Всі записи
Усна історія

Нехай Марія Максимівна, 1909 р. н.

Село Старий Білоус Чернігівського району Чернігівської області
Інтерв’ю записала Віра Зайченко, 1993

– Нехай Марія Максимівна, 1909-го року народження, село Старий Білоус Чернігівського району Чернігівської області. Скажіть, будь ласка, чи велика у вас була сім’я?

М.М.: Сім’я в мене була – четверо дітей, адна в мене неродна дочка.

– Ні, вибачте, ваша сім’я – ваш батько, мати, ваші сестри, отам ще коли ви були молодою, малою.

М.М.: Ага, ага, а я думала пра маю.

– Про вашу сім’ю, батькову сім’ю.

М.М.: Було в мене дві сестри і брат.

– Четверо вас було?

М.М.: Батько й мати.

– А діди з вами не жили ніякі?

М.М.: Ні жили, нє, я не помню.

– А як ваше дівоче прізвище, фамілія ваша?

М.М.: Лазаренко.

– А дівоче прізвище своєї мами ви не пам’ятаєте?

М.М.: Єщенко мама. Ганна, Ганна Федоровна.

– А бабуся, може, ви й бабусю помните?

М.М.: Не помню.

– Ви знаєте тут у 30-х роках, 40-х, перед війною, зразу після війни, люди міняли інколи свої фамілії з якої-небудь причини? Не доводилось вам чути такого?

М.М.: Я цього не чула.

– А як називався куток у селі, на якому ви жили?

М.М.: Рог.

– Рог?

М.М.: Да.

– А які ще кутки були в селі?

М.М.: Була Кастильовка, була Падусовка, була, це Рог цей, а патом село, значіть, центр села. Це всьо.

– Ваша сім’я вся жила в одній хаті?

М.М.: В адной хаті.

– А як велося господарство, ви пам’ятаєте, ще до колгоспів? Чи була робота, яку виконували тільки жінки й тільки чоловіки? Чи жінки й чоловіки всяку роботу виконували?

М.М.: Була своя земля. Булі гароди сваї. Рабілі. Тут пани стоялі, жилі. У панов рабіли, це я добре знаю. Теперакі, шо я вам скажу. Це пан був, і це пан був – три пани було. Ми рабіли в нього, я дєвчонкаю рабіла.

– А от у вашій сім’ї був розподіл роботи на жіночу й чоловічу?

М.М.: Ну аякже. У полі робили, дак і жита жалі і батька й мати, і дадому ж вазілі. Два года бєз калхоза жилі, а патом калхоз.

– А хто щитався головою сім’ї батько чи мати?

М.М.: Батька.

– І грошима батько розпоряжався?

М.М.: Таді грошей не було.

– Совсім не було?

М.М.: Не було грошей.

– Ну, а, наприклад, якщо треба було щось купити, то за шо купляли?

М.М.: Ну батька паложить пуд там пшеніци, пуд гречки, картошки мішок, паїде да купить, і всьо.

– А скільки було у батька землі, не можете згадать?

М.М.: А, може, десятін, сім десятін, може шесть десятін, небагато було, трошки, бєдняк.

– А в його брати, сестри були в нього?

М.М.: Були брати.

– Вони теж були бідняками?

М.М.: То-такі біднякамі.

– А худоба яка у вас була?

М.М.: Карова була, конь, конь був, авєчкі булі, парася було.

– Так шо батько, якщо треба було шось купити, так тільки продав шо-небуть із такого, з продукції, з городини.

М.М.: Да, да, камси купить да привезе, отаке було.

– А от уже після того, як колгоспи стали, особливо після голоду 1933-го року, доводилось продавати тож шо-небудь, чи вже не продавали?

М.М.: О-о-о, нічо не продалі. Рабілі ми за палачку, за 100 грам жита там, зерна 100 грам. А продать – ничога не продалі. А грошей савсім мала давалі.

– А перед війною, взагалі у вашій сім’ї, от на вашому господарстві, сад був?

М.М.: Не було саду.

– Взагалі саду не було?

М.М.: Да. Шо пасадім і гарод.

– До колективізації, значіть, ви належали до бідняків?

М.М.: Да, да, да.

– А ваша сім’я, ваш батько авторитет у селі мали? Люди приходили до вас?

М.М.: Батько мій плотнік був, людям хати рабив.

– А, так шо він ще підробляв і плотніцькою роботою?

М.М.: Да, да, хати рабив. Плотніком, масти на желєзной дарогє рабив, дак.

– Це він уже до колективізації ще робив?

М.М.: Да, да, да.

– Ще був на заробітки на желєзнодорожний мост?

М.М.: Да, іще я малою була, дак рабив, хадів. Масти рабів па желєзной дарозі. Патом хати людям рабив.

– Так шо люди з ним радилися?

М.М.: Да, канєшно. Вон ізрабив 150 грабов людям, 150 грабов зрабив. З адним рабив, прийшов да мене снідать і каже – Павел Степанович, я зрабив 150 грабов людям.

– Так шо він користувався повагою в селі?

М.М.: Да, да.

– Скажіть, будь ласка, а уже як колгоспи стали, він продовжував цим займатися плотнічав трохи?

