Перепелюк Володимир Максимович, 1910 р.н.

Значить, зібрали мене, торбинку мати пошила, дала шось їсти. І от Іван мене виводить в поле. Іде цей шлях на Кам’янець-Подільський широкий, він мені каже — Осюди, Володю, не будеш пускати, бо тут вареники ростуть, це пшениця. Сюди, каже, не будеш пускати, бо тут гречана кашка росте, яку ти дуже любиш. Сюди теж не будеш пускати, бо тут росте мамаличка ця, шо ти дуже любиш, кукуруза значить. Сюди ти не будеш пускати, бо тут цукерочки ростуть, а там буряки. А тільки по дорозі!

А шоб тобі не було скучно, то я тобі дарую свого ножика кишенькового. І от я тобі зараз покажу, як робити з кукурудзи скрипачки, і собі будеш робити скрипачки. І будеш на них собі грати, і буде веселіше. Ось і мій перший інструмент. То я так собі за телятками ходив, і ото жайворонки співали в небі, а я, це мій перший інструмент.

А коли я пішов у найми, коли мені вже було 12 років, попалися люди, я пішов худенький такий, світився. Голодний, ми на бур’янах паслися з телятами разом. Виявилися хороші дуже господарі, не жаліли їсти. А мама просила — Володю, синочок, старайся! ну так старайся, на колінах, зубами чіпляйся, а все роби, шо тобі будуть казати, шоб тебе не відправили. Бо вже тоді пропадем. І я це зрозумів, от.

Ну, але мені так не прийшлося робити, як мама казала. А саме головне, шо господарі були добрі, вони не жаліли нічого, всі харчі були відкриті. Шо хочеш! Раз було до смішного дійшло. Баба Тетяна каже — Володю! в середу і п’ятницю не пий сметану, бо то, каже, гріх. А самі пішли на роботу. Мені, як на біду, захотілося сметани, і я ото напився. Приходю вже додому, та й шось вони на мене так дивляться, от, і посміхаються. Кажуть — Володю! подиви но ся в зеркало. Я подивився, а мені на самій бороді тяпка сметани капнула (сміється) і засохла! Ай-яй-яй! ну невже ти не міг витримати вже цього дня? чи тобі мало було й того, й того? Я, значить, розплакався! кажу — я забувся.

І я дуже швидко, фізична праця, харчі, і я швидко одужав! Зробився міцний такий, сильний хлопець, значить! я сам в січкарні це різав січку для коней. Було розкручу отак сильно, я підсовую, а воно тоді само ріже, а я тоді знов! А вони на мене тільки дивляться — дивляться, а я такий старатільний.

І от, коли я вже набрався сил, мені захотілося музики А тоді я родився музикантом. От мені чулося, і там шось дзвонить, і там шось бринить. І я вирішив — а дай я сам зроблю собі скрипочку! Таку, як в діда Матвія, аби вона могла грати. Знайшов досочку, пилочкою, ножиком туди — сюди, пропік дірочки, значить. І ось вона вийшла, ця скрипочка.

— Це вона?

— Да! Складніше вийшло з смичком. Я знав, шо оце робиться от з кінського хвоста. Але чого я не знав, що мене, чуть — чуть я не поплатився життям. Чому? я не знав, шо у коня болить хвіст. Думав — так хвіст далеко, кінь довгий, під 3 метри, воно ж од голови болить, а хвіст нє. То коли я вже це зробив, підійшов до коня, до Каштанчика, причому ми дуже любилися з цим Каштанчиком, от. Кожного ранку, коли я приходив, ми цілувалися. Він мене цілував, а я його, прямо в рот! Він мене, значить, у губу, я його. І він до мене хилиться, і так лащився, такий ласкавий коник був.

І от намотую я на пальця з хвоста оцій волос, оці пасма, зі всії сили як смикнув! так очутився за метрів 10 аж на сіні. Шо получилось? врятувало мене тільки те, шо я стояв близько біля ніг, і він мене не вдарив, а викинув, як катапульт аж туди! Причом він дуже здивувався, хропе так, тупцює ногами! Кажу — Каштанчик! пробачай! я не знав! А він не може заспокоїться, а він не може заспокоїться. Я йому буряка, я йому вівса, а він все на мене таким оком здивованим дивиться, за шо ж я йому боляче зробив?

Взагалі я з ними дуже дружив, а хазяїн був трохи придуркуватий. От бувало таке, раз трапилося, шо осінь, він нагрузив на воза дуже багато гарбузів, картоплі, а тут пішов дощ. І невеличкий горбок такий, ну, метрів 50. Коні не ковані, а не тягнуть. А він ці коні побив! як їм бідним!

Зробив я оцю скрипочку, от. Так тішуся. Потягнув — отака тиша, я по струнах, шо ж таке? Я думаю — чому не грає? Не грає скрипочка, й все! Ну, думаю, значить врятує мене тільки дід Матвій, у сусідньому селі скрипаль. І шо я вирішив, чекаю я вечора, шоб хазяї поснули, а я на цього ж Каштанчика, скрипочку оцю в торбинку, за плечі. І через ліс 12 км до діда Матвія!

Приїжджаю стук! стук! — Хто такий? — Я! — Хто такий я? — Я, Володя! — Який Володя? — Максимичин! А в мому селі не кажуть по-батькові, не Максимович, а Максимичин, Степанишин, Петришин. — А ти ж, каже, на службі! — Я, кажу, приїхав до вас! — Чого? — Я скрипку зробив! — Шо? шо? шо? іздіваєшся з мене? А я йому й показую — дивіться! Відкриває. — Та й шо ж таке? Я кажу — Бо не грає! А він подивився і каже — Понімать нада! Вже показує свої знання. Понімать нада! Пішов до печі, шось там торохтів, торохтів ложками, чи це горшками. Виходить і як заграє! Тільки він грав “Сонце низенько, вечір близенько”, тільки голосніше вона в нього грала. Він же настоящий скрипаль, а я кажу — Діду, шо ви зробили? А він каже — На тобі оцього камінця, каніфолі, потреш отако, от вже голосніше. Ну, і я значить подякував.

А кінь мій рветься! Думаю — Ну, як обірветься, як кінь побіжить сам додому, а я коли прийду 12 км? А вже світає. Ну, так не сталося. Я вискочив, кажу — Каштанчик, давай! Як він укусив ці удила от, тільки вітер в вухах! серед пастухів з цею скрипочкою! Це, якби явився туда сам Паганіні, то такого б не було (сміється). Там всі — дай потримати! віддали мені всі свої смачні їжі, хто яблуко, хто шо мав, значить, коржики там, пампушки. От це мій перший інструмент.

Коли я повернувся з наймів вже, то я думаю, як я скрипочку зробив, то я можу зробити ж і балалайку, і вона не така складна. Третій мій інструмент це балалайка. Саморобна, з фанери! Але слухайте, такий був звук прекрасний! шо куди  братися фабричній. Потім я ше хлопцям робив. Четвертий мій інструмент, я прийшов листоношею. За першу зарплату мандоліну! Із другої зарплати гітару! Третіх три зарплати гармошку купив собі.

І так дійшло до армії, я пішов в армію. В армії приймав участь в оркестрі.

— Будь ласка, а коли це було?

— Мені завжди шось підказувало, навіть і досі. От, наприклад, це була осінь 31-го року. Мені в вушко шось каже — Володю! іди добровільно в армію, тому шо буде голод. І я пішов, і спасся від голоду. Я служив 32-й, 33-й рік в армії. А маму взяли у дитячий садок, вона була там поварихою. І так ми врятувалися від голоду.

— А багато вимерло людей?

— А вимерло півсела!

— Півсела?

— Півсела вимерло! То тиф викосив, а голод ше більше. І ось я прийшов з армії — шо робить? в колгосп іти? Заробітна зарплата в колгоспі 250 грамів за день зерна. І тут знов мені шось підказує, подивлюсь по газетках, сюди — туди. А в нас “Червоний кордон” була газета в Кам’янець-Подільську. Читаю оголошення — приймаються в бібліотечну школу студенти. Я бігом туди! Бігом, приходжу значить, от я дуже люблю книжки.

А в мене ше ж було дуже цікаве явище із грамотою. Я ж повернувся в 16 років з наймів, і не знав навіть ні одної літери. Чому? Я з 10-го року народження. Коли мені треба було йти в школу, війна, революція, громадянська війна. Сьогодні одна влада, друга, третя. А тоді тих, тих і всьо пропало! Прийшов же я підпарубок, а грамоти не знаю. Спасибі радянській владі, організувала Лікнеп, і я закончив цей славнозвісний університет.

Слухайте дальше. Ви знаєте, шо зі мною робилося, це трудно передать. Я наче потрапив у якийсь казковий світ. Я бігав за вітрами, ловив папірці і читав, шо там написано, а мені здавалося, шо з тих папірців хтось до мене говорить. От одного разу мама мене посилає — Володю, каже, йди в місто купи мила. Дала мені 12 копійок. Пішов. Купив. Іду назад, повернув на вулицю Котовського, і натрапляю на книжку. А я книжок не бачив, зовсім. Такі ж гарні книжки! такі ж оправи! Та золотом тиснуті! Захожу, захожу. А там ше краще. Відкидаю першу палітурку, а на мене як подивиться дівчина, та така ж гарна! така красуня! Читаю — Ольга Кобилянська. Але шо мене найбільше ударило, читаю, а цю пісню я знав – “Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці!” Боже! ну якби ж мені, значить цю книжку!

І знаєте, шо мені стукнуло в голову? А дай я цю книжечку вкраду. Дивлюся. значить, ця продавщиця шось там перекладає, я цю книжку під сорочку, ше сюди — туди подивився. Коли тільки до дверей, чую якась сильна рука мене за шию раз! — Так ти, каже, скрізь так купляєш? Оглядуюся — дебелий такий, шо я чую, він мені шию зараз скрутить. — Ану марш сідай отам! — Я, я, я, я, я не хотів. — Зараз розберуться!

