Палагнюк Марія Василівна, 1918 р. н.

⎯ Тоді в селі тіф був?

М.В.: Тіф був. Навіть мама хворіла. Да, мама і сестра її, і брат цей хворів, всі хворіли.

⎯ І багато так людей тоді хворіли на тіф в селі, да?

М.В.: Да, мама розказувала, що багато людей хворіло на тіф.

⎯ Угу. Чи міняли… Я вас спитала про фамілії, чи пам’ятаєте ви, шо міняли фамілії в тридцятих, сорокових роках? Якщо міняли, то з якої причини?

М.В.: В селі не міняли, но потом коли (…), то мене заставляли поміняти, нашу сім’ю. Но це було пізніше.

⎯ Так, так, так.

М.В.: А так я не пам’ятаю що хтось у селі.

⎯ Такого не було?

М.В.: Такого не було.

⎯ Угу. А як називався куток, де жила ваша сім’я?

М.В.: Цей куток, де жила наша сім’я, він і зараз називається Яловий.

⎯ Це така давня назва?

М.В.: Назва, тому що тут три сім’ї не мали дітей.

⎯ Це правда, да?

М.В.: Да. Карпенко і Тимо́фій туди зараз живе, Тимофі́й…

⎯ Так-так?

М.В.: І ще, їх троє було… Три сім’ї, шо не було дітей, і назвали кут Яловий.

⎯ А як ще називалися сільські кутки?

М.В.: Як називалися… Зарічка, Тепличина, Западня. Западня — там, де живуть Ковальчуки. Усадьби. Вони Усадьби, отакі…

⎯ Коли́воріт ще так казали, да?

М.В.: Коли́ворот, да, я забула Коли́ворот. Коли́ворот.

⎯ Чи вся ваша сім’я жила в одній хаті?

М.В.: Да.

⎯ І яка це була хата, якщо ви пам’ятаєте, коли її будували?

М.В.: Хату будували… Отак сімнадцятий, вісімнадцятий, в саму революцію. Бо я знаю шо я родилась, мене мама несла на руках, положила в хаті — були тільки стіни. Я в вісімнадцятому році родилася. І стіни тільки були, а не було ще покриття. Вона лишила мене та й пішла на город. А в мене були, каже, дуже великі очі. Вона приходить, а пугоч чи сова сиділо на стіні, і були б ці очі виклювали, що вона була не вспіла. Так, то це вісімнадцятий рік.

⎯ До колективізації, як велося господарство тоді? Який був розподіл робіт і яка була сімейна спеціалізація? Що робили батьки, батько, мати, а що діти?

М.В.: Ми ще були до колективізації, я була старша. То я пішла, батьки їхали на поле, брали мене і я знаю шо жали, і я. Вони лягали спати, я використала момент, щоби пожати, і до сіх пор палець перерізаний. (…) у батька було всього три гектари землі. Дуже мало. Но обробили вони її так, цю землю, що можна було не картошку там, а цибулю можна було, мак можна було сіяти. Дуже було оброблена високо… А він виписував газету «Радянське село». Там були аграрніші поради, він їх притримувався. … дослідної станції Київської. Йому висилали нові сорти пшениці. Я пам’ятаю сорт пшениці, яка називалась «Банатка», була така, ця. Біла, колосиста така. Вобщем, з тих трьох гектарів він мав більше, ніж хтось мав з п’яти чи з десяти. Урожай був великий. Він бува, обманював дуже землю. (…) не було. Він казав шо… А це хіба можна так казать?

⎯ Кажіть, кажіть.

М.В.: Він казав шо: «Як я бачу… — ну, худоба була, — як я бачу біля хліва велику купу гною — це я бачу купу пшениці». Так він казав. От. Ну, обробляв цю землю. Виписав спеціально плуга, німецький якийсь, дуже легенький, маленький, поле засівалось, потом закачували качалкой, вобщем, це була дуже… Високоякісне оброблення… Ну… У них було звичайно високий урожай. Дуже цікаво готував паї, якщо треба розказати.

⎯ Розказуйте.

М.В.: Обробляли грунт, а тоді я з ним ходила, а тоді садить кабаки. Кабаки. От, такими рядками, (…) рядків така, шо могли пройти бараною, іде биком, всі рядки. От. Коли кабаки сходили, він пройшовся, а потім коли вони розтягалися кабачиння, тоді я ішла з ним, мені вже було років десять, я не знаю. Я йшла перед ним і закидала це кабачиння на рядок, щоб могла пройти барана. А восени, як треба було сіяти, вже зимою, це такі (…) зелені. Коли треба сіяти озимию, то він не міг перевалити цих кабаків. Він валив їх днями, ці кабаки, а потом сіяв. Пшеницю, жито. Це батько. Крім того, шо обробляв землю він займався ше пасікою.

⎯ Скільки мали вуликів?

М.В.: Вуликів було… Спочатку був один, а потім їх було шість, а потім вісім. От. А потім, а потім… Вони так і залишилися. Вони залишилися без нього, то це…

⎯ А що робила мама?

М.В.: Садок…

⎯ …я вас спитаю ще.

М.В.: А мама, а мама була помічником батька на польових роботах. А в основному вела домашнє хазяйство і малі їй помагали. Допомагати приходилося навіть ранувато. Мати вставала, я знаю, може в чотири часа. Готувала обід. А ми спали. Нас троє. Цей обід залишали в стодолі. Закривали його, щоб там коти не поїли.

⎯ Угу.

М.В.: От. І всьо, коли ми прокидалися, от, мами і тата не було. Ми обідали і на моїм обов’язку було прибрати, замести, помити, дати курам їсти. І там ше були поросята, вівці ми тримали, в нас було десяток. Ну, до десятка овець було. Тримали вівці. А хлопці тоже. Це було Максим, Дмитро був малим, та й бігав, твій тато. Та й бігав, бо шо, малий був зовсім. А Максим допомагав.

⎯ Угу. А хто вважався главою сім’ї у вас?

М.В.: Батько, мати. Якось так, шо вони жили в злагоді. От. Звичайно шо командиром завжди жінка. О.

⎯ У кого були гроші, наприклад? Хто розпоряджався?

М.В.: Вони були разом.

⎯ Разом?

М.В.: Да. Да, разом. Вони разом ділили ці гроші, заробляли їх і ділили. Звичайно, шо керівником був батько.

⎯ Ви вже сказали скільки землі було у вашого батька, а скільки було у його брата або сестри? І про худобу ще скажіть.

М.В.: Про худобу про свою?

⎯ Да.

М.В.: Корова. Теля. Двоє, не більше. Цьої ніколи поросят не мали, не тримали цих хряків з поросятами, бо це було важко. От. Ну, двоє поросят, щоб одне заколити, а одне продати. На всякі потреби. Корова, обов’язково. Тоже одна. Тепер люди тримають по три навіть. Одна корова. І до десятка овець. Кури тоже, мама казала, шо не треба тримати багато, бо вони не несуться. До десяти, більше ми не тримали. Та і три гектари землі. Ми так (…) але ми ніколи не голодували, ми не їли щодня м’ясо, но у нас було молоко, у нас було сало, у нас були яєчки, от мед, яблука, молодий садок був.

⎯ Тоді майже кожна сім’я займалася землеробством і чимось ще, якоюсь домашньою промисловістю. Що таке робили в вашій сім’ї? Крім того, шо…

М.В.: Я розумію, я розумію… Ну шо, для себе сучали, не на продаж. Мати як пряла пряжу… От, сіяли коноплі, мочили. Мати пряла пряжу і робила на верстаті. І килим, чи як називають, рядно…

⎯ Рядна.

М.В.: І на мішки треба було робити, і на сорочки. Я дуже не любила цих сорочок грубих, і не могла носити. Ні за шо вони мене не могли вдягнути, вона мене мучила, та сорочка. То мені спеціально шили…

⎯ Купляли, да?

М.В.: Да, полотно. Ну, гроші були…

⎯ А яким способом тоді… Як це ми про верстат заговорили, яким способом, як називалося, наприклад рядно? Як виробляли? Пасочками чи квітками?

М.В.: Мама квітками не робила, це були спеціалісти. Тітка наша, батькова сестра, вона була німа, зовсім, но вона робила красиві ці, рядна, килими. А мама ба́точками.

⎯ Ба́точками називалось?

М.В.: Ба́точками (…), да. Але потом получалось квіточки. А полотно робили дуже гарне, тонке, навіть і зараз воно ше є. Навіть потом пізніше, як стало дешевлє батожки, то купували батожки, сумували і з батожок полотно робили. В мене мама вишивала…

⎯ Який одяг виготовляли ви самі вдома?

М.В.: Вдома. Були вівці. Стригли, пряли. Тоді робили сукно, несли його збивали. Називалося сукнобея. І шили…

⎯ Це в селі воно було?

М.В.: Нє. Це треба було їхати десь туди, в Могилів, Березівку, а в селі не було. От. То шили, «гумки».

⎯ Так?

М.В.: Да. Кожухи шили.

⎯ Шили це дома чи треба було нести?

М.В.: Нє-нє-нє. Це треба було в Антонівку їхати.

⎯ Так?

М.В.: Да.

⎯ Що вам в том місті шили?

М.В.: Кожухи́.

⎯ Кожу́хи?

