Поклад Марфа Кіндратівна, 1914 р. н.

М.К.: А так туди геть на гору Сафаровка там, Жидовня там над гору на другу. Туди піти, так там і скажуть, як прозивають. А тут Сраколизівка. Калісь пани жили, а тут жилі старії люди. Так же ж годили пану.

– Аааа! Понятно.

М.К.: Годили пану, тут тоже сусєд годив уже ж так. То розказували, шо пану годив, сраку лизав, звиняйте за вираженіє. І продразнили Сраколизовка, оце тут годили пану.

– Ваша сім’я, оце ще як ви в батьків жили, вона жила вся сім’я в одній хаті?

М.К.: Була в одной.

– А до колектівізації згадайте, як велося хазяйство? Жінки мали свою роботу, а чоловіки свою? Чи різну роботу робили?

М.К.: Да! Женщині свою роботу, а мужчині свою робилі. Тепер уже, бачите, таке ж оце багато мужчин таких, шо вже не щитається, шо це женська робота, а це мужська.

– А хто главою сім’ї був у вашій сім’ї – батько чи мати?

М.К.: Батько.

– І він вирішував, наприклад, розпоряджався грішми, як треба було купить шось комусь?

М.К.: Усім, усім розпоряжався. Жили, правда, в бєдності.

– А скільки в батька було землі до колектівізації?

М.К.: Землі? Я й не помню, мо, 10 соток було. Їх багато було, а кажен же, земля купована була. Вони бідно жили, ні за шо було куплять. Так отакії пайки були, як ото двір, отакі пайки були.

– І в його братів, сестер тоже була така земля?

М.К.: Да, да! У його брати такії самі, подєлені, подєленії так.

– А худоба яка була, не помніте?

М.К.: А худоба ж корову держав, коня, раньше й овєц держали. А потім, уже послі, волов, помню, держали.

– Колись у селах кроме землі ще занімались якимось промислом. Ваш батько нічим не занімався?

М.К.: Нєт, в мого батька не було ніякого промисла.

– А продавать нічого не возили на базар?

М.К.: Нєт, нєт! Дрова, дрова возілі. То матка вже збирає молочне, та масла сколотить, та якого сиру одкине. То одвезе да продасть.

– У Чернігов?

М.К.: Да, в Чернігов одвезе там.

– І дрова продавать возив у Чернігов?

М.К.: А дрова, це тільки дрова, дровами й виручались ми. Третій на тиждень, у середу і в суботу обізатільно. Уже такії, шо наче й багатії були, шо землі було й все було, а все ровно тре нарубать дров та продать. Тепер же бачите, вже в городі не треба дрова.

– А от перед войною возили ще – чи вже нє?

М.К.: Возили ще.

– А після війни?

М.К.: Після войни цього вже не було.

– Вже не було?

М.К.: Не помню вже.

– У вас, у ваших батьків був фруктовий сад?

М.К.: Нє, не було. Так тільки, де в огороді там яка одна на пайці буде.

– А ви відносилися ще до колективізації до якого розряду власників –  багатих, бідних чи середняків?

М.К.: Бєдних, бєдних, ми бєдно.

– А авторитет у селі ваша родина мала? Поважали батьків ваших?

М.К.: Нєт! Бєдниє ж! Бєдних і тоді ж, і тепер же не поважають. А думаєте, так і колись не поважали. Колись, як тільки чуть багате, так воно вже само гордиться, так воно вже з бідного наче так. А були в нас такі, шо уже трошки заживнєй жив, так кликали бєдного молотить жито. Дак колись же це ціпами молотили. Тепер же вже. Та й то тепер стали комбайни так, шо нема комбайнов, або того бездєлія наче якого, так того і ціпом молотить. Так кликалі бідного молотить. Уже й договарюєця – пойдеш, значить, обідать, так на 5 копійок дешевлєй буду платить. Отак. Ну, вже ж не пошов, бо це вже ж дешевлє заплотить. Не пошол обідать, а молотить і в дощ ото так світить. Єсть такі клуні вже, шо складали сіно. Там як і врожай уже, так світить у дощ та у той клуні. І шоб при дні молотить, і в огонь тоді молотить.

– Так, а платили грошима?

М.К.: Платили грошима кому. Дякували бєдні, як помолотив, да обєдать не сходив, да до смерку там помолотив. Дак не пошол вже й вечерять. Дак за то, шо й не пошов вечерять, то й каже: “А чого це ти, Пилип, не приходив вечерять?” – “Та, я пішов додому, да молодиця дала поїсти”. Та як і був в молодиці, та на завтра й не пошол. Бо заговарював і на завтра, а каже: “Ні! Не пойду! Бо я не так сильний столькі витягти!” Людина бідна, а тут треба день.

– А було так, шо наймали на цілий сезон?

М.К.: Мо й були.

– У селі були такі багачі?

М.К.: Нє, в нашому селі не було. Були такії, шо ті мужчин тільки наймали, баб не наймали на поле. А багатшії то наймали, шоб худобу пасли – коней там чи волів.

– А платили тоже грошима?

М.К.: Платили грошима.

– А не пам’ятаєте, скільки от за літо заробляли?

М.К.: Я цього вже не пам’ятаю.

– А згадайте, будь ласка, з якого віку діти в сім’ях призвичаювались до роботи?

М.К.: Мо з 5 годов.

– А чому це так було? Чи тому, шо нікому було то робить – чи привчали до роботи, виховували так?

М.К.: Привчалі до роботи! В школу не пустить, шоб грамоти навчилось, а до роботи. То може льон прясти, ткать там. Сорочку, споднє отаке, як на мені оце сорочка, це ж і верхнє, і споднє треба. Треба ж його напрясти і наткать. Да були такі сємьї, шо у матері сємья була 8 дітей та самих двоє. так сім’я порядочна була. От попробуй одєть і в верхнє, і в споднє.

– А як колгоспи стали, чим почали займатися члени сім’ї? Пішли всі в колгосп?

М.К.: Пошлі всі в колхоз. Коториє не пошлі в колхоз, не схотєлі, так осталися одноосібно, так од ніх землю отобралі. І так вони вже бідно жили. У мене одна тьотка – то так стали писаться в колхоз, давай оддавать все. Так вона й не писалась. Так отак думаєте, так ото жизнь була? А моя матка вже, сестра її ж, тоже бєдно жила, а як начався колхоз образовався, так батько пошов записався. І невістка вже була одна. Та прийшов, каже: записався в колгосп. Поплакала матка, поплакала та каже: “Ну, шо ж, куди ти, туди й ми, бо ти ж оце самий старший хазяїн”. Ну, так і остались уже так. Ну, дак яка то жизнь? Чистить картошку, сушить шолупайки тії-о, начистить з картошки та насушить. Да тоді перемеле, а тоді вже так де.

