказать, як люді атносілісь до такого понятія, як “твоє”, “наше”, “ваше”? Чи счіталі, шо от уже то недоторканоє, чи булі такіє, коториє считалі, шо можно чужоє взять? Нє колхозноє, а імєнно односєльчан?
С.П.: Так ето ж била і єсть.
− Нєт такого, шоб це було, шо люді поголовно так рабілі, такого нє було?
С.П.: Та нєт! А січас полно. Їм харашо живеться, а я пришол з работи, до вас у хату заліз, забрав і пошов. І тогда таке було. То сало украде, то іще шось такоє. Оно було, і єсть, і буде до конца жизні.
− Скажіть, пожалуста, а от ви січас хотєлі б імєть таке хазяйство, як ваш батька імєв?
С.П.: По состоянію здоров’я, ілі потому шо особєнно хазяйства такого нє хочу. Лишні заботи, потому шо ето нада сіла.
− Якби були молодші, то хотєлі б?
С.П.: Якби був молодший, так може іще б і з коровою був. А тєпєр і корову нє хочу дєржать, потому шо нада коло неї трудіться, а я нє в сілах. Без скота і жить трудно.
− А от як ви считаєте, шо була для ваших батьков земля – і шо для вас тєпєрь? Допустім, тогда всьо маглі абраблять багато землі. Чи считали ваші батьки, шо це главноє багатство?
С.П.: Да, да! Считалося до колектівізації землі, коториє нє спєшілі одєваться, обуваться, а копєйка к копєйкє збіралі, шоб купіть землі. Єслі 4 гектара, то хоче, шоб було 5. Єслі одін конь, так хоче, шоб було двоє. Стараліся, шоб всьо імєть, і молотарки, і сіялки. Всьо!
− І всьо то зв’язано з земльою.
С.П.: Да, да! Кажний старався землю свою імєть собственну. А потом колектівізація, всьо розрушилось і пошло в общий двор. А потом привикли, і наче нічего. І так сталі і согласни жить до смерті.
− А от ви не помнітє, когда у колхозі, ще до войни у вас був у сєлє клуб? чи хата-читальня какая-нібудь?
С.П.: До войни був. Був клуб.
− Там, єслі напрімєр, вибори проходілі, ви можетє помніть, хоть ви ще й невелікім булі.
С.П.: А виборов тоді ніяких не було, які вибори до войни?
− Бували до войни вибори. У мєстниє органи. Нє помнітє, да?
С.П.: Я не знаю, нє знаю.
− А хто от іще до колєктівізації, нє помнітє, хто бил главним авторітєтним ліцом в сєлє?
С.П.: Ну, староста був когда-то. А потом був предсєдатєль сєльсовєта.
− А при старості хто-небудь іще був, чи он був адін?
С.П.: Староста й писарь.
− А якую роль грав священік? Церковний староста?
С.П.: А тогда велику роль.
− І яни ігралі роль в сєлє?
С.П.: Обізатільно! Самий главний священік. А власть тогда в ніх бальшая била. Мало того, нє було такого, шоб нє пашов в церкву. Хаді! А приєжджали з падводами, свої лошаді імєлі до колектівізації.
− А так, напрімєр, єслі шото треба було вам рішить, якийсь важний вопрос, було таке, шоб ішли за совєтом до священика, напрімєр?
С.П.: У нас у сєлє нє хаділі. Оні крєпко з нім нє дружілі, но в церкву хаділі.
− Значить, староста руководіл у сєлє, а поп у церкві. І не распространялась єго власть там на сєло іщьо?
С.П.: Нє.
− А нє помнітє то время, іщьо 20-є годи, може батькі ваші рассказивалі, хто решал вопроси сообща, напрімєр, єслі нада було сєльской общинє шось рєшить, так чи збори? чи сход? чи як називалося?
С.П.: Староста требував сход, і рішало общество.
− На сходє?
С.П.: Да.
− А на сход приглашалі людєй, хаділі по хатах? чи як об’являлось?
С.П.: Собєрітє, пожалуста, людєй в такоє время, надо рєшать вопрос. Староста об’явіл і пріходят рєшают.
− А женщіни хаділі на сходи?
С.П.: Билі.
− І тоже оні імєлі такі ж права?
С.П.: А ето я не знаю, чі яни галасавалі, чі только сіділи? Но женщин мало, в основном мужики решалі.
− А авторитетом у селі хто больше пользовався, чи біднякі, харошіє, крєпкіє хозяєва? чи бєдниє? чи богатиє?
С.П.: Хто богатший, той авторітєт. Так і тєпер (сміється).
− А багато у вас в селі було таких хароших хазяїв, крєпких, багатих?
С.П.: Представьтє сєбє, не больше оце таких видающіх, ну, а то так. Багатих не було в нас.
− А було больше середняков, да?
С.П.: Шоб були багаті сільно, таких не було.
− А от ви кажете, Філарет оцей був богатий. А в нього була велика сім’я? чи ви не помнітє?
С.П.: Та я знаю, шо чєловєк, навєрно, із 6 чи 7 було дєтєй. І взяли много землі.
− А от ви не можете сказать, яке хазяйство считалось велікім? От сколькі должно буть землі, шоб сказать, шо да! це велікоє хазяйсnво, це багатий чєловєк!
С.П.: Ну, це в нєго гектар 30 було сєнокосу, пахоти не знаю, скоко. І голов 30 скота держав. І в основному всьо своїми силами обслужували. Наймитов може 5, больше в його не було. А літом, когда уборка, із процентов ходілі. Бєдний чоловік пошов до нього, шоб зарабіть.
− А бєдним хто считався?
С.П.: Та, багато хто.
− У їх землі було мало?
С.П.: Зємлі нє било, а як земля єсть, так лєніліся рабіть так, як треба.
− А мєжду собой було так у селі, шоб бєдниє мєжду собой гуртоваліся, а багатиє мєжду собой?
С.П.: Як вам сказать, оно ж вобще по класам роздєлєно, по групам. І тогда, і счас. Єслі живьот человєк багатше якой, то он з богатшими і знакомий, дєті, знакомі, родствєнніки. А бєдний із бєдним толькі може.
− А не бувало так, шо у того Філарета сестра вишла замуж за бєднєйшого і стала бєднєйша? Родичалісь вони все таки, хоть вона й була бєдная? Чи племянніца його?
С.П.: Да, да.
− Родичалісь. А от во время колектівізації уже хто у сєлє був главним авторітєтним человєком?
С.П.: Предсєдатєль сєльсовєта, предсєдатєль колхоза.
− Два їх було?
С.П.: Да.
− А священик? сєльський староста? церковний староста? уже не імєлі авторитєта?
С.П.: Оні толькі до войни билі. А потом уже не малі дєла.
− А когда колхози сталі, як називаліся собранія, на которих решаліся вопроси сєльскіє? Тоже сходки – чи по-другому?
С.П.: Управлєніє. Назначалося нєсколько человєк там.
− Єсть управлєніє.
С.П.: А собранія булі.
− Так називаліся собранія? чи збори? чи як?
С.П.: Ну, сходкі називалі, да.
− Сходки. Как раньше, так і тєпєрь, і потом.
С.П.: А потом було собраніє.
− Тепер больше звучіт собраніє?
С.П.: Да!
− На російський кштальт. І на ціє собранія тоже ходілі, приглашалі, чи об’явлєнія?
С. П. – Об’являлі, хто хоче, той ідьот, а хто не хоче, шо ти його – заженьош?
