Пасічник Наталя Андріївна, 1909 р. н.

— А яка війна?
Н.А.: А оця ж, шо то була.
— З німцями, так? А куди він пішов заробляти?
Н.А.: Та десь, я вже й не скажу, де він там на степах був.
— Чуєте, а скільки в батька землі було?
Н.А.: Так небагацько землі. раньше ж вони отам давали десятинами, то 2 десятини, отако.
— А чи ваше село мало такі кутки, що по-різному називалися?
Н.А.: Ні! Дубно було, і все. Воно було маленьке, невелике, коло води.
— А річка як називалась?
Н.А.: Річка, ну вода. Та забула ж, як вона називалась.
Жінка: Оріховка.
Н.А.: А! да-да-да! отак!
— А чи дід і баба жили з вами? Як би батьковий батько.
Н.А.: Я вам не скажу. Їх не було вже, як ми були малі. Якийсь був дід Філат такий, був, то це тільки я знаю. А більш я не знаю.
— Чуєте, а хто керував у сім’ї? батько чи мати?
Н.А.: І батько, й мати.
— Разом. А хто гроші тримав?
Н.А.: У нас не тримали грошей. Вони так ото заробляли їх, і не складали, гроші тратили.
— Чуєте, а куди на базар ходили?
Н.А.: На базар ходили ми далеко. Там Прохорівка є, знаєте. Ото в Прохорівку ми і лісом. Як була неділя, то я біжу сама, і не боюсь нічого. Ото бігала туда продавать. Корова була, то продавала й масло. То там курку коли. Ото таке. Коли полотно там продавали.
— А як продасте курку чи молоко, то що купували за ті гроші?
Н.А.: Ну, те, шо нада.
— Чи ви самі вибирали, чи вам батько купував на базарі?
Н.А.: На базарі ніхто.
— То ви як продасте масло, то не купували за ті гроші нічого?
Н.А.: Не купувала! я додому гроші несла.
— Додому. А чому? не хотіли купувати, чи мати так сказала, що треба додому?
Н.А.: Нам треба на росход дома. То продналог платили, строго в нас було дуже. То ото таке.
— А чи ви мали такий сад фруктовий? садок чи мали?
Н.А.: Нє! там була в нас вишня, яблунька. Ото таке.
— Чуєте, а до колективізації до яких належали ваші батьки? середняки? бідняки? куркулі?
Н.А.: Вони померли.
— А були вони багаті?
Н.А.: Нє, нє! Мій батько ходив зароблять на степи.
— А до кого він ходив?
Н.А.: Робив там у степах хати, ото таке. А мати сама була дома.
— А чи він ішов весною, а приходив осінню? чи на скільки часу?
Н.А.: Шо зробить там, і йде додому на время. А тре було там строїть і сараї, тощо, то він ходив.
— Чи він печі робив?
Н.А.: Нє, він не робив печі.
— Чуєте, а чи в вас були такі пани, чи господарі? на кого ви робили?
Н.А.: Ну, була ж та, як воно зветься?
— Економія?
Н.А.: Та ні! економія, то це були там економії. А в нас не було.
— А де була економія?
Н.А.: Там, де він робив ото у степах. А в нас так була сільрада, клуб. Ото таке.
— А до колгоспів то сільська рада була в селі? правда?
Н.А.: Була, була.
— А хто як би керував в селі? Хтось приїжджав і керував? Чи сільські керували?
Н.А.: Сільські! Вибирали сільських, і вони керували.
— Добре. А скільки вам років було, коли ви в господарстві починали працювати?
Н.А.: Я працювала з 10 років. Бо в нас ото землі давали, та далеко страшно! так я була, ото ж мати дома з тими дітьми, а я було, коняка в нас була, так я було, як місяць сходить, і то я їду на поле. Сама їду. На полі я там коняку погодую, а як вже світає, то я їду додому. Приїду додому, то вже коняка оддихає, а я тоже. Ото так.
— А що ви вночі робили на полі?
Н.А.: Лежала, оддихала ж тоже.
— Вночі на поле їхать оддихать?
Н.А.: На полі я ж поки накладу, сюди-туди.
— А! снопи!
Н.А.: Я ж сама. Я ж поки накладу снопи, тошо. Коняка поїсть, а тоді збираюсь додому їхать.
— Чуєте, а як прийшли колгоспи, то ваші батьки зразу пішли в колгосп?
Жінка: Уже батьків не було в неї.
Н.А.: І мати вмерла, і батько. А я осталася, уже ж замужом я була уже.
— А батько що, хворий був та помер? чи як?
Н.А.: Він тифом захворів.
— Тифом. А в якому це році було, що він помер?
Н.А.: Оце я не скажу.
— Але до війни, чи після?
Н.А.: Він у войну був ще. Був. Лишивсь сам, бо матері не було дома, мати поїхала до дочки, бо далеко. То батько сам був, так і сидів дома.
