Коробка Іван Микитович, 1918 р. н.

Технікум не кончив, один год остався, мобілізували в армію в 1940-м году. Попав аж на Дальній Восток, там служив, на Дальном Востокі. А потом во время, та пошти перед самою войною, в апрелі місяці, нас привезли у Київ з Дальнього Востока, а в іюні началась война. І вже я остався тут, у Києві, тоже артилерист, я і там був, і тут артілєріст, попав на фронт. У цьому, в червні місяці нас розбили, оп’ять вернулися із… 

• ??? поступили?

І. М. — … офіцерів. О, я ж був поступив туди, бо вже хочеш туди, то нас аж в ??? одвезли Івановська область. Та там побули, та вп’ять набрали молодьожі там, і вп’ять на фронт.

— У колгоспі робили вже ось до останнього часу, да?

І. М. — Робив у колгоспі, робив в райсоюзі інструктором заготконтори.

— Це у Градизьку?

І. М. — У Градизьку. У Києві робив один сезон, бо тоді ж було ж трудно — грошей не було, хліба не було. То я ото поїхав у Київ, поробив там сезон. А тоді вп’ять у колгосп вернувся та й робив до послєднього вже.

— Значить, після війни вже?

І. М. — Да, після війни. До війни, то само-собою робив, а ото після войни робив…

— … батько, то чим він займався, як тут в Ганнівці жили?

І. М. — Ну батько був плотник хароший, а тоді, коли у 30-х годах колгосп організовували, і він пішов у колгосп. Біднота, тоді ж не так жили, як тепер. Бідний був, пішов у колгосп будівельним бригадіром зразу став, а потом завгоспом робив, і коноводом робив. Батько тоже був не з глупих, так шо розбирався у цьому, хоч і три класи кончив, а розбирався. Було, оце там смету скласти на будівництво якогось зданія, він сам собі пощитав, скільки йому треба лісу, скільки гвоздєй…

— Які кутки були в Ганином?

І. М. — Ганнівка.

— В Ганнівці, ага?

І. М. — Як, які кутки?

— Які кутки, там один куток, другий?

І. М. — Ну оце в нас щиталось це — Новоселівка, оце де ми живем, щиталося. А то було Любарщина, казали там, та вулиця. Дві вулиці в нас всього було, ото Любарщина, а це…

— А чого називали Новоселівка?

І. М. — А того, шо тут усі поселилися нові.

— Ті, шо з моря, з-за моря?

І. М. — Ні, відтіля, з тієї вулиці. Дали їм землю, оце ось тут був Андрій, Дмитро ??? Грицько Компанієць, батько продали, другі продали, треті продали. Це тут не було нікого, і оце Солов’ї тут були, не було нікого, оце дали їм землю по 55 сотих і вони тут построїлися.

— Ви казали Любарщина…

І. М. — Любарщина вобще Любарщина, а тільки отдєльно, то казали Новоселівка, а то Любарщина. А ото дальше там півсела, то Попівка звалося.

— А чого так?

І. М. — Був пан Попович там, Попівка, а це Любарський пан був, о, це — Любарщина. Носив воду ввечері, як вечір — несе воду, он тернова могила є в нас отуто до кілометра діла, носив на коромислі воду, поливав там терни, шоб росли терни в його. Ото такий пан був! Такі пани були, не всі були пани погуляли, і природу любили. Це таке інтересне йому виростить там, шоб підти посидіть. А отут називалось Левада була, це за городами за оцими, тут берези були, кажуть такі, шо вдвох не обнімеш, от. То пан посадив.

І. М. — … оце на мого батька казали — Касяни, бо дід Касян. Там було рядом Тарас — Тараси були. Тоді ото Парнюки, оце воно було в нас тут.

— Скажіть, а от у сім’ї хто головний був у вас — мати чи батько? Ну, грішми там розпоряжався, або там хазяїн хто був?