− Не заставлялі ідті, да? І женщини тоже так же, як і раньше, ходілі?
С.П.: Да!
− І такіє ж самиє права імєлі?
С.П.: Ну, трохи ж больше.
− Уже стало больше прав?
С.П.: Да, вже тут женщина больше вже.
− І в правлєнії, може, вже булі?
С.П.: Булі, бувало женщина скаже, прийшла, каже − шо ти, шо я.
− А в колхозє отут колхозніки, казалось би, шо пооддавалі всє свої хозяйства, і наче б то одінакові стали по уровню жизні, чи були ше такі бідніші й багатші колхозніки?
С.П.: Як хто оддав тяглові, коні й воли, а корову дєржав.
− А землю? Приусадєбні були одинакові в усіх? 60 соток давалі?
С.П.: Смотря як у кого. Городи були до гектара, а в нєкоторих полгектара. У нас лічно було два города, так гектар було.
− А чого так було, шо в одного больше, а в другого меньше?
С.П.: А потому, шо городи не попадалі в общий масів в колхозі, шоб забралі. Отрєзалі лішкі до полгектара. Отрєзалі, вам там 10 сотих одмєряє, понімаєте? Отрєзалі. А бувало так і пахалі.
− Ну, а бєднякі в колхозі тоже билі? Хто считався бєдним з колхозніков?
С.П.: Даже не знаю, як вам і сказать – бєднякі. Воно бєдний і по состоянію здоров’я бил – чєловєк не в состоянії работать так, шоб оправдать сам сєбє і заработать. Ілі просто не находіл нужним. Хто на какой-то работі робів, чи колхозніком, чи ще кєм-то.
− Той був богатший? Да іще і вкрадє.
С.П.: Не крав, а брав!
− Ну да! А от во время колхозов уже, ви не помнітє, мєжду собою общалісь, родічалісь, напрімєр, предсєдатєль колхоза, там предсєдатєль сєльсовєта і якіїсь сємьї сєльскіє там, не родичі, а просто там? Чи богатшії билі, чи біднєйшії, чи всє начальнікі, там їх благоволілі?
С.П.: Уже во время колхоза? Ну, большінство общалісь з конторскімі рабочіми, бухгалтера там, счєтовод, таке. Со своім апаратом больше. І, безусловно, в гості звалі.
− А в сєльсовєтє були при власті чужії люди, не сельчани?
С.П.: Ето, ето, кажеться, було.
− Голова колхоза всєгда був сєльскій – чи присилалі?
С.П.: Сєльскій. Ето було до колектівізації. Когда становлєніє уже совєтской власті било, тогда присилалі вже і предсєдатєля. У нас предсєдатєль був сам руський. До колхозов іще! І он так по зємлє понімав харашо.
− То до колхозов шо то був за предсєдатєль? Предсєдатєль же колхоза.
С.П.: Предсєдатєль сєльсовєта.
− А! сєльсовєта!
С.П.: Да, тогда присилалі. А послі войни уже тоже були сотнікі в сєлє, присилалі предсєдатєля к нам.
− Так тії свої предсєдатєлі, сельчанє с німі родичалісь? Чи вони так ото билі отрєзаним ломтьом такім?
С.П.: Отрєзаним нікогда не може прєдсєдатєль бить. Нікогда! Чи колхоза, чи сєльсовєта. То, шо завісіт от такіх людєй, шо тут і побліже к нім, шоб їм шось далі, ілі там іще шо-небудь. Ето закон такой. Вєздє так! І на проізводстві до начальніка бліже, шоб легче жить. А єслі в стороні, тебе не бачать.
− А ви співать умєлі?
С.П.: Я вєк нє співав!
− А жінка ваша?
С.П.: О! Та була калісь!
− Пєвуха?
С.П.: Як заспіває, аж сльози ідуть! [Сміється].
− А як ваше ім’я, отчество?
С.П.: Пелагея Петровна.
− А год рождєнія?
С.П.: 20-го, чи 21-го.
П.П.: 21-го.
− 21-го. Пелагєя Пєтровна, так а ви можете нам сказать – от, напрімєр, когда співалі пєсню в сєлє, так співалі на сколько голосов?
П.П.: Як це, на сколькі голосов?
− Ну, чи вони в один голос співали, чи співали басом, напрімєр? Виводчиця у вас була?
П.П.: Я басовала.
− Ви, значить, басовалі? А хтось подводів? Це називалось подводіть? Потому шо єсть виводять.
П.П.: Та виводить, а та басує.
− Значить, два голоса було, да?
П.П.: Два голоса.
− Бас, і другий як?
П.П.: Виводіть, виводіть.
− І на всіх кутках у селі так співалі?
П.П.: Да, да.
− А був такий куток, шо лучче всіх там співали? Якийсь куток, дє дєвкі співали найлучче?
П.П.: Ну, коториє, як називається, дружать вмєстє. Так у которих, шо дружать умєстє, буває так, шо це бригада називається, і так співає. А хто-то слабий, у всіх одін голос. І баси, і так і подводять. А билі й такіє, шо нє.
− А не було такого, шоб, наприклад, харашо співає дівчина якась, і її гукають, переманюють, шоб вона поспівала там?
П.П.: Да нє, такого не було.
− Такого не було. А конкуренція – от, напримєр, празнік: співають на одном кутку, співають на хуторі, співають там.
П.П.: Правільно, дє-то гуляють там, дєляться. Я ж не пойду за полкілометра, а я со своїми сусєдямі. Со своїми сусєдями спайом, а там ше спають.
− А ви старалісь, шоб сільнєй, шоб лучче заспівать?
П.П.: Ми потому шо старалісь, шоб багато. А вообще, сколько було, столько і співалі.
− А були в селі такіє женщини, которих считалі самими найлучими співачками?
П.П.: Ну, канєшно! Булі ж у церкві даже. Пєвчими, пєвчими набіраліся. Ото там особо тє билі, коториє понімалі церковні пєсні. І особенно голоса одбіралі їм. У нас когда-то церква била, так хор як заспіва! Так ето нєвозможно даже, я тоді бивала до сльоз.
− Так харашо співали?
П.П.: Так у нас ось уже сюда переєхалі, церкву покінулі. Так і тоже ж уже їхнії дєті тоже пошлі в хор.
С.П.: Приїжжалі, забіралі пєвчих.
П.П.: Так тії молоді харашо спєвалі, і еті харашо, потому шо були подобраті голоса.
− А на свадьби їх не приглашали співать?
П.П.: Нє, нє!
− Там співалі только родичі?
П.П.: Да, тії співалі, хто гості. Не було так.
− А ви от помнітє, у сєлє було чи вечорки, чи вечорниці називались? чи досвєтки? Було таке? Ну, то ше раньше, може, в 20-х годах? Може, батьки розказували? Вечорніци чи вечорки – собіраліся?
С.П.: Там дівки до хати – двє чи три до хати, чи шо там.
− Тоді було таке? І ви ходили?
П.П.: І я ходіла, канєшно! Я ходіла!
− А чим ви там занімаліся?
П.П.: Вишивала. Кружево вязала.
− І спєвалі, да?
П.П.: І спєвалі! Пряли на прядках.
− А хлопци шо там робили? Вони ж тоже ходили?
П.П.: Хлопци прийдуть та й гуляють там!
− А спєвалі хлопци разом з вамі?
П.П.: Нє.
