Матвієнко Ганна Леонтіївна, 1923 р. н.

– Ваша сім’я жила в одній хаті вся? Ви не пам’ятаєте зовсім період до колективізації? Ще маленька були, не пам’ятаєте. А хто у вас в сім’ї вважався главою сім’ї – батько чи дід? Як ше ви жили з своєю сім’єю.

Г.Л.: Так я діда, скільки ж там мені було? 9 год, чи скільки було, пощитайте, в 33-му померли. Я за ними доглядала, обоє лежали разом, і бабуся, і дідусь. А мама супчику принесе там. Робить же, так наварить на вигоні та ми вп’ятьох сядемо, кап-кап, та й немає. Так мама на роботу йдуть, а мені вже ж приказують: “Поглядай, бабуся як не дихатиме, або на городі там або що”, – так оце вже я й замічу їх так. Мабуть, дідусь був, поки живий.

– А потім батько у вас зовсім мало жив з вами? І главою сім’ї була мама? вона за все думала?

Г.Л.: Мама за все.

– І грішми вона розпоряджалася? Вирішувала, що куплять, що не куплять, чи радилася з дітьми?

Г.Л.: Та із ким же там радиться, як ні з ким було радиться. І які тоді гроші були? Хто їх платив багато? В колгоспі робили, о!

– А ви не знаєте, може, мама розказувала пізніше, ваша сім’я ще до колективізації мала землю?

Г.Л.: Мала, ну казали, шо мало в нас було землі.

– А в мами є, були брати, сестри?

Г.Л.: Був брат, була й сестра.

– Ну, вони теж були такі малоземельні?

Г.Л.: У маминого це вже батька, в нього було й більше там землі. Та їх четверо було, мама це розказує, та їх четверих як осталося. Мама вмерла, їх четверо, четверте родилось. А батько оженився на другій. А нас, каже, 4 сидить, четверо дітей на печі, а батько привів тітку. А я, каже, сама старша була, так вони як заспівають “Ой, наймай, наймай, Василечку, – Василь батько їх був, – собі копачів, та копай свою матінку в суботу вночі”. Я вже, каже, сама старша була, так уже понімала шо-небудь. Та як почала плакать! А діти дивляться всі, та плачуть же. Так тії люди, шо приходили ж на дружки дивиться, та не стали ж дивиться на піч, шо четверих сидить. А мачуха така була протівна! Шо їх порозганяла. Оте мале, кажуть, прибила, вродилось, так умерло.

– Ви казали, шо у батька може було там і порядочно землі, у маминого батька.

Г.Л.: Так це ж у маминого.

– У маминого ж.

Г.Л.: Так я не знаю цього всього.

– А це, шо ви про дівчат розказуєте?

Г.Л.: То порозганяли вже, це тьотку, мамину сестру, там якісь євреї приїхали з Криму та найняли, як подросла вже трошки. А мама оце вже тоді заміж пішла, там знакомі насовітували батькові. А брата в прийми тож були оддали. Нема ніде харошого.

– Колись крім того, шо на землі працювали, ше займались яким-небудь ремеслом. От ваша мама чи батько?

Г.Л.: Моя мама неграмотна.

– Ну, все одно. А батько, він мав якусь спеціальність, крім того, що на землі міг працювати?

Г.Л.: Ну, в шахті ото ж робив.

– Їздив на шахту. Це він ще парубком їздив?

Г.Л.: Нєт.

– Уже жонатим? Так він їздив на заробітки?

Г.Л.: Да, їздив, бо землі, кажуть, мало, то не можна прожить так було, то він їздив зароблять, там ото простудився. Та приїхав додому і вмер.

– Сім’я ваша продавала що-небудь? На базар возили?

Г.Л.: Не знаю нічого.

– А мама?

Г.Л.: Та шо там мама возила?

– Може, з города щось?

Г.Л.: Що там було? Ну, що там було в нас таке продавать? На базар вони не їздили. Вони у Прилуки на базар і дороги не знали. Ото тьотка колись жила, так раз вони з’їздили з нею.

– А ви не пам’ятаєте, в 30-х роках у вас, у вашої сім’ї був сад?

Г.Л.: Ну, там де вишенька там була. Не було в нас саду. Вишенька там чи яблунька була, вони повсихали. Це, шо я знаю. Ні! Саду в нас такого не було. Отакий поганий малинник так, як у людей у 70 соток, да то все у нас город був.

– Мама вам розказувала, ваша сім’я до колективізації була чи бідна, чи середняки?

Г.Л.: Так середняки як щитаються. І не бідні, шоб бідні дуже вже, а середняки. А оце город оцей.

– Ваша сім’я, мама ваша залишилася із дітьми сама, як вона авторитет у селі мала? Поважали її як людину, як робітницю?

Г.Л.: Ну, та поважали ж так, гріх обіжаться ж на начальство там. Це вже ж, чого звернешся, допоможуть.

– А люди любили її, поважали? Люди приходили позичити щось, чи може їй треба було? Було таке?

Г.Л.: Да, да, поважали. Ну, так шось, в нас наче так усе було своє, шо треба. Ну, а так поважали.

– Ви не чули од мами, от коли вона там почала працювати? Коли ще до колгоспів привчали дітей до роботи?

Г.Л.: Та навєрно! Шо ви!

– З раннього-раннього, да?

Г.Л.: Вона ж молодою замуж пошла. А як батько, кажуть, оженився, то держали ж там худобу ж, коні і корову там, чи шо. Так ми тільки, каже, знали пораться. А мачуха собі самовар поставить, та чай п’ють. Вони дуже, дуже горювали. Як розкажуть, так це було як дойде оце Троїца, Свята неділя, то вони самі собі було тихесенько пісеньку так проспівають: “Породила мене мати ночами скорботу, дала мені гірку долю в житті і роботу”. І своє було роблять, і людям. То бур’ян десь викосять там, у сусідів держали. А грошима не хоче, бо віддає гроші мамі. То полоть, то садить там в кого, Господі!

– Малими вже ж робили?

Г.Л.: Да, по роботах як полазила бідна матінка, так одробила вже, шо ой-ой-ой! А там як заболіла, так не могла вже, перенєрвнічала.

– А коли колгоспи стали, ви своє господарство, яке там уже було, віддали у колгосп? що в вас було, ви не пам’ятаєте?

Г.Л.: В колгосп мама каже, я не пам’ятаю. Ми зразу пошли в колгосп і оддали, шо було. Там шо вже було, не знаю.

– І з якого віку, не можете сказати, діти працювали у колгоспі? От ви коли пішли в колгосп працювати, з якого віку?

Г.Л.: Я? Я пішла працювать в скільки, я 4 класи, 13 год. Як узяла батіг, взяв там мене хтось за погонича – і з поля не виходила. Я з 13 год, в 5-й клас нада було ходить, а я бросила школу, бо одна мама робить. Трудно їй було, так я бросила школу. Нема грошей ні на книжку, нічого. Дав директор одну ботаніку, шо робить з нею? Буду до подружок ходить. До якої не пойду: “Я ше сама не вчила! Я ше сама не вчила!” Так оце мені так ходить у школу – так я тоді і бросила, та й пошла з 13 год вже на роботу.

– А от ви не пам’ятаєте, перед колективізацією чи усі пішли зразу у колгосп добровільно, чи примушували людей іти в колгосп?

