Нечай Михайло Михайлович, 1930 р. н.

Колись в нас було таке дуже сильне виховання дітей, і поки ще дівчина заміж не вийшла і хлопець не оженився, родичі не брали їх з собою на забави, чи на весілля, чи на хрестини, чи допустім оце на толоки, то не брали через то, шо в п’яному стані могла людина шось виразитися недостойне в слові, шоби це не відбилось на виховному напрямі цеї дитини. І навіть так виховувались ці діти, шо без матері дівчина навіть не мала права до церкви піти. Так би сказати, мама дівчину виховувала до повноліття, до подружного життя, а дєдьо виховував сина свого до подружного свого життя. Учив ремесла. Учив, чого він знав. Учив, як взагалі поводитися в народі хлопцеві, і так дальше, і так дальше. А мати вчила дівчину, як домогосподинею бути, готувать їсти, як прати білизну собі, як взагалі входжувати за своїм чоловіком, і так дальше, і так дальше. 

Того для того не брали їх з собою нігде на забави. Але все-таки молоде серце хотіло поспівати, потанцювати. І уявіть собі, ці молоді хлопці й дівчата збирались в одиноку хату, де там дід старий чи бабка, і робили гуцульські вечорниці. З чого вони починали вечорниці робити? Одні грали на дрембах, а другі співали, танцювали. Дівчата кужелі прели, розумієте. Отак цілу ніч набувалися. Ще в той час, коли світла не було, то були спеціально такі кусочки з берези, попилені, висушені і з них скіпки поколені. І тими скіпками, в паску була дірка, і один з хлопців був якраз світільніком. Він світив цілу ніч скібками, при яких вони могли прясти, співати, танцювати.

– Ви це бачили, чи записували? Тобто, ви цим жили, чи це ви від когось? 

– Я це, я це в деякій мірі бачив, ше захватив трохи. А в більшості я брав з переказів наших родичів, предків наших, старожилів, які одиноко жили, розумієте, далеко від сіл, над полонинами. Вони, як то кажуть, небо й земля для них же ж було, вони були відділені, так би сказать, від загалу. Раз у місяць поїхав там за конюхом, чи сам прийшов, купити шось у шляпі і поїхати дальше додому.

– Коли ви збирали і записували цей фольклор, ви ходили по всіх селах навколо?

– Так!

– Як це виглядало? шо від ранку?

– Тому шо говір каждого села має свій відтінок, діалектика мови гуцульської тоже має свій відтінок. Вона відтінок має як від української мови, так між собою села мають. І звичаї трошки в деякій мірі, трошки в них міняються. А также має свій відтінок по діалекту мови.

– Розкажіть, будь ласка як ви ходили по селах, і як записували. 

– Я ходив по селах, узнавав від людей таких, які знали, котра людина із природи співак, поет народній.

– Що в одному селі відрізнялось від іншого?

– Так, відрізняє село  від села і одьожою, і відрізняється село від села і звичаєм в якій мірі і говіркою.

– Ви вже збираєте 38 років, так?

– 38 років.

– Але саме в ті роки, коли не завжди це як би дозволялося, навіть деякий час заборонялися народні звичаї, обряди.

– Так, так. 

– Чи мали ці проблеми також? чи ви відчували це?

– У мене, у мене є дозвіл з Академії Наук України про те, шо навіть було запрошення до органів урядових, шоби мені сприяли у зборі народного фольклору. І мені було дозволено записувать на магнітофонну плівку, на магнітофон. Так я й робив. Ходив і записував.

– А чи місцеві такі начальники колись казали, нашо ви це робите?

– Були, шо питалися. Значить, з якої ідеї? я тоді документ представляв і вони од мене одставали. А так заборонено було.

– Чи треба було мати папери якісь?

– Обов’язково треба мати було папір, інакше ви не мали право збирати народний фольклор. Тому шо багато у записах є співанок, які взагалі проти влади радянської були. Бо то є співанка спеціально про 47-й рік, як виселювали народ від нас з Карпат, як діти вмирали в дорогах. Як помирали у тайзі в Сибірі, приморожували свої волоси з голови у палатках при 40-грапдуснім морозі. Як на кістках побудовані ті міста тепер наших страждающих цих невинних людей, яких Сталін по 25 років засуджував. 

