Пономаренко Михайло Федорович, 1920 р. н.

– Скажіть, а ваша сім’я жила в одній хаті?

М.Ф.: Ваша сім’я – поняття розтяжне.

– Ваша сім’я, мається на увазі от ви народилися, дід, баба, потім батько, мати, брати? 

М.Ф.: Не знаю. Я тільки знаю, що мої батьки жили у окремій хаті. Вони перейшли у хату мого батька. І там я уже народився, і пригадую свої дитячі роки. Інший дядько мав свою хату. Дід розділив їм землю потроху, сім’я була велика. І кожен зажив своєю сім’єю, як воно в нас і ведеться в Україні.

– Так, скажіть, у вас було багато братів і сестер?

М.Ф.: У мене власне? у мене було два брати і одна сестра.

– Тобто, шестеро чоловік жило в хаті?

М.Ф.: Так.

– Ну, мирилися? не сварилися?

М.Ф.: Жили дружно. Інколи бувало, ми з братом не помиримось, поб’ємося, ну так завжди бувало. Це нормально серед хлопців! (сміється).

– Скажіть, а ваша сім’я чим займалася? як кажуть, проживала?

М.Ф.: Батько вчителював, мати господарювала. Почалася колективізація, шоб не потрапити на Соловки, то вступили, звичайно, в колгосп. Першим повинен був вступити батько, бо він же вчителем, і вимагали, щоб він же і агітував за колгосп. То він прийде додому і каже матері  – Дуню! каже, яке в мене становище, треба йти й агітувати проти наших, проти твоїх родичів. Вимагають, і оце мушу це робити. Було його становище надзвичайно критичним.

– Скажіть, а у діда скільки землі було?

М.Ф.: У діда землі? ну, може 15 десятин, точно не знаю.

– Десятина це гектар?

М.Ф.: Так. Не знаю точно, ну були не куркулями, ну їх зробили куркулями, бо багатших не було, а треба було, шо був доведений план. Я в архівах знаходив, в архівах колишньої комуністичної партії України. Там знаходив, що була рознарядка по Золотоноші, і знайшов матеріали – на кожне село треба було стільки-то виселити. І, якщо на селі немає куркуля, то сільрада мусіла шукати, бо буде, бо їх виселять. І вже, якби не знайшли куркуля, то оце така була рознарядка. І за цією рознарядкою ото виселяли на Соловки та в інші місця.

– Скажіть, а в вашому селі, ви сказали, що ваших, вашу родину вважали середняками. 

М.Ф.: Не вважали, я не знаю, чи люди вважали, я був малим. А згідно із даними економічними, то до 9 на Полтавщині я студіював друковані джерела земські, то там ясно сказано – на Полтавщині до 9-ти це середняк.

– До 9-ти?

М.Ф.: До 9-ти. Так залежить ще й скільки. А потім же треба ж деталізувати, може бути родина з 3-х, а може й з 15-ти чоловік. Це теж велике значення має.

– Обов’язково. Обов’язково.

М.Ф.: Отже, до 9-ти десятин середняки, то вони були фактично економічно з якого боку, я не знаю, сказати, ну, згідно з законами тодішніми, вони були середняки. І Ленін же писав у “Розвиток капіталізму в Росії”, і всі, навіть Ленін це, та і Вольберг, і всі інші. І навіть вони визнавали, шо це середняки.

– Так. Скажіть, а в вашому селі було багато багатих людей?

М.Ф.: Не багато багатих.

– Скільки приблизно? 

М.Ф.: Ну, чоловіки 3 – 5 трошки багатші були за нас.

– А бідняків?

М.Ф.: Село кріпацьке, село кріпацьке.

– Пан був, тобто, до революції, да?

М.Ф.: Пан був Томара до революції, володів цим всім.

– Прізвище Томар?

М.Ф.: Томара прізвище.

– Хто він по національності?

М.Ф.: Походженням це перший був полковник Томара Переяславський з греків. Із торгівців греки пішли. Це нащадки переяславського полковника Степана Томари, якого Григорій Сковорода навчав сина Василя. Він був домашнім вчителем у сина Василя.

– Зрозуміло. Так, а бідних людей?

М.Ф.: Бідних було багато людей. Отих, шоб ти хотів, то я дома тобі розгорну і село Підставки покажу, скільки, якщо тебе вже так цікавить статистика, то там у мене є, скільки було бідних, скільки середняків, скільки було багатіїв. В селі Підставках. Це статистичні дані в мене є.

– Скажіть, а дома якась худоба була? 

М.Ф.: А як же! була корова, була коняка.

– До колективізації?

М.Ф.: До колективізації. І мати, і я помагав уже багато, хоч і малим був. Конякою ми орали. Корова давала нам молоко. Оце так собі і жили. Та зарплата батькова.

– Скільки, ви кажете, у вас десятин було уже у батька? у матері, вірніше?

М.Ф.: У матері? десятин 3 може, я не знаю цього. Я ж тоді малим був!

– А який реманент в хаті був? може молотарка? або плуги?

М.Ф.: Не було нічого, не було цього нічого. Якшо треба було, то ми спрягалися. Спряга так звана. 

– Зрозуміло. Прийшлось орендувати, наприклад, матері землю?

М.Ф.: Орендували. Мати розповідала про таке. Сусіднє село було Безбородьків хутір звалося, Безбородьків хутір. Так от там у пана, каже мати, ми найняли землі. Уночі ми виїздили на підводі туди. Брали з собою води, хліба й сала. Їхали туди, ну, кілометрів може, не знаю, кілька 5 чи 7. Приїздили туди ще темно було. І у пана була така запущена земля, шо полоть і ті бур’яни виривать це каторжна була праця. Тобто, культивувати цю землю. Цілий день працювали, їли хліб з салом, запивали, і поверталися вночі. Ось така була оренда. Так доводилось тяжкою цілоденною працею здобувати собі хліб насущний.

– Скажіть, а мати, хто взагалі був главою сім’ї?

М.Ф.: У нашій родині?

– Так, так!

М.Ф.: Звичайно мати. Так, як єсть панське прислів’я, чоловік каже – я голова, а жінка каже – а я твоя шия. Формально у нас вважається, шо чоловік, батько, але мати була. Тому шо в неї було господарство і домашнє, і польове. І авторитет, звичайно. І батько не претендував на першість. А він завжди, як у його, як був завшколою він, то в його своєї роботи було.

– Тобто, голова сім’ї це була мати? 

М.Ф.: Мати. Голова сім’ї мати.

– Скажіть, а у кого знаходилися сімейні кошти?

М.Ф.: Сімейні кошти знаходилися в матері.

– А було таке, наприклад, що кожен член сім’ї мав право розпоряджаться ними?

М.Ф.: Звичайно! гроші лежали, батько й мати знали де. І вони ж користувалися ними, скільки треба. Але завжди вони радилися, куди які кошти потратити. Радилися. Тому що інакше ж не можна. Якщо нормальна родина, то тільки так можна.

– Скажіть, а от наприклад, якщо потрібно було щось купити, як треба було, що треба було, вірніше, як можна було заробити тоді гроші? на чому заробляла ваша сім’я?

М.Ф.: А я скажу, один дуже яскравий приклад пригадую. Мати їздила до Золотоноші на базар, продавала збіжжя і діставала гроші. Так, наприклад, збереглися в матері, коли вона поїхала в Золотоношу, і продала збіжжя, то їй дали за це збіжжя не папером, а золотом. І тривалий час у нашій родині зберігалися дві п’ятірки 1896-го року з зображенням царя Миколи. Це так. Так що тоді однаково, чи папір, чи золото було.

– Так, а батько в школі отримував теж якусь зарплатню?

М.Ф.: Звичайно, отримував. І я не можу сказати, бо це мене це не цікавило.