− Не спєвалі. Толькі дівчата, да? Так оце ви хаділі да падругі. А нє було такого, шоб нанімалі хату, напрімєр?
П.П.: Було. Клуба ж нє було тоді послі войни, так ми нанімалі сєбє хату, женщіна пускала. На дві нєділі, як Рождєство, на дві нєділі празніки, так платілі єй там, і сало носілі по куску, і картоплю, і муку. І то вже дві неділі до єї кожен вечір ходілі. Складалісь там уже. Чи одін наймає хату, чи як, я цього нє знаю. І туда ходілі гулялі.
− А клуба не було?
П.П.: Не було тоді ще клуба. А когда вже став клуб, тогда вже ходило усе село в один клуб. Вже по хатам нема, клуб був государственний.
− І ці вже вечорниці перестали собирать?
П.П.: Да, тогда вже стали в клуб ходить. В клубє спєвалі, і до клуба йдуть с пєснямі, із клуба ідуть з пєснямі.
− А ви не помнітє, не було в сєлє таких баб, которих приглашалі куховарить, готовить там?
П.П.: Нє, в нас нє било таких.
− Нє било. А на похорони пєвчих приглашали?
П.П.: Да, да, да!
− А не було таких людєй, шоб спеціально голосільніци, шоб голосілі і причиталі за покойніком?
П.П.: Нє, в нас такого нєма.
− А вообще прічітування було?
П.П.: Прічітування було, але родітєлєй.
− Родітєлі, родичі?
П.П.: Родичі. Когда хозяїн умре, так я голошу. І дочка голосить. Блізкі і родітєлі. А нє блізкіє трохі так.
− А нанімать нє надо було?
П.П.: Нє, нє, нє! В нас то, закона нема в нас такого.
− А от може хтось із вас помнить у 20-є годи от, напрімєр, була свальба, может батькі розказувалі, які тогда інструменти, на яких інструментах ігралі?
П.П.: Я не знаю.
С.П.: Гармошка й скрипка.
− І скрипка була. А батькі не разказувалі, на їхніх свадьбах шо було?
С.П.: Цього не знаю.
− І сколькі, як зароблялі? Як люді платілі, от, музикантам на свальбі? Може, ви по позжему періоду, по вашому, когда ви женіліся, помнитє, як їм платілі? Грошима – чи може рушнік давалі?
С.П.: Грошима.
− Грошима. А у сєлє, от, були музиканти такіє, которих, доморощені, так сказать, гармоніст, грає на гармошкі.
П.П.: Булі, канєшно.
− А дє оні учіліся? були самоучки?
П.П.: Самоучки, самоучки. Не було тоді курсов ніяких. Самоучки.
− Ну всьо ровно самоучка, он должен от кого-то научіться, од батька.
П.П.: Хто од батька. Да вобще багато в нас було в сєлє.
С.П.: На скріпкі тоді, кажись, іграв Петро Демократ.
П.П.: А гармошок у нас багато було, то ж Піліп був, Володін батько.
С.П.: Та, багато було.
− І оні одін у одного учіліся?
П.П.: Да. Нє одін у одного, гдє оні учілісь, нє знаю, но як у кого свальба.
С.П.: Нікаких курсов нє було.
П.П.: Той того забере, а той того забере. Так і нанімалі хлопців. В того не дуже гармошка, а в того луча, то луче іграє.
С.П.: То по талантах.
П.П.: По талантах. А єсть же такіє, которих часто нанімают, а которих мало когда.
− А нє помнітє ви, не разказувалі, шоб шинок був у сєлє?
С.П.: Шинок? Не помню. За нашой памяті не було.
− Не чули, шоб було.
С.П.: Когда-то розказувалі дєди, хаділі на панщину іще, то гдє-то на путі були шинкі. Шо пойдьот у понєдєльнік, і пока дойдьот, і там штук 3 дорогой їх – випил і пошол. Пабув там, а потом іде додому. На сколько там днєй пан адпускає його. А в нас не було.
− От ви кажете, шо в клубі грали, співали. А ви не помните, якіє пєсні там співали і гралі? Чи це були народниє, чи якісь нові?
П.П.: Я знаю, й тє спєвали, й тє спєвали.
С.П.: По передачі, шо матка співала, чи батька. А нє було такіх композіторов там.
П.П.: Народниє пєсні спєвалі, а композіторов у нас нє було.
− А руководітєля самодєятєльності в клубі не було?
П.П.: Нє.
− А собіралісь, от ігралі там у клубі у якіє дні? на празнікі чи і виходниє? часто собіралісь?
П.П.: Вечером, каждий вечор, хто хотів, ходілі.
С.П.: Когда ото ходілі в клуб, то пєси ставілі разниє.
− Драмкружок був?
С.П.: Да, драмкружок. Так он Васілій сам із Кряковкі, аж там гдє-то в Черкаской області, так там він руководів хором.
− Це ви переїхали сюда в яком году?
С.П.: В 92-м.
− В 92-м. А клуб там так і рабів? До 92-го года був клуб?
С.П.: Є й тєпер! Іще пока не развалілі.
− А концерти в клубі бивалі?
П.П.: Та бивалі.
− Ну, в основном це свої були?
С.П.: Свої, свої.
П.П.: Та й приєзжалі. З Чернігова приєзжалі. І там у нас село Неданчичі, так приєзжалі. Там ставили хароші концерти.
− А от на празнікі на совєтскіє, напрімєр, ставили концерти?
П.П.: І наші учитєля ставілі, часто булі. Учитєля наші, так і службовци тоже концерти ставілі. У нас же тоже хароші, молодиє такі, так ставілі.
− А тут ше такая група вопросов про старцов. Це інтересний і почті не досліджений такий пласт культури народной. Бо старци то не толькі ті, шо просять, а ті, шо ігралі колись на лірах, на бандурах. Вот вам приходилось встрічать старцов? Бачили ви старцов?
П.П.: Ну, канєшно.
С.П.: А шо ж, бачили. Только в яком году? Це ще до колектівізації. Так ліра, яка то ліра, крутить, і так, значить, іграє. Слєпой дядько хадів. Поводир в його був.
− А ви не знаєтє, як його звалі, того дядька?
С.П.: Не знаю.
− Це в селі ви бачили, да?
С.П.: Да!
− А не помнітє, шо він співав?
С.П.: Та це ж хіба помню?
− А де вони обично ігралі? По хатах ходілі?
С.П.: І по хатах. Пішов пограв там.
П.П.: І по уліці ідьот грає. Люди чують, виносять йому їсти.
− А под церкву не ходили – на Храм, наприклад?
П.П.: Нє, по-моєму, нє.
С.П.: Не бачили.
П.П.: Не бачили ні разу так, шоб з лірою з цею ходив.
− А чи бачили ви, шоб старци були толькі співалі, а не гралі?
П.П.: І такіє билі, Христя і Уляна, так ті толькі співалі.
− Христя і Уляна це з вашого села?
С.П.: Нє!
− Так а тії Христя і Уляна, шо вони співали, не помнітє? То були пєсні народниє чи псалми?
С.П.: Народниє.
− Так старци билі не только чоловєкі, а й женщини?
С.П.: Да.
П.П.: Билі, билі! То мужик був, а це женщини двє хаділі.
С.П.: І Деніс хаділ, то помінав.
− А Деніс це толькі помінав, чи співав тоже?
С.П.: Церковні такі.
П.П.: І в церкві помінав – прийде, помінає покойніков.
