Манжуренко Олександра Єлисеївна, 1914 р. н.

–  А річки тут нема?

О. Є.: Річка була, річка хароша тут була. Була річка. А тоді так вона запустилась, запустилась і загинула.

–  А братів, сестер у вас багато було?

О. Є.: Ой! нас було 16 душ! А ви думаєте, скільки було? так, як січас, одно та і все.

–  Так, як у мене. І молишся на нього, боїшся, щоб не дай Бог не дихнуло.

О. Є.: В вас одно?

–  Одно. 

 О. Є.: Ну, ото бачте шо. А в нас 16 душ.

 О! кошмар! А це ж треба, щоб багато землі було у батька? скільки в нього було землі?

О. Є.: А батько було, ми бідно жили. Ми бідно жили. І ми були у наймах. Батько з матір’ю ходили і до сусід, і робили все чисто. Ну, хліба було багацько.

–  А своя земля? скільки було, щоб хліба, ви ж свій хліб на своїй землі ж сіяли? самі ж обробляли, да? Чи тільки по наймах ходили? свої ж землі були?

О. Є.: Я вам і не скажу, от я і не скажу, чи були. Тіко я знаю, шо з половини засівали, тамечко в нас були такі люди, і ото нам хліба привозили. Зерна привозили. Ото таке.

–  А свої там коняка була? чи якийсь реманент був такий?

О. Є.: Коні були. Корови були. У нас свині.

–  А скільки коней і коров, не пам’ятаєте? 

О. Є.: Одна коняка була.

–  І корова одна?

О. Є.: Еге, і одна корова була.

–  А свиней там уже, птахів, це багато?

О. Є.: А то і курей було стільки. І ото ж мама все. Ну, бідно ми жили.

–  Багато ж дітей.

О. Є.: Багацько дітей було. Ну всі таки і померли вже парубками, дівками.

–  А чого? хворіли?

О. Є.: Воно таке саме тоді було шкарлатін якийсь убрався. І то по 5 душ зразу вимирало.

–  То ви одна залишились?

О. Є.: Так, я одна. Оце брати, недавно один брат умер. А другого в Максимівці убили брата. І невістка вмерла.

–  Це чого вбили?

О. Є.: Ну, він сторожував де там, на складу. На складу.

–  Ну, це вже він таким, літньою людиною, да, не молодим помер?

О. Є.: Ні! ні! ні! це ні! А ті молодими померли. І Орина, й Митрофан, і Федотій, Настя. Там їх було багацько. Багацько було їх.

– Ну, а діти ж оце велике господарство, вони з якого віку до роботи їх привчали? 

О. Є.: Я і не скажу. Я робила із дєтства з малого. І в колхозі. І грузчиком була.

– А з дитинства? а з дитинства?

О. Є.: А получаю пенсії усього 180 тисяч. Шо за їх можна купить? Тоді шо робили за палочку ми.

–  Це я у вас іще спитаю. Коли малою були ось іще у сім’ї. Це у вас з 14-го року, в 24-му році вам 10 років було. Ще ж колхозів не було, да?

О. Є.: Не було. СОЗ було. СОЗи були! І брат було, брат трактористом один був. А тоді йому сказали, шо він робив у економії, а тоді сказали, шо не підеш ти у колгосп робити, у СОЗ.

–  Ну, СОЗи ж раніше ж колхозів були? да?

О. Є.: СОЗи раніше.

–  А в якому році вони почались? Це якесь соціалістичне об’єднання, да?

О. Є.: Шось воно тоді СОЗ розвалився, стали колхози.

–  А з якого року СОЗи почали? не пам’ятаєте? з 20-х?

О. Є.: Я і не пам’ятаю.

–  А скільки вам років приблизно було, коли СОЗи почались?

О. Є.: Та скільки тоді було? Я ще малою була. Ну, вже ходила на ланку. На ланку ходила.

–  А шо ви кажете, економія була. Шо це таке за економія?

О. Є.: Економія була так, як оце в Первухенка, оце таке у нас. Ви знаєте Первухенка? Може, не знаєте. Гути. І оце там економії було. Я ж ше мала була, і сестра в мене ж була, були сестри. І були на посадку ходили.

–  Так економія, це пан там жив?

О. Є.: Пан, пан! пан.

–  Це до пана ходили? Це був пан, потім СОЗи, а потім колхози?

О. Є.: Еге, еге, еге. Тоді в лісничестві робила я. Брала ж мене сестра там, у мене шо була сестра, і брала посадку садити. То я як наберу оту ж кандєйку.

–  А скільки вам годів було тоді? зовсім мала, да?

О. Є.: Мала! того шо не приймали мене, мене не приймали.

–  Годів 5, мабуть, да?

О. Є.: Та ні, більше! більше! більше було. Більше було. І ото на кирпичину стаю, як на ряд стають же, і я ж.

 – Це в економії ще?

О. Є.: У економії.

– А коли економія вже знищилась? в якому році? не пам’ятаєте? 

О. Є.: А тоді вже не пам’ятаю я.

– Ну, це ж коли панів вигнали? в 17-му році чи нє? чи все одно економія продовжувала буть, да?