– Який це? 33-й? В 33-му так було?

М.К.: Нє, це ті одноосібники, шо не пошлі в колхоз. Це ті одноосібники.

– Аааа! В їх пообрізали всю землю? 

М.К.: Да, в їх поодрізали.

– А хто це були у селі? Фамілії не знаєте, не помните?

М.К.: Не знаю, не знаю, вже не помню. Не помню.

– А діти ходили в колгосп на роботу?

М.К.: Ходили, хто записував, так ходили. Такії дєвочки по 12 годов, а вже ходили в колхоз, у кого були.

– А як ви думаєте, це як стали колгоспи, стала советська власть, так чи женщини стали свободнішими в своїй сім’ї там? Розпоряджатись стали більше хазяйством, чим раніше, чи так воно й лишилося, як було колись?

М.К.: Ну, стали уже ж молодші розпоряжаться. То старії командували. Молодії ж робили, а старі командували.

– І в основному  командували ж мужчини, да?

М.К.: Да-да, мужчини!

– А потом уже ж і женщини поімєлі власть?

М.К.: А потом і женщини. Ну шо ж, це як у нас було особенно в селі, як всі йдуть, родні щитають всі. Ну, а в колхози вступили, дак багато землі гулящої було, та дали її, дали малими, не так уже великі дали. Тепер уже хоч зіллям зарости, хоть так пустує. А колись можна було слободно. Взяв покойний батько, оце пойде, да дали йому. Найде в світі там оцю, шо не орана. Прийшов, завербовав усю землю, беремо лопатки, йдем копать. Ідем, вскопаєм, то жито посієм, то ячменю, то гречки якої, то картоплі. Всьо одно запаси були з поля. І врожай той забираєм, ніхто ж уже не касається, бо гуляща ж земля то.

– Багато було в селі людей, які не захотіли піти в колгосп?

М.К.: Та порядошно.

– А чим вони заробляли? Як вони жили?

М.К.: Ну так от один дядько мій уже, тьотін чоловік, да був тоже. То він печі ліпив, плотнічав. У його рука була така, шо заробляв.

– А інтересно, от як до таких людей ставились у селі?

М.К.: А вона тоді ходила по людях, наймали її тоже, в кого землі багато, шо не справлявся сам робить, так вона ходила по людям. Построїлися за 3 км.

– А таким людям, шо не пішли в колгосп, сочуствували ці, шо в колгоспі були? Вони ж бачили, шо вони бідують.

М.К.: Ну, аякже! Которі і сочуствували уже.

– А були такі люди, шо не пішли в колгосп, і їх виселили з села?

М.К.: Це толькі вже в нашому селі там розкуркулили. Те село, де батьків розкуркулили, а вона осталась. Так це було в невістки.

– Це батьків її вислали? Вона ще молода була?

М.К.: Вона от свекра пошла. Свекор попав.

– Так вона, потом вона вернулася?

М.К.: Вернулася.

– А свекор?

М.К.: А свекор вже там.

– А як його фамілія? Стеченко? Це ж її ж фамілія Стеченко, як вона була за його сином, так навєрно ж його теж Стеченко?

М.К.: Ну да.

– А звали?

М.К.: Ну, так син оставсь, а вона, я не помню, як воно там діло. Син остався, як будто секретар був такий, та була у його тая племянниця така, шо дівчина. Так він уже на того сина сказав: “Ти забереш мою Тамаху – так не вишлем тебе, а одділим тобі”. Ну, й він остався.

– А батько так і не вернувся?

М.К.: А батько так і не вернувся, не знаю я.

– А у селі хто проводив колективізацію, не згадаєте? Чи це були чужі люди, чи свої?

М.К.: Нє, і чужії були, й свої. І свої були, знаю. Може попитайте, хто є трохи розумніші, а я баран до того.

– Ну да. А що отримували у колгоспі на трудодень, як зразу колгоспи стали?

М.К.: А платили ж урожаєм.

– Багато получали?

М.К.: Як коли. Коли по 100 грам, коли по 200. І було таке, шо по кілу давали зерна якого там. І картошку давали так за трудодень уже заробиш. Я робила на огородсовєтє, то картошки багато заробляла, давали.

– А як не хватало продукції там, або треба було одьожу купить, то це ще було, промишляли дровами, да?

М.К.: Да, да, да! То вже дровами. А так платить – уже ж урожаєм платили. Палочку запише той людині, шо була, а тоді вже на ту палочку.

– А до війни ще робили самі одяг? Ще сорочки ткали, пряли?

М.К.: Да, ше робили.

– А овечок у вас в селі держали?

М.К.: Держали.

– Робили й шерстяне?

М.К.: Да, робили.

– А як звалася одьожа, яку робили із шерсті? Шо це було?

М.К.: Ткали та сподниці шили. Пінжаки шили. Самі суконне ткали, в кого багато вже було овечок, так уже прядуть саму вовну, та шерстяне пряли та шили. Штани, піджачки шили.

– А вже свити не шили?

М.К.: Нє.

– А ви ще пам’ятаєте свити?

М.К.: Ні.

– Вже не помните?

М.К.: Ні.

– В нас тут по селах можна свиту бачить.

М.К.: Нє, не помню.

– А не помните, не було такого, шоб міняли продукти на одяг або на обув? Кроме 33-го года, канєшно. Шо так от хтось уміє шить шо-небудь, так каже, шо ти мені гроші не давай за те, шо я тобі пошию, а дай мені там шось із продуктів, чи шо.

М.К.: Ну, це може й було. Може й було, не знаю. Ми мало так ото в одьожу вдівалися та й те. Так його пошиєш само руками, да й усьо!

– А от було нормально, шо в колгоспі женщини потрошку брали там то який горох, то яку картоплину?

М.К.: Брали! Де робиш, і шо можна взять, так і брали. І картошку копаєм, так і картошки візьмеш. Зерно яке там убираєш, і просо навибираєш.

– А як поймаєшся?

М.К.: Ну, поймаєшся, то вже отвічаєш [сміється].

– Не було такого, шоб судили? У вас на селі таких не було, шоб як украли там шось трошки, так їх засудили?

М.К.: Нє! Не було. Одна, значить, колосу назрізувала, колосу! Ну, свекор й здав.

– Сам свекор?

