Олесь Санін (Санін Олександр Геннадійович), 1972 р.н.

— Ви один з лірників, яких, я вважаю, дуже мало на Україні тепер, мандруєте. Це означає, що маєте в житті мандрувати по селах, співати для людей. Я хотів би просто вашими словами почути, що ви робите. Це означає, як це виглядає? рано ви починаєте працювати коли, о 6-й ранку, о 7-й? що ви робите? Це означає, як робочий день починається в вас?

— Якщо це в мандрах, то в переважній більшості влітку, то ночую, де попадеться. Ну, просто в місті завжди є якась така проблема, в селі ніколи немає. Там немає готелів, там в будь-яку хату, просто стоїш на вулиці, підходять — чоловіче, в тебе є, де переночувати? Візьмуть до себе до хати, накормлять, нагодують, вкладуть спати, шось розкажуть. Завжди це дуже цікаво, як люди, просто їх мені теж цікаво слухати, багато від них набираюсь.

Хожу часто просто з такою якоюсь ціллю своєю. Ходжу граю, і це для мене один з таких не приводів, а я розпитую людей, шо вони знають про лірників. Я всіх питаю, чи може десь в когось збереглися інструменти. І якась така є робота, от мої подорожі, є така якась ціль. Ну, я разом з цим ходжу граю. І коли граєш, люди самі кажуть — о! ми лірника бачили, в нас теж в селі був. І я запитую, де вони, звідки. І таким якимось чином намагаюся налагодити стосунки.

А в переважній більшості виходить як грати, напевне так майже завжди, я зараз не дуже люблю грати, ну, граю там на якихось базарах, великі якісь ярмарки теж. Ну, там важко. Хоча багато людей, але люди якось відвикли від цього. В переважній більшості, майже завжди граю біля церкви. І я сам бачу якусь таку, не знаю як, чи ціль, як сказати. Ідуть люди до церкви, і в кожного в голові, не скажу в переважної більшості, але в багатьох проблеми, вони ідуть зовсім за іншим туди. Вони з цього світу, який зараз все більше й більше спотворюється, на моїх очах це відбувається. Вони ідуть туди, роблять крок в церкву, і там може як-то вони трошечки більший час побудуть, служба, і вони якось подумають про Бога дійсно щиро серцем.

А оця от різниця, коли вони переступають цей поріг, це важка. І оцими такими піснями там своїми трошечки наближую їх до такої якоїсь духовної, такий прехід, як у псальмах. Чому і такий трошки склався репертуар, перехід із світського, із життя, із сирітки, із долі простої сирітки, яку всі покинули, в якої померла там мати, ну різні. Або цей кант про Почаївську Божу Матір. Дуже люблять цю псальму. Людям несеш якусь історію, і вони розуміють, що таке, не просто тут стоїть храм, тут сталося Чудо Господнє. І, чесно кажучи, краще там слухають. І це, я думаю, нормальне середовище. Для мене це так. І люди слухають не те, що з більшим інтересом, просто їм це цікаво. Ну, і самі, бачите, пісні такі теж. Ну, в переважній більшості так.

— Ви співаєте переважно в неділю, чи кожен день?

— Ну, кожен день, це в мене так виходило, що тиждень там я був в Почаєві. Я ходив навколо нього там днями, туди село, туди. Там щось опитував людей про цех якраз, який там був, Кременецький лірницький цех, і оце про нього розпитував в людей, і там дізнавався. І грав там щодня. А так треба, щоб слухали, люди збиралися трошки. Буває так, просто сідаю десь на дорозі біля магазину, зупинки автобусної. Чекати три години автобус і людям довго, і мені. Сідаю граю, вони слухають, якось так спілкуємось.

— А гроші дають, не дають? біля церкви там?

— Ну, так я не заради, можна зараз більше заробляти роботою. Але живу в той час, коли подорожую, тільки з цього. Тобто, навіть от іноді спеціально не беру з собою нічого, ні харчів, нічого. Просто ліру собі в торбу, і з нею йду. Якось легше зразу на душі і самому.

— Можна їсти у людей, так?

— Ну звичайно! в принципі, шо награєш, те твоє. Там це нормально.