– Зрозуміло.

М.Ф.: Він тоді був, як і кожен учитель, на службі і отримував за це платню.

– Ну, тобто, для того, щоби прожити, вірніше, купити якогось краму, то мати, як по господарчій частині.

М.Ф.: Якщо незначний крам купувати, то вистачало батькових грошей. А якщо щось значне купити, не вистачало батькових, тоді мати ще й продавала частину збіжжя. Чи жита, чи пшениці, чи ще якоїсь пашниці. І складали ці гроші і щось купували. 

– Скажіть, а фруктовий сад був? 

М.Ф.: Був у нас сад. Був у нас сад такий, сад він був частина занедбаний, а частина фруктовий. І це мені подобалося, бо там були і акації, і берест, і інші, які мали мальовничий вигляд. Високі, гіллясті. Там були і гнізда. Там і пташки співали. І мені подобалося. Вистачало і фруктів, і декоративних вистачало.

– Скажіть, а тоді, коли утворилися колгоспи, податок був накладений і на фруктовий сад?

М.Ф.: Це я не знаю.

– Не знаєте, так. Скажіть, ваша сім’я наймала наймитів для виконання робіт?

М.Ф.: Ні. Ні, не наймала. Самі працювали.

– А інші?

М.Ф.: Бувало наймали, коли не вистачало, наймали. Але платили гарно їм. Шкодували, що вони працювали на когось. Їхня праця оплачувалася в кілька разів більше, ніж коштувала.

– Скажіть, в якому році прийшло повідомлення про те, що є така директива – створити колгосп?

М.Ф.: У нас, якщо не помиляюсь, 29-го року. Перший колгосп створили “Зелений гай” під назвою.

– В вашому селі?

М.Ф.: Так.

– Охоче люди йшли туди?

М.Ф.: Нє, охоче, люди йшли охоче. Я тоді був малий, так ото як зграя горобців, то підіймемося, то опустимося у Гайдамаки, якого вважали куркулем, насправді він був середнім.

– Прізвище?

М.Ф.: Гайдамак, так виселили на Соловки.

– З родиною?

М.Ф.: І влаштували колгоспний двір. То змушували вступати до колгоспу. Вступали до колгоспу, а потім раптом дивимося – біжать жінки з кочергами, з вилами, з усім, чим попало, забирати худобу назад. Забирають худобу. Чоловіки за ними, бо чоловіки більше побоювалися. Перших хапали чоловіків. Чоловіки тільки саркастично посміхалися. І розбирали всі худобу назад! Приїздив цей жид Цейтлін, уповноважений із району.

– Із Золотоноші?

М.Ф.: З Гельмязів, це був Гельмязівський район. І виступав, агітуючи за колгосп. То на моїх очах його жінки схопили. Стояла велика діжка з розсолом, і головою туди його вкинули. Він пірнув головою туди, добре покупався і вискочив. Страшне робилось. Це був страшний суд. Все село колотилося. Кричали, крик худоби, кури, собаки гавкали. Той плакав, той сміявся! Все розбирали! Худоба ревла! Потім знову приходили загрожували, заарештовували і зводили знов худобу до колгоспу. Це так тривало весь час, поки не зламали хребет українському селянину.

– Скажіть, а практично для того, щоб вступити в колгосп, треба було віддати всю наявну худобу?

М.Ф.: Так! головне! Вступаєш в колгосп, віддай усе в колгосп!

– Не було такого, щоб дома міг залишити?

М.Ф.: Нє-нє! все в колгосп здавати в нас було.

– І землю, так?

М.Ф.: І землю в спільне.

– А дома якусь грядку залишали?

М.Ф.: А грядку залишали дома на перших порах. Хто скільки мав, залишали, не відбирали.

– До гектара, так? чи більше?

М.Ф.: Не знаю, в кожного по-різному були грядки, їх не забирали.  

– Скажіть, а хто став першим головою колгоспу? місцевий?

М.Ф.: Чмир, місцевий, Чмир. Я пригадую, що.

– Прізвище Чмир?

М.Ф.: Чмир. Я пригадую, о він хворів на туберкульоз. І пригадую, як були похорони. Я був на похоронах, як зараз бачу ту вулицю, хату. А потім ми пішли на кладовище. Побачили, що вже стоїть тумба і зірка, за новими обрядами. Це запам’яталося.

– В якому році?

М.Ф.: Це десь на початку 30-х. Стоп-стоп! десь 29-го року. Отак було.

– Скажіть, а тоді, коли відбулася така от примусова орієнтація, скажем, в колгосп збирали і реманент, і худобу, все, хто проводив от саме безпосередньо цю чорну роботу? свої чи чужі? 

М.Ф.: Свої активісти сільські.

– Це були багатії чи бідняки?

М.Ф.: Колективізацію проводив? Всяка погань, я ж казав, оці злодії, п’янюги, нероби. Оце вони цим займались. Так звані активісти. Вони ходили по хатах, вони забирали все. Це вже забирали все. обдирали всіх. І самі ж жерли все це, а серед села було озеро, воно майже вже висохло зараз, так вони теж награбують, увечері бенкетували. Там варили собі їсти, обжиралися і обпивалися. Це на очах у всього села.

– І село ремствувало на це?

М.Ф.: Село було при них залякане. Почали висилать на Соловки, хто тільки починає голос протесту, зараз забирають. І потім я пам’ятаю ще ось що, щоб я не забув, ми були малі, коли приїжджають хтось у село, то ми кричимо, діти – тікайте, діти, в кропиву, бо їде ГПУ! Це, шо я запам’ятав. Боялися, бо ГПУ приїжджало, то й хапало. Хто ремствував, хто протестував. Потом швидко забили село, закрили всім рота, і всі мусили мовчати. Кому цікаво йти в Сибір чи на Соловки.

– Скажіть, приблизно скільки родин було вислано? 

М.Ф.: Розкуркулені, я пригадую, десь початок весни. Сніжна зима. Починається весна, вже відлига. Гасає по силу бичок у формі а-ля Сталін, галіфе, френч, з нагайкою, і кричить – люди! свято! сходьтеся! висилаємо куркулів! Прийшли сани. Так званим куркулям наказали – вибирайтеся, клуночок, більш нічого. На моїх очах з клуночками сідали й маленькі діти, і старі. І всі плакали, ридали. І усіх їх повивозили на Соловки. Вивезли і мого дядька Василя на Соловки, хоч він не був куркулем, але така була рознарядка куркулів познаходити.

– Скільки їх?

М.Ф.: Я не знаю, скільки. Я цього не можу сказати. Але їх поселили десь в монастирі. Поселили там, чи в Архангельськ, чи де, чи на Соловки, чи в Архангельськ, вже не пригадую. Отам десь на півночі. Але вже тітка моя, тітка Палажка розказувала.

– Дружина Василя? цього дядька? 

М.Ф.: Ні, тітка Палажка, вона була черницею в Київському монастирі. Коли я зупинявся в Києві, то завжди в неї. Вона цілими вечорами мені розказувала, я боявся записувать. Бо я вже забув, багато не запам’ятав. І вона розказувала. що їх  помістили в монастирі на кілька поверхів. Та багато туди накидали людей. Страшна була, повітря було надзвичайно сперте, дихати було нічим. Сморід, там же й оправлялися. Хвороба вкинулася між дітьми, хворіли і мерли діти. Страшна це була картина. Мій дядя втік. Допомогли йому росіяни, допомогли перевезти через річку і дали хліба. Простий російський народ, каже тітка Палажка, ставився непогано. Бо люди прості розуміли простих людей. Це треба теж підкреслити. 

– А подальша доля цього дядька Василя?