І ці співанки не можна було записувать, і я крадькома записував.  І навіть не брав адреси тих людей, які складали їх, тому шо в нас поети, народні піснярі, які складають самі  ту творчість народну, і не дають свого імені до смерті. Він помирає, і ніхто не знає, хто його склав. Хіба хтось з близьких міг виказати, шо оцей якраз дав. А він себе не видаєт абсолютно у тому, значить, шо він складає пісні.

– Як ви думаєте, це складали ті, хто там був, хто це все бачив?

– Так! очевидці складали це все, і поети народні, які взагалі обстановку бачили цю, тому що це все на живих фактах оспівано, це ж там немає нічого прикладеного або сфантастиченого. Іменно ті всі страждання людські, які видержували люди, то там єсть записано у піснях. І де люди в дорозі вмирали, із голоду вмирали, з холоду вмирали. Од тяжкої праці вмирали. І вмирали старики й діти в першу чергу там, у тайга, не могли привикнуть до клімату такого сурового і режиму тяжкого. Збивали там, називали бандерами нас. 

Я в армії в 1940, в 50-му році призваний був, то западніком мене називали москалі ці азіати, бандерою, розумієте, затикали останні дірки мною. Потім я піднявся трохи на висоту, бо я сержантську школу кінчав в армії. Коли вже став сержантом – командіром, то вже трошки мені було легше. Офіцери дивилися косо, а рядовий вже нічого мені не говорив.

– А чи багато людей було виселено? 

– Дуже багато було, дуже багато було. Було так, шо, якшо тільки вони поставили наших людєй, сищиків таких, шо ну сексотів. Там давали їм якусь мізерну суму грошей і говорили, значить, ви нам визнавайте, хто йде додому. Якщо тільки з лісу прийшов український повстанець узяти кусок хліба, бо він з голоду вмирає, бо ж він у лісі не має ніяких запасів, то із сусідів цей сексот побачив, шо він прийшов до цего  ґазді, вже описав його прізвище, ґазду, і здав в КГБ. А з КГБ вже там його тягли на протокол і давали, розумієте, приказ веселювати або вивозить у Сибір.

– Без всякого суду? 

– Без всякого абсолютно! там написали протоколи. Били там сильно, мого тоже дєдю забрали у перших облавах москалі. І шо, в певнєцу забили в Верховині там, бензин був, пхали пальчики в бензин, потім їх запалювали, то признав, шо питали. Потім мало того було, били кийки під нігті і питали, шо він мав? яка організація, в якій організації, він в Організацію оце Українських Націоналістів вступав. Потім у двері у спіжі пхали пальчики, і двері ті так, шо слозить отак сюрком, як з болю тих, і тоже питали, тримали два, він шатався. І його мучили так і питали, а потім йому штрафний фронт видали. Причом там були бої спеціально, і трішки рядових солдатів, а один офіцер з пістолетом. І сказав, шо хто тільки крок назад піде, зразу пулю дамо. Розумієте, був приказ Сталіна такий. 

І потім тато мій якраз, ціла дивізія була окружена німцями, вибили, шо лише 30 чоловік лишилося з тої дивізії, хотіли розстрілить. І тоді він сказав, а чо ж нас розстрілювать? Тому,  шо в нас є які браття в есесівській дивізії служать, розумієте. І по-німецькі сказав їм, і потім старший дав приказ не розстрілювать, і забрали їх у лагеря. І потім українські приїхали, розглєнули, і всіх українців вибрали. Вони їм дали там роботу німці, вже дали якийсь там пайок хліба, бо там чітки їли, взагалі всяку падаль їли, і люди з голоду і вмирали. Вивозили їх з того табору десятками неживих людей.

– Чи багато не повернулося назад? 

– Дуже багато! дуже багато. І мій дєдьо повернувся вже без здоров’я, мав тяжку задуху. Захворів і жив до 54-го року. Коли я повернувся з армії, ше тиждень за мене прожив і помер. А якраз з мої родини бабка моя то була знахарка, травознай була, племінниця була чародійка. Можливо, і любов від неї перейшла до мене ото, шо якраз я полюбив народні лікування. Я з малої дитини, з 6 років десь з мою бабою покійною Анною ходив по полонинах, збираючи лікарські трави. І я вже, настільки в мене вже закоханість до цього була, мене не спиняли ні дощі, ні сніги, ні холод, ні жара. Я проходив, узнавав і вивчав, розумієте, перший раз на собі, на рідних. А потім, коли це вже давало добрі, значить так би сказать у лікувальному напрямі, то я тоді вже лікував і людей. Мені заборонювали лікувати, мене називали шарлатаном, брехуном, обманщиком. Переслідувала міліція, рвали в мене підлоги, шукали чорної і білої магії книги, як такої я її не мав. Я маю в голові її, а не на книжці. І отак, розумієте, було.          