— А скажіть, будь ласка, в яких регіонах ви граєте переважно?

— Зараз я тут в Києві. В Лаврі, при Лаврі поки що. Ну, я грав трошки там, пробував грати і Музей побуту в Пирогові там. Ну, там якось люди так сприймають типу як експонат кінця 19-го століття, або взагалі їм невідому тварину, НЛО якесь. Ну, теж вони прийшли в музей, і як музей тебе і оглядають. А середовище нормальне там, де цех оце Лаври.

— А крім в Києві, ви сказали, що селами також мандруєте, а де?

— В переважній більшості це Західна Україна. Я звідти родом, і більшість Волинь, я на Волині граю. Так я вчився на лірі грати, і ту традицію я сповідую.

— Чи можете сказати, будь ласка, від кого ви вчилися?

— Вчився грати від лірника Івана Власюка. Він жив в селі Залюття Старовижівського району Волинської області. Іван Власюк. Ну, це дуже така в нього цікава і дивна доля. він 7-го [1907] року народження. Під час громадянської війни він осліп. Він захворів, коли батьки там переїжджали, ще на Кубані були, їздили туди на зарібки і брали сім’ю, вся сім’я їхала. І там він захворів дуже сильно, простудився. Ну, і так сталося, що його там загубили батьки. А батьки були досить заможні люди, і сусіди знайшли його, привезли, але він був дуже хворий. І його почали лікувати, і долікувались до того, що він осліп. І він там сліпим десь до років 17 жив на рахунок батьків, а потім уже так. Ну, це вже революція була. На Західній Україні ще не було радянської влади, під Польщею були. Але етнічно Україна, майже весь народ українці.

І він почав шукати собі свій хліб. Він дуже добре співав, мав хороший голос, на скрипці пробував грати. Грав на скрипці і на лірі. В нього була ліра, ремонтував сам ліру, робив. І зараз можна точно сказати, був одним із таких поважаних серед свого лірницького цеху. Його так вважали панотцем, хоча вже як такого цеху не було, ну від нього переймали, в нього вчилися, приходили люди до нього за наукою. А я вже його застав вже в останні дні. Вже в нього не було ліри.

А це сталося як з лірою. В 75-му році перед Олімпіадою в Москві, ну тут в Києві теж були змагання, по всій країні тратили дуже багато грошей, і будували Музей архітектури і побуту в Києві. І був такий кинутий клич всіма, всі вчителі української мови, етнографи, ну, всі ж мають право до культури, літератури, мови, україністи такі. Вони збирали по селам всієї України пам’ятки архітектури, пам’ятки побуту, культури, таку етнографічну роботу проводили. І вивозили з усієї України, просто розбирали будинки, звозили сюди в Київ робити музей. І разом з цим збирали рушники, сорочки, ну все, що тільки було зв’язано з старовиною українською, збирали.

І в той час знали, що є лірник, знайшли, прийшли до нього і так випросили, скажемо, ліру. Змусили його її продати, і так Україна, Волинь лишилася лірника. Немає ліри, він не грає, не співає. Потім він вже дуже просив, гроші давав, шоб назад віддати йому ліру ту привезти. А ця ліра зараз знайшлася, вона в театральному музеї в Лаврі. Там виставка музичних інструментів. Багато там інструментів, схожі долі. Ну, це не можна винуватити в цьому напевне людей. Такий був час, вони не розуміли, що вони роблять. Мені так здається.

І коли я вже прийшов, то він мені так відповідав, наспівував і дуже просив, щоб я найшов ліру. В той час я якраз прийшов до Миколи Будника, оскільки знайти не міг, де не шукав. По музеях дивився все, ну з фондів музею забрати ліру неможливо. І я почав робити сам. З надією, шо йому оддам. Ну, це виявилось не так просто. Помер уже, коли я приїхав з інструментом. Але ті пісні, шо він мені наспівав, ше частину знайшли записів його давніх, коли в нього ще була ліра, якраз цього часу. Це 70-ті роки. Теж етнографи на Волині теж займалися цим і оце записи, коли це було.

— Хто це був?