І. М. — У нас було в батька, так як і в нас — обопольно. Ага, принесли гроші, там вона принесла, чи получила за молоко чи за шо небуть, чи я — осьо гроші. То ми посовітуємось, шо ми купимо? Давай оте купимо, і то бери. Не було так, шо в мене ховались гроші і в неї — цього в нас не було. І у батька так було. Робив батько на селі, або там дядько привіз батькові лутки зробить — зімою батько дома робив. То оце привезли гроші, там хліба привозить, пшеницю і гроші привозять. То не було, шоб батько, ага, якусь десятку вкрасти, цього не було. Оце в нас, бабо, гроші, положили, треба шо, Костя, он є те й те, ну он піди возьми.

—  А главою сім’ї все-таки був батько?

І. М. — Батько, да, батько. І в нас так воно. Приніс я гроші, я ніколи не ховаю гроші, як другі ховають там то тут у штанях, то ще десь. Приніс, осьо, бабо, приніс. А скіко? А скіко дали, стільки приніс. Ага, значить, положили, он там шось у лавці є, я піду дівчатам возьму. Іди бери. Ну нашо б я… 

— А скільки землі мав батько ваш, чи він не мав землі?

І. М. — Батько мав землі три четверті — це 75 сотих всього землі було в батька. А потом ото батькові дали общественної землі. Була общественна земля, шо общество розпоряжалось, то дали ще півгектара батькові. А мені дід дав, шо мого батька вбито, а в діда було шість гектар плавень, то дід мені гектар дав плавень. Оце тут ні в кого не було в Ганнівці, тільки в мого батька було, бо ці люди на плавні не мали таких прав, як городяни. Ганничани там, у їх в каждого сіно було, а це тут хіба хто оце аби всі були там, то ці у свого дядька там, дядько їм дасть викосить балки тошо там, у Градизьку, а то ні в кого не було сіна. Це те, шо ми в степу посіємо, оце воно за штот цього і жили ці люди. А в нас ото було скіки землі. А тоді вже як колгосп у 30-х годах організували, то батько пішов у колгосп, ну, раз батько пішов, і моя земля пішла в колгосп. І так ми в колгоспі ото стали, осталися.

—  А скажіть, як буржуазія, середняки вважалися?

І. М. — Бідняки, бідняки, шо бідняки, то бідняки. Бо середняки нічого ні… 

— І середняки то бувало так, що не йшли в колгосп?

І. М. — Ну, воно тіки… Тіки вони получилося так: середняк бідняка агітував та сам пішов у колгосп, а той послухав та й остався, а його розкулачили. Ось отут був німий, два хлопці було в їх — один німий, а другий не німий. То той же не німий умер із дурного ума і хазяїн помер. Не підемо в колгосп, он кажуть, будуть то кріпосні, то всякі баби ж було дзвонять, так як і тепер, то вони не пішли. Шо в них одна конячка була та корова, та їй батько дав млина, тій бабі, вона сама із Потоків, а батько робив млини. Ну доцці подарував млина, вітрячок, то й шо ото. Но той млин нахвалений він не молов, бо той не в курсі дєла, шо настроїть цей чоловік. Там пусте когось, здере кукурузу чи ячменю та й усе. То їх ото розкулачили і з хати вигнали, була кантора в їхній хаті, переробили вже. Ото так. 

— Уже так назло пішло?

І. М. — Один був у нас такий дядько тут заможний, він, як сказать, він і не куркуль, бо робила уся сім’я. В його не було, так як тепер, землі взяв і наймає собі механізаторів, наймає полоть, не було в його нікого, він сам робив. Було два жеребці в того дядька, 30 десятин землі, три хлопці було і дві дівчат —  Уляна і Марія, дві дівчат було. І оце вони самі обробляли землю, не наймали нікого. 

— Скільки у нього було десятин?

