Нечипоренко Марія Сергіївна, 1906 р. н.

М.С.: Було 8 дочок і 2 сини. Сини були 2 в нас, мої брати. А троє померло малими. А нас 5 осталось. То уже 2 старі померли тоже це, 90 год жили. Оце вмерли недавно. А ше 3 нас живих. Та вже ж я яка!
— А ви найстарша серед тих, шо живі?
М.С.: Нє! вже дві старших! вже.
— Правда?
М.С.: Одна була з первого году, а одна з третього. А я з шостого. Оце так.
— А як називався куток, де ви народилися? чи в селі були різні кутки, чи ні?
М.С.: Усі різні.
— А як ваш називався?
М.С.: Хто?
— Куток! куток, де ви народились.
М.С.: Куток ніяк не називався, оце Гладковщина звали, й усе. Так, як село.
Жінка: А називалося Пісчанське, і тоді було.
— Ану, як називалося? Пісчанське?
М.С.: Та, шо на Пісчаній улиці. А я тут і жила. А я жила це оце тут.
Жінка: Це на хуторі считалось.
— Чуєте, а ви жили в одній хаті? одну мали хату?
М.С.: Одну поганеньку хату!
— Поганеньку? А скільки мав землі?
М.С.: Та шо він мав! Тоді дали, як роздали те, шо заробив, а в його нічерта не було!
— Не було перед тим?
М.С.: Та було шось там трохи!
— Трошки, так?
М.С.: Шо ж тоді було! Як він оженився і пішов у Херсон на заробітки, покинув нас малих. І заробив грошей, приїхав та купив конячину, та ото став пахать. Ото так, пока батько мій жив.
— А де він робив, що він заробив на конячину?
М.С.: А десь у Херсоні! десь.
— Не пам’ятаєте, у пана? чи?
М.С.: Не знаю, не знаю. Яка я там була! ото так.
— Ага, чуєте, а батько батька, ваш дід, чи він з вами жив?
М.С.: Жив у дворі. Тільки шо він у своїй хаті, дід і баба, а батько собі там построївся тоже.
— А дворище одне було, так?
М.С.: Да! Тоді в одній хаті по 12 душ жили.
— Баба Марія! а як ви пам’ятаєте, хто як би був головним в сім’ї, батько чи мати?
М.С.: У нас батько був старший тоді.
— Батько керував?
М.С.: А як же! Батько! А мати ж тоже була вже старша над нами. І била (сміється).
— А яку роботу робив батько, а яку мати?
М.С.: Мати з дітьми. Ну, пахали там ниву. Косили, убірали для дітей. І мати, і батько. Батько хазяйнував, де там коняки, таке. Шо ж раньше, там порося було. А як стали далі жити, як ми підросли, то вже й коровку мали, о! А ми, а ми пішли саме в 30-х служить до хазяїв.
— А куди ви пішли служити?
М.С.: Я тут служила у людей, то корову пасла, то дітей гляділа. А тоді пішла он в село Софіївка, там в багатих служила.
— Це такі були господарі чи пани?
М.С.: Нє, вони господарі, ну жили люди так, мали. Хазяйство мали.
— Так. А що вони платили вам?
М.С.: Мені він, був договор, 20 пудів хліба за год. Я год всього в його.
— За год?
М.С.: Робила, зимою порала коні, корови, овечки, свині. А літом у полі, і волочила, і в’язала. А восени накидувала в машину, з мужиками кидала снопи. А мені було 15 год. Шо треба було, так я все робила. А тоді в Золотоношу як найнялася, уже треба, шоб одежа була, вже дівочка, а нема в шо вдягтися. Бо нас же ж десятеро. Так я як пішла, так 3 годи в одних служила. Хароші, євреї. Та склала на все собі. Ше й на подушки назбирала. Отак!
— А що ви в євреїв робили?
М.С.: Усе! Стірала, убирала. А нас було 8 душ, їх 7 та я 8-ма. А треба мені рано встать наготовить їм, і пізно лягти. А тоді, як укладуться спать вони, хазяїва, і діти, то я сідаю ше собі шить, бо тре ж мені сорочку якусь придбать. Ото так я прожила.