− А не знаєте, не встрічалісь вам такіє старци, шоб чоловік і жонка, а ходили старци?
С.П.: Цього не знаю.
П.П.: Я тоже не знаю.
− То ви помните только тих старцов, шо грали на лірі? А на кобзі, таких не пам’ятаєте?
С.П.: Не було в нас.
− А на гармошкі?
С.П.: Тоже не встрічав.
− І оці старці билі слєпіє, чи билі і зрячіє?
С.П.: Оці сліпі були.
− І женщини слєпії билі?
П.П.: У їх поводирь був.
− А от як у вашей сємьє относілісь до старцов? Чи с уваженієм? Не считалось гріхом обідить старца, напрімєр?
С.П.: Такого, навєрно, ні в одной хатє нє било, шоб чєловєк прішол, калєка там, старєц, та не подать. Ну, шо тогда? Сало, хлєб, це в основном.
− Нєльзя було обіжать старцов?
С.П.: Нє!
П.П.: І покормиш – шо є, то тім і угостиш.
− А як начальство мєстне до їх относилося, не знаєте?
П.П.: Навєрно, розрєшено било їм ходіть. А то б оні нє хаділі.
С.П.: А шо ж їм рабіть? Єслі здоров’я нєт, а карміть треба.
− І шо з їмі случілось? Куда оні подєвалісь? Когда оні ісчезли, старци? Когда уже пересталі їх бачить по сєлах?
С.П.: По-моєму, послі войни. Куда-то їх прибралі, ілі в Дома престарєлих.
− От я, напрімєр, шукала цей матеріал, так мнє сказали у двох сьолах, шо старцов во время войни, їх позабиралі нємци й расстрелялі.
С.П.: В нас хаділі.
П.П.: Послє войни уже нє було.
С.П.: А із Духовщіни хаділа. І десь їх забралі, навєрно, в Дом престарєлих, чи шо?
П.П.: А той, шо з лірой ходіл?
С.П.: Нє-нє! То вже нє!
− Послє войни одна уже хаділа толькі, да? З Духовщини?
С.П.: З Духовщини ходіла там женщина – розкулачіли чи не знаю.
− Так вона не була сліпою?
С.П.: Нє! Она була зрячая.
− Только не було на шо єй жить?
П.П.: Да, она штунда була, так ходіла все так.
С.П.: А потом дє-то дєлась.
− А на концерт у клуб не приєзжалі бандуристи?
С.П.: Нєт! Не було в нас. Якось не бачив.
П.П.: А чого?
С.П.: А хто з бандурами приєзжав?
П.П.: А когда хор приєзжав?
С.П.: Ну, це Ніколай, ето приєзжал тогда.
5 VZ 5A-Popov S.P., Popova P.P.
− У Редьковкі є церква?
С.П.: Послє войни вже організавалася.
− А до войни хіба не було церкви?
С.П.: Була, отут оце закрилі. Потом пошов нємєц, послє войни одкрилі. І знов закрилі. А це знов одкрилі.
− Так послє войни не помнітє, когда її закрилі?
С.П.: Точно не скажу.
− Послі того, як закрилі церкву, у 30-х годах, да це, навєрно, і в 50-х пєвча оставалась? Вона ходіла на похорони?
П.П.: Ходіла.
С.П.: Ходіла.
− А не помнітє, в вашому сєлє булі колядки? Колядки, пєсні – перед Рождєством?
С.П.: Ааа! Раньше булі, а потом уже зживаліся.
− Так колядки, чи щедрівки?
С.П.: Щедрівки.
− Щедрівки це перед Новим годом, а перед Рождеством колядки. Не було такого? У 30-х годах, ви не помнітє, длінні свальби були? Навєрно, у 20-х там, до революції свальба длилась десь тиждень, а у 30-х годах? Не розказувалі вам, може, хто старший, чи ви самі були свідєтєлєм? Як свальба йшла, скільки днєй?
С.П.: Два дня, не больше.
− Значить, коротше сталі.
С.П.: У молодого, да у хресної, да у хресного. А то сьодня день гуляють, а назавтра похмеляться; а нє – так іногда і так.
− А не помнітє ви такого, єсть такий вислов − “червоне весілля”, або “красне весілля”?
С.П.: Такого в нас не було.
− Не було такого? Це у 20-х годах було, когда там комсомольці.
С.П.: Не знаю.
− Усіх родичів звали на свальби?
С.П.: Да. Ну, і тогда так, як із кумом побачилась, так і кума можна пригласіть [сміється]. А вобще всіх, да.
− А дівчину сватать хаділі перед свадьбою?
С.П.: Да.
− А хто сватами були?
С.П.: Родственніки.
− А дівчина готовила сєбє приданоє?
С.П.: Не знаю, чи готовіла, чи не готовіла. А ми бєдно жилі, так нічого приготовіть. А шо там?
− Ну, придане це ж одьожа, це скот там.
П.П.: Мама подаріла нам теліцу.
С.П.: Шо мама могла, так старалася. А раньше давалі землю в пріданоє, до 30-х годов.
− А дівчина от у 30-х годах, як женіліся, обізатільно треба було брать фамілію мужа?
П.П.: Та нєт.
− Можна було і свою?
П.П.: Та були такі, шо на своїй оставались.
− А не помнітє, в вашем сєлє нє було случаєв, когда женіліся мєжду собой родственніки? Брат, напрімер, двоюродний з сестрой?
С.П.: Шо-то я не помню такого.
− У 20-х годах так же, як і раньше, хрестілі дєтєй?
С.П.: Пока церква була, хрестілі. А як закрилі у 37-м, уже хрестіть нє було. Єзділі в город туда.
П.П.: У нас всє хрещениє.
− А у сєльських сємьях булі разводи?
С.П.: Я не помню, щоб розводілісь. Шоб розводи булі. Хто в нас розійшовся?
− Я імєю в віду давню сім’ю, 20-є, 30-є годи.
С.П.: Ше до колектівізації, я шось не помню.
П.П.: Я тоже.
− Це считалось позором, розійтись?
П.П.: Ну, я думаю.
− А єслі, напрімєр, чи развєліся, чи сталі вдовцем, человєк імєв право женіца другий раз?
С.П.: Да!
− Дєті другої жінки должни були принімать фамілію своєго нового батька? чи маглі буть на фамілії того?
С.П.: Нєт, на той фамілії, од которого роділіся. А вишла матка замуж, всьо ровно оні свою фамілію носят.
− А як у сєлє ставілісь до дєтєй позашлюбних? Байстрюков так називаємих. Чи жалєлі?
С.П.: Вообще раньше був ето позор.
− Ну, шо дівчина народіть дітя, це позор. А як до тих дєтєй?
С.П.: Плохо, плохо.
П.П.: Байстрюк і байстрюк, дєті так дразніліся.
С.П.: Та й взрослі: “А! Байстрюк пошол!”
− Когда в вашем сєлє дєтский сад появілся?
С.П.: Я не знаю, до войни був чи не був?
П.П.: Яслі билі, а сад нє.
− Яслі билі до войни іще?
П.П.: До войни. Да, до войни, до войни.
− А ви не помнітє, хто завєдував яслямі? А когда батькі старєлі, хто должен був за німі доглядать? з кім оні дожівалі свой вєк?
С.П.: При дєтях.
− А при ком?
С.П.: З ким вмєстє живуть. І тогда було так, і тєпєрь так. Єслі вмєстє живуть.
− А єслі нєсколько синов, напрімєр?