М.В.: Кожухи́.

⎯ А ці «гумки́» шили в селі?

М.В.: А ці гумки в селі шили. В Калитинці був чоловік…

⎯ Пам’ятаєте?

М.В.: Да. Олекса… Олекса, як же його фамілія ше була? То вже не знаю. То він шив ці гумки́.

⎯ Угу.

М.В.: А в селі не шили.

⎯ Не було?

М.В.: Наші не…

⎯ Ви пам’ятаєте скільки треба було заплатити, щоб цей чоловік пошив гумку?

М.В.: Шоб цей чоловік пошив гумку…

⎯ Чи може міняли, за продукти якісь?

М.В.: Вони вже були пошиті як я виросла.

⎯ Ааа…

М.В.: Як я почала розуміти. Просто не інтєрєсувалась.

⎯ Не застали трохи, да?

М.В.: Це було не дорого. Да, ми могли, могли, ми могли дати мед.

⎯ Ага.

М.В.: За мед. Могли дати… Ну, шо могли дати? Кусок сала, кусок м’яса. Це могли.

⎯ Чи ви пам’ятаєте як батьки їздили на ярмарок? Куди їздили на ярмарок?

М.В.: Пам’ятаю. Основний ярмарок це Джурин.

⎯ Так?

М.В.: Бо це, шо тут, п’ять кілометрів, да.

⎯ Вони їздили на конях чи ходили пішки?

М.В.: Ні, на конях. Коні у нас завжди були міцні, один був жеребець, то навіть батькові вухо відкусив. От, кусок вуха не було. Відкусив і викинув на рію, а як батько поїхав в больницю, привіз, то це його знайшов, той кусок вуха на другий день, каже: «Треба було зразу, то пришиєм». От. Коні були крепкі, міцні коні, і тримались аж до колективізації, потом один… почали вже…

⎯ Про ці ярмарки. Чи ви пам’ятаєте, батьки що-небудь продавали на ярмарку, чи може замінювали за що-небудь?

М.В.: Що продавали на ярмарку? Яблука продавали, мед продавали.

⎯ Мене цікавить з якою ціллю їздили на ярмарок. Чи тільки щоб купити, чи може обміняти?

М.В.: Нє…

⎯ Чи також щоб щось продати своє?

М.В.: І купити, і продати і купити.

⎯ Яблука тоді були рідкістю, так?

М.В.: Да, тоді в селі не було, і в наш садок забігали діти. Ото Максім їх ганяв. О. Ну шо, яблука мама продавала, часник, горіхи, в нас були горіхи, багато горіхів в нас було.

⎯ Також ви пам’ятаєте ціни на ці? Наприклад за скільки… Як продавали яблука? Чи на кілограм?

М.В.: Нє, на десятки!

⎯ Ага.

М.В.: На десятки. А то не пам’ятаю, бо я дуже скоро пішла з дому.

⎯ Угу. Про це ми ше поговоримо.

М.В.: Да.

⎯ Про фруктовий сад. Ви сказали, шо був у вас фруктовий сад.

М.В.: Да.

⎯ Що з ним сталося після 30-х років?

М.В.: Нічого, не зрубали.

⎯ Не зрубали, зберегли?

М.В.: Не зрубали, так і берегли, тому шо завжди зімой були свіжі яблука, коли приходили діти хрестувати, колядувати, от, то ми давали горіхи, давали яблука. От. Ми цілу зиму їх їли, це ж були вітаміни, ми їх не стіки продавали, скільки споживали самі. І то, не стільки продавали, скіки дарили. От хто прийшов — угощали. Оце в нас таке було. Так було заведено.

⎯ … пригостити когось?

М.В.: Да, да.

⎯ Угу. Я знаєте чому спитала що з ним сталося потім, тому шо в якихось там роках, які це були роки, коли величезні налоги на фруктові сади накладали. Чи торкнулося це вашого села?

М.В.: Нє-нє, нє не торкнулося.

⎯ Не торкнулось? Угу. До колективізації до якого розрядку власників належала ваша сім’я?

М.В.: Середня.

⎯ Середняки?

М.В.: Могли би і розкуркулити по образу життя, по цьом, побуту, але не розкуркулювали, томушо було тільки три гектари в мого батька, був середняк.

⎯ По землі, так?

М.В.: Да.

⎯ Чи мала ваша родина авторитет у селі?

М.В.: Да. Мала.

⎯ Ходили…

М.В.: Я потом розкажу про це.

⎯ Можете розказувати, чи ходили до батька за порадами, чи шось…?

М.В.: Батько був… Можна сказати що був самий грамотний в селі. Чи заяву написати, чи розписку, чи якесь доручення, от. То це все міг зробити батько. І від нього я і навчилася, я вже… він навчився церковно-приходського. Тільки церковно-приходську, но був грамотний. Дома розмовляв українською мовою, відки він її знав, але чистою українською мовою і розмовляв і писав. І багато читав дуже, бач, у нас з хати не виходив «Кобзар», на стіні висів завжди портрет Шевченка і під ним сам батько написав «Учітеся, брати мої! Думайте, читайте, і чужому научайтесь, — і свого не цурайтесь!» От. Під Шевченком була така… Портрет був…

⎯ Так?

М.В.: Аж до 30-х. Да, а так, авторитетний був батько. Навіть дуже авторитетний. Всі його вважали, що він самий розумніший чоловік в селі. А він мав всього…

⎯ Чи брали, чи щось в нього позичали?

М.В.: Да, охотно позича.

⎯ Да?

М.В.: Да, я ще скажу? що він робив… Його запрошували це в драмгуртківці.

⎯ Угу.

М.В.: Чому — в нього було художнє читання. Відки воно (…). А учителі, це було небагато, це була початкова школа, вони були артистами, було ж тоді…

⎯ Дуже грамотних не було?

М.В.: Ну да, люди стидались іти на сцену, дівчата чи хлопці, потом пішли. То вчителі були артистами, а батько був суфльор. Бо була така, туто внизу, проти… був такий, якийсь, пивниця була колись чи шо, там зробили клуб, такий нещасний, шо він валився. А він лізе в ту будку, йому засвітять свічку і він їм суфлірує. От. І один раз він… А мама сварилась, казала що: «В тебе нема клепки, ти з дітьми граєшся». Їде він з поля за снопи. Снопи цей, на жнива. А учитель вибігає, каже: «Василь Якович, ідіть, бо іде репетиція, нема кому суфліровати». Тато лишає коло клубу цього воза і пішов у будку. Мама каже: «Ні, нема клепки!» (Сміється) Такий він був, довгий час він суфлірував в драмгуртку.

⎯ Чи існував тоді, в вашому дитинстві, розподіл робіт на жіночі і на чоловічі? Що тоді в сільських родинах вважалося чоловічою роботою…?

М.В.: Ну… Чоловіча це була, в основному це було, обробити землі, ну, орати, сіяти. … цей, обробити землю. Якщо жінка лишалася без чоловіка, то, звичайно, наймала тоді чолові́ків. А жіноча була робота яка? Ну, догляд за сімйой, і стірка, і прядіння, і мащчення. Все, що в хаті треба було робити, це робили жінки. Но звичайно вони були й на полі. Но вже коли, на обробітку. На збори врожаю, жнива, вони жали. Чоловіки косили, жінки жали, в’язали. Отак розподілялась по селі робота. От. Робили, як кажуть, спільно. От. Допомагали, підтримували одне другого. Хоча (…), коли був лад у сім’ї.

⎯ А були такі випадки, що жінка могла виконувати чоловічу роботу, а чоловік жіночу? Коли це так траплялось?

М.В.: У нас так не траплялося, батько до жіночої роботи не був схильний, нєа. Цього він не міг робити. А це ти питаєш тільки про нас?

⎯ Ну да, да, але можете казати про своїх сусідів чи про односельців.

М.В.: А, наприклад, був Гусенки Петра батько, дядько Пантелеймон. То були чудєса, він всьо вмів робити. І коли він приходив з поля, то він кричав на тітку, а вона дуже помалу все робила, але дуже тонко. «Ти якась не… ! Ти мнеш там цю роботу! Я би справився давно, давно я би це все зробив, а ти щось цілий день робиш, толку від тебе немає!» А вона каже знаєш шо? Ні, не знаєш, але встала рано і пішла брати корови на поле і в’язати ячмінь. А навмисно розчинила на хліб і лишила йому в колисці дитину. Да. І шо думаїш? Коли вона звідти повернулася, то він прив’язав рушником голову і місив хліб, а до ноги прив’язав мотузок до колиски і колиску гойда, а хліб місив.

⎯ (Сміється).

М.В.: І коли він всадив той хліб, то він був такий чорний як… Але він спік хліб, він догледів дитину, він зробив домашню роботу, такий був.

⎯ (Сміється) А як ставилися люди до таких випадків?

М.В.: Ну як?

⎯ Це було нетипово можна сказати?

М.В.: Нє-нє, не типово, це рідкісно. Він дуже шпаркий був до роботи. Ну як, були такі чоловіки, були в селі такі чоловіки, що вони вміли навіть на верстаті робили. Були такі. От. Но в основному…

⎯ Я записувала в Могилів-Подільському районі, то це було в нормі, що чоловіки мусіли робити зимою на верстат. Всі робили, вся сім’я.