М.К.: А мати єї пошла замуж за другого, так той во власті був. Ну, так той же ж сказав, шо хай поховається трошки, трохи хай поховається, так тоді, мо, не займуть. Так вона бедняга ховалась-ховалась, ховалась-ховалась, і в одній хаті, перейде в другу хату, ховалась словом. Но так і вийшло, шо переховалась. Ну, тоже мала, тая жінка тоже молодою вмерла. І кража попалась, шукає міліція її. Міліція шукає. Но той міліціонер попався, та сказав, шо переїхали аж у Попіївку за теє, а не знаю, в якесь село. Так міліціонєр і шо, поїхав же ж шукать. А чоловєк робив шофером. Ну, став же міліціонер да воз забрать, так же ж воза забрав. Забрав і єдуть, і єдуть. Он каже: “А куда ви їдете?” Той шофер: “Та таке, таке, нас заставляв собственнік шукать, шо поймалась із колосками, поодрізувала колоски”. Вона ж з його готовила, ізріже, сушить, а тоді меле на млинок на маленький.

– Це до войни ще було?

М.К.: Да, до войни. Ну, так он і каже: “Я це їду так і так шукати”. Чоловєк і подумав, шо це ж його жонку шукають. Вон каже: “Харашо!” Ну й везе він його вже додому. Відвіз додому, та січас пляшку на стол, да міліціонера за стол. Та пообідали, чи й шо вони вже, так он його вже вгостив ловкенько да й каже: “Так оце ж ви якраз попали, шо ото та молодиця, шо ви шукаєте, так це моя жінка. Так я не хочу, шоб її судили. Це вже пройшло, уже його нема, все пройшло, і ніхто голодний не був. І так оце таке, таке діло, давайте, мо, шо порішим”. Якраз кумові то ж він розказував. Ну, то ж вони пообідали харашо, так оце каже: “Так! Давайте всі діла закриєм, да ви її не шукайте. Або шукайте й кажіть, шо не найшли. Не найшли – да й усьо!” Ну, й так воно і залишилось. Уже ж воно давно, уже ж пройшло. І так він уже її й не чіпав.

– А як ви думаєте, от у колгоспі когда-нібудь прийшло воно, шо люди переживали за колгосп? Шо з радостю йшли на роботу, і старались, шоб колгосп був хароший, шоб він розквітав?

М.К.: Ну, а як же! Було й так.

– От коли це було, в який період?

М.К.: Це вже я вам не скажу. Ходили, робили ж усі, і старались, шоб урожай був.

– В началі, як тільки колгоспи стали, такого не було?

М.К.: Робили, хто вже пошов, так робили, а чого ж? Робили все, шо треба.

– А як у селі ставилися до поняття такого – твоє, моє? чи не було краж між людьми? До колгоспу там?

М.К.: Ооо! Між людьми було так і так, все було.

– Ну, це були саме сельчани з вашого села?

М.К.: Да, да, свої сельчани. Тягли, од мого батька корову вивели, овечки побрали, корову вивели, забрали. Осталось нас 7 душ – і корови нема. Усі спали, а вони ж вивели. А були, налигачами пообматували, шоб йшли.

– Це в яком году?

М.К.: Це вже в 33-м году.

– В голодовку?

М.К.: У голодовку да забрали вже корову, так – ооо! Тоді біда була.

– От що було для вашого батька і для вас земля? Це щиталося найбільшим багатством?

М.К.: Оце земля ж, оце ж багатство таке. Скільки там упашеш, не чіпай того. Так сколькі там упашеш. В мого батька землі столькі було, шо нігде як не пообідають, од обєда за два дні впорають. Уже матка тоді запрягає до багатих людей, в кого багато землі, де багато жита.

– На поденки?

М.К.: На поденки вже вона кожен день ходить. І в його ж ніякого ремесла не було, шоб зароблять. І вона то вже ходить. А воно ж ото тоді в селі шо вона робить, так узнають, так вон уже ходить тоді її проводить. Так було, шо це тут уходить, а вона в Слонім за 3 км пішла. Жать – так з ранку ж і до вечора, до темна. Так поки іти, так уже ж темно. Так вона пішла йти, а вони як загули у хвойнику, так і хвойник ходором ходить. А вони же тепер уже понаучувались і корову самі доять. А колісь же поняття не було. Корову цево доїть, то вже ж дето шукають, коли вже вона прийде, шоб подоїла корову. Так вони вже давили, давили та за цицьку, та не знали, шо. Взяв дойник, та пошов же ж, та давай там огонь класти. Так вони тоді на той огонь тії поубігали вовки. Он яка жизнь наша була.

– А згадайте, пожалуста, може ще згадаєте ви до колектівізації, хоч ви тоді була ще зовсім молоденька, який начальнік у селі був? як його, яка должность? як називалася должность його? 

М.К.: Ну, голова.

– Голова це вже, як колгоспи були, а до колгоспів? Був у селі староста?

М.К.: Був голова, секретар був.

– Це в колгоспі?

М.К.: Нє, там у сєльсовєті.

– Ну, сєльсовєт був. А до колгоспів ще, як голови не було?

М.К.: І до колгоспів так, я вже все не знаю, шо воно було. Вже шось нема нікого.

– Нє, я не по фаміліях вас питаю, а яка должность? Староста звався у вас в селі начальник самий главний? Не помнітє?

М.К.: Голова! Тепер же староста, а це вже старости стали, война коли, так старости вже називали. А тоді голова, голова сєльсовєта.

– Не було ще сельсовєтов, ще раніше до сельсовєтов. Не знаєте? А от церква в вас є в селі?

М.К.: Нема.

– І не було колись?

М.К.: Не було. У Слонимі в нас була за 3 км, то це там була церква.

– То ваш приход був, да?

М.К.: Да, да! Козероги, Жилидь і Слонім.

– А не скажете ви, як треба було вирішувати якусь проблему у селі, ви ще молодою були, може підлітком ще були, не пам’ятаєте, збирали людей, шоб з ними порадитися? На сход.

М.К.: Були, збори їх називали, збори. “Ідіть, – каже, – на збори!” Тоді то ще теє начальство.

– Це за колгоспів звали, да?

М.К.: Так на збори ходили.

– А от до колгоспів – згадайте, будь ласка, були в авторитеті багаті люди в селі? Чи були і бідні, які були мастєровими якими-небудь? Тоже авторитетом пользувались, шоб їх поважали в селі?

М.К.: Були і бєдні, которих поважали. Були й бєдні.

– Це були якісь ремісники? Щось вони вміли?

М.К.: Грамотні, грамотнії були. Бєдниє, да грамотниє! І от їх уважали, бо грамотні були.

– А багатих хазяїв було в селі багато?

М.К.: Було, но не багато. У нас не багато було. Оце цеї батько був багатий.

– А в нього сім’я була велика?

М.К.: Були ж сини оце.

– Вони вдвох були?

М.К.: І дівка була.

– То значить семеро їх було?

М.К.: Да.

– Яке вважалося хазяйство от ше до колгоспів таким уже більш-менш міцним? Скільки треба, шоб землі було?

