Клименко Галина Іванівна, 1915 р. н

— Шукають?
Г.І.: Шукають, шо єсть. Оце таке. Оце наче мій батько мав 50 десятин землі. То це, шоб він був не вмер, то і ми не пішли в колгосп, були б розкуркулювали. Бо це він мав землю. Не то, шо це він інвалід там був оце, а було, а то, шо померли. То вони до нас тоже. Я ше мала була, вони прийшли, о! і в старшої сестри була машинка, швейна машинка. І друга сусідка з цих, шо розкуркулили та вивезли, та привезли машинку. Та вони прийшли та позабирали обидві. І ту, й ту. То я, а я, а це старша сестра, а я ше ж мала була. Посилали мене, а я піду у ту сільську раду, такий був голова сільської ради чужий якийсь, Басараб фамілія його була. Та плачу ж, плачу! шоб оддали ту машинку. То таки нам її оддали. А так було зерно начисто позабирали.
— Чи той голова сільради був українець? чи якийсь росіянин? чи що?
Г.І.: Я це вже не помню. По-моєму, по-моєму, росіянин.
— Говорив якою мовою? не пам’ятаєте?
Г.І.: Ні, такою мовою. Я тоді ше не понімала. Я не розбирала, чи він українець, чи він із Росії.
— А хто жив у селі? чи жили в селі поляки, як ви пам’ятаєте? чи були ще поляки? польські сім’ї?
Г.І.: Були. Одну я пам’ятаю, одна була польська сім’я.
— А що вони, як вони тут оказались? просто жили?
Г.І.: Жили!
— Вони мали землю, все?
Г.І.: Землю. Тоже розкуркулили були, да.
— А вони говорили по-польські?
Г.І.: Ці діти уже говорили, бо ше у їх, мої куми, я в їх діти хрестила. То діти нє, а вже баба наче, ну мати тих дітей, то так було і по-польські, й по-українські. Всяк уже. Оце було іду я на роботу, то вона винесе дитину та каже – хрещена, подержіть! то більший виросте. То я подержу його.
— А чи були євреї?
Г.І.: Нє, не було. Не було євреїв.
— А де ті потім поляки? переїхали?
Г.І.: Поляки ті? померли. І діти померли.
— І діти померли.
Г.І.: Да, вже немає. Внуки тільки.
— Живуть у селі?
Г.І.: Нє, нема в селі.
— Переїхали?
Г.І.: Поїхали десь аж, ну в общем у западну його діти.
— Померли у вас люди під час голоду?
Г.І.: Під час холоду?
— Голоду.
Г.І.: А! голоду! Ой! багато!
— Багато?
Г.І.: Дуже багато! дуже багато. Це я як нагадаю! Там і кладовище просто так і видно, такі були ями, ями такі. Ой, багацько! Осьо сусідка була тут оце через дорогу, чоловік і дочка німа. І так вона, та дочка варила, шо вона варила? Із буряків гичку! Ви знаєте, шо це таке?
— Буряк, і його це зелене листя.
Г.І.: І ше дівчата йшли, а він уже лежав, той батько їх. Та гукає – дівчата! йдіть, бо Фекла упала! А вона ше і німа була. Упала, та так він умер на кроваті, а вона вмерла на землі. І разом. Бо я ше їм, ше була в нас корова, то я ше їм молочка носила, шоб сіна узять. Але вони такі були, шо не дали мені того сіна. А хату закрили. То шо там у їх було, то брали, забирали.
— Чи ви ходили в школу, Галина Іванівна?
Г.І.: У школу? Ходила, тільки мало ходила.
— А якою мовою було учили?
Г.І.: Українською.
— Українською. А чи ви мали книжки? чи можна було купити книжки в той час?
Г.І.: Можна було. Ну, я ходила мало. Я ходила у первий клас, а потом я харашо занімалася, мене з первого перевели в третій. Але ж не доходила я того третього, бо це ж нада було прясти. То я не доходила третій.
— А чи ви пам’ятаєте, шоб в вашому селі були маляри? такі богомази.
Г.І.: Нє, не було. В нас село невелике, то не було.
— А де купували ікони?
Г.І.: Купляли на базарі.
— На базарі. А де були в вас базари? ярмарки?
Г.І.: Вільшана, оце більше в нас Вільшана.
— Чи ви ходили на базар час від часу?
Г.І.: Ходили. Тоді не було, шоб їздили.
— А чи ви бачили там таких старців, котрі грали на інструменти?
Г.І.: Ой! тоді таких інструментів не було.
— На таку ліру.
Г.І.: А! на то, да-да-да!
— Бачили, так?
Г.І.: Так!
— Там у Вільшані?
Г.І.: У Вільшані. Були. І я вже позабувалась тих пісень, які вони співали.
— А ви слухали їх?