Бере телефон, кудись дзвоне. Ой, це ж дзвонить напевне в міліцію. А шо ж мама моя скаже? я вкрав! — Володю, звідки? — Боришківці! — Як це так сталося, шо ти книжку вкрав? Я кажу відверто, шо я перший раз книжки побачив. Я дуже прошу, в мене мама хвора, як вона дізнається, шо зі мною таке сталося, то вона вмре. І в мене ше маленький братик єсть, 4 роки, і сестрички дві. — Шо ти скиглиш? перестань! пішов туди. Нема — нема, приходить, бачу — тримає цю книжку, і ше одну таку книжку гарну. Написано було Петро Панч. — На, Володю, каже, тобі на память про наше знайомство. там підписано. Було написано — На згадку, значить, Володимиру Максимовичу Перепелюку про наше знайомство, про наше цікаве знайомство. І каже — Може тобі буде шось важко, приходь в газету “Червоний кордон”, я працюю там секретарем.

От слухайте, шо виходить. Це було, значить, 26-й рік збігає, до 51-го скільки буде?

— Ну, 25 чи 15.

— 15 літ. Збігли 15 літ. Я вже артист хору. Хор готується до декади в Москву, першої післявоєнної 51-го року. Викликає мене керівник і каже — Максимич, ось тобі мої рукописи, занеси но у Спілку письменників. Там є такий, значить, поет, який пише, ми пишемо буклет до декади, і це здай. Пішов я, його знайшов. — А! дуже дякую! прошу, сідай, поп’ємо чайку. Потім він шось на мене так дивиться, дивиться. — От, скажи, Максимович, я вже ж Максимович. Вам ніколи не приходилось в свому житті шось украсти? Я кажу — було! — Ану розкажіть. Беру й розказую цю історію. А він каже — Так то ж я був! Поет, значить, Мосенко.

А йду я на курси, в школу бібліотекарем, — Ваші документи! Я кажу — Ну, військовий квиток, більше нічого. А освіта? — Освіти, кажу, в мене нема. — Так чого ви прийшли? Ви ж читали, шо треба 7 класів мать? Я кажу — Е ні! 7 класів ше! Зігнувся я, не знаю, дальше як. Каже — А шо ти ше можеш? Я кажу — Ну шо? співаю гарно, граю на такі, такі то інструменти. — О! нам, каже, це треба. І приймають мене з-за голосу і з-за того, шо я грав же це на тих інструментах. А балалайка та мандоліна ж. І так мене прийняли без освіти.

Закінчую я ці, цю школу. А Кам’янець-Подільськ тоді підлягав під Вінницьку область. Дали мені направлення сюди. Я приходжу в Вінницю, і мене призначають завідуючим бібліотекою в город Рєчіво, а тут був сільськогосподарський технікум. І я вже завідуючий бібліотекою, 56 тисяч томів в бібліотеці, і я хазяїн! Я як туди закопався! Я не спав, не їв і не ходив додому, а тут і ночував на діванах. Це мені дуже помогло, сильно — пресильно!

Ось одного разу директор мене викликає і каже — Максимович, як ти дивишся на те, а я вже хор організував, оркестр організував! Як ти дивишся, шоб я тебе призначив ше завклубом студентським? — Як я дивлюся? позитивно! — Харашо, сьогодні буде наказ. Всьо, вже я завклубом.

Якось восени знов мене викликає, каже — Слухай! А я організовував тоді суботи студентські, силами студентів такі вечори в суботу. Вони мали таку популярність велику, шо з ближчих сіл з’їжджалися люди, сходилися. Дуже це було цікаво.

От він мене викликає і каже — В мене лишається 300 карбованців фонду, поїдь но в Вінницю і студентам привези шось таке артистичне. Я поїхав, там мені кажуть — єсть ансамбль циганів. — Скільки коштує? — 700 карбованців. — А в мене нема більше. — А скільки в тебе є? — В мене є 300. Вони — О! в нас є теж на 300, єсть тріо бандуристів. до чого підвожу? Давайте сюди, беру значить! Як сьогодні памятаю, брати Кутянські, Кравчуки, і старший дідусь коло них Кутянський.

Привіз їх, вони складають бандури на сцені на стіл і кажуть — як тут? ніхто? Кажу — та нєт! студенти ж на уроках. Ну, а ми пішли коней попасти. Знаєте, як то коней попасти? поїсти! Десь в буфет. Думаю, шо ж це за люди? перший раз розкриваю, і! на малюнках я бачу. А наш край Подільський там найбільший, і досі нема, якось туда не дойшло. Значить, пробіг я раз пальчиками, бачу, шо ріже вухо, шось не те. Бо пальці лягали на струни поряд, це дисонанс. А треба, шоб пальці лягали, шоб одна струна була між пальцями. Це вже звучить гарно. так от, я трошки розширив, і гарно заграли! Ше раз потянув, тоді чую, на якусь пісню дуже похоже. І чую, ага! — “Нема мого миленького, шо я полюбила”. Зразу заграв сам значить. А тоді ше — “В кінці греблі йшов я”. І пішло! пішло! пішло! Я граю! граю! захопився.

А я стояв плечима до залу, і не почув, як вони зайшли. Коли чую — трісь! Оглядаюся, а якийсь ворухнувся на стільці, і вони ж сидять та кажуть — Е! парєнь! так ти ж чому не признаєшся, ти ж тоже знайомий. Кажу — Перший раз. — Та не бреши! з першого разу так ніхто не грає! Кутянський каже — Оце правда? то ти знаєш, треба тобі, я тобі допоможу. Ми поїдемо ше у Тульчин, поїдемо ше в Немирів, в Береслав, відспіваємо, і я, каже, тобі продам. А в мене гроші були, я складав на костюм. Е! ше без костюма похожу! А коли це приходить телеграма — Дуже пробачаємося, дідусь наш захворів, літаком веземо в Київ. І все там.

Ну, але я вже тоді думаю — а шо? хіба я не можу стрибнути в Київ? так і зробив. Поїхав в Київ, купив.

— А де купили? в магазині?

— В магазині. Якраз в мене 300 карбованців було.

— Коштувала 300 карбованців?

— Тоді 300 карбованців. Не вмів я вибирати, першу попавшу, бо не було часу, в мене вже поїзд назад вертався. Словом, до осени, до осени! я вже виступав на олімпіаді районній і зайняв перше місце, і кандидат на обласну. І на обласну теж перше місце. А не тому, шо я так гарно грав, а тому шо більше не було, мені конкурента не було. І Вінниця мені дала отакий годинник кіровський ручний.

А тоді в нас же годинники були такі рідкісні, шо тільки було в директора і завуча. І тепер в мене, в третього. То я носив його так, на цьому, на рукаві, шоб всі бачили, шо в мене є годинник. Але поносив-поносив, думаю — Ну, чо ж з годинником ходити, а костюм? а я ше в воєнному ходив. він же був кольору такого, ні на шо не похожий. Продав значить учителеві мовникові і купив собі костюмчик, от.

— Це коли було?

— Виходив 39-й рік, от. І тут вся наша преса загомоніла! 129-річчя  Шевченкові відзначаємо! учні почали писати твори, письменники теж твори, і драматурги собі все про Шевченка. Почали робити пам’ятники  і все. Не було ж пам’ятників ше в Каневі. до 39-го року ше хрест стояв. В Києві теж пам’ятника не було. Так оце за 1939-й рік поставили пам’ятники і в Києві, і на могилі Шевченка.

І от до Вороновиці приходить п’єса, називається “Поетова доля”. Написав драматург Дмитро Пенцик. Кажуть — Максимович! треба нам цю п’єсу поставити! Але там всередині єсть роль кобзаря, сидить на могилі і співає думу про воїна. Я познайомився, познайомився, вірш Шевченка, Шевченко написав цей вірш “Нема гірше неволі …” А я про себе — Боженько! оце нада. А тоді кажу — Хлопці! ну шо? вірші вже майже знаєм, а мелодії ж нема! то й не треба. — А як? — А так, зробиш таку мелодекламацію “Нема гірше, як в неволі…”, брем-брем-брем! “про волю згадати”, брем-брем-брем. Це  ж, каже, скільки там? шо там є!

Я ходив-ходив, ходив-ходив, думаю — шо ж я буду за кобзар, і от м  мене шось в душу те — Знаєш шо, Володю, ану попробуй сам склади, давай! І я склав по рядочку. Да! шо мені ше допомогло? Я вже начитався критичної літератури, драматургічної в бібліотеці, в мене ж там було багато! Там було сказано так, шо кожен, хто тільки збирається зіграти ту чи іншу роль, мусить обов’язково навчити себе перевтілитися в неї.

І я почав перевтілюватися у Шевченка. Я собі почав уявляти, шо вийшов, положим, з казарми. Дивиться — сонечко в захід іде на Україні, якшо дивитися з Орської кріпості, на Україні. Я собі подумав — як же ж гарно, і тут піски, і там піски. Там голубі — голубі, а тут вроді аж червоні.

І так я себе перевиховав, шо іноді в мене самого наверталися сльози, так мені було жаль ніби то це я уже там сиджу. І це мені допомогло.

Так от тепер дійдемо до того, шо ж я створив.

Значить, я вже її зробив. Уже прийшов той день, вже повно людей! От уже має буть ця п’єса. А я хлопцям не сказав, вони думають, шо я буду робити бринь-бринь-бринь! От, не сказав. Вони мене загримували, одягнули такий старцівський костюм, капелюх солом’яний. Очі заліпили мені. Тільки но відкрили ширму, іііі! чую, значить — Де вони, значить, такого діда достали? зовсім мене не впізнавали. На, а я, значить, я зробив вступ.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

[00:39:44.00]

“Нема гірше, як в неволі про волю згадати,

А я про тебе, воленько моя, оце нагадаю!

Ніколи ти не здавалася мені такою молодою,

Такою молодою прехорошою!

Так, як тепер на чужині та ще й у неволі

Про тебе ж, моя доле, проспіваю, воле!

О, доле ж, моя доле, ой, ти ж моя ненько!

Поглянь хоч на мене з-за Дніпра батенька!

Оооооой! з-за Дніпра батенька”.

— Слухайте, людям так сподобалася ця пісня, шо мене 4 рази, забули за п’єсу, 4 рази викликали на біс! З оцього ж інституту пакет від професора Грінченка.