М.К.: О! Це землі треба багато шоб було. Так до войни ж яка земля? Це ж уже перед войною стали наділять. А це вже купована, так хто ж осилив, так купляв. А в кого ж ні за шо купить, за шо ж викупить? А це ж треба дров там, треба і дьогтю купить воз змазать. Треба керосіну купить – світить. Так усе таке по хазяйству, хазяйство да й всьо! А на землю вже нема.

– А десятин 10 треба було, щоб щиталось, що багатий человєк?

М.К.: Нє, багатий так болєй.

– Больше треба?

М.К.: Та тут один у нас був, так землі не багато в його було. А та він же, та багатії люди та взнали і продали в других сьолах. Там тії крупчатки продали, то там обстановка. І січкарка та, так пошлі два. Пошлі куплять січкарки і крупчатки, шоб драть. А той, шо багатий, шо продав, так каже: “Так купляйте! А колькі ж у вас землі?” Оце я вже не помню, шо і як він сказав. Так на нього каже: “Купи! Ти будеш, у тебе буде, що робить їмі, драть будеш. А тобі воно не треба, в тебе землі мало!”

– А бєдний скільки мав землі?

М.К.: А цього вже я не знаю.

– Ну, от у вашого батька скільки було, не помните?

М.К.: Нє! Не помню! Не помню.

– А от бідніші з багатшими спілкувались, родичались, чи ні?

М.К.: Родичались, як воно по характєру було. Родичались, оце мої, і в батька було їх семеро. І з материного роду так восьмеро було. Так родичались, бо 5 сестер і всі в одном селі замуж пошли. Так от вам і родичі.

– Це вони ж усі з бідноти.

М.К.: З бідноти.

– А шоб мєжду багатими і бєдними, було таке, шоб родичались?

М.К.: Ні, цього не помню. Цього не помню.

– А от когда колгоспи стали, так хто в селі був начальником главним таким, голова колгоспу чи сільради?

М.К.: Голова колхозу.

– А сільради менш був авторитєтним?

М.К.: Менше.

– А ще які-небудь коло їх приспєшнікі були?

М.К.: То вже чужії були.

– Чужії. А голови бували чужими?

М.К.: Були. Були тоже – і тоді, і тепер чужі є. А були й свої, вони іще і живуть.

– А ви казали збори збирали колгоспні – як їх збирали? Чи це ланкова загадувала, чи бригадир – на збори?

М.К.: Ланкова загадувала.

– І збиралися в клубі? Клуб уже був, чи десь на вулиці?

М.К.: Був вже й клуб.

– І женщин приглашали тоже?

М.К.: А як же ж! Уже женщин же, ланковії, аони загадують.

– Уже женщини права такі імєлі, як і мужчини, да?

М.К.: Да! Загадували: ідіть на збори. Людей багато було, 5 ланок – і по 30 душ було в ланці! А тепер оце на цей період у нас дві душі способні такі, шо ще треба їм робить, і їм роботи нема. От, от дожились! А то ішли ланка, так 30 душ льон отам слать, і рвать там чи жать. Жито жали, так норми билі. І серпом жали, коли ланка вся гуртом, а коли тоже так. План є.

– Як стали колгоспи, так землі однаково дали всім, по однаковій кількості?

М.К.: Нє.

– Кому більше, кому менше?

М.К.: Да, у кого були воли, то в тих і пооставались воли, а в кого.

– Так шо пооставались так і бідніші, й багатші? У колгоспах уже.

М.К.: Да, да. І бєдні, і багаті. І тепер воно так. Той, шо трохи проворніший, шо придумає украсти десь, розділити так із багатшим, бо це ж уже там і размишляє та й має. А хто вже так не насмілиться, шо боїться, так шо ж? Оце так, як оце само сіно, це ж треба його зароблять. А коли люди покупляли, то мали й волів там. Так вони самі в полі приїхали, а може й сіли вже, то буде гребти за трудодень.

– Це накрав вже?

М.К.: Да, накрав, накрав.

– Ну, от раніше ж тоже так було, бідні не крали, шоб розжиться?

М.К.: Нє, бо біднії. А бідний як украв сіна в’язку, то йому 10 годов дали.

– Це послі войни? А уже колгоспи – так тоже бєднєйші й багатші мєжду собою дружили? Не було так, шоб бідніші з біднішими, а багатші з багатшими?

М.К.: Нє, уже всі разом ідуть. Нада ж трудодні, і бідніший, і багатший іде. А так уже як хто. Як у сім’ї, так і в колхозі. Хто каже дужчий, той крутший.

– А от чужі люди в селі були такі, шо приїжджали одкудась, потім розселялися? Чи в начальствах тут ходили?

М.К.: Нєт, в нас не було такого. У нас оце тепер тільки була вона.

– Ви були дівчиною, то співать уміли? Співали на вулиці?

М.К.: Нєт, уже забула. Співали. Співали, да уже тепер того, казала одна молодиця, та уже нема такого цього слова.

– А ви згадайте, як співали? На два голоси співали? Співали, одні басовали, чи як звалось у вас? Одні басовали, а той, хто виводив тонким голосом, як це звалося?

М.К.: Одводить.

– Одводить звалося?

М.К.: Каже – одводить.

– А на всіх кутках однаково співали?

М.К.: Однаково! Однаково.

– А був такий куток у селі, щоб там найкраще співали?

М.К.: Нє.

– Усюди однаково. А була дівчина якась, чи молодиця, щоб дуже гарно співала? Може, ви пам’ятаєте?

М.К.: Були, були. В мене подружка одна була, гарно так співала. Так, як тепер, так була би гроші получала [сміється].

– А її не звали, не перезивали з кутка на куток, шоб вона переспівала?

М.К.: Нє, нє.

– А не було такого, шоб отаких співачок гарних приглашали на свальбу співать?

М.К.: Ну, свальба є, так уже ж свадьба як була, заміж іде, чи жениться, та подружки гукає. Так і в три голоса співали так уже.

– А так, щоб спеціально співачок таких звали?

М.К.: Нє, так не вибирали, не вибирали.

– А у селі були такі, збиралися дівчата на досвітки, чи на вечорниці? Як звалося – чи на вечорки?

М.К.: На вечорки, були вечорки. Наймали.

– А як вони проходили? Це наймали хату?

М.К.: Наймали хату.

– А шо це була за хата?

М.К.: Хата, оце моя свекруха наймала, осталась вона вдовой.

– В общем, це у вдови чаще всього?

М.К.: Да! У вдови. Такії вже, шо із мужиками, то не наймали уже, не пускали. А такі вже, шо котора значить остається сама там із дітьми, так уже, як її позвали, ходить і гулять, і так уже й шить, і прясти саме то в хату ходить. Там дівки, а хлопці ж уже гулять ідуть до дівок.

– То дівки роблять, а шо хлопці роблять?

М.К.: А хлопці гуляють.

– І пісні там були? Співали?