М.Ф.: Доля дядька Василя. Повернувся в Київ, влаштувався двірником недалеко, навпроти, на Володимирській, навпроти Інституту харчової промисловості.

– Морозова, ні?

М.Ф.: Після війни німці, правда, і збудували гарний.

– То наступний після Морозова?

М.Ф.: Я не знаю.

– Кутовий!

М.Ф.: Я не знаю який, не кутовий він, мабуть.

– Наступний. 

М.Ф.: Там десь жив Платон Воронько, бо дядько Василь мені розказував, коли я до його заходив, каже – колись була вечірка, то Воронькова жінка, залицявся Воронько до якоїсь жінки, а вона почала ревнувати і як садонула його пляшкою по лобові, цього Платона Воронька (сміється), чи Малишка. Забув, чи Малишка.

– Нє, Малишко не там жив.

М.Ф.: То Платон Воронько, хтось із цих письменників, я вже забув.

– Малишко на Леніна жив, 68.

М.Ф.: То може гуляли там. Або Платон Воронько, або Малишко. Малишко таки. От може сходилися гуляти в сусідньому десь. А мій дядько Василь був двірником. Розказував. А двірник усе знає.

– Скажіть, от практично соціальна прослойка після колгоспу змінилася? Якщо до колективізації бідняком вважалася одна ступінь матеріальних цінностей і багатств, то після колгоспу друга. Хто став тепер бідняком? хто середняком? хто багатієм? 

М.Ф.: Задаєш мені запитання, ніби я тоді вже був економістом.

– Ні, ну на вашу думку  так приблизно хоть.

М.Ф.: Той, хто гарно працював, то був і середняком, і багатієм його можна назвати. Бо він і мав і більше прибутків, йому ж давали більше в колгоспі. А хто погано працював, то звичайно нічого не мав. Але, коли почався вже ото голод, то в усіх забирали. В першу чергу забирали, продовжували ото розкуркулювати, забирати все. За дешево продавати, і забирати активісти. А потім ще, хто не хотів вступати у колгосп, то підлягав репресіям. Вважали як підкуркульником, і висилали, забирали все в нього. Активісти ходили по хапали, усе, все підчищали. 

29-го я вже виїхав із Підставок, ми переїхали в Козачий хутір, Козачий хутір зветься, і по старому на Драпівщину. І там уже продовжувалось це. То я пам’ятаю, на Драпівщині у сусідній старій розваленій хаті, напіврозваленій, був старий дід Ричаївський. Дуже старий. Прийшли комсомольці з ціпками, і побачили в віконце, шо лежить книжка, книжка про Божий мир. Вони подумали, шо це про божественне, а це ж тоді називали світ божий мир. І клуночок пшеничного борошна. Вони розбили вікно, забрали книжку, порвали її. І те нещасне, шо в його було борошно, забрали. Ходили із цими ціпками комсомольці, піонери, штрикали. І там у селі Козачому хуторі те ж саме робили. Ну, я ше малий хлопець тоді був. Хіба я вникав в це глибоко, як воно робилось. Це той, хто тоді був дорослим, в того збереглися яскравіші. 

 

– А скажіть, будь ласка, успіхи, от просто мається на увазі, колгосп спочатку в нього получалося все це господарство? чи не все гладко було? на перших часах. 

М.Ф.: Нє! не виходило в нього. Чому не виходило? тому що там же зараз усуспільнювали коні, то їх не так же доглядали колгоспні конюхи, як дома в  індивідуальному господарстві господар. Їх заганяли. Їх виснажували. Колективне господарювання як ведуть у полі, то вони ж не так обробляли як свою землю. Короче, ставлення до колективної праці було далеко гірше, ніж до індивідуальної праці. Тому господарство велося екстенсивно. Тому успіхи його були жалюгідні, ледве кінці з кінцями зводили. 

Потім ще треба зауважити, що завжди викачували, держава викачувала і залишала тільки мінімум, особливо, що до голоду призвело. Все план за планом виконали, і зараз давай знову план, знову виконав, знову давай! Викачували весь план, коли я приїхав. Це ж Каганович і Постишев, це люті кати українського народу. Вони ж були провідниками московського впливу на Україні, посланцями Москви. То вони ж усе викачували. І люди бачили, що працюй, не працюй, а все одно. Тому стимулу людям до праці не було, і люди не хотіли працювати. 

– Дивлячись на вашу мати, як людина, яка, як кажуть, до господарства була найближче, от все ж таки вона звикла, що є своя земля і так дальше. Скільки пройшло років в вашої матері і в інших людей, щоби по-вашому у цих людей почали зникати власницькі інстинкти?

М.Ф.: Ніколи не зникали!

– Ніколи?

М.Ф.: Якщо я бачив матір, то ніколи не зникали власницькі. Кожен хотів, мріяв про те, щоб стати господарем своєї землі, своєї садиби. Куточок свій мати. Це інстинкт живучий, за моїми спостереженнями. Він не сотні років, а й тисячоріччя можливо триватиме, й тяжко вибити його, знищить цей інстинкт. Він створювався впродовж усієї історії людства. І людина це індивід, і вона не може бути так, як тварина, отарою, отарою, колективом. Так що я не спостеріг. Ледарі то звичайно відвикали, бо їм навіть краще було. Мало працюєш, а багато можеш то вкрасти, то, будучи активістом, собі потягти. А трудар ніколи не прощався з думкою про власне. 

– Скажіть, а яку роль в становленні життя колгоспу грали політичні органи? Такі там усякі комуністичні партії.

М.Ф.: Яку роль? вони грали деструктивну роль. Вони нищили, знищили українське село. Знищили власницький інстинкт у селянина. Це страшна була руйнівна сила, яка, метою якої було перетворити селян на стадо, яке слухняне, на чолі його щоб став один якийсь пастух, і слухняно виконувало команди цього пастуха. Це така роль комуністів. Це страшна сила, гірша за фашистів, комуністи. Тому що фашисти нищили ворогів, а комуністи в першу чергу свою гвардію, так звану. Своїх суперників. Це отак, як ото павук павука їсть, так і вони їли один одного. 

Це банда була. Я вважаю, що радянська влада, це неправильно сказати, що вона радянська була, це був державний бандитизм 70 років. Тому що там бандити сиділи. І на найвищому щаблі, на середньому, меншому, нижчому. Це все банда була, яка грабувала, яка об’їдалася, яка напивалась, яка на курортах, яка розпустою займалася. І нічого в них гарного не було. 

Були окремі комуністи, окремі групи ідеалістів, але вони погоди не робили. Їх швидко знищували. Частину знищували, а частина мусила танцювати під їхню дудку, удавати, що й вони такі, щоб не загинуть. А то страшна банда була. 

– Скажіть, а приблизно скільки років пройшло, поки колгосп потихеньку почав налагоджувати своє життя? так, що люди хоч не так бідувать стали.

М.Ф.: У другій половині 30-х років, вже після голоду. Вже колгоспи почали ставати на ноги, і можна було жити більш-менш нормальним життям. Вже люди повтягувалися у другій половині, особливо після голоду, навчили їх слухатися. І вони були слухняні, що їм не казали, вони робили. Побачили, що опиратися безнадійно, і почали працювати, щоб щось заробити. І уже в другій половині 30-х років село встало на ноги в нас, і вже люди мали, що їсти, що пити мали. Так, що нормалізувалося життя.

– Дивіться, от до колективізації, ми з вами розглянули питання, де можна було дістати крам такий. А за часів колгоспу, де треба було брати гроші, де їх можна було взяти, щоб щось собі купити? наприклад, одягтися. Або просто на потреби.  

М.Ф.: Гроші ж давали на трудодні, хоч небагато, частину ж давали, на трудодні дається частина грішми. То частину за гроші купували, а частину за зароблене теж купували. Я так гадаю.