— Бориса?

— Ні, Миколи Олексійовича, фольклориста. Негайно прибути в інститут [ІМФЕ] з кобзою. Ай-ай! 39-й рік, ще репресії. Багато я вже знав, скільки арештовано бандуристів. Думаю все, це тільки так хитро-мудро значить названо Академія, думаю — це все, доспівався. І я вже їхав, як чи в тюрму, чи в табори. З харчами, з білизною.

— Правда?

— Да, приїхав, показав їм, думаю — нашо воно мені було? Ну, каюся страшне! Показали мені цей кабінет, професор Микола Грінченко. Та ше ж він поступив якось так необережно, а його не було. Каже — сідайте, він десь пішов. Чайку попийте, чи шось таке. Я сів, а чую — туп! туп! туп! кроки. Відкриває двері — О! Перепелюк? Я кажу — Да! А душа вже в п’ятах. — Ану, покажи но, шо ти там натворив?

А мені перед очима зринув цей, Чапаєв. А знаєте чого? він там ото ж картоплю розкладав і робив фронт, і казав — Я академію не кончав!. Тут значить — Гдє командір? впереді! А тут я думаю тоже зараз скажу, шо Микола Олексійович, я академій не кінчав, якшо не так, то я відкажуся, та й нехай на цьому. Я розгубився. А він — Покажи! Ну, думаю, вже раз я сюди попав, то покажу. Почав. Тільки зробив оцей

ГРАЄ, СПІВАЄ.

[00:44:33.00]

“Нема гірше, як в неволі про волю згадати,

А я про тебе, воленько моя, оце нагадаю!”

Особливо оце — “оце нагадаааааааю!” А він отако каже — Де ти взяв це? А я кажу — Створив. — Як створив? Я так і кажу — серцем. Він каже — Боже! а ти ноти знаєш? Я кажу — Понятія не маю. — А ти в Казахстані був? Я кажу — Я первий раз в Києві, Микола Олексійович. Але я не знав, чого він мене питає про Казахстан. — Ану давай ще раз! А я побачив, шо він не зі зла, а шо зацікавився. А я потім, коли я вже в хорі був, я навчився, от наприклад, я вихожу перед люди і, коли на мене люди глянуть, то я вже знаю, чи мене люди приймуть, чи ні. Щось таке інтуїтивно передається.

І я учув, шо він не зі зла, а шо він зацікавився моїм співом. А в мене появилися значить, голос очистився і якась енергія нова. Я в другий раз краще заспівав. Він так — ану, ше раз! Але мене знов же таки, шо він отак підривався і біг або до вікна, шось там записував, а я зупинявся. — Давай-давай дальше, чого ти зупиняєшся? Я кажу — Микола Олексійович, так вона ж вам не подобається. — Хто тобі сказав, шо не подобається? Співай, каже, я вчений, і в мене свої думки є. Не звертай на мене увагу. Ну харашо. Тоді я кажу — А я не буду співати! — Чого? — Поки ви мені не скажете, шо вас хвилює, то я не буду співати. — Ну, от скажи, як ти творив? Кажу — Так, по рядочкові. Так отут він мене, значить, запитав, чи я знаю ноти? І коли я ото сказав, шо я серцем творив, йому це дуже сподобалося. Тоді він каже — Ану заспівай Кармелюка! Я заспівав. — Ану ше раз! Я 8 раз співав. А він шось записував, но я нічо не знаю. Ну але я по-іншому розумітиму. Я так думав, шо це я йому так сподобався.

Було не так. Потім, пізніше я взнав, шо йому сподобалось, я імпровізую, товарищі! я кожен раз не ті ноти беру, і це йому дуже сподобалось! Я кажу — Микола Олексійович, допоможіть мені десь в музучилище, а може в консерваторію. — Боже збав! — Чого? — Тебе там з’їдять! не треба тобі ніякої консерваторії! не треба тобі нічого! ти сам консерваторія! Це його слова. — Ти сам, в тебе серце консерваторське, композиторське. І взагалі, каже, на ноти й не дивися навіть! А я й досі не знаю. Він на мене так.

— Ну, він мав рацію!

— Він на мене так уплинув, каже — Ти як ноти научишся, то ти будеш, каже, нотами творити, як всі. А так, як ти твориш, то такого нема. Ти оригінальний, всьо! Слухай мене дальше. Значить, ми скликаємо з’їзд кобзарів, присвячений 129-річчю з дня народження.

— Це в 39-му?

— Так! 39-го року. Значить, з дня народження Шевченка. — Всьо, я тобі зараз віддаю мандат, ти вже, считай, що ти вже делегат кобзарів, з’їзду кобзарів, а там, каже, поговоримо. І всьо, я вже з мандатом. Приходить певний час, там ше днів 10. Приїжджаю, дивлюся — вся преса! з’їхалися на з’їзд, перший з’їзд на Україні, значить, після революції, за радянського часу, з’їхалося 44 Гомери! Преса дуже так тоді. Як я подивився на цих Гомерів, а більшість незрячі.

— Володимир Максимович, а чого перший з’їзд? А в 35-му? Ми знаєм точно, що це не був перший з’їзд. Ми знаємо, що це був другий з’їзд. Перший з’їзд це був у 34-му в Харкові…

— І тоді ви узнали про це пізніше?

— Пізніше.

— Давайте тепер про цей, що в 39-му.

— Значить, що робиться дальше, товариші. Я вже, значить, сесія Академії наук, конференц зал. Ідуть пленарні засідання. Цілий тиждень. З’їхалися вчені з Ленінграда, з Москви, десь з-за кордону. останній день віддається кобзарям. І перше слово музичне дають Єгору Хомичу Мовчану. Чудесний баритон, сильна техніка гри! А дальше вони всі незрячі. Ми зрячі ось як граємо, а їм не треба, бо ми все ж таки заглядуєм, а їм не треба. От вони знаєте, як? Отак! Отак, значить, як дасть! як на баян. Музики повно! Орган! не кобза, а орган! В дві руки. Я як глянув на це діло, то й думаю — Боже мій! а мені ж куди показуватись своїми двома пальчиками? І, як в “Наталці Полтавці” цей Возний каже — нашел! Шо я наслухаюсь, позаписую собі, а коли дойде справа до мене, я втечу, тихенько втечу. Тому що я ж не можу перед такою аудиторією виступити з такою мізерною грою. Ну, шось голосом я покрию, бо голос в мене чудесний. Голосом може десь залатаю, але ж з такою технікою гри.

Слухайте, а шо Грінченко? Грінченко психолог був. Він мене не спускав з ока свого ні на мить. Ось підходе до мене та каже — Слухай, не подумай зробити ту дурницю, до якої ти вже приготувався. — До якої? — А я знаю! Так я тобі вже перший раз сказав, шо не треба тобі ніякої консерваторії, не треба нічо, в тебе своя консерваторія є. То я тобі, я, професор Микола Олексійович, тобі кажу ше раз — дійсно, ти розговорився, в тебе нема того, шо є в них. Але я, професор! це його слова, я професор тобі кажу, шо в тебе є те, чого в них всіх разом взятих нема! так шо сідай тихенько, слухай і чекай своєї черги. Я тобі вже записав “Нема гірше в неволі про волю згадати”. Будеш співати. І “Билинка”, була в мене така пісня дуже хароша. Я там робив варіації. В мене голос був добрий, міг вар’їрувати голосом.

Ну, і ось приходить, значить, екзамен. Студентів! весь університет, педінститут. Дівчата, хлопці, письменники, поети, композитори. А саме головне, шо ці голомозі професори лисі, аж блищать. Ну, думаю, якось воно буде. Раз мене це Микола Олексійович підтримує, значить шось в мене є. Слухайте, як я проспівав, нікого на біс не викликали! Правда ше там один конферансьє вирішив ше на мені проїхатися. Каже — А зараз виступає молодий красивий, чубатий кобзар подолянин і на жаль зрячий. Думав, шо зараз всі скажуть — от! зробив хохму! га-га-га! А люди загули осудливо, шо значить, на жаль, зрячий. Так він хотів, шоб і я був не зрячий. Ну добре. Проспівав. Викликають мене на біс! і на перший біс! і на другий біс! І ні до кого за куліси не виходив зал привітати, а до мене прийшов і Тичина, і Рильський. Поздоровили мене.

— А “Билиночку” вже не співаєте?

— Співаю! Привітали, потиснули мені руки, побажали дальших успіхів. І тоді ж я там, за кулісами, з ними познайомився, і тримав з ними зв’язки. Вони мене запрошували і додому, і скрізь, і до себе в села. Аж до кінця їхнього життя. От вони мене ось так коло себе тримали. Правда не однаково. Значить, це два поета, але по характеру були страшенно різні. Максим Тадейович це був такий товариський — Здоров, Перепелюче! міг мене по плечі, і як живеш, і все. А Тичина то нє, на віддалі, ближче не пускав. Дуже боявся, шоб я не забувся і не перейшов же з ним на панібратство. Шоб я його теж десь не по плечу — здоров, Павло! Я за те ніколи не думав, от.

Кінчається це діло, слухайте, а я ше не вірю. Шось мені, значить, все таки здавалося, шо я не так. От уже роз’їжджаються, уже розпускають. Бачу — роздають квитки залізничні, роздають, роздають, а мені не дають. Я думаю — невже навіть на квиток не заробив? Але бачу, і Мовчану не дають. Маркевичу, Петрові Гузі не дають.

Думаю, шо ж це таке? Виявляється, шо оця п’ятірка, виявили, шо ми най! най! най! найкращі. І значить Мовчан це як епічний співак. Дальше Носач, пісня громадянської війни. Маркевич лірична пісня. Петро Гусь жартівлива пісня. А я авторська пісня.

І на цьому ще теж не кінчається. Тоді ж не було ніяких фондів, скажімо, як зараз фонди, у Олійника вже більше 100 млн. Нас всіх 5 беруть на державне утримання, як видатних, як рідкісних кобзарів, на державне утримання. Призначають нам по 600 карбованців стипендію. І їдемо додому. З умовою, шо в перший поклик ми тут же являємось, бо будуть доповіді, будуть лекції.