 О. Є.: Ну, як совхоз був, СОЗ.

– Ну, а добре, а ось до того в селі як було? до совхозів чи до колхозів. Хто головний був? староста був в селі? чи хто був в селі? владою хто був?

О. Є.: У колхозі?

– Ні, ще до колхозів.

О. Є.: До колхоза. Опять же, тоді були. От счас мрут, і кажуть – де діти ті будуть? Коли мруть люди молоді, мужики молоді мруть. А тоді були там у нас Мусій Іванович там, і там Ілько, там багацько було таких.

– Но вони ким були? волостними? чи старшина був? чи як він називався? староста в селі? хто головним був в селі?

О. Є.: Ото в селі воно були тоді вже, уже я помню, шо уже тоді були предсєдатєлі. Оце вже воно.

– Колхози ви вже пам’ятаєте? а до цього? ще коли, коли малою були, не пам’ятаєте?

О. Є.: Ні!

– А як вони збиралися? сходка була? чи як вони? збори? чи як вирішували ці всі сільські питання? не пам’ятаєте?

О. Є.: Ні, не пам’ятаю! 

– Ну добре! а як ото колхози почались, то в якому, в 30-х роках вже?

О. Є.: Еге.

– Після СОЗів, да. Ну, а як у колхоз всі пішли дружно, да? чи як?

О. Є.: А тоді активісти ж були, і присилували всі в колхози шоб ходили.

– А люди не хотіли йти? чи хотіли?

О. Є.: А люди не хотіли йти. Не хотіли йти. Тут одна в нас сусідка була, сама заводила в колхоз. Як тіко харашо буде в колхозі, харашо! а сама не пішла. І так вона й умерла.

– Ну, а люди якщо не хотіли, от ваш батько пішов с удовольствієм в колхоз? чи нє?

О. Є.: А батько був, в мене батько грамотний був, батько у лісі. Якось робили у лісі, шо він був. І тоді од тифу вмер. Він в колхозі не був.

– А мати як? в колхоз пішла?

О. Є.: А мати пішла тоді, хліб пекла в колхозі.

– Тобто вона не на полі робила?

 О. Є.: Дома, дома. У людей робила, еге.

– Ну, а ви як бідні, у вас там щось забирали? в колхоз коли зганяли вас, так шось ви в колхоз несли своє? там коняку одвели чи корову?

О. Є.: Аякже! купили новий, за корову виміняли ходок новий, цей, шо їздити. І коняку виміняли. А тоді одвели у колхоз. Ото таке.

– Ну ви, як ваші, радісно ішли в колхоз? чи не хотіли йти? як воно?

О. Є.: Та куди ж люди, йшли! 

 Ну да. А були такі, що багаті.

О. Є.: І я в економії робила, а тоді сказали, шо ми нікого не приймем, єслі брат ваш не піде робити тракторістом, невеличкий ше був такий брат.

– Скільки років йому було?

О. Є.: Та, йому, мабуть, я й не…

– Не помните, да?

О. Є.: Їй-бо не помню. 

– А люди багаті, наприклад, були, багатії в селі, як вони, когось розкулачили? повисилали з села? були такі?

О. Є.: Із села не повисилали, а хати порозбирали.

– А, тобто їх залишили: живи де хочеш, а хату забрали, да?

О. Є.: А хату забрали. Тут построїли, тут були коло кооперації такі, як комори. Ой! багацько їх порозкуркулювали. Як куркулі були.

– А були насправді куркулі? чи й середні були, їх теж розкуркулили?

О. Є.: Та вони, які там вони куркулі були!

– Да, такі середні, да? просто хазяїн, та і все.

О. Є.: Еге ж.

– А такі, щоб дуже багатий був там, і молочарня там у нього, і молотарка.

О. Є.: Нє! такого не було! Не було! ні-ні-ні!  таких не було. Може, в яких селах і було, ну в нашім селі не було.

– Тобто, людей ні за що отих, що середні були, просто хазяїн був, і ото позабирали.

О. Є.: Да-да-да-да!

– Ну, в мене діда тоже.

О. Є.: Ходили по викачки хліба, ото все. Я знаю, шо в нас трохи.

– А це свої тут ходили хліб шукали оце, коли був голод? чи приїжджі? 

О. Є.: Свої! ось сусіда тут був, його засудили. Він був поліцаєм, і засудили.

– А до цього він ходив хліб шукав, да?

О. Є.: Ходив шукав, і в нас одчинили двері, вибили двері у хаті, стара хата була. Це мій колхоз поставив не  мені, а в мене сестра вже була, осталася не баче, з 9 год не бачила. І мати тоже стара була. І вони ото колхозом поставили, ше був Буцай Городянський предсєдатєлєм і каже – ми їм поставим хату невеличку.

– Так це вам уже потом колхоз, да? А це в якому році у вас колхоз появився?

О. Є.: Спитайте мене. Може, хто й знає.

– Голод був тут? голод був?

О. Є.: Уууу! та куди там, голод не був…

– Страшне, да?

О. Є.: Страшне було!