— Баба Марія! А як ви були у хазяїна, тут в Софіївці, то він мав ще інших таких, хто робив? чи ви одна була?
М.С.: Нє! він на літо наймав. На літо.
— Ага! а зимою ви одна?
М.С.: А зимою я одна.
— Чи він був такий добрий до вас? чи поганий?
М.С.: Різні люди були. Ну, я скрізь, мене не нарікали. Я скрізь годила, слухала.
— А де ви ночували тоді, як ви у хазяїна були?
М.С.: А в його була хата, і спальня, і кухня. Раніше тільки хароша хата була, я там спала. Тільки вони в тій хаті, а я в цій.
— А в євреїв як ви були, то де спали?
М.С.: В мене така кроватка була отдєльна.
— Там, де всі діти, так? Там, де діти спали?
М.С.: Нє! вони, вони, в їх комнати, вони там. А я вже тут, у кухні. Хароша кухня. Я собі, у мене кроватка, я собі вкладалась.
— А чи ви пам’ятаєте, як звали євреїв?
М.С.: Не знаю.
— А що він робив?
М.С.: У нього лавка була. Сильна лавка.
— Він продавав залізні речі, так?
М.С.: Да! Ну, все в його було, шо для людей нужне.
— А, ці господарчі товари.
М.С.: Слухайте! то було поїде зимою по товари десь, по товари. І привозить, шо я зроду і не бачила його, того. Оції халви привозить ящиків, і винограду ящиків. Хароші були, дуже хароші вони хазяїни були. Не обіжали. Все так, як те, шо їли вони, то і я. У його мати була стара. Готовила я з нею. Як мішу було, мішу тісто, то він виходить із спальні рано—а шо, Маруся, пищить тісто? Еге! хароше тісто!
— Чуєте? а чи він мав також поле, єврей?
М.С.: Поле?
— Чи він мав?
М.С.: Ні! нічого! ото магазин в його.
— А що його жінка робила?
М.С.: В магазині помагала йому. Помагала. Він у магазині, а вона сидить під магазином і навішає і на двері все. Знаєте, як хазяїн.
— Чуєте, а ваші батьки тоді, коли ви ще такою дівкою були, куди вони на ярмарки ходили? або на базари?
М.С.: В Гливняговцях в нас був ярмарок, Лисогірка. І в Липляни. В Золотоношу. Оце таке.
— Чи вони тільки ходили щось купити? чи також продавали щось?
М.С.: Возили й продавать. Що було, везли. А тепер то тре й купить.
— А чи ваш батько, він так, як робив на землі, а чи він ще робив чоботи, або щось таке майстрував?
М.С.: Нє-нє-нє! Ото людям зимою січку різав. Січкарня була.
— У вас вдома була? чи він пішов до них?
М.С.: Нє, дома в його була сікарня. Ото різав людям січку ходив.
— Кіньми січкарня? чи руками?
М.С.: Руками крутив.
— А що вони платили йому? люди.
М.С.: А хто зна, шо тоді платили! хіба це я знаю, шо йому давали.
— А чи в вас був такий фруктовий садок?
М.С.: Не було нічого! та не було.
— Чуєте, а як би сказати, що тоді в селі ваша сім’я, батько й мати, вони були хто? середняки? бідняки? багачі? хто?
М.С.: У нас?
— Ваша, так!
М.С.: Які тоді були багачі? бідняки були.
— Бідняки. А скільки років було дітям, коли вони починали працювати в господарстві?
М.С.: Діти? 9 год мені було, мені 9 год було, то я діти гляділа. Дома. Менші, а я старша, та гляділа.
— А з якого часу ви працювали в колгоспі? скільки років вам було?
М.С.: Як почавсь колгосп, уже ж я була замужем.
— А ви вийшли заміж тут в селі, так?
М.С.: Осьо жила у батьків, а це тут сюди вийшла. Оце я далі не йду. Оце так.
— Чуєте, а чи ви побачили хлопця? а чи він вас?
М.С.: Устрілись! (сміється). Да! та й поженились.