І. М. — Тридцять десятин. Нікого він не наймав, о. І два жеребці було, то це ж їх виведуть, жеребців, вони ж там іржуть, а нам чуть, так ентересно ж послухать. Та ще у нього були жеребці тяжеловєси, отакі копита, які такі хоп-хоп, хоп-хоп. А тоді, коли це дєло він замітив, шо колгосп, узяв та попродав оціх жеребців, все розпродав, і сам ушився в Донбас, той дядько. Да, три хлопці — Іван, Дмитро і Андрій, три хлопці, дві дівчат. Та в Донбасі став прорабом, той дядько, і забрав дівчат туди, і хлопців, і бабу — всіх забрав, а це покинув — нате вам. У його там був колгосп у дворі в його, ага, дворище покинув. То ото в їх був там колгосп «Шевченка», а в нас був колгосп «Будьонний». 

— А кому він продав оте господарство своє?

І. М. — Дядьки покупили, були ж такі шо давай. А тут був колгосп у Попівці «Перемога», це було три колгоспи в нас тут. Оце в Ганнівці щитай два й там ото один. Там Грім став головою, а тут «Перемога» Вінників Серьога, сміялися так люди.

— А чого сміялися з його?

І. М. — Ну, у Попівці склали вірш: «Організували колгосп «Перемога», головою його став Вінників Серьога»

— Ага, це місцеві?

І. М. — Місцеві хлопці тут уже. А потом з’єднали до місця всі ці три колгоспи і став один колгосп, значить так, став «Чубаря». І це як став він «Чубаря» із 1933-го году, в 1933 –му вже організували умісто їх, то як пішов наш колгосп уперьод — перве місце по області. Як їдуть у Градизьк, он, кажуть, «чубаряни» їдуть. І поставили ж тут постройки, і на постройках Чубарь, Чубарь, на каждій постройці із черепиці викладено, важкою черепицею покрито. Було закупляли черепицю отам у Пирогах, Ярошах, скрізь по селах батько їздив закупляв у колгосп спеціально, і покривали ото, вимощали красну черепицю міжду білу. На сушарці Чубаря, на конюшні Чубаря, на другій конюшні тоже Чубаря. 

— А шо за Чубарь був такий?

І. М. — А Влас Якович Чубарь був же ж раньше в правітельстві, і в честь його назвали колгосп. І ото він став первий по області наш колгосп. Прапор получили, коні були, Боже, за кіньми слідили, хіба так, як тепер. Тепер коняка хуже за раба живе, а тоді шоб постьобав коняку, то більш не дадуть конюхи, без бригадіра не дадуть. 

— Оце в колгоспі?

І. М. — У колгоспі, приїхав, а шо це за попона на коневі? Та… та… Завтра не виходь, і до бригадіра не підходь. Було, конюхи сказали і бригадірові, шо ми йому не дамо коней, всьо. Я робив на фондових конях ще до войни, були фондові ж тоді коні по каждому колгоспі,  це —  резерв армейський був, то це мені тіки давали коні, бо я без батога їзьдю. Шоб я хоч вожжиною так ударив, Боже упасі. Погладив, всьо, і в мене йдуть кобили, не нада гнать їх, от. Старався я робити, оце було батьків же брат, це ж не рідний, робив конюхом, Іванові, каже, давай, хай їде, Іван поїде. 

— З якого віку в колгоспі працювали?

І. М. — А з якого віку? Щитається так, значить, з 1935-го году вже я робив у колгоспі, це ще робив так. То усі ці коні водив, то отам таке, льогкі роботи, на плавні поїхать. А вже в 1936-му році возили машиною зерно, оце як молоте машина, оце мої коні фондові до машини і я. І оце возив зерно я сам, не смотря, шо я був пацан, ну я сам возив мішки по 70 кілограм зерна, це я сам грузю і вигружаю сам, от. Тут поможуть мені грузить, а до комори приїду, там ніхто не помогає, ото прийшов, розв’язав, взяв його прямо на плече, тут за гузирь держиш, прийшов, тіки раз і висипав, і висипав. Приїжаю, мішки привожу.

— Скажіть, а з якого віку діти у сім’ї призвичаювались до роботи?

І. М. — З дєцтва.

— Шо найперше робили найменші?