— Чуєте, а ви сказали, що ваш брат ходив на степ заробляв, так?
Н.А.: Та то він ше рано-рано-рано!
— До колгоспів?
Н.А.: То ще було до колгоспів.
— А сестри що робили? чи вони ходили часом десь на заробітки?
Н.А.: Сестра була одна, то вона виросла та поїхала в Київ, а там у Києві жила. Училася.
— А на кого вона вчилася?
Н.А.: Не знаю, вона робила там майстром якимсь. То вона приїхала, а там собі найшла того, хазяїна, пристав до неї. А тоді приїхали додому. То вони приїхали робить ці, як воно? в Харкові ото.
Жінка: А! це баба Дуся? Що чоловік єврей? Дід Леонід.
— Чуєте, а як він приїхав до батьків, то батьки не були проти, тому що він єврей?
Н.А.: Нє! нє! Вона й не була там, вони поїхали зразу туди. Туди поїхали, там жили, в Харкові. Вони жили харашо.
— А вони мали весілля? чи вони в Києві собі поженились?
Н.А.: Вони в Києві.
— Це означає, не було в селі їхнього весілля?
Н.А.: Нє. Не було ніякого.
— А як почалися колгоспи, то хто був, хто керував тоді? Хто був головою колгоспу?
Н.А.: А я не знаю це за це, хто головував. Це хай оно розказують.
— Добре. Чуєте, а як ви співали дівками ще там на кутку, то як у вас називали голоси? Тобто, яка дівчина яким голосом співає, як це називалося?
Н.А.: Ну, так співали, хто як голосить. Хто так громко, хто як. Ну, голосили дуже харашо.
— А чи було, шо казали — тягне горяка?
Н.А.: Шо це таке?
— Ну, підтягує так.
Н.А.: А! витягали.
— Витягали казали?
Н.А.: Да, да! Але були й такі, хто тягнув це. Це й я була така.
— А чи ви ходили на досвітки, як дівували?
Н.А.: Нє.
— А на вечорниці?
Н.А.: Ні, не ходила.
— А чому не ходили? Дівчата не збиралися разом?
Н.А.: В нас не збиралися раньше. У нас хата була, хатинка була, то так ото в хатинці погуляєм, та й усе.
— Дівчата чи хлопці?
Н.А.: Та, одна дівчина там була сусідка, і друга сусідка.
— Чи ви пряли разом?
Н.А.: Та то так ввечері там збирались. А пряла я дома сама. Ми тоді пряли, здорово пряли.
— А чи ви знали, що інші дівчата там разом прядуть, збираються, вечоркують?
Н.А.: Та, так мало нас тоді було. Якісь переходи були, та ніхто ніде не гуляв.
— Чуєте, а як ви були така дівка тоді і ходили на весілля, то яка музика була на весіллі?
Н.А.: Та я музики не знаю.
— Було, на скрипку щоб грали?
Н.А.: Скрипка, гармонія і бубон. Утрьох.
— А чи був, ваш сусід може грав на скрипці? Чи брати не грали?
Н.А.: Нє.
— А чи був в вас в селі шинок?
Н.А.: А! шинок! Ну, в нас такого в школі.
Чоловік: Шинок це як лавочка, чи магазин.
— А! лавка була в нас! лавка.
Н.А.: А хто продавав у ній? українці чи євреї?
— Нє! наші продавали!
Чоловік: Євреї!
Н.А.: А! це євреї продавали ще, як я була малою. Може, год 10 було. То тоді правда була лавка, лавка вона зветься. А євреї торгували там рибою і тощо.
— Крам продавали?
Н.А.: Ні! не було тоді краму там.
— Чуєте, а чи ви пам’ятаєте, щоб старці ходили до хати?
Н.А.: Ходили.
— Чи це були чоловіки? чи жінки?
Н.А.: І жінки були, і чоловіки були.
— А що вони співали?
Н.А.: Це вже я не знаю.
— Про що вони співали? не пам’ятаєте?
Н.А.: Не пам’ятаю.
— А чи вони співали, чи тільки?
Н.А.: Це в нас тільки звались той, Тарас Шевченко, то ото вони співали того Тараса все. Ото такі сиділи на валу, на могилках, і ото співають. То все Тараса, там Божа така. То це я замітила.
— Чи вони грали на чомусь?
Н.А.: На бандурі. Якась така, як скрипка.
— Чи означає така?
Н.А.: Еге, таке!
— Це ліра така. Так вони грали, правда? Як скрипка.
Н.А.: Як скрипка. Бандура, це так співали вони. Було так, як ото старці кажуть співали там всяке отак, то це цього я не замічу, а вони такої співали. Або на бандурі. Балакали.
— А на кобзу не балакали, як грали?
Н.А.: Балакають і на кобзу.
— А чи він був сліпий, чи ні? У вас був дід, котрий грав на кобзу, ви сказали. Ви кажете, що ходив по селу, котрий на кобзу грав?