С.П.: С ким остався. Тих пооддєляв, тих у прийми пооддавав, а тих оставів, і їм хазяйство.
− І при том доживає?
С.П.: І при том, которого он вибрав сам.
− І тому і хозяйство?
С.П.: Да, да, да!
− І остайотся їм хозяйство?
С.П.: Да. Нас два, так той у Чернігові жив, а зараз со мной мать жила, так она доглядала свекруху. Той приїде раз в неділю, чи в дві. А я коло єї всєгда, утром і вечером.
− А помєрших у вас ховалі гдє, на кладбіщі?
С.П.: Да.
− Хароше в вас кладбіще?
С.П.: Вродє нормальне.
− Ну, таке, не запущене? Ухажували за кладбіщем?
С.П.: Не знаю, яке там ухажували. Ну, кажуть, убирали.
− А єслі строївся хто-небудь, родичі помагалі?
С.П.: Смотря, які родичі.
− От було, наприклад, таке поняття в ваших селах, як толока?
С.П.: Таких не було. На югє я бачив, там були, там да! Собирається толока, і там усі роблять. Опалубку сдєлали, і глиною заливали. І за два дні хата. А потом верх дерев’яний навалілі і живуть.
− А дівчата і хлопці з села на сезонні які-небудь заработки ходілі?
С.П.: Було в нас, на полє ходілі ж раньше. А то большинство в город уїзжали.
− Ну, то вже насовсєм уєзжають.
С.П.: Та хто й зна, насовсєм чи як хто хоче.
П.П.: Чаще не возвращаліся – де встроївся, там вже робить.
− Ваші родствєнніки не брали участія у революції, у гражданской войнє? Не помнітє такого?
С.П.: Такого не було в мене. Я знаю, почєму. Мій батько ні в революцію нє бил нігдє.
− А родствєнніки, чи члени сім’ї вашої, шо уїхали, то пішли в город робить? Брат не повернувся больше в село?
С.П.: Опять же, когда началась война, був в партізанах, потом був там на селах предсєдатєль колхоза, а потом уже у Чернігів переїхав.
− Значить, ваш брат був предсєдатєлєм колхоза, да?
С.П.: Був.
− І партійним чув чоловіком?
С.П.: Беспартійним. Беспартійна галушка була.
− І тепер у нас опять разговор про пєсні. От ви співать умєлі. Од кого ви навчилися співать? Чи од бабусі, чи од мами?
П.П.: І од дівчат. І у мєня мама була дуже поюща.
− Ну, значить, мама тоже могла вам передать
П.П.: Так у нас тоже у хаті збіраліся. Мама молодою вдовой осталась. Так і до нас ходілі, збиралісь. А ми ж на печі поляжем з братом і слухаєм пєсні. Она пойот. Так і оттуда научилісь. Потом больше стала на вулицю ходіть, на вулиці тоже собираліся дівчаткі. І так і научилась.
− А когда на уліце больше гулялі, до колхозов – чи уже во время колхозов, послі колхозов? От ви не помнітє, може мама розказувала, як ходілі на вуліце? По багато собіралісь в доколхозноє время?
П.П.: До колхоза не знаю. До колхоза не скажу.
С.П.: До колхоза нєкогда било гулять! А в колхозє всє на работу йдуть − поють, з работи йдуть − поють. А до колхоза од тємна до тємна.
П.П.: Коли воно було собственне, то було не теє.
− А в навколишніх селах поблизу Редьковки тоже так само співалі, як у вас?
П.П.: Да, да, да! Ето в нас окружность такая.
− А у сєлє булі такіє пєсні − веснянки, русальниє, купальскіє?
П.П.: Єсть русальські тіє. Та й при мені ще русалок проводілі.
− З села проводілі, да? А купальскіє?
П.П.: А купальскіх нє знаю.
− Такого празніка не помнітє?
П.П.: То Іван Купала?
− Да!
П.П.: Я помню, вінки плєлі на Івана Купала, а ми так нє рабілі. То вінки в’ють та кідають на воду.
− І костри нє палілі?
П.П.: І костри не палілі. В нас цього не було.
− А веснянки? Весною закликали весну?
П.П.: Нє. У нас нема такої моди.
− А русалки як проводіліся?
П.П.: Увечері.
− Шо ви робілі?
П.П.: Бігалі по житу, по полю [сміється]. Повитапчуєм жито за вечір. Хлопци доганяли – та треба ж, шоб не поймали. От вам і те.
− І проводи русалок, да?
П.П.: Проводи русалок.
− А старші, ви не помните, шоб тоже так ігралі?
П.П.: Ми ж у ніх навчилісь.
− Значить, вони тоже провожали русалок? І веснянок ви не помните. А не помните ви такого – може батькі розказувалі, чи може баба якая: водєння козла весною?
П.П.: У нас нема такого, і не чула даже. Я он по телевізору як побачу, так проводять, і козли тії надівають маски. Тут у нас такого даже не було ніколі. І не знаєм, і не бачили.
− Ну, а щедрівки? Щедрівки співали ж? Щедровали ви?
П.П.: Щедровали.
− І ви знаєте щедровальниє пєсні, да?
П.П.: Да, я вже забулася, а тоді ж щедровалі.
− А во время провода русалок співалі пєсні якіє-небудь?
П.П.: Спєвалі ж.
− Може ви вспомнітє русальні пєсні?
С.П.: Вона хіба вспомнє, какая пєсня [сміється].
− Не помнітє, да. А як ставились до цих русальних ігор і до щедрівок начальство, работніки? Раньше ще.
П.П.: Ніяк не ставілісь.
− Не забороняли, да?
П.П.: Не заборонялі цього.
− І разрішалось ходіть щедровать?
П.П.: Да, разрішалось, пожалуста. Вийдеш на Щедрий вечір, так і бачиш – і там кричать, і у нас под окном. Прийдуть отам у женщин… Дєті ж ходять то так, як і зараз, ще пока видно, а ті вже старші ходять, когда вже темно. Тоді вже тії. Так когда ідуть велікії, то на всю уліцу їх слухають.
− А не помнітє, не було такого, шоб отдєльно чоловічий гурт, а отдєльно жіночий?
П.П.: Нє, нє.
− Вмєстє щедровалі, да?
П.П.: Да мужики в нас почті і нє ходілі щедровать.
− В основном женщини? А частушки спєвалі в сєлє?
П.П.: І частушки спєвалі.
− Так вони і називалісь частушки? А на яком язику, ви не помнітє? На руском, на украінском?
П.П.: Так, як я зараз разговарюю.
− На мєсном діалєктє?
П.П.: Да, а не руський, і не украінскій, усі з нашого розговору сміются. Цекають да цекають [сміється].
− А ви не помнітє, откуда узялися частушкі? Чи хтось приєхав у село і научив?
П.А.: Це таке, може калісь і прієхав, а так адін ад аднога учілісь і учілісь.
− А откуда взялісь ані, нє помнітє?
П.П.: Нє помню. До нас співалі ті частушкі, і ми співалі.
− А у клубі танцевалі пад частушкі?
П.П.: Нєт.
− А єслі гармошка грала?
П.П.: Спявалі толькі под гармошку.
− Рядом толькі? стоячи чи сидячи?
П.П.: І сидячі, і стоя приспєвувалі. Дєвчата билі такіє боєвиє. Я то нє приспєвувала. А булі такіє боєвиє, шо й танцують. Гармошка грає там чи що, так подспівує страдальні.