— Хто це був? це запис [Олекси] Ошуркевича. він досить відома людина. От я прийшов, в нього теж розпитував. А він сказав, шо в мене теж запис лірника є, і я так напав на ці записи. І він мені дав, я теж з них там трошки. Це такий в мене, така історія. Звали, в кожного з лірників було таке псевдо, тобто, така кличка якась. Вуличне якесь прізвисько. Ну, в селах у багатьох дуже людей. Але серед лірників був свій такий ареал. Чому? Була дуже законспірована ця система. Із-за чого? Бо переслідувалися. Просто переслідувалися люди, які співали цих пісень. І інструмент взагалі вважався там, переховували. І навіть зараз в людей запитуєш, вони не кажуть.

В мене от зараз був випадок з чоловіком, Андріан його звати. Він зараз грає на гармошці, але вчивсь грати на лірі дуже багато. Ну, я від нього, тоді поїхав до нього з диктофоном, записав від нього 5 касет зразу. Але перед цим я тиждень жив, йому косив сіно, гусей пас. Працював разом з ним. Потім врешті він мені сказав, я вже з лірою був. То він взнав, порозпитував, чи я той чоловік, якому це можна. І він так мені наспівав, шоб я сам міг сприйняти. Він впевнився.

— А це в якому селі?

— Це на півночі Волині.

— І пан Іван [Власюк], чи він був останній лірник там на Волині?

— Той, хто грав на лірі, точніше скажемо так. Чому? Бо зараз ще є ті, хто вчився грати на лірі і на ній раніше грав. За різних обставин в одного забрали в міліції ліру, шо жебракував. І багато лишилися ті, хто співають, як стихівничі, тобто, співають ті ж самі пісні, але без супроводу інструменту. А частина навчилася грати на гармошках. Дуже дивно звучить, оскільки ці лірницькі в них на слуху мінімалізми, і з гармошкою такі якісь перли, дуже дивна техніка на гармошці виходить із-за цього. Але от грають на гармошках.

— А що вони грають буртон, чи тільки мелодія?

— Переважно тільки мелодія, але там якісь акорди. Я просто не знаю цього інструмента досконало, але є імітація ліри. Там перегри як мелодія, а так акордами переважно там така побудова. Ну, як імітація буртону існує.

— І таких людей не мало?

— Є! но вони переважно, про тих, кого я говорю, це мандрують і заробляють цим собі на хліб.

— Чи вони переважно сліпі, чи ні?

— Переважно так, сліпці. Хто зовсім, а є такі, шо більш-менш трошки бачать.

— Чи є серед них жінки?

— Є, ну вони не лірники, ні, це стихівничі. Там переважно, ну є декілька, Настя є, Варвара. Вони співають на могилках часто. Вони теж з, вона раніше була, вона водила лірника, і вона всі пісні його співає. Крім цього вона ще, її як би наймають голосити на могилках. Коли когось ховають, шоб вона як би за покійниками жалкує. Ну, це обряд такий, спеціальна дуже професія, дуже така спеціальна теж. Ну, це якщо до жіночого складу. Ну, існує ареал цих людей, і вони один одного знають. Це ше живе, тільки в дуже такому скритому вигляді. Ну, закрита така система, в принципі.

— А коли, як ви сказали, цей пан Іван також грав на скрипці. Чи ви чули, коли він грав на скрипці і співав псалми? чи як це?

— Ні, ніколи. Він дуже, ну як, були кордони. Тобто, навіть зараз, коли я хотів записати оці лірницькі пісні від Андріана, він їх не грав на гармошці, він мені наспівував з голосу. Ці записи, що в мене, це тільки голос, без акомпанементу. Він сказав, що це не треба, раз в тебе є ліра, то роби. Я йому зараз роблю інструмент. Він сам мене попросив — я хочу на лірі грати, просто немає, і ніде ніхто не зробить. А то він просто так.

— А той міліціонер, котрий крав ліру і сказав, що він не хоче, щоб він мандрував, чому?

