Парфіненко Анатолій Захарович, 1913 р.н.

— Хароша жінка. Розумна така.

— Ви ж її знаєте?

— Да. Бореться вона там в Каневі і за Лівий берег, проти цеї партократії.  Анатолій Захарович, я вас трошки розпитаю біографію, добре?

— Шо в мене біографія така, знаєте. От я ж вам не можу сказать подробності, бо це дуже багато записів. В мене є автобіографія, вона на 100 сторінок написана віршами. Віршована.

— Ви написали? ви самі склали?

— Сам я, да. Сам. Але це вона дуже дальоко, я її вам не можу найти. Я одній, одній поетесі дав, понімаєте, свої твори, шоб вона напєчатала, і автобіографію, вона сказала. Ну, там мєжду прочим автобіографія, там все було. Я ж утратив зір з самого дитинства. Але я виховувався у Дніпропетровській школі сліпих, вона ще й не школа, а приют раніш був, тоді вже стала школа.

І ви знаєте, так воно було, шо значить я, коли писав свою автобіографію, то я описував все, як тоді було. Оце як махновці, денікінці наступали, які снаряди там. Навіть і в школі угол одірвали там нашій, і все там таке. Це ж я писав, ну, я ж його переживав, і його писав. Ну, цей кой кому не понравилось там про революцію, деніківців, там про то. Кажуть — це лишнє. Кажу — лишнє, чи не лишнє, це не має значення, я написав. Я і сам знаю, шо і коє шо і лишнє. Я думаю її переписать і видать її.

— І правильно. Другим шляхом. Можливо пізніше.

— Знаєте шо, я сам багато, в мене романсів своїх багато. В мене багато, дуже багато. Але вони всі писані ото ж бачте, як, нашим шрифтом.

— Анатолій Захарович, а коли ви народилися? в якому році?

— Ееее! Ліда! в 1900 затьортому давно (сміються).

— Ну, треба для інтерв’ю.

— 13 року, 1913 року, значить, 24 квітня за новим стилем, а як тоді писали стіль старий, значить 11-го квітня народився на Дніпропетровщині. Це село Покровське, Покровський район. А як раніше писали, так Катеринославська губернія, Олекандровського повіту Покровської волості посьолок Покровськ. А бо воно містечко считалось.

— На гарній землі ви народилися.

— Хароша земля! ви знаєте, це ж Покровське, я почав писати про Покровське поему, но я її багато не закінчив, того шо я не знаю деяких характеристик останніх. Я вже в Покровському давно не був, о! Але я знаю, шо це село двічі горіло. І там є станція, отам, де вона Мечетна станція, там колись була головна татарська мечеть. А тоді її зруйнували і стала там  станція Мечетна. Залізницю проводили по Бердянсько — Катеринославській дорозі, бо Дніпропетровська ж вона тепер. Так от вони значить і установили там станцію, де була мечеть. І її назвали Мечетна.

— Анатолій  Захарович, а батьки ваші були хлібороби?

— Нєт! батьки мої були в общем так. Батько був із селянської сім’ї, він народився в Катеринівці, там 9 верств від Покровська. Але він був грамотний, тодішній, в скобках, чи в кавичках, як? Ото ж! чого грамотний? закінчив 3 класи церковно-приходської школи.

— Ну, це багато тоді.

— Але ви знаєте, шо він таким художнім почерком писав, шо його зразу забрали писарем у волость. Це  управлєніє було, волость була Покровська. Ну, забрали, він дуже красіво писав. Ну, так. А мати моя була із сім’ї ремісників. Батько був дуже хороший чоботар такий, шо до його з усії губернії їздили. Він модельщик хароший був. Так шо вони жили харашо, в їх багато дуже дітей було, у батька в того. І своїх рідних 8 було, і ще 8 було других, як після смерті першої жінки, це бабушки моєї. Ну, мати була сама любима дочка в свого батька, і назло батькові заміж вийшла за цього ж Захарія Лукіча, це мого батька.

— За писаря?

— Писаря, да, писаря. А потім, знаєте шо, я ж народився, це я нікому не кажу, думаю, цього писать не нада.

— Добре.

— Знаєте шо, ну це я народився, я ж потіряв зрєніє, того шо батько заболів, і мать заразив. Я всім говорю — я потіряв од золотухи. Ну, хай буде так, яка разниця.

— То ви з самого малечку так?

— А я з самого першого дня, я розвивався в утробі матері зрячим, а коли родився, попали ж сперматозоїд той грязний, заражений, попав в глазки. Якби профілактіку, промивку зробили, то безумовно такого б не було. А то ж вони, но це вже позно було. Уже болєзнь пішла в очі, і в більмо і так далі. І тоді вже все. Філатов правда бачив мене, як ше жив, я до його їздив, але вони, тоді містов не було, вони міліонерів лічили. Ото така справа була.

Ну, і я значить, це знаєте шо, і я. Впав я, коли батька не стало, а батько був, між іншим, начальник мєстної міліції добровольної, потом уже в ЧК був. Потому шо це ж приїхав після революції в Катеринослав, а там його прямо направили у Пологів начальником, значить. І там він був. І їздив, значить, їхав якісь документи важливі віз із предсєдатєлєм, головою Пушковим, так його фамілія була. І махновська банда напала на його, і тут же цього Пушкова наповал убили, а батько сказав, пожував оту важливу бумажку і ковтнув її. Про це тільки кучер один бачив, ніхто не знав.

Так батька закопали якоби живим у землю. Ну, сказали, єслі не скажеш де, значить закопаєм тебе. Ну, я не знаю, де він дівся, батька не стало. Мати їздила продукти йому возила, так кажуть, шо німці вбили батька. Так сказали.

Ну, в общем, батька не стало, ну а мої діди, це значить батькові родичі, матері не любили. Кажуть — нам бариня не нужна, нам хазяйка треба. Ну, і вони нічого їй не дали. Вона пожила і бросила мене у діда, і брата. Брата меншого взяли за дитину бездітні, а мене, я жив у тому, у Катеринівці в діда, не в діда, а в дядька, батькового брата, дядька Михайла. Із своєю, там в мене така була двоюродна сестра Поля, вона така хароша була. Ну, я як писав там, так ви мабуть би й плакали, як читали. Це ж так не розкажеш.

І ото мати нас покинула. Того оддали за сина, а мене покинула і сказала так, ото весною було, батько ше як живий був, купив мені сопілку. Ну, я то грать нею, я дитина була, шо там я? мені було 4 роки тоді, який там з мене сопілкар був? Свистів так як небудь, все. І купив він, значить, таку шапочку турецьку з бахромой, з кісточкою. Така червона була хароша. І матроска, значить, костюм матроський. Ну й шо? Ну потом ту сопілку потіряв, так я реву, а мати каже — ти за мною плакав би, а не за сопілкою. Я ж тебе навсігда покину. А я не понімав, шо таке навсігда?

І от одного прекрасного, значить, ранку мене мати рано розбудила, вділа, покормила, а Вані вже не було. Забрали в Москву, ті люди забрали і уїхали в Москву, забрали його. Бо я грався з дітьми, даже не знав, коли його і забрали. От така справа.

Так от під’їхала тачанка, а мати раньше узлів приготовила, пов’язала все, на ту тачанку склала вузли. І забрала, каже — іди, Толю, сідай, я тебе хоч покатаю до моста, бо я тебе назавжди покидаю. І так вона, значить, посадила мене на тачанку. Доїхав я до того моста, я харашо знав дорогу скрізь по селу, вєздє. І потом кучер мене зсадив коло мосту, і мати як заплаче і каже — Толя! іди горою, шоб тебе там корови на дорозі ніде не те. Я вийшов, а іще сонце тільки сходило. А я ж поняв, шо я остався один, тоді аж мене серце таке дітське тронуло.

А бачив я тоді так — сонце бачив. Ну, в общем, я кольори бачив усі буквально, аж до 61-го року. Все время. А потім я вже на роботі потіряв. Попало мені кусочок карболіту, я розетку накривав, і якраз оце око, яким я бачив. Ну, і пробило фіску, і я потіряв окончатєльно зрєніє.

Отаким чином, значить, я іду і плачу, витираю свої сліпі очі, утираю і плачу. Сонце сходить, і я іду додому. Прийшов додому, моя постєль лежить. Хатинка пуста, де ми жили. Як розридався я! Коли приходить до мене ще хтось, і упав у мене на кровать і тоже ридає. Дівчина. Так ридала — ридала, а потом взяла мене на руки, принесла додому. Оце ж і була моя двоюродна сестричка Поля. І сказала — я Толю, не оддам нікому. Я його буду сама воспитувать. В нас, тато, є 8 дітей, хай буде ще й 9-й. В общем таке.

Я за тію Полєю, куди вона, туди й я. Вона на тік, і я на тік. І шо не було. А любив я співать, і співав ще 3 роки мені не було, а я вже співав. Із грамофонних пластінок усі пісні Наталки Полтавки, і багато яких. Дуже память у мене хароша була. Я і тепер іще слава Богу!

— І слух хороший, правда?

— Ну, слух безумовно. Слух у мене абсолютний був. Воно в нас же і мати дуже гарно на гітарі грала. Таке сопрано в неї було! вона співала отлічно. Вона співала багато романсів різних. А в нас збиралися компанії все такі музиканти, все такі співаки! Так я з дитинства і привик до того, шо сім’я така була.

— А куди мати поїхала на той час?

— А мати поїхала, сам не знаю, чи в Покровку поїхала, то ж я в Катеринівці був. Чи може й кудась у друге місто, це невідомо, куда. Це вже, як я був у школі, вже було після революції, вже була голодовка, от вона мене все-таки там найшла. Да! а тепер я, ви ж пишете, да? усе пишете?

— Так! не треба?

— Та як хочете!

— Нехай буде.

— Ладно, там виберете, шо треба.

— Таку долю розказуєте.

— Знаєте, а тоді я вам ще долі розкажу. Як попав я у ту школу, а то ж був приют. А там були і припадочні. І були всякі люди, інваліди імперіалістичної війни, і всякі. А дітей маленьких зовсім ні одного, один я був. Одна була Зіна маленька, та й ту крьостна мати в Польщу забрала. Остався я. Плачу! отак стану у куточок, і тужу ото за дітьми. Там же дітей много було, і вони мене любили, і я їх. А старші хлопці мене били, а пояс такий з бляхами, і такими, шо орьол двухглавий, то ж царське время було тоді.

А я ж то плачу, та один раз як заплакав ноччю та пішов, коли мене, одкривається кімната, і мене забрала дівчина в кімнату, розпитала шо. А то була наша вихователька. Вона полячка була, Мєтліцька Ядвіга Петровна. Ядя, тьотя Ядя її всі називали. Так вона забрала мене і пішла до завєдующої, забрала мою кровать, забрала моє все і сказала — Толя буде тільки в мене. Нікогда нікому я його не оддам! І вона сказала тому Фількі, шо мене бив, — Ти здоровий! тобі ж лоб 18 років, а дитині ше й 6-й тільки — тільки пішов. Шо ти в самом дєлє?

— Тяжка доля.

— І давай мене забрали. Ви знаєте, я з нею виховувався всьо врємя. Вона мене пальцем не тронула. Вона на мене ні разу не крикнула. Але я її як Бога, кожного слова слухав. Вона була така хароша! та таких матерів мало. Не то, шо там чужих.

І ви знаєте, і вона ж часто, до неї ходили поляки, вони російською мовою всі розмовляли. А ми ж на українській мові не виховувались, тоді взагалі тільки російська була. І вона, шо вона? Вона, значить, мене водила за собою туди до своїх друзів. І до неї приходили. Вони ж при мені балакали все те, шо можна, шо й не можна. А я ж розумів усе, і знав уже, шо можна запитать, а чого й не можна питать. Да, знав!

Ви знаєте, і от, значить, вона і як була голодовка, у неї були кольца, брильянти, золото, все. Вона ж бідна, та Ядвіга Петровна, поміняла ж все начисто, шоб Толік же не вмер з голоду. Та вона ж на хліб.

— Так ви й пережили з нею, так?

— Так я ото з нею виховувався в неї до тіх пор, пока у 3-й клас пішов. Уже там відселили інвалідів різних. Організувалася вже тільки школа, шкільного віку діти стали поступать. Но главне не те. Главне, шо я, ви знаєте, в мене дитинства майже не було. Я уже, коли мені було 10, 11-й рік, до мене дорослі зверталися за багато якими проханнями, і я їм допомагав і порадами, і всім. І мирив їх, оті пари мирив. І були такі, шо й поженив.