І. М. — Шо найперше робили, оце так. В мене було дві дівчат, три хлопці, то це так: меньша була, ну годів шість їй було, а, може, тіки шостий год, це вона знала на базарь повезе банку молока, продасть, і купе там на борщ, шо не хвата. Тепер, бач, і щавель свій, і все в нас єсть, а тоді раньше не було якось, чогось люди чи значенія цьому не придавали, чи як воно шо, мало цим ділом занімалися. 

— В них було на базарі? 

І. М. — Ага, на базарі. Це, Свєта, їдеш на базарь, купиш там оте, й оте, й оте. Вона продала молоко, скупилась, приїхала. Надя була, ця дома, ця ото зна квочки шоб були в порядку там, шоб все в хазяйстві, шоб водичка в курчат була, це. А хлопці, один малий був ще, то той, це ж Наді треба й дитину глядіть. А вже старші хлопці: той корову пасти, той травичку рвать, там на дорозі десь накосить чи там у балці десь покосить. Це на обід корові лантух трави шоб було. І вони слухали, я їх тоже не бив ні одного. Не бив, це баба кричить.  

— А ваші діти вас на Ви називають? 

І. М. — Нє.

— А ви своїх батьків теж не називали на Ви?

І. М. — На Ви.

— А бувало так, шоб чоловік дружину свою називав на Ви або навпаки?

І. М. — Нє, в нас цього нема. Баба, дід, оце в нас так.

— А як молодші були, то як ви казали там, на жінку?

І. М. — Антоніна.

— Антоніна.

І. М. — Да. А тепер ми із бабою удвох осталися, оце внук привіз бабі…

— Чи був у вас поділ: це – чоловіча робота, а це — жіноча робота, у матері з батьком, було це тоді?

І. М. — Нє, батько робив все время на постійній роботі: то бригадіром, то завгоспом, так шо він все не дома. То оце ж було моя робота повичищать отамо.

— То ви робили, діти робили самі?

І. М. — Сіно викосить, а батько знав, шоб був порядок у його. А так, розподілу не було, шо це ти должен оце робить. Ну, як свободний батько, то робить, канєшно. Так і в мене дома тоже — нема, шо ти должна оте робить. Я сам знаю, шо корову порать це я должен, обеспечить всим. Баба здоїла, в неї хватить роботи там: і наварить треба, перемить, перестірать, бо воно ж так. 

— Свої чи чужі були у вас голови колгоспу, то свої тут були, так?

І. М. — Голови колгоспів свої були. В нас тут Придава був, оце цього діда, що сидів, тесть. І ото він поставив колгосп протів двору, щоб спать і бачить, хто де ходить. А там колгосп у Попівці був трошки скраю, і в ???? з цього краю був колгосп, а в нас це получився всередині, коли з’єднали там було.

— Скажіть, а парторгів, їх присилали чи вони були теж місцеві?

І. М. — У нас тоді не було парторгів. Тоді якось було так. Оце в сєльсовєті парторганізація, голова тіки був партійний, а то ніхто, не було. Ото їздили, він поїде ото туди, його там його накачають-накачають, і работає чоловік. Ну робили по совісті, не так, як січас. Січас як подивишся, волос диба стає, щоб голова гріб тоді, так як січас, його до утра або повісили, або розстріляли. Боже упасі! А січас гребуть, строять: це собі, то синові, то дочці, то братам, то сватам. Нє, не було цього. Єслі десь щось, тут ревізійна комісія, збори, вже на зборах піднімають вопрос, такий тарарам, шо, Боже упасі, вроді богатиря з’їв. Так шо він не возьме нічого. І не брали й харашо було, люди робили чесно.

— Не крали в колгоспі?

І. М. — І не крали нічого. Ну, там піде солому возьме баба, то це таке, з лантухом пішла удень набрала, ніхто їй нічого, бери.

— А у голодовку у вас багато людей померло?

І. М. — У голодовку? Були люди такі, шо померли, не дуже багато, ну було. Це там два діди і той дід, чотири там, та чоловік з десяток. А Яшків батько п’ятий, цей, шо тут жив, шостий помер.

— То вони з голоду померли чи як?

І. М. — З голоду, з голоду. 

— А ті, шо в колгоспі були, то тим давали їсти?