Г.Л.: Не знаю.

– А не розповідала мама нічого?

Г.Л.: Наші пошли, а за других, є ж такі, шо не пошли, да вивезли їх на Соловки туди десь.

– Ви їх знаєте, хто це був?

Г.Л.: Позабувала їх фамилії, кого вивезли. Вивозили, це я помню. Вивозили. В їх була машина парова осталася, дак іти у колгосп не схотіла.

– То була одна сім’я така? Одна родина? Чи були ще?

Г.Л.: Не знаю. Я одну прекрасно знаю, бо в нас, ми на вигоні там жили у куточку, на нашій бригаді туди в куточку. Розказували, шо оце ціх вивезли, вони приїжджали. А так наче.

– Так вони їх на Соловки?

Г.Л.: На Соловки, от, їх вивозили, да.

– Оце Шаповал?

Г.Л.: Наче Шаповал. Позабувала вже.

– А вони приїжджали? Чи вони потім тут жили?

Г.Л.: Нє, вони тільки в гості приїжджали. В гості приїжджали, то я від людей чула, бачить не бачила їх. Ну, а казали, шо приїхали, в магазін зайшли, і там уже хто-то був із тих, шо їх висилали, так вони ж уже думали, шо ми всі пропадем. Але слава Богу, не пропали.

– Так це було ще до війни?

Г.Л.: Да! Я не бачила, тільки чула, шо приїжджали в гості раз. А фамилію забула, знаю, шо Шаповал. А це ж його машина була, Шаповала. Машина парова то його, то до машини ходили тоді.

– А мама не казали, хто проводив колективізацію в селі? Чи свої люди, чи чужі приїжджали?

Г.Л.: Оцього вже я не можу сказать. Не знаю, хто там, шо там.

– Вам тоді було скільки там, десь 10 років?

Г.Л.: Та пощитайте з 23-го.

– Говоріть, будь ласка, голосніше, бо не запишеться нічого.

Г.Л.: З 23-го кажу, пощитайте, скільки було років?

– Ну, ви пішли у колгосп в якому році? 13, це у 36-му десь.

Г.Л.: Пощитайте, я вже його не пощитаю. У 13 год, я знаю.

– І що ви получали в колгоспі? Що ви отримували за свою роботу?

Г.Л.: Ой, Господі! Ну шо ж там! Ну, давали потроху хліба. Давали там якусь копійку, так ми її не бачили. То ще порося, гляди, візьмеш з колгоспу, та й налоги які були – ооой! Оце вже знаю, шо було робим-робим, забула, в яком году, такий вот був чи в 47-му – це голодовка була, шо хліба й дали ж таки на трудодень потроху. А тоді день робим, а ніч сидимо – в хату собраніє, збори збирають на ніч, шоб продавали хліб у государство. Ну, шо ж ти продаси, як опять буде ж голодовка? Шо ж ти продаси, як той пуд нещасний купив. І ночь продержать до самого світа, розвиднеться – продай, і всьо! Отаке було.

– А де брали гроші на одяг, на взуття?

Г.Л.: Ой! Тоді ж у полотні ходили.

– Самі виробляли?

Г.Л.: Пряне да ткане, та ото послі войни. І штани, мужчини й штани носили, і плаття. У нас були то трохи ж у скрині там, так сказать же, так у 33-му виносила бідна мати, та там за болотом у нас хутор такий був, совхоз, радгосп казали. Так вони накладуть-накладуть, і туди ото за кусочки хлібця. Вони так всю одежу повиношували.

– І потім прийшлось ткать все нове?

Г.Л.: Пряли, ото день і ніч сидиш прядеш. Сієш коноплі ото ж там на городі – да прядем, да тчем. Та й на налоги рядна попродуєм, і рядна попродаєм, шо натчем. І самі в полотні, кофточка полотняна, і спідниця полотняна, і платок з полотна. Це вже знаєш, це вже прекрасно.

– А не пам’ятаєте, чи не практикувалось у селі, шоб, наприклад, просто у самому селі, шоб міняли одяг, хто виробляє одяг, на хліб?

Г.Л.: У селі де ж ти проміняєш?

– Ні в кого немає?

Г.Л.: В селі хто багатший, мо, в кого який кусочок і був, навряд – ну, то в одного там племінницю встроїв там чоловік, так приодів. Так було до тії подружки пойду, та кажу: “Катю! Дай мені хоть стілечки макухи! Хоч би я остілечки шо-небудь вкинула, аби вкинуть шось”. Ой-ой-ой! Тридцять третій як здумаєш, за 7 км ходили по липу в ліс у чужий, та то натрусим тії… Ой! Не можна згадувать.

– А що, яким чином оце так трапилося, шо в вас не лишилося зовсім хліба? Забрали весь хліб оце в 33-му?

Г.Л.: Чи забрали, чи він не вродив, та наче ж і родив. Було в 33-му году – не дай Господи! Я оце вже й не могу сказать по правді ж.

– А як ви думаєте, от у колгоспі часто було, шо жінки брали то картоплину якусь, то огірок якийсь взяла в колгоспному полі? Ну, такі дрібні крадіжки – це нормально було? В колгоспі постійно так робили?

Г.Л.: Ну, хто брав там, як роблять на колгоспній роботі, так там, мо, хто яку картоплину брав. Я не дуже брала, бо я боялась.

– А як до цього ставилися односельчани? А як ваше це начальство ставилося, якщо поймається хтось?

Г.Л.: Не ловилося так, хіба ж воно так багацько не бере, як там трошки шось вкине чи в карман, чи шо. Не помню нікого, шоб поймали да судили. Не було такого це в нас.

– А от ви почали ходити в колгосп, ну ще ви молода була, може, в вас цього не було, – ви мало помічали, що люди вболівали за колгосп? Переживали, щоб у колгоспі все було добре? Було таке чи ні?

Г.Л.: Ну, аякже! Конєшно, шоб добре було ж, і старалися робили, шоб було ж добре. І в войну ж – да все ж руками, під копаницю. Ой, Господи! Не так, як тепер. І уборка – так усе руками копали, й картошку, ніде на полі не оставалася.

– А як ви вважаєте, от у 40-х, 50-х уже роках, уже після війни, от, поняття “моє”, “твоє” залишалося таким, як і колись? Люди не крали один у одного нічого?

Г.Л.: Не чула такого, шоб крали.

– Моє то моє, а твоє то твоє.

Г.Л.: Так моє, твоє, в кожного свій город. Як це на чужі городи красти наче не ходили. Ну, в хати не влазили, да! Так чутка була, шо підкопувались там хто-то, які-то злодії десь. А так колгоспник у колгоспника, напрімєр, як наша сім’я, так зроду нічого ніде не берем, не брали. У сусіда там і садок за хатою був. Як дасть яблучко там чи грушку, так і буде. А шоб сами, не було в нас і понятія цього.

– Якби ви були оце здорові, вам би хотілося мати велике господарство?

Г.Л.: О! Так а чого, як я змалку привикла риться там у землі, так не хотіла б я мати? Ти шо! Корівку ж держали, а тоді вже не в спромозі були, так продали. Одну забрав німець, як одступав. Позабирав усі корови, як одходив. Подводи позабирали. А тоді, як наші вступили вже, так оці ж, у которих німці позабирали корови, так подавали нам по теличкі. Так шо ми держали-держали, така була виросла. І раз погуляла – і не дождались ми молочка, мусили в колгосп одганять.