Мене Грінченко викликає,  читає доповідь в Академії наук — Шевченко в народній музиці. Викликає, я вже приїхав. І чую, значить, розказує, яка любов народна до Шевченка. Такі то пісні, такі то, такі то, створені народом. А ось, каже, наочне приладдя! Виводить мене, значить, на авансцену і каже — Ось! дивіться на нього, не знає ні одної ноти, а от зараз ви почуєте, який він твір сотворив! звідки це в нього пішло? З любові до нашого славного Тараса. А це найкраще, що треба знать, при людях каже. так шо я йому ілюстрував його доповідь.

— Можна перебити? Володимир Максимович, пробачте, що перебиваю. А якщо трошки повернутися до з’їзду? чи ви ще потім будете говорити? До цього, в 39-му, так. Як він проходив? То були пленарні засідання, так? а в останній день грали кобзарі?

— Тільки кобзарі.

— Ну, це був концерт цих кобзарів, так?

— Так, концерт.

— А як ви між собою там знайомились? як спілкувались кобзарі між собою? От з ким ви найбільше познайомилися?

— З Мовчаном!

— Так відразу?

— Відразу! він також навіть вибіг на сцену. Його привели на сцену. Він мене прозвав «билинонькою» через цю пісню, от. І каже — де це Билинонька? де ця Билинонька? покажіть мені цю Билиноньку! де та Билинонька? От його ведуть, а він нижчий за мене. Я був ще вищий, я зараз починаю вже донизу рости, а я був вищий. А він так руки знімає, він думав, шо я такий самий, як він, та хотів мене обняти. Але руки попали мені в груди. — О! каже, а де голова? Кажуть — Бери вище! — Еге! каже, це ціла тополя, а не Билинонька. Сивий, такий сивий! — Я ще, каже, нічого подібного не чув, ще нічого подібного. Ну, молодець! Ну Билинонька, ну де ти такий взявся? і так дальше. Дуже всі були.

— А потім як ви з ним? бачилися?

— Зараз розкажу все. Шо робить Микола Олексійович. З нас з цих 5 чоловік робить ансамбль етнографічний, державний етнографічний ансамбль народних співців кобзарів. І посилають нас по Київській області. І ми їдем по Київській області. Значить, ми живемо тільки з Мовчаном. Я його розпитую всьо. Він мені розказував багато, як він школу кобзарську кончав в Харкові, як його Пасюга вчив цей, панотець, як вони його називали, завідуючий школою. Як він йому 2 роки в руки кобзи не давав, а він ходив як старець і збирав хліб, це шо напрошував, гроші здавали. Ну, як він осліп, значить. Шо йому було шось там 2 чи 4 рочки, як його віспа напала. Як мама його повела до попа, до батюшки, а піп взяв, та й залив йому очі цим, йодом. Каже — Як я кричав, як я верещав! як качався я по землі! Шо той піп думав, може, шо він йому віспу випалить. Ну, словом, очі згоріли. От значить спалив очі.

Дальше, він мені розказував про мову кобзарську, це називалася лебійська. Була така мов, шо вони нею мовою перебалакувались. Являвся жандарм, вони зразу подавали сигнал, от, шоб тікали. А мені запам’яталося, вони навіть пісні співали на цій своїй лебійській мові. Запам’ятав одну — “Купи мені кумся сяна, до кумша тарини, будет шоби клану клево каравану”. То означає — “Коли б мені кусочок хліба. А до хліба трошки сиру. А до сиру пляшка пива, і дівчина чорнобрива”. Клево каравану, дівчина — каравану. Чому це, з чим це зв’язане, я не знаю. Хліб — кумса, а тарина — сир. А пиво — вовча.

— Скажіть, будь ласка, це були ви, Мовчан і хто ще?

— Носач був, Павло Носач, Олександр Маркевич, Петро Гусь, Іван Іванченко, і я. Ну от. І от шо я помічаю. Перша наша історія почалась із Білої Церкви. До схід сонечка Мовчан встає, на пальчиках, як котик, шоб нікого не побудить, кудись іде.  Спочатку я подумав, шо по своїх справах. Але це ж готель, є ж все на місці. І кудись він іде.

Перший раз я пропустив це. Коли це вже другий, третій, мені стало цікаво, і притому в один і той же час. Я за ним! І шо я бачу, товариші. Він заходить за східний бік готелю і стає отако косячком, обличчя ставить до сонця, до сходу сонця. А в його одне око було 4% зору. Його возили до Філатова, Філатов сказав — не можна відновити. І отак він, значить, стає, когось чекає. Я подумав, шо зустріч з кимось. Коли це тільки сонце звідти з-за обрію показалося, а промінь ударив йому в обличчя, він так стрепенувся і губи працюють, працюють, працюють. Бачу — молиться. І так весь місяць він ніде не опізнювався, скрізь ходив і отак зустрічав сонце.

— Ну, відбули ми, значить, ці гастролі, от, пішли в відпустку. І тут війна бабах! І все! А мені Грінченко дав, каже — слухай! я бачу, ти такий розбитний хлопець, от, чи не поїхав би ти в село Сокиринці, де жив і творив Остап Вересай? Кажу — З охотою! Так воно й досі в мене лежить це відрядження. От, дає він відрядження, звернення до місцевих органів, шоб мені у всьому помагали. І я поїхав. І знайшов там бабуню, якій було тоді 102 роки. Вона бачила двічі Шевченка живим. До заслання і після заслання, як він повернувся. Остапа Вересая дуже добре знала. Який він був, все, як він співав. Я все це позаписував, здав.

І там мене застала війна. Поїхав я 12 червня, через 10 днів. Даю телеграму, Грінченко відповідає — Нема нічого серйозного, працюйте до кінця відрядження. Шо нема нічого серйозного? Чернігів бомблять. Полтаву бомблять. Гребінку бомблять. Люди тікають з Прилук, гонять скот! Кажу — то ви ж мені вишліть гроші, немає за шо жить. Одну телеграму — відповіді нема. Другу телеграму — відповіді нема. Кобзу на плечі, і до Києва! Приходжу, а Київ весь у траншеях! Магазини розбиті, люди забирають останнє, в мішки кладуть. До Академії, а там сидить дідусь, каже — повтікали! тільки смуга за ними лягла! нікого нема! І шо ж робити? де діватися?

— А баба в вас жива ще була?

— Нє, вона ше в 34-му померла, 1 вересня. От. Розгубився я зовсім. Думаю, ну шо ж, треба їхати назад на Вінницю. Приходю, кажу — Дайте мені квиток на Вінницю. А вони на мене дивляться, як на марсіанця. Ви шо, з неба впали? Вінниця вже зайнята! Отак мене збили з пантелику, думаю — нічо собі! Самі повтікали, а нас, ансамбль, покинули. Ну, іду я. Отак самі ноги йдуть, а я не знаю, куди іду.

Коли черга стоїть якась молодих людей в Києво-Святошинський військкомат. Кажу — Хлопці, це куди ви? Кажуть — На війну йдем. Ну, я тоже піду. Стою Дійшла моя черга. — Документи ваші? Кажу — В Вінниці! Він — Людєй без документов не принімаєм! слєдующий! Я ше більше розгубився. І знов іду по Хрещатику і не знаю, куди йти. Коли чую — Максимович! це ти? — Я. — Де ти тут узявся? Розказую, так і так. Давай, я тобі зараз 7 хвилин викрою, головний, музичний редактор з радіо. Викраяв він мені, співаю я 7 хвилин. Тут мені виплачують 70 карбованців і радять — Іди, чоловіче, назад в Сокиринці, приписуйся і нікуди носа не показуй! Бо тебе ше арештують, як шпіона, і будеш мати ше добрий гендель пані.

Я так і роблю. Швидко добираюся назад на Сокиринці. А в Сокиринцях вже тільки лишилися 3 мужчини. Голова колгоспу. Голова сільради. І бригадир. І я четвертий. Беруть мене на облік, записують. — Ти, кажуть, в сільському господарстві шось розбираєшся? — Як шось? я ж сам людина з землі. — А може яку механізацію знаєте? — А яку? — Ну, наприклад, лобогрійку. Кажу — Та я ж на ній їздив, я в сільськогосподарському технікумі бібліотекар був. — Давай сюди! Значить, дають мені дві пари коней і хлопчика, і ми косим пшеницю. Приказ — косити пшеницю, значить, молотити і збирати.

Так ось ми на поле, жінки варять куліш. На полудень з снопів роблять сцену, я виступаю, співаю! Дальше пишу вірші у районну газету. Друкують! І нарешті приходить наказ — тікати на Ромни негайно! бо німці вже в Прилуці. Навантажили воза солі, муки, хліб, негайно тікати. Доїхали до Срібного, тільки за Срібне, коли дивимся — шо ж таке, значить, худоба вся розбрелася по полях, а люди відти тікають. Шо таке? десант перегородив дорогу. Аж 4 грудня 41 року попав туди.

Так шо, коли тут довідалися вже місцеві власті ці українські, давай за мене чіплятися. Значить, тягнуть в актив. А я не сумнівався абсолютно, шо війна на цьому кончиться. Так я як дав в степові села, а там повно студентів, і там зовсім в війну такі далекі села степові, шо там люди не бачили ніколи живого німця. А послі по хатах, і навіть у клуб.

— А де це степові села? в Миколаєві?

— Нє, то значить на схід сонця. Вінницька область, дальше Оленівка там. І один раз був ше такий випадок, шо кажуть, вже набилася повна хата, повна хата. Кажуть — Максимович, пішли в клуб. — А пішли! Тільки но пішли з ним, лавки понаносили, староста приходить — Шо це тут таке?! — Дядьку, я такий-то, от Максимович, от в хаті тісно. — Ну харош! Сідає поряд на сцену і дрімає. А я тоді — шо ж його заспівать? Ну, а тут уже саме почали бабу ловити, так я давай, значить, згадую Зінаїду ту, як татари дівчат ловили і хлопців це на галери, дівчат продавали. То він прокинувсь, каже — Годі там патякати! давай вже співай! А жінки кажуть — нічо-нічо! ви нам розказуйте!