Г.І.: Я їх слухала. Я любила пісні, то я їх слухала.
— Чи ви пам’ятаєте, де це було, коли вони виступали, де це було? Коли вони співали, де вони сиділи? біля входу? чи де?
Г.І.: Біля входу. Отако, угол, церква була.
— Біля церкви?
Г.І.: Да-да! і коло церкви вони сиділи.
— Чи священики трошки любили, коли вони там сидять, чи не любили? нічого не знаєте?
Г.І.: Не скажу я вам.
— Не пам’ятаєте, так, ці мелодії? ці пісні.
Г.І.: Нє, не пам’ятаю.
— Вже немає таких лір?
Г.І.: Я позабувала. Це був один (сміється), бо чоловік був, то я це запам’ятала. А тих оце я чую, мелодії чую, а от не запам’ятала. А чую, яка мелодія була. А геть не запам’ятала, шо вони співали.
— А як ви ходили до церкви, то якою мовою правилось?
Г.І.: Українською. Ну, я ше була мала совсім. Ну ходила у церкву. Це шо ж, ходила я в церкву, батько посилав, це ж не знаю, запомнила, шо не можна ж було їсти поки до причастя. То це я.
— А батько тоже часто ходив у церкву?
Г.І.: Батько тоді, як були коні, то їздив. А як став уже інвалід, то вже мало ходив. А я ходила! І старші були сестри, то ходили. То це вони мене було беруть.
— А як ви прийдете в церкву, то куди ви молились? туда на алтар? чи ви мали якусь таку свою іконку, до котрої ви підходили?
Г.І.: Нє, прямо.
— Прямо.
Г.І.: Я тоді ше ніякої, нічо не вміла молиться, бо ше була мала. А приходим, то це так – заходим в церкву і прямо так вівтар був отако. Ви не бачили, не були в церкві? були в церкві?
— Були.
Г.І.: Оце, як заходиш, то тамечка оце, ото друга наче туди, діток було як христять. Та було як ходять, то це було туди хлопчика заносять. До вівтаря дівчинку нє.
— А коли розламали церкву?
Г.І.: Не помню я, в якому році, но під час колективізації розламали. Оце тут у Шевченкове дві було церкви, стара й нова. Ну, ми були до старої, до Покрови. Ми були до Івана Богослова. А то була Покрова.
— То Пречистинська була.
Г.І.: Да, оце де техніка січас.
— Це була церква тут Богословська, а там, де клуб, то там була Пречистинська.
Г.І.: А там була, а там була, нє, Покрова! Пречиста?
— Пречиста.
Г.І.: Да-да-да-да! це в нас було перейменували оце Івана Богослова на Покрову. Але шось воно ж не дуже наче правилось, ну, уже довго вона не существувала.
— Чуєте, а хотіла запитати, скільки, от як ви була ще мала, в батьківській хаті скільки образів було? скільки ікон там висіло? приблизно.
Г.І.: Одна була така, з полотна така здорова! була.
— Не пам’ятаєте, що на ній? хто був?
Г.І.: Чось не пам’ятаю.
— Одна здорова була, а ще?
Г.І.: А то, а то була Матір Божа. А то була Благословеніє. А потом була, я так оце пам’ятаю, як у старій хаті була. А потом була, так стояла отако, створик, а так коло створика стояла оця ікона, шо я подарувала студентам. Бо казали – прийдете у той, у музей, та й побачите свої ікони. То там була інтересна, то я її й подарувала. Там на тій іконі були намальовані і чорти, і ангели! То тако, тако одна було, наче отак переложена, оце буде. Оце, шо тримаю, отут будуть отак от, отуто будуть оце отако будуть чорти, і тут буде багатий, умірає. А друга отакого, бідний тоже умирає. То коло цього багатого дають йому яблук, і дають йому, чорти такі, такі з рогами там понамальовувані, з хвостами. А тут коло цього бідного було стоять ангели. Чорти геть одійшли отак у сторону. А ангели стоять і йому дають водички, цьому бідному. Справедливий. Бідний і справедливий. А той наче багатий, несправедливий, грязний!
— А це була від батьків та ікона? батьківська?
Г.І.: Батьківська, батьківська.
— А та велика, що на ній було?
Г.І.: На тій великій, там були тоже ангели, Матір Божа, і ше там Ісус Христос. Оце таке наче є.
— Вони так стояли по одному?
Г.І.: Да-да-да! вона така, отако вона буде заввишки. А так, як оце ця кровать, така буде.
— А що з нею трапилось?
Г.І.: Із цією іконою? А так хату розкидали, вона вже була стара. А то була Матір Божа така з дерева, то я оддала сусідці. тут була така, то я їй оддала. А ту, от я сама не знаю, де вона ділась. Я про неї часто думаю, а не знаю, де вона ділась. Я поїхала на Одесу. Старша сестра, то я не знаю, де вона ділася.