Коли вже дозвіл прийшов, то ті самі начальнички приходили з своїми донями, з своїми синами, лікував їх перехристи такі, як хвороба псоріаз, розсіяний склероз, розумова відсталість, дебільність, ДЦП, інші хвороби, о. Я маю силу впливати на людину, допустимо, коли чоловік лишив жінку й дітей своїх і пішов до другої жити. Жінка лишилася, плаче з дітьми малими, з господою сама – одинока. То я маю силу повернути чоловіка до жінки і повернуть ту любов, яка появилася в них з перших минут їхнього життя. Або дівчині пороблено, шо не має щастя на подружнє життя, можу зробить щастя, шо вона заміж вийде. Бо багато є дівчат, які за 38 років не може одружитися, не має щастя. Хлопці обминають, як вода каміння в річці. І потім така дівчина підходить до мене з пляхою води, і я шото роблю, після чого вона має великий успіх у подружному житті, хлопці просять руки її.

– Я переб’ю, пробачте, ще раз, ви такий справжній діяч, я хотіла запитати, ще трошки повернутися, як оті такі страшні роки виселення вплинули? людей змінили? чи знищили те, що співають? чи пісні навпаки народилися? 

– Ну, я вам скажу, чим більше заборона є, тим більше в підпілля люди уходять і займаються тим, чим не можна займатися. І у нас якраз та іскорка любові, і то мистецтво, воно якраз трошки було принишкло так, як, розумієте, листок від морозу, але воно віджило, відродилося. І та іскорка горіла у душі кожної людини, котра була закохана в свій народ, у свою культуру, у свою самобутність. Особисто в гуцульську самобутність ми закохані душей і тілом, і я віддав себе цьому, і лікуванню людей, і взагалі музиці. Я люблю фольклор народний. В нім відтворюється все життя людей тих, в яку добу вони жили, переживали. Їх культура, їх надбання, їх радості, їх прикрості, їх успіхи в парі.

– Чи ви могли б проказати чи заспівати таку співанку, як то ви казали, шо записували? 

– Так, я багато співанок записаних мав, і віддав все в фонді. Коли такі були свобідні, то брали і друкувалися.

– А ті не друкувалися, котрі співанки про 47-й рік?

– Нє, нє-нє! це брали тільки в фонди, тільки в фонди.

– І заборонені брали?

– Брали, брали! в фондах є багато заборонених. Я давав у Львів у музей, а там в Київ, у Прибалтику давав. Давав у Ленінград, приїжджали музикознавці й мистецтвознавці, збирали матеріали, то я їм давав. Так, я можу заграть вам.

– Можете починати. Михайло Михайлович, ви маєте музичних інструментів. Розкажіть, будь ласка. 

– Я якраз і від батьків перейняв це ремесло, кустарне ремесло, мосяжництво. То є суха чеканка, інкрустація металу. Отакі речі, то дубівка, порошниця, топірець, партка називається по-гуцульські. То це якраз дари роботи моєї, мистецтво моє. І я 23 роки вчителем був у Верховинському районі, прививав любов дітям до цього мистецтва мосяжництва, і в мене є учні, які кончили Косівський технікум художніх промислів по відділу металу мосяжництво. Мосяжниство називається від слова мосяж, або інакше кажуть – латунь. От у нас в Гуцульщині то брали таку цінну деревину, як тис, на саркофаги, на домовини з таких полудневих країн, як Намібія і інші країни світу. Тису забирали, а гуцулам привозили сюда взамін метали кольорові. І звідти і почалося, розумієте, різьбярство, мосяжництво. Як були украшені топірці, пістолети, тобівки, посівниці, ремень отако металом, сріблом, золо том, мосяжною цею, латунню. Отак опришки всіх часів уже були майстри у нас, які взагалі виготовляли ці прикраси. І до наших днів воно по традиції ведеться, по династії майстрів народних промислів, о. В нас такий майстер був отут у Верховинському районі, який взагалі, Хорінчив, він вже помер минувшого року. Він знятий на кіностудії, його особа, і його вироби тоже. Він демонструвався в музеях скрізь.

– А ви граєте також? 