– Це в 32-му році?

О. Є.: Еге! а тоді вже, як уже вродив хліб, тоді тими жатками косили. Тоді вже міняли, і шо тільки! і буряки проривали де більше, як ото співали – де менше, у машину, а де більше у корзину. Ото рвали. Усе. Тоді вже сказав, у нас був: приходьте, уже хвате! Вже врожай, дали хліба, і тоді ми вже пішли жить.

– Ну, а голод коли був, тут багато людей померло, да?

О. Є.: Померло багацько.

– А чого голод був? то ж врожайні годи були, да? чи був неврожай? чого?  

О. Є.: Ну, хто й зна, шо воно в нас таке, шо і врожай був. І воно таке було – і дощі, й дощі, й дощі такі просто.

– Це 32-33-й, да, отам?

О. Є.: Еге, еге, 32-33-й.

– Ну да, так що бачите, і голод, і колхози, і тут все разом. Ну, в колхозі потом люди вже луче жили, да? А як вони робили? що давали за роботу в колхозі?

О. Є.: Робили – палички, за паличку робили. Нічо не давали.

– А як же ж годувались?

О. Є.: А годували, й на кухні були ото буряки сікли, сікли і з жуками там, Боже сохрани! От терли, хіба ж так.

– Так оце ви в колхозі працювали і одержували палички, а потом на палички щось давали? чи ні? це ж трудодні!

О. Є.: Нічого! нічого! нічого!

– А що ж ви одягали на себе? як же ж, з чого робили одяг?

О. Є.: Були в лахміттях ходили. В лахміттях. 

– І сорочки ото, що вишивані були, все пішло, да? і спідниці?

О. Є.: Еге, еге.

 –А у вас тут спідниці були чи плахти?

О. Є.: Та спідниці.

– Плахт не було, да?

О. Є.: Плаття. У нас тоді полотняні плаття були.

– А сорочки такі, шо вишивані рукава, були тоді, нє?

О. Є.: Я не знаю.

– У вас такого не було?

О. Є.: В нас не вишивав ніхто.

– А якщо треба було, наприклад, взуття купити, це, мабуть, чи їздили в город, щось там міняли? чи далеко було?

О. Є.: А тоді було оце ж я поїхала та за п’ятьорку купила.

– Ну, це вже пізніше. А в 30-ті годи?

О. Є.: А тоді вже, а тоді нікуди не їздили. Ото хто не хотів робити, той помер. А хто хотів, я і в школі сніданки варила дітям, аж трьом групам варила ото. А коло мене брати були конюхами там, у школі були коні такі. Так вони коло мене були, ото самі квасолю варили, квасолю.

– Ну виживав хто як міг, да?

О. Є.: Еге, еге!

– Ну, це до війни як воно там, хоч трошки получчало до війни чи нє? оце, коли колхози.

О. Є.: А тоді вже, як воєнні стали в нас, тоді вже ми лучче стали жити. 

– А воєнні, що ви маєте на увазі? війна почалась? чи як?

 О. Є.: Ну, вони німців як вигнали, тоді аж легше.

– До війни луче не жилось? да?

О. Є.: Ні! ні!

– Тобто колхози в 30-ті годи нічого такого?

О. Є.: Ходили міняти. Я попромінювала багацько. В мене були й туфлі, і пальто таке, і наволочки, й хустки, і все попромінювали. Далеко їздили у ті села тамечки, та разні.

– Це коли? до війни ще?

О. Є.: Це ще, як німці були. До війни, до війни.

– А! до німців іще?

О. Є.: До німців, еге! А тоді вже наші вступили, німців вигнали! Ми стали лучче жити.

 – А що, наприклад, ви в колхозі щось, ну все ж повіддавали туди. Палички оці вам виписували, а потім, а може хтось там щось крав в колхозі? чи красти не можна було?

О. Є.: Ніхто нічого тоді таке считали, шо на кухні варили. Я ж вам кажу, шо хто не хотів робити, той помер. Молоді хлопці померли, моїх годів.

– Ну, їсти ж хочеться!

О. Є.: А їсти ж хочеться, а не ходили на роботу. А ми ходили.

– Оце при колхозах, да? в 30-х годах, ще до війни?

О. Є.: Еге, до війни.  Оце я вам таке розказала.

– Мені цікаво, мені багато треба ще розказати. А в місто не їздили? нічого не міняли на своє? Ну, продавали харч, наприклад? чи самим харча не вистачало?

О. Є.: Нє! нє!

– Щоб купити взуття там, нічого такого?

О. Є.: Нічого! нічого! нічого!

– Ні ярмарку?

О. Є.: Нє, нє! не було нічого!

– Тобто з Кручика ніхто не їздив, да?

 О. Є.: Може, хто їздив, но я не знаю це. Може, хто їздив. А ми не їздили. 

– Добре. А ось, може, ви пам’ятаєте, тут ходили такі старці у вас по селу?

О. Є.: Старців було багацько. А счас немає і старців. 

– А старці коли були? до війни були, чи після війни теж?

О. Є.: До війни, до войни.

– Ще ви малою були, да?