М.В.: Да…

⎯ І веретено крутили.

М.В.: Ну у нас, наприклад, дома цього не було, батько до цього, він не був здібний. А звивати на клубки, це він робив. Зімою, мама вже попрала його, вижинала, висушила і тоді треба було мотати на клубок, це зимою робили. Таке було.

⎯ Чи була в вашій сім’ї прислуга або наймити?

М.В.: Ніколи.

⎯ Ніколи?

М.В.: Да.

⎯ А ви пам’ятаєте, щоб в селі?

М.В.: Не було до чого, три гектари землі — ми справлялися.

⎯ А були такі хазяї в селі, шо наймали собі?

М.В.: Майже не було. Майже не було, робили самі. Може десь ще раніше, давніше, може багаті були люди, одинокі, але я не чула шоб… Ну допомагали один одному. От таке було.

⎯ Як змінилися стосунки в сім’ї після того, як сім’я втратила господарство? Мається на увазі колективізація.

М.В.: Колективізація…

⎯ Да, як забрали.

М.В.: Справи в тому, що батько пішов пізно. Він пішов пізно, він пішов так у році тридцять п’ятому. Так він довго не йшов в колгосп, при чому, при чому на нього дивилися люди, того шо не йшов. Колись цього, хазяїна, це його хата, там живе…

⎯ Називайте його.

М.В.: Корній Квітка. Середняк тоже, тоже такий хазяїн був. Визвали його в штаб (…) «Чо ти не йдеш в колгосп?» А він каже: «Як піде Палагнюк Василь — тоді я піду». Понімаєш, той визиває батька, уполномочений і каже: «Шо це робиться?» А батько свариться з ним, каже: «Шо я тобі, діктую чи шо?» — «Я піду тоді, як піде Палагнюк Василь». І в нас лишилася… Я знаю, може господарств двадцять, може двадцять п’ять. Середняки, шо не йшли в колгосп. І пішли десь у цих роках, тридцять п’ятім, і назвали колгосп Шевченка. Самий перший був «Червона зірка», другий був «імені Ворошилова», а цей на зборах, і це була батькова пропозиція, «імені Шевченка». Тарас Шевченко. От. Як змінилася обстановка в господарстві?

⎯ Да, да. В сім’ї.

М.В.: Я вже тоді була…

⎯ Вас не було?

М.В.: Тут в сім’ї. Я ж тоді була тут в сім’ї.

⎯ Мається на увазі чим почали займатися члени сім’ї? Уже не було свого поля.

М.В.: Ходили в колгосп, на роботу.

⎯ Так?

М.В.: І обробляли огород. От. Мама на ций, буряк. А батько… Мій батько, батька поставили, називалось тоді — інспектор якості. Ти чуєш таке?

⎯ (Сміється).

М.В.: Інспектор якості. Так, як він був такий, досвідчений хазяїн…

⎯ Це щось на зразок агронома чи ні?

М.В.: Це не агроном, просто він повинен був йти, дивитися як обробляється земля, дивитися як доглядають за рослинами, це (…) не агрономічної було освіти, а були такі посади, інспектор якості.

⎯ Як змінився статус жінки в сім’ї після вкорінення радянської влади? Чи щось змінилося в сільських сім’ях, чи нічого?

М.В.: Нє.

⎯ Нічого не змінилося, да?

М.В.: Ну шо…

⎯ А взагалі розкажіть отак, як… Про жінку. Яке в неї було положення, на що вона мала право, на що вона не мала права? Молода жінка, старша, стара жінка. Дівчина.

М.В.: Дівчата… Ішли, котрі вже мали… Навіть, це було після війни, то там в десять років ішли в колгосп. Малі теж, малі дівчата такі, десять-дванадцять років ішли на огороди, поливали городи, садили розсаду. Дівчата старші, ці вже мали норми. Жінки в’язали, я й сама помню ходила в’язати. Приїжджали на канікули, то ми в’язали з мамою, ходили сапати. Дорослі дівчата, яким вже було по шістнадцять — цим давали норми. А менші йшли, брали рядок буряка і сапала з мамою.

⎯ Я думаю шо ваша доля була не типова для…

М.В.: Да, да.

⎯ … для сільської дівчини? Розкажіть так про себе. В скільки років ви пішли вчитися?

М.В.: Я пішла в шість. Зовсім рано пішла в школу. От. Була початкова школа.

⎯ Чи батько щось вас вже навчив до того?

М.В.: Я вже читала, я прийшла… Я прийшла в клас і пам’ятаю як вчителька, Степаніда… Забула прізвище. Той…

⎯ Чужа була?

М.В.: Чужа. А де тоді свої були вчителі? То я перша вискочила. … Микифорівна, та й написала великими буквами «ПТАХИ», як тепер бачу — на дошці, печатаними. А ззаду сидів хлопець якому було років вісімнадцять, такі хлопці були, да. Великі. Бондарчук Михайло. А вона написала «ПТАХИ», а я прочитала «П-Т-А-Х-И», а він каже: «От зараза мала!»

⎯ (Сміється) Не дали прочитати?

М.В.: Нє, шо читаю.

⎯ Ааа…

М.В.: Да.

⎯ Ви єдина в класі читали?

М.В.: Ну, я прийшла уже з цими, з навиками читання. От. Ну які були умови читання… Чи навчання. В класі було дуже холодно! Дуже холодно.

⎯ А де була школа?

М.В.: А тут де «Сльози» раньше називали.

⎯ Угу.

М.В.: Тут була школа. І тут була кімната вчителя маленька.

⎯ Там вчителька і жила?

М.В.: Да, учитель був. Там і батько вчився. То була… То була шось таке. На зразок… На зразок школи. Великий клас один і кімната для вчителя. І кухня для вчителя. От. То шо? Батько прив’язував нам до санок околіт. Знаєш що таке околіт? Не знаєш. Це то шо покривають хати, шо… роблять з нього солом’яні стріхи.

⎯ Угу.

М.В.: А він великий цей, обйомистий. Клав на сани, прив’язував мотузками, ми з Максимом, із братом, тягнули в школу. І так по очереді палили. Палили, палити не було, учитель їсти не мав шо. Прислали учителя — Вакарчука Карла Спиридоновича. … собі поміняв ім’я. То він, він навіть не мав шо взутися. Тут були, Любчанковського жив… Як Петра Любчанковського? Жив… Бач, як? Сусід. І цей вчитель прийшов до нього, він позичив йому дерев’яних чобіт, з дерев’яними підошвами.

⎯ Шо він прийшов … ?

М.В.: Да. То він трохи повчителював, тоді втік … Важко було учителям. Приносили картошку, от, коли хто мав.

⎯ З повагою ставилися?

М.В.: Да, да. Тоді були вчителі, поважали.

⎯ Але я про вас хотіла почути. Як ви, чому ви вирішили?

М.В.: Батько вирішив.

⎯ Да?

М.В.: Коли я кінчила чотири класи: «Хай йде в Джурин. В семирічку».

⎯ Угу. Тоді ніхто з дівчат не (…) в селі?

М.В.: Ніхто не вчився. Мама каже: «Куди? Оно хай сідає пряде», а я вже добре крутила. А батько каже: «Сідай, поїдеш в лікарню. Справку треба». «Я не поїду!» — мама плаче, не пускає. От. А він… «Тобі зараз припечу, то й піде».

⎯ Хотів, щоб ви були разом, да?

М.В.: Да. Він каже, мама: «Нашо воно їй?» Він каже шо: «На плечах носити не буде. Буде знати. Нехай вона робить із тобою, но те шо вона буде знати — вона на плечах носити не буде». Ну і я пішла, подивились на мене і кажуть: «Ти шо, в перший клас?» А я ж мала ростом. «Ні, — кажу, — в п’ятий», «Ого, — каже, — добре стараються батьки. То ти ж не виросла ще!» Але прийняли мене. Наняли квартиру. У батька коні. Кожного разу в суботу приїжджав за мною. Чи саньми, чи возом. От. Возили туди продукти на квартиру. Сало…

⎯ А в кого ви були на квартирі?

М.В.: … Мироновича. Потом син став врачом, а його жінка мамі твої робила операцію.

⎯ Да?

М.В.: Да. От в цього… Мироновича, чому в нього, тому шо батьки фронтовики, вони на фронті були разом, він був його знайомий, любив чоловік випити. От. І я в них була три роки на квартирі. А вчилася в Джуринській семирічці. От. Ну, після семирічки… Училась я непогано, трохи трудно мені давалась математику. В мене було… Тоді не були цифрові оцінки один-два-три-чотири-п’ять, а тоді було «Незадовільно», «Задовільно», «Добре» і «Дуже добре». «Відмінно» не було. Давались мені гуманітарні. Мова, література, історія, це в мене йшло. А математика, фізика була… тягнула. То шо, семирічка це треба про це розказувати?

⎯ Розказуйте-розказуйте.

М.В.: Після семирічки я (…) грамотних. І (…) Тимофій ше (…) який кінчив, не знаю, мабуть, сім класів не кінчав, але мав хороший почерк, розумний хлопчисько. От, Кравчука Дмитра брат. Нашого цього, шо помер.

⎯ Угу.