– Так, я і граю тоже на дримбі. Це самий наш музикальний інструмент, який я говорив про те, шо хлопці з дівчатами робили гуцульські вечорниці. От вони якраз на таких дримбах і грали. Я зараз вам виконаю гуцульські старовинні мелодії, новорічні, весільні, наспівні, ритмічні, танцювальні. Ви почуєте віночок цих мелодій сільських. І починаєм.

[00:17:53.00]  – Грає на дрембі. 

[00:25:00.00] 

– Це якраз ви прослухали мелодії старовинні гуцульські наспівні, щедрові, танцювальні, барвінкові, весільні. Отут якраз у цьому відбивається і жаль, і смуток, і веселість, і радість, і торжество свят у цьому якраз. Тому що дремба відтворює тонкі нюанси лютів, які не передані іншими інструментами. І навіть я за допомогою оцих звуків мелодій лікую людину, яка нарушену має психіку. І вже успішні є, так би сказати, наслідки лікування.

– Можна приходити до вас?

– У різних людей, у різних країнах світу є дремби. У руських є, називається воркан, о. У тих північних народів камус. У Індії навіть є дремби, якими моляться до Бога Мантри, відтворюють у звуках дремби, от. То вже цікаво знати тоже.

– Ви маєте ансамбль дремби? 

– У мене якраз ансамбль дрембарів вже 26 років! Є 12 жінок і 3 мужчини, з якими виступаю по телебаченню, по радіо, по пресі. На всесвітніх фестивалях був. На всесоюзних, республіканських, обласних, так дальше. Уже 26 літ. Цього року присвоїли мені звання народного. Моя дремба стала поивною радіопередачі “Золоті ключі України”, і присвоїли мені звання лауреата фестиваля “Золоті ключі” і першу премію. А также присвоєно мому ансамблю звання лауреата і звання народного, вже цього року.

– Ви виступаєте тепер?

– Я виступаю по телебаченню, по радіо, на свята, на фестивалі. Був я й раз позаминувшого року на фестивалі “Червона рута” в Чернівцях. Там тримав сонячну погоду тиждень. Як скрізь по всіх республіках дощі сипали, а там сонячна погода була тепла. Це 25 тисяч глядачів на стадіоні “Дружба” бачили. Були з різних континентів світу півтори тисячі українців по різній професії, музикантів, артистів, співаків, які виступали на сцені. Це якраз був перший, першопроходний фестиваль “Червона рута”, відродження української пісні на батьківщині нашого такого дорогого великого композитора і співака Івасюка Володимира.

– Михайло Михайлович, ви тепер маєте багато роботи іншої. Чи є час, щоб ще записувати? 

– Можна, можна! остається для народу пам’ять, я не жалію часу для того, я придав себе тому.

– А ви їздите тепер ше по селах?

– Як і тепер, у вільний час ше збираю по селах, збираю ше фольклор. Але вже стареньких людей вже немає, багато померло, мало ше лишилося. І вже зараз збіднілий той народний фольклор. Але збираю. І збираю теперішній народний фольклор. Тому шоб передать естафету майбутнім поколінням, як писав наш поет, великий мученик і пророк Тарас Шевченко, ненародженим землякам нашим. Може я їм, які ше не народилися, збираю ось цей скарб, який невичерпаним джерелом, невичерпаною криницею, океаном народної мудрості, яка взагалі ніколи не потускніє. Вона як золото, буде сіяти у віках, у людських серцях, ця народна мудрість. І я не жалію ні часу, ні коштів, ні здоров’я свого, нічого для того, шоб його більше зібрати, шоб осталося комусь, хто його оцінить, чи не оцінить, но наш долг передати нашим наступним поколінням, чим наші предки жили, шо нам передали естафету, і должен цю естафету передать і майбутнім поколінням. І я цим займаюся.

– Ви маєте учнів? 

– В мене вже є 5 учнів.

– По медицині?

– По медицині, по народному.

– А по музиці?

– А по музиці то у мене є 12 чоловік, з якими я займаюся. Вони вже є фахівцями, і в школі займаюся з учнями, веду ансамбль дрембарів у Верхньоясенівській 8-річній школі цего села. А раньше вів по різних школах нашого району. І я мав свої підмінні кадри. Якась жінка, дівчина заміж вийде, її вже випускаю, а заміжня єсть друга входить у мій ансамбль. Я маю вже учнів свої кадри. І так плинність така буває, тому шо життя на місці не стоїть нікому.

– Що думаєте про відродження цієї культури? 

– Ну, я хочу сказати, шо вона зараз високим темпом починаєть відроджуватися у людських серцях, у, так би сказати.