— А як прийшов колгосп, як це було в вас? як почалася колективізація. Чи батьки пішли відразу в колгосп?
М.С.: Пішов мій дід первий, пішов. І його брат був, пішли. А ми із свекрухою не хотіли. Не хотіли йти. Да, кажу правду, не хотіли, а прийшли, кажуть—уже й ви в колгоспі.
— Записали вас?
М.С.: Уже записали, та й все. Ото таке.
— А ваш чоловік, чи він хотів піти?
М.С.: Ну, пішли! а тоді ж заставляли декого, хто не хотів, то заставляли, шоб ішли. А вони пішли записались, та й все.
— А хто був головою колгоспу?
М.С.: А Іван Свиридович був! Знаєте? я розкажу. Іван сільський чоловік такий. Неграмотний, некультурний, шоб такий вже розвитий, ні. І був головою. У машину снопи подавав. Як машина молотить, то він у барабан давав. Отакий, отакий він був.
— А чи було, що чужі люди прийшли, котрі керували колгоспом? З других сіл, або з району?
М.С.: Приїжджали. А хто вони, хіба ж я знаю. І зараз не знаю.
— А якою мовою вони говорили? українською чи російською?
М.С.: Питайте мене (сміється). Говорили так, як і ми. А які вони, хто вони такі.
— Чуєте, а як ви тільки починали працювати в колгоспі, ви що, ходили в ланку, чи що? Що ви робили?
М.С.: Шо загадали.
— Шо загадали. А яка була робота?
М.С.: І в полі була! І мазала. І поралась. Усе, що було, як і в хазяїна.
— А що платили вам?
М.С.: Паличку! платили. Ми тоді задаром робили, да, чесно! Паличку.
— А паличку писали?
М.С.: Ото написали оце. Кажуть—”Сидить баба на рядні, та считає трудодні. насчитала 10 день, коли вийшов трудодень”. Ото ми так заробляли. ото ми так заробляли. Ото так. Це правду я кажу. То оце так заробляли.
— Чуєте, а де люди брали гроші або харчі, щоби їсти щось, коли не платили?
М.С.: Шо припахали на городі, оте і їли. Буряк, гарбуз, картоплина, якийсь дерун там здереш. Голод був який, як ми страдали! Потом ото ходили на роботу. Да, оце правда.
— Баба Марія! А де брали гроші, щоб одежину купити?
М.С.: Та не було в нас нічо! Да, ну своє ж. А як заробиш сахару там, то понесем продамо. То зараз прийшли та й забрали, й усе! Оце, оце правда, як платили. Оце отаке.
— Баба Марія! А як ви ходили тоді в колгосп, чи люди крали в колгоспі?
М.С.: Ото бідні були, й не крали! не крали. Ото, шо було, їли.
— А що, не було звички такої красти? чи страшно було? чому не крали?
М.С.: Не знаю, як воно було. Оце я і не скажу вам, як воно було. Але не було, не було. Ото, шо було, їли. І ото голодні, а це як наполемось, або наробимось, і співаєм! Да. Отак якось. Ми були веселі люди. Дарма, шо голі й голодні були, зате веселі були. Правда, я так правду кажу!
— Баба Марія! А така як би до колгоспу ще, хто тоді в селі керував? як не було комнезамів, голови сільської ради?
М.С.: Ну та хто? та це в нас була і тоді, поліція звалась, сільрада. То був же чоловік. Один чоловік оце був на село, один той, забула! Один був чоловік ото на село, більше не було.
— А як його обирали?
М.С.: Я не скажу. Поставлять там чоловіка, і все.
— А чи був у вашому селі священик? чи була церква?
М.С.: Не було зроду, не було.
— А куди ходили до церкви?
М.С.: В Пісчане ходили, ми туди ходили. Ото так ми прожили.
— А як почалася колективізація, то чи багато з села повивозили кудись там в Сибір?
М.С.: Багато.
— Так ваших сусідів або родичів не було?
М.С.: З родичів нікого не вивезли в нас, не було таких родичів, шоб вивозили. Не було. Не було таких у нас, шоб їх.
