Любчанківська Параска Іванівна, 1902 р. н.

П.І.: Да, да.

⎯ А чи ви пам’ятаєте як була фамілія вашої мами?

П.І.: Моєї мами?

⎯ Дівоча, да.

П.І.: Моя мама — Бухта.

⎯ Бухта?

П.І.: Вона з Калитинки.

⎯ Ага. А бабки? Чи помните ви чи нє?

П.І.: Нє, нє.

⎯ Не помните?

П.І.: Бабки не помню.

⎯ Ви бабки вообще не помните своєї?

П.І.: Не помню, нє.

⎯ А тоді, як ви дівували, як дівчата віддавалися, чи вони мали брати фамілію чоловіка?

П.І.: Брали, брали.

⎯ Обов’язково це?

П.І.: Обов’язково, да.

⎯ А чи було таке, шо якась дівка не захотіла?

П.І.: Ну, то розвелись.

⎯ Нє, фамілію, тільки фамілію чоловіка.

П.І.: А, фамілію. Я знаю, що таке було, шо є.

⎯ Треба було обов’язково фамілію чоловіка, так?

П.І.: Ну да, треба було.

⎯ Бабко Параско, а де ви жили?

П.І.: А там, знаєш де.

⎯ Як куток називався?

П.І.: Коло моста сама перша хата, он до.

⎯ Ага. А як називався цей куток по-вуличному, в селі?

П.І.: Ой, я знаю як називався? Коло дороги було та й всьо.

⎯ Перша хата коло дороги?

П.І.: Коло дороги, коло моста. Та ти повинна знати, шо не знаєш?

⎯ Я знаю. Бабко Параско, а як називалися в селі кутки? Як село ділилося, на які?

П.І.: А я знаю як? Тут нема таких, щоб називалися. Туто, то за річкою, а то, то був, я знаю які то були кутки?. А це за річку, то я знаю, шо це казали, шо за річкою. А так більше всьо. Не знаю. Як вони називались, ті кутки…

⎯ Так шо, ви не знали, да?

П.І.: Да, я…

⎯ А ваша сім’я, всі жили в одній хаті?

П.І.: Да, в одній хаті.

⎯ А як уже дівчата повиходили замуж, то куди пішли? До чолові́ків?

П.І.: До чолові́ків пішли. Я жила (…), прийшла сюда во, а Марія була вже в Калитинці, а Харчина була за тим Іваном Любчанчанківським. (…) а я сама старша лишилася, мучуся, жию. Нащо воно, то життя?

⎯ Ну, чого? Бабко, так не можна казати.

П.І.: Не можна, но так приходиться.

⎯ Не можна грішити на життя, не можна грішити. Бабко, не плачте. Трохи вас розраджу, трохи повспоминаєм, як ви були дівкою. Не плачте.

П.І.: Я була дівкою, це так було… Діво́чила, я довго не діво́чила, мені не дали діво́чити довго. Мене багацько сватали.

⎯ Було таке тоді, да?

П.І.: Було.

⎯ Шо, багато хлопців? Ви були дуже гарною?

П.І.: Я знаю яка я була? А шось мене багацько сватали. Якісь Садківські сватали, і Калитинські сватали, і свої було сватали. А цей, шо мене засватав, то він мене з річки витягнув, я топилася.

⎯ Та ви шо?

П.І.: Да.

⎯ Дід Григір?

П.І.: Да. Він, було, за річкою було весілля, це так ішли на весілля. А хлопці шось злилися на когось, шоби хтось упав в річку. Та як найшли повна кладка людей, а та кладка виявилася до самої води. О. (…) і кладка вернулася, то нас три упало в річку, посередині, а тут повно (…), то йдем (…), забула як називався. То вже розувався. Бо ми вже тако на подруги, карабка́лися, топилися. А той розувсь, скачив. Чую, вже в воді я чую, «Скачи хто, скачи хто». А той, шо розувався, а це мій дід, шо є, шо я пішла за нього. То він той, то він прибіг і тако, скинув з себе той піджак і узутий, всьо ⎯ це, так, як тепер ⎯ бух у річку. Та й нас отако загорнув рукою, йому аж тако шапки намочив. Той другий крикнув шо: «Подай до тички», той подав тичку та й нас притягнув до берега (…). Та й так я віддалася.

⎯ А скільки було вам років, як виходили заміж?

П.І.: 16 років було, сімнадцятий рік.

⎯ Бабко Параско, а як ви помните, як ви були ще малою…

П.І.: Малою?

⎯ Да. То хто розпоряжався в сім’ї, хто був таким головнішим в сім’ї?

П.І.: Тато.

⎯ Тато?

П.І.: Тато, да. А я була сама старша, то я ходила і орати з татом на поле, ще поле було своє. Їдуть орати і мене беруть з собою, і я ночувала на полі з биками. І бігала, (…) робила сама перша, а було (…).

⎯ А чи ви пам’ятаєте скільки було землі у тата?

П.І.: Скілько, 4 гіктари.

⎯ 4 гектари?

П.І.: Да.

⎯ А яка була худоба?

П.І.: Були бики, була корова, були вівці, та і більше нічо такого.

⎯ А як на цій землі, вони самі робили чи когось наймали?

П.І.: Нє, нє. Ми самі робили.

⎯ Самі?

П.І.: Було 4 гектари, шо там було.

⎯ Це багато.

П.І.: У діда було багато. У татового тата.

⎯ Скільки у нього було?

П.І.: У нього було багато. Було 4 гектари було на згубу. А у каждій руці було по п’ять. Так я тобі можу сказати, шо ти не знаєш, шо то було ⎯ півриса. (…) Це було, як на одній руці було, це щиталося півриса.

⎯ Як називалося, «півриса»?

П.І.: Півриса, називалося.

⎯ Півриса… 

П.І.: А тепер каже гектар…

⎯ А тоді називалося півриса?

П.І.: Чотири морґи це було, півриса ⎯ чотири мо́рґи.

⎯ Чотири морги? А в тому морзі скільки було?

П.І.: Шійсят сотих.

⎯ Шійсят сотих?

П.І.: Да.

⎯ От і розібралися ми, так.

П.І.: То це в каждій руці в них було по чотири цих, по чотири морґи. Так, отуто за яром дві морґи і там, від Садківського, тоже було дві. То це в одній руці. (…), то в другій руці. 

⎯ То він такий був, великий господар?

П.І.: Багацько в них було поля, але потом… Але я того не знаю, як було багацько поля. Коли вже знала, то вже було менше, вони його пороздавали дітям.

⎯ Діти дружилися і він роздавав дітям?

П.І.: Да.

⎯ А чи ви не знаєте, дід, він наймав когось на це поле, чи самі тоже обробляли?

П.І.: Трохи тоже наймали.

⎯ Трохи наймали?

П.І.: Да.

⎯ А чи ви помните, які там були в нього наймити?

П.І.: Я не знаю, я їх вже знаю хто там був?

⎯ Не знаєте, да?

П.І.: Шо я вже знаю хто там був?

⎯ Тоді всі займалися так: вирощували жито, пшеницю?

П.І.: Жито, пшениця, ячмінь, овес, (…) заказали, горох, таке во.

⎯ Всьо для себе? Чи продавали вони ще?

П.І.: Продавали, коли багато ⎯ приїжджали, були жиди, і тоді приїжджали в кого було… В кого був хліб, та й продавали.

⎯ А ці жиди що, приїжджали купувати?

П.І.: Ну да. А шо ж…

⎯ А не пам’ятаєте які були грощі? І за скільки це можна продати?

П.І.: Які, Ніколаєвські були гроші.

⎯ Ніколаєвські?

П.І.: Ніколвєвські гроші.