— Ну, взагалі в нас була, уявіть собі, така типу усім країнам, в яких існують жебраки, бідна. Ну, взагалі жебрацтво в благополучному Радянському Союзі, взагалі цих людей всякими засобами стирали, не можна було. Просто як жебрацтво заборонялося. Але під цим виглядом заборонялося, як то кажуть — сліпець, він не бачить, хто перед ним сидить. Чи це той міліціонер, чи чоловік в подраних штанах. Йому все одно, багатий він, чи бідний, він співає про правду. І співає так, як він цей світ бачить, якісь моральні канони і т. д. Тому ці пісні такі специфічні. Там тре мати дуже чисту душу.

І вони говорили правду. Люди, які говорять правду в тоталітарній країні, завжди є чимось таким страшним. Тому вони, навічно багато з них, хто був запертий там в Будинках престарілих, ше в якихось таких речах, в селах заганяли. Просто забирають інструмент, чоловік вже не буде ходити. Це дуже просто. І це дуже часто. Тому для цього існувала лейбійська мова, там якісь свої стосунки, своя пошта. Своя абсолютно республіка в іншій країні.

— Чи залишається трошки ще лейбійської мови там серед них?

— Так важко натрапити, але коли, ну в мене були такі випадки, я сам пробував. Ну, при спілкуванні дуже часто, причому в таких ситуаціях, вони знають, що можуть бути навколо люди, а треба передать інформацію.

— А скажіть щось?

— Я не буду, для чого?

— А чому ви думаєте, що саме там на Волині залишається та група?

— Ні, не тільки на Волині. Є ще і в, скажімо, таких людей, переважно багато де є. Тільки там це в більшості збереглося. Теж збереглося так більш виражено в такому професіоналізмі старцювання. Ну, це все ж таки є старці. тобто, люди, які заробляють подаянням, які іншої професії не мають. Це як вуличний музикант, можна сказати. Вуличний співець. Тепер це нормально. Раніше це було дуже так, люди до цього дуже погано ставились. До теперішнього часу, поки самі не стали бідними. Більшість з них тепер нормально сприймають. Людина заробляє сама собі на хліб.

А раніше коли грав, запитували — а чого ти граєш? Постійно були якісь такі стосунки гострі, скажем, з владою, з міліцією. Вони постійно існували. І від цього приходилося якісь такі речі намагатися ховатися самому навіть. Ну, в таких якихось речах. Забороняли часто. Часто проганяли з місця. Сидиш біля церкви, тобто, підходить міліціонер, говорить — чого ти тут граєш? забирайся! Є документ? Кажу — Є! Немає, значить мене забирають у в’язницю, а звідти я вже можу сам не вийти, і винести інструмент.

— Чи вони сказали вам щось про такі випадки, такі моменти, коли старці зникли зовсім? Розумієте, що я маю на увазі? Вони були один день, другий день раптом нема! Знищені. Чи старці, з якими ви спілкуєтесь, чи вони сказали вам щось про те, як в 40-х або в 50-х роках, чи були моменти, коли влада арештувала старців? чи побили, чи що?

— Були такі. Особливо ці всі хвилі відбувалися, як тільки, така дивна річ, як тільки який-небудь ювілей там, як тільки якесь начальство. Ну так, місцева влада, ну не так щоб влада, ну ці люди не є явними. Ну, живе собі бідний, ніде, як то кажуть, живе, шось робить. Вони жили якийсь ареал. Ну, вони мало привертають увагу до себе. Але коли з’являється, ну от 50 років СРСР. Їх питають — Як увас там живеться? Вони кажуть — Добре! А щоб вони нічого не сказали, їх знищують. Тому так. Якісь такі напливи, я не знаю, циклічності, чи шо. Коли добробут має зростати, це так трошки.

Багатьом просто намагались якісь мінімальні пенсії дать. Піклуватися. Але для багатьох цього не вистачало. Тоді їм сказали — якщо ти будеш грати, наприклад, ми тебе позбавимо пенсії. Розумієте? Отака якась річ. Тобто, ти заробляєш гроші, значить повинен платити за це податок державі, хоча такої системи не було, і законів не було. І до сих пір немає. Але скажемо, такі ставились умови, а люди, вони ж такі.

— Розкажіть, будь ласка, ще про себе. Спочатку мабуть ім’я і прізвище, один і другий, котрий вуличний?

