Ломинога Мотрона Іванівна, 1911 р. н.

— Росохувата? А Бугаї це шо?

— Бугаї більше, тут і магазін. А це вже Балки називається.

— Балки називається. Чуєте, а яка у вас була сім’я, у батька і в матері?

— У батька й матері. Та яка, три дівчат і три хлопці було.

— Три дівчат і три хлопці. А чи дід і баба жили з вами?

— Яких це? батьківських? 

— Так. Не жили? жили окремо? 

— Еге ж. 

— Так. А шо в вас було? яке господарство? корова?

— Ну, корова була. Порося. Кури. Таке, знаєте.

— Чи була коняка?

— Була, була. В мене не одна коняка була, було двоє. І бики були. Були й бики, да.

— Чи був млин у батька?

— Нє, нє. Не було млина.

— А така сіялка?

— Нічо такого не було.

— Олійниці не було?

— Ні, нічо такого не було. А коні були. Ото ж землю держали, так шоб уже своє якось було.

— А як вам видається, хто був таким головним у сім’ї? батько чи мати?

— Батько був, пока живий був. А потом батько вмер, ми остались. Ну, мені було 11 год.

— Чи хворий був? чи шо?

— Нє, воспалєніє льогких хватило. А тоді якось воно, знаєте, було, в больницю одвезли, і там він умер. А тоді ми ото осталися. Три брати, і нас три сестри.

— Це вам 11 було, да?

— Угу. 

— А чи ви ше їздили з батьками на базар, на ярмарок?

— Та на ярмарок так їздила! Знаєте, раньше ж було брусики там, то поїду.

— А шо таке брусики?

— Ну, таке пекли патошники такі. І то, знаєте, і ми той. Їздили, на віз сядемо і поїдемо. З батьком. Ото й батько, ото й мати ж зберуться, і нас же візьмуть.

— Шо вони купували для вас там ше, на ярмарку?

— Нічо такого. Знаєте, грошей не було у батьків. Там десь було, я знаю, як уже помню, мені ж 11 було, як батько вмер. Возили той у ой-ой-ой! ти дивись!

— Не переживайте.

— Як воно називалось? раньше фуражі ж звозили ото для худоби, та возили, то там ячменю там, вівса повезуть. Там знаєте, як там пастухам куплять обуться там, удіться. У школу ходити. Так шо не ходили в школу, бо ні в чому було.

— Ні в чому було ходити?

—  Ні в чому було, да. Пасеш корову пока до зими. Як вона стане на стайню, ідеш у школу. Тут то розпустять на канікули. А тут весна тільки, пів зими — гони пасти, а про школу не думай. А хлопці вчились.

— Хлопці вчились.

— Хлопці вчились. А ми, а дівчат не вчили.

— Батько так як би не давав, да?

— Ну, ні в чому! Нас же багато було, ні в чому було в школу йти. 

— Чи ви мали такий садок тоді також?

— Та була там, і яблуньки були, і груші були. Там сливи. Ну, таке. Ну було таке.

— А так, шоб на базар возили?

— Нє! нє! нє!

— А як прийшли податки, то батьки вирубили той садок чи оставили? 

— Та ні, воно так, знаєте, сохло, усихало, не помню вже.

— У вашого батька тільки ваші робили діти? а чужих не наймав він?

— Нє-нє-нє-нє! самі наші.

— Чи він тільки на полі працював чи часом ще щось вмів як майстер зробити?

— Батько був майстер. Робив усе як майстер. Так тільки ж не дома, а десь. То там , то там десь. А то в пана десь іще кусочок землі лишньої, і то ето він робив.

— А що він у пана робив? вікна такі? діжки? чи просто працював на нього?

— Просто. Та і у майстерні робили таке все. Ну, знаєте, мені не доходило воно.

— А який пан тут був? чи ви пам’ятаєте його фамілію?

— А тут, неправильно скажу вам, там він прозивався я не знаю як, казали глухий пан. А тут я не знаю як його. Ну, наш пан тут був хароший. Харош був пан. Дуже харош був.

— До людей?

— До людей добрий був. 

— Чи він був українець? чи росіянин?

— Ну, так я вам не скажу. Це так, як уже тепер ви вже знаєте, а тоді воно якось.

— А як ви вже трошки підросли і стали такою дівкою, то чи ходили ви на вечорниці?

— На вечорниці ні! так ото по багатих людях по заробітках ходила.

— А де ви були? у других селах? чи тут у селі?