⎯ А чи ви помните, наприклад, шо батько там продав стільки-то пшениці ⎯ стільки-то грошей получив?

П.І.: Не знаю.

⎯ Не знаєте, да?

П.І.: (…) вірка була.

⎯ А їздили… Чи ви пам’ятаєте як ваші батьки, може, їздили на ярмарок?

П.І.: Їздили.

⎯ Де був ярмарок?

П.І.: В Джурині.

⎯ В Джурині був ярмарок?

П.І.: Да.

⎯ І шо вони туди возили?

П.І.: А шо вони возили? Шо там(…) та й поїхали, а шо вони там, я знаю шо вони то?

⎯ Ні, чи вони щось продавали там?

П.І.: Що вони продавали? Це узяли мирку пшениці чи чого та й купили собі того, що їм треба. (…) того, сала шматок(…).

⎯ А, займалися тільки полем, да?

П.І.: Полем, да, полем.

⎯ Худоби не тримали такої?

П.І.: Цьої тримали.

⎯ Робочу худобу, а так, для себе, шоб мати м’ясо чи сало вони цього не знали?

П.І.: Вони цього не знали, (…) й купити собі пуд.

⎯ Бабко Параско, а ви добре помните голод 32-33 роки?

П.І.: Шо ж я його не помню?

⎯ Помните його? Що ви можете вспомнити з цього?

П.І.: Шо я можу вспомнить? Люди такі були, шо (…) такі були, шо померли. А ми якось так, я не знаю. Ми мали посадку, а ті люди були, що не мали (…). Та й тяжко забирали.

⎯ Чи ви можете згадати щось з голоду 32-33 років? Чи ви можете згадати скільки людей померло в селі?

П.І.: Наші в селі мало люди померли. Стефан той, рябенький, шо кажу Чимерис. А так, то попухлі дуже, дуже були попухлі. Я можу вспомнити скіко вмерло? Але голодували, дуже голодували. Ходили ми в ту… В нас ще не так, а у Садківцях, то там багато людей померло.

⎯ Там були бідніші люди, да?

П.І.: Там були бідніші, нас трошки ця, посадка… В нас була посадка цілої бараболі. То я заміняла за бараболю цей образо́к тамо. У садківських.

⎯ Який образок, бабко?

П.І.: Отой посередині.

⎯ Ага. Це скільки ви за цей образ, скільки віддали Ви?

П.І.: Та скільки я дала? Дві бараболі дала та й всьо.

⎯ За цей образ, да? І з того часу він у вас?

П.І.: Дві бараболі дала. Як воно вже ходе, спухло і проситься. А у тої жінки (…) Петро називався, так вона ще є, він вже вмер. То він ходив, ще хлопцем був, та й піде та й: «Дайте шо, дайте шо є, я буду женитись, я вас на весілля буду просить». Так тяжко, так тяжко…

⎯ Просив.

П.І.: Я кажу: «Дитино, дивись хоч подужай», такий був хлопча́к, такий був, йому було років дванадцять. Та й таке було. А такий там прийшов, шо я пекла такий хліб, там був і буряк, і бараболі і всьо. А поклала тістечко тако на куточок, а прийшов (…) в хаті, може ти тоже знаєш його.

⎯ Угу.

П.І.: Прийшов та й за то тісто, я кажу: «Чекай, (…)».

⎯ Такі були голодні, шо хотіли навіть тісто взяти?

П.І.: Навіть тісто, були голодні.

⎯ Бабко, чи ви помните який це був рік?

П.І.: Я не знаю який це… Я знаю шо голод, але це… Тридцять сьомий.

⎯ Це вже пізніше, після такого страшного цього голоду, після тридцять третього, тридцять сьомий це вже був, да?

П.І.: Я не знаю який, (…) я така глуха, мені вже…

⎯ Але ви добре мене чуєте? Чуєте мене?

П.І.: То чую.

⎯ Бабко, а чи був у вашого тата садок?

П.І.: Ну, шо садок… У діда був на полі садок.

⎯ Так, що там було?

П.І.: Шо там було? І сливочки кругом, вишні, а гарних яблук не було, так посадили, що було. Де оце поле було 4 гектари, то й треба було там, де ночувати, та й шоб було де, та якесь посадили, там була буда і так це було. Такого садка великого не було. У Стефанка, то там був садок більший, а в діда не було.

⎯ А що потім з тим садком трапилося?

П.І.: Шо?

⎯ Помните, колись був такий період, що треба було дуже багато платити за той садок?

П.І.: Та шо я не знаю? Було.

⎯ Так що з тим садком зробили?

П.І.: Шо, вирубували, знічтожували, що мали робити? А в нас пасіка була, мали платити за пасіку. О. То ми робили (…) то стільки наклали налог, шо й тої пасіки не стало. Був взяток, був мед, то медом ми оплатились.

⎯ Медом?

П.І.: Да. Оплатились, дванадцять, а тоді гроші, дванадцять сотень оплатили налог. Ой.

⎯ Бабко Параско, а до колективізації, як ваша сім’я називалася? Чи це були багачі чи це були середні?

П.І.: Середні.

⎯ Це не багачі були?

П.І.: Нє.

⎯ А в селі були багачі?

П.І.: Та й хто ж такий був? Ну, у нас таких не було.

⎯ А як це змінилося після колективізації?

П.І.: Як змінилось?

⎯ Після колективізації. Як змінилося? От, ситуація у вашій сім’ї як змінилася?

П.І.: Та я знаю, (…) здали худобу, здали поле, все робити та й всьо. (…) Города були голодні, та й з села хліб збирали, всьо забирали. Із мого року, то зараз нас троє робили, то був Пилип коло трахтора, він був тім, в майстерні робив, а я була на бураках. Ми получили всього дев’ять (…) за ціле літо. Можна було тоді прожити, так було. А на (…) де яке полотно, чи це (…) іду в Джурин, продаю. У нас сидить (…) шо: «Давай гроші».

⎯ А хто це сидів? Чи це були свої, чи це якісь чужі?

П.І.: Свої.

⎯ Свої?

П.І.: Свої.

⎯ А чи можете згадати як їх була фамілія?

П.І.: Як їх була фамілія?

⎯ Да.

П.І.: Господь їх знає. Їх уже нема. Їх уже нема. Вибули. Я ж кажу, тоді був самий головой той, Шелістьян.

⎯ Як він називався?

П.І.: Ти не знаєш?

⎯ Як на нього казали?

П.І.: Бач уже забула.

⎯ Севастян ви кажете чи як?

П.І.: О, Шелістьян.

⎯ Шелістьян, да?

П.І.: Да, Шелістьян.

⎯ Це таке була його ім’я?

П.І.: Таке була ім’я, а фамілія, забула… А він Шелістьян називався. То він був тоді головою сільради.

⎯ Бабко Параско, я хочу ще вас розпитати про роботу. От, як було велике поле, було велике господарство, як ділили роботу чолові́ки і жінки? В сім’ї.

П.І.: Як ділили роботу?

⎯ Да.

П.І.: З хати йшли хто був, хто годен був, та й шли жали серпами озимину. А ярину косили руками тоже, коси такі. Та й збирали.

⎯ Нє, але було чи таке, шо це була чоловіча робота, а це була жіноча робота?

П.І.: Жіноча яка робота? (…) бураки, а це, шо хліб збирати, то жінки збирали і чоловіки збирали.

⎯ Всі разом?

П.І.: Всі разом. (…) те відбилося те (…) жати. Ой, Господи, нажалася я тої… Це уже був коліктів, то дали нам (…). Було шось три коліктіви в селі.

⎯ Це на колгосп ви казали коліктіви, да?

П.І.: Да-да. Були три колітиви, то нас уже…

⎯ В якому це році було, бабко?