М.К.: Цього вже не помню. Я уже не ходила. Поки я підросла, так уже у нас не було. Уже так ходили то по очереді, а тоді клуб став, то в клуб ходили. А літом то на вулиці. Але було. А це було, шо мой дєд казав, шо пускала мати на вечорки хлопців да дєвок.

– А не було в вас у селі, шоб от женщина дуже смачно все готовила, і її приглашали на свальбу готовиться, на похорони?

М.К.: Нє, не було. У нас не треба приглашать. У нас такі є люди, шо де похорон, так самі йдуть. Це й тепер так само, і тоді так було. Там у кого молочне, в кого там шо, то зносять.

– А от як у вас не було церкви, а у вашому приході були, пєвча була при церкві?

М.К.: Була.

– Так вона по всіх селах ходила по приходу?

М.К.: Нє, нє! Вони тільки у церкві.

– А на похорон не ходили?

М.К.: Ну, на похорон то гукали вже попа, дяка, та пєвча. А тепер уже осталися женщини, вже мужчин нема, так тепер уже женщини й ховають. Оце два покойніка було, так женщини, такі молодиці, шо вже вони й правлять, і ховають. Хотіли, шоб одну, а тоді другу. Машина, значить, треба одвозить, а поп каже, може мене одвезти. А одного одвезли, а другого нєту. Ну, вже уговорілі, уговорілі, так уже  правив то всьо. То вже одного, а тоді другого.

– Так, а оце священик ходив до вас хоронить до якого часу? Там церква закривалась когда-небудь?

М.К.: Закривалася! Церква, вона ж тільки у празники та в неділю. А так же в буднії дні закривалась.

– А було время, шо вобще закрили церкву? В 30-х годах?

М.К.: Закрили! Й хрести познімали, і церкву закрили.

– Це, ви кажете, в ніч?

М.К.: Да! да! Церкву обобрали, да зробили із церкви будинок, оце пошту. А тоді послі пошти та продали, то нічого нема.

– Так і зараз там церкви немає?

М.К.: Нє, казали, шо десь там хату обобрали там. То тепер же, бачите, люди ті та молодьож разошлась, а старії вмирають. І так без хат уже ж.

– У церкві у хаті правлять?

М.К.: У хаті. І в нас у хаті туто править.

– Так і батюшка є?

М.К.: Нє, батюшки в нас нема, в нас там самі правлять. А в Слонім, туди єздить батюшка. Там женщина секретарьом робить, і вона вже так попросила, шо і паску святить, так вона так теє. І так, як шо, вона сидить там.

– Згадайте, пожалуста, от, може, мама вам розказувала, може ви ще пам’ятаєте, малою були, коли було в селі весілля давно-давно ще, скільки ви можете згадать, які музичні інструменти на весіллі грали? які музики грали?

М.К.: Скрипки.

– Так це була одна скрипка чи декілька скрипок?

М.К.: Може й болей було, я цього не скажу.

– Ну були скрипки. А при скрипках бубон був? Чи тільки скрипка, і все?

М.К.: Був і бубон.

– Один скрипач же грає, а барабанщик бубонить? Бубоніст його звали? чи як його звали? Той, шо грає, скрипаль. Як гармошка, то гармоніст. А як бубон, то бубоніст?

М.К.: Бубанщик.

– Бубанщик? А не скажете ви, якщо звали на свальбу іграть музиканта, то як йому платили? Чи грошима?

М.К.: А чим же? Так же грошима. Як свого нема так, шоб гармоніста.

– Серед родичів, да?

М.К.: Да, нема ж із родні там. А як є – із родичів хто.

– А от у вас, як ви заміж виходили, коли ви виходили заміж?

М.К.: В 35-м.

– А вже в 35-м гармошки були, да? Наймали  гармошку, чи в вас був родич?

М.К.: Родич був, то він так грав.

– А не знаєте, по скільки платили, якшо наприклад запрошували?

М.К.: Це не знаю, сколькі платили вже там йому.

– А в кого оці гармоністи вчилися грати?

М.К.: А це вже я вам не скажу, в кого вони вчились.

– Чи друг у друга, чи може були люди, які могли навчити?

М.К.: Друг у друга.

– А оце тут був у вас?

М.К.: Потапін був Назар, і коло його вчились. Були так грали, і так то батько грає, так сини понаучувались.

– А шо це була за сім’я, шо навчилися сини од батька грать?

М.К.: Ну хлопці були.

– А хто це? Фамілію ви знаєте?

М.К.: Он там над горою.

 

17 VZ 17А Poklad M.K.

– І він навчився їх?

М.К.: І вона вийшла, і все вона вміла це.

– В общем, ціла сім’я грала на гармоні, да?

М.К.: Да, да!

– А в селі був шинок?

М.К.: Тут у нас одна дівчина навчилась грать. І батько не гармоніст, а от вона поінтересувалась – та й навчилась, грала.

– А вспомніть, у селі був шинок? Шо ходили туди пить. Не казала ніколи мама чи батько, не згадували?

М.К.: Нє.

– Не помните такого, да? А перед війною у клубі грали які-небудь музики?

М.К.: Грали! Уже в клубі, клуб став, так уже були гармошки, грали. І хто вміє на балалайку, грали. Грали в клубі.

– Так це уже грали не тільки ті, хто там просто так грав, навчився та грав, а вже може самодєятєльность якась була, шо руководітєль був якийсь, керівник? Не помните?

М.К.: Ну, і колхоз же був, так був же завклуб.

– Так він учив?

М.К.: Так вон уже вчив. В то время так уже так, і внука моя ходила.

– Ну, це вже попозже.

М.К.: Да, це вже позже.

– А перед війною – не помните ви?

М.К.: Перед войною я вже не помню.

– А на які празніки у клубі грали оці музики? Чи це були празніки церковні, чи совєтські?

М.К.: Нє! На церковні не грали ніколи.

– Не розрішали?

М.К.: Да, не розрішали. Це аж ото це саме розрішили, шо вже ж стали усюди. А раньше ж – ви шо! Нільзя! А зараз іначе.

– Зараз концерти є в клубі? Нічого нема?

М.К.: Нєма в нас. Клуб, клуб добрий зробили, тільки молодьож, так молодьожі ж нема. Оце поки ж у школу, так оце ше тут, а там усі діти в городі, от. Нема у селі дітей таких, шоб в клуб ходить. Молодьожі вобще – ні хлопців, ні дєвок нема так, шоб у клуб пошло воно. Усі в городі.

– А згадайте, будь ласка, це як музикантів звали на якесь свято, чи на май, чи на октябрьські, шоб вони пограли у клубі, це їм гроші не платять? Начальство сказало, шоб іграли, так він повинен був іти – чи він міг одказаться?

М.К.: Нє! Грає.