М.М.: Як в калхозі? У калхозі рабив.

– Тоже плотніком?

М.М.: Плотніком. Десь сарай там, чи шо подчиніть там, чи зрабить, дак плотнікам рабив мій батько.

– А не скажете, до колективізації з якого возраста діти привчалися до роботи?

М.М.: Ві знаєте шо, послє вайни?

– Ні, ще до колєктивізації, ще як ви були малою?

М.М.: Да, да, да, да всего, да всего. І палолі, і капалі, і все, все рабіли.

– А з якого возраста заставляли це робить?

М.М.: З якого? Ну вже ж, такі як Маша, та ні ж уже ж, гадов восєм там, девять, десь з такого возраста. Уже каров паслі, коней паслі.

– А як ви щитаєте, це заставляли їх робить, того шо нікому було ту роботу зробить, чи просто це виховували, воспитували отак трудом?

М.М.: Да, да, нада було рабіть. Нада було рабіть, бо єсти треба було, і рабіть нада було. Малиє, а рабіть рабілі.

– Ви не можете сказать відносно того от, ви казали, шо у вас тут три пани було, і ви до них ходили на роботу, то чи ви вже не ходили?

М.М.: Хаділа, до цього Ребецького я хаділа. То це Ребецький, а то Березовський.

– То це ви ще молоденькою були?

М.М.: Я савсем дєвчонкою хаділа.

– Так ви наймалися на сезон чи як?

М.М.: Нє, проста день пайді параби, і заплотят 20 копеєк.

– За один день?

М.М.: Да.

– А не пам’ятаєте, було таке, шоб вони наймали сезонних работніков, наймитів?

М.М.: Булі ж люди ж отут, так і кухня була, дак було чоловік двадцять мущин у його, пана в цього.

– А сельчани ваші не ходили?

М.М.: А сельчани не хаділі. Так.

– Тільки отак на день, два?

М.М.: Да, да, на день, на два.

– А як він платив?

М.М.: Оцім людям?

– Ага.

М.М.: За харчі.

– За самі харчі?

М.М.: А шо ж, самі хадили, пан.

– Коли сім’я поступила у колгосп, ви одвели своє господарство у колгосп?

М.М.: Да.

– А шо батько одвів?

М.М.: Каня, воз, мешков четирі хлєба, борану, плуг, оце отвьоз в калхоз. Так само й мій чалавік тоже.

– Ви вже були замужем?

М.М.: Я вже в 22 годи я була замужем.

– Кагда батько одвів оце все господарство, то це якось на відносинах у сім’ї знайшло відображення? Чи, може, стали ви якось до батька відноситись з меншим почьотом? Чи так же само ви поважали його, як і раніше?

М.М.: Канєшно, батько ж є батько. Матка є матка.

– Ви відносини в сім’ї не змінили?

М.М.: Да, да.

– А шо в колгоспі, чим почали ви займатися? Хто чим працював у колгоспі?

М.М.: Тагда рабілі: на полі рабілі, в каморах насілі, зерно чистілі, зерно переносіли.

– На різних роботах ви були?

М.М.: На разних работах, да.

– А в колгосп дітей з якого возраста вже принімали, шоб вони робили?

М.М.: Ну, десь з дісяті год.

– Ходили вже з матерями, да?

М.М.: Да.

– А от як ви можете згадати, може, й ваше становище, становище вашої мами, коли стала радянська влада, чи у сім’ї жінка стала більш вільною, чи так як вона була колись підлеглою чоловікові, шо чоловік був глава сім’ї?

М.М.: Больша, ви ж бачите. Стало те, дак уже ж равноправіла, шо чоловік, шо жінка. А таді, як мама моя жіла з батькам, вона притіснута була.

– А то стало больше волі, да?

М.М.: А то больше волі стало [сміється].

– А в вашому селі люди пішли в колгосп з радостю, чи примушували?

М.М.: Булі такі, шо пашлі зразу. А булі такі, шо примушувалі. І їх уже как-будто поразкуркулювалі, вани пабрасалі хати, і пашлі в горад.

– Вроді їх розкуркулілі, то вони пішли з села?

М.М.: Да, да.

– А такі було, шо їх вообще виселілі з села?

М.М.: Це ж вам не скажу цього, не знаю я. Там, кажеться, аднаго, багатий був, дак сина віселілі, це одного. А то я не знаю.

– А ви не можете згадать, чи він повернувся в село чи нє?

М.М.: Ні, он десь і пагіб.

– Погиб десь?

М.М.: Да.

– А фамілію ви його не помните?

М.М.: Уже забулась фамілію. Балакаї, Балакаї.

– Балакай?

М.М.: Палатай.

– Палатай?

 М.М.: Палатай.

– А звали як?

М.М.: А його звалі Васілій.

– То він був такий як ви, ваш ровесник, чи старший?

М.М.: Нє, малодший.

– Молодший був?

М.М.: Малодший. Нє, такий самий, як я, правда. У нього жонка така, як я. Дак жонка це недавно вмерла. А його і саслали на віселку, так не повернувся.

– А хто в селі проводив колективізацію? Це були приїжджі люди, чи свої?