Співаю я, значить, пісні історичні. І ось 14 березня німців проганяють 44-го року. Думаю — тут уже радянська влада, достаю свій значок Ворошиловський стрілок, дальше значок ГТО. Беру, а я писав тихенько цидулки і творив “Думу про визволення України”, і в пляшки ховав. Тоді їх закопував.

Приходжу я викопувать. Копаю. Був такий, значить, Архип Іванович Панченко. — Архип Іванович! бийте вбивайте, тільки через тин не перекидайте. — Шо таке? — Значить, я з такої-то причини залишився на окупованій. Так склалося, розказав йрому все, от. А він відсовує шуфляду, значить, каже — а це ви бачили? Газету витягує. А там написано  замітка — Остап Вишня. — Остап Вишня живий! Максимович! Ну, а війну, каже, ми кончим уже без тебе. А ти знаєш, шо зроби нам? зроби нам концерт на 1 Травня. Я піду зараз випишу вам бронь.

І всьо, і я вже готую концерт. Художній керівник. Зробив добрячий концерт! Люди такі, кожен хотів шось внести, лепту свою. Повно всього! Дуже добре зробив концерт, сам ніколи не надіявся. От. І вже 1 Травня, похвалив мене дуже воєнком. Запрошують мене на офіцерський обід. Проходить 2 дні. Не бачив ніколи, не знав його. Але я помітив, шо, коли тоді я співав, то він отак прикладав руки, так вроді сам, це було взагалі, з-під рук на мене дивився. І, коли я тепер прийшов, то він каже — Це ви Максимович? Кажу — Я. — Ой, я дуже радий! От, так це ж той самий, вони сиділи рядом з Тичиною. Ну, і все, і тут же був написаний наказ, і я вже зарахований солістом хору, Українського народного хору. І так почалася моя кар’єра артистична.

— Я маю на увазі, ви сказали, що ви більш-менш самі починали грати на бандурі. Але я хотів запитати, чи хтось трошки показав вам деякі пісні? а хто то був?

— Було-було! Коли я вже влився в цей ансамбль, то цей же ж Мовчан, він взявся за мене. Да, шо ше він мені дуже поміг. Я, знаєте, як грав?

ГРАЄ.

[01:23:40.00]

Отак! Він каже — Максимич! каже, то це ж не правильно! А я так

ГРАЄ.

[01:23:53.00]

Я отак щіпав. А каже — Так треба! та ше й отак! Так він мені руку вивернув і показав, як треба брати акорди. То я вважаю, шо я в Мовчанові знайшов собі кобзарського вчителя. Він мені показав, як користуватися басами. Я того всього не знав.

ГРАЄ.

[01:24:22.00]

А я отак, а треба так.

— І він розумів. Чи він казав вам щось про його думу про голод?

— В його не було такої.

— Ну-ну! було! Бо це вже опубліковане. Але тільки текст. Ми не маєм музики, але текст вже публікуваний.

— Я не знаю. він переді мною, мені не наспівував. А я до нього часто ходив, тому шо з ним була біда ше велика. Яка саме, значить. Я зрячий хлопець, я так пристосувався, а він незрячий. Дальше, значить, вся преса, радіо, значить німці вже на голосі, шо йому було робить? Так він почав підлабузнюватися до німців і складати пісеньки. Висміювати цей, радянську владу, а німців вихваляти. То я навіть запитав — Єгор Хомич! ану хоч трохи розкажіть, як було, так ми ж свої. — Ну, каже, особливо мене піймали, це таку частівку написав

“Сталін грає на гармошці,

Клим танцює гопака,

Проіграли Україну

Два советських дурака!”.

Так, якби це тепер, то він був би на коні, а тоді йому петлю надягнули на шию.

Так Максим Тадейович його врятував. Поїхав в ЦК партії, сказав — Товариші! в мене з інституту кандидати наук перейшли на службу німцям. То шо будем робити?  будем дивуватися цьому дідусеві незрячому? йому ж треба було якось жити. Він доказав. Доказав, і його виправдали, зняли з нього оцю петлю, та ще й дали розпорядження відзначити широко сильно 60-річчя.

от Максим Тадейович мене викликає, каже — Максимович, всьо! вже всьо, врятували, іще й будем справляти, каже, йому іменини, та такі зробимо! на весь світ! Тільки подумай, шоб ти шось тоже свою частку прийняв. Я кажу — а шо вже зробили? Ми, каже, вже в Чернігові заказали прекрасну кобзу з барельєфом Шевченка! Відремонтували хату, завезли туда, значить, меблів, постіль, подушок до стелі! А він подушки полапав, полапав, каже — нє! я сюди не ляжу ні за що! Куфайку скинув, постелив та коло ліжка ліг на полу.

То я собі думаю — а шо ж я напроти цього можу? Догадуєтесь?

— Написати пісню?

— Да! і створив я оцю ж пісню. І назвав “Молитва до Сонця”.

— Правда?

— Да! Так ось, як вона звучить.

— А він знав, шо ви бачили, шо він молився до Сонця?

— Не знав!

— Це теж вийшло так, як і перший раз, шо ніхто не чув, да?

— Да, і не знав уже навіть на 60-річчі. Тільки значить оголосили — А зараз! А вони взяли, там ше були кобзарі. — А зараз, значить, виступить от учень Єгора Хомича з своєю власною піснею, яку присвятив нашому славному ювіляру!

ГРАЄ, СПІВАЄ.

[01:28:48.00]

“Сонце всесильне, сонце могутнє,

На світі життя ти тримаєш.

Ти зірка, в якій нам всім місце вказало,

Ти землю кругом повертаєш.

Весною ти землю квітками квітчаєш,

Улітку хлібами поля.

А осінь дощами, зимою снігами,

Така уже воля твоя!

У тобі я бачу всю правдоньку щиру,

І ось на колінах стою.

До тебе в благанні я руки здіймаю,

І серцем молитву твою!

Зглянься ти, сонце, се люди послали

Мене і сказали — благай!

Ся просьба мізерна для тебе всевладця,

Сонечко, світла очам моїм дай!”

— Так слухайте, що робилось! як я тільки почав співати, так він, його там Максим Тадейович і ще Лавров за руки тримали, шоб він не кинувся до мене, і шоб не перебив. А тоді, коли я вже закінчив, його одпустили, і він як кинеться! як обхопе мене за ноги! і каже — Билинонько моя дорога! братіку мій рідний! Та як же ж ти догадався? як ти вгадав, значить? Я ж весь вік, каже, молюся отак сонцю, в мене єдина надія була! Но як ти це, каже, взнав? Спасибі тобі! та плаче, та ридає! І всі плачуть. дуже був, значить, такий сильний вплив на людей ця пісня.

— А будь ласка, після війни ви мали карєру, як народний артист. І чи ви працювали і в полі тоді?

[01:32:24.00]

(нема звуку)

[01:33:12.00]

— Три книжечки ше він написав. Три книжечки написав. Музей робив. А шо б я зробив, скажем, у Києві? пішов грати у доміно в парк, де там тисячі пенсіонерів забивають козлів?

— А чи ви хотіли тоді іти на пенсію, чи ви хотіли мабуть грати ще трошки?

— Тут теж, значить, уже не було старого професора, помер. Якби він був, я й досі там співав би! А прийшов молодий. А єсть у нас така приказка — “нова мітла по-новому мете”. Там всіх старих повимітав, набрав значить молодих, і почав, знаєте, шо робити? Ламати голоси їм і перетворювати хор з народного в академічний.

— Знаєте, чи ви знаєте Григорія Ткаченка?

— Дуже добре знаю!

— Но-но, знаєте, я був у нього.

— Старенький вже!

— Дуже старенький! ну так. І він розказував мені щось цікаве про Мовчана. він сказав мені, що Мовчан сказав йому тоді, що раз побили страшно Мовчана, і він був в лікарні. ви знаєте про це? Він сказав, що вони побили Мовчана, бо він співав свою “Думу про Леніна”, але не співав так, як мабуть завжди. Мабуть він був втомлений або щось, знаєте, або хворий. І просто це не було, як завжди, і вони побили його. І мабуть зламали йому ногу теж.

— Ногу поламали?

— Я не пам’ятаю точно, щось страшне, так. А ви не знаєте про те?

— Він мені цього не казав.

— І іще дальше щось подібне до того. Ви сказали трошки перед тим, що перед вашим від’їздом до з’їзду в Києві в 39-м, що ви уже знали про репресії кобзарів. Чи ви пам’ятаєте точно, що ви знали перед від’їздом? чи тільки чули, що щось було? чи ви чули щось специфічне?

— Ну, я вже ж знав, що Хоткевич репресований.

— То це було рік перед тим?

— Так. Дальше, шо 12 кобзарів втекли з капели бандуристів, перейшли до вас на чолі з Китастим, Назаренко значить, от Григорій. Ну, але шо найстрашніше для мене було, то це в сусідньому селі був агроном. І він, значить, собі в вільний час виходив на призьбу і грав. Мені студенти, значить, сказали, що а в Гайщині єсть Іван Романюк. Так тоді, коли мені прийшов отой лист, шо Кутянські повезли його на Київ, то мені дуже хотілося, значить, грати. Я просто ходив як сам не свій. То мене студенти, коло мене студенти липнули отак. — Шо це ви якийсь такий сумний? Я кажу — Так і так! — Боже! а я це на квартирі, і там дядько Романюк.

Я прийшов, дивлюся, зайшов до хати, килим такий, на килимі козак Мамай і кобза. — Добрий день! кажу. Пробачайте, шо я непроханий гость, але мабуть ви догадуєтесь, шо мене до вас привело. — Та догадуюсь, бо ви не перший і не останній. Але він був такої думки, шо крім нього з цим інструментом ніхто не може користуватись. — Ну шо ж, каже, в мене саме робота на городі, і шоб ви не цей, то я можу до суботи віддати вам. Перший раз мене побачив, і дав мені до суботи таке, шо мені і приємно, і неприємно, шо я його обідив. Я приніс, а це було, мабуть, в вівторок. Я до суботи вивчив Кармелюка, вивчив Байду, вивчив “В кінці греблі шумлять верби”, вивчив Морозенка.