— Правда?

— Правда-правда! Але ж і знаєте шо, це пишіть чи не пишіть. А ше в нас був у школі Степан Єфимович Ємец, він утратив зір, і він закінчив перед революцією у Петербурзі юридичний коледж. І от дуже любив одну дівчину. Вона йому ізмінила. І він хотів застрелитись, та в висок не попав, а отак от навиліт пуля вийшла, і два ока, пробило нерв, і все. Він руководив оцими окультними кружками. Астрологічними, хіромантія, такими всякими.

А я такий був, шо отак от покладу руку, отак покладу, на мене хтось покладе. Обов’язково я скажу, хто на мене руку покладе. Ніколи не помилявся! Навіть Надія Андріївна Борисова, вона була в нас така хароша викладач, була російської мови, каже: Анатолій —це будущий пророк. І ви знаєте, так воно і вийшло.

Як побачив цей Ємець інтуїцію мою, так це ж мені було ще тільки 12 лєт, він став мені астрологію, став од самих азів, астрономію. І я з ним як вивчив, уже в 14 років я знав усі таблиці, усі созвєздія, де які находяться. Схеми ці всі. Так шо я, Ліда, 57 років, як кобзарюю, а 62 роки вже я астролог давно. І не дивлячись на те, шо і Сталін забороняв, і мене двічі забирали. Я чуть-чуть не попав на Сєвєр. Якби не моя умна голова, так і я попав би, і зі мною ще попали б деякі люди. Але я їх спас, і сам спасся.

Так от я вам і кажу, так я і занімався, і тепер вже цим можна заніматься, але немає канєшно вже такого. В мене ж немає і місця такого, я ж квартіру в кабінєт превращать не буду. Так шо, Ліда, ото така справа.

А бандуру я покохав так іще в школі. Мені був 13-й рік усього, я почув першого бандуриста по радіо. В нас тільки-тільки з’явилося в 26-му році радіо у школі нашій. І я значить послухав. А співав, як я вже потім взнав, Іван Павлович Носачевський. Так співав, значить, він багато козацьких пісень. І я вирішив однаково, як би не було, але кобзарем я все-таки буду.

— Правда, так собі подумали?

— Да! я вирішив ще тоді, так я й думав. Тепер дальше. Тепер значить місяців через три, мабуть, У нас був, у дитячому театрі виступав кобзар. У нас був дуже хароший учитель Степан, Євсєй, забув! ну в общем, Чернувський фамілія, хароший. Чернувський це фамілія була його. Ой, їй Богу, я забув, як звали. Ну, ладно. Так він дуже мене поважав. І він, значить, я кажу йому так, я піду послухать кобзаря разом з школою, але ви мене посадіть так біля самої сцени, шоб я, коли мені треба, я пішов і до кобзаря, і з ним порозмовляв. Він мене посадив якраз біля самого входу на сцену.

І я, значить, як була перерва, а грав це Часник, Іван Петрович, кажеться, чи Іван Миколайович, я забув. Його прізвище Часник. І значить, як у його перерва була, підійшов до нього, уклонився і поздоровався, кажу — пробачте, будь ласка, я хочу з вами порозмовляти. І мені, я дуже люблю бандуру. Я так розказав йому все до чого, як я почув першу бандуру. А потім побринькав по його бандурі. Він мені програв, я йому там трохи “Реве та стогне” намурликав мелодію. І тоді він, значить, а учитель же стоїть і слуха це все. А потім я пішов сів на місце, а він його підізвав, каже — це буде дуже-дуже хароший кобзар. Нада його обов’язково вчить.

Через два місяці мені приносить він відношення со школи,  підписане завідуючим і учителями, шо при Клубі залізничників Дніпропетровському є капела кобзарів, от, і адреса така-то, така-то. Дав мені. Я за той папір і за ту, значить, і пішов сам. Я ходив харашо, з паличкою, але ходив. Так я прийшов туди на третій поверх, значить, ліве крило, остання кімната правої сторони. Я ніколи не забуду, бо так і було.

Чую — грають кобзарі. В мене серце тенькнуло — грають же. Я, значить, постукав несміливо. Мені відповіли — можна. Я зайшов, вклонився, поздоровався. Кажу — добрий вечір! і прямо прямую до стола, де сидів же цей їхній керівник. Віддаю їм папір, він почитав — ану-ка, козаче, які ти пісні знаєш? ану давай проспівай. Я прослухаю, слухайте, хлопці! І я їм проспівав багатенько пісень різних. І вони мені акомпанували, і  разно було. А потім каже — так я вас познайомлю, хлопці, це той хлопець, про якого я вам розповідав. Він мене в театрі бачив. А то, оказується був керівник, той же Часник.

Ну, мене прийняли до капели. Я такий радий був, шо вобще! і не було кінця радості. Це було в середу, я помню дуже добре, в жовтні місяці, не помню числа. Але я знаю, шо я в п’ятницю прийшов туди, і хлопці сидять і плачуть буквально. Шо? Умер Часник! раптово шось таке з серцем, і він умер. І капела розпалася. Я реву! не дай Бог як. А мені кажуть — нічо, Толя, не плач! раз надумав, найдеш кобзаря, все одно тебе вивчать.Це одна була причина, я не попав, не вдалося мені.

Друга причина. Я вже був закінчив школу я харашо, нормально. Свідоцтво, 4 класи закінчив, дали свідоцтво, все. Рік попрацював у щіткарні, на щотках робив, різні щітки там. І кінні, і чоботарні, і полові, і часові, й зубні, всякі були, от! А в школі в нас була корзиночна, щіткарня, чоботарня і рукодєльня. І я майже чуть не во всіх кружках і був. Ліз куди треба, куди й не треба. І тоді, значить, я уже.

А! я харашо працював дуже, і одержав таку комсомольську путівку на робітфакт. А в Дніпропетровську був такий інститут Профос, або Інститут професійної освіти. І помістили нас у ДПС, це так називається Дом пролетарського студентства, як тепер студгородки. У цьому домі 4 квартали занімав оцей городок, і там було шось 53 корпуса, багато. Бо там дуже було багато інститутів, і медицинський, і гірничий, і металургійний там, і соцвих там, і наш там інститут. Багато. І ми жили. Я, значить, харашо, я на робітфаці харашо вчився, а потом чогось пішов я. А! я ж між іншим здав екзамен не на перший курс, а на другий.

— Правда?

— Да! зразу! я там написав якраз на політичну тему, правда й писав, не дуже я й люблю її, політику. Але так думаю хай! А я його добре знав, розкол большевиків і меньшовиків. Я на цю тему написав сочинєніє. Ну, прочитав їм його. Вони всі прямо сказали, шо на першому курсі йому нєчєго робить. Задали мені ше по матєматікі. І так я на другий курс поступив. Так шо за два года я кінчив рабфак трьохкурсний.

Да, і значить помню, шо пішов я. Да, за чимсь я на базар поїхав, прямо з портфелем і поїхав. На мені костюмчик був чистенький такий, виглядів я непогано. Поїхав я, значить, на базар шось купувать. На Озьорку, в Дніпропетровську так називався базар. Він і тепер зветься так Озьорка.

Коли чую — бандура грає. Боже мій! я забув, шо мені треба, я розтовкав їх усіх, шо там круг був коло його. Сів отак коло його, призьба була, де він сидів. Досточку таку карманну на коліна, портфель на коліна. Папір заклав, грифель в руки, і пишу. Шо вспію, мелодію, слова, названія пісень, усе пишу, шо він грав. Підходить до його дівчина його, каже — Андрій! коло тебе сидить сліпий, видно студент. Вдітий чистенько, красиво, такий хлопець гарний. Сидить і пише. Но він мені не мішав, і я йому не мішав. Закінчив він роботу, я забув, шо мені ще на лекції нада.

Я значить, він каже мені — Ну, шо ти, юначе, тут робиш? Я йому й розказую, шо я так і так. Про себе все розказав. Хочу буть кобзарем, люблю бандуру. Він уважно прослухав і каже — так! якшо в тебе буде така, я б тобі радив кинуть інститут, він тобі не потрібен. Ну, якшо вже ти хочеш, учись, ладно! І, коли вже не буде тобі, поїдеш на Полтавщину, там зразу бандуристів найдеш, там опреділишся зразу.

Іще ж дружив я, да, я дуже любив з дитинства вірші писать. А в Дніпропетровську був сад Потьомкінский, або парк Потьомкінский, він і тепер є такий. Я, значить, колись пишу вірш “Мої грьози”, це пишу російською мовою. Подходить вона до мене й каже — Пробачте, я за вами 12-й день наблюдаю, я бачу, ви не бачите, але ви так точно приходите на своє місце. Ніколи ви не блудите. А там така була бєсєдка така, єстєственна. Таке півколо, і одна сторона з парку заходить, а друга на Дніпро виходить. І столик був такий, мабуть ше самим Потьомкіним роблений. І скамєйка така розшатана. Побите все воно. А квітів! там було. І я так сиджу. І ота дівчина каже — А ви знаєте, шо це моє дуже любиме місто. Я так уже не дихала, шоб вам не мішать. Але вже в мене любопитство, я вже не можу дальше. Ну, я їй розказав, шо я пишу, те, друге. І так ми познайомились, вона училася в медицинському інституті.

Для чого це я вам розказую, слухайте. От ми познайомились і подружились з нею дуже сильно. Вона харашо співала. В неї було таке циганське контральто, вона й гітарістка хароша була. І вона ж не знала, шо я співаю. А як узнала, так ми вдвох їздили і на вихідні дні, на вилазку їздили. Як побачать хлопці й дівчата, шо їде Валя, Анатолій і Валентина, так цілу флотилію лодок ото за нами на остров.

Так шо я хочу сказать. І от, значить, одкрився при медінституті народний хор перший. Після революції в Дніпропетровську це був перший хор. І значить моя Валя взяла та й сказала — Ви знаєте, шо в мене є такий хлопець, з яким я дружу, він хоть і незрячий, але він ерудіруванний музикант і грамотна, образована культурна людина. Він би нам таким солістом був би. А вони — так привези його! Так вона мене й привезла. Каже — Толік, поїхали! Я кажу — Поїхали, Валю!

Вони вже приготовились, там 86 чоловік хора було. І весь деканат медицинський був. Ну, я приходжу, поздоровався зі всіми. А тоді сідаю за рояль, піаніна там була хароша. Проакомпанував собі декілька романсів, заспівав. Грав. Проспівав романси. Вони всі в одну душу — Такий соліст нам годиться!

А я повертаюсь до Істоміна, а це був ректор Медицинського інститута, Микола Юфимович Істомін. Кажу — Уважаємий товариш директор! я буду с удовольствієм вам солістом, но только в том случаї, єслі ви мені розрішитє посєщать мєдицинський. Я хочу штудірувать медицинскую науку. Мнє нє нужна спєціальность мєдіцінская одна, я хочу знать весь організм чєловєка от єго дєтства і до самого  конца жизні. Он говорит — У нас єсть 4 кафедри. Я говорю — Я всє буду посєщать. Я знаю, шо ви нє можєтє мєня нєзрячєго прінять, но ви ж мєня вольним слушатєлєм імєєтє право принять. Вам за ето ніхто нічо нє скажет. І вам плохо от етого нє будєт. Понімаєте? Ну шо ж, ректо говоріт — я згоден! нехай буде. Ходіть!

Так я ото три з половиной роки в хорі був, і три з половиною роки штудірував медицину. І ви знаєте, я закінчив 4 кафедри. Він казав, якби ви був зрячий, вам би золотий диплом дали. ніхто ж так не може. Ні в одного лікаря нема 4 спеціальності, а ви 4 кафедри закончили! Так я ж, так до мене ж ходили студенти. А я як поступав, я кажу — Не хвилюйтеся, я курси тянуть не буду. До мене будуть ваші студенти ходить ше за поясненнями. І так воно й було. Так мене там поважали!

І я потом як сказав Ніколаю Єфимовичу, через шо я медицину ізучаю. А я через то став ізучать, то, шо кожна планета обов’язково керує якимось органом людини. І починається оце, Ліда моя дорогенька, не тоді, коли народжується людина, а коли починається, коли зароджується. Уже кожна планета проходяща дає астральну силу свого впливу, свого вліянія тому будущєму ребьонку, чоловіку. Ясно? то це справа цікава. Дуже цікава.