М.М.: Прієжжіє.

– А свої їм помогали?

М.М.: Шо там вани памагалі?

– Мало чого?

М.М.: Да. Оні з горада приєдуть, дак скажуть – так, так, так, і всьо. І хоть рабі, хоть не рабі.

– А робили в колгоспі, так шо получали на трудодень?

М.М.: О, ві знаєте, шо капєйкі получалі, а хочете савсім даром, шо вани получалі? Такая ніщета була, шо ой, Боже мой! А то запіше, шо була на работі, поставіт колочок і всьо. А нічого не получає.

– А де брали гроші, шоб із їжі шось купити, чи з одягу, чи взуття?

М.М.: Отак із гароду викапаєш чи картошки, чи буряк, чи гарох, пабіжиш прадаси, да полхвунтіка таго, сахару купиш. Полхвунтіка, таді ж хвунтіки билі, тепер ось кілаграми, а тоді хвунтіки. Отак купиш, дітки паїдять – раз, два, і нема вже того полхвунтіка.

– А самі одяг виробляли який-небудь?

М.М.: Одяг?

– Одьожу?

М.М.: Нє.

– А полотно ж ткали?

М.М.: Палатно ткалі, я сама ткала палатно.

– Ну так шили сорочки ж, навєрно?

М.М.: Шила сарочки, штаніки, штани шила.

– А ви скот не держали?

М.М.: Нічого не держалі. Адна карова була да теє, адна карова була. При калхозу це адна карова була. Парасята, як уже є, дак парасята.

– А ще, може, до колгоспу, може, ви згадаєте, чи було таке в селі, шоб, наприклад, хтось шив чоботи, а хтось мав хороший город там, і мав багато тих продуктів? Дак не було, шоб міняли чоботи на продукти, на хліб?

М.М.: Було, було, було.

– Було таке, шо міняли?

М.М.: Було.

– А от уже у колгоспах, як ви вважаєте, нормальним явищем було, шо крали в колгоспі, ну там по мєлочах там, то горох, то картоплину?

М.М.: Ви знаєте шо, пойдем на полє, нічого ж нам не платілі. Калочек поставят, шо була на работі, ідеш там полдєсятка огурка возьмеш. Полдєсятка помідорав. На чому стаїш, таго й возьмеш. Ну, картошки не крали, картошки не кралі, свая була. А калі гурочок там якій полдєсятка, або помідорав полдєсятка на обєд возьмеш, отаке бралі.

– А ваші сусіди вони тож, вони ж тож так брали потроху, не засуджували це?

М.М.: Ні, ні, ні.

– А начальство?

М.М.: Так так же бралі, шоб начальство не бачило. У припол возьмеш да й пойдеш.

– А коли траплялося так, шо ловили?

М.М.: Ну, сою, пасєяли сою. Такая, як квасоля, знаєте? Ну тут дєвачкі такіє пашлі да, назбіралі сої. Дак їх паймалі й засуділі.

– І шо, наказали їх?

М.М.: Шось поштрахавалі да і всє.

– Як ви вважаєте, чи люди душевно переживали за колгосп чи ні? Чи ходили просто?

М.М.: Булі такіє люді, шо душевно пережівають. Були й такі, абі день до вечара. Було всяких людей.

– А як у селі ставились до таких понять, як “твоє” і “моє”? Чи були в вас крадіжки в селі, шоб люди один у одного крали?

М.М.: Да нє, цього не було, шоб кралі.

– Чи хотіли б ви мати таке господарство, як мали ваші батьки? Чи у вас зараз більше господарство?

М.М.: У нас січас лучченько жить, я ж не так ото. Так вам і скажу, шо січас лучче жить, як кадась.

– А землі у вас зараз більше, чим тоді було в батька?

М.М.: А землі скокі? Гарод, участок далі і всьо. У нас нема не агародов, нішо. Землі багато немає в нас, нема.

– А якби було багато, ви б хотіли, шоб було багато землі?

М.М.: А хто його рабить буде?

– Вже нікому оброблять?

М.М.: Я ж, я не способная рабіть.

– От шо було для вас, для вас і для ваших батьків земля? Як ви до неї относились? Як її цінили?

М.М.: Цінили крепко харашо. Як уродіть, дак просто – Бог зна як. А якшо не вродіть, так от дощ на той гарод ізгарєв, шо його рабить?

– Так єсть люди старалися прикупить землі?

М.М.: Канєшна.

– Старалися, шоб землі було більше, то багатство було?

М.М.: Канєшна. Її ж куплялі, землю.

– А хто у селі ще до колективізації був начальником, як він звався? Не фамілія його, а взагалі його посада? От, у деяких селах староста був.

М.М.: Ну, то староста був, а при калхозу – галава калхоза був.

– Нє, ну до колгоспу ще?

М.М.: Да калхозу? Стараста був. У церкві правілось, то ето, староста… Ані руководілі людьмі.

– У церкві священники, церковний староста?

М.М.: Да.

– А в селі староста був, який не церковним був, а просто по селу начальник?

М.М.: Я цього й не помню, чи було, чи не було.