М.В.: І поставили секретарем. А треба рахівника. А з мене який рахівник? Мені чотирнадцять років. Каже тато: «Ти касову книгу бери сам. Вона тобі буде писати справки і протоколи, і все інше». А я не хочу корови продавати. … затонула. То я поробила рік в сільраді, а батько був знайомий з учителями, це після семирічки. З учителями, особливо був директор школи Снігурський…

⎯ В Джуринській школі?

М.В.: В Джуринській школі. Вони… Був тридцять третій рік, то вони переїжджали, тато давав їм… Продукти давали. Вони голодували. І він сказав шо в нас откривається школа колгоспної молоді, ШКМ називалася. І треба учителя, а мені п’ятнадцять років. Чотирнадцятий я була рік тут в сільраді, а п’ятнадцятий рік забрали мене туди в школу, і ці хлопці що не мали освіти, ну тоді по вісімнадцять, по дванадцять років, по шістнадцять. Їх назбиралося щось вісімнадцять. Я їх вчила. Вони такі здорові, я комар напроти них і вони слухали і все…

⎯ Як тоді йшло навчання? Це був якийсь один предмет чи ви просто їх вчили грамоти?

М.В.: Ні, був розклад.

⎯ Так?

М.В.: І була арифметика. Не алгебра, арифметика. І українська мова, і…

⎯ Це все робив один учитель?

М.В.: Да. Ну то це ж початкові класи!

⎯ Ааа…

М.В.: Це початкові, це ж… Це ці діти, що зовсім не грамотні, да. Ми починали з букваря. От.

⎯ Який це був рік?

М.В.: Це був тридцять третій рік. Шо характерно, шо я хочу сказати, я ходила в Джурин, ще я в школу ходила в Джурин. Тридцять третій рік, голодовка. А я мала і мене не боялися пустити до Джурина, а до Джурина треба було йти жита́ми, стежкою. І я йшла і батьки не боялися мене пускати. Тепер може дівчина йти, з житом, літом — це ж страшне діло. Я до сіх пор нагадую шо страшне, страшні ж роки були, страшні роки були, люди людоїдством займалися.

⎯ Але тут не було таких випадків?

М.В.: Нєа. Не було. Знаєш який був випадок? Батько продав свиню. Я вже (…) зайшла, продав свиню, зустрівся з Макаром, як його фамілія?

⎯ Ковальчук?

М.В.: Ковальчук. Він був дяком. А батько співав у церкві, батько мій чудовий тенор.

⎯ Угу.

М.В.: І тепер не можу йти в церкву, бо як співає хор, то я нагадую батька і плачу. І вони (…) знайомі. І коли продали кабана, то й продали. «Василю, йдем вип’ємо по чарці?» А він каже: «Давай». Бутилка в того Макара була. Каже «А он жінка продає… Кишки. Холодець».

⎯ Так?

М.В.: Ой, та тарілка ше в нас є. Вони взяли ту тарілку, ножом царапнули, взяли кусок цього холодцю, а там ніготь з пальця. Вони махнули, та й нічо тій жінці не сказали. Так махнули цим холодцем, викинули, тарілку поклали (…) випадок, але звідки вона, вона відкись чужа прийшла, бо тут не було випадків людоїдства. Такого не було. Пухли, вмирали, но всьо равно…

⎯ Про Голодомор там дальше в мене.

М.В.: Да. То я ж про те як, трохи путаю, мені треба йти аж до, до кінця навчання?

⎯ Да, про себе, про себе. А тоді вже про…

М.В.: Да, я перепутую.

⎯ Нічого, нічого.

М.В.: І після семирічки, значить, я попрацювала цей рік з цією молоддю, а тоді подала документи в Тульчинський технікум, це був тридцять четвертий рік. Мені було вже шіснадцять років. От. І я вчилась там три роки, батько було набере торбу, тоже були роки голодні, нам давали такий кукурудзяний хліб, двісті грам. От, по карточкам, карточки були. Ми цей хліб несли на Тульчинський базар, там продавали, шоб завтра викупити слідуючий хліб, свій пайок, бо ж треба було платити за нього. От. Важко було, нас годували вінігрєтом. Наріжуть буряка, картошки. Хто мав дома шо поїсти та й (…) цей вінігрєт, а ми їли. Їли, бо треба було жити, треба було їсти. Батько старався мене підвозити, набере торбу, переночує під сто́впом, сяде на… Машин же не було. Я знаю чим він добирався… А! Чим добирався…

⎯ Кіньми?

М.В.: Оці були балагули, їх називали, знаїш, ізвожчики.

⎯ Угу.

М.В.: Це з Рахнів… Да, до Рахнів він добирався кіньми, а там на поїзд, до Журавлівки, а тут уже ізвожчик, бо до Тульчина не було нічого. Ізвожчик, спеціальні, балагули їх називали. Та і переночує під сто́впом тут, як їде до мене. Привезе мені продукти. Привезе сала. Привезе банку сметани, вот. Ну то й мама спече якийсь хліб, ще якийсь пряник. Було шо їсти в нас. Меду мені поставлять банку. Та я вчилась, вчилась. … вчитель був…

⎯ Розказуйте.

М.В.: Весь Тульчин забрали.

⎯ Розказуйте, як вже ми перейшли до цього — розказуйте. Це якраз було ці роки страшні?

М.В.: Да. Тридцять сьомий рік.

⎯ Ви якраз вчилися в тридцять сьомому?

М.В.: Тридцять сьомий я кончила.

⎯ Ага.

М.В.: Тридцять чотири — тридцять сім, три роки. То потом я почула, як вже з батьком потрапила, то я почула шо іде та, Григорій Афанасійович Ткаченко, і його жінка, Дар’я Давидовна, і цей Олексій… це мій любимий вчитель був… літературу читав, і Ясинецький і Білан… Майже половина цих учителів була репресована, це вже хто залишився старий був, Гліб Іванович Коржинівський, трошки недочував, от. «Что-что ви сказалі? Палагнюк? Нє падсказивайтє. Паставлю двойку. Нє падсказівайте»…

⎯ Що ви можете сказати про кваліфікацію цих учителів?

М.В.: То були старі вчителі.

⎯ Це була висока кваліфікація?

М.В.: Да…

⎯ Де вони вчилися?

М.В.: Де вони вчилися, вони всі із… Ми їх не питали…

⎯ З університетів?

М.В.: В університетах, в інститутах вони вчилися. Вони були високого образованія. Ну цей Пугачев (…) молодий чоловік, видно (…). Вот. Ті старші, ті вчилися (…) в семінаріях, академічних курсах, от. Ну в основному вони були (…). Білов тоже дуже підготований, в общем знання у них були (…).

⎯ А яка була… Який був склад студентів? Які це були діти? Чиї це були діти?

М.В.: Це були в основному діти селян. Були діти службовців, діти робітників, от. Ну, і діти селян, колгоспників. Мішаний склад, соціальний склад. От. Були такі які гарно одягалися, я туди не належала. Тоді в селі носили широкі спідниці́, то я як їхала на учобу, то сумку… Нє, до Джурина я їхала в широкій… Не смійся! Це точно. А у Джурині я передягалася у вузьку юбку, бо в селі сміялися.

⎯ Не можна було…

М.В.: Сміялися, не то шо сміялися, я не любила виділятися, понімаєш? Чо я мала бути іншою, я така як всі. От. Коли я приїжджала в Тульчин, то я цю спідницю ховала, широку, в чемодан. А потом, як їхала додому, то знову в Джурині вдягалася в спідницю широку й приїжджала додому такою, як відїжджала. Щоб не виділятися.

⎯ Як ви приїжджали на (…) то як ви добиралися додому?

М.В.: Пішки з Джурина. От. А з Джурина, з цього, з Рахнів було поїздом можна доїхати. Це так пішки йшла, вісімнадцять кілометрів, порожня була торба, нічого не було, це я туди їхала — то було.

⎯ Угу.

М.В.: А тут пішки. Ніхто нічого, ніякого транспорта, ніяких…

⎯ І тоді це нормально було, що люди всі пішки ходили?

М.В.: Ми були молоді, ми не чули, нє, тепер би я не пішла. Ходили, все було добре.

⎯ Угу. Вертаємся до питань, питання про колгоспи. Чи всі пішли у колгосп у вашому, нашому селі?

М.В.: Да.

⎯ За переконанням чи з примусу?

М.В.: Бідніші люди — ті пішли за переконанням, тому шо вони були бідні, в них був бідний реманент, в них могло бути багато землі, вони не встигали обробляти, от. Були хворі люди, от. Були багатодітні. А обіцяли ж хороше життя, от. Вони пішли за переконанням. А ось середняки — ті трималися. І можна сказати, що вони прийшли під тиском.

⎯ З примусу?

М.В.: Під тиском, да.

⎯ А хто примушував їх, хто проводив колективізацію?

М.В.: Хто, і були свої активісти, но вони слабо агітували, а так присилали уполноважених.

⎯ Звідки?

М.В.: Вони прибували… Звідки вони прибували? Мабуть, з Вінниці, з Шаргорода.

⎯ Чи ви пам’ятаєте цих людей?

М.В.: Да, в Джурині був голова сільради, єврей Шейлехман.

⎯ Угу.

М.В.: Він був комуніст. Він був уповноважений (…) році. Були…

⎯ Чи це може були ті, із тих двадцяти п’яти тисячників, чи ні?