О. Є.: Еге, ше малою.

– А що вони співали, старці? псалми співали, да, мабуть? і грали на чомусь?

О. Є.: І грали, і такі, і коньми їздили. І цигани були.

– А молитви?

О. Є.: Нє, молитви вони не читали. Може, вони й читали.

– А як вони просто просили ходили?

О. Є.: А просили ходили. Хто шо дасть. Хто картошок там дасть, уже вродили. Хто картошок, хто яїчок дасть. Хто тамки молочка дасть. Ото так.

– Ну, люди їх не відштовхували від себе? як до них ставились? харашо? Не казали, що ото попрошайки там? такого не було?

О. Є.: Ні, ні!

– Харашо ставились, да?

О. Є.: Еге. 

– А старчихи жінки були серед них? чи тільки чоловіки?

О. Є.: Були і жінки, й чоловіки.

– А ось такі музиканти, що грали там на бандурах, такі ходили? були такі?

О. Є.: Були такі, і коньми їздили.

 – А не пам’ятаєте, як їх звали?

О. Є.: Не пам’ятаю, а тільки торби. І все, муки давали люди, і все. Це вже як врожай був.

– Це вже після голоду?

О. Є.: Еге, після голоду.

– Ну, а вони сліпі були?

О. Є.: Та ні, і такі сліпі є, і зрячі були.

– А на чому вони, на бандурі чи на лірі грали?

О. Є.: На бандурах, ото крутили ото.

– Так це ліра. Це, що крутили, це ліра.

О. Є.: Ну, ото крутили.

– І співали, да? А якихось пісень не пам’ятаєте?

О. Є.: Я не знаю.

– Які слова? про які події? не пам’ятаєте? нічого не пам’ятаєте?

О. Є.: Не пам’ятаю.

– А на бандурах, знаєте, така бандура з струнами, щипають її і грають. Такі ходили, чи нє? Кучугура?  Кучеренко? Гончаренко? Не знаєте таких?

О. Є.: Та воно хто й зна, може хтось знає, ну я не знаю.

– Не помните?

О. Є.: Не помню. 

– А після війни вже вони не ходили? вже не було їх після війни другої?

О. Є.: А після війни де й ті старці подівалися.

– Не знаєте, де вони подівались?

О. Є.: А хто й зна, де.

– А в вас в селі таких не було, може, якийсь сліпий дід?

О. Є.: Не було. Це померли такі в голодовку, це в голодовку померли. Дощі були, отакий сон, сон такий був.

– Трава така була?

О. Є.: Сон, сємєчки. Сємєчки. І ото ми звемо сон. У нас отут одна була, так як же інтересно на ті сємєчки каже. Забула як.

– Ну да, а ви кажете, що ці бандуристи, вони повимирали в голод?

О. Є.: Еге. Нє, може, може, де вони виїхали, може, куди.

– Раптом зникли, да? вони місцеві були чи звідкись приходили?

О. Є.: Вони відкілясь приходили.

– А такого не було, що дід у вас сліпий десь вірьовки сукав, а потім ходив десь, ви не знаєте, грав на бандурі? такого не було?

О. Є.: Ні, ні, ні. Кінчалися отак були, шо дивишся, оце йдеш на наряд, дивишся – лежать під забором.

– Це в якому годі було?

О. Є.: Це у 33-му.

– Голод, да? так це саме страці були?

О. Є.: Еге, еге.

– А якщо старці грали, де вони грали? в якому місці? чи на площі якійсь?

О. Є.: Нє! вони ходили по людях, по дворах.

– По селу йдуть там, грають. Це вони, він собі крутив оце і співав?

О. Є.: По селу, по селу.

– Ну, а похоже на те, шо ви зараз співаєте, коли помирає людина? на похоронах.

О. Є.: Ми на похоронах співаємо і псальми співаємо отакі ото. І таких співаємо.

– А церква у вас є в селі?  

 О. Є.: Немає.

– А була?

О. Є.: У нас церква була хароша.

– Це коли?

О. Є.: Це розібрали, всі вже померли, коли розбирали, і собі картузи понашивали, штани понашивали із ризів, з ризів.

– А коли ж це вони зробили? порозбирали церкву.

О. Є.: Та уже вони це до войни.

– В 30 якомусь году? чи в 20 якомусь году? Ну, ви памятаєте церкву? скільки вам років було?

О. Є.: А я ж тоді ходила у церкву, ходила. 

– А де вона стояла?

О. Є.: А вона стояла оце, де школа.

– Да-да-да! знаю! школу збудували, да?

О. Є.: Еге ж.

– А що ж її просто розібрали, і що?

О. Є.: Розібрали, і хрест ізняли. І поліз один, він вмер. Поліз хрест зняв і оддали у Київ у музей. А нам дали хрест такий, як звонить, тільки еееее! день! день! просто. А то такий був хрест.

– І дзвін був, да, там?

О. Є.: Еге.

– А кам’яна церква була? хароша?

О. Є.: Хароша була, руби, рублена була. А тоді отам, де поховано, були камні от.

– Так це ще церква була при поміщику? Тут же ж Каразіни були?