П.І.: Я знаю? Петро може знає, я позабувала. Або воно мені було в голові? (…). Шо ми туди записалися, казали записатися, ми довго не писалися. Ми в самом останку, всього сорок чоловік (…). То всього сорок чоловік туди записалися, а ті, шо уперед пописалися, то їм дали поле. Поле, де краще всьо нас (…) Та й ходили. Там машинами возять, а ми пішки ходили. Скіко тих (…) версток було, а то і більше до того. (…) пішки ходили і жали, в’язали, на ніч в’язати ходили. Робиш в’язку, перевісив, та на плечі, та йдьош в’язать. Ой…

⎯ Бабко Параско, а чи було таке, що жінка могла виконувати чоловічу роботу, а чоловік жіночу? Чи ви можете таке згадати?

П.І.: Та й шо ж той чоловік може робити?

⎯ От, наприклад, в сім’ї є така робота, що це жінка тільки. От, наприклад, білити, там, чи мазати хату?

П.І.: Ну, то це є такі, та в нас чоловіки в нас такі, жінки всьо роблять.

⎯ Жінки?

П.І.: Да, жінки всьо це мастят. А чоловіки, то тоже він перше було своє поле, це було хліб (…) й молотив. Таке було.

⎯ Бабко Параско, а тоді як починали ці коліктіви, ви кажете, колективізація, то хто був таким найголовнішим у селі?

П.І.: В селі головніше саме… Я знаю шо це Шелістьян був головою та це робив, та й тоді воно було.

⎯ А от до колективізації, ви помните хто тоді був? Чи це, може, був батюшка головним таким в селі? Чи може якась була община чи церковний староста? Хто це був таким найголовнішим?

П.І.: Я не знаю.

⎯ Не можете згадати?

П.І.: Не можу згадати.

⎯ А ви ж тоді вже були дівкою?

П.І.: Ну, це ж я помню хто чим був, верхом? Хто цим був верхнім?

⎯ От, до коліктівів ще, то ваш батько ходив кудись на сходки?

П.І.: Мій батько був тоді у церкві старостою.

⎯ Старостою?

П.І.: Да.

⎯ То вони збиралися?

П.І.: Як?

⎯ Ну, чи вони збиралися, що таке… Чи вони тільки церковні діла рішали?

П.І.: Діла церковні, це вони служили коло попа.

⎯ Да.

П.І.: Та й всьо. А більше нічого такого не було. Служили коло попа та й всьо.

⎯ Ага. А чи було багато у вашому селі хазяїв таких? Щоб ви могли згадати?

П.І.: Шо, кого витягли з хати?

⎯ Нє, просто шо… Чи цих шо да, шо так вважалося, шо вони були самі багатші?

П.І.: От, такі були, шо їх було (…).

⎯ А можете їх згадати фамілії?

П.І.: Моїх тата, за шо вони їх тоже описали куркульом? Оставили куркульом. Вже й поля було мало. Але на кого напосілися, та на того написали.

⎯ Да…

П.І.: Тимон.

⎯ Як його фамілія?

П.І.: Я забула як його фамілія… Забула. Тож його викинули з хати. За річкою жила сваха, забрала сваха, Хима, тоже описали його. А шо він мав? (…) То це цих трохи я знала, шо викинули. Тимона з хати викинули, тата викинули з хати і Григора не було ще, кажу (…) свата, що я кажу Хима, а ще більше було…

⎯ І де вони поділися?

П.І.: Де вони поділися? А свата (…) засудили, на кійкось років, не знаю, вислали були з села. То він добився додому, та й дома вмер, заслаб.

⎯ Уже старим?

П.І.: А той (…) тоже вмер, а син, Іван, десь пішов і цей, Ганя (…) де вони, Бог знає де вони.

⎯ Пропала, ця сім’я?

П.І.: Пропала. А є молодший, молодший, то є на цім… А ті старі повмирали, а тих старші двоє, то нема, шо їх… А цей ще, шо був малий, Павло, то це ше є дома. Ой…

⎯ Як його фамілія? Павло…?

П.І.: Павло?

⎯ Да.

П.І.: Павло, да.

⎯ Як його фамілія?

П.І.: Забула.

⎯ Не можете згадати? Бабко Параско, а чи були такі бідняки дуже великі в селі?

П.І.: Які?

⎯ Бідні.

П.І.: Бідні?

⎯ Да.

П.І.: Були, були, були.

⎯ А як до них так ставились в селі?

П.І.: Та я знаю, ставилися? Вже хто сам шо мав, то як заробляв, ходив до пана на зарібки, як не заробив, ну, трошки поля небагацько, та й робив у пана. Та й так.

⎯ А паном кого називали?

П.І.: А в нас тут був Добровольський, був в нашім селі пан. Ти шо не знаєш?

⎯ Нє, ну я не знаю.

П.І.: Не знаєш?

⎯ Нє.

П.І.: Ті вже, знаєш, коли колективізація ця була, ти не знаєш то? Це Добровольський був. Там тепер посідали, позабирали то то.

⎯ А де його хата була?

П.І.: А там же є, не знаю де була (…), де парк отой рубльовський.

⎯ Ага. Де школа тепер?

П.І.: Де школа, да.

⎯ І що ж цей пан мав?

П.І.: Ну, шо він мав… Мав корови, мав бики, чи ці коні, я знаю, чи дві пари, чи три пари, чи чотири, мав наймити, молотила машина. Мав наймити то й так. Наймички, наймити були.

⎯ А де він подівся потім, той пан?

П.І.: Господь його знає, чи вислали, чи вигнали, чи втік, я знаю де він подівся?

⎯ Як почалася колективізація то його вислали з села?

П.І.: Да, його вигнали, порозкидати туто всьо, позабирали туто всьо. Ой… Той дім розкидали, хати вже поклали, школу поклали…

⎯ Бабко Параско, а в такому сільському житті, яку роль відігравав батюшка, піп?

П.І.: Яку роль? Шо до нього… Служив в церквах, у церкві.

⎯ Так.

П.І.: Ішли до нього, шлюб брали, ховати, хто вмер. І коли свято правив.

⎯ А чи він був таким авторитетом в селі?

П.І.: Ну, я знаю шо він був, в селі нічим не занімався, тіко шо це в церкві і тоже мав поле, мав ланок собі, (…) другий, мав пару худоби, корови мав собі. Тай тіко… Жив-жив, ну, то й добре.

⎯ Да, ясно.

П.І.: Жив добре. Тоже наймити були.

⎯ Бабко Параско, а чи ви можете згадати як колядували колись?

П.І.: Та й цього року колядували.

⎯ Але то вже не такі колядки, да? 

П.І.: Такі, такі самі колядки тоді, іначі колядки. Так само колядували, але тоді іначій був порядок.

⎯ Який був тоді порядок, як колядували?

П.І.: Ходили з села чоловіки чи жінки, парубки здорові. Беруть (…) карнавку, ідуть колядувать попід хати, дають гроші. А тим, шо колядують, то хліб давали, як хто шо хтів, то давав.

⎯ А платили їм за це?

П.І.: Авжеж, платили.

⎯ А які були гроші тоді, скільки платили?

П.І.: А я знаю скілько? Чи там двадцять копійок, чи тридцять копійок кинули в карнавку та й всьо. 

⎯ Карнавка це така скринька для церкви?

П.І.: Така карнавка з церкви давалася, бо це считалося церковні гроші. Оце колядували…

⎯ Ходили тільки чоловіки чи жінки тоже з ними ходили?

П.І.: Чоловіки, тоді не ходили жінки. Тепер то вже ходять жінки, а то не ходили жінки. 

⎯ Тільк чоловіки?