М.В.: Могли бути і вони, тільки шо я тоді ще слабо розбиралася.

⎯ Мене цікавить от як вони виглядали, яка у них була кваліфікація, яка у них була мова?

М.В.: Мова була…

⎯ Якою вони мовою розмовляли в селі?

М.В.: Був навіть один білорус. І коли прийшов до нас додому, а Максим ходив по подвір’ї, він каже: «Малиш, гдє бацька?», він каже: «Чекайте, я спитаю тата, тато тамо на городі».

⎯ (Сміються).

М.В.: Не знав шо таке… Шо таке «бацько». «Гдє бацька?» От. Як його прізвище? Не знаю, а може просто забула, в мене вже зараз… Склєроз.

⎯ Які це були люди?

М.В.: Жорстокі були.

⎯ Жорстокі?

М.В.: Да…

⎯ Можете згадати якийсь випадок? Вони робили доноси на других людей?

М.В.: Вони заставляли людей, (…), робили це вночі. От. Пам’ятаю такого уполномоченого — Криворучко, він був не у нас, він був у (…), то люди проти колгоспу підняли бунт, у нас не бунтували. Підняли бунт, то він вилетів, в вікно вискочив. А у нас, як тобі сказати, у нас були свої і активісти, бідняки був Ратушняк…

⎯ Угу. Розказували, що страшний був.

М.В.: Да, він був жорстокий. Він розкуркулював, (…) був Василенко Юхим Степанович, калитинський сам. Жорстокий був, я знаю шо (…), а я вже в сільській раді робила, візьме (…) і так її суче, так її (…), я так скривилася, а він до мене, а я ж з ним ро́блю разом, я ж (…), а він: «Шо ти так скривилася? Це ж га́дина! Хіба ж її жаліти треба? То її ж повішати треба, її ж розтрясти треба!» Ну який випадок я пам’ятаю, з нами так не поводилися, чому — навіть ці активісти сільські, от вони поважали батька. Вони не могли до нього жорстоко відноситься, тому шо, ну… Бо поважали його. Ми жорстокості не відчували. Але, наприклад, Дмитрівну гонять з хати, це тобі розказувала?

⎯ Да, да.

М.В.: То воно є таке, шо як гонять з хати і за руку цих дітей вигонять, викидають, мама посилає: «Біжи у хлів», десь там було золото закопане. Зарипане у них…

⎯ У них?

М.В.: У них, да, вони мали золото, люди, це ж були роки НЕПу, то пшеничку давали за золото, но у нас не було, я ніколи не бачила, батько робив кооперацію, забула сказати. Була кооперація, (…), то він переносив ці, золоті монетки, а я складала по десять. Десять карбованців. Були такі як дві копійки, (…) чи п’ятьорка була така (…), от, то я складала ці, но у нас золота не було, це я знаю шо не було. Батько розщитувався, віддавав ці, от. То (…) сказала, цей уполномочений пішов за нею і коли вона там добувала це золото — він його забрав. Всьо.

⎯ (…).

М.В.: Да.

⎯ Пам’ятаєте хто… А, хто проводив колективізацію ви сказали…

М.В.: Да, колись комсомольці, були активісти, (…).

 

М.В.: … Прокопович. Що вони робили? Заставляли шо: «Ідіть шукайте хліба». От. А хліб…

⎯ А хто їх заставляв?

М.В.: Хто, голова сільради, уполномочений приходили і: «Ідіть по селі, шукайте хліба». То вони брали залізні палки і приходили, діжка з огірками в ту… А тепер цьому Никіфору нагадують цього (…) нагадують, він каже: «Шо, у нас такого не проходило!» В нас не було жахів голодовки, (…) да, чекай, шо я тобі хотіла сказати, але Антошка, оцей наш сусід, Кравчук (…), двадцять восьмого року, маленький був, чотири-п’ять років. То батько сховав пшениці у торбинку, бо приходили — під мітьолку забирали все, я тобі зараз про ту мітьолку розкажу, то він сів на цей мішечок і батько каже йому: «… якщо прийдуть…» бригада, це бригада були. А що в бригаді? Комсомольці, незаможники ходили ці, біднішні люди. Понімаєш в чому справа була, справа була в тому, шо бідні завідовали багатим.

⎯ Да, (…).

М.В.: Почуття завісті, воно зробило і репресії і шо хочеш… От, вони не могли дивиться, шо хтось жив краще, а жив краще тому шо (…) від природи здібні, понімаєш, людина родиться — в неї не получається, от, це просто як кажуть…

⎯ Від Бога.

М.В.: Да, від Бога, От. А вони бачили, бачили цю можливість, в одних і одяг, взуття, їжа, і від завісті вони видавали людей. От. Так цей значить, Степан, каже, Кравчук: «… якщо прийде бригада, то ти не злізай з цього мішечка. Бо пропадем із голоду, да». Він сидить, а вони через поріг: «А тато казав, щоб не казати, що я сидю на мішечку…»

(Сміються)

М.В.: (…), бо то ж дитина, то шо ж. Да, такі були активісти, потому вони… Потом цей Ратушняк, шо був головою сільради, цей Шелестьян, перед самою війною він втік аж в Челябінськ і там з Максимом з нашим зустрівся.

⎯ Із сім’єю утік?

М.В.: Втекли всі, (…).

⎯ Не боялися, да, шо (…).

М.В.: Канєшно, канєшно.

⎯ Тьоть Маруся, тепер про репресії, чи пересилали людей? Ще під час колективізації.

М.В.: Да, під час колективізації вислали куркулів. Вислали Мотри Слободняка Філімона, (…) він сам калитинський. (…) його вислали, вислали Рудого Василя (…), Рудого Тодосія…

⎯ Тодосій його тато, так?

М.В.: Григор. Рудого Григора. Вислали… Як звали? Розкуркулили Мотри́ну, а його, значить, вислали; розкуркулили Дорошових батьків, Дороша Тараса́. Розкуркулили, вигнали з хати Мотри́ну, ходила по чужих хатах. І нашого Коновальчука Іванка, знаєш, там тоже було розкуркулили. От. Кого ж іще розкуркулили… Щось…

⎯ З хати виганяли ше бабу Параску. Любчанківську.

М.В.: Іванка, Мотрину і Іванка Коновальчука. Це не бабу Параску, а це її батька.

⎯ Її батька, її батька, я знаю. А кого вислали?

М.В.: То це ж я кажу.

⎯ Хазяїв вислали, да, із села? Сім’ї розкуркулили, а хазяїв…

М.В.: Да, сім’ями, я кажу, скільки хазяїв: цього Рудого Григора і Шильмана, Слободильнука, кого ж іще… Ковальчука не трогали і цього не чіпали. Десь двох. …

⎯ А тата вашого (…)?

М.В.: Я не знаю.

⎯ Чи повернулися ті люди, шо їх вислали?

М.В.: Слободівник не повернувся, написав тіки письмо. І то не він, а товариш. Десь вони (…) чи шо. А він, тільки той чоловік написав письмо сюди, тільки не сказав шо він помер (…). Написав: «Дівчинка … » Значить, той згадував (…). А Рудий, Григір, повернувся. Замучений, стращчоний, казав, шо він там був сторожом, він молився день і ніч, щоб ці діти його тут вижили. Но він вернувся відтіля, сил у нього не було, а репресіровали — йому років двадцять дев’ять було. Зовсім молодий. Повернувся…

⎯ Років через десять?

М.В.: Да, він був десять років, от. Казав шо, почті шо здихав з голоду і просто його пожаліли. Он же тоже молодий був. Десь поставили сторожем, так якось він… Він же того шо молодий. Взяли того шо молодий. Двадцять дев’ять років, навіть тридцяти не було. Зовсім так…

⎯ А тепер розкажіть про тата.

М.В.: А тепер про тата…

⎯ Всю історію, тако як ви знаєте.

М.В.: Так, як знаю, так і розказую. Пішов тато в тридцять п’ятому році… Тридцять шостому. Тридцять шостом, наверно. Пішов на базар. І повернувся дуже пізно. А мама каже: «Це шо з тобою? Ніколи це так не міг прийти, шоб десь напився абощо». А він каже: «Ти знаєш, зі мною була інтересна історія. Я не знаю як…» І такий схвильований, стривожений. «Яка історія?» «А я, — каже, — йду додому, а сидить чоловік сліпий і з книжкою цейо. І щупає її, людям вороже», а батько і мама не любили цих карт, ніколи не йшли гадати. Казали що це гріх. А він каже: «А мене підбила охота, ану, давай я попробую що це таке». Під’їхав, а той каже: «Назви свою фамілію, ім’я, і скажи день народження». Тато сказав. Він йому розказував: «Шо ти добрий хазяїн, шо ти вмієш допомагати людям, шо ти жалієш людей, шо в тебе хороша сім’я, от. Але запам’ятай шо я тобі скажу». Тридцять шостий рік. «В кінці року, ще за рік, — я до сіх пор пам’ятаю цю фразу, — в кінці року, ще за рік, визнають твоє життя і воно в тебе … » В кінці року, ще за рік, це в літо тридцять шостого, значить ще буде тридцять сьомий. Це буде в кінці року. От. Ну шо ж? Шо ж він скаже? Каже йому інтересно, шо там його… Будем бачити шо буде в кінці року ще за рік.