– Так, так, так, я хочу записувати про відродження, але треба змінити касету. Що ви думаєте про відродження?

– У нас зараз почалось відродження культури гуцульського народу, самобутность його. В його одежі. У його мові. У його культурі. У його самобутності. Я проводжу, так би сказати, лекції з дітьми в школах. Я приходжу, знакомлю учнів. Ці учні якраз слухають, і я починаю говорити, шо таке народний фольклор, шо таке побутування в Гуцульщині, музикування, співанки, коломийки. Всі ритуали похоронні, весільні. Які старовинні були звичаї, які зараз. Як з часом змінюються. Як міняється одяг у формі своїй. Як міняються взагалі ритуали різні. Шо там добавлюється, шо вже пропало. Я все це роз’яснюю дітям і прививаю любов музикою, словом, піснею. На магнітофонній плівці пускаю пісні старих гуцулок, які співають про тяжку долю свою, яка проходила, про любов.

– Михайло Михайлович, а чи повертаються ці старі звичаї в життя?

– Повертаються.

– А які обряди, можна так сказати? 

– Ну, повертаються, повертаються і у весільних обрядах, повертаються і в похоронних обрядах. Повертаються уже в ловлях року пори, в порах року. Які пісні весняні, які осінні, які зимові. Зимові пісні щедрівки, там дальше новорічні колядки, от. Весняні, літні, великодні, гаївки. Пісні ці якраз коломийки гуцульські, які відроджує природа свою красу, пробуджується і пробуджується в серцях любов до неї. Це оспівується. І все це я, так би сказати, в гранях відтворюю дітям, шоб так запалити любов до того нашого мистецтва свого рідного краю.

– А чому саме тепер почалося відродження? 

– Тому шо раньше не можна було! раньше не можна було. Я тоже був вчителем, пішов до церкви і сказали вимушено заяву дать мені на розрахунок. Я 11 років уже пропрацював у Санепідемстанції.

– А чого ви пішли?

– За то, шо я пішов до церкви, сказали здать вимушену заяву на розрахунок. Я змушений був то зробити, тому шо у трудову книжку були б написали по приказу, шоб розрахувати. Нікому не імєло таке мать. Так би на роботу не прийняли. Безробітний лишився б. То в Америці безробітний має якусь, розумієте, середню заробітну плату при трудоустройстві, а в нас безробітний ніякої плати не мав і не має. І не буде мать (сміється).

– А скільки років тому почалася так вільність? 

– Ну, то вже, бачите, це вже, як би сказати, у нас взагалі в основному третій рік. То вже 5 років перестройки Горбачовської, але в нас ше пробудження не скоро йде. Особливо я відчуваю, як практик психолог, вчителів. Учителі настільки були раби атеїзму, шо вони були невільниками того всього. Вони не мали права у своїй кымнаті в своєму власному ліжку на добраніч перехрестити дітинку свою. Бо якщо би хтось побачив у вікно з сексотів, доніс в райком партії, його би з партії зняли, і зняли би з роботи. І він би працював на вулиці. Каміння би бив. Той, шо має вищу освіту, шо він є світоч правди і науки, як казав Тарас Шевченко.

– Я хотіла ше сказати, шо народня культура, пісня, музика.

– Помаленьки почина повертатися.

– Перейшли на сцену були більше. А тепер це трошки змінюється, чи ні?

– Починає змінюватися, починає помаленьку.

– Чи люди вже звикли до концертів?

– Нє! люди ше й раньше звикли з тим, шо була заборона, там мусіли оспівувать в першому номері Сталіна, Лєніна, всєх Брєжнєвих, розумієте. Якщо стоїть першим, так його навіть по конкурсу і не враховували.

– А чи тепер можна на сцені співати такі пісні про 47-й рік? чи ще не можна?

– Ше не можна, ше бояться, тому шо в нас, як кажуть, ше уряд, який до того часу був, він ще стоїть на місці, тільки шо в іншій формі.

– Так і на місці мабуть ті люди?

– Так, і люди бояться, тому шо тяжко тортували народ за це, розстрілювали. Ми зараз черепки викопуємо з могил, які серед ночі розстрілювані, вони не винні ні в чому люди. Ше й де в кого одяг навіть не обігнив повністю, бо находимо одежу гуцульську із Верховинського району, закопаних пострілених людей. От, якшо є хто складається, невинних. Які ставали патріотами свого народу, своєї України, їх нищили. І всі уми високі знищували в першу чергу, тому що вони знали, шо, як їх не знищить, то вони будуть панувать. Так вони й панували. 