І. М. — Давали їсти, а потом так давали то 20 кілограм, то 15 кілограм. Канєшно, давали не харошого хліба, вже там відходи, ну давали, так шо. Ну, було в нас, оце як вже зігнали колгоспи всі до міста, голова сіда на кобилу, виїде за хутір, на базар ніхто. «На роботу! Кончили це, перепололи, ідіть на базарь». А то шоб був порядок. І його жінка робила, ото було правильно! А тепер як сам головує, то жінку десь старається то в бібліотеку, то ще десь, такі шо не нужні, о, а тоді всі робили.

— І не крали, ви кажете.

— Ні, не було.

— А як хто там украв, то шо тоді за те їм?

І. М. — Украли одні хлопці, парубки вже вони були, в одного діда кролицю. Там же оце, в Попівці, а воно в землянці, ???? землянка десь, і вони там її піймали. Ну, факт той, шо вони піймалися з тією кролицею, утром вже взнали, хто взяв ту кролицю, то їх шо — на руки кролицю одному, а той ходе об’явля, шо ми вкрали у діда кролицю. І по ланці, отамо, це ж табак у нас був, отут за селом, чотири ланки тут табачні, і ото привели їх по цих ланках, бригадір тіки командує — ідіть у ту ланку, пішли, а той об’явля, дивіться, яку ми кролицю вкрали, та на будівельницю, і нічого, однесли дідові, отдали кролицю і на цьому кончилось. Було так, шо ловили тих, шо по городах лазять, і вбили одного, двох даже вбили.

— Люди самі чи як, чи влада?

І. М. — Люди, тут, такі мужики найшлися. Там поліз один до своєї тітки в погріб кошини позбивав там їй набрав і отож піймався. А одні прийшли там картоплю рить в однієї, то тих нагнали там аж на Борисівській дорозі, то там побили, так шо одному й… вбили одного й того вбили. А то було — піймають кого-то, поб’ють, їх судили за ето дєло, по п’ять год дали їм, то вони одсиділи. А як був у колгоспі, Боже упасі крепко, не так, як тепер. Тепер прийшов з тюрми: «Я в тюрьмі був!», себе б’є в груди, хіба це хвала? Це ж позор, шо ти був у тюрмі, а він б’є в груди, гордиться, шо він у тюрмі був.

— А скажіть, оце десь 50-х роках, десь після війни, як в колгоспі — теж так не крали?

І. М. — Не крали, ну жили люди слабо, потому шо було так. Поїде (я тоді бригадіром робив) завгосп, поїде привезе макухи там центнер чи півтора. Оце варять людям макуху.

— Істи?

І. М. — Ага, або там якихось-небудь відходів дадуть, привезе трошки, змололи там галушки людям. То старались від малого до старого, всі йшли в колгосп, давайте роботу. І роботу давали. І оце я сам ще поки ото до войни було первий год пішов в 1935 году я пішов на роботу, то ми шо: пололи просо, у просові, той, березку виривать. Воно то шо без привички, поперед мене дівчата всьо, вам жінкам хоч і менше багато, дівчата єсть дівчата. А мужики все: навколішки, ідеш полиш, тоді схватився заполов за собою, шоб було харашо. То ото просо пололи ??? пололи, от. Тоді вже стали в сояшники нас пускать полоть, сояшники і картоплю. Ну картоплю —  це трудне для нас було підгортать.

— А це вручну все робилось?

І. М. — Вручну. Кіньми тож ??? картоплю і сояшник, а то вручну полять кажду рослину. Ну йшли всі чисто.

— І табак у вас садили у колгоспі чи ні?

І. М. — Табак, тут був табак. Он там садили табак. Оце ж його посадили, попололи, пасинкувать, зривать вершки. Тоді згрібають, розколюють на четверо, і вішають на вулиці в сушарці. То оце вже канєшно, дівчаткам там роботи ось поки. Вона ж полізе хто зна й куди, понавішує табаку, а тоді вже знімають, сортірують його і отправляють.

—  А отут у селі церква?

І. М. — Не було.

— Не було, а куди ходили?