– Як скажуть, так грає, да?

М.К.: Да, як скажуть, то грає.

– Забоїться не пойти?

М.К.: Да, забоїться, шоб не пойти.

– А в вашім селі ви старців бачили?

М.К.: Старці були в нас, сліпії такі. У нас один із дєтства сліпий був. Тепер його дочка живе.

– А хто це такий?

М.К.: Костюченко Кондрат.

– Кондрат? А не помните ви, може батьки ваші.

М.К.: І батько його був, і батько його сліпий.

– Ви його батька помните?

М.К.: Помню так, чуть помню. Бо водили шептать до його.

– Він шептатєль був?

М.К.: Угу, він шептав. Так це так я не забула, усе те забула, а це повела мене матка шептать до того слєпого. Баба каже: “І в нас Марфуша є” [сміється]. “І в нас, – каже, – Марфуша є!”

– А той, шо вас водили до його шептать, він по селу ходив, просив?

М.К.: Ходив по сьолах так по чужих.

– А він грав, чи співав?

М.К.: Грав.

– А на чому він грав?

М.К.: Грав, це вже син грав на баяні.

– А батько?

М.К.: А баян, а батько на скрипкі.

– А може, не помните ви такого інструмента, який звався ліра? Може, він на ліру грав?

М.К.: Мо й грав! Чоловєк же ж старий.

– Но ви не бачили, шоб він грав?

М.К.: Не бачила я.

– Ще ви були молодою.

М.К.: Малою, щитай, була. А в його батько сліпий, і син сліпий. А вже дітей у цього сліпого було троє, но усі.

– Видющі?

М.К.: Видющі, да.

– Не помните ви, шо вони співали й шо грали? Чи це були українські пісні – чи це були псалми?

М.К.: Не помню. Не помню.

– А де вони грали? Чи в церкві десь, чи на вулиці, чи в клубі?

М.К.: Нє, не грали в клубі. А так, по людях ходили.

– А не помните ви, може, таких старців, тут ходили по селу, шо не грали, а тільки співали?

М.К.: Були й такі. Одна була така старая, так співала толькі. Поминала. По-церковному вона так поминала. Прийде до кого, так одарять це її, так вона пом’яне там, поминає.

– А як її звать, не помните?

М.К.: А не знаю, вже стара-стара така тоді вона була.

– Це ви ше до войни помнітє її?

М.К.: Да, да! Ше до войни. А вже послі войни їм указали місто, і всьо. Хочеш, не хочеш, то йди. Вони не єсть раді, шо то собираються в церкві. А сьодні ж то хватає їх, усяких калєк.

– Калік хватає. Больше всього там таких, шо не калєкі, не слєпії, а льогкий хліб шукають.

М.К.: Да! Да, і це льогкий, шукають льогкий хліб.

– А от вам не приходилось встрічать, не помнітє, шоб були старці обоє сліпі? Жінка й чоловік, шоб ходили з поводарем.

М.К.: Оцього не помню.

– А не помните, шоб були такі старці, які грали може на іншому інструменті? На гармошкі, на якомусь іншому інструменті.

М.К.: Цього не запомнила.

– І старці, яких ви помните, вони всі були незрячими?

М.К.: Да, да, незрячі.

– А як в вашій сім’ї ставилися до старців? Їх обдаровували чи проганяли? Вважалося за гріх старця образити?

М.К.: Поважали – старий да сліпий, то вже понімали старість. Дарили! Хадилі слєпії, хадилі, да дарили. Всякії ж люди єсть. Єсть, шо дасть людині, а єсть такі, шо й собаці не дасть. Та найбільше ж таких, шо багатші, та скупі більше. А бідніше, так переділиться.

– Да, так же воно. А із цього, із Снабіна женщина, вона тоже сліпая була?

М.К.: Слєпа.

– Так її повадир якийсь водив, чи повадирка?

М.К.: А тії, дєті водили. Ну, в неї є, не знаю, чи вона вже платила. Усяких же дітей, були усякії діти, шо вмирали батьки й матки, нігде діться дітям. Так вона вже подбере, то воно водить її, от, по хатам. А там вже женщина ходила, так та в одну хату ходила.

– А от начальство мєстне колхозне не проганяло старцов?

М.К.: Ні! Не трогали.

– А після війни були старці?

М.К.: Не помню, не бачила.

– Уже ви не помніте. А цей ваш, шо сліпий, ще ходив після війни, просив?

М.К.: Нє, не ходив. Вже стали діти, так уже він не ходив. А в других, по чужих сьолах мо було, шо мо й ходив, а в своїм селі вон ніколи не ходив. Вже стала сім’я, діти стали, стали зароблять. Так уже вон не ходив. А так по других селах, мо, й ходив.

– А от не помните, шоб у вас у клубі бандуристи не виступали? Не ходили ви на концерт? Такого не було?

М.К.: Ні! Я не ходила нікуди.

– У 30-х, 40-х роках, після війни зразу не помните, як церква ж уже робила в Славині, десь у 30-х годах її закрили, а потом не одкрили? Не припомните такого?

М.К.: Не припомню.

– Не помните. А шоб колядували у церкві, не помните?

М.К.: Нє! Такого не помню. У нас не було, шоб колядовалі у церкві. Може, в других сьолах і було, а в нас не було.

– Колись були довгі весілля. А от перед війною, в 30-х роках, як ви вважаєте, вони були такі самі, як і в старину, по своїй длітєльності?

М.К.: Цього я даже не скажу вам. Не скажу.

– А не помнітє, не було в вас в клубі свадьби якої-небудь? “Червоне” весілля, так не звались вони?

М.К.: Може десь, а в нас не було.

– А на весілля усіх родичів збирали?

М.К.: Усіх. На весілля, як у кого средства хватає, так усіх. І тоді ше тиждень ходять по хатам гуляють. Тепер уже таке, шо два дні, та й усе.

– А як після голоду 33-го года? Тоже такі довгі свадьби були?

М.К.: Тоже довгі.

– Ви в 35-м виходили, да? Довго гуляли, да?

М.К.: Да!

– А дівчина готовила придане? Ви готовили, наприклад, придане собі?

М.К.: Ну, аякже!

– Це були там рушники?

М.К.: Рушники, да на стол скатерті дай, там постєлі, всьо.

– А перед свадьбою дівчину сваталі?

М.К.: Сваталі.

– А сватами хто був?

М.К.: А сватами кого хочуть.

– Це не обов’язково родичі були?

М.К.: Ні, ні, не обізатільно родичі.

– Ну, жонаті? Чи й парубки могли?

М.К.: Жонатії, жонаті. Вже як у свати гукають, то не гукають холостих.

– А як виходила дівчина заміж, так вона фамілію чоловіка свого брала?

М.К.: Брала чоловєка свого.