— Нє, тут у селі. Тут, отут у нас був кушнір жив багатий, ну він там не багатий дядько, ну знаєте, вроді багатший нас. І тут другий на яру. І ото ми ходили в них і копати, і в’язати тоді. Ну, все робили.

— А шо він платив?

— А тоді була ціна, знаєте шо? 40 копійок.

— 40 копійок на день?

— Да, за день! Ну, то тоді ж було там заробиш, піду там наберу матерії, то платок. Купиш за ті 40 копійок.

— А той кушнір, то він шось майстрував? чи чому він так називався? кушнір.

— Ну, просто в них було 3 брати. Один отам на Снігах, один оце тут, ага! в Золочеві третій був брат його. Ну, тоже хароші були люди. Хароші, ага. Дуже хароші були. Нільзя сказати, шо погані. Шо погані. Хароші. Він же, на його харчах, ну і годував, не обіжав. Давав. Ото ми там робимо в нього. А він ото, знаєте, правда коров у нього було штук 4, він держав. Коней двоє. Ну, дядько так, знаєте. Ну харош був! Нільзя сказать, шо поганий. 

— Чуєте, а так, якби, а де ви співали дівками? де дівчата співали?

— Ну, просто так збігались на вулиці.

— На вулиці? а не було так, шоб зимою ввечері пряли десь збиралися?

— Нє!

— Не було. а як на вулиці гуляли, то й хлопці прийдуть?

— Та бувало приходили. Ну, я мало захватила. Я молодою заміж вийшла. Нас було багато. Якось не гуляла. Старша сестра була. Брат старший був.

— А чи були такі дівчата, які дуже гарно співали? тягнули?

— Співали.

— Були такі, да?

— Були. І я то співала харашо, як була молодою. Да, співала то харашо я. І ото вже, як стали, знаєте, то вистави ставити, то я участвувала, пока молода була. А тепер вже стара.

— А які вистави робили? про що були вистави?

— Та, там ставили Наталку Полтавку, ставили. Потом, вже позабувала.

— А це було в клубі?

— Ага.

— Чи ви вже замужем були? чи ні?

— Та вже й чоловіка не було!

— А це було після війни? чи до війни?

— Та більше послі войни. Оце вже стали таке. 

— А в скільки ви років заміж вийшли?

— В 16.

— Чи ви хотіли? чи батьки віддали?

— Оддали. Не батьки оддали, але тако то й мама, і брат каже — потом, каже, сидітиме.

— Чуєте, а цього хлопця хто, брат знайшов? чи батько? чи він вас побачив?

— Батька вже не було. В їх було 3 брати сироти. І за одного я йшла, а другий там брав. А другий пішов у Германію, погнали, там він і остався. Самий менший.

— Чуєте, а він до вас приходив свататись?

— Приходив! канєшно!

— А весілля скільки днів було?

— А тоді яке весілля було? Не було ніякого весілля. Барахло склали на віз, повезли, а ми через город ішли, через посів.

— Не було за що робити тоді?

— Да, канєшно, не було. Тоді воно було, знаєте, все було. Не було за віщо так жити.

— А чи були в вашому селі такі випадки, щоб одружувалися, щоб женилися двоюрідні брат і сестра? Не пам’ятаєте такого?

— Не вспомню. А так не скажу. По-моєму були. Не в нашім селі. Він у нашім, хоть він на Бугаях сам, а вона, її мамка і його батько браття. Но не в Петровці саме. Вона от з Петровки, а він з Бугаїв сам. Були двоюрідні. І потом отут уже одна молода пара. Двоюрідні жили, хата з хатою. І він, батьки рідні брати, а вони двоюрідні.

— Чи батьки не були проти? чи були проти?

— А хто й зна!

— Чи піп вінчав їх?

— Тоді не вінчались. Вони не вінчались.

— Вони не вінчались? чи тоді вже не було попа?

— Та, піп був, та якось воно чи моди не було, чи. Так познакомились, зійшлися, забрав. 

— А як ви були дівкою, чи ви часом пішли на весілля до других дівчат?

— Та ходила.

— Ходили. А яка була музика на весіллі тоді?

— Та яка музика? Гармошка була.

— Чи був бубон?

— Та як я йшла, не було. А як уже це менші стали оце вже, то було. І бряцалки, й бубони, вже всякі музики були.

— А як бубон? як сито такий?

— Та ото таке, еге.

— А брязкальця?