— Я Санін Олександр, моє ім’я в паспорті. Ну так, знаєте, Олесь звати мене. Імен в мене дуже багато є. Оскільки таке ім’я, значить Саша, Шура, Олесь, Лесь, Лель, Алекс, ну, кому як подобається, так і говорять. Але оце з лірництвом, що в мене зв’язано. В мене псевдо моє Смик, мені його там дали на Волині, оскільки я є учень Смика. Тобто, багато де є таких. Династія Смиків, лірників. Смик це смичок у скрипці, і от коліща, воно саме теж смик. Тобто, от традиція є Смиків. мій учень теж, якщо він чимось стане, може він колись в мене ще буде, він теж буде Смиком. Тобто, фамілія, але по професійному якомусь такому, як школа там Страдиварі. Це не зв’язано. Тобто, я як би продовжувач його роботи.

— Розкажіть, будь ласка, щось про освіту, яку ви маєте?

— В мене, після закінчення школи я поступив в театральний інститут імені Карпенка Карого. Закінчив його вже по професії актор драматичного театру і кіно. Але там в мене завжди такі були з тим, що я це ходжу граю, дуже скажу не добре сприймали завжди. Це дві абсолютно різних моїх і роботи, і професії. Оскільки робота актору театру і кіно це є маска, це образ, багато хто з ним і в житті живе. Це маска, яку вдягає актор, людина, коли виходить на сцену. Це імідж, я за нього ховаюсь.

А лірництво, кобзарство це абсолютно відкрита має бути душа. І ти сам, будь-яка маска, будь-які такі речі, вони непритаманні. Тому як би в мене такі боріння були. І я там вчився, закінчив, і так різні були поради різних людей, і вони виявили в мене ще якісь, ой-ой-ой! я скільки говорю!

— Ви говорите так дуже цікаво, що ніякої плівки не вистачить.

МХ:— Ти не будь тим першим, будь тим другим. Тобто, будь сам собою.

— Я й намагаюсь ним бути. Але на факультеті важко. В мене завжди щось, я розгублююся, і мені це так не подобається. Ну, режисер це не професія, а національність.

Ну, а зараз я вчуся на першому курсі кінорежисури, в цьому ж ВУЗі, тільки кіно факультет. Так, я поступив в майстерню до Леоніда Михайловича Осики. Я знав, шо він набирає, і подав до нього документи. І йому здалося. що я можу щось в цій справі. Зараз вчуся. Якісь покладають там надії на мене. Побачим, шо з цього буде. Якось мені там, чесно кажучи, трошки вільніше.

Але все одно тягне якось до ліри, тягне до цього. Ну, в мене є така справа мого життя, зняти про це, про таку проблему, показати людям, що таке кобзарство, що таке лірництво. Нічого не було, за всю історію. Жоден з письменників раніше, ні Коцюбинський, жоден з них не написав більш-менш якоїсь цілісної великої речі про це явище.

— А чому? як ви вважаєте?

— Я так думав над цим. Ну, я там вірш Перебендя, старий, сліпий, а хто його знає? якийсь такий химерний. І написано прямо. Є якісь маленькі замальовки, є такі фарби. Тому шо це як напевне незрозуміло. Навіть в де в чому незрозуміло навіть і мені, а я цим як би живу, намагаюсь як би в це заглибитись. І то мені важко зрозуміти навіть самого себе в цій справі, не те, що щось загальне. Може колись це якимось чином проявиться. Хочеться якось те надбання, що називається культурою, те, що називається, як це модне слово — менталітет, люди зараз, діти не знають ні казок, ні пісень, нічого. Вони зараз граються в інші речі.

Тому в них зникає якась фантазія, зникає відчуття те, що вони в Україні. Ну скажем, українці, росіяни, будь-яка національність, просто зараз це втрачається, і в них втрачається величезний пласт просто духовний. Вони починають гратися, я не кажу, що це погано, з комп’ютерами. Вони стають самі, сама людина, зараз такий час, що певне кінець століття, може кінець цивілізації нашої такий, закінчується може якийсь цикл. Такий період, що людина стає придатком до машини в більшості своїй. Вона стає елементом в величезній системі виробництва. таким логічно думаючим, мислячим.