– А нєльзя було, шоб остаться на своїй фамілії?

М.К.: Нє. Тепер же бачите, тепер же багато є таких, шо чоловік і переходить наче на жінчину фамілію.

– А не помните ви, шоб родичі женилися? Двоюродні, напримєр? Не було в селі такого?

М.К.: Шоб родич з родичем? Нє, у нас не було. Третє покоління сходились, а двоюродні нє. А третє то сходились.

– А в 20-х годах от запрети були на це, шоб дітей не хрестілі. В вас хрестілі дітей?

М.К.: Хрестили.

– Все-таки ж хрестили?

М.К.: Да!

– Таємно?

М.К.: Таємно – так, де, де окажеться батюшка, в якому селі, так просто на квартірі дома. Там собираються, запрягають коні.

– А хрещеними хто обирався?

М.К.: А хрещеними другий раз, якшо багато дітей, так одно в другого дітей хрестили.

– Ну це не обов’язково, щоб були родичі?

М.К.: Не обізатільно. Не обізатільно. 

– А розводи, розлучення в селі бували в давні часи? Ще в довоєнний час.

М.К.: Були! Була одна моя тьотка, розвелась.

– Це офіціально? Вони заяву кудись подавали?

М.К.: Нічого вони, ні заяву не подавали, розводилась із їм отак, розійшлась да і всьо. Да і з’їхалась з другим.

– А діти в єї були?

М.К.: Були дві дєвки.

– Так а дєвки тії ж були на батьковій фамілії?

М.К.: На батьковій.

– Потом вони не міняли на другого батька фамілію? Так і осталися?

М.К.: Нє, так і остались. То Валя вже за другого пошла, так з другим у її не було дітей. А тут дві дівки. А розійтись разошлась. Оце 5 їх було сестер, так одна разойшлася, а тії голосять: “Позор! Це ж позор! Шо ти нам позор робиш! Ти нам усім позор уже ж на село робиш, шо ти розійшлась”. А вона каже: “По коліна в землю вб’єте, а я з їм жити не буду, і всьо!” Сказала, одрубала їм. “Плачте! переплачете, все время не будете плакать. Поплачете та й навтішаєтесь, а я з їм жить не буду, з тім, а я піду за цього”. А він так був лодиряга, шо пить хотєл, шоб пить, а робить не робив. Так вона молилась, молилась та каже: “Нашо він мені, шоб я заробляла да йому оддавала, да вдівала, да обувала! Не буду я більше!” Та так була вже вона сама бистріша. “І не буду! Повтішаєтесь, трохи поплачете – та мене з вами не буде, я поїду”.

– А було таке, щоб дівчата народжували дітей?

М.К.: Ого! Було.

– А як ставилися в селі, от, до байстрюків?

М.К.: Та як до кого, поважали которих, которі не бідні були, бачте. А було! Було байстрюків то ж здавна. Це здавня, здавня було.

– Ну, так зневажливо до них ставились люди?

М.К.: Нє, зневажливо то вже так – байстрюк! байстрюк!

– Дражнили, да?

М.К.: Да, дразнили було.

– Ви не помните, в якому году в селі чи були яслі, чи взагалі не було?

М.К.: Були ясла в селі у войну вже.

– У войну?

М.К.: Послі войни.

– А хто цими яслями завєдував?

М.К.: Уже не помню.

– Ну, це була з села женщина?

М.К.: Із села.

– Їй просто трудодні писали за то, шо вона завєдувала?

М.К.: Трудодні. Мої дєті не ходили, бо в мене баба була, так я своїх не водила в яслі. А в кого не було старих няньчить, так водили.

– А хто должен був доглядать старих батьків? У кого вони доживали свій вік?

М.К.: У дітей своїх.

– Ну, в кого з дітей, наприклад?

М.К.: В сина чи в дочки, чи хто там вже. Із ким остається він на своїм дворі. А яке вже остається там, то вже чи больший, чи менший, так остається вже з тими старими. Та кажуть же, старі вже так і понімають. Це ж тепер батько старий, так їх у богадєльню, пожалуста, січас же везуть. А не піде в богадєльню, та буде сидіть на запічку і буде командувать, як що робить. Скаже сьодні, скаже завтра шо робить. А робить не годне, а буде командувать молодими.

– Руководить. Скажіть, пожалуста, а оце, як він доживає вже з своїм сином віку, і все це господарство остається тому сину, в якого він жив, да?

М.К.: Да, да, то все остається.

– Але сина одділяють, нову хату йому роблять, так уся родина помагає йому строїться?

М.К.: Да!

– І грошима і трудом? Чи тільки трудом?

М.К.: Усім, усім. У кого є возможность, дак усім. Оце ж ми у тому, у 33-м, щитай, начали робить. Так напахали того, картошки, ячміню, усього. А в голодовку люди голодовали, так купили хату за продукти. Ячменю, картошки подводу. І хотіли їсти, так було дві хати, дак одну оторвали й продали, шоб прохарчиться. Та така хата, шо на тисячу годов хватить. Уже і брат мій так умер, нажився, 84 года жив, та вже нажився.

– Не згадаєте ви, хлопці й дівчата на заробітки ходили куди-небудь із села на сезон, наприклад, там? Чи зимою?

М.К.: Ходили!

– А куди?

М.К.: Ходили, а забула, який год, я не так, я не помню.

– А ваші родичі не брали участі в революції?

М.К.: Нє.

– В гражданской войнє? А партійних працівників, чи голови колгоспу, чи сільради серед вашої рідні не було?

М.К.: Нє.

– Ви не згадаєте, от які у вас пісні співали обрядові? Щедрівки там, колядки, веснянки?

М.К.: Цього я не помню. Це ж давнішнє, я позабувала. Тепер тільки сядеш коло радіва, так послухаєш – да не понімаю я того, шо воно це ж. То, мабуть, щедровки, а нє.

– Як ви думаєте, от як на вулицях дівчата гуляли, так коли більше гуляли? Чи до колгоспів, чи вже під час колгоспів?

М.К.: І до колгоспов гуляли.

– Так ви, значить, не чули взагалі про веснянки, русальні свята? Чи були в вас у селі?

М.К.: Були, так дєти русалки проводили.

– А як їх проводили? Як в русалки грали діти?

М.К.: Грали ловко. Грали, і тут збереться вже команда та був такий вигін [сміється].

– То ходили в жито? Дівчата?

М.К.: Ходили, діти. Дівки ходили на поле, то ще було збирать тії, волошку. Так де пока ж вінки лучче [сміється].

– Так шо потом з тими вінками?

М.К.: А тоді вінки ж в’ють, а тоді вже русалки проводять ввечері вже. Співають: “Проведу я русалок, а сама вернусь у комору”. І проводять, і тоді вінки тії несуть на капусту.