– Цього не пам’ятаєте?

М.Ф.: Дуже не пам’ятаю, я тоді малим був.

– Скажіть, а стосунки в сім’ях змінилися після того, як люди перейшли на колгоспну систему?

М.Ф.: Стосунки? Не можу сказати, думаю, шо не дуже змінилися. Якшо порядна сім’я, то так і залишалася. Якшо неблагополучна сім’я, то й продовжувала бути неблагополучною.

– Я чого запитав, бо я знаю, в багатьох селах виникала така ситуація, що жінка вступала в колгосп, чоловік не вступав.

М.Ф.: А! такі були. Але це ж, це вплинуло на становище в сім’ї в тому, що різні ж характери були, різна була освіта, і різні були звички, традиції. Один, жінка приходить з однієї сім’ї, чоловік з другої сім’ї. То бувало так, що чоловік хоче вступити, жінка суперечить. Або навпаки. І це закономірно. Тому що скільки людей, стільки й характерів.

– От, наприклад, в вашій сім’ї то зміни не відбулося?

М.Ф.: В нашій сім’ї зміни, мати розуміла, шо треба вступати. Вона бачила, як мучиться батько, в якому він становищі перебуває. Знає, що це підло агітувати за колгосп, але виходу не було. І тому батько й мати першими ж уступили, одними з перших вступили в колгосп. Вони знали, шо виходу немає іншого. Тому так, така страшна система, шо зламає все. Треба шось робити. Шо кажуть, то роби. То, шо не будеш робити, то гірше й собі, буде гірше. Знищать тебе. А що це поможе, коли тебе знищать. Отже, треба було пристосовуватися. Пристосуванство не завжди є негативним явищем. Людина весь, ціле життя пристосовується.

– Єсть таке слово – адаптація. 

М.Ф.: Адаптується, так. Є латинське слово адаптація – пристосування, входження в ці умови, звикання з ними. Бо інакше не можна. Якби не було адаптації в людини, то вона б не вижила. Так шо треба дивитися, де є адаптація нормальна, а де ненормальна. Нормальна не йде в розріз із совістю, а ненормальна іде в розріз із совістю. Я так вважаю.

– Скажіть, будь ласка, до революції, скільки вам батько говорив, кому належала влада в селі?

М.Ф.: До революції? Влада в селі належала так. На цілу волость був старшина і писар. оце і вся влада. І був порядок. Де пройде старшина, там і дух зупиняють. Бо бачили, шо це влада, і треба коритися владі. І не перечити владі. Значить, на цілу волость, а це кілька сіл було, старшина і писар.

– А волость, зокрема ваше село, де знаходився центр волосний?

М.Ф.: Безпальчевська волость це Безпальче село було волосний центр.

– Зараз Золотоніський?

М.Ф.: Зараз це Драбівськ.., велике село Драбівського району.

– Зрозумів. Так. А управа? був такий територіально – адміністративний поділ на управи?

М.Ф.: Управи?

– В селі була управа? як сільрада зараз.

М.Ф.: Управа? не пригадую. треба подивитись книжечку. там шось не написано у земній статистиці. Але подивимось в енциклопедію, шо таке управа, і де вона бувала. У мене є, там широко можна уточнити. Бо це я не зможу. Є й вислів такий – управи на тебе немає! Видно звідти походить, наші селяни казали. Та й мати – і управи на тебе немає, шкоди наробив. Управа повинна, але не знаю зараз де. Неясне діло.

– Таке питання – яку владу мав сільський староста? 

М.Ф.: Він мав ту владу, яку було надано йому як старості. Мав владу тверду, чітку, обмежену.

– Ким обирався сільський староста?

М.Ф.: Сходом здається.

– Сходом. Тобто, це не залежало, наприклад, від соціального стану цієї людини?

М.Ф.: Я думаю не залежало. Кого сход захотів, того й вибирав.

– А яку роль в селі грав для села священик?

М.Ф.: Яку роль? Священик  був, у нас священики були порядні. Священики користувалися великою популярністю, великою повагою користувалися. До них ішли селяни, шоб порадитися, взяти якусь пораду. А як виняток, інколи приїздили в село і сусідні священики. Бувало, шо й п’яний був, це як виняток. А загалом і до цього часу згадую, священики, вони були гарні люди.

– А який вони все ж таки мали вплив на людей? 

М.Ф.: Позитивний вплив.  Вони мали позитив, вони проповіді гарні казали в церкві, людей багато було в церкві. Поради давали гарні, стримували їх. Вони сприяли зміцненню моральності людей, доброти, взаємодовіри, поваги одне до одного.

– Чи мав піп свій наділ землі?

М.Ф.: Піп мав, я знаю, піп мав будинок, сад мав. А чи наділ землі мав, я це не знаю.

– Взагалі такою господарською діяльністю?

М.Ф.: Не займався, тільки те, шо йому люди дають. Коли він, піп же цілий день працює там. Там весілля. Там хрестини. Там смерті. То він завжди обслуговує людей. І хто що зможе, те йому й дає. З цього й живе.

– Практично, а попадя, матушка, як казали, попадя, то вона може господарством там, чи чим займалась?

М.Ф.: А вона, звичайно, домашнім господарством займалась. Все ж господарство, і діти в них були, і господарство було. І кури були там, і були може й свині. Дрібне господарство.

– Піп був місцевий? не приїжджій?

М.Ф.: Піп був місцевий.

– Прізвище не пам’ятаєте?

М.Ф.: Не пам’ятаю.

– А таке питання, то практично він ще вів облік, як кажуть, і душі населення. 

М.Ф.: А як же! Була церковна книжка, де все записувалось.

– І вас же записали в ту книжку?

М.Ф.: І мене записали, але під час революції цю книжку знищили. Все нищили тоді. І все нищили, і знищили книжку. То я вже відновлював своє, свідки, та відновлювали вже рік народження в сільраді за допомогою свідків, коли народився.

– Після революції, коли змінилася влада, то хто став правити селом? які були правлячі органи?

М.Ф.: Сільрада.

– Сільська рада.

М.Ф.: Так, сільська рада.

– Хто обирався головою сільської ради?

М.Ф.: Активістів вибирали. Пішли активісти. Пішли комнезами. Пішли комуністи. Зовсім ті, шо випливли на поверхню. Не хотіли працювати, та хотіли керувати. Здебільшого їх долі були такі, то їх вибирали в керівні органи, в тому числі в сільраду.

– То сільська рада, в принципі, голова сільської ради це по-старому називався сільський староста?

М.Ф.: Так, можна провести аналогію.

– Тепер у священиків забрали, у попів забрали книгу реєстрації народжень та смертей?

М.Ф.: Так! забрали і знищили, а їх повиселяли, а хату розібрали, розкидали.

– В якому році це сталося?

М.Ф.: Це сталося десь, як почалася колективізація.

– В 30-х роках?

М.Ф.: В 29-му році десь.

– Ну, відповідно, влада перейшла до сільської ради. А яку роль грав голова колгоспу? 

М.Ф.: Голова колгоспу займався господарством. Мені здається, тоді сільрада виконувала ще більшу роль, ніж тепер. Тепер вже керує селом голова колгоспу, а сільрада, а голова сільради “приший кобилі хвіст”. Я читав в одній  газеті колись українській, шо колись в якійсь області голова колгоспу сказав голові сільради – сиди собі в своєму кабінеті, і дрімай, не втручайся в господарство.

– Просто тому, в кого засоби виробництва.

М.Ф.: Да, оце того я й кажу ж! так воно й тоді ще сільрада вирішувала.

– Ну, а як сказати з точки зору, не можу сказати, як ви народилися в селі, на перший погляд так просто, по-простому, які відбулися такі суттєві зміни в мисленні в людей і в характері до революції, під час революції і після революції? і до колективізації.