Н.А.: Було, сідають на могилках і грають. І деякі ходили. Із хлопцем, ото хлопець водить, один сліпий був. Хлопець водить ото, а вони грають. А хіба ж воно замітиш, шо вони грали.
— Чуєте, а на чому вони грали?
Н.А.: Отаке ж, як і це.
— Так держить, чи так?
Н.А.: І так, і так і держить. І так, і так.
— А чи в вашому селі був такий старець, котрий жив?
Н.А.: Ні, не було в нас. Приходили звідкись.
— А як ви були на базарі, то чи вони грали там?
Н.А.: На базар це далеко, то я не слухала там музики. Як мені ж туди іти треба було далеко.
— А про що вони співали, ці, котрі тут в селі грали на кобзі?
Н.А.: Хіба його замітиш те.
— Чи вони такі божественні? чи церковні? чи такі веселі?
Н.А.: Та якісь веселі.
— А щось про козаків? чи вони співали про козаків?
Н.А.: А співали, да.
Чоловік: У нас село козацьке.
— Бабо, а як ви були ще такою дівкою, то чи ви співали весною такі, після Великодня, веснянки? Такі, щоб дівчата бралися за руку там?
Н.А.: Співали, так.
— А як це називалося?
Н.А.: Не знаю.
— А Петрівчані такі пісні чи співали?
Н.А.: А хто зна, шо вони там співали. Весільні.
— А чи в вас в селі були гончарі, котрі горшки ліпили?
Н.А.: Не було.
— Не було. А де купували?
Н.А.: На базарі.
— А чи були такі, які малювали ікони? богомази?
Н.А.: Може й малювали, я ж не знаю.
— А в вас була церква в селі?
Н.А.: Була.
— А як називалася?
Н.А.: Іване, як церква називалась? не знаєш?
— Чуєте, а чи були такі в вас в селі знахарі? Котрі лікували людей, або ворожили.
Н.А.: Були.
— Чи це були жінки, чи чоловіки?
Н.А.: Жінка, жінка була.
— А чи до неї завжди ходили, як хворіли? чи що вона робила?
Н.А.: Лікувала. Лєкарства давала. Бо я й сама ходила.
— Правда? А що, в вас боліло щось? чи чого ви ходили?
Н.А.: В мене була така бараболя. Підводою їздила, та перекинулася. То ходила, шось вона мені робила. Пила той стосильник.
— Чуєте, а кажуть, колись в селах були відьми. Що це таке?
Н.А.: А хто його зна! Отут і в нас одна бігала до воріт та танцювала.
— В Гладківщині?
Н.А.: Еге.
— Правда? А чи це така жінка з села? чи це хто?
Н.А.: Дівчина була. Ще дівкою вона. Вона й зараз ше є.
— А чого вона танцювала?
Н.А.: Шото там шептала. То це ж ми не знаєм того, шо вона шептала. То танцювала так вона.
— Чи тільки ви бачили? чи й інші сусіди бачили?
Н.А.: Це коло нашого двора, то я бачила це.
— Чи ви кричали на неї? чи проганяли?
Н.А.: Нічого, нічого я не казала. Оце стояла, думаю, шо ж мені вийти. А вона ходила-ходила, а тоді побігла.
— Добре. Чи ви знаєте щось, що буває, як ікона присниться?
Н.А.: Не знаю. Оце мені було, то мені привиділося, ото ж у хату ввійшли, а я це ж у хаті сама була. А тоді вони полягали на весілля, а в мене повна хата мужиків. Шо воно таке? І пішли. Я там і молилася, і шо я там не робила. А як люди ідуть, так страшно людей! Ідуть, і йдуть, і йдуть. І коло нашої хати остановлюються. А тоді постоять – постоять, на мене подивляться, і йдуть. Шо воно таке? Мені привиділось.
— Чуєте, а чи було таке, чи може вам старші розказували, щоби якось таке кажуть, що часом люди завмирають і бачать той світ?
Н.А.: Цього не знаю.
— Не розказували такого? Добре. Це в вас що було?
Н.А.: Верстак.
— Дома?
Н.А.: Дома стояв.
— А що ви робили?
Н.А.: Пряли. Пряли ж ото пряжу. Тоді снували. А тоді вибирали і там складали. А тоді полотно ткали. Я сама ткала колись полотно.
— На всю сім’ю?
Н.А.: І снувала, і все робила, все сама.
— А це в кожного в сім’ї був верстак?
Н.А.: Це почти, можна сказать, шо в кожного. Але у кажного своє. То то я сама ткала. Та й носила продавать. А шо й собі оставляли.
— А в свято не ткали? у празники чи ткали?
Н.А.: Е! ні!
— А чому не можна було?
Н.А.: Неділя, празник, то це не ткали. Тільки в будень.
— В будень. А ввечері можна було?
Н.А.: А можна, якшо не празник.
— Дуже дякуємо вам, бабусю!