І народ гуцульський з споконвічних часів був тяжким закатованим рабом. Зато в нас дуже багато було повстань оцих месників народних, таких, як Довбуш і послідовників його. От, як зараз кінофільм знятий “Кам’яна душа” по повісті Гната Хоткевича, який побув в Красноїрі, організував перший гуцульський театр, який перший дорогу проклав Гуцульщині у світ, де виступали у Відні, у Варшаві, у Польщі, в Познаню, перший гуцульський театр. 

Було важко тоже організувати йому, це була величезної здібності людина, який міг переконати гуцулів. Бо гуцули не хотіли своїх дочок і синів пускати, говорили, шо театр не ті самі господарі, вони должни робити на землі, працювати чесно, а не театрами гратися. Бо вони не розуміли того, шо це є слава свого народу, це носії народу свого, правди і науки. А шо вони того не розуміли, дуже величезні трудності складалися Гнату Хоткевичу в організації цих людей, збор їх. Тому що в нас тут одна жителька з Верхнього Ясенова Донья Ясельська, яка була учасником цього, розумієте, театру гуцульського, от. 

І тут багато побувало таких діячів великих, як Іван Франко в Криворівні бував, великі роки там проходив. Мав знайому гуцулку, дуже вродливу жінку, високу ростом, стройну так, дзвінку голосом. Дуже багато знала минувщини, бо я з самого дєтства з нею якраз зустрічався, то вона мені подарувала свій підручник німецької мови, шо ходила в школу. А її вже нема, вона 95 років прожила, жіночка. 

– А раніше люди не дуже хотіли, шоб їхні діти були музикантами, правда?

– Так, говорили ґазди, шо синку, не вчися йти на скрипку грать, або там на кому, з музиканта ґазди нема. Він людям іграє, а ґаздівка пропадає, в ґазді плоти закладені, розумієте? ім всьо срозвалюють. І каже, гріх грати, бо в неділю грати, то й будем умирать і пузо задушить повністю перед смертю. Отак всяк пужили людей, знаєте. А все ж таки талант виявлявся в людини, який від Бога був, і проривався, як світло крізь хмари проривається. Так той талант проривався, і таки ті діти вчилися, і дуже успішно володіли тим інструментом. Коли вже там дєдьо побачив свого сина, шо вже достеменно граєт, уже він не міг заборонити йому нічого, бо бачив, шо він дійсно є музикант правдивий.

– А жінкам тим більше забороняли? 

– Так! забороняли, але все ж таки, знаєте, охота була отім, котрі таланти мали од Бога призваного, то вони шо учились. Як учились раньше дівчатка? Котра була співачка велика на селі, вони ходили в неї сапати, копати, громадити поли. А вона їм співала, і вони вчилися. У нас тут гуцули були неграмотні, не можна було учитися грамоти, не давали. У нас тут був грамотний священик, дяк і писар. Най цей, Солтіс, значить називався, так як голова сільської ради тепер, то навіть був неписьменний, розумієте. Але така пам’ять була феноменальна, як в тої дівчини. Шо дівчина один раз почула ту пісню, то аби та пісня співалась і дві годині, така довга, об’ємна, то вона запам’ятувала так, як фотоапарат плівкою запечатує, так фотографує це. Така феноменальна пам’ять була колись. І не записували, бо не вміли, а по пам’яті вивчали. І так покоління від покоління оце, розумієте, передалося. Діти від дітей передавалось. І розказова форма. І співуча форма. І танцювальні всякі танці старовинні такі, як “Голубок”, “Трясунка”, “Аркан”, “Решето”. Це дуже такі набуйливі танці, дуже веселі і цікаві.

– Ще таке останнє питання. Знаєте, доводилось чути і читати раніше, шо іноді були такі музиканти, особливо скрипаль, шо так добре грає, шо люди казали, шо йому помагає чорт? 

– Так, у нас таких два музиканта в Карпатах такі були. Перший був.

– А що ви думаєте про це? чи справді?

– Хочу сказати про музикантів. Таку малесеньку легенду скажу. Був такий у нас музикант Гавець, по піснавеному так називали. Це була людина, яка великого одарення була, як музикант на скрипку, скрипаль. У него вся родина, і жінка на цимбалах іграла, і там сини грали на бубон, і той, розумієте, на другу скрипку, то називали раньше катеренка, басова скрипка. 