– Як ви вважаєте, от що для ваших батьків була земля? Що вона важила для них – і що для вас? Чи це була основна цінність?

Г.Л.: Аякже! Земля! Земля – да цінна ж, як рідна матінка, земля. Все ж на їй родить, як обробить харашо.

– Коли ви в колгоспі були, от, у клубі, наприклад, збиралися чи вибори там робили, чи зустрічі з яким-небудь начальником там, людей запрошували туди іти, то це обов’язково треба було йти – чи можна було і не йти? Це як у ваше дівування – і після війни.

Г.Л.: Це так і тепер: хто схоче, той іде.

– А на вибори? 

Г.Л.: На вибори всі ж ходили.

– А не було таких, шо не хотіли йти?

Г.Л.: Не було наче.

– Як ви думаєте, ішли тому, що не можна було не піти?

Г.Л.: Так єслі не можна, то приїдуть, прийдуть у хату. Хто не може, там заболів, чи шо там, то їздили по хатах.

– Ну, а такого у вас не було, шо наприклад я не піду на вибори, бо мені там чогось не дали, чи шо небудь? Не було такого?

Г.Л.: Нема, нема такого поняття.

– Хто в селі під час колективізації був, ну й пізніше – перед війною був найголовнішою особою, найавторитетнішою?

Г.Л.: А це я не можу сказати.

– Ну, кого найбільше поважали в селі? До кого більше зверталися? Чи це був голова сільради – чи це був хто?

Г.Л.: Голова колгоспу, чи сільсовєту, чи як. Голова колгоспу, до тих же зверталися.

– Тільки до них, чи були ще там у владі люди, які також користувалися авторитетом, допомагали селянам, до них зверталися?

Г.Л.: Не знаю цього.

– А яку роль в житті селян відігравав священник, сільський староста, церковний староста? От воно мало роль велику в селі?

Г.Л.: Я вже цього нічо не замічала.

– Як не замітите? Ви вже були дорослою дівкою.

Г.Л.: Дорослою, оце в Німеччину правилася наче, правилася. А тоді вже розкидали її, я не можу нічого сказать.

– А я вас під Німеччиною й питаю.

Г.Л.: Не можу нічого, як я з поля не вилазила, так я там добивалася, шо до чого.

– А от ви казали, що ваш дід був паламарем у церкві. Ну, так от як ви вважаєте, до нього люди як ставилися, з повагою?

Г.Л.: Розказують, оце знаю, шо як умерли, то в нас було книжок багацько, він по помершим ходив читать ото тако. Таких божественних книжок було багато. Оце, шо робив паламарем, то добре помню. Не примічу, шоб я там бігала за ним куди в церкву.

– Ну, до нього люди зверталися, мабуть він користувався ж якимсь авторитетом у селі, раз люди потребували його.

Г.Л.: Це ж так ото почитає.

– А який був вищий орган сільської влади у селі, от, коли треба було вирішувати якісь питання, чи перевибори голови чи якесь сільське питання таке основне, шо збирали людей, шоб порадитися з ними? Як звалося це? Чи збори, чи собраніє, чи віче?

Г.Л.: Збори у нас у селі називалися. Зборами називалися.

– А як вони відбувалися? Запрошували кожного – у хату приходили? Чи об’яву вішали? Як воно відбувалося?

Г.Л.: Це вже я вам і не докажу, хто вже там. Чи це бригадіру скажуть, та бригадір ходить по хатах та заявляє, шо нада на збори там.

– А де збиралися?

Г.Л.: В клубі.

– У клубі. А жінок туди запрошували? От ви ходили на збори?

Г.Л.: Всі ходили.

– Чи ці збори мали однакові права, як голосувать приходилось, то враховувався кожен голос? Піднімали ви руки, коли голосували?

Г.Л.: Аякже.

– Голосніше говоріть, бо я нічого там не почую вас [сміється].

Г.Л.: А скільки врем’я? В вас є часи?

– Іще рано.

Г.Л.: Рано. Ви знаєте, шо я ж цього добре не можу сказать, я позабувала.

– Ну, як це позабували?

Г.Л.: Позабувала. Голова моя вже не работа так, як работала.

– Ну, про те, чи ви ходили на збори, чи ходили гулять, це ж ви пам’ятать повинні.

Г.Л.: Ну, ходили! Ну, ходили. Ходили там гулять, є коли, було коли там гулять ходить? Ну, може, коли було побіжиш там ввечері, чи як.

– А от у селі були вже, як колгоспи стали, були люди такі бідніші й багатші? Тоді взагалі то землю всім однаково дали наче б то?

Г.Л.: Навєрно не однаково всім землі давали. Я так думаю. У кожного городи не однакові. Конєшно, той буде багатший. У того 75 соток города, а в того 20 або 30, так він так само ж не буде.

– А чого так?

Г.Л.: А хто й зна, чого так. Вони повистроювались, у них оце начали були одбирать, да й опять позапахували. А більш не давали вже, по стільки не давали. А в кого давні були городи, так вони добре живуть, там береги в їх, дерево в березі, о! І в їх городи великі, по 70, по 75 соток.

– А хто вважався бідним у колгоспі, в кого малий город, да?

Г.Л.: Аякже, раз менше землі в тебе, города менше, так само і робить.

– Як ви вважаєте, багатші зневажливо відносилися до бідніших в колгоспі? Чи дружили з ними? Чи з співчуттям ставилися?

Г.Л.: Не могу, не могу вам доказать, не могу.

– Ну, от, до вас як ставилися багатші люди? До вашої сім’ї, до вас особисто?

Г.Л.: Ну як, не обіжали – а шо ж ми до їх не ходили просить, хоть вони і багатше жили. Так ми ж не ходили до їх просить, а шо в нас було, тим і жили.

– Ну, не почували ви такої зневаги якоїсь з боку з їхнього до себе?

Г.Л.: Нє.

– А не пам’ятаєте, от, наприклад, якщо там чи хрестини, чи родини, чи шо-небудь, як вони гуртувалися? Багатші з багатшими? Чи і бідних запрошували, якшо це сусіди там чи родичі?

Г.Л.: Це ж ви знаєте, не могу й сказать. Я ні на хрестинах ніде не була, ні на родинах ніде не гуляла, о! А так родичів звуть там, знакомих. Це ж так, як вообще. І тепер дак так же звуть, так же? Чи то багатший, чи то бідний, чого це вони будуть самих бідніших брать! Вони звуть своїх родичів. Звуть своїх знакомих.

– А було так, щоб наприклад родичі були, але один багатший, другий бідніший? Ну, шо ви не знаєте людей в селі?

Г.Л.: Та я в селі все время.

– І не знаєте, шо ну наприклад сім’я є, брат багатий, а сестра бідна? Такого не знаєте в селі?

Г.Л.: Не помню, позабувала.

– Це не може таке буть.

Г.Л.: Може, моя дорогесенька, може! Як я не помню, шо сьодні їла.

– А ви співать уміли колись?

Г.Л.: Да! Поганенько [сміється]. З дівчатами співала.