− Ну, це под гармошку. А под скрипку ви такого нє помнітє, шоб було?
П.П.: Нє, нє, нє! Уже при нас так не було скрипки.
− А ви такую пєсню знаєте “Сірєнь голубая”, “Зломлю я вєтку із винограда”?
П.П.: Нє!
− Не знаєте такой? А вобще вам больше нравятся які пєсні? Такіє всякіє чумацкіє? Думи? Приходилось вам чуть такіє?
П.П.: Чуть чула, но ми такіє нє співалі.
− І вам больше нравятся якіє пєсні – чи такіє обрядові, щедрівки, напрімєр, чи пєсні про любов, про жизнь?
П.П.: Ну, жизнєнні канєшно. Жизнь так багато, я не знаю, це ж там “Под моїм окном росцвітала сірєнь”.
− Ну, це стара, “Сірень”, да.
П.П.: Ну, такі нравілісь, співалі ж.
− А под гармошку ви самі нє спєвалі?
П.П.: Нє.
− Ну, вобще в сєлє, навєрно, больш спєвалі бєз музики, на голос?
П.П.: Да-да! да! Соберуться гдє-то там, як називалі, складчина, щедровалі там гдє не з родичамі, а такіє, як ми.
− Молодьож?
П.П.: Пар нас 6 це було, чи 7. І в одной хатє там уже і щедруєм, і засіваєм. І назавтра похмеляємся. Молодьож.
С.П.: Господі! як начньотся празнік, так ото як поспім, і знов гуляєм.
П.П.: Так тоді под гармошку больш спєвалі, потому шо тоді уже усі там такіє одного возраста. Та всє подопйом, так тоді толькі й співаєш. Як заспіваєм у хаті, так і лавка трусеть. Там же лавка була. Мужики, женщини, лампа толькі блим! і нєма! А то потухла лампа од воздуху.
− А на свальбах тоже співали?
П.П.: Співали ж, ну вже ж на свальбі, знаєтє, кожне своє, і тіше трошки. Бо там друг друга стєснялісь.
− А співалі народні разні? чи свадєбні?
П.П.: І свадєбні співалі, і разниє! Співалі разниє, да!
С.П.: І там разний возраст, і старі, і молоді. А це однакові.
П.П.: Когда примєрно отправляють молодую, заводять молоду за стол. Потом садять. А когда сядуть за стол, тогда вже в нас ідьот такая пєсня общая, “Сірень” там. Та всякі, не здумаю так. Як не треба, так воно поздумається. А як треба, то наче заслонка в тому (сміється).
− А ви не помнітє, в клубі не справлялі свадєб?
П.П.: Нє! По-моєму нє.
С.П.: Нє било такого в нас. [00:18:05.00] Interviewer:
− А от ви ж пєсні чули і от сосєдів, от подруг, от мами шось навчіліся. А по радіо, по телевізору не запоміналі ви пєсєн?
П.П.: Запомінала багато і спявала, а позабувалася.
− У селі гончари були? у Редьковкі?
С.П.: Нє було.
− Вобще нє було?
П.П.: Приїжджалі толькі з горшкамі.
− А жилі в сєлі люді украінци в основном, а рускі, євреї були?
С.П.: До революції був один, і той утьок послє революції.
− Во время революції утьок?
С.П.: Кажеться так.
П.П.: А хто це був єврей?
С.П.: Абрам, чи як це його? В Чернігові там дєті живуть, його вже нема. Отут десь возлі церкві його хата була. Я не був у хаті.
− А в школі викладали предмети на каком язикє? на руськом? чи на українськом?
С.П.: У нас оце на цьом язикє, на яком ми разговарюєм.
− І учителя так говорілі?
С.П.: Да!
П.П.: Може учітєля говорілі нємножко по-другому, но дєті больше привікалі до разговору родітєлєй.
− Ну, це дома. А викладать предмети в школє должни билі на чистом, а не на діалєкті.
С.П.: Я учівся, так нє було, в 30-х годах ходілі в школу.
− А вашиє дєті уже ходілі в школу, так?
С.П.: Тоже такоє самоє.
П.П.: У нас мєсні учітєля, то оні так і викладувалі, как разговарівалі.
− А не помнітє, у церкву когда щє ви ходілі, когда церква била до 37-го года, ходілі ви, пріходілось ходіть в церкву?
С.П.: Я до 34-го года ходіл, но мало. Мало.
− Ви проповєді слухалі батюшкі?
С.П.: А я понімаю, шо оно там!
− Ну, он становітся і говоріть.
С.П.: Як на покаяніє пасилалі, так то для мєнє било горє.
− Так то було горє? В грєхах каяться нє хатєлі?
С.П.: Раз сам нє пішов, так матка одкрестіла ремньом. Пошол я, колі там причащалі, сказав, шоб больше мєнє туда не посилала. Я больше грєхов зарабів, чем адбув.
− А ви не помнітє, уже послє войни на каком язикє у колгоспі писалісь всякіє бумагі? дєловодство, от чи справку, чи шо?
С.П.: У нас чисто русского, чисто украінского язика нєту.
− Так а пісалі тоже? напісать же нєльзя на нашем діалєктє. Як напишеш гдзе? треба писать або де? або где?
С.П.: Не знаю, як пісалі, ну вобщє на наш разговор так і такіє справкі пісалісь усє.
П.П.: Та нєт, котора уже грамотна, так она понімала, но на украінскім.
С.П.: У нас нє рускій, нє украінскій, нє бєларускій, такий суржик.
− Ну, вообще − то считалісь тогда всі школи украінскімі. Послє войни я училась, школа була украінская, і викладалі на украінском язикє. ну так, шоб учітєль викладав на діалєктє, такого наче нє било.
С.П.: Я учівся когда-то.
П.П.: І наші дєті покончалі по 10 класов, два сини в нас. А разговарюють трошки по-украінскі, трошкі так.
С.П.: Нєвєстка наша то на украінской. Це уже трохі нахваталася у Чернігові.
П.П.: А з села тоже поїхала така самая. Ну, нємножко є, но очень мало.
− А в 20-х, 30-х, 40-х годах так можно било купіть гдє-нібудь газєти, кніжкі от у сєлє живші?
С.П.: Одна бібліотєка була.
− Только бібліотєка. Можліво було пойті почитать. А шоб купіть самому?
С.П.: Я пошол, набрав 5-6, сколько хочеш дають кніжок додому. Читай! Прочитав і здав, прочитав і здав, хто інтєрєсовався.
− Ну, а як от ви думаєтє, откуда у вас такий діалєкт? Од чого це завісить?
С.П.: Я вам не могу сказать.
− А ви не чулі про таких людєй, которих називали богомази? Оні рисовалі ікони.
С.П.: Я їх не бачив.
− У сєлє такіх нє було?
С.П.: Я представляю, шо таке богомаз, ето художнік, которий сідіт і рісуєт.
− А в селі не було богомаза?
С.П.: Не було таких.
− А сколько в хатє було, от, нормально ікон?
С.П.: Ето завісіт от хозяйкі чи от хозяїна. Єслі богатші, то і полдєсятка було, і больше. А як бідний, то там ікону поставить одну, і всьо.
− Одна ікона. А вобщє в хаті яких святих ставілі ікони от больше всєго?
С.П.: Я понятія нє імєю.
П.П.: Спасітєля больше. Матір Божа. Ето наче такіє.
− Популярниє?
П.П.: Да. А то такіє там уже.