О. Є.: Еге, еге!

– Каразіни були. А де ж маєток їх стояв? теж розібрали маєток, да?

О. Є.: Розібрали. Порозбирали все. Тут кирпич. Люди ходили й кирпич ото брали все, і оте.

– Ну, а де хазяїн маєтку? Каразін, він же засновник університету Харківського був. Це ж його рід тут був. Сім’я його.

О. Є.: Бог його святий знає!

– Куди вони подівалися, невідомо?

О. Є.: Я не знаю. Не знаю.

– Ну, порозбирали все? що нічого, ні маєтку нема, ні церкви нема.

О. Є.: Еге, еге. 

– Знищили церкву. А хто співав на похоронах? Ось люди, що там співали на клірасі, да? пєвчі на похоронах співали, чи ні?

 О. Є.: Ні-ні-ні! Це вже, знаєте, завклубша. Ви знаєте завклубшу? Тимофіївна.

– А, Тарасенко?

О. Є.: Тарасенко. Оце ми ходимо та Тимофіївна, я і там ще дві, нас четверо.

– А Тимофіївна якого року народження, не знаєте?

О. Є.: Чи 26-го, чи шо.

– Вона молодша вас?

О. Є.: Вона молодша, аякже, молода.

– Ну, так а якщо церкву знищили, де співали люди, що там в церкві співали?

О. Є.: А співали, ті померли, ті, шо співали. Ті померли.

– Ну да. А співали на похоронах чи на весіллях?

О. Є.: Нє-нє-нє! нє! у церкві. Як ото церква або Великдень, або шо, тоді ото співали вони. 

– Ну, а ось ходили по похоронах там або де співали, забороняли їм там ось активісти ці, партійні люди, не забороняли нічого?

О. Є.: Та, ходили оце вже, оце стали ходить тільки. Уже, як Тарасенко оце Тимофіївна, вона була, уже вона бросила клуб коли вже, тоді вже ми походили.

– А звідки ж вона знає псалми? вона в кого навчилася?

О. Є.: А вона навчилася, ми ж їздили і в Кочаток у клуб.

– А раніше іще хто в неї там, мати там, ніхто пєвчих не було?

О. Є.: Батько був дяком.

– О! то в неї низький голос такий, вона ж співає низьким голосом.

О. Є.: Вона харашо співає. Ви в неї не були?

– Та ще не були. Це ж до вас зразу приїхали. А оце ви не знаєте, таке було раніше на весіллях, голосіння про Христа?

О. Є.: Не знаю я.

– Такої не знаєте?

О. Є.: Не знаю, нє. Нікого не знаю.

– Ну, а весілля ви пам’ятаєте? старі весілля, коли ще малою були.

О. Є.: А де я тоді співала?

– Не пам’ятаєте ті весілля? до голоду які були?

О. Є.: Нє, ми, як прийдеш ото з жнив, і на жнива ж ходила я вже, хоч і малою.

– Це в СОЗи іще?

О. Є.: Еге! а тоді одбирали там, ось тут був у нас пісок, і то збирали босяком! 

– Ну, а весілля ж відбувалося де? в домі ж там, де наречені були? там же ж грали весілля? Клуб же, коли клуб з’явився у вас, до речі?

О. Є.: Спитайте мене!

– До війни ще був?

О. Є.: Аякже! аякже!

– До війни. А ця хата, що там клуб, це спеціально збудували його?

О. Є.: А це збудували, збудували.

– Не було колись?

 О. Є.: Ні-ні-ні!

– Така стара цегла, темна.

 О. Є.: Нє! нє! нє! нє!

– Стара така цегла.

О. Є.: Може б, вам Тимофіївна розказала, хто шо. А я нє.

– Ну, до Тимофіївни, там є у нас дівчина, вона дуже цікавиться цими всіма речами. Клубною роботою. Вона збирається приїхати. Так що ви, якщо її побачите, скажете, що до неї може просто так побалакать, як ми з вами.

О. Є.: Так це да.

– Посох на весілля, придане чи як воно? посах. Чи в вас такого слова не було? не знаєте?

О. Є.: Такого не було.

– А жінка завжди приймала прізвище чоловіка після заміжжя? завжди брала прізвище, не знаєте?

О. Є.: Та, бувало. Счас кіна такі показують, тілівізор, хай Бог милує!

– Та нє, це телевізор. Я імєю в виду,  що у вас колись там таке було, щоб не брали прізвище чоловіка? чи не було такого?

О. Є.: Може, й було, ну я не знаю. Не знаю. Ну, я ж кажу, шо Тимофіївна, та б розказала все чисто, а я, я не понімаю.

– А розлучення були тоді? розходились в сільських родинах?

О. Є.: О Боже! тоді боялися, так кажуть, усього, боялися, шо це стидно та шо. А тоді, Боже сохрани! не розводились.

– Ну, а були випадки, коли чоловік або жінка мали право одружуватись вдруге? чи такого не було?

О. Є.: Такого не було. Такого не було.

– А як ставились до позашлюбних дітей на селі? не знаєте?