— Ото, шо то багато тако.

— А скрипок не було?

— Були й скрипки. Уже на скрипці в нас ніхто не грав. Не грав уже. Старі не грали, а молоді чось не вчились.

— Але раніше були скрипки?

— Були! були-були! Дядько мій скрипаль був. На скрипку харашо грав! 

— Чи він по весіллям тоже грав?

— Ходив по весіллях.

— А з ким він ходив?  Він на скрипку грав, ще була друга скрипка, чи що?

— Я вам не скажу такого. Якось воно за літами все пішло.

— Чуєте, а як ви ще в матері жили коли малою, чи ви пам’ятаєте, щоб старці сліпі ходили?

— Ви знаєте, таких і не пам’ятаю. Правда в нас одна була, на свої очі бачила. Ото тільки одну замітила.

— Вона ходила? Чи вона була з вашого села?

— З нашого.

— І ходила по селу просила?

— Та ми її так на содєржаніє шось взяли, содержували. Ну, як коло хати була.

— То вона так не ходила за милостинею?

— Нє, до неї ходили додому. Дарили і носили її.

— А інші такі чужі не приходили?

— Та ходили! ходили-ходили.

— Чи часом люди їх боялися й закривали хату? в двір не пускали? було таке?

— Та було таке, шо не пускали. Правда, да, були такі, шо й одказували кусок хліба. Бували такі, шо дасть і ще там шо-небудь і поїсти добавить. Бували. Всякі люди бували.

— Чи ви пам’ятаєте, щоб вони співали шось?

— Не знаю.

— А як ви підете на ярмарок ше тоді з батьками, чи ви бачили, шоб вони там сиділи? на шось грали, на якісь інструменти?

— Ви знаєте, бувало. Знаю. Співали і тоє. І грали. Ну, ми не замічали тії гри.

— А ви не пам’ятаєте, на шо грали? на який інструмент?

— На чомусь грали.

— А куди ви ходили до церкви?

— А тут у Золочів.

— У Золочів ходили. Чи ви пам’ятаєте, коли її закрили?

— Я вам не скажу. Та як началося отаке воно, колхози начали, знаєте, все. І була церква там, Успенська називалась. Хароша церква була, а потом з неї хрест і зняли. Це я знаю добре. Там один у нас був такий Приходило, і він значить, ну хотіли її грабувати. А потом хрест зняти, бо хрест золотий. І він поліз різав хрест. І пожив, мабуть, із місяць і вмер.

— А чому вмер?

— А хто його знає.

— А чому він знімав хрест?

— А хто й зна!

— Чи ви знали його? того чоловіка?

— Знала.

— Він був ваш чи з Золочева?

— Нє, не наш.

— Чи він такий комсомолець був?

— Ну, просто такий він, знаєте, одергуватий говорять. І тепер є такі прихватили, і тоді такі були.

— Ви казали, що він мабуть трошки злякався. Сильно пережив, бо це високо лазив, і тому вмер, так? так казали?

— Да, казали, так казали.

— А чому зруйнували церкву?

— А Бог його знає.

— Чи можна було мати ікони тоді?

— Ну, просто стали, як би вам сказати, власть відвернула, ця друга приступила, і так ото не стали церкву тоє. В общем, стали, навіть сейчас оце зберемося оце і балакаєм, що як раньше було. Пасли скотину. І то, знаєте, як виганяєм ото на вигін, і ото там усі на тому, нанизу. А ото мужики, як ото в неділю, вигін там під горку, полягають. Дзвони ото звонять! І дощик ото буває ше такий пройде ріденький. І півні співають. І так якось було харашо на душі. Ну, а потом, знаєте, все стало уже іначе, іначе, іначе. 

— Чи стало так трошки страшно жити, як почалися колгоспи? люди боялися?

— Да. Та воно ж було, в общем переворот був. Як вам сказати, багато дезертирів було. І то, ну воровство більше було.

— А як почалася колективізація, то в вас спочатку СОЗ був чи колгосп?

— Колгосп.

— Колгосп. А ви вже були замужем, як колгосп почався, правда? 

— Вже. 

— Чи ваш чоловік пішов в колгосп?

— Ні, він не був в колгоспі. Він був на проізводстві.

— Чи він був до колгоспу ше на проізводстві? чи він не хотів піти в колгосп, та пішов?

— Він пішов, бо сирота, тяжело було, ні батька, ні матері.

— Землі не було, так?