Приніс йому. Він — Ну як воно? Кажу — Нічого! — Шо нічого? Кажу — Кілька пісень вивчив. Слухайте, як я йому заспівав! він вирвав в мене зразок. — Нема мені часу тут, каже, з вами возитися! Вирвав з рук, почепив назад на гвіздка і не дав більше. І ось прийшов, понімаєте, той вже час, питаю цього хлопчика, хлоп каже — В його була міліція, його забрали. Його забрали разом з кобзою. І пропав. Пропав. Так шо я знав живий факт.

— Чи можна запитати, будь ласка, чи ви мали студентів? Це після війни тепер я маю на увазі, коли ви виступали, як народний артист. Чи ви мали студентів? чи хтось прийшов до вас і сказав — Будь ласка, я хочу сидіти біля вас і вчитися?

— Не тільки було, а ось документально покажу. Це вже я тут, на пенсії.

— А! це вже тут?

— Це вже тут.

— А тоді в Києві не було?

— В Києві нє.

— А тут і самі дівчата?

— Да!

— Чи можна запитати, будь ласка, чому так мало хлопців у вас тепер хочуть грати на бандурі?

— Скажу. Наприклад, коли мене запросили в училище, значить, в залу привели 100 студентів. Хлопці, ну не голоси, а бугаї. Ніякий не голос, а якийсь рев. Слуху нема. Кажу — йдіть, хлопці, бо нема шо слухати. А з дівчат, 80 цих дівчат було, з 80 дівчат я ледве нашкрябав 4 оце. Нема!

Я над цим теж дуже довго думаю зараз. Наприклад, приїхали ми в Миргород з хором своїм, а в нас було 16 миргородців. Кажуть — Максимович! візьми на ухо нашу миргородську аудиторію. — Харашо! Принімають харашо хор, повна зала, аплодують там. І ось кінець. Попрощалися. Подякували. Розходяться люди. Ну, Максимович, як думаєш? А розходяться, слухайте, ну хоч би хто пікнув! А каже, до 30-го року в нас у Миргороді було 7 хорів! крім церковного. Це ще не все! кожна вулиця мала свій хор, кожний куток мав свій хор. А ось зараз бачиш. Колись було ми виступаєм, так находилися такі, шо під час концерту встигали запам’ятати пісню. Виходили й вже співали. “На городі верба рясна, гей! на городі верба рясна! там стояла дівка красна!” І пішло, і пішло. А це так тільки собаки виють. У ту вулицю потягнулися, туди, туди, і все.

Каже — А чим це пояснити? Кажу — чорть його знає! Як же ж раньше Миргород співав до колективізації. Так шо я, я завжди, на кожне питання собі знаходжу відповідь. Наприклад, проходить рік, рік. Ну, от цього літа отака вродила пшениця, отаке саме жить, значить! сильно врожай є! На другий рік та ж сама земля, і так само угноєна, а врожаю нема. І дощі були. І між людьми бувають такі роки врожайні на спів. Мають люди слух. Мають голоса прекрасні. А от зараз така доба пішла, шо оце так.

— А ви думаєте, що зміна це була колективізація? до колективізації було то інше.

 

— Значить, коли він починав, то завжди він робив вступ. Кажу — Григор Хомич! А нашо ви це робите? як це називається? Каже — а це в нас по-кобзарському називається заплачка. Шо це за заплачка? Значить, робить акорд

ГРАЄ, СПІВАЄ.

[00:00:35.00]

“Гей! геей! геееей! геееееей! гей! гей! Геееей! геееей! геееей!”

— Григор Хомич, а нашо ці заплачки? — О! каже, тобі добре, Максимович, твоя кар’єра починалася з сцен оперних театрів, а ми з базару! А ми, каже, наша кар’єра починалася з базарів. Так от, каже, я сідаю на базарі, мені треба було цею заплачкою показати, шо я є! людям. Це перше. А друге, каже, а я на цій заплачці перевіряю, а як звучить мій голос. Ви бачите, яка школа. Ну, й даю довгу заплачку, в залежності від голосу.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

[00:01:45.00]

“Ой, у святую неділеньку та рано пораненьку,

Ой! то ж там не сизії орли заклекотали!

Як ті біднії та нещасні невольники

У турецькій неволі заплакали.

На коліна упадали, вгору руки підіймали!

Кайданами забряжчали,

Господа милосердного прохали та благали … ”

— Отак співав Мовчан “Невольницький плач”.

[00:04:20.00]

— А можна запитати, будь ласка.

— Слухаю.

— 40-50 років тому кобзарі Перепелюк, Мовчан, Адамцевич, Носач, Ільченко й інші, вони мали в репертуарі пісні про Сталіна, пісні про Леніна, дума про Леніна, пісні про комсомол, пісні про партію, про генералів, про всіх і все. Ви знаєте, тоді, місяць, два місяці тому не було навіть одної такої пісні. Їх уже не існує в репертуарі кобзарів. А я хотів би запитати, що ви думаєте про це взагалі?

— Я мушу сказати вам, значить, я був в комсомолі. Ми так любили леніна. Ми так любили партію. Ми так гордилися радянською владою. Ми були переконані, шо ось-ось, не сьогодні — завтра, не завтра — післязавтра буде всесвітня революція. І всі люди, значить, зроблять із себе радянську владу. Це ж найкраща робітнича держава! Пройшли роки — нема. Дальше ще гірше ж. Чуємо, гей! гей! шо ж робиться! шо в нас є табори! Ми першість тримаємо по таборах. Ну, що мене, значить, особливо, в мене теж єсть багато про Леніна, народних, от.

Коли ми приїхали в Свердловськ, до нас кинулися люди і почали показувати, знаєте шо? Отой будинок, шо він був тоді в 62-му році, де за наказом Леніна розстріляна вся царська сім’я разом з прислугою. З дітьми! Прислугу звільняли, але вони не захотіли лишитися живими, кажуть — стріляйте й нас! Але то було шось жахливо, 400 чоловік! Вони їхали десь у Китай. Вже цар зрікся. Подзвонили Леніну, Ленін — Всєх! всєх розстрєлять! росстрєлять! всєх росстрєлять! всєх росстрєлять!

Мене це так поразило! А цар же ж тобі в Шушенському робив шо? курорт! Ше й весілля робив там із Крупською. Він же ж там жив, і мисливством занімався. Ну, як в нього рот відкрився? Ну, за шо ж розстрілять? Їхали собі, хай були б собі їхали. Не хотіли тут лишатися. І цар зрікся, він же ж не йшов у боротьбу. Беззахисних, беззбройних наказав всіх розстрілять! Там кров текла рікою. І мені зараз язик не складається співати ті пісні.

— Так люди вірили?

— Так.

— Вірили тоді, а до котрого часу?

— Ну, шо Ленін все-таки зробив доброго, от, якби так лишилося, особливо маю на село. Значить, спочатку ж вони не колгоспи, а СОЗи, тобто, спільна обробка землі. Це було так правдиво! це було так справедливо! це так було чесно!

Шо от, наприклад, в нас з мамою було 2 гектари землі. Значить, ми сіяли так, півгектара пшенички, півгектара жита, півгектара кукурузки, а ше лишалось півгектара там гречечки, проса, отаке називається приватне. І от ми перші вступали в комсомол! перші вступали в СОЗ! Нам дали кращу землю. Як моя мама раділа, вона на коліна падала, вона молилась, як до ікони, до цього Леніна.

В неї було так — приходить весна, так всі господарі першими собі орють, сіють. А мамі вже, коли з носа спаде. Значить, пізно посіяли. Дальше — як орали? Отак туди — сюди — туди, бур’ян лишився. А це, значить так. Я їздовий, я на конюшні. Мама в городній бригаді.

Значить, прийшли жнива. Збирається комісія. Збирають, там беруть урожай, там, там, там. І встановлюють, шо сьогодні врожай цього літа 24 копи на гектар. Привозять нам у двір 12 кіп пшениці, півгектара, 12 кіп жита. І так само кукурудзи, і вже нижче, нижче, нижче. Ми такого ніколи не мали! Я як почав молотити, то гора зерна! як золото! Оце так було, поки не почалася була суцільна колективізація. І все.

Все відібрали. Оголосили землю державною. Дальше забрали в людей і коней, і корови, і плуги, й вози, все це. Значить зробили з людей рабів. І 250 — 300 грам на трудодень, 16 годин працює жінка, одержує у кращому виді 300 грам. От. Ну, і все полетіло. Ленін так і лишився в серцях. Почали шкодувати, шо от шкода, шо вмер. Якби був, то може б і добре було. Отака ситуація зробилася.

— Заспіваєте якусь про Леніна? хоч щоб знати просто, які були. Шо ви написали.

— Нє, це не я, це Мовчанова.

— Це “Дума про Леніна” Мовчана, так? Але мабуть ви маєте свою пісню?

— Своя в мене є колискова. Мене носили на вилах за те, шо я в колискову пісню втиснув леніна. Так на кожних лекціях, з ким я їхав з лектором, каже — це рідкісно! І причому так, значить, уміло, так правдиво, так. То, якшо думу співати. Цей, що писав, сказав, що найбільш оригінально, найбільш правдиво це в Перепелюка! Тому шо, скажімо, в Мовчана баритон, а я трошки по-іншому, от. Зараз почуєте.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

[00:14:35.00]

“Була зима з вітрюгою, а другая лютая.

Настраждалися солдати за лісом у лузі, гей! гей!

Куди не глянь, біле поле людським трупом вкрите,

А по селах плачуть діти, там голодні діти, гей! гей!

Царі, купці і генерали війну вихваляють,

І на полях скривавлених банкети справляють, гей! гей!

Та ось над окопами здійнявся сокіл,

Прилетів сокіл, прилетів ясний, над окопами літає,

До солдатів, до товаришів словами промовляє, гей! гей!

А чи не годі вам, солдати, в окопах согнивати?

Бо вже час настав, солдати, свою волю здобувати.

І раптом його не стало, упав сокіл, знемігся, він перекрутився.

Його іменем великим світ весь обновився.