— Хочу запитати, будь ласка, як, що думає ваша сім’я, ваші родичі про це, що ви граєте?

— Спочатку, коли вони, я трошки крився. Ну, але в мене досить така як би лояльно ставилася сім’я до мене, як до моїх виборів життєвих, переконань і т. д. Тобто, навіть те, що я збирався поступати до театрального інституту, вони так тихо не одобрювали. Ну, так тихо. Але сказали — хочеш, спробуй! ти сам вирішуєш свою долю, ти сам її робиш. Я поступив. Я потім, ше якісь такі були в мене речі. Коли вже взнали, були трошечки такі перестороги раніше, це років 4-5 тому, коли вони взнали, що я цим заробляю собі на життя. Тобто, шо я граю на вулиці, заробляю цим. І вони так ставилися, з пересторогою до цього. Казали — як ти можеш жебракувати, грати? Якось я так намагався пояснити цю ситуацію.

А зараз це абсолютно нормально не тільки для моїх батьків, а взагалі для людей. Тобто, якась така відбулася переоцінка таких речей. Для мене це духовна потреба, скажімо. Це я вже точно зрозумів, що я без цього просто не можу. Та й інші так, нормально. Добре.

— Ви думаєте, що ціле життя ви будете грати і мандрувати, чи ще щось?

— Ні, я думаю ні! Тобто, в мене кілька років може бути якась інша, скажімо, робота. То, мені здається, все ж таки якась, я можу, в мене завжди в моїй роботі і те, шо мені завжди допомагало, в мене може статись будь що в житті, будь-які якісь там незлагоди, будь шо статися. Але в мене завжди є ліра. В мене завжди є той духовний стержень, який мені допомагає встояти на ногах від ударів долі світу, який мене оточує. В мене є те, на чому я твердо можу стояти. Я знаю, я доторкнувся до якоїсь такої цілісної системи непохитно. Я стою на фундаменті, на землі ногами обома. І це мені допомагає переносити вітер, переносити якісь там творчі, не скажу, не невдачі, а якісь переконання, хитання. Мені це дозволяє, я знаю, що тут я завжди знайду правду, завжди знайду якусь ну от точну. Це чисте є. Основа.

— Ці люди, чи вони трактують себе, як окремий цех, як зовсім окрема група людей? Коли ви спілкуєтесь з ними, чи було щось, що вони мають самостійну організацію, і що ви тепер частина тої організації?

— Те, що в них, як би те, що люди такої професії мають свою якусь організацію, не можна сказать, шо це організація, в якої якісь статути, документи і т. д. Це все в усній традиції. тобто, вони між собою домовились. Вони по-інакшому не можуть жити. Вони один одному потрібні для того, щоб жити, спілкуватись, триматись якихось речей своїх. Тобто, якась така цехова основа в них є. Навіть тому, що люди їх сприймають так. Тому що люди вбачають в них, об’єднуються, як люди, в яких просто одна професія, одні інтереси, скажімо, якісь схожі і т. д. Тобто, це є.

І вони не сприймають, я весь час намагаюсь, мені здається, що нормально те, як я з ними, вони завжди перевіряють і з пересторогою трошечки ставляться. Але пізніше вони якось собі перевіряють, роблять якісь висновки. Ну, я скажу, шо вони мене прийняли до себе. Шо я їх до себе прийняв, це точно. Шо я хотів би дуже стати з ними разом. Як кажуть, сісти за один стіл. Ну, в такому вже якомусь переносному смислі. Мені дуже хотілося б, щоб вони вважали мене за свого. Мені зараз здалося, що деколи це так. Тобто, вони зі мною діляться якимись речами, і в мене запитують якоїсь поради.

Але все одно, бачите, існує якась така, я ж все одно не живу в тому середовищі так прямо. Тобто, в мене ще є і якісь професії, життя. Я зв’язаний все-таки більше з таким світом, ніж вони. Ну, я в цьому бачу, я б з радістю це все кинув і займався тільки лірою, якщо в мене б не було інших справ в цьому житті. Як зовсім воно вже мене приб’є, візьму ліру й буду тільки грати.