М.Ф.: До революції мене не було на світі.

– Ну, батько може розказував?

М.Ф.: Батько не розказував. Він не хотів розказувати, бо знав, шо я малий, можу шось розтеліпати десь і цей.

– Він участі в революції ж не брав?

М.Ф.: Він брав участь в 905-му році, він розповсюджував літературу.

– А в Гайдамаках хтось?

М.Ф.: А дід, а дід стукав кулаком по столу і кричав – не втручайся, бо погано тоді буде! не займайся цими справами. Ні в яких Гайдамаках він не брав. Він в політику не втручався під час громадянської війни. 

– Зрозуміло. Таке питання, значить. Вірніше, продовжимо цю тему, просто що такі узагальнюючі образи. Що змінилося, на вашу думку, було до колективізації? і стало після колективізації? коли така от зміна відбулася? і зараз можемо спостерігати.

М.Ф.: Поступово почалася деградація селянства. Це ясно всім, і мені зараз вже ясно. Колгоспний лад розклав селянство. Розпочалася класова боротьба, яку більшовики розпалювали. Селянин пішов на селянина. Отже, почалася страшна ворожнеча в селі. А це все привело до деморалізації селянина. До втрати людської гідності. До переходу від людського до тваринячого стану. Страшна була руйнація української ментальності. Це знали загарбники, і вони намагалися швидше знищити дух українського селянства, я так розумію зараз. І вони добилися багато чого. 

– Дякую. Це ми переговорили.

М.Ф.: Я не можу, я не можу розказувати, бо це я малий тоді був. А шо малий може знати? Це теми, це теми економічні, політичні, соціальні. А шо малий хлопець, якому й 10 років тоді не було, шо він міг оце, як почалась колективізація. Він не міг хлопець ніякий, я думаю.

– Зараз багато людей тих, які бачили, не зустрінеш, розумієте, вже багато хто повмирав.

М.Ф.: Але іще є по 80-90 років, їх треба шукати. Ті тоді були вже  дорослими, і вони можуть уже багато глибше аналізувати.

– Я розумію. Ну, я стараюсь таких людей запитати.

М.Ф.: Треба. Мало залишилось, але треба. Тим більше треба шукати, шо їх залишилося менше. Вони можуть дати цінні матеріали. тай потім ось що, це перше живі свідки. А по-друге, вже видавалася література там. Там теж можна замінити недостачу старих людей мемуарами літературними. Надзвичайно цінна є література. Я її збираю, вона мені дуже допомагає. Я зібрав багато свідчень, окремих записів робив. то люди ті, шо думали вже зараз, то вже не боялися оце останній час казати, то страшна картина.

– Наступна тема в нас розмови буде – пісні і традиції українського села. Чи співали ви в дитинстві?

М.Ф.: Я не співав. Я, мати дуже співала, була дуже співучою, була в хорі. І батько був в хорі. І сестра моя ця співає. А я не співав. Чому? Мати мене не пускала ніколи гуляти – сиди за книжками, а то бандити ростуть. І я так звик до книжок, відірвався від оточення. І ніколи й не думав співати, а весь час між книжками був. І так я і не навчився співати, хоч і вдався в матір, а не навчився співати.

– Скажіть, а в селі була така традиція співати? 

М.Ф.: Велика традиція, звичайно. І як зберуться у нас у хаті, то співи ж, співи, й співи, й співи! Без співів ніколи не обходилось. Хор був в селі. Я ж кажу, батько й мати в хорі були. Батько співав, а мати особливо чудово співала.

– А було таке розподілення на голоси там, наприклад, тенор, бас?

М.Ф.: А як же! мати тенором першим співала.

– А батько?

М.Ф.: Батько не знаю, яким співав, а мати тенором співала. Я пізніше, коли вже матері не стало, то я пригадав, які вона пісні співала, записав в інститут мистецтвознавства, культури і етнографії, здав зошит і фото матері приклеїв. Вони надіслали мені кілька листів, думали, я продовжу. А куди мені продовжувати, як я не знаю, за що хапатися тут. Тоді політика, і краєзнавство, і історія, і мова, й все. Не вистачило мені часу продовжити займатися фольклором.

– Ну, а як називався хутор, на якому ви народилися?

М.Ф.: Куток не називався ніяк.

– А інші якісь були в селі кутки?

М.Ф.: Козиний рів був куток. Козиний рів пам’ятаю куток. Десь в мене запис той є. Це вже пізніше записував. Треба десь подивитися. Потім Кут був куток. Озеро куток був у селі. Це все, а так більш не називали наче ніяк.

– Скажіть, а співали по кутках оце дівчата?

М.Ф.: Співали по кутках дівчата, і ми гуляли по кутках, хлопці гасали. 

– Не було такого, що, наприклад, хтось суперничав по красі співу по кутках?

М.Ф.: Такого в нас не було.

– Нє, ну здорова.

М.Ф.: Здорова була. Одні як заспівають, то й другі підтягнуть, хочуть переспівати. Це було, здорове суперництво. Нездорове суперництво було, коли ми хлопці воювали село – село. Це була дикість. Страшне! Спершу хлопці билися, потім парубки, а інколи й чоловіки. Раз у нас усю худобу в Плесканівці, сусідньому селі, забрали. Всю череду забрали. Це страшне було.

– То ще до колгоспу?

М.Ф.: До колгоспу билися страшне! Це взагалі після Жовтневої революції, так званої, в результаті розброду село стало дике. Дуже, дуже дике стало село. Вибивали в ньому ж все людське більшовики. І швидко воно упало в стадність. Страшне. 

– Скажіть, а в вас батько користувався авторитетом в селі?

М.Ф.: Користувався.

– І за порадою ходили до нього?

М.Ф.: Ходили за порадою, а як же! Він вчитель був.

– Скажіть, а були такі люди, що, наприклад, займались якимось ремеслом?

М.Ф.: Різні ремесла були.

– А які?

М.Ф.: Ну, ремесла були, бондарське було ремесло. Шевське було ремесло.

– Чоботи шили?

М.Ф.: Так, чоботи шили.

– Стельмахи?

М.Ф.: Стельмахи були. Ті ремесла, які були в кожному селі, були. В мене, якщо треба, в мене є, я можу назвать, скільки яким ремеслом.

– Гончарі були в селі?

М.Ф.: Гончарі були. Гончарів мало було, в нас гончарство розвинуте дуже мало було. Це на Чигирині було більше. А в нас були всі потроху. Є в мене статистичні дані, скільки чого в селі було, і в якому селі. 

– Так про співи. Значить, ви кажете, що от культура співів була.

М.Ф.: Так, якщо був чудовий співочий гурток у селі, то це вже каже саме за себе, шо культивували спів дуже добре. Люди співучі, любили співати.

– Скажіть, а от ви, прийшлося вам парубкувать.

М.Ф.: І я не парубкував.

– А що таке от, наприклад, досвітки парубоцькі?

М.Ф.: Я скажу, шо я не парубкував, бо тоді я книжки читав, обійшов це. А, коли я був малим  ще, то ми ходили, малі хлопці, на досвітки, на вечорниці різні, я пригадую, та розказували різні історії. І шо мені запам’яталося, що ото звідти й моє краєзнавство пішло. 

Раз я почув, як розповідали, що ото хрест кам’яний, який на кладовищі, дядьки той на досвітки, чи на вечорниці, не пригадую, коли це було. Але пригадую, шо казали, якщо хрест ввійде в землю, то настане страшний суд. 

Це мене дуже вразило. Ми ходили пасли під кладовищем, в нас в Устінці, урочищі Устінка, худобу, там горіхи собі шукали в ліщині. І ходили до цього кам’яного хреста і міряли, чи він не війде в землю. Все-таки страшнувато було. А шо, якшо ввійде в землю, то буде страшний суд, то ми в пекло потрапимо. 