П.І.: Тіко чоловіки ходили. А жінки ⎯ ніхто не ходив. Тепер хочуть, просять, шо йди. Шо тепер казати, тепер нема шо казати.

⎯ Бабко Параско, а ви як були молодою то ви співали, любили співати?

П.І.: Де?

⎯ Ну, може, як в церкві співали чи, може, ви співали десь у клубі? 

П.І.: Ніде це я не співала. На бураках, як на бураках була, то… (Сміється). А це я не ходила.

⎯ А від кого ви чули пісні там, від кого ви їх переймали? Пісні.

П.І.: Пісні?

⎯ Да.

П.І.: Співають старші дівки, та й переймали, та й вчилися, на здоров’я.

⎯ Бабко Параско, а ви ще як дівували, то яка була музика в селі?

П.І.: А скрипка і барабан.

⎯ А чи можете ви згадати хто на скрипці грав, хто на барабані?

П.І.: От, на барабан не знаю, а на скрипку той, Гаврило Чимерис.

⎯ Гаврило Чимерис?

П.І.: Да. (…) не знаю чи він Гаврилів, чи він Микитів, бо їх було Чимерисів ото чотири цих, шо Микита Чимерис, був Гаврило Чимерис.

⎯ І де вони грали?

П.І.: Хто наймав та й грали.

⎯ На весіллях, да?

П.І.: Да, на весіллях, а шо.

⎯ А чи можете ви згадати, шо вони грали, які мелодії?

П.І.: Які?

⎯ Які мелодії, яку музику вони грали?

П.І.: Яку гра… Яку загра, такі танці були. Шо і полька було, і кальбушанка була.

⎯ Краков’як?

П.І.: Краков’як був. Та шо ж… Таке було. Таке воно було. А як я вже віддавалася, вже були труби. Це ше я знаю, ше була мала́, це були ті…

⎯ В якому році це ви віддавались?

П.І.: Та в вісімнадцятім році.

⎯ У сімнадцятім році?

П.І.: Вісімнадцятім році.

⎯ Вісімнадцятім році?

П.І.: Да.

⎯ То були труби, а в селі ці хлопці грали на трубах?

П.І.: В селі, в селі.

⎯ А чи можете згадати які були музики?

П.І.: Які були музики? Я знаю чи є вже вони тепер, чи є вже вони. Тоді був той, в Калитинці… Забула як звалось, тоді був, іде з того, із Писарівки. Збирані були такі.

⎯ І ви не можете згадати скільки за те шо вони грали на весіллях?

П.І.: Я не знаю.

⎯ А чи вони співали чи тільки грали?

П.І.: Тіко грали.

⎯ Ніхто не співав?

П.І.: (…) Галю в нашої, (…) я в коморі (…). (Сміх) А перші були музики, гарні були музики. Труби були здорові такі. В мене було шість музик з трубами.

⎯ Шість музикантів?

П.І.: Да, і в нього тож було шість музикантів.

⎯ Це було велике весілля?

П.І.: Було велике весілля, да.

⎯ А скільки було людей на цьому весіллі?

П.І.: А людей не було як тепер. (…) родина.

⎯ Да.

П.І.: А тепер більше чужих, а тоді родина тіко. У тих шалашів не клали, у хатах все було. Та й таке було весілля. Робили весілля, я тоді була перша віддавалась у них. Я була сама старша. Найняли гарні музики. А я знаю скіко вони їм там платили?

⎯ Не можете згадати?

П.І.: Нє.

⎯ А які були страви на весіллі можете згадати? Шо давали їсти?

П.І.: Шо давали їсти?

⎯ Да.

П.І.: Та як на весіллі. Варишки, грибочки, вари тісто з юшкою чи з куркою. А так, капусту, а так печеню, а так солодні сливки́ та й і так, таке. Пару витребеньки.

(Сміються)

⎯ А такі були прості натуральні продукти, да?

П.І.: Да. Та й придуть із шлюбу, та й співають ше якоїсь такої, шоб гарно було коло обіду.

⎯ А чи можете згадати які співали, які пісні були?

П.І.: Які пісні були?

⎯ Да.

П.І.: Співали це, шо… «Вілка-капуста (…) віддавалася дівка…»

⎯ Так…?

П.І.: «…Сікла-пересікала, гостей ся сподівала» (…).

⎯ Ага, до кожної страви приспівували таке, шо це всьо молода таке виробляла, да?

П.І.: Да-да-да.

⎯ Хвалили так ніби молоду, да?

П.І.: Да.

⎯ Бабко Параско, а чи ви можете пам’ятати, такі були Червоні весілля?

П.І.: Були.

⎯ В колективізацію?

П.І.: Було.

⎯ У кого ви можете згадати шо таке було весілля?

П.І.: Ото було у сусідстві у Килини (…).

⎯ Так…

П.І.: Ти знаєш її?

⎯ Ні, не знаю.

П.І.: Не знаєш. То тоже було таке, червоне весілля, з флаками прийшли.

(Сміх)

⎯ На весілля прийшли з флагами?

П.І.: Прийшли брати до шлюбу, та й прийшли з флаками та й (…) Пішли кругом з флаками, тоді виходить молода з хати, та ідуть коло клубу, де там скажуть, показують.

⎯ Бабко, а хто ж організував це весілля?

П.І.: Хто?

⎯ Хто їм це організував таке весілля?

П.І.: В сільраді совєцька власть (…), а таке було.

⎯ А шо, її жених був якийсь начальник трохи?

П.І.: Якийсь чужий був.

⎯ Чужий?

П.І.: А я не знаю, шо… Чужий був.

⎯ А як… Але як люди, сміялися чи як вони до цього ставилися?

П.І.: Як?

⎯ Як люди дивились на таке весілля?

П.І.: Як ото провели то до клубу ⎯ то дивились, подивились на подвір та і всьо.

⎯ Ну, це ж було смішно, правда, з цими прапорами? Ну куди ж це…

П.І.: І смішно, і жалко, знати як було.

⎯ Жалко? А, це зараз нам смішно, а тоді не було смішно? Це люди, може, плакали?

П.І.: А шо ж, нє? Шо ж це таке… Так як цей процес (…)

⎯ Що, це жінка бідна не хотіла, ця дівчина, так примусили її таке весілля робити, да?

П.І.: Це якісь чужий, щось її ніхто не сватав, а тей сюди прийшов, та й зробили вже таке весілля. Таке весілля. Ой, Господи Боже…

⎯ Бабко Параско, а чи ви можете згадати, які були весілля до голоду і після голоду?

П.І.: Хто шо мав то… Як той мав більше, а той менше, то це… А весілля було всєгда. Шо там було ⎯ там було, а весілля робили. Ой, як моя сестра віддавалася, Харитина, їх вигнали з хати, ну, шо ж (…) ти знаєш хату, де той?

⎯ Да.

П.І.: То він має гарну хату, всьо, а їх вигнали в Омелькову хату. В тому яру, то Омелькова хата. Чи не Омелькова, як там вона… Щурова! То їх вигнали туди з хати, а той сватає, ну, шо ж. Весілля.

Зробили там, де у кого там шо поховали, то люди хто де що дав, ой… Та як ішли до шлюбу, то він собі пішов додому, до хати, до свої від шлюбу. А вона, а ми з церкви та пішли до тої, туди до хати. А весілля, хатинка була як по́криша ⎯ маленька. (…), бо родина зійшлася, приносе, всьо було вже. Постелили скатертину на дворі, та й обідали.

⎯ То це було під час колективізації? Коли вигнали з хати?

П.І.: Так, так.

⎯ Який це був рік?

П.І.: Я не знаю який це був рік.

⎯ 32?

П.І.: Не знаю який це був рік, але таке було. І потом він прийшов, забрав її, забрав родину до себе. Було вже так весілля.