Я по цьому поводу мог би написать книжку. У мене багато своїх трудів. Так як я знаю медицину добре, то я знаю. І ви знаєте, шо тепер же навіть признано, шо гороскоп беруть вже для реабілітації больних. Того шо перше всього треба шукати своє захворювання не тільки від того, від кого ти родився, і коли ти захворів. А шукати його треба ще, під якою ти звіздою, планетою родився, під яким сузірям. І які планети окружали, які проходили, в яких вони аспектах проходили. Оце все треба знати.

Так шо я хочу сказать. Так от, я я сказав директору, шо я ізучаю медицину для астрології, і об’яснив, так він мене обняв, каже — Толя! то ти умніца! то ти ж молодець! я тебе так привєтствую! Дай Бог, шоб це був твій хліб. І оцей Степан Єфімович сказав, шо учив мене, каже — Анатолій! ти знай, шо будеш ти ким, чи не будеш, а це твій вічний хліб. Ну, воно так і правильно й є. Дай Бог моїм дітям і внукам стільки щастя, скільки народу я пользу приніс їм. Це вобще! Не можна цього й сказать. Бо це не об’ясниш.

І от у мене дві паралельних спеціальності. Я дві люблю спеціальності, і ту, і другу. Всьо ровно. І бандуристом, я ніколи не кидав своєї бандури, я її завжди возив. І в окупації були при німцях, ми з сімйою жили в Ромодані на Полтавщині. Отам я бандуру свою. Їздив скрізь з нею. Да, іще ж, іще ж я і робив, іще ж я і на фронтах був.

— Воювали чи?

— Та нє, а от слухайте! Колись я сидю в Ромодані, і з концертами обробляв там.

— Анатолій Захарович, а як же ви з Дніпропетровська переїхали на Полтавщину, так?

— А я переїхав з Дніпропетровська на Полтавщину так. Я дуже сильно захворів, і і більше двох місяців пролежав у лікарні. Я багато пропустив. Я тоді вже і медицинський оставив, і профо оставив інститут, і поїхав на Полтавщину. І ви знаєте, тільки приїхав я у Полтаву, це було у 8 годин ранку. І думаю, ну, це ж прєждє, чим шо небудь робить, треба ж і де поснідать. Я думаю, піду на базар. І чую — коло базару бандурист грає. Я значить, із своїм чемоданчиком, із своїми книжечками в чемодані, я значить підходжу. Коли підходить дівчина, каже — ви хочете послухать? Кажу — хочу! Ну, вона значить посадила мене коло його. І ми познайомились потом. Це був Федір Данилович Кушнерик. Це знаменитий бандурист. І от він мене привіз до себе додому і каже — Я приводжу до вас великого будущого кобзаря.

Ну, я з ним багато не був. Я першу бандуру, я йому помагав настроїть бандуру отак, знаєте. Він поганенький бандурист був. Він хароший лірник, говорять, був, но я не знаю. Я про це не знаю. Бо це ж він Великобогачевський був. На Полтавщині є таке село Велика Богачка, район. І от, значить, я приїхав туди, значить, до його.

І значить, як? Бандури ж у мене нема. А там почув, шо один учитель Герасименко був в Сорочинцях, нє! в Густивиці, в селі. Він продавав бандуру. Ну, я й пішов до його. Пішов, це до Гоголєвої станції як доїхать, а там 6 км пішком до Густивиці. Пішов я у ту Густивицю, найшов я того вчителя. Він послухав-послухав мене, каже — а шо ти хочеш? Нє! а ч кажу — Шо вам дать за бандуру? — Та я тобі так дам! — Та ні, кажу, я так не хочу. Це моя перша бандура, це мій будущий хліб, я токо можу купить у вас. Ну, ладно, я йому троячку, чи шось там дав, я не пам’ятаю.

Він мені не дав ніякої ні завернуть, нічого. Бандура довбана була, тільки дека наклєєна. Ну, хароша бандурка! маленька! На ній же було тільки дві струни всього. Кілочки були, але тож не всі. І дві струни. Я пішов. Да, він же мені не дав нічого. А я був тільки у сорочкі та в штанах. Це ж літо, жара ж була! Нічого ж не треба було. Ну, я прийшов, бачу хмара находить! А він мені не дав нічого, у його нічого не було, ні чохла на ту бандуру. Я як узяв ту бандуру, та долиною як чкурнув оті 6 км! а хмара суне — суне. А дощ як ухвоїв! та такий ливень! шо як стіна! Я 6 раз виливав з бандури воду, а потім дійшов, махаю, він же баче, машиністу, шо не їдь іще, поїзд останній. Так я у паровоз прямо сів та приїхав у Миргород. Я вже жив тоді в Миргороді, вже жонатий був, жив у Миргороді.

Да, і значить я тоді накупив струн, висушив ту бандуру, почепив струни, і така стала бандура звінка, шо в мене професіонали бандуристи її купували. Кажу — ні! я вам її не продам. Ви знаєте, така бандура була, потім я то її продав, правда.

— Іншу вже мали?

— Ну, в мене вже не одна бандура була.

— А ви й самі робили? Купували?

— Нє, я сам не робив, я купував. Я робить не робив, але я ото ж першу бандуру, вам кажу, як, фактіческі я її обробив так, шо вона стала така, як треба.

— А скільки це вам років було тоді? приблизно.

— А тоді мені було десь 21, чи шо. Шось таке. Ну й шо, вірніше сказать, я з Федір Даниловичем Кушнериком мало проїздив. По колгоспах там грали. Ну, він каже — Знаєш, Толік! у тебе репертуар хароший, ти вже і граєш харашо, їзжай сам, мені, я ж старий вже, хворий. Так я як поїхав мандрами. То я тоді мабуть весь Радянський Союз об’їздив. І на півночі був, і в Котласі був, там, де тоді залізниці ше не було. І де я тоді тільки не був! В Актюбінську був. На заході був. На Закавказзі був. Десь, скрізь був. І деяких і організовував попутно там. І тройки, і дуети бандуристів. І квартети. Ну, в общем, до самої війни я робив з бандурою.

— Знайомились з бандурою.

— Та! я вже з концертами, я вже робив з концертами. Уже мене знали багато і професілнальних бандуристів навіть. А в войну, значить, ото ж ми осталися, нікуда не евакуірувалися. Осталися ми, значить, у  Рамодані жить. Да, і після войни зразу, як ото в 43-му році звільнили од гітлерівської навали Рамодан, я уже ото сижу граю. Уже перші фронтові частини пройшли, залишилися в Ромодані тільки залізничні, тому шо у нас це ж був залізничний вузол.

Ну, значить, я граю, коли під’їжджає машина воєнна. — До вас можна? — Можна, будь ласка, сідайте! — Ви Парфіненко Анатолій Захарович? Кажу — Я! — Ви бандурист, акордіоніст?  Я вже ж і на акордеоні тоді грав. — Да, кажу, і бандурист, і акордіоніст. — Можна послухать? Кажу — Можна! Так я програв. Вони кажуть — Ми не для того прийшли, шоб вас слухать. Ми знали, шо ви єсть, і казали нам, просто у нас сьогодні відбудеться велика воєнна рада трьох фронтів, і будуть самі тільки дивізіонні офіцери, самі генерали будуть, нікого більше не буде. Це важний дуже совєт. А в нас був великий такий, десь больше, чим на тисячу міст, був отакий зал. І ми хочем, шоб ви поставили для цих воєнних концерт. Кажу — Будь ласка!

Так я забрав тоді воєнну форму, а моя дружина була там у сусідів. Кажу — Слухай! я оце поїду на профпункт, буду виступать, я забрав бандуру, і забрав акордеон, і забрав український костюм, і забрав все те, шо нада.

І значить прийшов, пока я там переодівся, у їх нарада закінчилась, мене завели туда. Я тоже поздоровався ж, і розказав про бандуру, що таке бандура, відкіля вона взялася. Яке вона мала значення колись, і яке вона має значення на сьогоднішній день. Все розказав! і програв їм на бандурі, а потім ще на акордеоні воєнні пісні програв.

Да, я переодівся, а потім мене забрали в коменданта кабінет. Там уже ці три генерали сиділи. І кажуть — Анатолій Захарович, ми не тільки вами задоволені, це мало того сказать. Ми хочем, шоб ви робили в воєнній частині. Кажу — В мене ж ні одного відсотку зору немає! — А ми, каже, знаєм про це. Ми вже давно до вас прикомандували одного офіцера, який буде своє діло виконувать, і буде з вами. І ви знаєте, так я дав згоду на це. Значить, від 29 жовтня 43-гороку по 10 люте 45-го року я проїздив з їх воєнною частиною, обслуговував там літучки, прифронтові госпіталя. Усе, буквально все! і громадянські клуби, які вже звільнилися, все.

А потім я приїхав, да, в нас вмер хлопець, заболів він диспепсією, це менший хлопець. В нас троє дітей, менший помер. Мені ж дружина написала, шо приїжджай, Анатолій, так і так, Костік хворий, він довго жить не буде навєрно. Вона зна, шо я ж шось то знаю. Ну, я приїхав, позно вже було. В його вже язвочки по горлу, і він умер. Да, коли хотів уже їхать у часть. Вони з Ромодана переїхали в Козятин.

Коли приходить до мене, під’їжджа чоловік, заходить Єпіфанов, а це був, значить, капельмейстер у тій частині, де я був, духового оркестра. Каже — Анатолій! не спіши, не їжджай, нашої часті нема, я остався один єдінственний. Він розказав, шо послі мойого од’їзда вскорості він пішов по командному составу, його назначили за чимось у город, у місто пішов, а тим часом налетіли 150 месерів німецьких. А там стояли так, один состав з ранєними, і другий состав наш уже готовий на Шепетівку їхать. Уже укомплектовані були речі всі, інструменти, все, все! вже було. Вся дивізія, всьо було запаковано, погружено вже.

Ну, така ж навєрно гадіна ж болтнула там, ілі по радіо передала, ілі шось таке, якась зрада ж була, бо не можеть буть, налетіло стільки самольотів і розбили, камінь на камені не оставили. Нічого! там 10 днів убирали путя. Там нічого. Так ото він розказав, погибла часть, і залишився я.

Я поплакав — поплакав, та шо ж, хароші люди, робили, підтримували друг друга. Ну отак я живий остався. Отаким чином.

— Бог зберіг.

— Да, зберіг мене Бог. Та хіба тільки він раз мене зберігав. Я, Ліда, 7 смертів бачив. Багато бачив. Страшно! Про це страшно балакать, не то, шо. А я сміливий був, їздив сам, без проводників, без нікого. Куди треба, куди й не треба. А як треба було, значить треба. А шо ж робить, о.

— То ви мали мабуть таку енергію сильну.

— Да! та я її й тепер ще маю. Вже не дивлячись на те, що мені вже 78-й пішов.

— Ну, не скажеш, шо вам стільки, 60 років, не більше.

— І ви знаєте, так. А потім вже, ше коли при німцях я ше жив у Ромодані, а у мене був мальчик проводніком сусідський. У їх там дітей багато було, вони бідненькі. Кажу — Купріян, ти мені дай Ваню, я з ним поїжджу, то він від мене тоже шось заробе. Забрав я бандуру, книжку астрологію цю, поїхав я в Прилуки.

Це при німцях було ж. А там був, значить, начальником поліції якийсь власовець російський такий, не знаю. Ну, він побачив мене, шо я заробляв і так далі. Гроші мав, купив там чоботи хороші і йому костюм. В общем, було таке. Був в мене чемодан такий жовтий, хароший, і були в мене карти такі фігурні красіві, хароші, от. І шо було в мене, да, було блок папірос німецьких хароших. Больш нічого.

А жандармерія була якраз по путі, як іти до вокзалу, так ліворуч була жандармерія. Мене загукують. Ну шо, загукують, кажу — пошлі, ладно. Прийшов, поздоровався. Ну так, там була переводчиця, наша українка. Вона да, значить, мене розпитували те, друге, як? шо? до чого? А він повертається — це красная сволочь! он про вас іграл! он прєдатєль, то і другоє. Ви знаєте, Ліда, ви пробачте мене за те, я повернувся, та як ухнув його в морду! а він і не писнув. Ну, думаю, це мені все! А той начальник жандармерії крикнув — убрать єго!

Та та дівчина як стала шось про мене казать йому, казала-казала, потім розпитували мене шось за сім’ю і всьо, о! а потім обиск зробили, а в мене нема ж ні оружія, нема ж нічого, чемодан, нічо. Він єдінственне шо каже — блок німецьких сігарет забрав, це, каже, вам не положено. А я кажу — в мене немає ні одної папіроски. А він вийняв із блока пачку і віддав мені. І каже, я їм поіграв, ше німецькі пісні заграв. Там єсть така пісня (говорить німецькою), це про йолку, зєльоноє дєрєво. Ну, я знав — заграв.