Хто ж той сокіл, товариші! куди линув, де він?

То ж не сокіл, то наш любий Володимир Ленін!”

— Це Мовчана?

— Мовчана!

— Я хотів би попросити,  ви пам’ятаєте пісню, котру ви співали тоді, в 39-му?

ГРАЄ, СПІВАЄ.

[00:17:42.00]

“Ой, у полі билиночка хилитається,

Ой, а в шиночку вдовин син напивається.

 

Ой, умру ж я, моя мати, ой, умру, ой, умру!

Ой, зроби ж мені, моя мати, з кедроньки труну! з кедроньки труну!

 

Нехай мене не ховають ні попи, ні дяки!

Ой! нехай мене заховають запорозькі, ой! козаки.

 

Бо ті попи, бо ті дяки за гроші поб’ються,

Ой! запорожці славні хлопці горілки поп’ються!

 

Ой, у полі билинонька! ”

— Це козацька?

— Нє, просто народна пісня.

— А що ви виконуєте тепер? Ви сказали мені трошки раніше, що вчора виступали в школі тут, так? чи цей репертуар?

— Ось, що я вчора виконував.

— Чи можна прочитати просто?

— Так.

— “Слава кобзареві”, “Дума про волю”, “Бандуристе, орле сизий!”, “Думи мої, думи!”, “Не женися на багатій”.

— Це на слова Шевченка.

— “Зажурилась Україна”, “Ой, піду ж бо я”, “Довго-довго”, “То дай їм того зілля”, “Чорноморець”, “Колискова”, “Сирітка”, “В світ літала ластівка”. Чи можна попросити щось звідти?

— А потім я ше, як я ше зустрічався з дітьми, то ше ось які я їм за назвою — Де беруться пісні? В Гусятині це мені хлопчики задали запитання — ой, скажіть, будь ласка, де беруться пісні? Я відповів. Другий осьо — скажіть, а скільки їх може бути на Україні? Я це теж знаю, 300 тисяч записаних. А один хлопчик ше не встиг ковтнути, та каже — а нашо це взагалі співать? Я кажу — а нашо ти їсиш? Каже — бо хочу. Так і люди співають тоді, коли хочуть. Отакий вступ. Але я вчепився за це і зробив собі таку програму “Де беруться пісні”.

Попутньо ше й дорослі дають — чому одні пісні живуть віками, 200 — 300 років, а другі тільки літом появляться, до осені вже нема? Значить я відповідаю — живуть, от наприклад ця дума “Невольницький плач”, їй 300 років налічують учені. А чому вона живе? Тому що вона пережита, виплакана, вигорьована, сльозами вмита. Такі пісні живуть. Якщо пісня складена штучно, шаріковою ручкою, не буде.

Значить, навожу кілька прикладів наших поетів. задаю запитання — а назовіть поетів, шоб їхні вірші стали піснями. Я першого Шевченка. Весь Кобзар народна пісня! А єсть такі, шо навіть по 10, по 12 мелодій народних на той самий вірш. “Тече вода в синє море, витіка, шукає козак своєї долі, а її нема”. Ну, з російських там Пушкіна, Лермонтова, Тютчева і так дальше. Нашого Руданського теж багато народні пісні поставали. А мене ловлять за язика — назвіть наших, радянських. Я кажу “Рідна мати моя, ти ночей не доспала” стала вже народною піснею. Я був аж на Сахаліні, а там співають на Сахаліні, і ніхто не знає, і не шукають автора.

Але є такі пісні вже сучасні, в яких єсть по кілька клякс, так скажем. Наприклад, де на порозі була ця пісня до народної. Уже після першої чарочки в гостях зразу уже начинають “Ясени”. Коли я виступаю от на Полтавщині в селі Манилівці, а там якраз улиця отак вниз йде до річки Псьол. І навіть вулиця називається Лелеча, бо на кожній хаті по двоє і по троє гнізд.

До мене підходе одна бабуня та каже — Слухай, синок! ти тільки шо проспівав, шо за селом закричали лелеки. А вона в мене, каже, 40 років живе на хаті, я не чула ні разу, шоб вона хоч пікнула. Вона, каже, тільки торохтить. Чого поет написав, шо закричали лелеки? Я тоді завжди от собі сам думаю — може він ішов через греблю, за греблею лужок там. Лужок. Там гуси, качки. І лелеки ходили, і інші, і ворони. Все кричало, гомоніло, і він собі подумав, шо то лелеки так кричать.

— Може просто йому прийшло в голову.

— А йому треба було, шоб зійшлося “далеко-далеко”. Крім того вони, багато наших поетів такі, шо вже вистрибнуть до слави, і вже не сходяться слова. Другий поет от “Черемшина”. Теж хороша лірична пісня. Там, значить, є такі слова — “Знов зозулі чути голос в лісі, ластівки звили гніздечко в стрісі”. Хто коли бачив, шоб ластівка в стріху лізла? це ж горобці лізуть! Значить шо, не знає природи тої. Дальше — “А вівчар жене отару плаєм, тьохнув пісню соловей за гаєм!” А до мене кажуть — де? у кукурузі? чому за гаєм? Клякса!

А Шевченко на цю тему теж пише — “Світає, край неба палає, соловейко в темнім гаї сонце зустрічає”. І попробуй заперечити. І дуже він знав його життя, соловейки ніколи не вилітають на високе дерево, а тільки в таких, значить, гущавинах там гніздяться, там тьохкають, там співають.

Так шо, розумієте, тут і відповідь — треба, шоб пісня була виплакана. Ну, я там, я собі склав таку програму і оце її пропускав через спілку письменників. Аж тоді покійний Олійник Степан Іванович, так йому доручили мені дати відповідь. Так він мені, знаєте, чим відповів? Шевченком! Сказав — “Бандуристе, орле сизий! добре тобі, брате, маєш крила, маєш силу, є куди літати!” Ото ж лети, каже, Україною, і співай людям, отак розказуй, як оце ти нам зараз розказав.

Ну, ше є такий афоризм, шо, якшо народна пісня, то це шо? душа народу. Якшо вона народна. Яка б це не була, чи грузинська, українська, російська, білоруська. Це є душа народна. От я кажу, шо зараз я вам покажу, а як ця пісня виходила з душі. І наспівую фрагменти. От, наприклад, я завжди наспівую, даю оцю думу, “Невільницький плач”, і кажу, шо тут не треба пояснювати. Живе там шо. Бачте, як невольники плакали, ридали? Вона стала, значить, як флагман в кожного кобзаря. Це не кобзар, якшо не знає думи “Невольницький плач”.

А мені в інституті показали там на фонограф записано Леся Українка “Ой, піду ж бо я” ото. Співає якась жінка.

“Ой, піду ж бо я та в вишневий садочок! ой, піду ж бо я!

Ой, зірву ж бо я горіховий листочок, ой, зірву ж бо я!

Ой, спишу ж бо я та всю досадоньку свою! ой, спишу ж бо я!

Перша досада залишилась сирота, перша досада!

Друга досада, що маленька дитина, друга досада!

Третя досада, що невірна дружина, третя досада!”

Ну, а там ше четверта, шо погана свекруха і свекор. Я дальше не йду, і кажу — чого пісня жива? тому що й сьогодні ми знайдемо скільки хочете жінок з цими трьома досадами. Сироти є? є! маленька дитинка є? є! Поганий чоловік п’яниця б’ється є? є! Жінка заспіває, бо баче і свою долю у цій пісні.

Ну, а ото, шо зупинилися ше — то дай того зілля! Часто чоловіки, це жіноча, про жіночу долю. А чоловіки кажуть — шо це ви про жінок, про жінок? в вас там якийсь блат з жінками є, заспівайте ото там, як  з наших душ повиходили пісні. Ну, я їм наспівав, значить, “Їде козак” –

“Ступай-ступай, сивий коню! з гори крем’яної

Аж до теї дівчиноньки, що чорнії брови!”

А тоді питаю –

” Як не хочеш, моя мила, дружиною бути,

То дай мені таке зілля, шоб тебе забути.

Оооой!, шоб тебе забути!”

Якась жінка репліку кидає з залу — Ага! побалакай! зараз чоловіки не те зілля пють. Я роблю вид, шо я не знаю, яке зілля зараз чоловіки п’ють, а я кажу, шо бачите, готовий заснути, аби з нею, да.

Ну, потім там ше “Довго-довго”. Значить, чумак їде в Крим по сіль, прощається з дівчиною, от. А вона йому каже —

“Чи я ж тобі й не казала, я стояла під світлицею,

Не їдь та не їдь та у Крим по сіль! бо застанеш молодицею!”

І він відповідає –

“Люблю тебе дівчиною, люблю тебе молодицею,

Довго-довго та буду ждати, поки станеш удовицею!”

А теж одна жінка каже — а як той дід буде жити 100 літ? то шо він буде чекати її? І значить мені перегуки так ідуть під час виступу, якщо з дорослими. Ну, діти такі ше не дуже активні, але єсть і такі, шо. Оце ж діти якраз загадували, скільки є пісень? а як створюються пісні? а чому одні живуть довго? це дитячі питання. Хоча не дуже старі такі, 6-ті, 7-мі класи.

— А як ви думаєте, скільки ви знаєте пісень?

— Та десь біля тисячі.

— А скільки козацьких, як ви думаєте? так приблизно.

— Козацьких мабуть може з пару десятків.

— А можете якусь?

— Ось козацьку зараз. Я її дуже люблю.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

“Ой, запив козак, запив!

Ой, та запив, загулявся!

А його кінь вороний

Та й на стайні застоявся!

Ой, порадь мені, коню,

Де ж ми будем ніч ночувати?

Де ж ми будем ніч ночувати?

Хто ж нам буде постіль слати?

Переночуєм нічку в чистім степу при дорозі.

Та в степу при дорозі та й на лютому морозі!”

— Ця пісня належить, знаєте, до якого часу? Коли була зруйнована вже Січ і козаки, значить, розбіглися, хто куди. Вже не було де і переночувати. От він коня питає, де ж ми будем при дорозі десь на лютому морозі.

— А як називається пісня?