– А як називалися голоси, коли співали з дівчатами на вулиці?

Г.Л.: Та шо, на вулиці було.

– То як звалися голоси? Чи це був перший і другий голос – чи це шо було? Ну, то які там були голоси у вас?

Г.Л.: Ну, як співали, дак шо я першим брала, тягла, а вони басували.

– І на два голоси оце співали в селі, да?

Г.Л.: Да.

– Баси і оце першим, котра першим співала.

Г.Л.: А то більш нічого я не знаю. Це ж не то, шо виступаєш у хорі там.

– Понятно, на два голоси.

Г.Л.: Да, а так.

– І так же співали на всіх кутках у селі?

Г.Л.: Да, так.

– А який куток у селі вважався за вашого дівування найкращим у виконанні пісень? Були такі?

Г.Л.: Та всі однаково.

– А не було так, шо на одному кутку дівчата співають, на другому співають, одна другу хоче переспівати?

Г.Л.: Та хіба ж це я замічу, хто?

– Не було такої конкуренції?

Г.Л.: Нє! Із тії бригади да на ту дівчата співають, туди й хлопці біжать.

– Так а біжать туди, де краще співають?

Г.Л.: Та вони по всіх бігають [сміється].

– А були в вашому селі жінки, які дуже гарно співали? Шоб ви знали, шо отака жінка дуже гарно співала?

Г.Л.: Бували. Були, та повмирали вже.

– А ви знаєте, як їх звали?

Г.Л.: Наташа одна наче знаю, фамілію вже й забула.

– А не було такого, щоб отих от жінок, що дуже гарно співали, кликали на весілля не заради того, що вони родичі, а щоб вони там співали?

Г.Л.: Правильно! Оце вже такі були. От були, так були. В мене сусідка через одну хату, а її сестра там на селі жила. От їх дві рідні сестри було, та не співа й не танцює. А та і співає, і прикаже, і пританцює. От її звуть, де свадьба, де хрестини, де родини, де що не є!

– А як її звали, не пам’ятаєте?

Г.Л.: Настя!

– А фамілію знаєте?

Г.Л.: Авраменко.

– Авраменко Настя.

Г.Л.: Паска, Паска, Паска, це її по чоловіку.

– А Авраменко дівоча?

Г.Л.: Дівоча Авраменко.

– А ви не знаєте, от, якшо її кликали, то просто вона співала там і все, чи їй платили за те щось?

Г.Л.: Ні! Хто там платив! Ніхто в селі не платить. Просто так погуляють, а вона така  шутлива! Така, шо без єї гульні немає.

– Так це, ви пам’ятаєте, вже коли було? До війни чи послі войни?

Г.Л.: А осьо і в войну, і послі войни пам’ятаю.

– А не пам’ятаєте, може, мама вам розказувала, чи були в селі.

Г.Л.: І та вмерла, і друга вмерла.

– Чи були в селі вечорниці?

Г.Л.: Я нічо не пойму.

– Мама казала – вечорниці, як вона розповідала? Просто слово говорила це?

Г.Л.: Ну, на вечорниці було ходять там. Але це вже як при мені, ну шо? Ну, було, збіжимось там до которої в хату. Хоч ш’єм, хоч прядем.

– Одні дівчата?

Г.Л.: Там в сусідки. Та не всі там, сусідська дівчина.

– Хлопці не приходили?

Г.Л.: Нє, вони були так не дуже.

– Ви од мами знаєте, шо вечорниці були, да?

Г.Л.: Ну, розказують старі люди.

– Звалися вони вечорниці чи досвітки?

Г.Л.: Досвітки, досвітки. На досвітки ходили.

– Досвітки.

Г.Л.: Да, це од старіших людей же чую, шо на досвітки вони. Я не ходила нікуди на досвітки.

– Бо при вас уже не було?

Г.Л.: Ні! Не було вже. А так сусідська подружка прийде, та чи шиєм, чи прядем. То вже таке.

– Уже при вас їх не було, да?

Г.Л.: Ні, не було.

– А не пам’ятаєте, може в селі ще були якісь такі жіночі спеціалізації? Наприклад, якась жінка, шо добре куховарила, варила смачно, та може її теж запрошували готувати там на весілля обід, чи кудись?

Г.Л.: Канєшно! Запрошували, аякже! Бувало ж так, шо даже у колгоспі там, і то, як коло машини чи в жнива, так варять, кухарка ж.

– Так вибирали ту, яка найсмачніше готує?

Г.Л.: Канєшно ж. Уже ж такої не виберуть, котора несмачно готує, а вибирають, котора вже смачніше, акуратніше.

– А от у вашому селі не запрошували так, шо, наприклад, хтось помре, і за тим померлим голосити голосильницю просили? Не було?

Г.Л.: Нє, нє, такого не було.

– А пєвча була у селі?

Г.Л.: Да.

– Іще до війни?

Г.Л.: До війни.

– А після війни?

Г.Л.: І після войни було у нас 12 бабок таких, да один дєдушка такий, як за батюшку. Бо вже церкви не було, а він все время був. Я так боліла! Я люблю оцю півчу, шо співають церковні, так у мене отак і тіло дрижить.

– А ви не знаєте, що їм платили? Як їм платили? Що давали? Чи продукти давали?

Г.Л.: Хто там платив! Ніхто! Ну, оце як півча, ну шо, по платочку дадуть. Чи по носовому, по свічечці. Чи там по платочку такому, шо запинать. А так платить його ніхто не платив. А я, як боліла кріпко, та як пригласила. Іде мама в магазін, кажу: “Мамо! як побачите когось півчу, хоть одну душу, скажіть, нехай вони прийдуть мені наспівають, пока я жива”. Я ж не думала, шо це я буду ше жить.

От вони пішли в магазін, приходять: “О! Бачила одну, сказала”. А вони одна к одній тоді вже. Повірте, як прийшли на Рождественних святках! Повна хатка. Хатка невеличка, 12 бабок і той же дєдушка, як за батюшку ними керує вже ж. Уже до 12-ти як наспівали мені повну хату, ото кажу: “Спасіба!” – “Ми ж твою, Галочко! душу задовольнили, твою просьбу виполнили, шо ти просила”. – “Бо, кажу, як я умру, ви-то посходитеся, а я тоді не почую. А я хочу живою, живою шоб наслухаться”. Так вони ж уже виполнили чисто все. Акурат мама вмерла вперед, а я осталась. Вони тоді до мами сходяться всі.  

– Скажіть, будь ласка, а от перед війною які музичні інструменти в селі грали? На чому грали в селі, у клубі? Чи це була гармошка?

Г.Л.: Гармошка була раньше, гармошка, да.

– В вас була одна гармошка в селі? Чи багато хлопців уміли грати?

Г.Л.: Були в когось. А я вже не могу так сказать, хто там грав, чи один? Чи він був там найомний, чи. Ну, в клубі була гармошка, а хто грав, оце й набийте, так я його забула. А так кой у кого балалайки були там, так грали. Ми було пойдем до однії подружки оце, як у неділю, так ідем. У їх велика хата, так ідем туди гулять – у їх балалайка, гітара. А в єї два брати менші неї вміли грать. Ой! Дуже дружна була в їх сім’я.

– Там вся сім’я грала?