– А як от рішалися ще до колгоспів, як рішалися всякі питання у селі? Чи збирали людей, шоб з ними порадитися, сход якийсь, чи збори? Збирали до колгоспу?

М.М.: Да калхозу?

– Да.

М.М.: Булі збори такіє.

– Так вони називались збори чи по іншому? Чи сходи звалось?

М.М.: Збори, збори.

– Збори?

М.М.: Да. А шо на збори, йдіть на збори.

– А де збирали людей? Чи це була хата спеціальна? Чи на вулиці? Не пам’ятаєте?

М.М.: Нє. Не помню я, де це собіралі.

– А вам не приходилось ходити на такі збори?

М.М.: Нє, я ще ж таді, шо там я була.

– Молода?

М.М.: Маладая, малая.

– А взагалі, може помните, може, мама ходила? Жінок туди запрошували? Приглашали жінок?

М.М.: Да й мама не хаділа, батько, батькі ж хаділі на якійсь збори. А шо за збори, дак я не помню, шо за збори.

– Чи у селі було так нормально, шо от багато людей, а ви користувались більшим авторитетом? Уваженієм більшим? Уважали багатших?

М.М.: Да, уважалі, уважалі кожен себе вважав. І як стрінецця з яким, то уважає, то такого не було шоб чи білись там, чи лаялись, чи шо, все ж так по-харошому було.

– Ну ще були ж такі люди, які особенно, до яких односились з пошаною. Чи це були люди просто багаті?

М.М.: Канєшно, багатий їде, дак і ручку подимет. А бідний шо там…

– Так оце було в вас таких хазяїв, панів, як ви кажете, три?

М.М.: Да.

– А в них були великі сім’ї?

М.М.: А я цього й не знаю.

– Не знаєте?

М.М.: Да.

– А яке хазяйство вважалося великим? Скільки треба було мати землі, не знаєте? Щоб щиталось, шо це велике хазяйство?

М.М.: Дак, сколькі, в такого бєдняка дак десятін пять-шесть. А як у багатого, дак уся зємля в багатого.

– А багаті, середняки, бєдні между собой родичалися чи ні? Чи родичались багаті з багатими, бідні з бідними?

М.М.: Да.

– Так було?

М.М.: Да, так і було.

– А під час уже колгоспів хто главним начальником був у селі?

М.М.: У калхозі?

– Да.

М.М.: Да билі, було багатинно, разні.

– Не по фаміліям, а по должності? Галава?

М.М.: Галава, да.

– А ще які начальники предсєдатєль сєльсовєта?

М.М.: Да.

– Був такий?

М.М.: Був.

– Оце були найбільші начальники, да?

М.М.: Да, да.

– А от священник, церковний староста, кагда була церква, вани пользовались авторітєтом у селі, і багато чого робили для села? А коли колгосп став, куди вони поділися, шо з ними сталося?

М.М.: Уже таді, кали…

– Церкву закрили?

М.М.: Церкву закрилі, і вани па гарадам раз’єхалісь.

– А церковний староста був тутешній?

М.М.: Тутешній був, дак он був так, пономарь, його понамарь. Так він і умер тут.

– А як уже в колгоспі, дак тоже собирали людей на збори, чи це вже називалось сабраніє, чи як звали?

М.М.: Сабраніє було, де збіралі. Шоб хаділі на работу, шоб теє рабіли, те рабіли, шоб усе рабіли. Шоб не лінілісь, це шоб рабіли всьо.

– А як загадували чи це по хатах ходили, чи вішали об’яви, чи як?

М.М.: Па хатах хаділі.

– А збиралися у клубі чи на вулиці?

М.М.: Просто на базі. Калі в клубі, калі на базі.

– А шо це база?

М.М.: Калхоз.

– Дворище колхозу?

М.М.: Да, да.

– Питання: при владі на селі були чужі люди? Голови колгоспу, наприклад, чи голови сільради?

М.М.: Аякже. Чужіє люді.

– А звідки їх присилали, ви не знаєте?

М.М.: Був галава з Семьонавкі, був галава з Масанов. Нє, із таго, ой, це ж… Палажок з горада був.

– У вас співали, от дівчата, коли збиралися, так співали як на два голоси, баси?

М.М.: Да.

– Хто одводний, чи виводили, як звали?

М.М.: Адводіла.

– Одводила?

М.М.: А то…

– Басували?

М.М.: Басавалі.

– Значіть, на два голоси?

М.М.: Да.

– І на всіх кутках так співали, да?

М.М.: На всіх кутках, да.

– А який куток за вашого дівування ще щитався найкращим по співам, бо найкращі жінки, дівчата співали?

М.М.: Оце в Розі.

– У Розі?

М.М.: Да.

– А було таке, шоб переходили голоси з одного кутка на другий? Шоб, от дівчата просять перейди до нас, поспівай?

М.М.: Було, було, да.

– Перезивали?

М.М.: Да.

– А конкуренція така була, шо от на тому кутку співають, а там почули, і ще краще вирішили переспівати тих?

М.М.: Да, було, було.

– Це було таке, да, сорєвнованіє було таке, да?

М.М.: Да, да, да.