С.П.: Такіє деревяниє досточки нарисовані.
П.П.: Варвара.
− Варвара була, да?
П.П.: Да.
− Ну, то шо, дерев’яниє билі.
П.П.: І дерев’яниє билі.
С.П.: Кусок дєрєва, краской покрасє, нарісує якогось діда усатого, і які там то ікони!
− Да, ікона. То конєшно, то якраз ікона інтєрєсна, потому шо вона мальована. Кажда ікона, і до каждой приложілі руку. Не то, шо отпечаталі на бумагє.
С.П.: Багато передають, я чув, нєсколько вєков пройшло, а сохранілісь ікони. А їх тепер крадуть да заграніцу увозять. Ценниє!
− А як ікони в хатє развєшивалісь?
П.П.: У нас традіціонно толькі в углу над столом.
− А просто по стєнах нє вєшалі?
П.П.: Нє, по стєнах нє.
− І украшалі рушніком?
П.П.: Да, да! Рушніком украшалі.
− І занавєску вєшалі? чи только рушник?
П.П.: Да, да, да. Нє, занавєскі нє. Це тут нєльзя повєсіть, потому шо камєнь, не проб’єш. А там у нас же дерев’яні хаті булі.
− А як ви думаєтє – чулі, може, от родітєлєй, – чого накрівалі ікони рушнікамі?
С.П.: Такий обряд!
− Ну, обряд, з чим він пов’язаний?
С.П.: А для чого я шапку надів на голову, чи картуз?
− А для чого?
С.П.: Для прилічія, чи Бог його зна! А нєкоторі совсім не носять шапкі, і коси отпустіть. Ето обичаї такі в основном билі.
− А от лампадки перед іконами запалівалі. Як це можна об’яснить? Чого?
С.П.: Ну, то оні запалівалі в большиє празнікі. Не знаю.
− А іконкі в гроб клалі. І тяпєр кладут навєрно?
П.П.: Да, да, кладут.
− Нєльзя об’ясніть? Не знаєте ви, чем ето об’ясніть? В армію провожалі з іконкамі часто. У вас було таке?
С.П.: Тепер вже нє.
− Тепер уже нє?
П.П.: Тєпєр уже нє подшивають іконкі.
− А таке було, шоб, напрімєр, в вашей сємьє, шоб до однієї ікони всьо время обращалісь? Считалі, шо це вона заступніца у всіх ділах? Чи усє ікони билі одінаковиє? Єсть іще, іногда говорять, шо за іконами, там за іконостасом живуть духі умерших предков. У вас у селі ви такого не чули?
С.П.: Я поглядєв би, нє бачу.
П.П.: Нє, нє.
− А як поступалі з старимі іконамі? От захатєлі купіть новую ікону, там яскраву яку-небудь, бліскучу, а старую дерев’яну знять. Нє помнітє, куда їх дівалі?
С.П.: Дерев’яні? У нас он і тєпєр єсть іще. Ото така малєнька була над дверьмі.
П.П.: Она на горіщі стоїть, дерев’яна.
− На горіщі, да?
П.П.: Тоже в нас там такіє люді булі, шо в калідорах ікони вєшалі, в клунях ікони, кромє сарая. В клунях даже.
− Це в селі у вас такий обичай був?
П.П.: Да, ото калідор даже, тоже повертілись, повертілись. Тоді ж обої не поклеєні, лежать не поклеєні. Так я тоже, а тут тоже не відно. Постановлю, так я занесла там повісила так, полотєнце надєла. Так ікона на місці, так мені вже наче приятно, шо там іконка.
− Ну да, значить. А ваші родітєлі, не помнітє?
П.П.: Ні-ні!
− Такого не було, шоб они знімалі ікони кудась? А не помнітє ви, в сєлє бувалі Хресниє ходи з іконами?
П.П.: Як це?
− Ну, Хресний ход церковний. Собираються люді, с іконамі, с хорунжамі.
П.П.: Да-да!
С.П.: Ето когда дождю нєту?
П.П.: І дождя, так то виходят.
− Так когда дождя нєма, так куда ідут?
С.П.: Собирається поп, беруть ікону, як за село, там уже правіт. А шоб дощ пошов назавтра. На послізавтра.
П.П.: На Григорія когда.
С.П.: А ви хаділі для дождя? А почему? Потому шо як рибалка єсть, то як показує косу, то на дощ, на непогоду.
− А раньше не було ж такого.
С.П.: А поп же чєловєк грамотний? Грамотний!
П.П.: Но дєло в том, что, когда люді скажуть, тогда он і служить. Когда єму заплотять, єго нанімають.
− А чого саме на Григорія? це був храмовий празник, ні?
П.П.: Да ні, не Храм, називається Юрій, Григорій. Єсть у календарі.
− Так собиралось багато людей?
П.П.: Ну, всє ж. І ще, когда на Крещеніє. Це тоже за ті, шо ходять з того. Так у нас село, стоїть церква посередині села. А ці, почекай, ну як це назоветься? Так колісь такі булі морози, шо льод був по метру, так вирубували хрести. І ставили там хрест, хрест на ту, на румзакє, і на румзакє святілі воду на Крещеніє. Іде вся процесія, от пєвча, всє, корону несуть, хрести несуть, вся процесія ідє.
С.П.: Це до колхозов.
− Із церкви ідуть Крестним ходом туди, до того місця, де будуть святить.
П.П.: Да, і там отправив посвященія води батюшка, да все ж ходять з тими, з хоругвами. Там святіть. І часто виходять на тії. А тепер, когда вже не сталі хадіть, потому шо запретілі. Чого? Я не знаю.
− А когда прімєрно, Ви не помнітє?
П.П.: Вже святять воду, жито. Я сама позатой послєдній год як приїзжалі, так пошла на город, нарвала жита і святіла. У нас тут уже свой, воду святять люді приходять. Ну, хто бітончик, хто поллітрову баночку.
− І коли це?
П.П.: Це ж на Юрія. Уже почему-то нє сталі, – і почему, не знаю, – не сталі хадіть на полє. А вже посвященіє в церкві.
− Так це давно не стали ходить?
П.П.: Уже давно. Да. І так же само не ходять святіть уже і на воду. А вже Крещеніє всігда ж у церкві святиться.
− Навєрно, все-таки забороняла влада.
П.П.: Це вже я не скажу, почему не сталі.
С.П.: Воно постєпєнно оджило.
П.П.: Уже оно отжило так уже. Больше стало молодьожі, так оно уже оджило. Так оце, когда Крещеніє, так святітся в церкві. А оце Юра святітся усігда на полі. Приносят стол там, всьо виносять і ставять. Потом в домі поставять. І батюшка одправляє, править на посвященіє води. Водить три рази з хором кругом церкви. така церква здоровенна, накрит столик. Одгороджено, тут яблоні такіє вєлікіє стоять. такії клини, большуща такая яблуня у нас. Церква дуже давня. І була война, почему-то дерево це залишилось ціле, не згоріло. Шо тепер такіє дерев’я по шляху тіє, з акації.
С.П.: Вони по 200 годов стоять. Ого!
П.П.: Кругом клени обсаженіє.
С.П.: Уже мені 78 годов. А я знаю, шо оні такіє були.
П.П.: І оні не згорелі, нічто почему-то.
С.П.: Потому шо церква строїлась, навіки вона строїлась. Якійсь пан строїв. Доход імєв от єйо.
− Нє, он не обізатільно доход імєв, просто строїв.