В общем, короче говоря, йому понравилось. Ну думаю, ну всьо ровно ж капут буде так ілі іначе. Іван той труситься, боїться, шутка ударити чоловіка, чи оглушив, чи вбив, не знаю. ну факт тот, шо впав і даже не писнув. І не крикнув. О, ну, короче говоря, він написав бумажку, оддав тій Валі, розпитав мене всьо. І шоб мене посадили в есесовський поїзд, шоб мене ніхто не тронув, і шоб мене довезли до Ромодана. Отакий, отакий був хароший начальнік. Другой би та не подивився, мене б роздушили отам, розтоптали!

Ви знаєте шо, а Валя говорить, і Валя вела нас на вокзал і каже — Анатолій Захарович, я ж ваша, ми свої, я ковпаківка, я переводчицею роблю для того, щоб усе передавать, шо тут робиться. Це законно. Вона каже — може ще побачимось. Ми так попрощалися з нею,  з цію Вальою. І все таки більше я її не бачив.

Так шо отака справа була. Багато чого було, все не розкажеш. Ліда, я вже вам і так набалакав, шо вже й пльонки нема.

— Нє-нє! Анатолій Захарович! А після війни де ви працювали?

— А після війни я працював багато. Після війни в мене була язва желудка, я її 24 роки носив. Не дивлячись на те, шо я сам медік, я мог би травами вилікуваться. А вовка ноги кормлять, я ж їздив скрізь на заробітки. У нас же було тоді троє дітей, і мати її незряча була. І я, та ще й проводніка ж держав. А зароблять же нада було. А дітей же нада було і в школу уже, і всьо. А я сам робив.

— І ніколи було лікуватися.

— Куда там лікуватись! це ж треба кожен день готовить порцію трав для того, шоб вилікуватись. І до тіх пор, пока таки в мене вже, це вже було в якомусь 57-му році вже було, після війни. Я поїхав значить у Бєлгород, в мене там був Самойленко Дмитро Павлович. Це був бандурист, ми з ним там організували капелу бандуристів при крупозаводі в Миргороді. І значить я кажу, їхав до його, шоб з концертом поїхать на роботу. Нам дали документ, район дав, і ми там мали право їздить з концертами. Свої квитки пєчатали, продавали. Ділилися, скільки кому положено.

І таким чином значить я, а мене як схватила язва. А я ж тоді до поліклініки дійшов, а з поліклініки мене вже скорою повезли в больницю. Повезли, а домой позвонили в Ромодан у сєльсовєт, шо Анатолій у лікарні, отак і так.

Я там 6 днів пролежав на диспансеризації, покамєст мене провірили. Ну, а рентгенолог Масляніков там був хароший. Він мені сказав — Знаєш, Анатолій, тобі осталося жить не більше, чим дві-три неділі. В тебе язва така, шо вже проходімості піщі нема. Така як спічка дірочка була, в мене стула по 9 днєй не було. І значить так, якщо операцію не зробиш. А я кажу — в Миргороді робить не буду! Я Піддубного знаю, це начинающий лікар, він може колись хароший буде, але зараз він ще коновал. Я, давайте мені документи всі, я поїду, моя дочка в медінституті учиться, а в мене старша дочка училася тоді вже на 3-му курсі медінституту, тут у Харкові.

І забрав я ті документи, і приїхав я в Харків. Та як показав я їх Варі, це старшій, вона показала Єлизаветі Івановні Димніковій, це була значить доцент її, по хірургії преподаватєль. А та показала Лєвіну Марк Мироновичу, і сказали — отце нємєдлєнно ложить. А Єлізавєта Івановна говорить — я візьму отца під свій протекторат, в палату, я буду наблюдать за ним. Да, у мене 7 кг вєса не хватало, я вже вмер би в нього на столі. Так мене значить місяць держали на підготовці, двічі в день желудок промивали шлангою і кормили по 5 раз в день. І все-таки я коли робив операцію, я попав туда 19 березня, а 17 квітня мені зробили операцію. Так я, значить, уже був готовий.

І як взнали, шо я шо небудь знаю, так Марк Миронович мене часто брав, каже — Анатолій Захарович, отам в 9-й палаті лежить такий-то больной, ти піди з ним побалакай, бо він не хоче оперіруваться. Скільки я їх на операцію положив!

А дівчина була одна, 15 лєт, Інна, харошенька дєвочка була така, і зоб двухсторонній, не хотіла операції. Пока я її як взяв під руку — Ідьом, Інна! ти красівая, харошая, в тєбя жизнь харошая будєт, сдєлай опєрацію. Глупенькая, чо ти боїшся? Вона сказала — Марк Миронович, єслі Анатолій Захарович буде присутствовать, я буду дєлать, іначе нєт. Вона 4 раза тікала з операціонного стола! Мені дали туфлі спеціальні, операціонний халат. Я в головах стояв, пока операцію робили. І мать її визвали, вона й матір не послухала.

А через нєдєлю послі того робили мені операцію. Так її мати осталася діжурить около мене, і не поїхала, аж пока я операції не зробив. Пока побачила, шо харашо, і казала — приїжджайте! дала адрес, ви будете самі луччі мої друзья. Ви ж, через вас моя дочка спаслась. Так ото така була справа.

Я коли на операцію лягав, то я ше сам собі операціонний стол готовив. І лапку підкручував, шоб крові не було, шоб в пальці кров. І валік з простині поправляв. А старша сестра стоїть і каже — 33 роки проробила, і не бачила, шоб хворий собі операційний стіл готовив. Да, так і було! Ото така справа, Лідонька. Так шо я вам набалакав більше, чим усі кобзарі.

— Анатолій Захарович, дуже добре, шо ви балакаєте. Я ще навіть хочу сказати, якщо будемо, якшо все в нас добре буде йти, то я вам зроблю таку пропозицію, але вона дуже така попередня, і ви її обдумайте. Якшо в нас там добре все піде в Черкасах, то ми так зробимо. Ми хотіли, в вас є багато думок і багато матеріалів. Ми хочемо, отам видавництво готується в нас.

— Так оце ж я не можу вам зразу все зробить.

— Нє-нє-нє! ви навіть нам можете знаєте як, підготуєте все, а я так само. Ну, якшо все буде, ше ми тільки готуємось. Я тільки маю одну книжку, там чоловік помер уже давно, а він етнограф був. І записував про своє село Попівку там на Звенигородщині. І от після його залишились зошити, і так я хочу, шоб ми видали її.

— Я розумію! нехай, ми ще, ви ж знаєте мій тепер тєлєфон, а в вас є?

— Ні, я живу в гуртожитку. Ну, я маю робочий телефон. Я думаю, шо так. Анатолій Захарович, то ви ходили по селах багато по суті? це була як би ваша основна робота?

— Так, безумовно основна. А ви знаєте, шоб я так особенно і ходить. Ходить ходив, але ви знаєте, шо. Тоді ж і гроші такі були. Тоді на самі харчі доводилось. Карбованець квиток. Ви знаєте, даже в школі продавали. Я кажу — ладно, дітям продавайте по 50 копійок. А директор школи подивилася, каже — е ні! і копірка, і лєнта, і врємя. Ви пєчатаєте, карбованець написано, будем тільки по карбованцю. Так вони й продавали їх. Так шо ото така справа.

Ну, між іншим, на з’їзді була така, був один пункт у цьому статуті. Ви ж його дословно проробляли, два ж дні працювали над ним, пока вибрали. Пока статут обробили, і пока. Так там єсть такий пункт — кобзар має право працювати скрізь. І за старими методами, і на милосердіє пожертвованіє, і на продажу квитків. І де завгодно — і на вокзалі, і навіть у транспорті, і на любій площі, де б то не було. Це пункт такий є.

Я написав у Київ — ви мені, будь ласка, вишліть копію протокола, бо всякі люди є. Хто дасть робить, а хто й не дасть. І вишліть мені членський квиток, я ж маю право на це. Ну, це я давно вже написав, а мені не відповідають, пока нічого не присилають іще. Це я год писав тоді Людмилі Павловні. Це вона там у фонді працює. Вона якраз і мені присилала тоді ж, мене визивала вона. Так я написав, як буде таке, будь ласка. Я і на з’їзді казав — я буду їхать, але я хочу вам сказать, тіх кобзарів, які працюють з концертною програмою, які з концерт лекціями виступають, обов’язково їм треба квитки, їм треба посвідчення, шоб це було офіційно і законно. Ну, не знаю, шо воно буде, шось буде.

— Анатолій Захарович, то так як би дають офіційний статус кобзаря, правда? але і залишається той народний, шо має право, де є люди, там для них грати, правда?

— Да! так там написано в статусі це. Там написано, і як будто Міністерство завєріло так цей пункт. Всі пункти.

— Бо знаєте, трохи так говорили між собою просто, шо є трохи як би остерігатися чи боятися може, шо кобзарі стануть такими собі артистами, знаєте от.

— Ні! це неправильно. Ви знаєте шо, я вам розкажу, а кобзарі всігда були артистами, і вони й будуть артисти все равно, це як би то не було. Перш за все повинні знати ви, Ліда, таке, чим кобзар славиться? хіба кобзар тільки славиться тим тільки, шо він вокал має? Ні! це не тільки тим. В кобзаря душа співає. Душа! Ви знаєте, я виступав, я де не виступаю, чи перед дітьми, чи перед дорослими, де б то не було, після мойого виступа враження таке велике у людей! ви знаєте, мене так приймають!

Оце от 12-го числа у Харкові була Козацька слава, я виступав там. Я, правда. там не дали багато виступать, потому шо там багато виступаючих було. Так було я тільки проспівав “Думу про Сірка”, це моя власна дума. І “За Байраком Байрак”. Проспівав. Але так мене приймали. Принесли цвіти дівчата, і кланялись, і плакали, і обнімали. Страшне. І вобще мене взагалі харашо приймають.

А навіть я вам скажу таке було. Я виступав позапрошлий рік зимою, у нас така є на Журавлівці школа для дорослих преступників. Не дорослих, а малих! малих. Но мене запросили виступити перед ними. Ну, я ж кажу, шо мій, я тоді ще не продавав квитки, кажу, що мій концерт буде столько-то стоять. Вони кажуть — добре, виплатим. І за мною, кажу, треба приїхать, бо я без проводніка, мене треба привезти і одвезти. Ну, таким чином вона приїхала. Так я виступав.

Ви знаєте шо, Ліда, безпризорні діти, але вони так слухали! хоть муха пролетить. Не у всякій школі так слухають. І як закінчив я концерт, підходить до мене хлопець, ну років 12 — 13 йому було наче, я вже не пам’ятаю. Іван звали, Ваня. Каже — дорогий Анатолій Захарович, я хочу попросити в вас автограф. Це не тільки мені, і моїм дітям і внукам нужен буде. Я його обняв, кажу — як тебе звуть? Ваня! кажу — Ваня, я тобі дам автограф, але ти стань перед класом і скажи, шо я буду примірним хлопцем, я буду давать примір усім. І буду вчитись харашо, і слухать буду вчителів. І поведінка моя буде від сьогоднішнього дня сама краща. Він так зробив, я йому дав, я його поцілував, обійняв. Кажу — Ваня, я тобі завжди в допомозі буду. Він сказав — я, Анатолій Захарович, цього нікогда не забуду.

Мені через 3 місяці подзвонила учителька — Анатолій Захарович, Ваня такий став, шо примєр всім. Вся дирекція прямо на ноги — шо ж такоє? я вже ж. Ото ж таки дитяче серце перемогло оте. А він же самий хужий був, самий неслухняний. Вчителька як провожала мене, як ото сказав він мені за цей автограф, та вона плакала, каже — це самий хужий рєбьонок. А який став.

Так ви бачите, шо значить. Так я шо, чим хочу це сказать, шо кобзарі славляться тим, шо вони зараз же контакт мають з публікою, зразу ж! Вони повинні вміть і розмовлять з людьми, вони повинні добре грать, вони повинні співать. Хай, єслі нема в його харошого голосу, все одно він, в його душа співає. Хіба мало кобзарів безголосих? Але, оцей Андрій Саранча, шо я кажу, шо на базарі з ним зустрівся, у його голоса почти не було. Тенорок скрипучий там слабенький. Але він так співав, так співав! шо плакали люди. А як гумор співав, так за животи брались!