– А були співачки, яких вважали, шо це найкращі співачки ну такі голосисті, ну такі хароші співачки?

М.М.: Булі такіє люді, шо красіва співалі.

– І, може були такі, шо їх приглашали спеціально на свадьбу, напрімєр, поспівать?

М.М.: Та нє.

– Такого не було? А були у селі вечорниці чи вечірки, як звалося воно?

М.М.: Вечірки.

– Вечірки? От як у вас називалися, вечірки?

М.М.: Вечірки, вечьорки, да. Вечьоркі.

– А як це робилося?

М.М.: Ну, пасходяться там, чи шиють, чи прядуть.

– Дівчата?

М.М.: Да.

– До якоїсь баби в хату, чи як?

М.М.: Ну, да баби, або да падруги. Да падруги пойдем, да там чі шилі, шилі, шилі. Вишівалі там рушніки та рубашкі.

– А хлопці тоже ходили?

М.М.: І хлопці приходілі.

– А шо вони робили?

М.М.: Ані сиділи да гулялі, да дівілісь.

– А з вами не співали?

М.М.: Нє [сміється]. Ані не умєлі співать.

– Хлопці мало уміли співать?

М.М.: Да.

– А не було в селі такого, шоб кухарка була прославлена, то тоже приглашали там готовиться на похорони чи на свадьбу?

М.М.: Не було цього, ні.

– Скажіть, пожалуста, а оці вечорки не запрещало начальство? Можна було гулять?

М.М.: Нє, нє, нє.

– А єслі праздніки були які-небудь, і збиралися дівчата й хлопці, дак то як звалося? Нанімали хату, для того шоб гулять, наприклад, на Рождєствєнські празніки?

М.М.: Нанімалі хату. Просить падруга – приходьте да мене, і в мене гатовтесь, у мене будем гулять. Отак було. Не нанімалі не за гроші, нішо, просто так. Щедравать калісь хаділі.

– Це я потом розкажу, попитаю в вас. А на похоронах співали, півча співала?

М.М.: Нє, тоді я не знаю, я не помню. Я не хаділа на похорони. Дєті малиє були, я не хаділа. А тепер ходять, співають, із церкви беруть.

– А не помните от іще в 20-х годах іграли на свадьбах на яких-небуть інструментах? Шо то було за інструменти?

М.М.: Гармошка “Марічка” і бубон, і всьо.

– А ще раньше, не пам’ятаєте других інструментів?

М.М.: Так само. Гармошка, бубон. А оце теперикі так уже ж тії грають.

– Тепер мені не треба. А скрипку ви не помните, не грали скрипки?

М.М.: І скріпкой гралі.

– Ви бачили?

М.М.: Бачіла. Ігралі.

– Там була одна скрипка чи дві?

М.М.: Адна скріпка.

– А бубона не було?

М.М.: І бубон.

– Тоже до скрипки?

М.М.: Да, да, да.

– А єслі нанімали музикантів на свадьбу, то у вас нанімали на вашу свадьбу, як ви заміж виходили?

М.М.: Нє, не наймали.

– Не наймали, свій грали, якісь родичі?

М.М.: Свой.

– А такого не було, шоб наймали гармошку?

М.М.: Нє, нє, нє. Було таке, шо от іде дівка замуж, беруть гармоніста, дають із каравая дно і падарак.

– Ото так їм платили, да?

М.М.: Да, а грошей ніяких не було.

– А чому саме дно, це шо, якась примєта, чи як?

М.М.: То ж такая прімєта. Каравай парєжуть, а дно с каравая, то вже в палатєнца, чи в такий платок, отдають таму же, гарманісту.

– Ото вже завертають у той платок, у палатєнце, це подарок?

М.М.: Да, да, це вже падарак.

– Полотєнце це вишите було?

М.М.: Вішіте. У каго вішіте, у каго нє. Всяк було.

– А у селі, ви не пам’ятаєте такий людей, шоб оце хто гармоністом був, шо харашо іграв?

М.М.: Харашо іграв, я вам скажу, мой брат ловко іграв, па свадьбах хадив.

– А як його фамілія?

М.М.: Лазаренко.

– А звуть?

М.М.: Сашко. Алєксандр звать.

– Він старше за вас?

М.М.: Старший на три года, вже вмер.

– Вже вмер?

М.М.: Да.

– Це він харашо грав? А діти його вміють грать?

М.М.: Нє, не вміють.

– Тільки він? А не знаєте, де він навчився грать?

М.М.: Та сам па сабі навчівся.

– Сам навчівся, самоучка?

М.М.: Да.

– А не пам’ятаєте ви, ніхто не розказував вам, чи був у селі шинок?

М.М.: Калісь, калісь був шинок, калісь, іще да маго вєдома. Шинок був.

– А не говорив ніхто, хто його хазяїном був, цього шинку?

М.М.: Не знаю хто. Цього я не знаю. А туди в шинок хаділі баби такіє, каториє пілі, мужчини в шинок хаділі.

– Це мама розказувала?

М.М.: Да.

– А не знаєте, коли його закрили?

М.М.: Ой, не знаю.

– А от клуб довоєнний ви помните ваш, у селі був клуб?