І через 60 років я повернувся туди, підійшов, і він так стоїть, і ні скільки не ввійшов у землю. Я, закликали мене до хати родичі, я не пішов. Була літня тепла ніч, я нарвав на кладовищі багато сухостою трави, постелив, а потім пішов на цю могилу. Там могила, курган був, на цьому кургані хрест. І довго сидів над цим, на цьому кургані біля цього ж хреста. І думав, оце, якби хтось побачив мене, то сказав би, що хтось із могили встав. І там я склав вірш, і пізніше я його надрукував, цей вірш.

– Можете прочитать? напам’ять не пам’ятаєте?

М.Ф.: Напам’ять?

– Вірш, який ви написали на могилі.

М.Ф.: На могилі (декламує вірш). 

“Є кладовище над Супоєм, на кручі дрімає воно.                                                        На ньому, повитий спокоєм, курган височить вже давно.                                           Пливуть над хрестами сторіччя, блука між хрестами журба.                                            І дивиться смерть нам у вічі із чорних могил видиба.                                             Підноситься хрест на кургані, опершись бузку на плече.                                               Січуть хрест дощі невблаганні та сонце безжально пече.                                   Сміється блакить серпанкова, для кого ж ця вічна тюрма?                                             Без напису хрест мов не мова, ні цифри, ні букви нема.                                           Ніхто вже в селі і не знає, ніхто, навіть сиві діди,                                                          Хто тут у труні спочиває, хто склав тут кістки назавжди.                                           Переказ у Підставках чую, з усіх його чую усюд,                                                        Як хрест ввійде в землю святую, настане страшний тоді суд.                                          Чи буде той суд, чи не буде, хтось віре, я ж віри не йму.                                                  Ох, суд ще страшніший, бо, люди, на світі іде вже цьому”.

Оце таке. 

– Так це був козацький курган?

М.Ф.: Ніхто не скаже, написано в вірші. Коли я питав, ніхто не знає, на жаль. Люди стали бездуховні, їх вже не цікавило, люди спилися, їх цікавила тільки горілка. Немає напису на хресту. Сидів і думав, як би взнати, хто? Не міг узнати, бо питав все село, ніхто не знає. Старий козацького типу хрест. Кріпацьке село, але було декілька родин і козаків. Трудно сказати, хто? Немає.

– А багато курганів навколо села?

М.Ф.: Небагато. Там глиняна місцевість, несприятлива для насипання курганів. Скільки курганів, в мене є запис дома. Кого цікавить, можу назвати.

– Так, скажіть, а в вашому селі була церква?

М.Ф.: Була церква. Дерев’яна церква була, із дзвіницею.

– А коли храм в вашому селі? оце на яке свято?

М.Ф.: Мати казала, може й на Михайла. Не знаю, коли свято. Це треба подивитись, в мене є записано. Кого цікавить, і тебе, Арсене, цікавить, можеш, завтра вранці я розгорну і покажу, який храм у якому селі.

– Так. Так значить ви кажете, церкву розібрали. А зараз залишилось щось?

М.Ф.: Церкву розібрали під час колективізації. Як нищили все, так і церкву. Де ж ти бачив, щоб тоді не зачепили церкву? Муровані церкви летіли, як у Хавраї на тому місці була дерев’яна, де Сковорода часом на добровільних засадах так, нашою мовою кажучи, священикував інколи. Так була мурована чудова церква 19-го сторіччя, первої половини, знесли оце недавно.

– Це Харківщина?

М.Ф.: Яка Харківщина? Каврай осьо під Золотоношею! Де вчителював Сковорода. Так розібрали! Я казав колгоспу – шо ви робите? Райвиконком дав розпорядження, розібрали. Мурована чудова церква. Це дикуни, це вандали! 

– Скажіть, а церковні пісні хтось знав серед селян?

М.Ф.: Були селяни старі, то знали. Але мало я чув вже.

– Ви чули ці релігійні пісні?

М.Ф.: Я чув, але забувся їх зміст. Псальми так звані селяни теж дехто декламував, пригадую, але забув вже теж їх зміст.

– Скажіть, а так приходилося вам чути ті козацькі пісні? чи більше соціально – побутові?

Більше соціально – побутові. мати любила співати “Попереду Дорошенко”. Дуже популярна була пісня про Морозенка “Ой, Морозе – Морозенку, ти славний козаче!” пригадую співали пісню. Оце запам’ятав я. А більш соціально – побутові.

– “Цвіте терен”?

М.Ф.: “Цвіте терен, цвіте терен, листя опадає”, так.

– “Ой, чий то кінь”? 

М.Ф.: “Ой, чий то кінь стоїть” співали, так. В мене єсть копія того, шо я послав, ті, шо я від матері послав, залишилось зошита копія.

– Так, скажіть, будь ласка, а доводилося вам у дитинстві бувати на весіллях?

М.Ф.: Ні.

– Ні разу?

М.Ф.: Не ходив.

– І не бачили ні разу, як проводяться?

М.Ф.: Бачив, на вулицях ми бачили. Був я на вулиці, то ми ж, хлопці, бігали, коли на вулиці гарна погода, грає музика, грає. Барабани б’ють, співають весело. Оце я ше й запам’ятав малим.  

– Ну, вже як кажуть, прожили життя і не довелося на весіллях побувати?

М.Ф.: Та, вже коли був дорослим чуть, то запрошували родичі, бував.

– Ну, такої традиції вже не бачили української? 

М.Ф.: І вже такої, такої не бачили. Вже вони, на мою думку, збідніли. Вже втратили оту всю привабливу частину і обряди, яка тоді була. Тоді заможніші вони були, все-таки культурніші. Вони не вибили з них іще оцього духу, традицій не вибили з них. Якось вони відчували тоді себе щасливішими. Якось природнішими, невимушеними. Так мені здається.

– Скажіть, а річний обрядовий цикл справлявся свят, тобто, Різдво?

М.Ф.: Справляли. Це все справлялося. Мені запам’яталося, як колядували, щедрували. Як хлопці несли шось оце, на дрючках несли дівчину.

– Меланку, Меланку!

М.Ф.: Меланку несли. Запам’ятав дуже, це було поширене в нас. Це я застав, як у повному розквіті були народні оці, відзначалися народні свята.

– А такі, наприклад, як веснянки, пагілки?

М.Ф.: Пагілки не знаю.

– Купала?

М.Ф.: Купала знаю, було.

– Відзначали. 

М.Ф.: Купала, потім Йордан.

– Водохреща.

М.Ф.: Йордань. Це Йордань була, я був присутній. Величезний хрест вирубували. Ми тоді ходили всі і брали воду свячену. Так-так! це було.

– Купалися тоді в ополонці? ні?

М.Ф.: Я не знаю. Я не бачив, шоб купалися. Ну, я ходив теж на цю річку, де було йти з кілометр, далеченько було, десь кілометр у всякому разі від моєї домівки. Запам’ятав. На річці величезний хрест, звідти воду брали, свячену воду несли.

– А, наприклад, зажинки? обжинки? жниварські  свята?

М.Ф.: Цього я не пам’ятаю.

– А приходилося самим колядувати?

М.Ф.: А як же! звичайно! “Колядин-дин, я в батька один, мене не питайте, а ковбаси дайте”. Або – “Колядин-дин, я в батька шось мені дайте, а як донесу, то ще й ковбасу”. Вже позабувалися, треба було б записати.

– А на Андрія калиту кусали?

М.Ф.: Не знаю. Не пам’ятаю.

– Не було, чи ви просто не пам’ятаєте?