⎯ Угу.

М.В.: І всьо. Я кінчила технікум. Мене направили в Конатківці. Наш район, Шаргородський. Читати відразу російською мовою. П’ятих-сьомих класів. Хоч я після технікуму, але вчителів не було для старших класів, от. Але в мене диплом був хароший, мене зразу направили читати російську мову. П’яті-сьомі класи. Ну я пішла, це листопад місяць… Да, листопад місяць. Получаю зарплату, шось я за першу купила, і думаю ввечері батькові гроші… І посилаю ці гроші. На Калитинку, бо тоді по … і мама мені пише: «Ти напиши доручення…» В общем, вона мені сказала так, шо в тата немає в що взутися і не може прийти на пошту. «Напиши якесь доручення, якусь справку, бо тато не може». А тата вже нема. А вона не хоче мене тривожити. А я кажу до подруги своєї, в мене подруга була, Галя (…) дочка священника, ми разом прийшли сюди і разом працювали. Кажу: «Невже мій батько дожився до того, шо взутися немає шо?» Я не вірю цьому, бо люди такі вже, більше (…). І всьо. Але…

⎯ Не зрозуміли?

М.В.: Але перед цим він прийшов на жовтень до мене. Тридцять сьомий рік. Прийшов з мамою. Прийшов з мамою і розтривожений батько. Мама мені потім розказала, але тоді як вони були, то я не знала цього. Прийшли, ми були на квартирі з цею Галиною. Вони попали на вечір, ми ставили п’єсу «Безталанна», я ще там грала роль тої сварливої Ганни, знаєш? Теї свекрухи Софії. От. Вони подивилися, переночували і на другий день ідуть додому. А в тридцять сьомому дуже дощ був. Весь день дощ і не переставав. І вони цим дощем йдуть пішки з Конатківців до Шаргорода. І я йду з ними, провожаю їх і плачу. Тато каже: «Чо ти плачеш?» Я хочу сказати: «Мені здається, шо я вас більше не побачу», але як я скажу, виходить або я вмру, або з ним щось трапиться. І я жалію, чо я не сказала тоді цю фразу? Но (…) цю фразу: «Мені здається, — понімаєш, — що я вас більше не побачу».

⎯ Це на рівні такого тіки відчуття, ви не могли пояснити це?

М.В.: Не могла пояснити. От. І всьо, вони пішли, а я стою, дощ іде, вони оглянуться: «Іди», а я кажу: «Я тоді піду, як я вас вже… Як ви вже зайдете за…»

⎯ За горизонт?

М.В.: «…за горизонт, що я вас не побачу». І всьо. Батько по дорозі каже мамі: «Ти їй розказала?» Вона каже: «Ні, я їй не казала». «Ти й розказала їй, чо вона плакала?» Шо ж вона мала мені розказати: приходить Багрія (…) подавала на батька. Той уполномочений поставив наган і той неграмотний чоловік, він його питав так, як ти мене питаєш, а той записував, тоді каже: «Розпишися». Той Багрій навіть розписатися не міг, поставив хрестик. І тоді прийшов додому і каже до жінки: «Слухай, шось недобре. Я ж неграмотний, він мене таке питав за того Василя, шо я не знав шо казати». От. «Він мені каже, а хто його знає? Біжи-но скажи, хай де сховається». Ця жінка його приходить до Мотрини, цеї самої шо її з хати вигнали, і каже: «Біжи до Василя, бо я не піду, чоловік давав показанія». Приходить, каже: «Василю, сховайся!» Він каже: «Куди?» —«Сховайся. За тобою мають прийти». А він сміється, каже: «Чого я буду ховатися? Шо я зробив?» І каже, давай підем провидіти мене.

 

М.В.: Верталися назад, то Максим стояв на Шаргородській повороці. Максимові… Мені дев’ятнадцять, а Максимові сімнадцять було. «Тату, — каже, — біда!» — «Яка?» — «Чисто все перерили хату! Геть за образами шукали і питали де ти. А я казав що ти пішов в Конатківці».

⎯ А хто приходив?

М.В.: Були двоє уполномочені. Хто саме… Треба було його розпитати. Батько каже: «Ти йди на Покутине, прямо, я піду в Джурин до Шейхмана». А Шейхман з ним, як з грамотним чоловіком, завжди як приїжджав… Всі уполномочені ночували в нас. Всі уполномочені: «Куди йти на ніч?» «До Палагнюка! Там нагодують, там чистенько в хаті». Всі уполномочені в нас були! І цей Шейхман… Тато взяв та й пішов в Джурин. В сільраду до Шейхмана, спитати шо це таке, бо він же (…) уполномочений. То тільки той Шейхман хвалився і тільки каже: «Відкрив двері, а я кажу до нього: “Ааа, братуню, а ми тебе шукаєм”». І всьо. І батько додому не вернувся.

⎯ Так його взяв прям там?

М.В.: Да, батько пішов у пастку. Хотів в Шейхмана взнати шо таке, в чому справа, і всьо. А тоді вже мені пишуть шо тато чобіт не має. А тата вже нема… Шо він сидів в тюрьмі в Шаргороді. То (…) Антон Львович, (…) підійшов, вони дружили дуже, підійшов, кажуть (…), а той стоїть на охрані, каже: «А ти тоже хочеш? То може піти». Та й той відійшов, більш не питав. Я не знаю, але (…) Арсентійович, наш учитель, прийшов додому, бо він з Калитинки, а батько зразу написали листа. Грамотний чоловік. Написав листа, цей лист прибув додому, трикутником складений і шо він пише: «Якби ви знали… Не журіться за мене. Діти, слухайте маму. Помагайте їй. Не журіться за мене, я горджуся шо я сюди попав … Якби ви знали хто тут зі мною! То ви б позавідували. Той цвяшок, шо забитий в підошві їхнього взуття — дорожче стоє ніж… Тут і артисти, тут і художники, тут є лікарі, тут учені, тут цвіт нашої країни». От. І він каже шо: «Я годжуся, співаєм українські пісні. Не сумуйте. Ми надіємось на милість радянської влади, — я повторюю його слова, а вони… мала милість до них, от, — і ми ше зустрінемось». І всьо. І так це пісьмо взяла, прочитала, в мене був свободний урок, і дала Галі, цій своїй подрузі читати. А вона не придала цьому значення, і подзвонив дзвінок, вона листа лишила на столі, а сама побігла на урок. І я на уроці. Директор, директор Мельник Аркадій Олександрович. Був директором семирічки в Конатківці. Взяв цього листа, прочитав. На перерві учителі зійшлися: «Товариші, не виходьте з учите́льської! У нас у школі працює дочка ворогу народу».

⎯ Боже…

М.В.: А мені тільки дев’ятнадцять років, да. «Дочка ворогу народу». От, я… Шо я могла, плакала та й все. «Ідіть на урок. І ви йдіть, Марія Василівна». І я пішла, провела урок. Ввечері до квартири під’їжджають коні. Сидить голова колгоспу, Погрецький, ім’я, отчество не пам’ятаю і каже: «Сідайте і їдьте в райком комсомола». Приїжджаю в райком комсомола, а на столі чось свічка горіла. Свєта не було чи шо. А секретар райком комсомола (…), єврей. Чорнявий, молодий, такий самий (…) і каже до мене: «Ти комсомолка?» Я кажу: «Да» — «Де батько?» Я кажу: «Він репресірований» — «Покажи комсомольський білєт». А я, я дурна закричала: «Не дам комсомольського білєта! Не ви мені його давали, мені дали в Тульчинському райкомі!» І кричу, шо не дам. Він каже… А він дивиться, дивиться, добра душа, дивився, каже: «Іди дитино, і працюй, ніхто тобі нічо не…» І потом уже як (…) нас, він став в дорожном відділі працювати, я хотіла до нього підійти, поклонитися йому. А він умер… От і все, то я вже докалакала той рік.

⎯ В Конатківцях?

М.В.: В Конатківцях.

⎯ А більше ніхто вам нічо не казав?

М.В.: Хто мені…

⎯ Як відносилися до вас вчителі?

М.В.: Не підкреслювали цього. Жінка директора так… А учителі нє.

⎯ А директор?

М.В.: А директор, директор дивився на мене як на ворога народу. От. І треба сказати, шо і в селі, я завдячую людям, ніхто ніколи не упрікнув і усі тільки мене питали за що. Тільки так. Ніхто-ніхто з людей не упрікнув, не звинуватив мене. Не ображав мене. Ну, і я допрацювала, а тоді приїхав зауч з жінкою, а вона росіянин і мене переводять у Михайлівку. У Михайлівку… російська мова. І я їду з Михайлівки кукушкою (…), ця узкоколєйка. Їду додому і в цій кукушці їде жінка з дівчинкою, і ця дівчинка плаче. А вона: «Мовчи, мовчи, бо мені вже світ не милий, не плач, ну не плач!» А я кажу: «Чого вона так плаче?»

 

М.В.: «В нас тата забрали». Кажу (…) Снігур фамілія (…). А я кажу: «Ой…» Нє, вона каже: «Та ще й Покутине чоловіка забрали, а його фамілія на букву “П”». А… на букву «П» Петро і Ковальчук, то цей на букву «К» і Палагнюк. «Забрали на букву “П” чоловіка. І я забула, не можу дать фамілію, тільки знаю шо перша букву “П”». Ну, канєшно, це тато. Снігур…

⎯ А ви не признались?

