Ткаченко Георгій Кирилович

Ткаченко Георгій Кирилович
(1898–1993)
Народився в Слободі Глушковій Курської області. Помер у Києві.

Навчався в Курському реальному училищі, пізніше в Харківському художньому училищі. У той час, у 1916–1917 роках, захопився грою на бандурі, коли почув Петра Древченка у Харкові. Згодом став його учнем. У колі його колег-бандуристів тоді були Кучугура-Кучеренко, Гнат Гончаренко, Гнат Хоткевич, Єгор Мовчан. Таким чином, Ткаченко опанував традиційну гру на старосвітській діатонічній бандурі.

Учасником Товариства охорони пам’яток історії та культури України. Знаний художник-аквареліст, мав чимало персональних виставок. У 1970-х, із відродженням популярності кобзарської справи, виступав на концертах. Як єдиний на той час носій традиційного кобзарства, популяризував старосвітську кобзарську манеру, зокрема зробив креслення бандури, за якими виготовляли інструменти, та написав навчальний підручник. Серед його послідовників та учнів: Микола Товкайло, Микола Будник, Михайло Хай, Тарас Компаніченко, Володимир Прядка та інші.

Заснував Київський кобзарський цех, ініціював створення музею кобзарства.

Вільям Нолл записав Георгія Ткаченка 1992 року разом з Валентиною Борисенко.

Ткаченко Георгій Кирилович. АВТОБІОГРАФІЯ

Народився я 5 травня 1898 року (22 квітня за ст. ст.) у Слободі Глушковій на Курщині в бідній родині осліплого ремісника. З дитячих років довелося вести самостійне трудове життя.

За допомогою старшого брата в 1910 р. поступив у Курське 1-е Реальне училище, котре закінчив 1917 р. Того ж року став учнем Харківського художнього училища, де пробув два роки, а 1922 року поступив до Московського художнього інституту (ВХУТЕМАС-ВХУТЕИН), котрий і закінчив 1929 року по майстерні академіка О. В. Щусева, одержавши звання архітектора-художника.

По закінченні інституту деякий час працював архітектором-пейзажистом по реконструкції московських і підмосковських парків, а також художником московського Худфонду, викладав акварельний живопис у Московському архітектурному інституті. Після Великої Вітчизняної війни переїхав назавжди до Києва.

Музику я любив з дитячих років, бо і вся родина була до того здатна: батько сліпий добре співав, дядько Георгій Федорович був сільський скрипаль, брат старший Олександр грав добре на гітарі і мене тому навчив ще майже хлопцем. Під час навчання в реальному училищі я грав у духовому оркестрі училища на кларнеті „В”, де і засвоїв музичну грамоту.

Кобзарською справою я захопився в 1917-19 роках, коли перебуває у Харкові. Під той час там саме були добрі бандуристи Гнат Гончаренко, Петро Древченко, Павло Гащенко, Іван Кучугура-Кучеренко та інші, від котрих я і сам навчився грати на харківській бандурі.

Під час навчання у Московському художньому інституті бандуру я не покидав, удосконалювався вже на ній самостійно, не відступаючи від принципів харківської народної школи. Щоліта на канікули їздив по Україні, збирав залишки пісенних скарбів минулого. Таким чином у мене набрався досить великий репертуар. Я співаю 8 дум народних, псальми, історичні, побутові пісні, танці. У Харкові мені пощастило придбати старосвітську бандуру, на котрій я граю і зараз. Вона має 5 басків і 16 приструнків, являючи собою найхарактерніший тип народного інструменту.

Настроєна по моєму голосу („ре” мінор натуральний). Для різного голосу кобилку перемішують вище чи нижче, відповідно підтягуючи струни, причому написання звуків на нотописці залишається тим же, пальцівка також не змінюється. Для переходу на мажор підтягую один шостий приструнок („сі”) на пів тона вище, щоб отримати „соль” мажор для веселих пісень і танців.

Цей стрій взагалі характерний для Харківської, вірніше, Зіньківської науки, котру я лічу єдиною народною школою, потрібною для нашого класичного національного інструменту.

25 травня 1977