⎯ Музик не було вже в неї?

П.І.: Були. Були музики, були. Не знаю які музики були, але були. Вона тяжко плакала, шо: «Як це, ⎯ каже, ⎯ без музик?»

⎯ Параско, а чи обов’язково сватали дівку перед весіллям? Засилали сватів, так обо’язково це було чи ні?

П.І.: Як?

⎯ Сватали дівку, це обов’язково свати мали прийти?

П.І.: Як сватали? Ну сватали.

⎯ Ну, перед весіллям?

П.І.: Ну, це перед весіллям, до весілля ходить.

⎯ Так кожну дівчину мали засватати вперед?

П.І.: Авжеж, так.

⎯ Не можна було так зробити весілля не сватавши?

П.І.: Нє, нє. Посилали старости́, чи (…) договора́ються, так й так, уже туди. Як охота, то іде, а як нехота, то…

⎯ Відказують?

П.І.: Відказують.

⎯ Чи давали якісь… Як відказували?

П.І.: Я знаю шо тато кажуть? Ті Садківські, я коло припічка стояла, (…) того весілля, то тато сказав: «Я її ще не віддаю, я ше не маю кого віддавати», та й пішли.

⎯ Ага.

П.І.: Молодий і староста.

⎯ А ви не бачили молодого?

П.І.: Я не знала (…).

⎯ Бабко Параско, а шо готовили дівчині до весілля? З батьківської хати.

П.І.: Які дають подушки, дають ряденьця якісь, такево. Мені дали, ше тоді поле давали. Мені дали (…) поля. Считай пів десятини, пів гектара. Дали мені пів гектара поля, дали мені теличку, а то шо, подушки, скільки-то ряден та й всьо.

⎯ Як це називалося? Це називалося при́дане чи…?

П.І.: Придане.

⎯ Бабко Параско, а чи були в селі такі випадки, що дружилися між собою рідні?

П.І.: Дружилися, казали що не можна. (…) у нас тоже так вийшло. Як мій тато, а Наташина мама, і тій вони те. А ми вже з Наталкою (…). Це вже я… Сказали, шо не можна, я не хтіла, вона трохи відказувала мене, шо я не хтіла такого весілля, коли хто з родини. Але шо я могла зробить? Та й так. В родині, родина. Її мама ⎯ то мені перва сестра.

⎯ Вашої невістки Наталки?

П.І.: Ага.

⎯ А вони получається з вашим сином вже треті?

П.І.: Треті.

⎯ Але нічого так…?

П.І.: Та з того (…) п’є.

⎯ Ну, це таке… Бабко Параско, як ви були ще маленькою дівчинкою чи вам розказували казки, чи вам співали?

П.І.: Я знаю шо вони робили? Як я гралася десь (…), ше часом сварилися зо мною. Я така била пуста́ (…), як вели на ту стодолу, то (…)(Сміється) То таке було. Я ще розкажу…

⎯ Наказували тоді дітей?

П.І.: А шо, наказували, да.

⎯ А хто наказував, мама чи батько?

П.І.: Хто вже попав, шо я роблю, то й сварив. Дід, то ше дід жив.

⎯ Бабко Параско, а тепер я хочу з вас спитати про старців.

П.І.: Про шо?

⎯ Старці такі були колись.

П.І.: Були, були. 

⎯ Чи ви можете згадати, може якісь були сліпі, шо вони ходили?

П.І.: Були, були. Хоменських більше було.

⎯ Хоменські, з Хоменок вони ходили?

П.І.: Хоменських більше, наших тоже мало було, шо ходили з торбами. Прийде чи в той празник, чи то свато. Дуже багато було старців: «Звідки, бабко?» «З Хоменок». А тепер о, ой, тако дивлюся, шо у них ця пенсія, (…) не знати де. Я бачу, як ниньки общаються діти з мамами.

⎯ Що, гірше тепер стало, да, Бабко Параско? Бабко Параско, а чи ці старці тільки просили чи може вони щось співали?

П.І.: Нє, нє. Просили.

⎯ Просили тільки, да? А коло церкви може якісь такі були старці, що грали на кобзі чи на гармошці, щось співали?

П.І.: Були, були. Були такі якісь, не знаю, шось таке крутилось. Але не наші люди, якісь чужі.

⎯ Крутилось щось, може то кобза була?

П.І.: Да, таке, шо співали, так воно якось…

⎯ То чужі були?

П.І.: Да, то чужі були, я не знаю.

⎯ То були чоловіки тільки?

П.І.: Чоловіки.

⎯ Сліпі вони були?

П.І.: Каліки, такі були.

⎯ І ви не можете згадати що вони співали?

П.І.: Нє, нє. Я знаю, шо там шось крутилось. Коло церкви.

⎯ Який то був інструмент музикальний в них?

П.І.: Ну, я знаю?

⎯ Як він виглядав, ви можете згадати?

П.І.: Як?

⎯ Як він, який він був на вигляд?

П.І.: Ну, якесь стоїть там перед ним, шось він там собі робе, і воно шось там бумкає.

(Сміється)

⎯ Чи воно було схоже на барабан?

П.І.: Нє, барабана не було, він там шось бомкає собі і всьо, він там коло нього сидить.

⎯ Бабко Параско, а чи… Як в селі ставилися до цих старців? Чи їх шкодували, чи їх казали шо вони не хотять робити чи як?

П.І.: Нє, нє.

⎯ З повагою ставилися?

П.І.: Уважали, по (…) є таке, шо не може робити, якшо воно якесь, Боже прости, чи шо…

⎯ Да, да.

П.І.: А таке, а старе уже не годно, те й…

⎯ Я хотіла у вас спитати про колективізацію, щоб ви згадали вашого батька, як вони все забрали?

П.І.: Як…

⎯ От тоді як все забирали з хати?

П.І.: Як забирали з хати… Та і вигнали. Вигнали…

⎯ Що у вас забрали, у вашій сім’ї?

П.І.: Шо було ⎯ позабирали. У когось трошки є сало, муки ⎯ забрали. А худобу самі здали в колгосп, пішли в колгосп записалися, то і віз, то і всьо-всьо для того щоб в полі робити ⎯ і борона, і худобу, і воза. Чисто всьо… Всі хто шо мав ⎯ поздавав худобу і всьо. Та робили, тепер люди роблять трахторами, машинами. А тоді машин не було, трахторів не було ⎯ худобою орали, сіяли. І навіть корова́ми, я корова́ми орала.

⎯ Ви?

П.І.: Ну, шо ж.

⎯ Бабко Параско, а чи плакали тоді мама, коли прийшлось це все здати? Це ж ваша була худоби́на, і ви мусили це все здати.

П.І.: … не знали як нам получиться. Тоді як такий є рік шо… 

⎯ А ще про ті чоботи розкажіть.

П.І.: А, тато йшли, вигнали їх вже з того, з хати вигнали. Та йшли з того кооперації…

⎯ Хто?

П.І.: Шилістьян.

⎯ Цей Шилістьян?

П.І.: Шилістьян… І каже: «Скинь чоботи!» і зима… «Скинь чоботи!» Скинув… Він забрав чоботи та й все…

⎯ І куди він тоді ті чоботи дів?

П.І.: А я знаю де він їх продів?

⎯ Чи може сам ходив?

П.І.:  Хто знає… Я знаю, шо забрав.

⎯ Як до нього люди ставилися? Його не любили?

П.І.:  Не дуже-дуже не любили.

⎯ Це ж він був сільський такий чоловік?

П.І.: Сільський чоловік. Він так коло… Він в суспільству був.

⎯ Він недобрий був?