— “Ой, запив козак”. Так шо і козацькі є. Чумацьких знаю багато. Ну, найбільше ліричних. Побутових.

— А звідки ви знаєте цю козацьку пісню? чи пам’ятаєте, де?

— Пам’ятаю дуже добре, коли я ще був бібліотекарем, там була дружина одного лектора, Ольга Володимирівна, колишня гімназистка. Вона дуже гарно грала на фортепіано. Ну, коли вона почула, шо є така, запросила до себе. Я їй наспівав, і вона раптом, значить, сама заспівала цю “Ой, запив козак”. І в супроводі фортепіано. Я її зразу схопив і ввів в свій штат (сміється).

Ну, багато в мене ше такі, от наприклад, ше я був отам в наймах, в пастушках, з ліса гонив корови. Хлопці сказали — давай цею вулицею поженемо! там коло ставка. Якраз корови нап’ються. Я ше сюди не ганяв.

Коли до першої хати праворуч, старенька глиняна хата, вже по вікнах, вікна вже над самою землею влізли, але хатка чепурненька. Гарно вибілена, біленька. Обшита соломою. Прізьби, значить, жовтенькою глиницею обведені. А вікна ті всякими фарбочками, як дівочі очі.

І от на призьбі сидить дівчина, співає пісню, і разом плаче. Мене це так вразило! шо я забув за свої корови, сів у кущі бузини і слухав, значить, цю пісню. Зразу вона до мене приліпилась, прижилася, як паростками. Йду й співаю. Як ми кохались. Ось яка.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

“Як ми колись кохались, то був щасливий час,

Там квіти посміхались, і сонце гріло нас.

А соловейко тьохкав, а соловейко тьохкав,

А соловейко тьохкав, все тьох! тьох! тьох!

Ти чогось розгнівався та й пішов в чужий край.

Люди насміхалися, я все ховалась в гай.

А соловейко тьохкав, а соловейко тьохкав,

А соловейко тьохкав, все тьох! тьох! тьох!

Пройшло багато років, а я все тебе жду,

Знов квіти розцвілися у нашому саду.

А соловейко тьохкав, а соловейко тьохкав,

А соловейко тьохкав, все тьох! тьох! тьох! тьох!”

— Така дівоча, дівоча пісня.

— На з’їзді було два лірники?

— Да.

— 39-й?

— 39-й, значить, Гребінь і Додатко. Я з ними теж мав угоду. Вони знали більше вдвічі від кобзарів. В них були такі древні канти, псалми. Псалми. Ну, і що мені найбільше до душі припало, це “Сирітка”. То оце, то я зразу, значить, в них вивчив. Ось як вона звучить, “Сирітка”.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

“Дивная година на світі настала,

Не одна сирітка од матінки стала.

Загуділи гори, забриніли ріки,

Та померла мати, зосталися діти.

Отець жону знайде, буде в парі жити,

Нещасні сироти по світу блудити.

Та пішла сирітка по світу блукати,

Своєї матінки рідної шукати”.

— Ця пісня цікава тим, шо в неї дві мелодії. Ось друга мелодія.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

“Її зустрічають, та й стали питати,

Куди йдеш, сирітко, матінки шукати?

Повернись, сирітко, бо далеко зайдеш,

Своєї матінки повіки не знайдеш.

Бо лежить вона на високій горі,

Спочиває вона у дубовім домі!

Та пішла сирітка на той гріб плакати,

К її обізвалась її рідна мати.

Ой, хто ж бо то плаче на моєму гробі?

Ой, то ж я, матінко, візьми мене к собі.

Ой, як тяжко — важко сонце з неба зняти,

А іще тяжче й важче тебе к собі взяти.

Бо немає тут ні їсти, ні пити,

А колись замовлено в сирій землі гнити.

Дивная година на світі настала,

Не одна сирітка од матінки стала”.

— Така сирітка. Ви звернули увагу, який образ, бо як тяжко сонце з неба зняти, а ще важче до себе узяти. Ну, і що ще?

— Про лірників я хочу розпитати.

— Ото ж я ж про лірників. Значить, вони розповіли про своє життя лірницьке. Значить, три епізоди розказали. Зійшлись вони, каже, на Сорочинський ярмарок, на Гоголівський. Кожен мав своє місце, займав. А прийшов, каже, новий з добрячим голосом, а до його люди не йдуть, нічого не дають.

— До нового не дають?

— До нового. А шо робити? Він же ж, додому хоч не повертайся. Це його заробіток. Так він, тут вони підкреслюють, які вони були винахідливі. Довго не думаю, каже, причому вони ворогували з кобзарями. Одні одних ненавиділи. От наприклад, коли Мовчан говорив, він казав, на ліру казав не ліра, а олійниця. Каже — Закручує свою олійницю. Значить, вроді як наче олію душити. Закручує свою олійницю.

І каже, взяв цей руку під щоку і каже, затягне — оооох! недалеко,не далекооооо! та все жілібніше — ох, недалекооооо! недалеко! недалеко! ох, то й недалеко! І вже так, шо й не треба нічого більше, вже 5, вже і 10 хвилин.

А баби, значить, які ходять по церквах — слухайте, люди добрі! то оці старці, вони ж ходять по всяких Лаврах, і в Почаєві мабуть були, і це, і в Київських Лаврах. А може це вже кінець світа недалеко. Ідем, каже, дамо, нашо нам ці гроші? Вони, каже, як святі ходять, все знають. І вже дають йому, дають. А він ше — недалеко, недалеко! (сміється).

Так коли найшлася молодичка одна — Коли ж ви вже скажете, шо ж воно недалеко? — А ти шо ж хочеш знать? — Та не тільки я, люди вже вас обступили. — Дай ушко, я тобі скажу. Скажи людям, шо ніс відро там. А вона його кулаком гуп! у плече. А він — А шо я збрехав? ніс відро недалеко.

Другий випадок. Посеред ярмарку кажуть — божітєсь! осьо бариня йде! бариня! бариня! От, коли йде бариня, шлейф чорний такий двоє діток несуть за нею. Вона прийшла до цього лірника, кинула, значить, якусь монєтку — Спой, старєц, на копійку грустну і на копійку веселу. А в нього більма закрутились, баче, шо це ж насмішка. він сразу знайшов відповідь. Затягує — Ой, пані моооооя! ой, пані моооооя! Це ж наче на копійку грустную. — Ой, пані моя! ой, пані моя! набожна! Ой, пані моя набожна. А тоді переключається на мажор — Ой! ой! я б з тобою переспав, коли б було можна! (сміються). А то хлопці — шеее! А пані за ці шлейфи свої, та тікать! Хотіла його на сміх узяти (сміється).

Третій випадок. Вже десь там, значить, на ставку, от. Це вже Мовчан мені розказав. Сидить, значить, під вербою, крутить свою цю, значить, олійницю, крутить. І так — “Оооой! житіє моє всєгда горькоє! прожив я свій вік, як не чоловік. Як сосна в піску, так серце в тоску!” Шось там таке, дальше я вже забув. Коли чує брязь! впали гроші. Помоліться, дідусю, за мого сина Івана, шо втопився саме на Першу Пречисту. — “Царствіє небесне! за сина Івана! вєчная пам’ять! Вєчная пам’ять! Царствіє небесне!” А поводир сидить же ж, куняє на сонці. Торкає — Де? каже — Вже пішла. — Далеко? — Не видно. Той — чорт його бери! хай не лазить, де глибоко! Помолився.

Отакі вони були хлопці. Так я не знаю, чому їх не підтримували, от. Понімаєте. Зараз оцей Нечепа, но це вже артисти, понятно. А таких бродячих лірників, як колись були, нема.

— Немає взагалі?

— Взагалі. Тому шо їх не підтримали. Їх взяли на сміх — А! лірник! то це шось таке, знаєте, вроді низьке таке. Так шо цей. А шкода!

— А як же! це була народна музика, яка існувала у вас кількасот років. Я думаю, що втомлені трошки уже.

— Бо, наприклад,  приходить мені, скажем, зі Львова або з Камінь-Подільська, шо треба зробить, от. Бо у цих по народній творчості.

Іван Михайлович Скляр. Так це ні один композитор таку фарбу не міг використати, як бандура. Тому шо під час симфонії такі ж ідуть варіації. От перестроювати, то хто ж буде чекати, щоб вони перестроювали. Так він сидів — сидів. Оце бачите — рамка. так він у цю рамку, її зробив пусту, створив, і туда, значить, уклав такі механізми, шо дає усі 12 тональностей. Поки конферансьє об’являє номер, а хлопці вже знають, в якій тональності, всьо. Так він продовжив вік бандурі на безкінечний час. Скільки будуть жити люди, стільки бандура. Уже композитори пишуть.

— Ця бандура теж така?

— Нє! а він мені зробив тоді, коли ше того винахода не знайшов. Він над ним тільки ше працював. От. то його прозвали, значить, український Страдиварі. Що він ще зробив. Ви ж дивіться, колись у старих кобзарів була тверда віра така, шо кобза мусить бути довбана, вербова, з жовтої верби.

А він все це діло зігнорував, викинув, і дивіться, шо зробив. Значить, робить раму, раму. Сюди бере резонуючу ялину. Причому він мені показав, шо він, скажімо, на цю деку різав пів ялини, колоди. Вибирав, ви отут лінії бачите? То він вибирав такі, шоб ці  лінії в ялини були приблизно одна від одної на однаковій віддалі. Якщо тільки траплялося, скажімо, на отакій ширині, він оце викидав. Чому? тому що це означало, шо те літо було дощове, і оця сама частинка, яка не викривлена, вона ковтала звук. він викидав. Значить, а сюди, дивіться, звичайну фанеру, і все. А звук, звук же ж непоганий.

— Ну, дуже добрий!

— Так шо він і тут поламав ті традиції.

— А де він жив?

— В Миргороді, миргородський.

— А ті лірники, не пам’ятаєте, де жили?

— Точно не знаю, но знаю, шо на Чернігівщині. Це твоя телеграма?

— Так!

— Бач як, шо тут міг я поняти. Подивися, як підписано.

— Біла, Біла Нол (сміється). Ну, нічого.