— А в батька своя сім’я була. Знаєте, треба їм розходиться. Тому дали. Тому дали. Ну, а цей самий менший був, шо в Германії. І цей вже не молодий був.

— Чи ви жили тут у селі чи десь там на проізводстві?

— Ми? Нє, я тут і жила.

— У батьків?

— Нє!

— А ви тут хату збудували, так?

— Да. Хату збудували, хату. І жили там до войни. А тоді война началася.

— Чуєте, ви пішли в колгосп? ви працювали в колгоспі?

— Да, я працювала. Дома ж і корова була тоді, яке то хазяйство ж, треба було у колхоз піти, шоб працювать.

— А корову і все хазяйство ви залишили чи віддали в колгосп? 

— Та нє, не віддавали. Держали худобу, пока вже стала стара я вже. Бо діти розбрелися. Я осталась сама. А оце дочка приїхала аж із Ставрополя була. А тоді приїхала в гості. А тоді я занедужала, вона не поїхала, та оце тут уже второй год.

— А як ви працювали в колгоспі перші роки, то шо ви отримували? шо ви получали? які гроші? 

— Нічого! нічого, нічого.

— А чому ви задарма працювали? чому ви хотіли піти?

— Ну, хто й зна ж. Нічого. То давали нам, скільки робиш, ото палочку запише, а хто зна, нашо та палочка.

— Палочка це як трудодень? Чуєте, Мотря Іванівна, а як ви були ще такою дівчиною, чи дівчата після Великодня йшли співати веснянки?

— Я б вам не сказала. Коли я пішла, якось уже все стало. Уже не той світ став, шо був. Знаєте, то було в селі там співи, й там співи, й там музика гра. Там весело. А счас же ніде нічого не чути. Нічого не чути совершенно. 

— А чи був у вашому селі гончар? Той, що горшки ліпить.

— А! не було! не було!

— Як його називали у вас?

— Та горщишник. Не було.

— А як ви підете в церкву, то якою мовою там правили? українською чи російською?

— Да Бог його знає! Народу там на церкву, стоїш ото там.

— А чи були в вас такі в селі маляри богомази?

— Не було. 

— А де мати купувала вам ікони?

— Мама? Возили вони, оце ці, як їх, о Господі! забулась, як їх називають. То китайці, а то забулась, як.

— Корейці?

— Як же ж їх називали! Так ото носили. Матерію носили. Да. Усе носили в село.

— А тоді, як ваша мати, то де вона купувала? на ярмарку? не пам’ятаєте. А с кільки ікон було у матері в хаті?

— Та, в матері багато то було в хаті. Здорові, хароші. Хто й зна, скільки було їх. Але в нас уже не стало.

— А як ви йшли заміж, то мати давала вам ікони?

— Не було так тоді.

— Не було тоді.

— Воно таке було счас же після революції, була революція. А потом в 20-м году голод. А потом ото опять. І так ото, знаєте.

— А ви не вінчались?

— Нє. Розписувались тільки в сєльсовєті.

— А чому не пішли до церкви? вінчатися.

— А розрушили ж її.

— Уже розрушили.

— І хреста зняли. І іконостас, ікони там десь. Уже порожня вона стояла. Вже не було.

— То вам було 17 років, якшо ви 13-го року, 16 років, то це 29-й, так.

— Еге.

— Чи ви пам’ятаєте, щоб головою колгоспу був такий Вісун? Чи в вашому селі в Бугаях жив Вісун?

— Не було в нас. Не було.

— Чуєте, а такий, який казали, шо він куркуль, Івченко Савелій Ярославович?

— Не було в нас. Не було.

— А Коваленко Юхим Григорович?

— Не було.

— Німці, чи росіяни, чи були поляки?

— Було тут усе. Китайці. І німці, і тії. Хто тут, перебули всі на світі.

— А які це китайці? де вони взялися тут?

— А хто його зна, де вони тут були.

— А це було в колективізацію? чи пізніше? після війни?

— Та нє, це ше до войни. Ше до війни. То китайці, то ше хто приїдуть. Отакі були.

— А євреї чи були?

— Та євреї, було, шо й євреї були.

— А що вони робили? що євреї зробили в Золочеві? Чи вони продавали, чи шо?

— А я й не скажу в Золочеві, чого були. А Харків повен був євреїв.

— А що, люди сказали?  чи звідки ви знаєте?

— Шо, шо євреї були? Та там були.

— Чи люди трошки не люблять євреїв?

— Хто як.