П.І.: Такий був добрий він…

⎯ Бабко Параско, я ще хотіла поговорити з вами про церкву, про пісні. Чи могли б ви згадати коли стала заборона на церкву?

П.І.: Коли заборонили?

⎯ Да-да.

П.І.: Знаю, шо лазили на той, на хорі, скидали дзвони.

⎯ А хто це був? Чи це були сільські люди чи чужі?

П.І.: Сільскі були то, Андрій і був той, Устін.

⎯ Любчанківський?

П.І.: Да… Їх вже нема.

⎯ То це вони були такі комсомольці чи що?

П.І.: Нє. Які комсомольці оце так робили, усе порозкидали. А тепер як сказали, що відкриють церкву, так як оті мухи в улій, так ці люди в церкву зносе всьо. Хто знає як вигядає, шо буде. Хто знає.

⎯ Чи ви можете згадати, чи пересліжували тоді попів? Коли стала заборона церкви. Який був батюшка в селі тоді?

П.І.: Жулткевич…

⎯ Жулткевич?

П.І.: Да, Жулткевич… Вигнали… Тоді забрався, дівчина була, Лара така…

⎯ Це був чужий батюшка?

П.І.: Чужий, чужий.

⎯ Як його звали, ви не можете згадати?

П.І.: Я знаю, шо фамілія Жулткевич, як називався не знаю. А дівчина Лара.

⎯ І вигнали його з села?

П.І.: А шо ж.

⎯ Не знаєте де він?

П.І.: Знай де… Забрався і хто знай де. Чи їх побили всіх, хто їй знай, де вони. Як забрали, хтозна, де вони там. Ой, Господи.

⎯ Бабко Параско, а тепер трохи про пісні.

П.І.: Пісні?

⎯ Коли ви дівували, то на які голоси ділилися пісні? Якими голосами співали?

П.І.: Альт, дісконт, бас.

⎯ На скільки голосів співали на вашому кутку? Чи скрізь однаково?

П.І. : Скірізь однаково.

⎯ У всьому селі?

П.І.: Скрізь… Зна в церкві співали баси, тенарі.

⎯ А були жінки в селі, які вважалися найлучшими співачками?

П.І.: Співачками?

⎯ Так.

П.І.: Хто це був… Дісконт. Мотра. Мотра була дісконт дуже.

⎯ Як її фамілія?

П.І.: Руд… Рудська? Ой…

⎯ Не можете згадати?

П.І.: Нє, у неї призвисько було Кабачиха. (Сміється)

⎯ Добре, Мотря Кабачиха. Чи цих жінок запрошували на весілля́ співати?

П.І.: Нє, на весілля нє. На весіллях співали ті, шо (…).

⎯ А це просто де вони співали? На кутках?

П.І.: На кутках, в церкві. Є такі, шо хароші.

⎯ Бабко Параско, а як ви ще дівували, як це називалося? Вечорниці чи досвітки? Де збиралася молодь?

П.І.: Як збиралась? Тоді ніхто не збирався. Це тепер збирається в клуб.

⎯ А тоді де збирались?

П.І.: А тоді ніде ніхто не збирався. Це як зимою, то на льоду…

⎯ Так…

П.І.: А літом, то десь там, (…) коло церкви, то виходять трошки там посідають, а тепер…

⎯ А чи дівчата збирались на такі вечорниці? Може, десь у когось були в хаті?

П.І.: На вечорниці? На такі я не ходила, не зна.

⎯ Не ходили? Може, це же пізніше було?

П.І.: Може, було пізніше… А тако я не знаю, вечорниць я не знаю. А на годенки, то ми ходили.

⎯ Це називалося годенки?

П.І.: Да.

⎯ Ага. Це не дівчата, то молодиці вже мусіли йти?

П.І.: Це й то. Хто годен був, (…).

⎯ І багато жінок збиралися на ці годенки?

П.І.: Такі шо й зберуться (…).

⎯ Чи приходили на ці годенки чолоіки, чи це чисто жіночі такі зібрання?

П.І.: Тіко жіночі.

⎯ А про що ви там говорили, на цих годенках?

П.І.: Хто про шо, чим (…).

⎯ Це можна було до будь-якої жінки чи треба було запрошення мати на ці годенки?

П.І.: Нє, хто… Я свою маю якусь знакому чи з родини та й: «О, піду до неї, посиду там» (…). У нас було цей, Прасина Кравчучка, то до неї на оденки ходили.

⎯ Вона сама жила?

П.І.: Нє, в неї ж той, Іван був, дітей в них не було.

⎯ Вони вдвох жили?

П.І.: (…) А ми туди багацько ходили, все на оденки, людей немає. Прасина каже: «Як ви прийдете, то Іван тяжко тішиться, шо ми вже маємо до кого говорить. А як нема нікого, то й всьо».

⎯ Бабко Параско, а чи ви можете згадати, чи був у селі шинок?

П.І.: Шинок? Я того не знаю. Ко́ршма, то звалася ко́ршма.

⎯ Корчма?

П.І.: Я не знаю… Знаю яка була хата (…). Ти знаєш ту ще хату? Та там сиділи люди, був у діда різні вуйко, то це сиділи в комнаті (…). Вікна знаю, що були пляшечки: сороковки і ті, половинчики такі, шашички маленькі скла. То це ті, котрі хочуть там випити, встав чи, там, їде з поля ⎯ встав, вскочив, випив і поїхав.

⎯ Яка була плата за ці…?

П.І.: Я не знаю яка була плата.

⎯ Не знаєте? 

П.І.: Сороковка то була ⎯ 20 копійок. Сороковка то менші, а півока ⎯ то більші. Я знаю, що 20 копійок, я ходила купувати, мене посилали, як була мала. Я ходила купувать.

⎯ А це були пляшечки закриті?

П.І.: Пляшечки закриті.

⎯ Запечатані?

П.І.: Запечатувані. То буде більше, то буде менше, то всілякі.

⎯ А хто там був тим, корчмарем?

П.І.: Вот, я не знаю хто… Чи це вуйко, чи це було такий. От, бач, купувала, а не знаю хто. Знаю Стефанко, як їде в поле, то скочив з воза, пішов четвертушку чи що там цей, як його та й поїхав.

⎯ Бабко, а як хрестили дітей тоді?

П.І.: Як хрестили? Як є, беруть до церкви. І все. Хрещені (…).

⎯ А кого брали за хрещених?

П.І.: Кого? Хто хоч, когось з родини. Треба куми, то самі старші(…).

⎯ А чи тоді діти вчилися в школі?

П.І.: О, було вчитись. Я не ходила, а ходили мої… Марія ходила, (…) ходила. Артем ходив, а мене не пустили, я була сама старша, я нічо не знаю. А потом ходила, я знаю (…).

⎯ А не грамотні?

П.І.: Нічого.

⎯ Не навчилися?

П.І.: Нічого.

⎯ Бабко Параско, а чи було так колись, що розходилися чоловік з жінкою?

П.І.: Коли (…).

⎯ Чи не було такого?

П.І.: В нашем селі було (…). Я не знаю, а так мені все розказували. Йде тей Петро, того Ніколай Лава, то його тато. І він був взяв ту, коло Софії були Явдоха Данило. Взяв ту Явдоху. І чогось вони не могли обоє. Не могли ніяк обоє. То подали на ро́звід. (…) то тіко розсудилися, як каже тато ⎯ довго судилися, аж потом розсудити їх, то він сказав, той чоловік ⎯ Петро, той чоловік називався. Каже: «Я б помирив (…) коштували як цей розвід».

⎯ Дуже дорого це треба було платить?

П.І.: Сильно дорого платить.

⎯ Бабко Параско, я ще хотіла спитати про образи́. Скільки було колись образів у хаті?