— Чи є студент у вас? учень?

— Ні, нема поки. Я поки, навіть якісь були такі, пан Микола хотів якось когось до мене приставити, ну я вважаю, шо я ще сам не готовий, я сам є учень. Я ще сам точно не врівноважився, я сам ще майже нічого не знаю, я так вважаю. Є якесь, щось співаю, знаю, ну всього я ще не осягнув. Я не можу передати людині, я не є якийсь канон.

— Чи ви думаєте, що в майбутньому ви б хотіли мати учнів?

— Обов’язково, так.

— І це має бути тільки хлопець? чи може бути і дівчина?

— Нє, нє, нє! хай мене, емансипації це не стосується. Ну, це не це, ні! Я б дуже хотів, не знаю, чи є це може з моїх завдань, щоб це повернулося в середовище, в якому воно існує, ну скажім, нормально. Тобто, я хотів би, щоб діти, які живуть в інтернатах для слабо зрячих і сліпих, які потім працюють, збирають якісь розетки в товариствах цих, УТОСах, заводах, вони покинуті люди. Взагалі це інваліди, а наше суспільство до них так ставиться з пересторогою, як до будь-якої людини. Навіть з паличкою, в якої немає ноги.

Тобто, якась така відбувається дисгармонія. А це був би їхній хліб. І серед них дуже багато є людей талановитих. Якби для когось це стало його ну потребою духовною, це б стало його професією, я думаю, моє завдання. я так собі вбачаю десь, можливо повернути це їм. Шоб вони цим жили. Може комусь тоді розкриється світ по-іншому трошки. Бо він такий чорний, він і так його не бачить.

— Добре, ми можемо переходити назад до музики.

— Фольклорист лірник це як колишній вчитель, актор.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

Давним давно теє ж було,

Кругом Землі воно тягло.

А у мглі тій жив лютий Цмок,

Щодня збирав з людей оброк,

А що ж було в тім оброку,

Щодня з’їдав по човнику …

— Отака пісня.

— Це як називається?

— Юрія Побідника.

МХ: — Побідника? це від Власюка? а там та перша також від Власюка?

— І перша також. Точно, 907-й.

МХ: — 907-й рік народження Власюка. А твій?

— 72-й. Народився в Камінь-Каширському.

МХ: – Камінь-Каширський це Волинська? На Волині.

— Ну, Волинська область, північ. Це був Власюк звідти 35 км. А Андріан 12 км.

МХ: — Село Андріанове тримаєш поки що в секреті?

— Поки він не буде грати, і поки він це не захоче. Я йому сказав, що це наші з ним стосунки.

МХ: — Я не наполягаю, я просто питаю.

— Щоб зараз туди поїхала армія безробітних фольклористів, і ще його закопувала.

МХ: — В мене не настільки зле з науковою етикою, що я без твого дозволу.

— Я не кажу, що в вас зле, я кажу, що люди подивляться матеріал і будуть пасти. Так само, як сталося, ну таке.

МХ: — Ти маєш на увазі, не хотів говорити. Ну, ясно. Білл, ти розумієш, про що йдеться?

— Так.

— Він в Ратнівському районі.

МХ: — Це правильно.

— Він в Ратнівському районі.

МХ: — Білл, дальше до цієї проблеми, я їздив по Волині, шукав, але не знайшов.

— І не знайдете.

МХ: — А вони були.

— Не знайдете. Ну, ви як приїжджаєте? Ви кажете — Лірник є? — Які лірники? повимирали вже!

МХ: — Це те саме, що на Сумщині. Хоменков мені казав, що є такі дикі ще бандуристи. Одного знайшов діда. Як його прізвище? Добровольський? В Ромнах кого ти знайшов?

— А! цей чоловік, так — Рачко.

МХ: — Так, а ми крім Рачка уже не знайшли нікого. А ти знайшов Заворотька. І то для того, щоб писати Рачка, то мені прийшлося весь виводок Будника туди в хату завести, щоб вони з ним поговорили.

 

ГРАЄ, СПІВАЄ.