С.П.: В історію зайті?
− Да, да, і для етого тоже. А як от ви нє помнітє такого, шоб власті іспользовалі, наприклад, празнік який для того, шоб собралі грошей для села чи там для колхоза?
П.П.: Нє-нє! у нас такого нє було.
− А такого понятія, як червона Паска, красна Паска? не чулі ви такого?
П.П.: Не чули.
− А на церкву собирали гроші?
П.П.: То вже, когда адкрилі церкву, разрєшілі.
С.П.: Ось і у нас же одкрівалі нєдавно.
П.П.: Так у нас же школа била послі войни построєна. А до войни було зерносховище. А послі нємцев построїли школу. Так сколько там било грунта, так там винєслі кірпіча такіє баби, як ми, без нічого. Ми мєсяц хаділі, і винєслі, поразбівалі.
− Так це в яком году уже рабілі цю церкву?
П.П.: Нє помню.
С.П.: Та це годов може 5 пройшло.
П.П.: Може 5, може 6. Когда вже стали це.
− Тільки зробили церкву, і треба переселятись?
П.П.: Да. А церква красавіца!
С.П.: Та, яка там вона красавіца? Ну, по теперішній жизні.
П.П.: Як я була в Любовці, так далеко Любецкій церкві! Там каменна стоїть такая. А в нас на три престоли церква. Така церква здоровєнна! Потом одін престол Микола, другій Митрофан. Сільно веліка. Сколькі там ікон стоїть усюди! Всякіх сколько по на стєнах вісіть! Церква всяка, там занавєсок. Зайді, так прямо, наче в рай! Наче в рай.
− А ви не помнітє, когда закривалась церква в 37-м году, вас нє було, ви билі в сєлє?
П.П.: В селі.
− Так ви не помнітє, як це случалось, як це було?
П.П.: Так було, шо там чуть людєй нє поубівалі, когда закривалі церкву. Хотєлі закривать, а люді стоялі просто суткамі на дверях. Не допускалі.
− Не допускалі. А хто приїзжав? це були свої?
П.П.: Нє-нє-нє! З района! З района приїжджалі! В будь-якую пору приєдє, аж там 5 ночує їх. Ну, в нас аж троє дверєй було. Тут одна побєгла, кому сказала, зразу люді бігут і нє пускають. Зразу ж толпа! Вже не допустять їх. І до того ж оні єзділі, шо в одін уже раз рєшілі церкву, убірать церкву.
Це ж мій брат тоді це тоже робив. Тоже даже знав. Так той сказав, шо я поєду, я в Києв поєду по якім дєлам. Бо не сказать, он же тоже должен участвувать там. Хотя наше начальство не участвувало, а все одно стоялі да как-будто наблюдалі. Должно так буть.
А рваліся у церкву з Люберців, з района. Приієхалі. Міліція прієхала. Прієхала машина, чорний ворон. Людєй стоїть. А тоді зразу удень, єслі уже узнають, шо єдуть, зразу хто-то назвоніть сюда, бомкнє у звон, всі в полі кидають, бєгуть, сколькі сіли! І намагалісь стоять і не допускувать. Сама я бігала туди.
Одного разу так уже сталі рваться до замков. А ми тоді на замок ці двоє, а ті за того, а ті за того. Як він не дере, а ніяк од замка нє одорвуться люді.. І повод же сходок для людей. А он дереться, а он дерється! Так нагнється, замкі нє убачить! Він разлютовався, отак з рота слюну з отим, отак біжить по том. А ми не знали, шо це ж мого брата предсєдатєль колхоза, це ж Валін чоловік, Іван Іванович. Так уже харашо мене знав, шо там була такая. На мнє була кофточка, фон бив такий коричнєвий, а полосочки такі, наче вінічки. Я ж не положіла, шо у мене ззаду стоїть. Да там уже набрала да як кину у вочі тому, хто лізє! Чужому ж там. А той менє хватів за кофточку, але я вірвалася, да в люді. Там людєй, як на базарі, повно тоже ж тих.
Так он пошол до предсідатєля і каже забрать, Сашу Масенко забралі, тоді мабуть чоловік 5 їх сиділо в машині. Там, навєрно, суток по троє посідєлі в міліції. Так він когось підіслав − іди, каже, швидше додому, потому шо зараз заберуть у той, у машину. так я по людях да тудою поза селом, і собє в хату! А нє знала, шо мой брат лєжить на хаті на горищі. Бо йому люді сказалі, он не поїхав нікуда. А так только сказав, шо я поєду. Матці сказав, шо я там і там буду. Но мені вони нє сказалі, бо думалі, шо я молодая та дє проговорюся.
− Так це он в сєльсовєті тогда робив?
П.П.: У колхозі. Бухгалтером у колхозі. Так я по драбині (сміється), по драбині, да туда вже полізла. Да только на горіще, а он оттуда вилазить мужчина. Так я як пискнула! да чуть не впала з ляку назад. Так он каже − це я, не пужайся! І в той же дєнь, казалі, я так уже і нє пошла туди. І в той дєнь, казалі, послє мєнє привєзлі ту пожарну, потому шо люді не допускалі. І пожарна роз, тих людєй.
− Водой разогнала?
П.П.: Да, і тоді ворваліся, і там сталі біть ікони, сталі на машину грузіть. А я вже переодєлась та пошла назавтра, калі знімалі хрести. Так великий хрест із церкві харашо упав, а із того, з дзвіниці, як упав, так кусок од його адбівся, і шо нє рабілі, нє найшлі того вершка. Так вот ето я помню. Я там участвувала. І то все повозілі там, хто бліжній був, так там трохі, і на машину. А трохи там з машини возьме. А то ж люді такі булі всякі. А потом вже при нємцах восстановілі. Була церква.
− Люді позносілі, шо в кого було?
П.П.: Позносілі, і знов била хароша церква при нємцах. А когда нємци адступілі, дак те, зрабілі школу. А це вже послє цього стала церква, когда вже сталі разрешать церкви одкривать. І це знов зробілі таку церкву красіву, шо як у раю. Да такий в нас і батюшка хароший. Так отовсюду вєнчаться приєжджалі. Усє там і фотографірувались, у тій церкві, нашій церкві. Поки її не покінулі. Так гарно, шо хотя би церкву не затронули.
− Це трудно, канєшно.
П.П.: Так її не затронуть, вона обцальована, вона так от і стоїть нечіпана, її нільзя, нільзя, вона затрухла вся.
С.П.: Хто?
П.П.: А церква, нє?
С.П.: Вона буде стоять іще тищу лєт! Вона зроблена, та церква, только сатємі. Ти, навєрно, тоді не була ше. Бо мнє пришлось робіть, як робілі школу, так двері вирєзалі, окна. Так надо вирєзать по размєру, а потом дєлать вже двері з тим, шоб класи були. Так ми вирізалі, а нє повалілі, пока не найшлі цибля, цибель просверлів всього сумака, і той сумак стоіт ононо отако. Ніяк не развалілі. Двері прорубалі, і толькі так развалілі. Лєс старінний ще був, она ще тища лєт буде стоять.
− Степан Прокопович, а вам не приходилось читать у газетах у мєсних зречення священників? Шо отріцалі церкву, отріцалі Бога священники іменно?
С.П.: Такого нє слихал нігдє.
− Нє слихалі, і не читалі самі?
С.П.: Не читав. В то время моглі пісать, шо хочеш. Так як і тепер пишуть, шо хочеш.