Г.Л.: Та ні! Ну, хлопці ці навчилися ж, еге! Нашої подружки вже брати. Ну, так як ми прийдем: “Заграй, Митю! Заграй, Митю!” – а він не хоче грать. Ех, мама злазить з печі: “А! Так ти сукін син! Чого ж це ти так? Дівчата просять, а ти чого не хочеш грать? Ану бери мені січас грай!.. Ану, злазь, дід, із печі!” Дід злазить. А дід на свинарні робив. Злазить з печі в подштаниках, як вийде з бабою танцювать! [Сміється]. Ой, господі ж милостивий! “Отепер, сучкині дочки, танцюйте! А ми, діду, підем пораться!” Отака вже була сім’я.

– А мама вам ніколи не говорила, чи був у вас в селі шинок? Не доводилось чути вам?

Г.Л.: Це вже шось наче якісь чула розговори, ну нічого цього я не докажу. Нічого не можу сказать вам.

– Оце ви казали гармошка грала, це в клубі грала?

Г.Л.: У клубі.

– А концерти були якісь у клубі? Шоб самодіяльність була сільська.

Г.Л.: Бували, бували. Це, знаєте, наші спеціально устроювали.

– Готовили?

Г.Л.: Постанову. Да, готовились.

– А це драмгурток, чи грали на чомусь?

Г.Л.: Женщини, чи хто там, устроювали такі, ну, постановочки – “Наталка Полтавка”, такі.

– А щоб з музичними інструментами, не було такого?

Г.Л.: Цього не було. А свої, було ж, устраювали. Були такі хлопці, мужчини, шо устраювали.

– І тільки драмкружок, да? Тільки спектаклі?

Г.Л.: Да, оці постановочки, да. А так наче чужих не замічу, шоб були. Вже позабувала.

– А от, чи доводилося вам бачити старців? Тільки не просто тих старців, шо просять хліба, а шоб ще грали на якихось інструментах? Чи на кобзі, чи на бандурі, чи на лірі?

Г.Л.: Ні, цього не приходилось бачить. А так нищі ходили, просили милостину.

– А ті, шо просили, вони співали, чи просто просили?

Г.Л.: Бувало, шо й співали. Одне таке невидяще, а друге водить. Як здумаю, зайшли в хату, дєвочка водила старушку бабку. Вона невидяща. Так як начне співать, так отако аж тіло на тобі труситься. Просить, у співах просить, шоб подарили шось. Бо так до діла все – я його не могу сказать. Ізвіні, доця, но так уже ж у лад, шо не жалій, мамочка, бо на той світ не понесеш всього, значить, а шоб шо-небудь подарили. Ми всігда дарили.

– Так це і мелодія якась була, чи тільки так приказувала?

Г.Л.: Оце, оце вона таке все. Не мелодія, а просто свою жизнь.

– Вона заходила у кожну хату – чи по вулиці йшла й співала?

Г.Л.: В кожну хату, в кожну хату.

– Оце ви тільки цю пам’ятаєте? А чоловіків? Не пам’ятаєте чоловіків?

Г.Л.: Не помню чоловіків, а женщин пам’ятаю.

– І вони всі були незрячі женщини? Чи вони просто такі, шо просили?

Г.Л.: Ну, це, котора так співала, ні. Которі просили милостину, да їх багато просили, і мужчини, і женщини. Ну, да тії не співали. А то така, шо співала. Вона невидяща. Приспівувала. Ставала на колінки.

– На коліна?

Г.Л.: Так все наче по-Божому.

– А не пам’ятаєте ви, коли старці зникли вже з вашого села? Шо не стало їх ходити.

Г.Л.: Оце ж мене набийте, і позабувала, в яком году це стало.

– Після війни вже? Чи раніше?

Г.Л.: По-моєму, вже після війни може. Да, бо ше й 47-й, щитайте ж, як голодовка була, і в 47-му ще. Воно й вродило, но у нас в 47-м ше корівка була, так коє-як обходилися. Ще голодовка була, да. Ходили вони, просили. Бо трудно ще жилося.

– То ви вважаєте, що стало легше жити, і тому їх не стало.

Г.Л.: Не стало, як легше жити, не стало таких і ніщих. Вже в кожного був кусочок хліба, то вони не ходили.

– А в вашому селі не було старців? В самому селі шоб жили?

Г.Л.: Наші лічно сільські не ходили.

– А в селі церква є?

Г.Л.: Нема церкви.

– А коли її закрили?

Г.Л.: Послі войни, як война замирилась.

– А як це відбувалося?

Г.Л.: Ну, которі з войни прийшли, і тії полізли, хрести позбивали, і розкидали, й построїли клуб. І січас той клуб стоїть.  

– Так це вже, це ще війна йшла, чи вже не було війни?

Г.Л.: Вже не було війни! Вже ж послі войни приходили, хто живі де остався.

– Навєрно году в 47-му, 48-му?

Г.Л.: Да. Ловка церква це ж була.

– А після того, як цю церкву переробили на клуб, так хто співав на похоронах? Пєвча осталась?

Г.Л.: Оці бабки старі. Нікого не хоронили без пєвчої, нікого! Оце і моя мама вмерла, і на те, і той день співали. Як приказали вже, шо не ждіть, пока вас хтось позве, бо в мене нікому звать кроме сусіда. Так йому ж приготовить треба, а я бревном лежаща. Так і на 9 днів, й на сороковини, і на полугодіє, і на годовини, все время співали. А січас померли до однії, немає й однії!

– А от не було в вас так, шоб у церкві колядували? Колядки взагалі були в селі?

Г.Л.: Були раньше! Ну, я добре й не помню. Були! були! Я не колядувала, но старіші бабки так ходили колядували до своїх подружок.

– Це перед Різдвом чи перед Новим годом?

Г.Л.: Перед Різдвом.

– Перед Різдвом. А ви колядок не знаєте? Жодної не знаєте?

Г.Л.: От у 8-му комнату пойдете, оті все розкажуть, всі колядки. А я нє.

– А у якому році ви одружилися?

Г.Л.: Я одружилася, сказать в якому, в 42-м.

– В 42-м? А в 43-му чоловіка забрали?

Г.Л.: Да.

– А от ви не пам’ятаєте – може, пам’ятаєте довоєнний час, чи довгі були весілля в той час довоєнний?

Г.Л.: Довоєнні?

– Скільки днів вони йшли, ті весілля?

Г.Л.: Хороші весілля! Було, як розпочнуть, так днів 3, або й до суботи тягнеться.

– А мати вам не розповідала, старі весілля як проводилися? Довше чи так само?

Г.Л.: По-моєму, так само. Бо січас стало лучче жить, дак і в селах, кругом. Не так, як в городі ось тут. Воскресеньє уже й конець свадьби. Ага! В нас п’ють-гуляють.

– А в вас не пам’ятаєте такої назви, не згадувалася в селі – “червоні” весілля? Шоб справляли комсомольці? Не було такого?

Г.Л.: І не пам’ятаю.

– Ну, родичів усіх збирали на весілля, якшо йшло весілля?

Г.Л.: Канєшно, в кого родичі були, то ж собирали.

– А перед весіллям дівчину обов’язково сватали?

Г.Л.: Ну, а як же! Перед весіллям, чи, мо, й до весілля кого сватали, це ж. Всяк бувало.

– А кого в свати брали? Вас сватали?