— Правда? Філософи. Правда-правда, кобзарі і філософи.

— Так от воно так і є. Да, іще ж одно, коли я працював у Каневі на могилі, а я ж робив тут у Харкові ж, 25 років проробив у комбінаті сліпих. Це тут у третьому філіалі, учнем слюсаря складальника у електроарматурному цеху. А потім я вже майстром, робив вобщем, 25 років. І організував ансамбль, 7 років ним керував. Перші, другі місця займали ми.

— А який ансамбль?

— Чоловічий вокальний ансамбль народної пісні. Української народної пісні. Не бандури, ні.

— А вони платили вам за це?

— Ніхто не платив, на громадських засадах 7 років пропрацював. Я просив, шоб то платили, того шо треба і ноти писать, і треба переписчика шукать. Це не ак просто. Вони сказали — диплома немає, ми не маєм права.

— Ой! це знайшли причину.

— Так я кажу, я брошу, єслі так. Так і мене ж з очереді були зняли на квартіру. Я був, моя дружина ще жила в Ромодані, а потім ми переїхали, флігельок найшли тут, а потім нам дали комнату на Свердлова там, комуналку таку, 4 хозяйки на коридор. А потім дали на Гагаріна. А потім помінялись, син за стєнкою живе. А потім шкодував, шо ми помінялись, не нада було цього робить.

Да, в общем, Ліда, моя судьба. Знаєте шо, моє щастя тільки в тому, шо я співаю, і всі мене люблять. Не то, шо, а дуже уважають! це не можна цього слова, це я найбільш щасливий. правда, я їй користь даю, ну і мені користь. Іноді бувало так, шо не дуже й заробиш, але бачиш, як тебе приймають, і то це приятно.

— Анатолій Захарович, ви маєте дуже таке сильне, добре біополе, правда? Я відчуваю, шо ви говорите і так, знаєте, уже вся ваша так якось, геть уже кожна там, так, як от вас.

— А ви моя і єсть, да, і навсігда будете. Отак. так шо ото єсть отака справа, дорогенька. А коли ви народилися?

— В грудні.

— Якого?

— 4-го грудня.

— А року?

— 61-го.

— Счас я запишу. Це мені нада. В общем так, чоловіка нема?

— Ні.

— Нема, да, а чо ж так позно?

— Ну, не знаю.

— А! нє, а між іншим був би. Вже був такий, шо був би.

— Правда?

— Да, але це харашо, шо нема. Шо Бог дає, то те й луче. Було б два брака, а тепер буде тільки один. І хароший буде брак. Дуже хароший. Я буду старшим шафером.

— Добре. Анатолій Захарович, а ви маєте учнів?

— Ви знаєте шо, Ліда, в мене учнів багато даже було. Тут був один такий кобзар зрячий, я з ним 18 років по Харківщині проїздив. Я хоть і робив, але я останні роки уже пішов у надомники, того шо треба було ж у робочі перериви іграть, а хто ж мене одпусте. Я правда робив задєли такі, шоб норми виконувать такі ж, і робить і десь же їхать і на лекції, на концерт-лекції. Ну, і от значить, я з ним їздив. По всій Харківщині проїздив.

Так шо я хочу сказать, а! учні. Так у його було так, у Домі учителя капела бандуристів, дівчат. У ФАТУ — 2 воєнна капела велика була, там 58 бандуристів було. А! нє! то там було, ну да. та й там було багато. А то ше ж була велика капела в Промкооперації. Тепер тут Дом самодіяльності будинок, а раніше воно було Промкооперації.

І от я з ним познайомився так. Я виступав, коли було 100-лєтіє з дня смерті Шевченка, у Будинку будівельників виступав я з однією думою, і піснею улюбленою Шевченка “Ой, зійди, зійди, та й зіронька ясная”. І значить, мене запитав в журі — а в вас є 10 пісень для репертуару? Кажу — та в мене їх 10 раз по 10 є, а не 10. — Правда? Кажу — да, правда!

І цей Григорій там був, Ільченко. Ми з ним не познайомились, тому шо наше діло закончилось, і ми поїхали зразу ж, у гуртожитку я тоді жив. А потім я їду з бандурою на репетицію, на концерт на один, підходе до мене, значить, чоловік і каже, шо ви как бандурист, я вас уже бачив, познайомимся. Я Ільченко, такий то, такий то. Працюю керівник капели бандуристів у Промкооперації. Ну, і я так з ним познайомився. Каже — приїжджайте до мене отоді то, отоді то.

Я приїхав у якусь середу, і я став йому допомагать. У його дуже сильно бандуристов много, він ноти міг читать, але він не міг так аранжировкою заніматься, гармонізацією. Читав ноти слабенько так. Ну, я йому допомагав багато чим. Капела велика була, я її розділив, кажу — давай мені половину, я буду в одній кімнаті заніматься, а ти в другій. А будем пісні учить одні й ті ж. І общі репетиції робить, шоб скоріше їх виучувать, шоб скоріше репертуар набувать.

А директриса як побачила, каже — Анатолій Захарович, беріть капелу до себе усю, потому шо я бачу, у Григорія Ільченка дуже багато кружків, а він не може і там, і там робить. А кажу — я свиню товаришу підставлять не можу. І так в общем я йому допомагав, пока він і вмер. А він в 76-му році на новий год умер. І я вже тоді сам їздив робить. Отака справа була, Ліда.

— Анатолій Захарович, може ви хочете заграти?

— А! ну, я счас одну зіграю.

Дружина: — Жарко надворі сьогодні.

— Жарко? а Харків же об’являв, шо буде 33.

Там Топчій Микола Дем’янович. А Топчій це кобзар нікопольський. А я йому кажу — хороша дума буде. — Ну, я, каже, думи не вмію писать. Пісні ще деякі там можу писать, а думи ні. А він був кобзарем давно. Він ще зрячим був, а тоді на війні утратив зір, а потім і дальше вже. Ну, в общем. Но  він без кобзи приїжджав на зїзд, як любитель, послухать. Іще й дівчат своїх, учнів двох привозив. Так ото він мені слова продіктував на пльонку. Я потім їх переписав на свій лад і склав думу. І хороша дума, ви знаєте, так харашо скрізь всім понравилась!

— Анатолій Захарович, а в вас одна дума, ви написали?

— Та, хіба я їх одну писав! і “Дума про Дніпро” єсть іще. Це дума на слова Захара Гончарука, київського поета. Та й свої думи є. Та є багато, в мене коє шо є.

ГРАЄ.

[01:06:15.00]

— Підождіть трошки, бо це бандура моя побула на жарі, так її тепер, вона в мене довго стрій держе, але треба поправить.

— Там на козаках?

— Да.

— В вас стара така гарна бандура.

(Настроює бандуру).

— Та вроді нічого. Я попробую іще раз. Значить, ви пишете?

— Да.

— Дума про Івана Дмитровича Сірка. Написані слова Миколою Топчійом, нікопольським кобзарьом, на музику поклав народний кобзар України Парфіненко.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

[01:08:40.00]

Ішов кобзар битим шляхом, та й сів край могили,
Узяв кобзу, торкнув струни, та й в думи полинув.
Кругом поле широкеє, вітрець повіває,
Сидить старий на могилі, та й думи співає.
В Кабулівці край дороги, близ Дніпра старого,
Є могила великого Сірка Кошового,
Є могила великого Сірка Кошового.
І казали старі люди, що в далекі годи,
Що отаман невмирущий, він по світу ходе.
По березі ходе, коня напуває,
У Славутича Дніпра поради питає.
Гей! Дніпро батько! гей! ти, земле мати!
Благословіть козаченьків гори гармувати!
Щоб забули бусурмани шлях на Україну,
Щоб не гнали у неволю матір і дитину.
Грає кобзар, кобза плаче про Азов, про Січі,
Як бив Сірко бусурманів в Чортомлицькій Січі.
У Свят вечір під Різдво козаки гуляли,
Січ ревіла, пивом, медом усіх частували.
Кобзарі на кобзах грали, скрізь пісні лунали,
Погулявши, козаченьки спати полягали.
Та не спали яничари, була темна ніч,
Порізали всю сторожу і пробрались в Січ.
Та й набралось бусурманів, що й не полічити,
Прокинулись запорожці, гульк! аж турки в Січі.
Гей! славні козаченьки, не вмирать нам двічі!
Крикнув Сірко товариству, рубай турків в Січі!
Отакий був Іван Сірко, гроза бусурманів,
Не боявся він султана, ані Кримських ханів!
Поки Дніпро котить хвилі, поки сонце сяє,
Слава Сірка великого живе, не вмирає.
Слава! слава! запорожцям вже по світу лунає!

 

— Ой! яка могутня пісня! могутня просто. Я такого ще не чула.

— А її ж так виконувать треба, інакше її виконувать не можна.

— Дуже сильна! Я не чула такого ще.

— Ааа! не чули! ну, так це перва дума, її ніхто не чув. Я от у неділю як виступав у Харкові, так до мене стільки підходило і письменників, і кажуть — Ой! Анатолій Захарович! яка ж дума хароша! ми такої ще не чули! — А вона ж, кажу, ще й не була ніде.

— Я й голосу не чула такого, такий сильний.

— Анатолій Захарович, а в вас як би Харківська школа гри?

— Ні! в мене Бог його знає, чия! нічия (сміється).

— У вас своя, так?

— У мене своя. А шо погана?

— Ой! я просто не чула такого співу.

— Так, от я вам ще, я вам зараз заграю, ну, ви чули напевне, пісню про Україну. А я вам розкажу, хто це її написав. Її написав Бердник, Олесь Бердник. Хто це такий Бердник? А він був репресований, він поет.

— Ну, я знаю.

— Ви знаєте, да? Ну, ви навєрно чули її, пісню?

— Не пам’ятаю.

— А, ну ладно, зараз заспіваю. І слова, і музика його. Це ж він написав, коли він був на півночі. Скучав за своєю ненькою Україною, і він її написав.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

[01:16:42.00]

Україна моя рідна мати, хто ти є? хто ти є?
Я питаю про те навесні солов’я,
Я запитую серце своє, хто тиє? хто ти є?
Я запитую серце своє.

 

Мені каже Дніпро — Україна то я!
І Карпати високі здаля все шепочуть
У горах матуся твоя, невмируща Вкраїнська земля!
Гори шепчуть здаля — невмируща Вкраїнська земля!

 

І у платті й фаті матуся живе,
І в простім поклоні співа її серце живе,
І життя трудове, її дума це часть світова.
Її серце живе, її дума то часть світова!

 

І зірки вдалині то Вкраїнські вогні, то все ти, то все ти.
Струни кобзи дзвенять, Україно,
Мені ніби зоряні в небі мости,
то все ти, то все ти, ніби зоряні в небі мости.

 

Україно моя, рідна мати моя, хто ти є? хто ти є?
Я питаю про те навесні солов’я,
Я запитую серце своє, хто ти є? хто ж ти є?
Я запитую серце своє.

 

— Філософська така, правда?

— А! філософська.

— Якась філософія в ній така.

— А от я вам зараз заспіваю свій собственний романс.

— Ой! я хочу почути!

— Називається “Доля”. Маленький.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

[01:21:17.00]

Народилась твоя доленька з тобою навесні,                                                                     І крокує вона разом з тобою по світі!

— Забув.

ГРАЄ.

— Вспомню, тоді заспіваю.

— Добре!

— А то ви перекрутите.

— Тепер спочатку, да?

ГРАЄ, СПІВАЄ.

[01:22:43.00]

Народилась твоя доленька з тобою навесні,
У квітневі сонячні погожії дні!
І крокуємо ми разом із тобою по житті,
В ті прекрасні юні роки твої золоті.
Доленька вродлива, будь ти їй щаслива,
У її віконечко сонечком світи!
Не ховайся в хмари, найди її пару,
Щоб було життя з ким у щасті пройти!
Так нехай же твоя доленька трояндами цвіте,
Первим святом, первим кроком у життя тебе веде,
Соловейком проспіває нехай доля у гаю,
Щоб любила Україну і родиноньку свою!
Доленько вродлива, будь ти їй щаслива,
У її віконечко сонечком світи!
Не ховайся в хмари, знайди її пару,
Щоб було у щасті жити з ким пройти!

— Ну, як “Доля” моя?

— Гарна!

— В мене своїх романсів багато.

— Анатолій Захарович, а в вас романси, думи, пісні напевне також? чи ні? Ви пишете романси?