 О. Є.: Не знаю. Я такого не буду і казати, бо я не знаю.

– А де ховали батьків, померлих родичів? на цвинтарі?

 О. Є.: На кладовищі.

– Тільки на кладовищі, да?

О. Є.: На кладовищі. 

– Такого не було, щоб там?

О. Є.: Не було. Оце так як вішальника, так вішальника на кладбищі не ховають. А десь або дома, або.

– Край дороги.

О. Є.: А тепер уже, еге.

– Аби поховати, да? Не відспівували їх, да?

О. Є.: Ні!

– Ну, а якщо батько помирав, хто, кому доставалось господарство після смерті батька? як ділилось майно, не знаєте?

О. Є.: Та хто й зна! Хто остався, на того переписують. Завіщаніє дають.

– А ходили парубки та дівчата на сезонні роботи у вас? на сезонні роботи, може, там десь в цукроварню?

О. Є.: На заводи ходять і січас.

– А тоді, раніше?

О. Є.: А тоді раніше, я не знаю.

– Не пам’ятаєте?

О. Є.: Нє!

– Цукроварні ж тут були? у вас же район такий буряковий.

О. Є.: У нас же ж Гути.

– Ага! там цукроварня, да?

О. Є.: Гути, еге.

– Ну, ходили у вас?

 О. Є.: Ходили, ходили. 

– А коли це було, не знаєте?

О. Є.: Не знаю.  

– А хто в вас з родичів, був хтось, в громадянській війні брав участь чи в революції? нікого такого, щоб повернулися з того часу, не було? не пам’ятаєте?

О. Є.: В мене брат був політруком в войну.

– Це що в другій віні. А там, в першу?

О. Є.: Еге, коли Фінляндія, і я була в брата год цілий, там була. А тоді Фінляндія заходилась воювати у Фінляндії, і нас відправили, кажен командир одправив жінку свою додому.

– А ви в нього в гостях, як сестра? 

О. Є.: А я у гостях. Ну, він мене брав. Моя мати ше жила. Каже, шо, може, хоч чоботи справлять. Тоді ж таке воно було, нічого. А він каже, приїжджав ото після тої войни. Як уже нас одправили додому, він приїжджав.

– Так він потім і залишився партійним працівником далі, да? чи він загинув?

О. Є.: Він загинув. Загинув. Ото приїхав, в самій спідній рубашці приїхав, каже: ну, я поїхав уже! А нас отправляли воєнні.

– Так він у Фінську війну загинув, да?

О. Є.: Еге, еге! 

– А хто іще? старший у вас брат був, ніхто там в Першу світову війну чи в громадянську війну чи в революцію ніхто там не воював? не знаєте?

О. Є.: Брат у мене один воював, другий воював.

– Ще в революцію?

О. Є.: В революцію, еге.

– А вони коли приїжджали, якихось пісень революційних співали? не пам’ятаєте?

О. Є.: Ні, не пам’ятаю. Я не пам’ятаю.

– А в голови колгоспу у вас нікого не було?

О. Є.: Нє, не було.

– А хтось у місто поїхав працювати чи всі тут в районі Богодухівському?

О. Є.: Тут в Богодухівськім. Ті уже померли, нема їх нікого.

– Ну, вони все одно десь тут по району, в місто ніхто не поїхав?

О. Є.: Ні! ні.

– А так мода була, багато людей з села поїхало в місто? чи нєт? чи тоді з колгоспу не дуже вирвешся? 

О. Є.: Колгосп тоді, були в колгоспі, робили. Не їхали нікуда.

– А так же ж паспортів не було у вас?

О. Є.: Не було.

– Це коли з’явився паспорт?

О. Є.: Паспорт ось коли.

– В 50-му році?

О. Є.: Еге.

– Недавно. А від кого ви співаєте добре? від кого перейняли спів? від мами чи бабусі? хто у вас співав?

О. Є.: А в нас співали й мама, і сестри співали. І брати співали.

– А ви співали як, родиною збиралися? чи з вуличними співали?

О. Є.: Та ні. А тоді дівчата ходили. Дівчата були.

– Так переймали спів вдома, як збиралися свої, да? чи слухали десь?

О. Є.: Та куди там вони збиралися! до чого збиратися?

– Свята ж були там, Різдво було і Великдень був.

О. Є.: Нє! у нас не збиралося. На вулицю ходили ми.

– Тобто не серед рідних в основному, а на вуличному гулянні, да?

О. Є.: Еге. 

– А коли гуляли на вулицях більше, до колгоспів? чи після колгоспів?

О. Є.: До колхозів. І в колхозах були і гуляли.

– А як ви збирались? Називається як ото – на брьовнах ото збираються? 

О. Є.: Еге! У нас був оту горб, де молочарка вистроєна, і отут збиралися. Босяком. Тут одна була моя подруга, як тільки шо, та все! треба і ноги мити! А ми ото в грязному всьому ідемо співаємо.

– У вас так гарно співають! ви між собою в селі чи ходили десь, до якогось села переймали оттуда спів?

О. Є.: Нє! нє! і хлопці всі ходили до нас.

– Оце ж співали, да? 