Г.Л.: Це сватали, так кого там? Ну, брали там сестру двоюродну з чоловіком брали. В нас не було родичів, не було весілля доброго, так.

– А так, як ваші подруги виходили, може, раніше, не пам’ятаєте, кого брали? Чи це були чоловіки, чи жінки? Обов’язково, шоб це був чоловік, чи й жінки були сватами?

Г.Л.: А! Сватами? Конєшно, шоб був чоловік і жінка, як свати. Як свататься йдуть?

– Да!

Г.Л.: Брали ж родичів, я думаю, як ішли ж свататься.

– А посаг на весілля дівчина готувала?

Г.Л.: Канєшно, готувала.

– Що це було?

Г.Л.: Як вам сказать?

– Що це були за речі? У посаг. Ну, шо у вас у посагу було?

Г.Л.: Да шо, в мене нічо не було. За моє весілля не нада і згадувать.

– Ну, чи це подушки? Чи це тканини? Чи що це було?

Г.Л.: Ну подружки, ну весілля. Ну весілля, на весілля грає на дудочкі.

– Як збирається дівчина вийти заміж, вона готує собі придане?

Г.Л.: А дівчина готує хіба придане?

– А хто? Ну, мати, дівчина.

Г.Л.: Батько да мати.

– А дівчина ж теж там щось шиє, мабуть.

Г.Л.: Да, може й шиє, аякже! [сміється]. Канєшно, шиє.

– Готували в вашому селі?

Г.Л.: Да, аякже!

– А після одруження дівчина приймала прізвище чоловіка?

Г.Л.: Чоловіка.

 

19 VZ 19А Matvienko A.L.

Г.Л.: Шо мо й знав, так позабував. Та за таку жизнь, та стільки боліть! та ой, Боже!

– А ви не скажете, були випадки одруження між собою родичів? Наприклад, двоюрідні брат і сестра одружувалися? От у вашому селі такого не пам’ятаєте?

Г.Л.: Шоб брат і сестра?

– Двоюродні.

Г.Л.: У одного чоловіка жінка вмерла, так він узяв сестру в жінки.

– Її сестру, чи свою?

Г.Л.: Її сестру.

– Ну, її – то ж не родичка. Не свою ж.

Г.Л.: Її, нє, її. А так не примічу нічого.

– А дітей хрестили весь час? От ви хрещена? Це в 20-ті роки ж у вас.

Г.Л.: Ось іконочка та, шо хрестив батюшка, де, отам і написано якого. Не хрестик, а іконочка. Це вже хрестик тут я купила.

– А хто обирався хрещеним? От у вас хто хрещеним був? Це родичі були чи просто сусіди?

Г.Л.: Батькова сестра мама хрещена була. А хрещений – то був сусід там трошки наче якось.

– Не родня? А такого ви не пам’ятаєте, щоб у селі розлучалися – ще тоді, аж до війни? А може, пам’ятаєте, може, мама розказувала, що ще раніше хтось розлучався?

Г.Л.: А чого ж не було? Єсть воно тепер, і тоді було.

– Тепер то це я знаю. А раніше от?

Г.Л.: І раніше розлучалися. Розлучалися.

– А ви не знаєте, як це робилося? Чи це офіційно було – чи просто розходилися та й все?

Г.Л.: А хто й зна! Розходились, а тоді назад сходились. Це помню. Моєї подружки мама, вона жила там по-сусідські, через одну чи через дві хати.

– Офіційно не розводилась, а просто покинула?

Г.Л.: Ну бросила. Да, бросила. І з другого села вона, і поїхала. А свекруха вже ж укладає і посуду, й усе, та каже: “Бережіть, шоб не побили, бо, мо, вона ще й наша буде”. Така бабка була старенька. Аж так і є, шо назад вернулася [сміється].

– А чоловік, оце чоловік остався, він мав право тоді одружитися, коли вона його покинула, але офіційно не розведена була?

Г.Л.: Ой! Оцього не пам’ятаю. Ну, а чого ж він не одружиться? Господи! Хоть і не розведений, я думаю. Бували такі, шо не розписувались і ішли заміж. Було таке. От почему я знаю? Моя подружка, вже вона на год то й старша, ну ми вмісті гуляли, робили. Так уже так і підстаркуватою вийшла заміж у друге село. Так а він розводний, і розводу не брали. І живуть і на цей день не писаними. І хрести не мають.

– А такого ви не знаєте, чи діти, якщо, наприклад, жінка з дітьми виходила заміж, то її діти, у яких уже є прізвище їхнього батька, чи зобов’язані вони були брати прізвище нового свого батька? Другого чоловіка своєї матері.

Г.Л.: Не знаю.

– Як на селі ставилися до байстрюків? Чи з презирством? Чи не любили – чи нормально ставилися?

Г.Л.: Та так, хто, в кого який характер. Як добра душа, то нормально ставитиметься. А як яка, так може коли й обіжала. Це ж так.

– У селі були яслі?

Г.Л.: Були.

– Це до війни було?

Г.Л.: Да, були до війни, були мабуть і послі війни. Ну, тільки у нас у селі тільки літом, сезонні.

– А хто там директором був чи завідуючою?

Г.Л.: Завідующа була.

– Просто колгоспниця якась була?

Г.Л.: Колгоспні яслі.

– Колгоспниця, вона получала не гроші, а трудодні?

Г.Л.: Трудодні получала, да, на трудодні були яслі.

– А от у селі хто повинен був доглядати старих батьків? З ким вони свій вік доживали?

Г.Л.: Як? З синами!

– А який це був син, якщо їх було декілька синів?

Г.Л.: Ну, так уже ж із меншим.

– З меншим. Він лишався на господарстві? І після смерті батька кому доставалося господарство?

Г.Л.: А йому ж і достається, тому ж сину.

– Воно не ділилося вже?

Г.Л.: Ні! Які, мо ж, поодстроювалися. А шо ж він буде ділиться? Хто глядить, тому й дістається. А як дочка, чи там син.

– А якщо будували нову хату, то з родичів багато хто приходив допомагати?

Г.Л.: Аякже! Помагають, да. В кого були родичі, так аякже! Так дружно! Дружно одне одному допомагали.

– Ходили в вас дівчата і хлопці на сезонні заробітки? Наприклад, взимку, от, роботи немає, так шоб кудись?

Г.Л.: Да в нас роботи хватало і взимку, і влітку.

– Так шо не доводилось?

Г.Л.: Нє, ніхто нікуди не ходив. В хазяйстві роботи хватає і літом, і зимою.

– У вас, у родині вашій не було учасників революції і громадянської війни? Може, дядько якийсь? Такого не чули від батьків?

Г.Л.: Батько один був, а братів не було. Дві сестри було тільки.

– А в місто з вашої родини ніхто не пішов працювати?

Г.Л.: Нє.

– А головою колгоспу, партійним працівником якимсь значним із родичів ніхто не був?

Г.Л.: Нє! З родичів не було.

– От ви казали, що ви співали.

Г.Л.: Да трохи, трошки!

– А від кого ви вчили пісні?

Г.Л.: А хто й зна! Так сами, самі по собі. З дівчатами.

– Мати в вас співала?