— Я, знаєте шо, я патріотичних не люблю. Хотя я і пишу їх. І писав. Нада ж було.

— А я маю на увазі, і пісні у вас є, так?

— Є й пісні, звичайні пісні.

— Чуєте, а таких нема, яку найдавнішу думу ви співаєте?

— Та Бог його знає! “Буря на Чорному морі”. Ну, ви ж чули по телевізору два дні назад, як я співав?

— Ні!

— Ееее! передавали ж концерт кобзарський той, який на з’їзді, всіх кобзарів передавали, три з половиною години концерт ішов.

— Чуєте, а ви співали другого дня, чи першого?

— Нє, я другого співав. Я першого не співав. Я співав другого дня. І перший візьміть. І знаєте, шо я співав? “Думу про сирітку”.

— Ой, не чула.

— Нууу! то ж дума яка.

— Проспівайте, чи це дуже важко?

— Счас проспіваю, а чого воно важко?  не важко. Счас я перестрою вже.

— Я вам не мішаю, шо тут сиджу, де звук іде?

— Та, мені все равно.

— Може пересісти. А Марія Іванівна на з’їзд їздила?

— Нє-нє!

ГРАЄ, СПІВАЄ.

[01:27:20.00]

Дивная година на світі настала,
Бідная сирітка без матінки стала.
Мати умирає, дитя покидає,
Женитись не буду! — батько присягає.
Не пройшло й року, як батько женився,
До своєї доньки мов чужий зробився.
Привів собі в хату молодую жінку,
Доглядай же, каже, ти мою дитинку.
Та так доглядала бідну сиротину,
Через день обідать учили дитину.
Роковеє свято Великдень підходе,
Мачуха сирітку з-за столу виводе.
Ти паску вкусила, то вже й розговілась,
Тоді геть з-за столу, чого тут розсілась?
Отам у хатині прядка у куточку,
То сідай пряди вже собі на сорочку.
Не пішла дитина та у ту хатину,
А пішла провідать мамину могилу.
Плакала й ридала в матері над гробом,
Рідная матусю! візьми ж мене к собі!
Плакала й ридала, слізьми обливалась,
А до неї мати з гробу обізвалась,
Не плач, моя доню! не плач, сиротина,
Прийде твоя доленька, будеш ти щаслива.
Плакала, ридала, та вже й припізнилась,
Перед нею жінка он якась явилась.
То ж не проста жінка, а Божая Мати
Малу сиротину почала втішати.
Годі плакать, дочко, бо мама не встане,
Важкая землиця, не вилізе з ями.
Ходім краще, Галю, проведу додому,
А що ти тут бачила, не кажи нікому.
Ніч пройшла спокійно, надворі світає,
А мачуха батькові свій сон повідає.
Який мені, батьку, дивний сон приснився,
Ніби в нашу хату стовп вогню спустився.
І вся наша хата сяйвом осіяла,
Перед нами жінка он якась то стала.
Галю сиротину хлібом годувала,
А до нас з тобою слова промовляла,
Як будете дочку свою зобижати,
Ні щастя, ні долі не будете мати.
Тоді злая мачуха Галю розбудила,
Та теплою водою їй голівку змила.
Та нову сорочку Галі надівали,
З нерідної Галі та й матір’ю стала!”

— Ну, як моя дума?

— Така сумна дуже.

— Така сумна і є.

— Сильна така.

— Воно правда, це ж не видумки.

— Кобзарі завжди співали правду, те, що було в житті?

— А як же неправду! а я про неправду і не грав би! Хіба неправда? правда! Це ж Вересаєва дума.

— Оця про сирітку?

— Нє, Про правду і неправду. Про сирітку це ще мабуть і Вересая на світі не було, як ця дума була. Це давно. А от ви знаєте, шо вона так і співалася, я нічого не  переробляв. Кроме тільки там десь в речитативі трошки добавив. Отам, де мати з дочкою балакала, цього кобзарі не співали, я вже добавив! (сміється).

— Анатолій Захарович, а коли ви співаєте ту, що вже написана до вас, то ви її трошки змінюєте? чи співаєте, як вийде?

— Як? наприклад?

— Ну, наприклад, ви почули, як співає хтось думу.

— А нє! я її співаю так, як вона є. Їхні не можна переділувать. Знаєте шо, ну можна там музичні украшенія зробить. Але саму, наше, знаєте, наше заключається в тому, шо ми народні пісні та думи, які були, ми перероблять їх не можем. Це ж колорит колишній, треба ж його зберігати.

— Нести його?

— А як же! Та й “Буря на Чорному морі” от наприклад, ця “Буря на Чорному морі”, раньше ж дума співалася, як, наприклад, — Гей! гееей! гееей! гей! заплачка так називаєма. А потім починається дума. Вже по цій заплачці, вже і судили, яка це буде музика, що вона з себе буде уявлять. Який буде характер самої пісні ції, самого обіграння думи. Ну, а тепер це інтродукцію роблять, тобто, вступ, музичний вступ.

— Називається?

— Да, називається, уже не Гей! Гей! там є, але він десь усередині є.

— А які бувають ше заплачки? Ви одну проспівали, а ше які бувають?

— О! так їх багато разних заплачок! Наприклад, заплачка, плачуть невольники в турецькій неволі, так там

Гей! гееей! гееееееей! гей!
Гей, в святую неділеньку, та рано пораненьку,
Ой, то ж то не сизі орли заклекотали,
Як ті бідні, нещасні невольники
В тяжкій турецькій неволі заплакали, гей!
На коліна упадали, кайданами забряжчали,
Вгору руки піднімали,
Господа милосердного прохали та брали,
Гей! гееей!  Подай, подай нам, Господи,
З неба дрібний дощик, та і знизу буйний вітер,
Ой, хоча би встали та на Чорному морі та бистрая хвиля,
Ой, хоча би та не позривала б якорів з турецької каторги!”

— От примєрно така. Оце вам дума, це “Плач козаків в турецькій неволі”.

— А чи є в вас така улюблена?

— Та хто й зна, я їх всі люблю.

— Всі ваші діти, да? думи.

— Да, думи це іменно шо всі мої діти.

ГРАЄ.

— А ось іще є така дума, називається вона “Сторожева могила”. Чого вона сторожева? Ну, того шо раніше, коли не було укріплень ніяких, значить, на козацьких станах насипалися такі кургани, ставилися на них діжки з смолою і підпалювали, як ворог нападе. Ага! значить уже бачили, з якої сторони горить смола, відтіля і ждать ворога. От оце називається сторожева могила.

Так от є така дума. Її, музику ції думи написав Володимир Горбатюк, а слова ції думи написав якийсь пра, пра, правнук  козачий Сердюк Григорій, одеські слова. Оце я зараз вам її заграю. Як ричажки переставляю, вже другий стрій зовсім.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

[01:38:20.00]

Скріпаки підмогильні круг мене зійшлись,
І могильник коло мене збирає хмару,
І нікого нема, окрім діжки смоли,
І нікого нема, крім старого кресала.
І нікого нема, окрім діжки смоли.
І нікого нема, крім старого кресала.
Я стою сам один, я назустріч врагу
Чорним димом у небо стелитимусь,
Суховії над степом несуть пилюгу,
Яка піднята ше за турецьким нашестям.
Я стою день і ніч, навкруги вороги,
У високій траві вершник спиниться часом.
Побратимів нема, побратими з нудьги
П’ють горілку чи в Києві, чи у Черкасах.
Я не кличу, я знаю, це слава така,
Кину вас у смолу України й кресало,
Але іноді раптом здригнеться рука,
Як побачу орла, що летить небесами.
Чом забули, чому не міняють пости,
Кінь пропав у степу, губи кров’ю припали,
Але очі лишились і орді не пройти
Крізь могилу, смолу і старезне кресало.
У мене за плечима ростуть хутори,
І співають дівчата, і плаче дитина.
Як побачите ви, підніміть прапори,
І шикуйте полки, і шукайте данину.
Як побачите ви, підніміть прапори,
І шикуйте полки, і шукайте данину!

— Оце така дума.

— Гарна дуже.

— Та вони всі.

— Гарні, гарні! не можна сказати. Це таке мистецтво кобзарське, правда, котре просто твою душу.

— От я вам зараз проспіваю пісню одну таку. Вона називається “Розмова Тараса Григоровича Шевченка з дубом зеленим”. Як це воно відбувалося. Коли Шевченко був запрошений паном Тарновським до його садиби на Чернігівщині в село Качанівку, а там був великий дуб. Він і зараз ще є, але вже він підпертий, його охороняють, він вже хиткий, але ще живий, ще дуб росте. І от він сидів і співав пісню. Про що він співав, я зараз вам проспіваю.

 

— Розмова Тараса Шевченка з дубом зеленим

ГРАЄ, СПІВАЄ.

[00:00:08.00]

Прийшов я до тебе, мій дубе зелений,
Стоїш, мов король у зеленім гаю,
Послухай же, дубе, що серцю моєму
Тобі розкажу про скорботу мою.

 

Як любо живеться вам в темному гаю,
Щебечуть тут пташки, співа соловей.
Тут місяць веселий, тут зірочки сяють,
Тихіше, миліше, ніж там у людей.

 

А там живуть люди, та все брати рідні,
А щастя та згоди братерства нема.
Там сльози, там злидні, там річки криваві,
Там брат з свого брата сорочку зніма.

 

Там мати дитину малесеньку бідну
В криниці втопила, та й жалю нема.
Та й там то батько дочку свою рідну
І син там на матір та й руки зніма.

 

Дівчата там, дубе, дівчата ж хороші,
Чи є ж у їх серце любити когось.
Там серце не серце, там сумка для грошей,
Хто більш туди вкине, кохають того.

 

Прийшов я до тебе, мій дубе зелений,
Дівчину одну я собі вподобав,
Так люди забрали усе моє щастя,
І щастя, і радість, і все, що я мав.

 

Прийшов я до тебе, мій дубе зелений,
Стоїш, мов король, у зеленім гаю.
Прийшов похвалитись тобі я всю правду,
Одкрить тобі правду таємну свою!”

— Це ваша музика, правда?

— Музика моя обробка. Колись вона була народна, а тепер вона моя. Бо колись, помню, як я співав її, у Києві у музеї виступав, а там же Андрій Бобир, він її тоже співав. Каже — Ти знаєш, Захарович! ти в мене вкрав цю пісню, ну ти її так зробив, я так не заспіваю (сміється).

— Чуєте, а  ви сказали, Анатолій Захарович, що в нас 86 зараз кобзарів на Україні?

— 86 зібралося, може їх і більше є, ну там хтось хворий, казали, був іще. Ну, в общем, ну, як счас розібраться так із толком, то настоящих таких кобзарів, які з концертними програмами, то їх вобще совсім мало! єслі 30 душ є, то й харашо, а то мабуть і нема. Ну, це ж кобзарі всякі є. Такі вони, що грають і співають, але виступать з кобзарськими програмами у концертах нє.

А колись мені було таке, ви знаєте, шо я в 83-му році, значить, було таке у Москві зібрання фольклористов, усіх народників. Ну,  а тут єсть такий Нікітін Сергій, він завідуючий по кафедрі фольклору при Інституті мистецтва. І він, а його знають у Москві харашо. Він, йому позвонили, а він каже — ви знаєте, каже, таких і нема. В нас є один єдінственний Анатолій Захарович Парфіненко, який, можна сказать, ні одного класу ніде не вчив, але він має велику музичну освіту самотужки. І він багато знає, в його програма, він співає. Він може вам репертуар написать на російській мові, на українській, які хочете. Вони кажуть — нам такого й треба.

А секретар відповідає — а ми не маєм права Парфіненка відпустить, бо це Київ розпоряджається. Шлють телеграму молнію в Київ, а там — ми не знали. А там Гришко ще був відповідальний секретар, а він сказав — крім Парфіненка в вас нікого послать, тільки незрячий, та й зрячих таких нема!

Да, ну я ж читаю лекції, я ж то знаю кобзарське мистецтво од самої Київської Русі і до настоящого часу. Так шо я сліжу і за лекторами, і за їх рефератами, за всім. Так шо в мене багато єсть і записаного таке, шо було, читали лекції про Кучугуру-Кучеренка, і багато інших кобзарів. Але я їх багато й живих знав. І по їхніх розказах знав і тих кобзарів, які колись були.

Наприклад, Михайло Кравченко, сорочинський кобзар, це був великий кобзар. Але тоді ще не було ні магнітофонів, нічого, записувать було ніяк. Так навіть царські дочки узнали, шо на Україні є такий кобзар і сказали батькові своєму, це  ж Микола Другий був царь, привези, батько! нічо ми не хочем знать, кобзаря ми должни чуть.