— Галина Іванівна, а що можна було зробити от, як ікона стара стає? Як її, куди її дівати? викидати ж не можна?
Г.І.: А хіба я знаю? в мене й січас є, стоїть на горищі дві старі ікони.
— Чи називали їх Боги? як ваші батьки на них казали? ікони? образи? чи Боги?
Г.І.: Ікони.
— Ікони казали. Чуєте, а от як шашель поб’є ікону або ще щось, то що зробити з нею?
Г.І.: Я вам не скажу. Я знаю, шо, шо тутечка сусідка була, і оце бабка тут по-сусідські була, я їх, я їм доглядала. Вони бездєтні були, то я їм їсти там, все. То хоронили, то вона її поставила у ноги, отуди, ту Матір Божу. То це я знаю це, шо отаке зробили. А де ці подівалися наші ікони? Ну, ше єсть. Там ше стоять, бо я вже поставила маленькі, а ті вже такі старі. А то подарувала дівчатам.
— Чуєте, а чого ставили в яму ікону?
Г.І.: Я не знаю. Вона вже її не схотіла, не схотіла вже її, теї ікони, та ну де вона? спалить же не спалить. То вона її поставила в яму. А січас, бо там ікона, дочка моя – мама, ти знаєш, скільки ти за неї грошей узяла б, за ту ікону! А вона, наче її січас бачу – дерев’яна покрашена.
— Та Божа Мати?
Г.І.: Божа Мати. Із дитинкою. То це, знаєш, скільки б ти за неї грошей узяла?
— А скільки за неї можна взяти?
Г.І.: Хіба я знаю? я не знаю! я не знаю. Я дівчатам подарувала, то я нічо не знаю.
— А чи ви знаєте, що буває, як ікона присниться? не казали люди, як от присниться ікона, то те буде? те буде?
Г.І.: Наче нічо не чула.
— А чи говорили може батько чи мати, що не можна сваритися при іконах, бо Бог почує та покарає?
Г.І.: Да, да, ше був у мене Ісус Христос такий, вже стікла чось не було. То це я, було, свого сина лякаю, да – не шкодь же ж нічого, бо вона мені ж розкаже! ото мені Бог, кажу – отой мені Бог все розкаже! Він додумався узяв отак замалював йому рота (сміється).
— Правда?
Г.І.: Да! А я приходжу з роботи, а він каже – він тобі не розкаже, бо в нього нема рота (сміється).
— А ми ще чули, так казали, що тоже мати так казала дітям, шо Бог побачить! не роби, бо Бог побачить! то вони йому очі повиколювали. А син Галини Іванівни, Бог намальований, то вони зіпсували йому рота.
Г.І.: Ніколай, Ніколай це. Да, був Ніколай.
— І поки Галина Іванівна прийшла з роботи, то вони кажуть – вже нічого не скаже.
Г.І.: Він тобі не скаже, в нього нема рота.
— А чи ви пам’ятаєте може так Хресні ходи з іконами в селі біля церкви? А чи було таке, щоб говорили, що ікона обновилася?
Г.І.: Говорили таке, ну я не бачила.
— А що щось таке чудотворне було? щось таке?
Г.І.: Нє, я цього не бачила.
— Хочу запитати, коли діти так зробили з ротом, що ви зробили після того з дітьми? що ви сказали?
Г.І.: Шо я сказала їм? Казала, ну шо я їм казала – тебе ж Бог накарає. Оце я йому таке сказала. Тебе ж Бог накарає!
— Тамара Іванівна, а ці ікони, які ви маєте там в себе на горищі, то вони під шклом?
Г.І.: Нє.
— А як вони там?
Г.І.: Та так обложені, і все.
— На дереві?
Г.І.: Ні, на тому, на бумазі. Там одна, по-моєму, тільки стоїть. На бумазі.
— А ті сліпі співали в клубі, чи вони мали такий свій ансамбль? чи разом з усіма іншими?
Г.І.: Нє, ансамбль.
— Сліпих?
Г.І.: Сліпих, ансамбль сліпих.
— Може з УТОСу того, де вони жили, з того.
Г.І.: Да-да-да! ото вони УТОС, там вони робили, і той ансамбль, і вони.
— А ви ще не пам’ятаєте до колективізації, щоби було в Будинку культури приїжджають такі бандуристи грати на бандурі?
Г.І.: Нє. Вони не приїжджали. Тоді не було клубу такого. та це вже, тоді не було. А під час колективізації оце туто строїлась сільська рада, отут недалеко. А потом став клуб. О! а тепер то в хаті вже став. А потом опять же в тих людей, шо розкуркулили, у тій хаті став. Казали вже хата центральна, таке. А до колгоспів не було ніякого клубу.
— Добре. Дуже дякуємо вам.