М.В.: Нє, сказала.

⎯ Сказали?

М.В.: Сказала я. Ми почали обі плакати. А я прийшла додому, розказала мамі. І так я добила вже в тій Михайлівці до кінця. Нє. Не так. Як я переїхала в Михайлівку, прийшла на перший урок, а я ростом мала… То я зайшла в сьомий клас, а там хлопці… це не Покутине, шо мухи летіли і, крім того, я Васильова дочка, тут мене всі слухали. Я прийшла, в цей, в Михайлівку, а хлоп’ята такі, шостий клас… «О! А ти до кого … ?» А я розтірялась. А через стіну, прохідний клас був, через стіну директор веде урок… і весь час дивиться сюди, шо я горю. Я то біла, то зелена, то червона. На перерву я заходжу в вчительську і кажу: «Віддайте документи, я у вас працювати не буду» — «Чому?» Кажу: «В мене діти: муха летіла на уроці — чути було! А ці мене так зустріли, шо я…» Він каже: «Дочка, ну так буде. В нас учителя німецької мови танцюють, часником натирають хліб і їдять… Чого ти зажурилася? Кажіть хто іменно!» Я кажу: «Я відки їх знаю?» — «Я бачив хто кричав. Чубачуб, Чириватий, цих двох… Ви не журіться, я визву їх після уроків батьків і вони будуть сидіти». А я кажу: «Ой ні, Іван… визивати не треба» — «А чо не треба?» Я кажу: «Батько скаже: “Це шо за птиця, шо не вспіла появиться в класі, а вже батька визиває?”» Кажу: «Знаєте шо? Я піду сама» — «Ну, Чубачук на Малій Деребчинці». Я кажу: «Ну а як на Малій Деребчинці, то шо, я не попаду?» І прихожу. В Малу Деребчинку. Сидить чоловік… Тий каже до мене: «Чо ви прийшли?» Я кажу: «Про хлопця вашого буду говорити» — «А ви шо, вчителька?» Я кажу: «Да» — «А як вас звати? Маруся?» А я так і… «Тато де?» Понімаєш, ні звідти, ні звідти питає! Я кажу: «Тата забрали», він каже: «А його забрали, — бо батьку передали, — в білім кожусі і каракулевій шапці?» Я кажу: «Да» — «То я його (…)». То я його схватила за руки і заверещала не своїм голосом, то й почала кричати, і трусити його почала. А тоді заспокоїлася і кажу: «Розказуйте», каже: «Та нє, я… »

⎯ Він не сказав?

М.В.: За шо він мав розказати? Я би потом читала… у сільських вістях. То я не могла читати, що це були… мені треба було піти, купити цьому чоловікові самогон…

 

М.В.: Треба було пішла мама до нього. Ніхто нікуди не пішов.

⎯ Ви не сказали мамі?

М.В.: Сказала. Я всьо мамі розказувала, в мене не було секретів навіть як я з хлопцями дружила, я всьо мамі розказувала. До крихіточки. І всьо…

⎯ Це міг би бути єдиний свідок… ?

М.В.: Конєшно! Він його накрив, своїм цим, його кожухом. Він каже: «Я тим кожухом і тими…» Ой Боже… Всьо. Учила я в цій Михайлівці учобу. Чи роботу. І думаю — піду я вчитися. Мама каже: «Виходь заміж, тобі вже двадцять… Двадцять… Дев’ятнадцять… Нашо тобі та учоба, ти ж маєш освіту, хто хліба має…?» (…) всьо. Пішла і поступила. Причому здала всі екзамени, але не зарахували. Я тоді до директора, а директором був Дощук… Фамілія, ім’я, то єсть ім’я і по-батькові забула. Дощук, я прийшла до нього…

⎯ Це в Вінниці?

М.В.: Да, це вже інститут. І кажу шо: «Чому ви мене не зарахували? Чому відмовили?» А він каже: «А навіщо вам?» Видно прочитав біографію. Автобіографію. «Куди ще вам, як в вас є кусок хліба? Поступайте до нас заочно». Кажу: «Ви розумієте що я хочу знань? Я хочу більше знати». А він подивився на мене, каже: «Знаєш шо? Всі стоять в очереді за документами. (…) я тебе зарахую, но як вийдеш на двір — плач». Як я буду плакати як я зарахована? (Сміється). Я вибігла на тротуар і підскакую як дурна. Я ж зарахована. Я вчуся… не маєш клепки в голові.

⎯ Ніхто в селі не вчився?

М.В.: Нє!

⎯ Це ви перша?

М.В.: Та… Дівчата замуж виходять, мають сім’ю, а ти придурок. От. Кінчила я перший курс. Канєшно, давали стипендію тільки на четвірки, п’ятірки. Я сижу в інституті… тепер вночі, страшно, я в дванадцять часов ішла в квартиру з інститута, да. Не боялась, я сиділа в бібліотеці, бо хазяйка не могла мені світло дати, це ж багато світла. (…) здала всі екзамени на чотири, п’ять (…).

⎯ Чого? Тепер ви нічого не можете боятися, не бійтеся тепер! Тепер не бійтеся.

М.В.: Дають мені стипендію, я вчусь (…) пише мені соученік. Пише мені пісьма. А він у армії. Пише мені шо: «Ти нічо не понімаєш. Ти живеш в чотирьох стінах, тобі толкують про вітчизну, а ти не знаєш шо вона прогниває, та вітчизна». А я… ми ж з тобою училися в технікумі, і ми з тобою… Шо я говорю? Ми ж з тобою разом вчилися в технікумі, шо ти п’яний? Шо це ти мені пишеш? А тоді ті пісьма прекратились. Я сижу на уроке (…) відкриває двері в аудиторію і каже: «Студентка Палагнюк? Зайдіть в пед. кабінет». Я прихожу, там сидить чоловік, в кожаній куртці, витягає книжечку і каже (…).

⎯ Та пересказуйте, Боже, скільки таких випадків було! Чого ви боїтеся тепер?

М.В.: (…).

⎯ Цих падлюків. Чо тепер боятися?

М.В.: (…).

⎯ НКВД?

М.В.: Да… Кожної середи (…) слухайте як я анікдоти розказую студентам.

⎯ А який це рік?

М.В.: А тридцять дев’ятий. Даже не тридцять дев’ятий, а сороковий. Це був другий курс. А в сорок першому почалася війна… Це навіть в сорок першому.

⎯ Правда? Це так…

М.В.: Сороковий — сорок перший.

⎯ Чистка персоналу?

М.В.: Да, сороковий — сорок перший. На дорозі… Ой, Боже… А тут нє, а тут на уроках западноєвропейської літератури, йде така чудова лєкція, на матеріали середньовіччя, античного суспільства, епохи Відродження. Іде така (…) то я скоріше вийду на тротуар і хай мене підпаля́т, як я хоч одне слово скажу.

(…)

М.В.: Сижу в авдиторії до ночі, мої состуденти вже сплять, а я бігом біжу, щоб заплатити буханку хліба і знову слухати. Я ж записувала конспекти, а ці… Я кажу, тільки (…) пропускала. (…) Ну хай гуляє! На здоров’я! Не чую, я знаю, не помічає нічо. (…) Так я приходжу на другу (…) немає шо сказати (…). Я кажу: «Я вам скажу по правді. Ще мама мені казала, що краще вирятувати винного, аніж невинного загубити». Він каже: «Повторіть». Записав. (…) І всьо, і більш (…) не приходьте, но він мене передоручив у Вінницю. Да, ця тоже замість того шоб іти (…) дає мені адресу, я цій жінці вообше нічо…

⎯ Своя жінка?

М.В.: Його жінка. (…) Молодого хлопця, такий чорнявий, красівий.

⎯ Спеціально?

М.В.: Да, да.

⎯ Спеціально…

М.В.: Да, і каже що будем зустрічатися, (…) на розсвіті (…). Прийшла я один раз, подивилась на нього… Це вже червень місяць, 22-го числа об’являють війну, а я перехрестилась: «Господи, слава тобі!» І всьо. Але як (…), то мені хотять дати повишення. (…) Визивають мене на засідання правкому. І сидять там мої соучениці, (…). І (…) ото біографію! А я починаю з цього: тоді-тоді родилася, в тридцять сьомому репресіровали батька, (…) каже: «То ви їй даєте повишення, то їй (…) — ідіть, ви нам не підходите!» А питання стояло про те, щоб євреїв учити в інституті. І викладач української мови, єврей по національності, Моргуліс. Потому мені сказали дівчата, вони були в правкомі, то вони були присутні, дівчата… «Ти знаєш, хто тебе спас?» Кажу: «Хто?» «А Моргуліс! Каже, та я голову дам на отрез, що цю дитину гріх виключати з інстітута!» А я так попрацювала два роки по-російськи і освоїла синтаксис, вони ж співпадають, він не спів шо сказати, я вже йому відповідаю: «Назвіть мені речення, щоб воно було складне, складносурядне і неповне». «Неповне, складносурядне?» Він каже: «Да. Неповне». Ну я, раз-два, з російської переклала. От він каже мені: «Може вам журнал “Українська мова” (…)?» То він мене урятував, тей єврей. Другий єврей у райком комсомол сказав: «Іди дитино, працюй, ніхто тебе не…». Ооот. На Паску, в тридцять восьмому році, ми получили похоронку. Похоронку. Получили похоронку. Причому цей, шо привіз похоронку, визвав, каже: «На! Можеш… На! Втратити такого батька…» Так сказав. Мама (…). А як приходила додому на канікули чи на вихідні. То тільки до порогу і припиралася (…) поплакали.