Г.Л.: Да не замічу, куди там мамі до співу? Ото чула, як проводила перед Тройцею:

“Породила мене мати в клечальну суботу.                                                                              Дала мені гірку долю ще й чужу роботу”.

– Так шо від дівчат більше учились.

Г.Л.: А так сами собі! А то на роботі як було, я ж ото молодою як пішла вже в поле, так в полі посідають оддихать бабки старіші ж мене, дак співають. Було, як не натомишся, їдеш додому, так співають.

– А перед війною багато на вулицях гуляли? Збиралася молодь на вулицях?

Г.Л.: Да збиралися ж! Збиралися.

– Чи ви вважаєте, що в навколишніх селах по сусідству співали так, як у вас?

Г.Л.: Да. Так само.

– А в вашому селі празнували такі свята, як веснянки, русальні, купальські?

Г.Л.: Да, празнували! празнували.

– Іще й при вас празнували?

Г.Л.: Празнували!

– І ви брали в них участь?

Г.Л.: Ні.

– Ви не бували? А взагалі дівчата вашого віку ще празнували ці свята? А які більше, купальські? От русальні, ви знаєте, що це таке за свята?

Г.Л.: Ну, оце ж на Троїцю, да! Виходили, поставлять на вигоні таку, шо її вберуть цвітами, тоді вже ж цілий день так музика грає.

– Це на Трійцю, да?

Г.Л.: Да.

– А на Купала?

Г.Л.: Ну, це ж палили, стрибали. Було це все [сміється], було.

– А веснянки? Весну закликали?

Г.Л.: Ну, як це саме весну закликають?

– Ну, виходять дівчата куди-небудь там на високі місця й закликають весну, шоб вона скоріше приходила. Пісні співають, хороводи водять. Таке було в вас в селі?

Г.Л.: Та, в нас, навєрно, не було таких. А може, я позабулась.

– А які з обрядових пісень вам більше подобаються? Веснянки, купальські, щедрівки, колядки? Чи пісні про любов?

Г.Л.: А, Господі! Про любов не дуже. А такі нравляться.

– Обрядові більше подобаються?

Г.Л.: Да.

– А ви не пам’ятаєте, ви коли, було, такі обрядові пісні співали?

Г.Л.: Я всяких співала.

– Не забороняли їх співати?

Г.Л.: Ні!

– А от, коли щедрували в 30-ті роки, колядували, не було заборонено? Не казало начальство, шоб не ходили?

Г.Л.: Нє, не боронили.

– В 30-х роках ваша родина не збиралася, може якісь родичі двоюрідні, шоб так ото гуртом, родиною ходити колядувати чи щедрувати?

Г.Л.: Та нема в мене, вобще в мене двоюродних немає тут нікого. Ні рідного, ні двоюрідного. Аж Запорожська область ото.

– А не пам’ятаєте ви, як щедрували і колядували? Чи це окремо дівочі гурти, окремо хлопчачі там? Окремо хлопці колядували? Чи це тільки колядували тільки дівчата, хлопці ні – не пам’ятаєте ви? Чи спільно?

Г.Л.: По-моєму, й хлопці.

– Хлопці і дівчата спільно?

Г.Л.: Да! Коли тяма була колядувать.

– А в вашому селі, от, чумацьких, козацьких пісень не співали? Не знаєте ви таких пісень? Про чумаків.

Г.Л.: Може й співали, та я не помню.

– А з яких пір ви пам’ятаєте такі пісні, які звуться в деяких районах області частушками? У деяких районах припівками. В вас були такі?

Г.Л.: Бувають.

– А як у вас вони звалися?

Г.Л.: Ну, припівками. І частушками, да.

– І так, і так?

Г.Л.: Да! І так, і так.

– А якою мовою вони співалися? Російською чи українською?

Г.Л.: Українською.

– А ви не знаєте частушок?

Г.Л.: [Сміється]. Позабувала!

– Позабувались, да? Все позабувались! Шо ти будеш робить?

Г.Л.: Знала, та позабувалась.

– А ви, якщо знали ці частушки, то від кого? Теж від дівчат?

Г.Л.: А то ж од кого!

– А знаєте ви таку пісню, і любите її – “Сірєнь голубая”, “Сломлю я вєтку із винограда”?

Г.Л.: Такої не знаю.

– “Сломлю я вєтку”, такої не знаєте?

Г.Л.: Ні!

– А “Сірєнь голубую”?

Г.Л.: Яка це “Сірєнь голубая”?

– [Співає] “У мєня под окном расцвєтаєт сірєнь”.

Г.Л.: О! Да-да-да!

– Подобається вам?

Г.Л.: Да. Канєшно!

– А цю “Сірєнь” від кого ви навчились і коли?

Г.Л.: Ну коли? Ну, як гулять, було ж, бігаєш.

– Ще дівчиною були?

Г.Л.: Да, да!

– Від подруг?

Г.Л.: Мо, від яких старіших, де було гуляєш, та почуєш.

– Ну, от вам ця пісня подобається більше, чим колядки, наприклад?

Г.Л.: Та і колядка хароша, й це хароше.

– А ви співали під гармошку?

Г.Л.: Ні!

– А в клубі не було такого, шоб гармошка грала, а дівчина якась приспівувала?

Г.Л.: Бувало, бувало! Которі такі, знаєте, дуже бідові, так тії приспівували. Я не дуже участвувала.

– А у весіллях ви брали участь?

Г.Л.: Ой! Моя дорогенька! На весілля попадем на своєму віку по-сусідські, то бригадір вислав на роботу на Троїцю. Хай йому важко лежать на тім світі!

– Того, шо сирота?

Г.Л.: Да! Ото ж так багатирі да. Бригадір же! Ну четверо коней на твій щот стоїть, бо я все ж з кіньми виїжджала. На твій щот стоїть. І на Троїцю, свальба ж по-сусідські, та дівчина йшла, шо з печі в нас не вилазила. Так дружили! Вона з братом та невісткою жила, так вона побольш у нас сиділа. Та я ж отакими плакала весь день! Їду з поля, люди з свальби йдуть: “Ой, яка ж ти дурна! Чого ж ти поїхала?” – “Ну, як же? Оштрафує, та те, шо заробила, та вивернуть, да й усе”. Побоялася. А сам бригадір гуляв.

– Скажіть, будь ласка, а у вашому селі не було гончарів, які робили посуд?

Г.Л.: Ні! Це тут на Черніговщині було до нас, а в нас такого нема.

– А ви не Чернігівщина? [сміється].

Г.Л.: Чернігівщина, у нас вобще ж не було цього, а горшки було возять: “Полошкі! Полошкі!” – гукають, по подворьям возять. Ми, було, вибігаєм й купляєм. Бо в нас піч.

– Ну ви знаєте, шо це було звідти, з півночі Чернігівщини?

Г.Л.: Да! Із Чернігівщини, і разговор не той.

– По-руські, да?

Г.Л.: І разговор не той: “Полошкі!” – кричать.

– А як цих горщечників у вас звали? не знаєте?

Г.Л.: Та, хто й зна як! Горщечники.

– Горщечники, так і звали?

Г.Л.: Да! Горщечники їздять. Там макітер, чи горшків, чи чого там, глечиків.

– А в вашому селі крім українців жили ще люди інших національностей? Може, росіяни, євреї, поляки?