М.М.: Наша церква – убралі і зрабілі клуб.

– А там у клубі грали які-небуть?

М.М.: Ігралі там, сваї хлопці придуть, да там іграють.

– Тоже на гармошкі, да?

М.М.: Да, на гармошкі.

– А на других інструментах?

М.М.: На баяні там.

– А не було такого руководітєля, шо вчив дівчат співать там, і виступали там?

М.М.: Не було, цього в нас нема, не було.

– А зараз є клуб у Білоусі?

М.М.: Є клуб січас.

– А канцерти бувають, не знаєте?

М.М.: Буває кіно. Канцерти бувають.

– Чи вважалося гріхом образити старця, прогнати його, не подарувати йому нічого?

М.М.: Я цього не знаю. Не було цього. Як прийде старець, падорить мама. А вже при калхозу дак так було – прийде було, шось даси, шо є, да й усе. А праганять – ніхто не праганяв. А, мо, є такіє булі, шо і нє дарілі, хто їх знає.

– А от начальство колхозне не ганяло старців з села?

М.М.: Нє.

– А знаєте ви такий інструмент бандуру?

М.М.: Знаю, а чо ж.

– Знаєте? Не приїжджали до вас з концертом?

М.М.: Така здаравенна.

– З концертами в село не приїжджали?

М.М.: Нєт. А, може, приїжджали, так я ж не хажу тепер, не бачу. Може, приїжжалі, хто знає.

– Ну про церкву ми з вами говорили, шо закрили її на початку 30-х років, так?

М.М.: Да, да, да.

– А от, як закрили церкву, мабуть же ж, тоді ж була півча в церкві. А вже перед війною півча не співала в вас, як хто помирав?

М.М.: Нє, нє.

– А колядки у церкві у вас співали колись ще, пам’ятаєте, ще ви були молодою?

М.М.: Калісь співалі, а уже сталі калхози, дак ніхто нігдє не співав.

– Ну і церкву ж закрили?

М.М.: І церкву закрили.

– А у якому році ви заміж виходили?

М.М.: У якому я році виходила? Двадцять мнє год було.

– В 1929-ом, навєрно? Ну от, у вас довге весілля було?

М.М.: Два дні.

– Два дні? А після голоду 1933-го року ви не пам’ятаєте, весілля стали коротшими?

М.М.: Да савсім ніяких не було весіллів. Ну який там ізробить де, распішуться да й жівуть.

– А не помните ви такого, шоб у клубі празнували свадьби, і казали “червона” свадьба або “червоне” весілля?

М.М.: Я цього не помню, в нас не було цього.

– Родичів усіх приглашали на свадьби?

М.М.: Усіх.

– А дівчину, перед весіллям дівчину сватали?

М.М.: Сваталі [сміється].

– А хто сватами обирався?

М.М.: Дядька який або тьотка. Дядька який, то брат якій-нібуть.

– А це женаті повинні бути?

М.М.: Да, женатиє.

– А дівчина готувала собі посаг, придане?

М.М.: Канєшно. Падарки давалі.

– І, в основном, це ткані?

М.М.: Да.

– А не помните ви такого коли дівчина виходила заміж, вона обов’язково повинна була брати прізвище чоловіка, чи можна було і на своєму прізвищі лишитися, на фамілії на своїй?

М.М.: Та я цього не помню.

– Ну ви фамілію чоловіка взяли ж?

М.М.: Ну, канєшно.

– У 20-х роках, згадайте, дітей можна було хрестити вільно, чи забороняли?

М.М.: Забаранялі.

– І хрестили таємно?

М.М.: Да.

– Но все одно хрестили?

М.М.: Хрестілі, но тайком.

– А хто хресними обирався? Кого вибирали? Чи це родичі, чи друзі?

М.М.: Да, родичі чи друззя там. Хто з ким дружили.

– А розводи у сільських сім’ях бували?

М.М.: Ну, канєшно, бували.

– У давнину, як ви ще були молодшою?

М.М.: Разводілісь. А хто його знає чого, це каждого дєло, разводілісь.

– А коли чоловік міг одружитися вдруге? Тільки, коли розведеться та помре дружина? Чи було так, наприклад, може, ви знаєте такі приклади, шо одну жінку кинув, нічого там не оформляючи з нею, і пішов до другої?

М.М.: Було так, дак чорт його зна.

– А якщо жінка виходила заміж і мала вже дітей, от удова, наприклад, з дітьми, виходила заміж. Діти мали прізвище свого батька, а тут вони отримували вітчима. Чи треба було брати прізвище вітчима, чи можна було залишитися на батьковому?

М.М.: На батьковому.

– А як у селі ставилися до позашлюбних дітей?

М.М.: Шо це такє?

– До байстрюків?

М.М.: А, такі було воно.

– Дражнили, дражнили їх?

М.М.: Да.

– Зневажливо відносились?

М.М.: Да, да. Ой, пашов байстрюк, ой, пашов байстрюк, ой, прийшов байстрюк. Отакеє.

– А в вашому селі були яслі дитячі?

М.М.: Шо булі вже послє вайни. Тут булі яслі.

– А до войни не було?

М.М.: Не було.     