– А шо це означало?

М.К.: Ну, шоб капуста шоб росла. Це вже я не знаю, шо воно може означало [сміється].

– А Купала? От празник такий празнували, Івана Купала?

М.К.: Празнували.

– Ви не помните з своєї молодості, шо тогда робили?

М.К.: Нє, таке не знаю.

– Вєнков не пускали на воду?

М.К.: Нє, у нас цього не було.

– А весняні пісні співали навесні? Веснянки. Закликали весну?

М.К.: Веснянки, мо, співалі. У дєтстві шо хочеш було, так а тепер уже нема.

– Це вже було в дєтстві? Вже взрослими тоді не робили?

М.К.: Нє! Уже взрослі нє.

– А мама не розказувала?

М.К.: Нє, ніколи нам було з мамою гомоніть. У нас сємья велика була. Так січас як у колхоз записалися, так усі тільки й побачимось, шо поки оні дома. Поснідаєм усі гуртом.

– А колядки співали в селі? До войни ще.

М.К.: До войни?

– Перед Рождеством ходили колядовать?

М.К.: Ходили!

– А не запрещало начальство колядовать?

М.К.: Нє, начальство не запрещало.

– А співать ходілі, колядовать дівчата тільки? Чи тільки хлопці?

М.К.: Нє, ходілі хлопці й дєвкі.

– А частушки у вас у селі співали? Припєвки називають ще їх.

М.К.: Мо, співають оце.

– Ви не знаєте?

М.К.: Нє! Я цього не знаю. Я вже, я вже коли взросла була, так уже наші дєвки цього не, я не скажу цього.

– А ви таку пєсню знаєте “Сірєнь голубая”, “Зломлю я вєтку із винограда”?

М.К.: Нє, нє! Даже сказали, так я й не чула її.

– Правда? А я чула. А на весілля, як тогда запрошували на весілля, так там співали пісні?

М.К.: На весіллі співали.

– Усяких, чи тільки весільних?

М.К.: Весільних. На весіллі так только весільних.

– Їх же не запрещали співать?

М.К.: Нє! Співайте – хоть надорвіться.

– А у вас у селі не було по гончарному промислу? Горшків не робили?

М.К.: Нє, у нас земля не годна на горшки. Горшки – це треба, шоб глиняна земля була. А в нас пісок такий, шо сірий та білий, хоть пересип все.

– А в селі хто жив? Українці – чи були тут, може, і руські, й білоруси, й євреї, поляки? Були люди такі, таких національностей?

М.К.: Нє, таких не замічала.

– А то, шо куток у вас звався Жидовщина, чи як?

М.К.: Жидовня. Так там казалі, шо там жили жиди якісь. Не знаю.

– Це було давно, ви вже цього не помните?

М.К.: Нє, то давно.

– А оце, шо поляк якийсь тут служив, ви пам’ятаєте. А ви казали, шо чи в войну якийсь?

М.К.: Ну, полячок є, у войну уїхав звідсіля. І давали вже, щитай, з свойою приїхали з войни, от войни. Так оце ж приєхалі до нас.

– А як вони, як він говорить? По-руські чи по-польські? Чи так, як у вас говорять?

М.К.: Так, як у нас. Так, як у нас.

– А ви в школу ходили?

М.К.: Нє!

– Не доводилося вчитися?

М.К.: Нє, нєколи було, треба ж, матка заставляла прясти, шить. І школа була так, як оце та хата. У школи й жила, і не ходила, бо матері треба було шить та прясти.

– А ви знаєте, хто це – богомази?

М.К.: Не знаю.

– Не було в вас таких людей, шо малювали ікони?

М.К.: Нє, не було в нас.

– А у хаті скільки треба, шоб було ікон?

М.К.: Цього я не помню!

– А у вас у батьків не помните, скільки було?

М.К.: Не знаю, не знаю.

– А в вас весь час оце по дві? Чи по одній? По дві, да?

М.К.: Ото там дві, так то вже, то вже так сини, то дочка йшла заміж, так, да розійшлась із чоловіком. А сама тепер у Казахстані, в Петропавловську. Так вона все ж тут покидала так.

– А хто, а які образи повинні були буть у хаті? Ну, Спаситель, Богородиця. А ще які?

М.К.: Не було в нас, такі й були.

– Толькі Спасітєль і Богородіца?

М.К.: Да!

– А ікони обізатільно рушниками прикрашались?

М.К.: Да, да.

– А як ви думаєте, чому? Шоб просто так красіво було? Чи це треба було по якимсь іншим причинам?

М.К.: Треба ж, кажуть, шо треба одєть її, ікону.

– А це називалось одєть?

М.К.: Да, да.

– А лампадка? От як запалюють лампадку, то чого?

М.К.: У нас лампадок по хатах нема.

– У селі вобще немає?

М.К.: У селі в нас не вішають.

– А у домовину кладуть іконки?

М.К.: Кладуть тепер.

– А раньше – не помните?

М.К.: Раньше клали, в кого яка. Хоть і велика, так кладуть.

– Вінчальну?

М.К.: Угу, вінчальную. А тапер же все це купляють. Тепер у кожного то іконка і хрестик.

– А чому треба було класти ікону, не знаєте?

М.К.: Я не знаю, клали.

– А в армію от тоже проводили з іконами – це що? На щастя, чи чому?

М.К.: Оцього я не знаю. У нас ніхто з іконами, як мого возрасту, не знаю я, шоб з іконами проводили. Може й було, а у нас не було, не проводилося.

– А не пам’ятаєте ви таких святих, шоб вони відповідали там за те, шоб дитина добре росла? Чи шоб злих духів відганяли? Чи дощі приносили людям?

М.К.: Цього я не знаю.

– А от на Юрія не ходили у вас із молебнем у поле?

М.К.: Раньше, як довго дощу нема, так виходили.

– На Юрія чи в любий час?

М.К.: Нє, на Юрія.

– З хоругвами, з іконами, да?

М.К.: Да.

– Це ще як ви дівчиною були?

М.К.: Да.

– А вже при колгоспах?

М.К.: А при колгоспах уже не було.

– Не разрішали – чи просто?

М.К.: Не разрішали. У нас як ту церкву розкидали і закрили, то вже в нас нічого цього не було.

– А когда церкву ту розкидали та закрили, не пам’ятаєте, не говорили люди, куди священик пішов? Чи він виїхав, чи його, може, арестували?

М.К.: Батюшка?

– Да!

М.К.: Жив у Смолині.

– Ну, він уже ж був безработний, церкву закрили.

М.К.: Безработний вже був. Жив. Дочка ж тоді його жила з їм, і син.

– Так вони його уже догодовували?

М.К.: Вони вже його догодовували. І були попи, але так вже тоді продали хату і виїхали. Так всі.