О. Є.: Співали. А я осталася, було хлопців багацько, ну такого поганого нічого не робила. Поганого нічого не робила. І осталась, і осталась, і осталась. Того шо бідна була, без сорочки ходила.

– Ну да, тільки того не вийшли заміж, що бідні були, да?

О. Є.: Еге, бідна. Каже: шо її брати? нашо вона нужна? А тоді мої хлопці – того вбили, побили багацько, то повмирали. То других позабирали у жони.  А ми оце таке. 

– Ну да. А ось тут у вас які сусідні села? Це ж Павлівка, це ви як одне село, да?

О. Є.: Павлівка, Миролюбівка. 

– А вони співають так же, як і ви? чи по-іншому якось співають.

О. Є.: Та вони так, як і ми, співають.

– Ті ж самі пісні?

О. Є.: Еге. Ті ж самі пісні. Кручани найдужче горлатіші (сміється). Того шо ми скільки їздили і в Київ, я була ж уже двічі.

– Так це зараз. А я маю на увазі, коли молоді зовсім були.

О. Є.: А коли молоді були, вони так не співають.

– Тобто ви по-іншому. А чим відрізнявся спів? слова інші були чи виводили по-іншому?

О. Є.: Голоса, голоса були.

– Ага, просто в вас сильні голоса, да? як ви подавали звук, манера виконання. Бо ви якось красиво так, кругло співаєте, як прямо в церкві.

О. Є.: Ми співаєм, ми і в церкві були, і скрізь, і, як ви кажете, Кочаток, ото були там. Казали, шо харашо співають. І тих, рождествяних співали ми. І про Дєву Марію разних співали. Та багацько співали.

– А не пригадаєте, які псалми співали, про що, назвіть хоч перві слова там. Хоть наспівайте, як воно звучить. Це на голоси треба співати, разом з кимось. Ну, ви ж якийсь голос виводите. А як вони, які слова? про що саме?

О. Є.: Співаєм ми такі все. Ну, я кажу, якби це Тимофіївну, вона б розказала. Я первого беру, беру первого на похоронах. Первого голоса беру. 

– А начніть що-небудь.

О. Є.: А так нє, не запомню.

– А так не хочете? Та, може, хоч трошки, хоч назву, які перві слова. Перві слова які?

О. Є.: Та які. Такі божественні, ге?

– На похоронах що ви співаєте? які псалми?

О. Є.: На похоронах ми співаємо і псальми.

– Ну, які псальми? про що?

О. Є.: А псальми.

– Чи були у вас в селі веснянки? весняні гуляння. Веснянок співали? Ото веснянку одну. А які іще? “Ой вербо, вербице, пора тобі, вербице,  розвиця”, такої не було?

О. Є.: Ой, такої веснянки співали ми, і вже позабувала. Вже їх позабувала.

– Ну, були отакі? (співає) “Ой вербо, вербо, вербице, пора тобі, вербице, розвиця”.

О. Є.: Тої не знаю. 

– Не знаєте. А отаку веснянку, (співає) “Та й скочив козел в огород, в огород”.

О. Є.: І такої не співали ми.

– “Поїв козел чеснок”… Не було такого?

О. Є.: Нє.

– А яку веснянку? ото ви жартівливу співали “Як вийду я на вулицю”. Така була, да?

О. Є.: Я вже, їй-Богу, просто позабувала все.

– А ви веснянок співали до голодовки, да?

О. Є.: Еге.

– А потім, а чого після голодовки не співали?

 О. Є.: Та нє, то так вони, то розбіглися хто куди.

– І весілля вже, мабуть, після голодовки не таке було, да?

О. Є.: Еге.

– А чим воно відрізнялось?

О. Є.: Я ж вам кажу, шо.

– А такі пісні були там “Сірєнь голубая”? (співає) “А у мєня под окном розквітала сірєнь”. Або “Зломлю я вєтку із винограду”. Такі були пісні, нє?

О. Є.: Та було їх багацько, було пісень. А я ж вам кажу, якби так хто начав.

– Ну ви пам’ятаєте, що такі були, да?

О. Є.: Такі були. 

– Сірєнь голубая” – ця була пісня, да?

О. Є.: Еге.

– Харашо. А колядували. Ось ви як малою ходили колядувати?

О. Є.: Ходили.

– І ніхто вам не забороняв?

О. Є.: Ніхто нічого.

– Ось в 20-ті роки, в 30-ті, як церкву почали нищити, не казали, що це християнське, це треба, забобони, треба від них? Нічого не було? не ганяли?

О. Є.: Не казали нічого. Співали колядок тих, співали “Ой рано-рано півень заспівав”.

– А християнських не забороняли вам, нє?

О. Є.: Ні! ні, ніхто нам нічого.

– Не казали. А в школі як ви вчилися, не казали, що це не треба, оце вже пережитки?

О. Є.: Нічого, нічого не казали.

– А ось ви кажете, що у вас  парубки співали. Ви разом з парубками? чи вони окремо?

О. Є.: Нє! вони ходили на вулицю. Хто співав, а хто веде туди. А я вобше, як казали, шо я не люблю, як ото співає воно, не туди тяне.