За шумнії гори, ще й дрібнії ріки,
Померла матінка, зосталися діти.
Батько другу знайде, буде в парі жити,
А нещасні сироти ті підуть служити.
Що сирота робить, робота ж ні на що,
Ну а люди кажуть, що сирота ледащо.
Ой, не змогла сирітка мачусі вгодити,
Та й пішла сирітка по світу блудити, та й пішла.
Та й зустрів її Господь, та й почав питати,
Куди йдеш сирітко? — Матінки шукати!
Ой, не йди, сирітко, бо далеко зайдеш,
Своєї матінки вже повік не знайдеш.
Бо твоя матінка на високій горі,
Тіло спочиває у самому гробі.
Ой, пішла сирітка на той горб плакати,
Може обізветься її рідна мати.
Може обізветься її рідна мати.
Обізвався Янгол, як рідная мати,
Та й почав тихо словесно втішати.
Ой, хто то плаче на мойому гробі?
А то я, матінко, візьми мене к собі!
Нема тут, сирітко, ні їсти ж, ні пити,
Бо призволив Господь в сирій землі гнити.
Ой, як тяжко-важко каміння глотати,
А ще тяжче-важче тебе к собі взяти.
А ще тяжче-важче тебе к собі взяти.
Ой, піди, сирітко, та й піди ж додому,
Хай тобі мачуха та й змиє голову.
Ой, я ж до ней ходила, я ж її просила,
А злая мачуха голови не змила!
Сорочки не зшила, мене проклинала,
Та й з хати вигнала.
Призиває Господь Янголів до себе,
Заберіть сирітку до ясного неба.
Щоб жити сироті у світлому раю,
У Господа Бога у честі і славі.
Призиває Господь пекельних до себе,
Підніміть мачуху високо аж до неба,
Та й закиньте мачуху глибоко у пекло.
Та й закиньте ж мачуху глибоко у пекло.
Ой, ви люди добрі, хто сироти має,
Нехай доглядає, добру научає.
Нехай доглядає, добру научає .

ГРАЄ, СПІВАЄ.

Побратався сокіл із сизокрилим орлом,
Ой, брате ж мій, брате! сизокрилий орле!
Оставляю тобі всі свої ужитки,
Всі свої ужитки, маленькії дітки!
А сам я полину в чужу сторононьку,
В чужу сторононьку шукати таланоньку,
В чужу сторононьку шукать таланоньку.
А як добре буде, то я й забарюся,
А як худо ж буде, то й назад вернуся!
Літа сокіл літо, літа сокіл друге,
А на третє ж літо сокіл прилітає.
Сокіл прилітає та й орла питає,
А де ж мої, брате, всі статки наїдки?
А де ж мої, брате, маленькії дітки?
Твої, брате, діти, полинули в луги,
Полинули в луги з великої туги.
Сіли ж вони, сіли на високім древі,
На високім древі на колючім терні.
Плачуть вони плачуть, плачуть та й ридають,
Та й свого батенька вони виглядають.
Та й свого батенька вони виглядають,
Як Господа Бога бачити бажають.
Приїхали пани з чужої сторони,
Терня порубали, соколят забрали.
Полетів же сокіл у чужу країну,
На високе древо, де колюче терня.
Плаче сокіл, плаче, сльозами ридає,
Та й Господа Бога о смерті благає.
Коли добре було, то ми, куме, браття,
А як худо стало, ні кума, ні брата, ні сусіда, ні свата.
Побратався сокіл з сизокрилим орлом .

ГРАЄ, СПІВАЄ.

Побратався сокіл із сизокрилим орлом,
Ой, брате ж мій, брате! сизокрилий орле!
Оставляю тобі всі свої ужитки,
Всі свої ужитки, маленькії дітки!
А сам я полину в чужу сторононьку,
В чужу сторононьку шукати таланоньку,
В чужу сторононьку шукать таланоньку.
А як добре буде, то я й забарюся,
А як худо ж буде, то й назад вернуся!
Літа сокіл літо, літа сокіл друге,
А на третє літо сокіл прилітає.
Сокіл прилітає та й орла питає,
А де ж мої, брате, всі статки наїдки?
А де ж мої, брате, маленькії дітки?
Твої, брате, дітки, полинули…