І шо було з перших початків? Цей хлопець дуже сильно мав охоту навчитись грати на скрипці, ну а дєдьо йому не давав. Казав, шо ґазди з того не буде, ти, синку, учися ремесла, а не музики. Тому шо з чого маєш жить? А з цего то не всі. Можна навчитися, всі золоті стратити, а за той час би навчився ремесла і добре би робив шось. Оце ковалем, чи шевцем, чи майстром, чи столяром. Отак і говорили. 

Але хлопець такий, на це не звертав увагу, в його прагнення велике було надзвичай. І він мав якусь здолобанку собі таку, то колись видолубували скрипку із дерева. З куска дерева берези робили ту скрипку, поклали дошку таку, окоручили, і так іграли. Ну, вона була недовершена така, як такі є, але грали. Ну, й потім у тім селі був добрий музикант, і він уже перед смертю, старий слабий, уже на ліжку, почув, шо є такий хлопець, який має великий дар до музики, і має таку охоту. Він наказав одной неділі там служницям своїм, аби прийшов хлопець до него у той час, коли мама з дєдьо пішли до церкви. Хлопець прийшов, і він сказав, гепнути на коліна перед хворим цим чоловіком, передав йому скрипку отако і каже – на тобі цю скрипку, сину, з усим, шо в нії є, все я тобі передаю. І аби знав, шо ти в життю ніколи не відповів тим людям, які просять тебе, аби ти йшов іграти. Тоді цей хлопець узяв поцілував у руку цього музиканта старого перед смертю, узяв ту скрипку, помолився за його здоровля і пішов додому. І в оброзі собі, коли дєдьо з мамою підуть до церкви, він брав і грав собі потіхоньку на скрипку, учився. І навчився вже так, шо міг уже весілля грать, і толоку. І тоді вже дєдьо взрів, шо тут вже нема куда, вже йому дозволив.  І він грав весілля, толоки.

– Я скажу, коли, добре? Будь ласка. 

– Ну, і одного разу троє весіль за раз він іграв. По три доби кожне весілля проходило. такий був трудний, шо рижіла сорочка його. Ліг спати, як в’яла риба на вудку. Уночі чує, хтось гупкає в двері, постукав в двері. Він відкриває, входить панок. Каже – прошу вас, пане музикант, шоб ви ішли нам іграти. А він нагадав, шо заповідав цей старичок, який подарував йому скрипку, шоб він відповів, сказавв, шо йди. Він відповів, шо йде. Зібрався, хату в замок, сів в мафіякер, но не їхав, просто летів, так їхав, шо зроду ніколи не бачив, шоби так швидко їхав. Под’їхав уночі, нарешті дивиться піскалоє. 

Двері відкриваються, там двори, покої, прикраси, народу повно! пьют! їдять! розумієте? Музики нема, не співають. Потім дали йому почесне місце, де він має грати. Сів музикант на те місце і почав грати. Грав він, люди танцювали. Дивиться – перед ним одна жінка із чоловіком невідомі танцюють. І та жінка того року повісилась, її в живих немає. Він здивувався. Жінка підходить до нього і так потихеньку говорить йому – як будуть просити ці пани тебе, шоб ти йшов вечерять, аби ти не відповів ні одного слова їм, аби ти з місця не пошов. Аби ти з місця не пішов потім за зорею на небі вдень. І дальше танцюючи пішла. Йому аж мороз по тілу пройшов, шо здивувався, шо це таке є. І після цього іграв він ше, іграв. 

Нарешті підходять два панки й кажуть – прошу, пане музикант, вийти харчувати. Ідіть за стіл, тому шо ви вже награлися, ви втомилися, голодні, йдіть! трошки перепочиньте. Він навіть дивиться, шо не видить їх. Не відповів нічо, а грав доти, шо дивиться вже начало, розумієте, світать надворі. 

Потім як він подивився униз, над якою він прірвою сидить, то йому мороз по тілу пішов, йому ноги здрижили, руки, і він просто здивувався, яка його сила там висадила і над такою прирвою. Якби був він один крок ступив, мав у пропасть іти в воду, і оце мусив кості всі поламати. Розумієте? І тоді він перехрестився, помоливсь Богу і сказав, шо від сьогоднішнього дня уже нікуди не піду у такій нічній порі. Розумієте? 