– Ну да, то ви їм не давали співати?

О. Є.: Еге, ото ж.

– А хлопці погано співали?

О. Є.: Еге, хлопці погано співали.

– Ну, а козацьких, чумацьких пісень співали?

О. Є.: Позабувалася. Я позабувалася.

– Ну, були вони, да? 

О. Є.: Еге.

– Ну, а що співали з більшою охотою? про кохання?

О. Є.: От я цього не знаю.

– Ну, а частушки були?

О. Є.: Частушки? Та і були, і не були. Це відколи, коли вони співалися.

– Недавно, да, частушки? чи вони давні пісні?

О. Є.: Та вони і счас же молодьож співає.

– Та ні, що счас, то я знаю. Мені треба, що ви співали в свій час колись.

О. Є.: А воно вже позабувалося.

– Ну, були вони, частушки, да?

О. Є.: Оце до Тимофіївни, вона розкаже все.

– Та Тимофіївна сама собою. А частушки як, під гармошку чи без супроводу?

О. Є.: Під гармошку співали.

– А в основному ви співали старі пісні без гармошки?

О. Є.: Еге, ми так ото десь зберемося. 

– Добре. А на якій мові в селі розмовляли? на українській? чи росіяни тут теж були? в старі часи. Зараз то, може, хтось там і балакає російською мовою, а в основному?

О. Є.: У нас по-хохляцькі співали.

– І розмовляли теж, да?

О. Є.: Еге, еге.

– А ось, наприклад, у вас тут була, кажете, церква. Були богомази? ті, що ікони малювали. Не було богомазів?

О. Є.: Не було.

– А скільки образів було? ікон у хаті.

О. Є.: У кого?

– Ну, взагалі у людей. Ось у вас скільки було у мами?

О. Є.: У мене, у мене і тут ікона єсть.

– Ну, а скільки, мама ж коли була, то, мабуть, ікон багато було? 

О. Є.: Багацько було. І у хаті, в мене у хатині є ікона, і у хаті у тій.

– А які святі були саме на іконах найбільше? ви молилися на які ікони?

О. Є.: Ну, мужики, мужики такі були всі.

– Хто там був? Микола Угодник був, да?

О. Є.: Еге ж, еге.

– Спаситель був, да?

О. Є.: Оце ж, оце ж усе.

– Хто тут у вас? яка ікона? 

О. Є.: Оце ікона.

– Ну, це архангел якийсь. Це,я бачу, архангел у вас, да, якийсь? Ну, це архангел мабуть, да? Бо з крилами на іконі.

О. Є.: Еге. Оце такі ікони були.

– А Матір Божа була? ікона Матір Божа?

О. Є.: Була, та порозбивали, порозбивали.

– А хто розбивав?

О. Є.: Та ото так воно ж віку вижило, мажеш – вон.

– Упало і розбилось?

О. Є.: Еге.

– А старі ікони куди дівали? як їх? викидали чи спалювали?

О. Є.: А куди воно!

– Ви як сміття їх викидали, чи якось ховали, чи в землю заривали?

О. Є.: Хто там його!

– Такого не було, еге?

О. Є.: Хто там його ховав! 

– А якщо, наприклад, за іконами ставили там останній сніп, дідух оцей після жнив? до Різдва. Такого не пам’ятаєте?

О. Є.: Нічого.

– А як Різдво відбувалося, не пам’ятаєте?

О. Є.: Та, пекли усе. Варили, еге.

– І ходили колядували? з зіркою ходили?

О. Є.: Еге.

– І з козою, да?

О. Є.: Нє! сами ходили колядувати.

– А в козу не одягалися?

О. Є.: Ні! ні! ні! Може, молодьож. Це вже, як молодьож, то й ходила. Ми вже оце не ходили. 

– Ну, а так ви ж малою були в 20-х годах, не ходили?

О. Є.: Та ходили там. Собака як одірветься там (сміється).

– Покусав, да?

О. Є.: Еге. Та ні, не покусав, а побіг.

– А чому чіпляли рушники на ікони? чи завішували їх. Для чого це?

О. Є.: Тепер моди немає рушники вішати.

– А раньше було, да?

О. Є.: А раньше вішали.

– А чому? Пояснювали це, чому треба було повішати?

О. Є.: Та повісив, та і все. Шо там.

– Ну добре, а до якої ікони найбільше? була така любима ікона, до якої молилися весь час ось? там же кілька в вас було. Найбільше до якої?

О. Є.: Я молюся, ось у мене.

– Ікона, що мама вам передала, стара ще ікона?

О. Є.: Еге.

– А яка заступниця була? такого не було?

О. Є.: Не було. Може, й була, ну я не знаю, відколи воно було.

– А священик куди дівся після того, як церкву зруйнували? Тут же служив священик?

О. Є.: А той умер. А тепер у нас молоді.

– А тепер церкви немає у Кручику?

О. Є.: А тепер у Кручику нема, в Богодухові церква. В Валівці. У Гутах є.

– Це відновили?

О. Є.: У Гутах є хата така.