І. М. — Оце значить так. Попівка, ті в Устимівку ходили. Ні, ті то ???яни в Устимівку. Попівка була церква тут на кладовищі в Градизьку Тройця звалася. А в нас Покрова, де тепер в Градизьку церква, ото там, ото в Градизьку церква. І цей паски святить, а то було піп приїжжає сюди на кладбище та святе паски на кладовищі.

— А з якого часу перестали ходить до церкви, в який час?

І. М. — Та до войни ходили, багато, до войни багато людей ходило, а після войни отож стало воно ж таке: підуть у церкву, а там то отнімуть, то наб’ють ще, то люди й перестали ходить. Хуліганство ж то стало.

— Скажіть, а чи пили горілку до войни люди, там тоді у 20-х, 30-х роках?

І. М. — Пили, тільки не так же, як тепер. Оце ж було в нас тоді шо за робота? Це зімою оце ж і до весни. Це де там в кого яма загорнута, вичищали ту яму, вивозять на степ. Там же попіл сипали, туди все, по селу збирають попіл. Я сам, це як канікули, значить, коні дають без танка накривають, і їдем попід дворами. Попіл баби виносять нам, а ми привозимо в сушарці ссипаєм, а тоді його вивозять на табак, розсівають там, по степах скрізь розсівають. А мужики чистили це всевозможні ями, де колодязь загорнутий, вичищають, вивозять, то мужикам ставили могорич, бо й уборні чистили вони. То так: оце бутилочку поставив їм завгосп або там комірникові дав, прийдуть отакі хлопці. Прийшли, де наш? Осьо. Випили і на цьому кришка, не було, так як січас оце, шо п’яні, голови тоді болять. Не було цього, тоді якось було воно по совісті. Випили, пішли собі, завтра на роботі вп’ять, на яку роботу там поставлять, не було такого. Оце було неділя, як піде там на базарь хто, то дивись там 100 грам вип’ють там, 150. Так не пили, як січас, щас безбожно, щас якби було шо, так він і купався б горілці, навєрно. 

— Скажіть, а там в Градизьку у вас були шинки, так, шинок був якийсь?

І. М. — Був, був, ну тоже там не напивались так. Я був хоч і пацаном, а заглянеш, о, туди. 

— А хто шинок мав?

І. М. — Дядько там. Я не знаю тоді, мабуть, воно було государственне оце діло. То оце ж дивись зійшлись дядьки там, ага, знакомі, цей з Любарщини, той з Градизька, ходім. Пішли заказали ото по 100 грам там шо ото, чи ковбаси, чи шо положили, це вони випили, посиділи побалакали, ну, пока. Руку один одному дали і розійшлися. Був там один, а як його хвамилія… Батько, Бачиха, ото, шо пили вони. Та ото такі були.

— Таких було мало?

І. М. — Мало. Оце як там на ярмарку люди випивають, він підходе чарку подає. Вам не треба мірки? То йому ж наллють у чарку, ось тільки ж це він насьорбається по остічки за день, то вже п’яний. Батько з Бачихою, кажуть, валялися, отам бачили.

— Чи було так, шо казали, шо бідні, бо не хоче робити, бідні, бо ледачі, чи ні?

І. М. — Не було таких. Робили всі люди, канєшно, роботи були разні, потому шо на одній роботі заробиш, на другій не заробиш. Ледачих не було. Були такі, шо оце зімою вони не роблять, але тож, нема в що вдіться, то не робе людина. А ото, уже як пішла весна, то вже вилазять всі чисто, тоді всі на роботі.

— А було так, шо не було в шо одягатись, особливо взимку?

І. М. — Було. 

— Це коли, у колективізацію?