– Хто должен був доглядать старих батьків із сім’ї? Наприклад, декілька дітей у сім’ї, у кого вони лишалися?

М.М.: Ну, далжни син або дочка даглядать старих. І тепер же воно так. От ви ж маму сваю даглядаєте?

– Аякже. Ви от, розумієте, я вас питаю. Наприклад, три сини старший одділився, так, оженився, одділився, середній оженився, одділився, менший залишився на батьковому дворищі. Значіть, менший должен його доглядать?

М.М.: Должен даглядать.

– І йому залишиться спадщина ця?

М.М.: І хата, да.

– Ховали старих, які дожили вже свій вік, ховали на кладовищі тут?

М.М.: Да, да.

– А як будували нову хату для когось із родини, допомагали всі члени родини чи ні, чи сам собі він будувався, колись іще?

М.М.: Сам себе рабів, а дєті ж маліє булі.

– А от, наприклад, брати там, сестри хоч би трудом помагали?

М.М.: Ну памагалі, канешна, батька мій строївся, дак і я памагала й брат мой памагав. Погреб капалі, дак ми ж кірпіч насілі. І все ж рабілі, памагалі.

– А от, згадайте, дівчата й хлопці, ваші ровесники, ходили на заробітки куди-небуть, на сезонні? В Крим до пана, може, на желєзну дорогу?

М.М.: На желєзну дарогу хаділі ями капать, я тоже хаділа.

– Ваші родичі ніякі, ніхто не брав участь у громадянській війні, у революції?

М.М.: Чого?

– Ну, в революції, революціонниє годи, не воювали ваші родичі які-небуть?

М.М.: Чаго там не ваєвалі? Воявалі.

– І в гражданской войнє?

М.М.: Да.

– І вони вернулися з войни?

М.М.: Мой хазяїн у гражданськай войні воєвал.

– Воєвал?

М.М.: Да. І патом брати його воєвалі.

– Вони вернулись у село, так не співали..?

М.М.: Дак дома помєрлі.

– … рускіх пєсєн не співали?

М.М.: Нє, нє.

– А головою колгоспу, партійним работніком ніхто з ваших родичів не став?

М.М.: Нє, ніхто не був нічим.

– А співали ви, дак од кого ви навчились співать, од мами?

М.М.: Од мами научилась там, які там калісь були пєсні – “Сюди гара, й туди гара, а між тимі гарамі крутая гара”.

– А скажіть, пожалуста, пам’ятаєте ви своє от дівування, потім уже 1930-й год, коли більше співали на вулицях чи при вашому дівуванні, чи більше уже при колгоспах?

М.М.: Больше таді співалі. При калгоспах нєкалі було співать. На работу, на работу йді, а палачку паставят, да і всьо.

– А як співали ви, то у сусідніх селах вони так само співали як у Білоусі?

М.М.: Да.

– Ви не щитаєте, шо там якась різниця?

М.М.: Нє-нє, аднакаві пєсні, аднакаві.

– А були у вас у селі весняні, русальні, купальські свята? Празнавалі?

М.М.: Булі, да.

– Ви в таких святах участвували?

М.М.: Да, да.

– А це було ще до войни? Чи ще в 20-є годи?

М.М.: І да вайни, і в вайну, дак чи праздніки знають.

– Ви самі їх святкували?

М.М.: Да.

– А кагда їх перестали святкувать, ви не можете згадать?

М.М.: Кагда, кагда маладиє, дак ми й тепер іще ж теє.

– Традиції возрождаються воно, взагалі, вже ж давно ніхто нічого не робив?

М.М.: Да забулась уже я, калі це було.

– От перед войною празнували ці празники?

М.М.: Канєшна, празнувалі.

– Ви веснянки знаєте які-небуть?

М.М.: Шо вже весна, шо вже красна.

– Ану, дальше слова.

М.М.: Да то, да вже забулась.

– Шо вже весна, шо вже красна, ви казали.

М.М.: Вже забулася.

– Забулися?

М.М.: Позабувалась.

– А які ви вважаєте красивішими пісні, от колядки ж, навєрно, знаєте, й щедрівки, веснянки? Дак отакі обрядові пісні чи про любов?

М.М.: На чорта тая любов?

– Больше нравяться вам обрядові, да?

М.М.: Да, да.

– А не було таких пісень в праздники, які власті забороняли? От, наприклад, колядування заборонялися?

М.М.: Забороняли, но всьо равно співалі. Співалі, да.

– Тихесенько, да?

М.М.: І тихесенько, і хаділі па хатах співалі.

– А співали це сім’ями собирались, родиною, чи дівчата й хлопці?

М.М.: Нє. Дівчата, женщіни такіє, маладиє ще, хаділі співалі па хатах.

– А як ви дівчиною були, то ходили…?

М.М.: Щедравать.

– Дак ходили одні дівчата, чи з хлопцями разом?

М.М.: І хлопци хаділі, і дєвки хаділі. У хату заходілі, співалі щедрухі.

– А взагалі хлопці, і вообще чоловіки разом із жінками співали?

М.М.: А я знаю.

– А як у гостях, наприклад, співали?