М.Ф.: Не пам’ятаю, в нас було, чи не було. Багато вже забулося. Багато з розмов. Я ніколи не згадую, нема. Таке життя, що ускладнене, завжди нема часу.

– Скажіть, будь ласка, а на вашу думку, коли вже ці свята стали, наприклад, вже менше людей святкували?

М.Ф.: Занепадати?

– Занепадати, так. 

М.Ф.: Ці свята стали занепадати вже, коли почалася колективізація. Коли настав голод. Коли залютували репресії. то поступово ця деградація психіки людської, і паралельно і занепад свят почався. Це наші вороги, наші вороги все робили систематично, сплановано, шоб створити гомо совєтікус, єдиний совєтський, тобто, російський загарбницький народ. Народ п’янюг, нероб. Он нечорнозем’я майже все порожнє, 2 тисячі сіл зникли. І на ловлю щастя в Середню Азію, в Кавказ, на Україну. І тепер вони, після війни вони потрапили, а тепер вони до Росії забирають.

– А приходилось вам чути російські пісні? або частушки?

М.Ф.: Так! приходилось. Оце вже, коли псувалася наша мораль. Це заробітчани, які приходили декласовані, деморалізовані із заробітків, особливо з Донбасу, із плантацій Бобринських ще. Вже до війни почалася ця деградація, цей розкладницький вплив російської культури. І він дуже зашкодив нашій культурі.

– Приходилося чути?

М.Ф.: Так, приходилося. І частівки такі соромітські, такі.

– Люди співали?

М.Ф.: Співали! не всі люди, а певні групи людей співали. Особливо молодь уже почала співати. В перву чергу заробітчани, які поверталися. Вони несли оцю низькопробну російську культуру, цю псевдокультуру. Це я спостеріг.

– Скажіть, а наприклад, брутальна лайка?

М.Ф.: А це ж росіяни подарували й брутальну лайку.

– А коли ви, наприклад, з батьком розмовляли?

М.Ф.: У нас ніколи не було мату. Брутального у нас у сім’ї не було. Но в людей уже, уже почало, уже почало запроваджуватися, вже лайка, брутальна лайка.

– Скажіть, а ви до батька зверталися на Ви?

М.Ф.: Я до матері на Ви, а до батька на Ти. Чогось у нас такий був порядок. А коли я тепер зрозумів, коли б я був десь з теперішнім розумом, то я б звертався до батька на Ви. треба звертатися на Ви, а не на Ти.

– Така традиція й була? 

М.Ф.: Так. Це традиція староукраїнська. не знаю, чого в нас так воно трапилося. Так, це вплив російщини.

– Так, скажіть, будь ласка, як люди ставилися до того, що, наприклад, чоловік міг декілька раз одружитися?

М.Ф.: Люди негативно ставилися. Порядні люди, то вони засуджували. Всякі ж були люди. А якшо люди не порядні, то їм було байдуже.

– А засуджували на якому рівні? словами, чи як говорили?

М.Ф.: Частина, частина у своєму колі, а частина і виказували, що так не годиться.

– А чому?

М.Ф.: Тому що це не можна ж, треба дотримуватися старих дідівських звичаїв. навіщо ображати людину? Якшо ти вже, наприклад, одружився, то “бачили очі, що купували”,  як то кажуть, то треба ж роздивлятися було. А навіщо ж кидати людину? навіщо ж її ображати? знедолювати.

– Скажіть, а яке ставлення було до байстрюків?

М.Ф.: Негативне! негативне.

– Чому?

М.Ф.: А тому, що це ненормальне явище. Байстрюки то це ж ненормальне, це анормальне явище вважалося.

– Ну, знали, що це, наприклад, байстрюк? Як взагалі їх подальша доля була, цих байстрюків?

М.Ф.: Все залежало від самих байстрюків. Якшо байстрюк працьовитий, то він пізніше ставав нормальною людиною, вибивався завдяки праці. А якщо він був лінивий, то звичайно таким і залишався байстрюком. На нього так і дивились. Я гадаю, що це залежало ві людини. Тому що людина коваль свого щастя. І тут треба дивитися, індивідуально підходити до кожного.

– Скажіть, а чи мали байстрюки право створювати сім’ї?

М.Ф.: Звичайно мали.

– Такі, як і всі?

М.Ф.: Так, як і всі мали. А чого ж! І знову ж таки, тут індивідуальний підхід. Дівчина, якщо байстрюк він був, то працьовитий він, бачить вона, що він і вродливий, і працьовитий, то чого ж вона не піде за нього? А як воно ледаще, то не піде. Хоча нарешті грало може роль, шо його звуть байстрюком. Це може віднаджувало. Але ж це знову диференційовано.

– Так бувало, що це прізвисько переходило і дітям цього, що діти байстрюка? чи ні?

М.Ф.: Цього я не можу сказати. Не знаю. Не спостерігав.

– Ага, зрозуміло. 

М.Ф.: Це є в Заглади, була в мене книжка, комусь віддав. Заглада. На Чернігівщині був в 20-х роках, була працівниця Академії наук, написала таку про дітей книжку. Ох! там багатий матерьял!

– Про байстрюків?

М.Ф.: Ні! взагалі про дітей!

– А! про дітей.

М.Ф.: Все про дітей. І думаю, шо й байстрюки там були. Заглади була книжка, її хтось в мене взяв і не віддав. Отакі студії надзвичайно цінні. Чим тоді чудова наша Академія була, шо звернулась в студію, але більшовики все зруйнували. Під керівництвом Грушевського, гарно було тоді. Тоді багато виходило книжок. Оце, якби не цей більшовизм, не ця радянська влада, ми б мали ці записи. Ми б мали скільки, купи, гори цих матерьялів. Етнографія у нас би розквітла. Починати треба спочатку, з нуля.

– Свята зрозуміло. Про козацькі пісні. Приходилося вам щось чути? люди співали? Я маю на увазі пісень 20-х років, гайдамачих.

М.Ф.: Ні.

– Ви казали.

М.Ф.: Ні, ні, ні!

– А згадки були про них?

М.Ф.: Ні, боялися люди про це казати.

– А були такі, що говорили?

М.Ф.: Звичайно ж були, але їх зараз же, після громадянської, так званої, війни, а насправді це була не громадянська війна, а це була інтервенція більшовицька. Після більшовицької інтервенції ЧК виловлювало і розстрілювало всіх. Я зараз працюю над цим потроху. На Черкащині їх виловлювали і розстрілювали. Всіх, хто брав участь у якихось українських військах.

– Скажіть, будь ласка, відносно пісень, чи не приходилося вам бачити кобзарів, які мандрували селами? або старців?

М.Ф.: Ні, в нас такого. Старців то може й бачив, не пригадую дуже. Кобзарів я не бачив. Не пригадую цього. Просто не пригадую цього.

– А були такі, що просто їсти просили?

М.Ф.: Під час голоду то просили. Ходили страшно просили. І мерли, я бачив, на дорогах мерли скрізь. Ідеш, було, ото до Беспальчево в лікарню, то через кожні 100 метрів лежить, або обпершись об телефонний стовп, сидить мертвий, і мертвий, і мертвий. Страшне було. Жебраків повно ходило. Повно ходило жебраків! по селах.

– Скажіть, після того, як була зруйнована церква в селі, як змінився такий психологічний клімат?

М.Ф.: Та змінився на гірше. Тому шо церква відігравала значну духовну роль. А коли її не стало, то деградація села посилилася, це зрозуміло. Але в нас ще штундисти були, штунди були. Ну, люди дуже негативно ставилися. Я пам’ятаю хату, як зараз пам’ятаю, світанок, група хлопців зібралась. Я не був захоплений цим, але за гуртом і я поплентався. І ось, коли вони молилися в хаті, хлопці закрили, мотузком зав’язали двері, і всі ми кричали – Борис штунда! Борис штунда! кропива й Одарка! І на ціле життя я запам’ятав. Оце приїздив колись, питав, шо це.