— А ті, котрих вивезли, чи вони повернулися потім, коли там вже відбули?
М.С.: Оце питайте мене, чи хто вернувся. Не знаю. Я ж кажу, в голові таке.
— Баба Марія, а як називалось, як дівчата співають на кутку, то як вони називали голоси?
М.С.: То який голос, так тим і співав. А як же я скажу, який голос.
— Хто тягне?
М.С.: Да, хто тягне. Хто голосить. Хто свистить. Да!
— А що це голосить? басує, чи що?
М.С.: Нє! голос такий, голос. Громкий тягне, а то голос голосить. Голосить, отаке. Отакі пісні.
— Чуєте, а як дівчата співають ото було, то вони збирались на своєму кутку, чи десь в селі в центрі всі разом?
М.С.: Оце ж табунчиком і співали.
— Табунчики.
М.С.: Да! там десь оце співають, там по селу.
— А чи було так, що ті, котрі тут і там, вони так, як би хто кого переспіває?
М.С.: А хто його знає! чи переспівували.
— Не було так, що дівчата так пограються там?
М.С.: Ну, ті своєї збираються, ті своєї.
— А чи були в селі такі жінки, котрі співали дуже добре, і всі знали, що вони такі найкращі співачки?
М.С.: Ми добре співали. Ота баба, і я, і ота, й ота! Не вона ж, вона мала ше була, ше її мати. Ми крепко співали. Ми співали!
— А чи було так, що люди попросили спеціально вас на весілля через те, щоб ви співали?
М.С.: Ходили. Ходили, співали.
— Я маю на увазі, що не тому, що це родина, а тому, що ви добре співаєте?
М.С.: Да, було. Да, було, як почали молоді, та не способні співать, то гукали нас. А ми ше були молоді, то ходили та співали їм, приспівували. Ото так.
— Чи вони щось давали за це вам?
М.С.: А як, садовили за столи! угощали! По 100 грам і закуска. Да!
— А чи в вас були вечорниці?
М.С.: А які це вечорниці?
— Чи досвітки?
М.С.: Були! були, були.
— А як вони називались? досвітки?
М.С.: Досвітки.
— А вечорниці, такого не було слова?
М.С.: У нас у селі не було. Ото досвітки.
— А що то таке досвітки?
М.С.: Ходили пряли, шили ввечері. як пряли, й гуляли, приходили й гуляли.
— А де збиралися на досвітки?
М.С.: У якої любої людини в хаті.
— Правда? то в тої, то в тої?
М.С.: В однієї. А як празник, то вже ж гуляєм там. Ідемо до хазяйки.
— А чи, як ви гуляти йшли, то ви приносили їжу, гас? чи вона давала?
М.С.: У кого шо було, хто принесе капусти миску, в кого шо є. А тоді прядемо – прядемо, сядемо та ту миску виїмо капусти.
— А на досвітки, коли ви пряли, ходили тільки дівчата, чи також хлопці?
М.С.: Ходили хлопці! чого ж самі дівчата?
— А що робили хлопці?
М.С.: Гуляли! Соломи в хаті в’язка, то вони на соломі гулялись.
— В карти? чи в що?
М.С.: Ні, так гуляли. То на вулицю підуть на досвітки, там гуляють. Вийдуть, це таке. А тоді розходяться.
— А було так, що дівчата прядуть, гуляють, хлопці сидять – сидять, а потім просто позасинають, всі сплять до ранку? чи розходились по домах?
М.С.: Нє! ми спали там.
— Там спали. А спали самі, чи з хлопцями?
М.С.: Нє, хлопці, та бувало, хто з хлопцями, хто сам. По-разному було, а як же!
— А чи ті хлопці, що там гуляли, чи часом дівчина, що мала хлопця, то чи він був там?
М.С.: Да, та, шо мала. А так не лягали, хто попало. Соломи настелим. З дому берем рядна, стелим, вкриваємся.
— А чи ви пам’ятаєте, такі були, що два хлопці хотіли бути за одною дівчиною, та билися, або сварилися?
М.С.: А цього не було, де я ходила.