Ну, нарядив він фаетон, нарядив там подарків, гостинців усяких, князя якого-то свого послав у Сорочинці за цим же ж, за Кравченком. Ну, цей Кравченко ж забрав ті подарки, все забрав і сказав — а костюм я надіну свій українські чоботи і українську сорочку. Я вашого не хочу.

Надів. І от виступає. Там свита слухала його в Зимньому Дворці ж. Слухала свита. Він дуже хароший же, кажуть, шо в нього баритон був дуже хароший, він співав, і грав він непогано, харашо грав. Ну, й вони, як він пограв, і довго царям дома грав, у дворці він же прямо жив там у їх з неділю може, днів 10 був, примєрно так. Так шо він багато виступав.

Ну, а тоді ж, значить, Ніколай же і питає, цар же, Міша, а шо ти хотєл би од мєня? які б ти од мєня мілості хотєл? — Я, каже, од вас нікакіх мілостєй нє хочу, я хочу, шоб жандарми нє трошалі нас, шоб оні нє разбівалі наших бандур, і шоб оні нє запрещалі нам іграть. Шо ж ми такого вредного дєлаєм?

А дочки послухали і кажуть — Отєц, ти обязан видать грамоту господіну Кравченко, шоб он імєл право, шоб єго ніхто нє трогал. Подумав-подумав батько, а шо і правда йому дать? Ну, взяв написав ту грамоту дєйствітєльно, підписав усе, і підписали її якісь главні, хто це повинен був писать, кроме його. От, грамоту. А цариця, значить, наділа на його образок, і каже — раб Божий Михаїл, я благословляю тєбя на твою творческую жизнь. Только ти смутняних пісень не пой, пой про царскіє мілості, про руських молодцов, про всякоє такоє. А він собі думає — тако-так! я буду пєть то, шо я знаю. Мені грамота нада! (сміється).

От, так я вам скажу, відкіля це ізвєстна грамота, ніхто цього не зна, ні в одній книжкі не записано. Ні в одного фольклориста про це нема. Чого? Отой Дмитро Павлович Самойленко, про якого я вам казав, шо він був у Сорочинцах, це ж він був, жив же в Сорочинцах, і учився він у Кравченка. Да, учнем його був. так шо він знає його всю сім’ю, все, шо було в його, як, до чого. І можна сказать, шо він і сам лічно бачив і читав ту грамоту. Так шо то не видумка.

— То правда.

— То була правда. Де вона вже ділася, Бог його зна, та грамота. Може її забрали, там у його жінка така була, шо вона не дуже празнувала цього і понімала.

Дружина: — Ну, в нього жінка була незряча.

— Ну, вона незряча була, ну шо вона там в цьому понімала! Може вона її схоронила.

Дружина:  — Дочка була в них менша, помню, то незряча була.

— То жінка знає, вона їх сім’ю чуть-чуть знає. Потому шо до їх приїжджали в Миргород ночувать часто. Вернигора Параска Петровна ж була незряча, мати, її мати. Ну, так от.

— Чуєте, а і жандарми ж не давали кобзарям грати?

— Та ніхто! тоді ж не було такого.

— А потім ше й міліціонери не давали.

— Та! то міліціонери, то вже потом. Це вже при совєтській власті міліція не давала. Ну, вони і тепер, думаєте дають? вони і тепер, скрепя серцем, слухають, та вони не мають права.

— Скільки говорять, шо все.

— Та! слухайте, це все тільки розказують! Ще багато єсть такого, шо. Казав же вчора один, виступав по радіо, каже — ми харашо знаєм, шо ми командувать не повинні, але ше приходиться командувать. Вони ще всі такі.

— Ага! то вони ще говорять. Нічого, я думаю, шо то все ше буде.

— Нічого, вони договоряться, народ велика сила! Все ровно, як би вони не хотіли, шо б вони не хотіли, але так не буде. Конєшно, Україна самостійна не буде до тіх пор, пока не буде референдума. Без референдума всьо ровно ніхто не буде цього робить. А шо таке референдум, ви ж знаєте. Шо це народ должен висказаться, не то, шо там десь хтось скаже. А як скаже весь народ. Як скаже, допустім, большинство голосов народних, шо не хочем, то все равно ніхто нічо не може зробить. І буде так!

— Але до того референдуму також не хочуть допустити.

— Та не хочуть же! я знаю, шо не хочуть. Але ви знаєте, чого вони не хочуть? а я вам скажу. Того, шо на Україні дуже багато різних національностей. Безумовно, вони не будуть стоять за самостійну Україну. А може дехто й буде. Але не всі! Але не всі. І тим більше ті, які мали шось і непогано жили, ті взагалі не будуть. А таких же багато.

— А таких дуже багато.

— Не більше, ну їх багато все одно. Так шо хто зна, шо воно ще буде. Ну шо не буде, як кажуть — не тепер, то в четвер, всьо ровно буде.

— Анатолій Захарович, а чи то правда, шо в 34-му році?

— Правда! не в 34-му, в 38-му.

— Про кобзарів, коли на з’їзд.

— Ну, то ж 300 скоко? 337 кобзарів под Харьковом саміх розстріляли, їх у яму там десь закопали, не знаю.

— Завезли їх.

— Завезли сюди вроді на смотр на якийсь, а там було іначе. А це я знаю, і друге було. Був такий вагон, який ішов од самої Шепетівки, і через Київ, через Дніпропетровськ, через Харків, через Москву в Сибір.

Отам була в Дніпропетровську одна сім’я Маловичиха Мотька, її так називали, а він Прокоша, чоловік. У їх було троє дітей. Вони так співали! Ліда, якби ти почула. Це вобще не е, шо там як-небудь по-вуличному, нє! Вони співали класно. Вони красіві такі аранжировані пісні співали. Їх міліція сколько на базарі брала, народ не давав їх забирать. Ніхто не мог забрать. Так їх ноччю з квартіри забрали.

— І в той ешелон?

— Слухайте, да! Ну, цей чоловік, Прокошик, він поїхав чи за продуктами  в село, чи чо, в общем, його не було. Були діти й сама Мотька. І заїхали ноччю і забрали. І забрали і сказали — не беріть ні харчів, нічого, ви скоро будете дома. А вже було начало октября місяця. У нас ще на Україні було тепло, тим більше в Дніпропетровську. А там їх значить, так вона сказала. В общем, слухайте, як воно було. Вона розказала, це її син, це живі слова, це не видумка..

Значить, воно було так. Посадили їх, значить, у ешелон, і направляли через Дніпропетровськ, ото ж в Дніпропетровську багато посадили кого. У Харкові посадили багато кого. І ще в Гурському, й дальше, й дальше і до самої Москви. І вивезли їх в Сибір. І так, з однії сторони вистроїлася міліція, а з другої сторони проводніки і воєнні. І не пускали! всіх, як мусор, викинули з поїзда, хто в чім був. А большинство було голі. Літо ж. У рубашечках там, чи в штанішках діти були. І дорослі були ж льогко одіті. Нічого не дали з дому брать, взагалі нічого.

Так от, значить, у ції Мотрі було троє дітей. Значить, воно так вийшло. Багато хто померзли й пропали. Уже сніг ішов там. А це ж був ліс, тайга, і яр. Вони їх у яр всіх і те. Так там багато пропало, а хто оставсь, то якось. А ця Мотя ішла, значить, із своїми дітьми, думала куда-небудь, куда вже йшла, то йшла. А це було не менше, як 150 км од первого жилья. Попробуй як іти, 150 км. І от вона, значить, уже у неї один, дитина одна умерла зразу. Друга дитина вмерла уже через деякий час, і остався тільки один син, всьо.

І от, значить, вона вже замерзала в снігу, і якийсь охотнік її підібрав. Забрав додому, одігрів її, і дитину ту, й її. І це ж було діло десь, ну да. І сказали, шо нікуда, нікуда не можете, не виїжджайте нікуда, будьте в нас. Вам на Україну нільзя вертаться, бо як узнають, шо людина та, яка побувала тут, якась вернулася, то всьо ровно вас уб’ють, вас унічтожать і вас не буде.

І в общем, короче говоря, вона приїхала в 48-му році, чи шо, додому. І то вона не пішла до своєї квартіри, а поїхала в село в якесь. А потім вона прийшла. так от розказували там люди, яких я знав харашо, бо я ж в Дніпропетровську вирос, то я багато там знав. І розказували, шо ця Мотька дійшла, таки ж на Україну прийшла. Син, правда, тоже пожив два чи три місяці і умер, в нього був сильний туберкульоз льогких такий двухсторонній. Но осталася Мотька. І потом, коли я уже знаю, вже й Мотьки не було на світі. Вона тоже там прожила. Вона ж тоже вимучена. Хіба шутка, отаке перетерпіть. Це відтіля мало, хто живий остався. Так от та Мотька розказала про те все. Як погрузили в Харкові. Як повезли і викинули.

— Тих кобзарів таких?

— Там і кобзарі, там не тільки кобзарі. Там багато було разних. Було. Були там такі, шо інваліди не кобзарі, були й кобзарі. Багато кобзарів було. Багато кобзарів. І були багато такі, шо вони, тоже на розробку ж туди ото в Сибір, хто вже болєє здоровий. А шо з сліпими могли. Мотька ж незряча була.

— Тоже незряча?

— Да! незряча.

— А як ви кажете її фамілія.

— Маловичко. Ну, її вже нема. Вона Матрьона, отчество не помню. А він Прокоша, шо я знаю. Знаю, шо в їх було четверо чи аж п’ятеро дітей, но осталось потом троє.

— А він грав на бандурі, чи на чомусь?

— Нє, вона грала на гармошку. І вона грала гарно на гармошку, на бандуру не грала. Вона грала, а він не грав ні на шо. Він на базарі силомєром работав.

— Силомєром?

— Ви знаєте, шо таке силомєр?

— Ні!

— Ну, це такий апарат, шо там, значить, уключається, ну дається в руки, напримєр, хто скільки видерже електрічества. Так значить на 110 вольт і на 220. На 220 загорається, значить, дві лампочки, а на 110 тільки одна. Ну, знаєте, скільки там 30 ілі 50 копєєк за провєрку сили. І це ж, і це, мєжду прочим, гальмоніческий ток, це даже полєзно для чоловіка. Ну, ото він таким заробляв. А вона ото ж із дітьми співала.

— А в якому це році було?

— Це в 38-му було. Бо це я харашо знаю, коли це було.

— Анатолій Захарович, а ви не були на тому з’їзді? Оцей же ж з Вінниці кобзар розказував.

— Я був на з’їзді.

— В 39-му році був такий з’їзд.

— А! я в тім, я на тому з’їзді не був.

— Перед війною.

— Я не був на тіх. А ви знаєте, чого? я вам розкажу, чого. Значить так. До мене додому приїжджали, Косарик приїжджав. Ви знаєте?

— Нє.

— Так от Косарик мене, а в мене така ангіна була, шо я не тільки грать, а й балакать не міг. То я йому там побринькав — побринькав на бандурі. Шо ж я йому заспіваю, він же мене хотів узять. Але я ж больний дуже сильно був, я нічого не міг сказать. Ну, вони мене, канєшно, там як кобзаря записали все равно. Він розказав там, і все, і вони записали. Так шо я член цього, можна сказать, кобзарства хоть заочно з 39-го року. А в дійсності ще ж і післі війни була, був один зїзд, але я на тому тоже не був. Я якраз десь був в подорожі, я не знаю. То не був.

Я вже в 72-му році получив членську книжку. Це ще кобзарське обєднання було від музично-хорового товариства. Тоді я, значить, виступав на могилі Шевченка, ото ж мене обрали, три рази я їздив. А ще, між іншим, на другому виступлєнії я як був там, так потом я ж ото в хорі участвую. А нам присвоювали уже другий раз, переатестація народний хор наш, тут в комбінаті нашому.

Ну значить, стою я на сцені, коли приїхав же Козак, це він був тоді головою Українського музичного товариства. А з ним їхав Гришко Алєксєй Філатович. Це відповідальний партсекретар був оцього ж самого музичного товариства. Він мене визива — Парфіненко, іди сюди! я прийшов. — Ти знаєш, Парфіненко, до тебе така вдяка прийшла з Австралії.

— Із Австралії?