 

М.Ф.: А штундист цей з’явився вже, як почав читати. Це заробітчани, вони десь в економії на півдні, де німці колоністи, ото вони там набралися цієї зарази. Це грубо сказати. Це протестантська гілка. Це раціоналістична. Ну, люди вважали її негативною, тому що це суперечить  християнській моралі.

– Скажіть, а крім штундів, були може п’ятидесятники?

М.Ф.: Нічо я не пам’ятаю, тільки штунди знаю. Очевидно не було в нас. 

– Чисельна була громада, чи ні?

М.Ф.: Теж не знаю. Я знаю, що в хаті було чоловік може 10 – 15 збиралося, точно не скажу. Те, що група була не малесенька, а така собі, кільканадцять мінімум  чоловік було. Штундизм принесено з півдня, я вже читав в Полтавські вєдомості, коли вивчав релігію, то це зрозумів. Вони служили в німецьких колоністів, і звідти вони й принесли цю релігію.

– Ще питання про саму церкву. Ще раз повторюся, як на вашу точку зору, змінилося щось після того, як церкву розібрали?

М.Ф.: Я сказав, змінилося на гірше. Мораль церква підтримувала, а після того, як знищили церкву, мораль стала швидко падати.

– А нові якісь, як кажуть, заходи нова влада не приймала, щоб якось балансувати? замінити вплив церкви?

М.Ф.: Як? я не розумію?

– Ну, я маю на увазі.

М.Ф.: А! замінити!

– Пустоту треба було чимось заповнить. 

М.Ф.: А вона, а вона чим? атеїзмом. Вона клин вибивала клином. Вона нищила релігію атеїзмом. А атеїзм що ніс? нічого позитивного він не міг принести. Вона не могла замінити, атеїзм не міг замінити релігію, тому що це була б, це можна назвати псевдо релігією. Це псевдо релігія якась була б. Вона нічо не могла протиставити, та й, я думаю, і не було мети в неї протиставляти. Мета, я думаю більшовизму була зруйнувати зовсім український нарід, щоб він перетворився на російський народ. оце й усе. Коротко і ясно. Я це так, для себе. Правильно, чи не правильно, а мета була – знищити Україну!

– Скажіть, будь ласка, похорони якщо відбувалися, то вся родина приходила?

М.Ф.: Вся родина приходила. Сусіди, родичі приходили. Похорони це одна із традицій нашого народу, яка найдовше затрималася, і найменше деформації зазнала.

– Скажіть, оце я знаю, на Гуцульщині є такий звичай, що, коли людина помирає, то люди веселяться, а коли народжується, то сумують.

М.Ф.: Ні, в нас ні. Коли людина помирає, то сумують, а коли народжується, веселяться.

– Веселяться, зрозуміло. Тобто, це було родинний сум.

М.Ф.: Так-так! нормально це.

– На кладовищах ховали?

М.Ф.: То ще з протестантських  може часів вони затрималися. В нас християнські.

– І не спалювали, а ховали, так?

М.Ф.: Ну, звичайно. Про спалювання і мови не може бути. Про це й мови, кремації тоді ж не було. Це вже більшовики почали своїх вождів кремувати.

– Зрозуміло. Скажіть, будь ласка, гончарне ремесло. Чи можете ви пригадати кількох гончарів?

М.Ф.: Я не можу, бо в нас не розвинутий був промисел гончарний. І, по-перше, а, по-друге, тоді мені скільки років було, що я міг.

– А пригадуєте ви якісь такі страви специфічні, які приготовлювали ваші мати, яких в раціоні не зустрічається на столах? Може, якась козацька традиція була? чи гайдамацька? чи що?

М.Ф.: Ні, такого не було.

– Не було. Все таке, борщі?

М.Ф.: Так, страви загально поширені. А такого не було.

– Чи співала вам мати колискові пісні?

М.Ф.: Звичайно, співала!

– Казки розказувала?

М.Ф.: І казки розказувала. І я й досі запам’ятав, як вона розказує, і у мене вдруг з’явилося слово, а воно не слово, а складається з кількох, а я думаю про те слово. А вона казала – коза на три боки луплена. Вона – на три боки луплена, а мені здавалося, шо трибокилуплена одне слово. Так і досі мені оце сміюся. Як я його засвоїв, шо воно за слово – трибокалуплена? я не міг зрозуміти. Бо я не знав, що слово лупити це староукраїнське слово – здирати шкіру. Так шо оце розказує казки. У нас у селі завжди поширене було над колискою пісні співати, а ось, як коли вже починає розуміти, розказувать казки.

– А казки які саме пам’ятаєте, що мати розказувала?

М.Ф.: Та це ж “Коза – дереза”.

– Так. А “Яйце – райце”?

М.Ф.: Не  знаю я це райце, про ведмедів, це все я не запам’ятав. 

– Про тварин. А про богатирів?

М.Ф.: Ні.

– Про козаків?

М.Ф.: Не пам’ятаю.

– Дід може розказував про козацькі історії?

М.Ф.: Ні, не пам’ятаю. Дід помер рано, я не пам’ятаю діда.

– Так що не приходилося чути таких?

М.Ф.: Ні, ні, таких не приходилося.

– Зрозумів.

М.Ф.: З мене не багато як то? виудиш, кажу, небагато. Я ніколи, ніколи не пригадував цього, немає часу. Все це свіжішими подіями кожного дня мені повно нових матеріалів. То воно уже закрилося свіжими нашаруваннями.

– Справа в тому, що все одно в когось нада це випитувать.

М.Ф.: Треба потроху. Це правильний шлях – потроху. Шось я трошки якийсь аспект. Шось інший хтось трохи.

– То ж ви цікава людина, бачте! 

М.Ф.: Ну, цікава тепер. За теперішнє я можу тобі розказать.

– За теперішнє не цікаво, не цікаво!

М.Ф.: Вивчив історію Підставок, то я розкажу, чому назва Підставки, коли воно виникло, Підставки.  Які там археологічні пам’ятки вдалося знайти. Бо це я і вивчаю зараз.

– Нам цікава селянська культура.

М.Ф.: Селянська культура, треба шукати старих людей.

– А їх мало, вони вмирають. 

М.Ф.: Вимирають. А тре, пока не вимерли, негайно кинути все, і печери, і вперед і хапатись за них поки.

– Ну, ото ж і робимо. Я ж чого до вас і приїхав. Поїду ще до ваших.

М.Ф.: Старіших треба за мене, які в той час уже, шо тебе цікавить, шоб їм років по 20, по 15 років, так 18-20, ото вже вони могли б набагато глибше заглядати у життя, і багато розказати.

– В мене ще таке питання, чи бачили ви або чули про богомазів?

М.Ф.: Ні, нічого не бачив і не чув.

– Ніхто не малював ікони в вас?

М.Ф.: Ні, в нас таких не було.

– Скажіть, в хаті були в вас ікони?

М.Ф.: Були ікони, їх купували.

– А де купували?

М.Ф.: Їздили в Золотоношу і купували у тамтешніх, хто продавав.

– А які ікони висіли в хаті? у вашій.

М.Ф.: Матір Божа. Бог, Матір Божа.

– Тобто, Ісус Христос. Син Божий.

М.Ф.: Ісус Христос, син Божий.

– А інших, Пантелеймона, чи ще?

М.Ф.: Нє, не було, не було в нас.

– Традиційно це були ці основні?

М.Ф.: Так, традиційно це були основні.

– Зрозуміло.

М.Ф.: Я то байдужий був до релігії. Це, якби стара жінка, то вона б, може, більше сказала про це. Жінки більше звертали увагу.