— Не було такого?
М.С.: Не було такого, де я ходила.
— А що співали дівчата на досвітках? які пісні любили?
М.С.: Які вміли. Хто яку вмів.
— Не було таких спеціальних пісень до того? таких може довгих, або щось?
М.С.: Нє! Ото, яких уміли, таких і співали.
— А чи, коли дівчата або пряли, або коли в свята гуляли, чи були музиканти на досвітках?
М.С.: Були й музиканти! Як празники, приходили. Була якась балабаєчка.
— Балабайка, балалайка?
М.С.: Балалайка.
— А іншої не було?
М.С.: Тоді не було.
— Скрипки? бубна? питаю, чи були?
М.С.: Були, були! Був бубен. Музика була, й бубон був.
— А музика це що?
М.С.: Гармошка!
— А скрипки не було?
Жінка: Була й скрипка.
М.С.: Може в вас була, а в нас не було. Баба з другого села. Може в них буда скрипка, а в нас не було.
— Чуєте, а ту музику хлопці приводили? чи музиканти самі приходили?
М.С.: Ті хлопці, шо ходили, в їх і музика була.
— Чи ви знаєте, може вони їм платили щось за це? чи просто так?
М.С.: А! хто їм платив! Прийдуть пограють, дівчата потанцюють, і розійдуться.
— Баба Марія! А як вам було 15, 16, 17 років тоді, і були весілля, ви часом ходили на весілля?
М.С.: Ходили! у дружки ходили. З молодою ходили співали.
— І як ви просили? Ви ходили по селу, і просили на весілля?
М.С.: Вона ходить, молода просить, а дружки ідуть за нею, співають весільної. Ото таке. У нас було таке.
— А що танцювали на весіллі?
М.С.: Танцювали.
— Які танці?
М.С.: Якої грали, ті й танцювали.
— А ви згадайте, як називалися танці?
М.С.: Не знаю. А! Полька була. Краков’як був. Гопак був. Ото такі.
— А чи танцювали, мали чоботи, чи босі танцювали?
М.С.: Босі! босі! не було нічого.
— Це означає, що ви пішли на весілля босі?
М.С.: Босі! А шо ж я взую, як не було!
— А яка була музика на весіллі?
М.С.: Хто яку, як хто мав. Хто заможніший, луччу мав. А хто бідніший, яку міг.
— Але які інструменти? Цікаво, які інструменти?
М.С.: Ну, гармошка ж і бубон! Тоді нічого не було.
— А скрипки й бубон не було у вас? не пам’ятаєте?
М.С.: Не було, у нас не було. Може де було, а в нас нє.
— А якщо були бідні і не мали грошей, яких музикантів наймали тоді?
М.С.: Ну, я ж вам кажу, як заможніші, то луччу мали. Там уже свої музиканти грають. Бувало, шо родичі грають. то оце так.
— А чи бувало, що весілля без музики?
М.С.: Та не було! Хоч рубель, ото рубель та доску!
— Правда? а було так?
М.С.: Ото ж і ті танцювали! Було, було! На рубель! Рубель така об доску, і танцюють! Да, ото таке!
Жінка: Оце такий дрючок, і так об його диркають.
— А хто грав? хлопці чи дівчата?
М.С.: Хлопці! тільки хлопці!
— Чи було в вашому селі, що дівчата грали на чомусь? дівки грали на мандоліні? або на чомусь?
М.С.: Були на мандолінкі у нас.
— А чи був у вашому селі шинок?
М.С.: Шинок? нє, не було в нас.
— Не було в вас. А ви не пам’ятаєте там, де ви були, в Золотоноші?
М.С.: Ну, я ж там не знаю, не ходила, шо там було.
— А чи ви ходили в клуб потім?
М.С.: Ніхто нікуди не ходив.
— Коли почалися?
М.С.: Нє-нє-нє! не було клуба. При нас клуба не було.
— Після війни не будували клуб у вас? коли будували клуб у селі?
М.С.: Ой! оце питаєте, я вже не знаю.
Жінка: Передвойною!
М.С.: Був, а тоді спалили. Спалили тоді.
