Всі персоналії
Кобзарі та лірники

Будник Микола

селі Сколобів, Житомирської області
_Budnyk Mykola img112

Микола Будник, 1994. Фото із архіву ЦДУІК

(1953–2001)

Кобзар, бандурист, майстер і реконструктор українських народних музичних інструментів, художник, поет, філософ.

Народився у селі Сколобів Житомирщирської області. Помер в Ірпіні.

Від 1980 р. навчався гри на кобзі в Георгія Ткаченка. В 1980-і створив школу-майстерню для відродження старовинних кобзарських та лірницьких інструментів − спершу в Києві на Печерську (вул. Сєдовців, 8а), згодом в Ірпіні (вул. Українська, 56/1) на розі з провулком Революції.  Тепер провулок названий ім’ям Миколи Будника.

Заснував і очолив Київський кобзарський цех. Пропагував традиційне кобзарське мистецтво. Був ініціатором відродження давніх форм функціонування кобзарського мистецтва (виступи на вулицях, біля церков, у людних місцях), реконструкції та впровадження в сучасну кобзарсько-лірницьку практику діатонічних українських інструментів, зокрема кобзи Вересая, бандури, торбана, колісної ліри. Відродив вертикальний спосіб гри на гуслах. Культивував харківський спосіб гри на бандурі, традиційну кобзарську манеру співу. Поряд із думами, псальмами та кантами, іншими українськими народними піснями відродив мелодекламаційне виконання міфологічних оповідей.

Серед учнів Будника-цехмайстра − Едуард Драч, Олексій Кабанов, Тарас Компаніченко, Олесь Санін, Тарас Силенко, Кость Черемський, Ярема Шевчук.

Микола Будник − художник працював переважно з аквареллю. Спершу вчився малювати у того ж таки Георгія Ткаченка, знаного своїми тонкими й філігранними акварелями, згодом − у свого старшого товариша, художника-новатора, постмодерніста Миколи Трегуба [1943−1984] (за матеріалами сайту duma.com.ua)

Як пише в спогадах Катерина Міщенко, учениця Будника: «…якщо згадувати не іконографічне, людське в образі пана Миколи, то в моєму сприйнятті він залишився насамперед великим Гравцем. Слово “актор”, можливо, більше підійшло б за змістом, але в цьому контексті воно набуває відтінку якоїсь нещирості, фальшу. Ні! Пан Микола був щирий у своїй грі – грі на бандурі, грі з людьми, грі з життям і смертю. Він був захоплений цією грою і часом переходив межі людського розуміння ситуацій; люди для нього ставали персонажами гри – і він грався, створюючи ті чи інші ситуації для себе й для нас. І ми – непомітно для себе – ставали іншими. Але тільки згодом починали розуміти, наскільки радикальними є ці зміни. Олесь Санін колись сказав: “Для кожного з нас зустріч з Миколою Будником стала життєвою катастрофою. Після спілкування з ним життя змінювалося докорінно”. Це правда».