Ото дьяволи з грішними душами його взяли би. І говорили, шо він тоже маєт нечистого духа, які йому допомагають. І він так іграв, шо за нього сильнішого музиканта нігде не було. Це просто був гуцульський віртуоз. Він ввійшов в історію Гуцульщини. 

І другий за ним послідовник це Могур, Грималюк Василь, який взагалі жиє тут в Коломийському районі в селі Кривброді.

– Так ми були у нього.

– Ви були. От за нього тоже сказали, шо він маєть нечистого духа, який йому помагаєт. У його навіть вид одобрало, шо в нього так очима сіє.

– А вони кажуть, що він, що хтось допоміг його?

– Так! йому допоміг нечистий дух. Нечистий дух. 

– А кому?

– Цьому Могуру, Василеві Грималюку. Це тоже народ гуцульський, і якого, значить, рівного йому музиканта не було в горах в нас, самий найсильніший музикант. Багато мав учнів він сам. Ну, вже зараз він став стариком, у нього впали сили, і бачив, як то його видом сіли. То від того часу йому відобрало вид.

– Чуєте, а шо ви думаєте про це? чи насправді хтось допомагає? 

– Так, ви уявіть собі, шо у процесі навчання людини до музики з пристрастями своїми великому таланту приходить дух, який допомагає вам у тому. Навіть невідомо вам в тому, шо він приходить. І пізніше об’являється вам уже, коли, так би сказать, ви уже стаєте повноцінним музикантом чи знавцем того чи іншого ремесла свого. Можна це зробити, можна то зробити. Я навіть знаю, шо тре для того зробити, шоб ви були неперевершеною людиною в свому мистецтві, шоби рівних вам не було. То є дух і помагає вам то робить. Людина сама собі не може того зробити. Він ближиться до вас у той час, шо ви даже не знаєте. У таланті вашому він, значить, ближиться до вас, коли ви розвиваєтесь в процесі вашої ходи і вашого, розумієте, оцего довготривалого тренування. Яку силу, я як у тій кімнаті, де він агресує найбільше, переночую з ним, більше його не буде. То я даю гарантію!

– Ви сильніший? 

– Раньше священики то проводили богослуження і так далі там, і вони ізвідти виходили. А тепер вже не виходять! тепер паралізують священиків. Було, шо паралізували священика, шо мову йому відібрало, за тиждень помирав чоловік. Наскільки той дух був сильніший. Бо Господь одарив духа більшою організованістю мудрості, чим людину. Шо людині превише дав? Це дав Господь розум людині. А все остальне це є у нього, як би сказати, матеріальне смертне. А дух бесконєчний, душа бесконєчна і невмируща. А духові Господь дав силу перевоплощуватися в фізичне тіло тварини, звірини, плазуна, людини і так дальше. І перекидатись у невєдомого духа. О! і в кожній хаті, де люди живі є, там находиться домовий дух, який є хранителем того очага живого від демонів. Там, де домовий дух відходить, то там залітає демон, і там трагізм стається людям. Повіситься чоловік чи жінка, заріжеться або отравиться. В общем стає випадок, страшний випадок, який взагалі може привести до трагізму великого. Там, де не мають охоронителя духа. 

– Ми будемо знімати окремий фільм про магію.

– Так, я саме по демонології дуже багато було матеріалів. І ваш один з Торонто знавець по цьому, він проходив, у Москві був, був в Києві, потім прислали до мене, і він тут в мене був кільканадцять днів і записував вже так на магнітофонну плівку по демонології. Бо по демонології дуже мало шо записано, мало відомо, знаєте, дуже мало.

– Мені дуже цікава демонологія і музика, як вони разом часом? не завжди звичайно, но часом так. 

– Вони зв’язані з музикою. Музика то є вібрація, на якій построєн дух тоже. От він може таку висоту взяти інструментом музикальну, шо як такого музикального інструмента ви не маєте. От він може вам так заграти, от у сні. Тому шо це чуство було відкрите всім людям раньше. А коли люди стали лихі, Господь його закрив. Тільки в пророків якийсь час було, потім і пророкам закрив. А після того Господь дає інформацію в сні людині. У сні віщі і буденні. На буденні нема шо звертать увагу, а на всі є шо звертать увагу. Но тим людям, які сильні духом, а які слабодухі, не стоїт, тому шо він може внушити собі  велике горе, яке може прибавитись його внушенням. І за то заборонено вірити в сни деколи.

– Ну все! дуже дякуємо!

– Дякую і вам! бажаю вам успіху. Творчих успіхів.

[00:49:25.00]