— Марія Сергіївна, чи ви пам’ятаєте, що старці ходили по селу? Старці.
М.С.: Старці були.
— А хто це був? чоловік? жінка? дитина?
М.С.: Були всякі. Нищі такі. То сліпе, то отаке якесь. Отакі у нас ходили.
— Так. Чи вони співали щось?
М.С.: Нє, просили! Просять, попросять, дадуть милостиню, й пішов.
— А вони не грали на таку ліру?
М.С.: Я не замічу. Може, де й грали, а в нас нє.
— А як ви підете на базари, то чи ви бачили таких, щоб вони там сиділи й співали?
М.С.: Бачила, бачила!
— І на ту ліру грали?
М.С.: Да, грали!
— А чи ви часом слухали, що вони співають?
М.С.: Чи я позабувала, шо вони співають.
— А це були чоловіки, чи жінки може?
М.С.: Та більш чоловіки.
— Але на таку бандуру ви не бачили, щоб грали?
М.С.: Не бачила, і даже не знаю. Не бачила я такого. Я ото то, шо в селі було в нас, то я знаю.
— Чуєте, а як колись ше були попи і церкви, то як був похорон, то попи приїжджали?
М.С.: А як же! І тепер привозять, і тоді.
— І тоді. А як потім церкву закрили, то як люди хоронили?
М.С.: Так і хоронили. Не було ж попів.
— Чи був хтось з села, хто читав або співав?
М.С.: Хто вміє, читав. А як не вміє, то так. Не читали, ховали так.
— Чи платили тим людям, які приходили читати так, як би сільські?
М.С.: Та, шось платили. Там дадуть чи хусточку, чи шо в кого єсть. Як за це платили, ото таке.
— А чи може ви пам’ятаєте, такі якісь були весілля, які називалися червоні?
М.С.: А коли це було?
— У 20-х роках, комсомольські такі.
М.С.: Я не знаю таких. Я на їх не ходила, на ті комсомольські. Я давні знаю такі, як я. А на такі я не ходила. Не знаю. Побачила, коли малими були.
— Чуєте, а чи співали в селі дівчата весною такі, як весна приходить, та йшли до річки?
М.С.: Співали! співали.
— А коли це було? чи до Великодня, до Паски?
М.С.: Не співали тоді.
— До Паски нє?
М.С.: До Паски гріх був, до Паски. Після Паски співали, а до Паски ні. Не женились, бо соблюдався піст. Не женились тоді, заміж не йшли. Гріх був. А після Паски можна.
— Вже після Паски йшли й співали. А досвітки коли? зимою?
М.С.: Зимою, зимою! літом же робота! А зимою вже ж ніч велика, прядуть.
— А осінню?
М.С.: Ну, начинається коли глибока осінь. Коли роботу кончим, тоді.
— Коли починався піст, то були досвітки? чи коли закінчувався? Тобто, коли саме починались досвітки?
М.С.: Та це не тільки, як начинались. Да, не було посту. Тоді вже після, перед Різдвом, перед Різдвом, то там піст. А то все веселились, свальби були. Ото таке.
— Чуєте, а чи ви ходили до річки співати, такі хороводи водити?
М.С.: В нас не було, ми не ходили. Не було в нас. Такого не було.
— Такого куста не грали?
М.С.: Не було в нас такого. В нас село було маленьке, і воно було таке темне село (сміється). Це де може річки були, а в нас не було.
— І Купала не було в вас?
М.С.: Івана Купала? Раньше стрибали.
— Як ви дівкою були?
М.С.: Через огонь стрибали. Знаєте, як Івана Купала? гонить і перескакувать! ото таке.
— А чи дівчата плели вінки?
М.С.: Ну да, і на воду пускали.
— А де ж пускали, як не було річки?
М.С.: Он у нас он Маланка там.
— Там пускали?
М.С.: І в капусту ховали. На городі капуста. Туди клали вінки, шоб капуста така була, як вінки (сміється).
— А які тоді пісні співали на Купала? чи ви пам’ятаєте?
М.С.: Та які ж тоді були! оце таке й співали. То тепер і Купала справляють, і все. А тоді.