П.І.: Скільки хто купив. Було, що і того (…), не хата, а вже той підвал. (…).

П.І.: Ще в перших хатах (…) хатах, ото до самого мисника. Може і тепер так. (…) там сама лишилася. Нема нікого, то вона сама. 

⎯ Бабко Параско, а був такий один образ, ніби головніший? Що до нього молилися?

П.І.: Я знаю які, всі образи я знаю.

⎯ От, ваші батьки, може, була якась така ікона… От, у вас тут Ніколай Чудотворець.

П.І.: Це так… Я мо́люся до всіх. (…)Так… нє…

⎯ Ні?

П.І.: Нє-Нє. Стала, мо́люся, та й всьо.

⎯ А церква була яка у нас? Яке ім’я вона носила? Миколаївська чи яка?

П.І.: Я не знаю.

⎯ А як храмовий празник?

П.І.: Храмовий празник коли? На Великдень, той празник був. (…) і той… Спаса, Зелені Свята, то всьо ж празник.

⎯ Бабко, а чи розвішували рушники на ікони?

П.І.: А і тепер є.

⎯ А колись? Ваші батьки?

П.І.: Колись, то колись то (…) рушників. А тепер, то багацько рушників люди подавали. Були, були, були. Багацько люди (…) давали.

⎯ Чи чіпляли колись лампадки?

П.І.: Чіпляли.

⎯ У хаті?

П.І.: У хаті, да.

⎯ І там молились?

П.І.: Де яке свято, то повинна бути лампадка в хаті.

⎯ Бабко, чи ви то пам’ятаєте, щоб на тому місці, де це лампадка, там ніби такі духи жили, наших родичів?

П.І.: Це що то таке, дух?

⎯ Так думали люди, що там духи? Душі?

П.І.: Наших душі шо там? Так всі ми (…). Десь вони, коли ми молимся (…). Шось воно, колись є (…).

⎯ Бабко Параско, чи ви знаєте, що робити з старими іконами? Ваші батьки, якщо, наприклад, старенька була ікона, образ? То шо з нею буде?

П.І.: Пускали на річку. Я не (…). А церкви, то казали, шо на воду пускати.

⎯ Кидали у річку?

П.І.: Да.

⎯ Бабко Параско, а чи завішували ікони під час посту або танців, гулянь? Чи накривали ікони?

П.І.: Нє. В нас так не можна.

⎯ Чи було так, що провожали в армію хлопця, чи давали йому іконку?

П.І.: Давали, хре́сти чіпляли.

⎯ І він мусив з тією іконкою так іти?

П.І.: Да, давали іконку, хрести чіпляли. І тепер тако роблять.

⎯ А чому кладуть іконку в домовину?

П.І.: Ой, (…) кладуть. Хрестик дають у руки, того шо на страшнім суді (…) встають ніби вмерші.

⎯ Ще знаєте, бабко, я хотіла у вас спитати… Як колись ділили майно між дітьми?

П.І.: Як ділили?

⎯ Батьки, да.

П.І.: А так… Шо кому зайшло… Шо кому зайшло (…). Не знаю… Давно вже (…).

⎯ Бабко, а після того, як помирали батьки, то як ділили те майно? Господарство?

П.І.: Як хто хтів. Хто… Як по доброму. То то йде ото, а то ⎯ то (…).

⎯ А кому діставалася хата?

П.І.: Хто (…) хто вже вмер при нім, тому вже лишилася хата. Як Одирка вмерла, (…) Стефан (…). Уходили ті, що її родина, уходили. А тепер ка’ цю родину нагнали та Стефану (…). У неї того майна було багато, город скла́дний. І всьо лишилося там.

⎯ Бабко, а хто був зобов’язаний доглядати батьків?

П.І.: А хто це може буть? (…) мій син, він же зобов’язаний мене обійти, а я знаю як мені прийдеться?

⎯ Раніше це молодші в сім’ї повинні були доглядати?

П.І.: Ну да, котрі залишаються в хаті. Доглядай, а шо ж. Я вже лишилася при нім, а я знаю як мені буде?

⎯ Бабко, ше знаєте, хотіла вас що спитати… Чи було тоді, ще за вашої молодості, шо дівчата чи парубки ходили на якісь сезонні заробітки?

П.І.: А шо ні? Ходили.

⎯ А куди?

П.І.: Були в Бесарабівку кудись та там їздили. Я знаю? Але ходили.

⎯ Ви не знаєте що вони там заробляли?

П.І.: Я не знаю.

⎯ Не знаєте…

П.І.: Мій навіть дід ходів, цім… Він казав… Шото за бараболю ходив, (…) чи де.

⎯ В Молдавію?

П.І.: Молдавію, да, десь там він був, то на роботі казав, шо хлопці…

⎯ На заробітках?

П.І.: А шо я туди знаю? Я не знаю. А тепер нікого вже…

⎯ Бабко, а чи колись виїжджали з села, чи ні?

П.І.: А що не виїжджали? Виїжджали.

⎯ У город?

П.І.: У в той. На жительство кудись. Гнат Кордок ⎯ виїхав, нема. А такі, Ніколай Рудкий їздив, а вернувся назад… Михайло Пляшка їздив ⎯ вернувся назад. Ше хтось… Шось іще… О, Яків Дудар був, тоже поїхав. Повертались.

⎯ Повертались?

П.І.: Поверталися, да.

⎯ Хотіла вас запитати ще за той період: революція, громадянська війна, що ви можете згадати?

П.І.: Та шо я можу згадати? Переходи… Тут ниньки такі, нинькі Петлюри, завтра другий, така колотня.

⎯ Як мінялася влада в селі?

П.І.: Так мінялася влада. Нинькі такі гроші, завтра такі гроші, завтра такі гроші. Ой, потом виходили з тими, в флаками, тяжко співали. А шо то, кончилося ото вже всьо чи шо?

⎯ Революційні пісні співали?

П.І.: Да-да.

⎯ А шо ви можете згадати, шо вони співали?

П.І.: Шо співали, чекай… Як умру, то поховайте мене на могилі.

⎯ Заповіт Шевченка?

П.І.: Знайте то… Дід твій, ото збирає дівчат, що співають, біля школи, тяжко співали це й всьо.

⎯ Але які це дні вони співали? Чи це було святкування пам’яті Шевченка?

П.І.: Ото, наверно, пам’яті Шевченка.

⎯ Ну, це не було зв’язано з революцією?

П.І.: То ще не було тої?

⎯ Нє.

П.І.: Ну, я не знаю. Це то я знаю, що ходили співать. А те, що була революція, (…). Якісь… Денікін, а то Петлюра, і всьо таківо, вже всі виїхали, сунуться другі.

⎯ Чи вони приходили в село до людей?

П.І.: У нас було шість в тій хаті, а три начальників в цій хаті, де ми. І привезли (…) сливок тако мішок і кури́, вже обпарених тоже. І зоставили нам, ще Насті, чоловіка сестра була дівчина ще. Цілу ніч вони щось там пишуть, на шарике, а в тій великій взяли околіт здоровий і встромили в п’єц, і запалили, а той дим прямо всьо… А я прийшла, тяжко почала плакати, кричати: «Шо ви то люди робите? Та ви не будете мати де переночувати і я не буду». Та вони його трохи пригасили.

⎯ А хто це був? Чи не можете згадати?

П.І.: Денікін.

⎯ Це денікінці були?

П.І.: Денікінці, да.

⎯ Денікінці… А де вони набрали тих курей, десь покрали?

П.І.: Десь… Якісь вони вже везли, вони переїжджали (…). То ми так варили тих вареників, варили ті кури їм. Рано поїхали. Собралися.