— Гришко казав. І вона, каже, даже не нам прийшла, а вона прийшла на обком парії України. Нам уже дали тільки її. А я кажу — Так чо ж мені хоч копії не привіз? мені ж це нужно. А він каже — Обов’язково я дам! і так і дав. Не дав, і його тепер немає, і де ті документи ділись, невідомо. Так от ніхто, нікому такої подяки не було, не присилали з-за кордону, як прислали на мене.

— Чого з Австралії?

— А там русько літературне общество було, русько- українське, в Австралії. І вони як раз там, видно, були. Потому шо хтось записував же в Каневі на могилі Шевченка. Хтось записав і твори, і все таке позаписував. І ото, видно, там то і прослухали. Так шо таке було. Ну, каже, одправлю, і нічого.

Всі так довольні були, публіка вся. Оце ж Зінаїда Панасівна, вона ж там, ой! ви не говоріть, вона така хароша жінка була. Було приїдемо, я ж приїхав ото раз сам, то я шось із Марією Івановною раз їхав. Як вона нам там була, ми приїхали, та я в штанах і рубашечкі виїхав, навіть нічого. Узяв тільки костюм український, шоб виступать. А воно холод був! 2 градуса тепла було! Це було, ми повинні були 10 день, а ми пробули тільки 6 єлє-єлє! і то виступать прийшлось.

— Адамцевич тоді в Каневі був?

— А тоді він був в Каневі, ми з ним разом робили. Воно ж так було, визивали ж не одного.

— І ви там сиділи і грали, да?

— Ми там сиділи й грали.

— Цілими днями?

— Та нє! та зачем цілими. Ну канєшно дньом, але не цілими днями. Ну так, пограєм — оддихнем, знов пограєм — оддихнем. Всьо время сидіть нільзя. Хіба виграєш? І я ото знаю, шо попрощався з тим Адамцевичем так харашо по-кобзарські. Він там у 9-му номері на первому етажі був, а я аж на 5-му був. Ходив, приходив я до нього там. І от він ше остався. І записав я од його там декілька пісень. Вони з Лідою співали, жінка Ліда була. Поганенько, ну співали вдвох. Ну, він такий правда голос у його поганий був, бо він його пропив, можна прямо сказати. А він вобще співав, но грав він дуже добре. Оце ж його марш, Адамцевича, шо Запорожський марш, шо іграють уже й оркестри всі, це його марш! Його тільки ж вже тепер обробили. Для оркестра зробили так, шо зовсім він інший.

— А ви маєте, мабуть граєте той, котрий грав Адамцевич?

— Я його поганенько граю! То знаєте, шо він сложний марш. І не то, шо сложний, а я скажу прямо, шо там багато дуже переробили його. А в мене, між іншим, десь на пльонкі він такий є, шо і сам Адамцевич його грав. Отой найправильніший.

— А в вас сам Адамцевич є на пльонці, чи багато таких кобзарів є колишніх?

— Ні, у мене єсть Адамцевич, потом у мене є ще, счас скажу, хто. Єгор Мовчан.

— То великий був кобзар.

— Да, я знаю, я лічно його знаю. Я з ним, коли я ще жив у Ромодані, я з ним листувався, він мені листи писав. Він в домі престарєлих,  в домі ветеранів був. Я знаю це. Він грамотний кобзар був, харашо він співав. Оце ж його заплачка така, як я кажу, оця, шо плач невільників. Ось і після його вже Жарко співав. Ну, Жарко харашо співав. Жарко артист все-таки. Йому Вінківський так і сказав, шо ти, Григорій, тільки думи тобі співать. Більше ти ні  на шо не способний.

— Правда?

— Да! бо він правда думи й співав. Романси співав, но вони в його не те, а думи харашо співав.

— Я все не можу згадати, як того вінницького кобзаря прізвище? А може Перепелиця, нє? Перепелиця, є такий кобзар? [Перепелюк Володимир]

— Перепелиця є. Такий кобзар є, але я його не знаю, а знаю, шо він є. Ото мабуть він і є. Бо то ще є Володимир, счас скажу, Володимир, Володимир, Володимир. Ну, господи Боже! Я ше йому й листа писав, у мене, і недавно по радіо його чув. Йому буде у жовтні місяці 80 років цього году. Перепелюк! о! А він співав, знаєте, шо він співав? У його коньок його був (наспівує) — “Ой, запив козак, запив, ой, запив та й загуляв, а його кінь та й на ставні застоявся!” Його коньок, він співав його.

— Ну, він зараз там живе в селі так?

— Він живе у, счас скажу, в Вороновиці. От там він і живе.

— Бачте, яка в вас пам’ять!

— Да, адреса його в мене є десь, я йому теж пісню написав. Колись, коли було 100-річчя з дня народження Кучугури-Кучеренка, так це ми ж його справляли, і музичне товариство сказало, Київ приказав виконувать, значить, відмітити це. Ну, так ми їздили, я їздив у те село, де він народився.

— А де він народився?

— А він народився Вовчанського района село.

— Харківська область?

— Харківська, тут-тут, да! Їздили ми. Я там виступав. Там директор школи виступав, він йому проводніком колись був. Ну, він же, Кучугура-Кучеренко був репресований. А він же, між іншим, перший получив на Україні народного артиста.

— Правда?

— Да! це ж Яворницький Дмитро Іванович його ж вивів на путь. Він його як почув у Дніпропетровську на базарі ше, забрав його додому, прослухав, а потім направив його у Миргород до Сластіона, це був такий великий бандурист класик, спеціаліст. От в школу пройшов. А потім він з ним їздив з концертами, з цим Кучугурою-Кучеренко. Це ще  до революції було. А потім після революції вже цей Кучугура-Кучеренко виступав уже і з совєтськими піснями, і разне було.

— А шо, його забрали й розстріляли?

— Та нє! його не розстріляли, репресірували, забрали на Сєвєр. А він до 43-го року, а в 43-му році оце тільки освободили. Але приїхав і два ілі три місяці пожив і вмер.

— Ну, підірвали там здоров’я.

— Так! там безумовно.

— Анатолій Захарович, а ви читаєте лекції де? куди запрошують читати?

— Куди запрошують, там і читаю.

— Про козацтво, да?

— Про козацьке мистецтво взагалі читаю. Я ж багато про кобзарів знаю. Буває так, напрімєр, якийсь тематичний вечір, день народження якогось кобзаря, чи ще щось. Про його розказую. Мене в школи запрошують. Заводи там, усе. Багато там. Ну, січас немає дуже багато концертів. Я вам скажу, оттого нема, шо зараз не така специфіка, як раньше. Наприклад, уже тепер лімітів нема. Для школи було раньше там, тепер лімітів нема. Тепер так. Значить, раньше я мог сказать — мені за концерт нужно уплотить столько то, столько то. Там вони якось уже там збиралися, якось получалося, вони платили. А тепер так нема. Ну шо, це ж неінтересно учителю там платить двадцатку, чи десятку допустім, так же.

Значить вони, тепер я сказав, це ще такого не було, я ще і не робив на такой метод, от в одній школі тільки робив. Продавав білєти, значить. Поручив учителям, вони продали білєти, дирекція, учителя. І я тоді, вони мені дали грошей і я виступав. Але так і прийдеться робить. По-другому нільзя. Потому шо дітям батько любий дасть той карбованець, 50 копєєк там на те, шоб прослухать кобзаря. Любий! А учителя, ну шо ж, шо вони будуть платить. На дальше в мене такий метод роботи буде.

— Анатолій Захарович, а Валентина Яківна це ваша така учениця? чи вона просто сама собі знає про кобзарів?

— Нє, Валентина Яковлівна, вона, знаєте шо, я вам розкажу. Валентина Яківна, це колись було, мене по радіо передали, і потом, значить, прийшли дві дівчини до мене. Ми ще жили на Гагаріна там, не тут. Це ми помінялися сюди. І от вона прийшла з Наталкою, з мачухою, я кажу так. Вони прийшли, значить, записали, то-другоє. І ми так познайомилися. Валя багато про мене писала. Вона писала і в журналі “Україна”, вона писала і в “Прапорі” тут у нас. Вона писала і в таких, в “Огоньок”, напримєр, писала. багато в яких газетах, у мене там вирізки всякі. Я ж збираю, потому шо це ж мені потрібно. Так шо Валя вже, Валю знаю я років 10 так примєрно.

— І вона про других кобзарів тоже так дізнається? пише про них?

— А вона про все пише, це ж журналістка. Їй же цікаво. Вона, наприклад, була, от коли була в Сокиринцях, чествували 185-річчя з дня народження Остапа Вересая, я ж туди їздив, туди мене запрошували в Київ. Ще музичне товариство, Гнатюк же там головою, а Несчотна там замісником, Антонина Григоровна. Ну, звали значить мене. Так потом, правда, я сам туди поїхав. А! мене встріли правда там. У Києві посадили на автобус, якраз Струсівська капела їхала. А через день ілі два навєрно прихала це ж Валя туда тоже. Їй же ж нада було, вона ж багато написала потом про це. Потому шо там були, і кобзарі були. Там багато кого визивали. І багато, там коло трьох тисяч було гостей.

— Ой-ой-ой!

— Да! а дожді ж були такі! там і Андрій Бубир був, і я був. І там і Литвини були, та багато там кобзарів було. Ну, і там, значить, капели кобзарські були сліпих. І такі були капели, зрячих. І дітські школи. А! ще ж, між іншим, я був ще й на етом, у 87-му, 8-му році на чествованії у Каневі Шевченка. І тоже довелось самому їхать. Але там я диплом одержав. Ніхто його не одержав. Всі одержали грамоти, а я диплом одержав.

— Ви завжди найвищий. Ви не втомилися, Анатолій Захарович? може вже?

— Та, ладно!

— Ну, ше заграйте шось на кінець, як там кажуть.

— На кінець?

— Бо мені то слухати я не втомилась, а я думаю, шо ви втомилися.

ГРАЄ.

[00:31:30.00]

(Настроює кобзу).

Не знаю, чи забув пісню, чи ні, счас попробую заспівать. Свій романс собственний, він вже не мінорний, а мажорний, на мажорі. “Липовий цвіт” називається.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

[00:33:23.00]

Падає з віт липовий цвіт, ними кругом розмито.
Де ж береги, все навкруги пересипає цвітом.
Де ж береги, все навкруги пересипає цвітом.
Знаю, що ним, рідним, земним пахнуть і зорі, і небо,
Бо недарма чуєш сама руки пропахлися в тебе.
Бо недарма чуєш сама руки пропахлися в тебе.

— Забув, давно не співав.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

Падає з віт липовий цвіт, ніби кругом розмито.
Де ж береги, все навкруги пересипає цвітом.
Де ж береги, все навкруги пересипає цвітом.
Знаю, що ним, рідним, земним пахнуть і зорі, і небо,
Бо недарма чуєш сама руки пропахлися в тебе!”

— То складно, не хочу. Не вийшло.

— Забулися трошки.

— Ви знаєте, забув.

ГРАЄ.

— Так, ну ладно, ще одну заспіваю коротеньку. Тааак! зараз подивимося.

ГРАЄ.

— Так, ну ладно, я вам заспіваю таку народну пісню, не свою, а народну. Зараз, зараз. Це називається така “Дівоча журба”. Ви її може й знаєте. Ну, вона ж тоже в моїй обработці все ровно.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

[00:38:34.00]

Скажи, нащо тебе я покохала,
Скажи, нащо повірила тобі.
Коли б не ти, сумна б я не ходила,
І день і ніч не мучила в журбі.

 

Коли б ти знав журбу мою забуту,
Коли б ти знав, що я пережила,
Не раз, не два до Бога знявши руки,
Тебе, і світ, і долю я кляла.

 

Кляла веселі мрії ті дівочі,
Що вже так рано, рано одцвіли,
І кляла веселі ясні твої очі,
Що бач мене до чого довели.

 

І весну ту з пахучими квітками,
І день, і час, і ту щасливу мить,
Так що ж тепер закохана тобою,
Ти ж клявся бути вірним і любить.

 

В журбі та смутку в’яну я і в’яну,
Без тебе я не можу в світі жить,
Так де ж, скажи, тих чарів я дістану,
Щоб як тебе забуть і розлюбить.

 

Так де ж, скажи,  тих чарів я дістану,
Щоб як тебе забуть і розлюбить!”

— Дуже дякую вам!

— Хороша?

— Хороша!

— То ж я спеціально це ж для дівчат.

— Добре, Анатолій Захарович, я напевне буду збиратися. Я думаю, ще іншим разом приїду, бо й так довго. Добре?

— Добре! Ліда, добре.