— А козла не водили у вас? Така якась гра була—”Вскочив козел в огород”. Така пісня була.
М.С.: Та у нас тут таких пісень не було при нас. То тепер може є.
— А колядували й щедрували, ні?
М.С.: Щедрували й колядували.
— Чи дівчата й хлопці разом колядували?
М.С.: Нє! дівчата, а хлопці собі.
— А коли колгоспи почалися, то тоже ходили щедрувати?
М.С.: Ходили!
— Чи в школі сварилися за це?
М.С.: Ми в школі туди не ходили, а отак дома собиралися і ходили. Соберемося такі.
— А чи були в вашому селі такі частушки? російські, або щось таке?
М.С.: Не було тоді такого. У нас не було.
— А чи ви співали часом, що гармошка грає, а ви співаєте?
М.С.: Були такі. Ми не співали, а були такі дівчата, під гармошки співали.
— Чи був в вашому селі гончар? гончарі, ті, котрі горшки ліплять.
М.С.: Не було. Цього не було. Купляли на базарі.
— А хто жив у селі? чи жили євреї? поляки?
М.С.: У нас не було. У нас село таке, шо нікого не було.
— А скільки дворів було у селі? От до колективізації. Приблизно.
М.С.: Мало!
— Мало? 50?
М.С.: Та більш було. Ну мало. В нас село меле було. Це вже тепер построїли, а в нас село маленьке.
— Чуєте, баба Марія, а може ви знали таких або тут в селі, або в сусідніх, такі маляри богомази, котрі ікони малювали?
М.С.: У нас не було. Шо не було, то не було. Ми купляли.
— А де ви купляли?
М.С.: А магазини були такі, Глимази осьо. Ну, село таке, базар там, ярмарка. Там такі магазини були, шо продавали.
— Правда? що саме на ікони? чи на все?
М.С.: Ну, все таке купляли.
— Чуєте, а в вашій батьківській хаті, або в вашій, скільки було ікон, там висіло?
М.С.: В кого скільки було.
— А приблизно?
М.С.: Ну, в кого мало було, а в кого багато було. Це ж не то, шо там треба, шоб тако.
— А де таке головне місце було для ікон? де вони висіли в хаті?
М.С.: Ото, де стіл стоїть оцей, угол, то там ікони.
— А як ви йшли заміж, то мати давала вам на благословіння ікони?
М.С.: Давала.
— А що це було? що було намальовано на них?
М.С.: Ну, ото ж Спаситель і Мати Божа з дитятком. Оце таке.
— Чуєте, а як у вас казали? ікони? образи? чи казали Боги?
М.С.: Образа. Ікони й образа.
— А чи лякали часом дітей, що Бог дивиться, все бачить.
М.С.: Може хто лякав, в нас цього не було. Не було.
— Чуєте, а що буває, як ікона присниться?
М.С.: Оце я не знаю. Я снів не знаю.
— Правда? А в вас мабуть не було, церкви не було, такі Хресні ходи з іконами?
М.С.: Нє, в нас же не було церкви. Ну, ми ходили до церкви, то це було. Це було.
— А чи були в вас в селі такі відьми?
М.С.: Не знаю! не приходилось бачить (сміється). Не приходилося такого бачить.
— А знахарі? знахарка така?
М.С.: Були. Були баби такі, шо шептали.
— А помагало?
М.С.: Помагало. Помагало.
— А такі, котрі, як в вас називалися, як коли дитина народиться, де кликали бабу?
М.С.: Баби були такі.
— А як на неї казали? баба просто?
М.С.: Баба так ото й кажуть.
— Повитуха не казали?
М.С.: Повитуха? Може де й казали, а в нас не казали.
— А бранка?
М.С.: Не казали. Такого не помню.
— А як колись лікувались, як не було лікарів? хто лікував?
М.С.: Так і було. Умирали. Як одужа, то одужа. А як не одужа, то мерли. Ото так лічили. Так ми й жили.
— Колись краще було так трошки? ні? до колгоспів?
М.С.: Усяк було! усяк було!