Г.Л.: Євреї, може були євреї де. За одним була, як же ж її. Із армії, як служив, і привіз. Скажи, то вона завєдующа у яслях усе робила. Полячка.

– Полячка була? А як вона в селі говорила? Якою мовою?

Г.Л.: Ну такою, по-нашому наче.

– Українською навчилася?

Г.Л.: Навчилась по-нашому.

– А в школі в вас якою мовою викладали? От ви ходили колись в школу.

Г.Л.: По-всякому. Українською, російською.

– Ну, російську вчили. А викладали всі предмети? Ну, наприклад от арифметику якою мовою – українською?

Г.Л.: Українською. А так і російською вчили. У 5-му ж вже і німецьку преподавали. Ну, я ж у 5-му тільки начала рік.

– А у церкву ви ходили на служби на церковні?

Г.Л.: Не дуже я ходила.

– А не пам’ятаєте, от, у сільській раді, коли вам писалися там документи?

Г.Л.: Моя тьотка, батькова сестра, все время в півчих була, моя хрьосна.

– Є така пословіца – я йому про любов, а вона мені про бурьонушку. Так і в нас [сміється], я вам одне, а ви мені інше. Не знаєте ви, в сільській раді як який документ брали, так якою мовою він був написаний? Справка яка-небудь. Чи українською, чи російською?

Г.Л.: Як вам сказать? Українською. А чого то ж мене всігда пишуть по-українські Ганна, а я скрізь записана Аня. А чого так, не знаю.

– Хто його знає.

Г.Л.: Скрізь я пишусь Аня. По паспорті, по метриках так записано було.

– Скажіть, будь ласка, а у вашому селі не було таких людей, яких звали богомази? Які малювали ікони.

Г.Л.: Не замічала.

– Не пам’ятаєте? От у вашій хаті, у сусідських хатах, скільки нормально було от у хаті ікон, образів?

Г.Л.: В два ряди.

– В два ряди бувало? І все це в одному кутку? Над столом?

Г.Л.: Ну, тако над столом ось ряд, у куточку. Над столом у кутку. Може й по цій стороні. В кого скільки було, то вже так. Вінчальні мамині.

– Так у вас було скільки? Примєрно, скільки було ікон у вас у хаті?

Г.Л.: Ну, та це вже наприконці скільки було? Раньше, мо, було й більше, а то стояло так на цій стіні дві іконі, і в углу дві.

– А хто це, шо це за образи були? Ну, вінчальні, ви кажете. А ще які образи?

Г.Л.: Мамині. Ну, Ісус Христос та Матір Божа.

– А ще які?

Г.Л.: А то одні дерев’яні були там такі. Анголи тоже наче ж.

– Ну, ви не знаєте назви?

Г.Л.: Не знаю.

– Ікони обов’язково накривалися рушниками?

Г.Л.: Не знаю.

– А мама вам ніколи не розповідала нічого, що треба було робити?

Г.Л.: Нє.

– А лампаду чіпляли біля ікони?

Г.Л.: Може раньше й було, сказать вам по правді, ну при мені вже не було. Уже дідусь і бабуся померли, так не було лампадочки. А раньше була, бо дєдушка ж читав тоді.

– А в домовину ікону, от, кладуть покійнику, ви не знаєте, чому?

Г.Л.: Шоб Бог сюди наче.

– А в армію провожали хлопців, то благословляли їх іконами? Чи, мо, в дорогу давали? Було в вас таке в селі?

Г.Л.: Не помню. Я нікого не провожала, нікуди не ходила, не гуляла. Не могу сказать.

– А чи не було у вашій хаті, наприклад, такої ікони, яку б мама звала заступницею? Шоб це була одна ікона, якій особливо вірили. 

Г.Л.: Вірили їм усім. Матінка Божа з младєнцем і Ісус Христос. Це в них вінчальні були.

– А не чули ви такого від старих людей, шо наче б то духи померлих живуть за іконами, за іконостасом? Не чули?

Г.Л.: Нє, не чула.

– Кажіть, не здвигуйте плечима, а кажіть, бо тут не видно.

Г.Л.: Не чула такого, не чула, моя дорогесенька. Такого не чула. Може й хто казав, може там і.

– А що робили з старими іконами? Коли вона стара. От у вас були ікони багато, постаріли вони.

Г.Л.: На дошці.

– На дошці, ви кажете, були мальовані, так.

Г.Л.: Так, дерев’яні щитайте. Без стікла ото. То під стеклом красіві були такі. А то без стекла. Ну шо, я покидала так у хаті.

– А взагалі от не пам’ятаєте, якшо міняли ікони, нові там вішали, шо робили з старими?

Г.Л.: Не могу сказать. Ми не викидали, не міняли. А де, раньше може де дівали, не знаю. Чи їх палили, чи шо. Не знаю, не могу сказать.

– А під час посту ікони не закривали?

Г.Л.: Ні!

– А лаяться можна було при іконах? Як було у вас?

Г.Л.: А як же ж, не положено лаяться. Ругаться не положено.

– А шо казали? Шо накаже Бог?

Г.Л.: Бог накаже, гріх. Було ми й маленькими, так еге! Дідусь: “Ану, дівчатка! вставайте, умивайтесь і помоліться”. Ще були ми дівчатками. Повстаєм, помолимося, дідусь тоді дають їсти. А так не дадуть, як не помолишся.

– А ви не пам’ятаєте в селі хресних ходів?

Г.Л.: Як-як?

– Хресні ходи. Шоб виходили з церкви, несли хоругви, то ж Хресний хід. Так у вас бували такі?

Г.Л.: Ну, аякже!

– А коли це бувало?

Г.Л.: Церква шоб була без хоругви?

– Ну, на вулицю їх виносили? В поле носили?

Г.Л.: Виносили, й до криниці носили. І в поле носили. В нас криниця є, до криниці носили.

– А шо, це священна якась криниця?

Г.Л.: Да, аж у полі криниця, де із неділі, П’ятниця Десятниця. І оце на цю криницю, оці бабки півчі ідуть, вичищають криницю, несуть туди ікони, хрест ставляють. І там цілий день правлять. Усі ідуть, і кожна бере ж там їжу туди, там тоді обідають сідають коло криниці.

– А що, та вода вважається священною? Чи чому це так? Вона допомагає від хвороб?

Г.Л.: Може ж і помагає від хвороб.

– Ну, брали люди воду ту?

Г.Л.: Брали! Аякже! От диво було, пока живі були бабки, шо співали. Так кождий год празнували.

– А влада не забороняла цього робити? Ні предсєдатєль сєльсовєта нічого не казав?

Г.Л.: Не забороняла.

– А на церкву гроші збирали? Дозволялося збирати? Ще тоді, як була церква в вас.

Г.Л.: Як вам сказать, собірали? Оце так, було, розказують, чи я сама ще замічу, у пост, чи коли це? Перед Рождеством, чи послі Рождества, – шо батюшка їздить по хатах. То там уже шото хто дає.

– Збирали щось на церкву?

Г.Л.: Да, шото збирали.

– Чи то вже самими батюшками?

Г.Л.: Не знаю, куди воно.

– Ну дозволялося, да?

Г.Л.: Да, да! Такий же був обряд. А це вже ж у войну, тоді вже ніхто оце – при Німеччині правилося, цього вже не було так. Не було.