⎯ Бабо Параско, я ще знаєте що хотіла спитати… За те, що колись в селі були жінки, що вони могли поробляти. Чи ви можете знати про таких жінок? Чи може ваша мама розказувала?

П.І.: Були-були. Казали, шо Уляна шось там знала.

⎯ Шо вони поробляли?

П.І.: Молоко відбирали, шось до дівок знали, казали… Я не знаю, чула, що таке балакають. А чи… Вони поробляли, ходили: «Ми нічо не знаєм».

⎯ А що ви знаєте бабко Параско?

П.І.: Знаю «Отче Наш», знаю. Знаю «Слава Тебе, Боже» і знаю «Отче Наш», і знаю «Помилуй Мене, Боже», і знаю «Верую».

⎯ Це колись тільки батьки вчили дітей?

П.І.: Батьки. Оце рано встала, вже така шо… Чи мені вже п’ять років, чи шість років. Встала, умилася і стала склала руки так (…).

⎯ Бабо, чи можете ви згадати які були проповіді в церкві? Якою мовою читалися проповіді: українською чи руською?

П.І.: Українською.

⎯ Українською?

П.І.: Українською, тут Україна. Ми були українці, цей український. По українськи чита.

⎯ А чи були у селі з росії, руські?

П.І.: Руські? Я знаю? Мало було в нас руських.

⎯ Мало?

П.І.: Мало було. Тіко Герцог був, Яків, Піня, Шлюма був. Тут служили.

⎯ Скільки їх було?

П.І.: Ну считай: Шлюма ⎯ раз, Яків ⎯ два, Пиня ⎯ три, Герцог ⎯ чотири. Чотири.

⎯ І вони мали свої сім’ї тут, свої хати?

П.І.: Ну, наймали хати, своїх не мали.

⎯ Не мали?

П.І.: Нє.

⎯ Платили за ці хати?

П.І.: Платили за хати. Вже й тут (…). Такий, шо шив, а Шльома коваль, а Герцог… То чимось там торгував. І Піню, і то, і Яків. Хава то булки пекла, продавала. А Яківіва жінка, Хана, то матерію привозила. Привозила та ховали з нею.

⎯ А та Хава, де вона продавала ці булки?

П.І.: А сходяться такі, в центрі, увечері хазяї. Що хочуть жидівського чаю (…) такі пече булочки по копійці, та й сидять.

⎯ У них в хаті?

П.І.: А що ж? Вечір ⎯ нема роботи та й посідають.

⎯ Вони були хороші люди, ці жиди?

П.І.: А що ж? То й хароші. Хочеться йому чаю, та й підуть до Хави, та посідають, та п’ють, та балакаються. А це її зарібок, це її зарібок.

⎯ Скільки платили їй за цей чай?

П.І.: Я не знаю за це, тільки булочка була копійку.

⎯ Я хотіла Вас спитати про той випадок, ану розкажіть.

П.І.: Як бути? Було весілля і посходилися (…). І молода ще в хаті обідає, під’їхало шість їх, кіньми, ті коні сиві. Якісь тако через голову (…) оселедці, чуприна так. Шість наїхали ⎯ всі в роздріб, всі порозліталися вже, вони тоді з коней позлазили. І туди той, мене і її, і за руку, і тягне до хати. Туди до хати. А ті всі кричать: «Вона… ⎯ А я вже посватана. ⎯ Вона посватана, вона посватана». А йому молочу… Тягнуть нас обох до хати. Узяли до хати і садять за стіл. А я начала плакати. Кажу: «Що ви се затягли?» Вони кажуть: «Це бідні люди, це була…». Як вона називалась, у тім кутку, у (…). «Я, ⎯ кажу, ⎯ тут не хочу буть. Чого мене (…)». Я начала тяжко плакать. «Я… ⎯ кажу, ⎯ Я хочу додому, відчіпіться від мене, відчіпиться від мене», я начала плакать. (…) додому. Він мене за руку, мене за руку, ту за руку. (…) всі шість до нас на подвір. А мама шо знає, нічого ще не знає. А ми йдем. Ідемо (…). Приїхали на подвір, поприбирали коні на ті, на подвір. Іду до хати, сідаю за стіл. Ну шо ж? Шо ж, щось там нагодували. І садять мене, на шо ж… і садять мене. А неї, у теї Софії, був брат, такий, хлопець уже, здоровий. Це він якось там викрав її, а я куди зі своєї хати піду? Нікуди. За столом, вже приймають. А цей, шо мене посватав, взяв ще друга з собою, та й прийшов. Прийшов та й став тако в порозі. Ну шо, надо шото казати ж. А я сиджу плачу. Вони подивилися та й пішли. Вже вечоріє, я думаю, шо (…). І мене нікуди не пускають. І я куда, ну куди ж вирвешся? Каже, той що вів за руку: «Ідьом трошки проходимся». Тако через той (…) дерево тако, сідаю, мене садить, і сам сідає, шось там розказує. А мене сльози лляються, я бачу, я нічо бачу. (…) по двіру. Сиділи-сиділи. А мене… Я кажу: «Ой Господи, Господь так дав». Так тут він сидит, тако труситься, я трушуся. А той, через ворота: «Ідьом, пожар! ⎯ до нього, ⎯ Ідьом пожар!» Він туди (…). Господи, Слава, таки є Господь на світі.

⎯ А таки справді пожар був?

П.І.: Да, а у тім садку зайнялася якась будка.

⎯ Ммм.

П.І.: Так, то й то, поїхали вони всі на конях. А я в ноги, тіки до Параски, та й там ночувала. Вони поприходили, вже мене нет, мама каже токо прийшов, подушки з рюкзаків, за ріжок, звернув ті подушки й полягав спать… А я рано тормошить ту, була трошки молодша, дівчина. Кажу до неї: «Ану, полазь біля той, подивись як вони поїхали, я то піду додому». А вони збиралися, видно, додому. Вона ше не розібралися, та й каже: «Не йди нікуди, глядять тебе». Та я стінкою, поза доріжку, аж до хатинки (…). А я не знаю, шо він був (…). Так Господь дав.

⎯ Так Господь дав… А як ви думаєте, хто це були такі? Це який був рік, 17-й рік?

П.І.: Мені?

⎯ Це був 17-й рік?

П.І.: Да-да-да…

⎯ Хто ж це такий йшов через село тоді?

П.І.: Та якісь стояли в тім… Десь вони ту, чи в Джурині, чи де вони стояли.

⎯ Якесь войсько?

П.І.: Якесь войсько.

⎯ А тут їх називали «москалі»?

П.І.: Москалі.

⎯ А чого, вони по-руські говорили?

П.І.: По-руськи говорив.

⎯ Я ще хотіла спитати, як купляли образи́? Які гроші за них давали? Чи, може, щось обмінювали?

П.І.: Як обмінювали?

⎯ Ну, на образи́. Щоб купити було образ, то що було дати за це?

П.І.: Та я знаю що давали? Гроші давали? В (…), коли хату ми зводили, то їздили, якісь лошата, я ще була мала. Їздили в Хоменків (…) і цих образів багато-багато, хтось їх малював. Навезли тако, стояло потім (…). А я знаю що вони за них? 

⎯ Не пам’ятаєте?

П.І.: Я не помню.

⎯ А ви самі купляли вже образи?

П.І.: Я?

⎯ Да.

П.І.: Купляла колись ті, було (…) 15 рублів оддала за пару. Купила Васильові до хати, як Василь поклав хату Софії. Дала 15 рублів.

⎯ А ви мені ще казали за той образ, який ви у голод його придбали? То скільки ви дали за нього?

П.І.: То шось дві бараболі дала.

⎯ А чи це був старий образ? Чи це люди хотіли…

П.І.: Ні-ні… Свої, я знаю, свої взяли з того…

⎯ З хати?