І. М. — Оце після колективізації, в общем, до войни було це там, на тім хуторі, у нас то не так. У нас це могла піти платка одна в одної взять, напнуться, харошого великого на базарь іде. А там було оці плюшки, то оце одні пошти всі в них ходять: сьогодні ти попросила, а завтра та попросила. Так воно до колгоспів люди бідно жили, хоч у них була земля у людей. Шо ж та земля? Землю треба оброблять, треба землю уважать. Отак я і оце в нас доведуть до такого ж состоянія, як і було, оце дозведуть. Держіть землю, ніякого удобрєнія нема, посіяла отакеньке житце, а раз таке житце, отакі ж і колосочки будуть. А як удобрили в колгоспі землю – отаке жито або в мій рост, ось я тут сіяв жито. То батько казав: «Я ще не бачив, шоб отаке вони сіяли, як ти посіяв». Послє октябрьских уже. Посіяв, тіки повилазило трошки й замерзло. А тоді весною як хватило те жито, так і отакі колоски були.

— Старці, які грали там на лірах?

І. М. — Бачив, були. Була така ліра і ходики, (співає) «Ходіла-броділа в чужой сторонє» а ми за …. пацани ж як пацани.

— А далі не пам’ятаєте, як співав?

І. М. — Та вже ні, забувся, та це воно було у 20-х годах.

— А йому шось платили?

І. М. — А в його ж єсть або кружка, або картуз, і ото туди скидали.

— Це він на базарі тільки сидів, чи по селах ходив?

І. М. — Тільки на базарі. У нас тут один був Семен Дорошенко, то оце ж прийде сюди, доходе до села — ту-ту-ту-ту, поїзд іде, о, Семен, кидають його дітвора ідуть Семена стрічать. 

— Це він був блаженний чи як, хворий був?

І. М. — Ага, він хворий був.

— То, як до таких людей ставились, до хворих, їм щось давали?

І. М. — Давали, хліба давали, ну в кого шо є, пиріжки, баби пекли раньше. Тепер пиріжечки печуть культурні, отакі маленькі. А тоді такий пиріжок спече, як черевик.                      — Семен, іди на. —То пхай у сюмку, в сюмку пхай. Напхають йому дві в сумку, поніс і дитину годував, і жінку годував.

— А, так він мав і сім’ю свою?

І. М. — Була в нього сім’я, а потом він вже ото ж як, я не розберу, як воно получилось, шо він став сторожувать. А, умерла ж ця жінка в його й дитина вмерла, та він перейшов у Бабичівку, сторожував на току, горобців ганяв. Бігав по току, бігав і дуже бігав, ото як піде туди-туди, тікай, на горобців кричить. А тепер помер і той. Ходили, у Градизьку Митюха був такий, то був полковник він чи шо, царської армії, ну ото воно во время революції видно ж на мозги повліяло йому, то ніхто не займав. Ходив він по Градизьку.

— То давали йому теж?

І. М. — Давали люди. Люди якісь були, ну, старалися помогти один одному. Було хтось винесе картоплю дасть там картоплин скіки йому, і сиру давали картоплю, тоже благодарить дома ж варило, воно ж жило собі, і вареної картоплі там великих дві чи три картоплини принесе, чи там пиріжечки там, у Градизьку там меньші пиріжки були, а у нас як зроблять було, так отакі завбільшки пиріжки…

І. М. — Знаю, чоботи на йому хароші казьонні, і йде по воді ото марширує, а нам ентересно як він марширує. Приходим та дома ж розказуєм. А дід: «А ще шо він там показував?». Та нічого, ото тільки марширував. Дід у мене був тоже ентересний такий, любе ото під той…

— Скажіть, а були серед них і волоцюги, серед тих жебраків, ну які там випивали або шось таке?

І. М. — Ні, не бачив я таких, таких я не бачив. Оце їх було два таких. То було там такі бабочки ходили просили, то не було таких, шоб той.

— До них ставилися з повагою, жаліли?

І. М. — Да, підожди, я ось щас винесу, виносе. В баби було там, я жив у баби своєї, скажи, хай підожде. Підождіть, ось баба шось. То ось баба шось винесе, так з-під фартуха йому дала.

— Вони молилися чи шось і співали?

І. М. — Молилися, молилися, але не співали.

— А ви не бачили щоб ходили співали ті старці?