М.М.: Співали, співають і мужчіни, і женщіни, дак…

– А чумацькі, козацькі пісні ви знаєте, шо такі пісні, таких не знаєте?

М.М.: Нє, нє.

– А частушки співали в селі?

М.М.: Да всякі.

– Чи вони звались припєвки, як вони звалися?

М.М.: Припєвки.

– Припєвки чаще?

М.М.: Да.

– А вони співалися на руском язике? Ви помните?

М.М.: На українськом.

– На українському?

М.М.: Да.

– А ви помните яку-нібудь частушку?

М.М.: Та не помню. Я вже позабувала всі.

– А як ви думаєте, у кого дівчата вчилися співать частушки?

М.М.: У маток, у батьков. Поют маткі, дак і діти учаться.

– А співали под якийсь інструмент? Було так, шо грали, і под музику співали? Под гармошку співали?

М.М.: Співають, то такі ж я співала, співають.

– А ви вже не співали, да?

М.М.: Нє.

– А ви знаєте таку пісню “Сірєнь голубая”, “Зломлю я вєтку із вінограда”?

М.М.: Ні, нє знаю.

– Не знаєте?

М.М.: Я забула. Вже позабувала всякі пісні.

– Ви на свадьбах тоже співали?

М.М.: Ну аякже.

– А ви виводчіцей були, чи басували?

М.М.: Нє, басавала.

– У вас не було гончарів у селі?

М.М.: Не було.

– А ви не помните, чи не жили в селі, крім українців, може білоруси, росіяни, євреї, не помните такого?

М.М.: Я цього не помню.

– А в школу ви ходили?

М.М.: Не адного дня.

– Неграмотна, да?

М.М.: Я неграмотна. Начала хадіть у школу – згаріла хата. Почала на другу зіму хадіть у школу – забалєла галавним тіфом. І так і не хаділа.

– А ви знаєте, хто такі богомази?

М.М.: Не знаю.

– Вони малювали ікони. Не було таких у селі?

М.М.: Ні, не було, шоб малювали ікони, такіх не було.

– А скільки ікон у хаті було обично?

М.М.: Було і по п’ять, і по трі, і по четирі, і двє. У мянє оце щас дві іконочки, та ще хата не дароблєна дак…

– Це Богоматєрь і Спасітєль?

М.М.: Да.

– А які ще ікони, крім Богоматєрі і Спасітєля бували в хатах?

М.М.: Ну іконочкі булі, а я знаю, якіє.

– А не скажете ви, чому ікони прикривалися рушниками? Накривалися?

М.М.: От я цей не знаю. А с кружевком іконочки паставлю і, якшо нада кади, й рушнічок.

– А лампадка перед іконою?

М.М.: І лампадачкі.

– Тоже не знаєте чому?

М.М.: Не знаю.

– Коли в армію проводили хлопця, давали благословення іконою?

М.М.: Да.

– Це на щастя, чи чому це давали так?

М.М.: Оце я й не знаю чого. Я нікого ніколи не отправляла, дак і не знаю.

– А у гроб кладуть ікони, не знаєте чому?

М.М.: Ось кладуть кожнаму. І я вже купила собі на гроб.

– А ви не чули такого, шо ото деякі люди на Україні кажуть, шо за іконостасом, за іконами живуть духи померлих предків наших? Не чули такого?

М.М.: Не чула я такого.

– У вас так не говорять? А кому треба було молиться там з різними просьбами звертаться? Скільки я не питала, от не кажуть, шо це був якийсь особливий святитель, до кого зверталися. А от для того, щоб дощ пішов, був святий, да?

М.М.: Да, да.

– Це до кого зверталися? До Георгія?

М.М.: Навєрно.

– Чи до Юрія? Як звали у цьому, в Білоусі?

М.М.: Наче Юрій.

– Юрій. Ходили в цей день з моліннями на поле?

М.М.: Хаділі.

– Це звалося хресний хід, чи як це звалося?

М.М.: Да.

– Хресний хід.

М.М.: Вінасілі стол, тоді я ще була малая ще, дак вінасілі стол, і з церкві пріходілі люди, і багата-багата малілісь на полє. Шоб дощ пашол.

– А не пам’ятаєте ви, коли заборонили оці хресні ходи робити? Коли їх перестали робити?

М.М.: Калі савєцька власть началась, так і пєрєсталі.

– І запретили, да?

М.М.: І запрєтілі… Ставілі на церкву, паразкідалі, паразбіралі ікони сабі люді. Раскідалі церкву, да паставілі клуб.

– Ви бачили це, як її розкидали?

М.М.: Бачіла. Да, це ж прі мені.

– Хрести скидали?

М.М.: Хрести скідалі.

– І дзвони?

М.М.: І дзвони паскідалі. І церкву буралі.

– А це свої, свої?

М.М.: Да із горада приєжжалі. Да, із горада приєжжалі.

Так, а свої не захищали церкву?

М.М.: Да, нічо не казалі. Мовчалі.

Люді разабралі, чи забрали ті, хто приїжджали?

М.М.: Прієжжалі дак багата набралі тії люді, хто там бліже був, так пабралі ікони.

– Ясно.

На мапі