⎯ Як не стало батька, хто став главою сім’ї? Мати чи це Максим?

М.В.: Максим плакав-плакав, та й втік в Запоріжжя. Він не міг, він плакав, весь час плакав. От такий, м’яхкосердечний. Дмитро був молодий ще, малий. То він… То він втік і все, в Запоріжжя, працювати. От, а тоді армія, війна… Я ходила до інститута. Окупація. Та й куди ж я піду (…)? А мені кажуть: «Іди». Будеш (…). Заставляють… Майстрюк, дядько. (…) Не привикла. (…) Двадцять другого — двадцятого березня, (…) всіх повідправляли вчителів, лишили тільки молодші класи і ми вдвох з Котинським…

⎯ В якій школі?

М.В.: В цій самій.

⎯ Покутинській?

М.В.: Да. Ті й каже: «Знаєш, шо? Ти бери перші класи, бо я нічого… В першому класі я не можу». Ну прийшла, букварів нема, а якщо і є, то там Лєнін, Сталіна… Шо я роблю: беру буквар, іду на базар, купую без лінійок бумагу, беру чорну туш, шию всім книжечки, оте шо (…) Лєна (…), Ліда, (…) Івана Іванича сестра, Ліда та шо зараз читає і оця…

⎯ …?

М.В.: Да. Ліда. Шось їх було, було, було… Я сяду, п’ятнадцять книжечок як напічатаю, одну сторіночку, друковану, бо з чого вчитись? А мама прийде з буряків та й каже: «Господи, щоб мені давали гроші, оцю комнату, то я би не була… цілу ніч печатаєш!» То ми по цих книжечках учились. От. Був перший клас. Ну а почалася… звільнили нас, прийшов перший боєць, появився біля школи, а я ше урок… Та й всьо. Думала (…).

⎯ Скільки років було село під окупацією?

М.В.: Сорок перший — сорок четвертий.

⎯ Три роки? Румунська власть була, да?

М.В.: Да.

⎯ Як, шо це була за власть?

М.В.: Шо це була за власть? Я тобі скажу тільки один приклад, ти зразу зрозумієш, що це була за власть! Претор, молодий ше чоловік, зібрав нас всіх, це було вже накануні…

⎯ «Претор» це шо? Це щось типу староста?

М.В.: Це був голова райсполкома. Керівник района. (…) Це вже останній… Це вже наверно був березень місяць. От так і чувствовався як він говорив. Він виступив перед нами, вчителями і каже шо: «Судьба України така як і судьба Румунії. І вас ганяли і завойовували постоянно і нас так само». А кожух у нього ссувається (…), він роздягнувся, а він каже: «Посидь, посидь! Поки тебе партизани не взяли!»

(Сміються)

М.В.: «Посидь поки тебе…»… Вони не були ізвергами. Ну трохи били старостів, за то шо старости там не виконували… Побили Ковальчука, що він аж у больницю попав. Петрового батька. Бо він був старостою. От. Якщо їм чогось не видавали. А так я тобі скажу які вони були. Мобілізували вуйка Григора Любчанковського, з кіньми, щоб їхати у (…) везти, шо вони там везли. Чи фураж якийсь, чи шо, я не знаю. От, бо він доїхав кудись там до Березівки та й втік. Та й втік. «Шо я, — каже, — маю в Румунію їхати?» Втік, а вони обнаружили та приїхали, визвали його до кантори, почали бити. Почали бити, кажуть: «Завтра явишся в претуру, в Джурин». Приходить Параска, каже: «Ти вчителька, може спасай, бо уб’ють, заб’ють!» Пішла. Прихожу, там жандармерії сидять, (…). Я кажу шо я явилася, мене визвали, а вони кажуть: «Чекай, прийде», забула як прізвище.

⎯ Це в Джурині були жандармерії?

М.В.: Да. І в Джурині було і в Шаргороді. Приходить. (…) Я кажу: «Я прийшла захищати свого дядька» — «Якого?» — «Любченко» — «Такой защитнік! А ти звідки…»… кажу: «Прийшла, рятуйте» — «А що тобі сказали твої, якби ти прийшла до них?» Ну я, грішним ділом, шо мала сказати? Кажу: «Ну то ви ж не…» — «Іди додому». І всьо, і…

⎯ А якою мовою спілкувалися?

М.В.: Якою мовою спілкувалися? Ну якою… Канєшно їм трудно було.

 

⎯ Тепер поговоримо про пісні. Повторимо трохи те, шо ми не записали.

М.В.: А шо ж ми не записали?

⎯ Про пісні у нас нічо не записалося.

М.В.: Ага.

⎯ То повторимо. Як називалися голоси? В церкві?

М.В.: А, в церкві. Альт, дісконт, бас і тенор.

⎯ І тенор. А так, народні пісні, як співали? На два голоси?

М.В.: На два, на два співали… Пожалуй, не на два, а… Перший голос, другий і оцей запівала. Не запівала, а…

⎯ Той, шо витягає?

М.В.: Да.

⎯ (Сміється) Так казали, да?

М.В.: Так, так.

⎯ Це, в основному, жінка повинна була витягати, так?

М.В.: Ну, не обізатєльно, чоловіки, оцей Іван… був, підголосниками їх називали.

⎯ А, підголосники.

М.В.: Підголосники.

⎯ Чи можна було впізнати, наприклад, якщо там десь чоловік співає, чи люди тоді впізнавали: О, це там, син, наприклад тої-тої співає?

М.В.: Да, да.

⎯ Можна було?

М.В.: (…).

⎯ Чи переходили голоси з кутка на куток? Чи співали тільки на своїх?

М.В.: Розумію, розумію, розумію. Чи перекликались ти хочеш сказати?

⎯ Ні, чи переходили вони, наприклад, сьогодні чоловік цей співає на одному кутку, а завтра пішов вже на другий співає куток? Чи було таке, чи була конкуренція між кутками?

М.В.: Ну такого не пам’ятаю, щоб була конкуренція. Може вона і була, я ше була мала, то…

⎯ В тому значенні, чи хотів один куток захопити кращого співака з другого кутка?

М.В.: Ніби такого не пам’ятаю.

⎯ Не було такого, да?

М.В.: Не пам’ятаю.

⎯ Чи були жінки яких вважали самими кращими співачками? Дівчат?

М.В.: Да… Як співають, як приходить хазяйка, хлопці, такого не було. Я не правду кажу, не правду кажу… У нашого дядька Андруся, Давидового батька, вони виїхали в Херсон. (…) сім’я велика, а вдома лишилась тільки німа тітка. Батькова сестра, яка не говорила, дуже робила гарні рядна. Оце на верстаті вона робила. Але не було…

⎯ Як її звали?

М.В.: Ганна. Вона сама, хатина маленька, не ця, шо ми тепер в ній, маленька хатина, глинені ці малесенькі… вікна, в хаті верстат. Коли вона цей верстат викидала, до хати приходили дівчата. І я правду кажу — робили вечорниці. Вони приносили (…), пряли, співали.

⎯ Чи часом туди заходили хлопці, чи хлопців не було у вас на вечорницях?

М.В.: Ні, такого не бувало, хлопці туди вікна ходили, та їх засували.

⎯ Ага.

М.В.: Але батькові надоїло, каже: «Колись підпали хтось хату абощо». А дядько Андрусь поїхав в Херсона, а на тата лишив і землю, і хату, і цю сестру залишив. То він каже: «Колись хтось підпалить і я буду відповідати». Бере Петра цього, шо репресіровали разом з ним, бере того Петра і каже: «Ідем». Вони постукали у двері, а ці дівчата під канапки поховалися. (…) Вони там поховалися, ця кровать аж підноситься, Петро запалив… наробив крику. Але все рівно, вона, вони приходили до неї. Оце така була хата. А так в нас не було модно це. Нє… Покутяни засуджували це, шоб там збирались хлопці, дівчата, нє… Хлопець ішов до дівчини, обов’язково був у хаті, на дворі не дозволяли. От наша Таня, вона ж… простоювала попід ворот.

⎯ Як ви думаєте, це була добра традиція? Батьки бачили пару.

М.В.: Канєшно, харашо.

⎯ Дивилися що це за людина…

М.В.: Звичайно.

⎯ Чи він розмовляв з старими як приходив?

М.В.: Обов’язково, інакше… Вони слухали що вони говорять і як вони говорять, да. Щоб стояла на дворі дівчина — ні… Ні, я один раз… Так мене виховали. Я один раз, років дванадцять, а ця Антошка, шо тобі давала… То вона навіть не… її сестра виходила заміж. А вони ж поляки. І дівчата всі в нас одягали вінки, молоді, а вона оголені, так, як тепер, всі… Це перший… Ну то шо, а мені так років… Не знаю, років тринадцять-чотирнадцять. Може, я вже зджуринчилсь. І я… «Сусідка, пішли дивитися на той…»