І. М. — Оце на базарі тіки ходили, там ото дітвора їх водять, вони ходять. А дають їм, то дивись хтось там булочку йому дасть дітворі, шо водили, а то більше гроші було, гроші, копійки, за день шось назбирають.

— Музиканти, шо грали на весіллях? 

І. М. — О-о-о, музиканти були, в особенності, в Градизьку. Це там були ці Стоянці, Гапоненко грав харашо, о, тепер, диви, позабував хвамилії…, та в общем, добрі музиканти були.

— Скажіть, а вони грали на весіллях, на свадьбах грали?

І. М. — Да.

— І їм за це платили?

І. М. — Платили.

— А вони ще мали, крім того, якесь господарство дома?

І. М. — Не у всих, не у всих. Оце мій дядько, то він нічого не мав дома, бо в нього землі не було. Оце його батько і він, тільки гармонії робили, і в його два хлопці було, то один вміє робить, а менший цей не вміє. А той у Києві, Мишко, так він на музичній фабриці робив.

— То вони, кажете, з того жили?

І. М. — Оце їх на свайбі пограть, справить гармонію – оце їхній зажиток. Там Юхно був, Калічка на його казали, тоже грав харашо. 

—  А скрипки робили у вас в селі, там у Градизьку?

І. М. — Нє, відкілясь привозили, грали тоже в нас скрипки. Ну, оце музиканти були в Градизьку ісключітєльні.

— А ви не пам’ятаєте, чи грали на трубах, на духових інструментах?

І. М. — Грали, грали, це ж був клуб організували, тепер він «Героїв Дніпра», а тоді РБК було, районний будинок культури, то там духова музика. І шо характерно було, шо це увечері йде кіно, перед кіном вони заграли у фойє, заграли. І тут же в фойє бухвет, продається горілка, продається пиво там, сладощі для женщін. Заходять чоловік і жінка, шо тобі? Та, ну харашо, дай оте. … Ніхто не був п’яний.

— Не напивались?

І. М. — Не напивавсь ніхто. Ото собрались мужики, випили там по 100 грам чи, може, по 150, ну не повні стакани, не так як тепер, лий, давай ще, а той витягує ще й відтіля, ось в мене тут ще є. Не було цього. Оце вони випили, сіли в доміно пограли тут. Коло цих, хто грають, очередь.

— Де ви купували ікони, батьки ваші?

І. М. — Це од батьків, од батьків, у матері було багато ікон, от, а потом оце та, яку дала кума моїй бабі, баба їй там шось дала, вона дала ту ікону.

— Скажіть, а чи ви не пам’ятаєте, чи малював хто ікони у вас тут?

І. М. — У нас ні, таких не було в нас, не було. 

— А шо, може, картини, якісь такі картинки малювали?

І. М. — Ну, картини це приносили з Кременчуга, чи, я не знаю, взідкіля вони, то….

— В селах, або в ближчих селах?

І. М. — У нас тут не було. У нас воно так воно якось це село, шо ткали в нас, верстати були, і оце плотники в нас мужики. А то все з Градизька до нас, обув там більше шили, шили й у нас, ну не так, а там ото яке закажеш модне, тобі зроблять уже по всім правилам. А тут так — полататься понесеш, полатають, а такого модного не шили, не вчилися. Був у нас один Бондаренко Терентій, назбирав собі ото хлопців, таких мальчиків, учив їх, і німий учився, вони більше латали, на селі ж тоді воно таке, аби чобіт звався…

— Скажіть, а чи були у вас в селі ворожки такі, до яких ходили ворожить?

І. М. — Не було, ні, там баби там, знаєш, на карти одна одній кинули.

— А знахарок таких, шоб…? 

І. М. — Тоже не було.

— А були баби-повитухи в селі?

І. М. — Була, баба Кіріївна, це в нас була там на тій вулиці, оце вона прийма рода, і не нада, вона прийняла, скупала дитину, пішла собі, і ото ні в больницю, нікуда. Діти живі й здорові діти були, раньше ж на печі, там піч завісять, ото лежить дитина на печі париться, як на інкубаторі. Не так, як тепер, шо кашляє, а тоді якось воно…