– Любов Степанівна, а в вас була велика сім’я?
Л.С.: У нас 6 душ, батько й матка, і четверо нас.
– Були сестри і братья?
Л.С.: Було 3 і 1 брат, 3 сестри і 1 брат.
– А як ваша фамілія дєвічья?
Л.С.: Це я на дівочій.
– На дівочій, ви не міняли свою фамілію?
Л.С.: Нє, міняла, в мене був муж, тоді разошлісь. Так уже ж фамілія.
– Тогда вернули свою фамілію? А ви дівочу фамілію мами вашої помните?
Л.С.: Помню, Прядун.
– А бабусі?
Л.С.: А бабусі вже не знаю. А матчина Прядун.
– Як ви щитаєте, у 30-х, 40-х годах, от до войни і зразу послі войни, фамілію люди міняли, ну, не в связі там з виходом замуж, а просто може комусь треба було помінять фамілію з якоїсь іншої причини? Не наблюдали такого?
Л.С.: Нє, не наблюдалі, а годи уменьшалі.
– Уменьшалі годи, а з якої целью?
Л.С.: Ну, шоб іті на пенсію, чи прощитували годи, уменьшали вони.
– А як називався куток у Москалях, на якому жила ваша сім’я?
Л.С.: Наша сім’я? Москалі. Так і називали Москалі.
– Ну, це село ж.
Л.С.: Село Москалі.
– А уліца, де ви жили?
Л.С.: Уліца, так Москалі, і всьо.
– Не було названій?
Л.С.: Нє било названья, бо такі хутори, жили там нас 5 хат. Як село, чи у дорогу, так ми і жилі.
– Ваша сім’я жила в одной хаті вся?
Л.С.: Усі в одній хаті малєнькой. Малєнька хата була, так і жилі.
– А от ви не помнітє, до колектівізації як розпреділялісь работи? Чи було таке, шо женщина робить одну роботу, а мужчина другую? Шоб труд розпреділявся.
Л.С.: Розпреділявся.
– Хто шо робив?
Л.С.: Я сама ходіла, мнє годов 13 було, так матка забірала, ходілі ми саповать картошку, льон. І пололі. Льон бралі. Льон пранікамі молотілі.
– Це ви ходілі на заработки?
Л.С.: На заработки з мамою ходілі, бо писалі ж там уже якіє рублі трохи.
– Це вже у колгоспі?
Л.С.: У колгоспі.
– А до колгоспу? Ви не помнітє, в сємьє било так, шо женщини роблять одну роботу в сємьє, а мужчини другую?
Л.С.: Так же й було, а як же? Мама ж дома, а батька ж молотіл, батько сажав, сєяв, касів.
– А хто щитався главою сємьї? Мама чи батька?
Л.С.: Батька.
– І распоряжався грошима тоже батька?
Л.С.: Батька. Горілку ж пив добре, так у його гроші билі всє. У його гроші.
– А єслі треба шо небудь купіть?
Л.С.: Купіть, так тогда вже шо небудь продадуть – і поїдуть, і купять.
– Разом з мамою?
Л.С.: Разом із мамою. Сад у нас був великий, багато яблок, слів, груш; калісь же у садах усе роділо. Так як вивозять, і то вторгують, і як уже в школу почали ми ходіть, то, мо, які башмаки покупляють чи шо. Так везуть удвох, і там же шо-небудь купять.
– А землі сколькі у батька було?
Л.С.: 6 десятин. І ми щитались середняки. Бо в кого було багато землі, у дєда було 12 десятін, участок був, так його розкуркулілі. А ми середняки. Так і зваліся, 6 десятін землі було. Не гектаров, а десятін.
– А худоба була якась?
Л.С.: Була. І корова, і конь, і плуг, усе було. Із дядьком на двох. Два брати, разом жилі, так в того кінь, і в нас кінь. І орали ж умєстє. Одному пооралі, другому.
– Кроме того, шо ото огород був та сад, нічим больше не подроблялі? може шось виробляв батько? може вмів шить шо?
Л.С.: Нє, нічого не продавав, нічого. Уже прийде до батька, та пошиє.
– А ви кажете, шо в вас був хароший сад. Так він у вас сохранився іще й послі войни?
Л.С.: Послі войни, у войну крєпко його побілі. Покопалі всьо, повикопувалі, пооралі. Так коториє пооставаліся яблоні, так іще брат трохи молоденьких понасажував. Так они ще там і теперики є.
– А не було такого, щоб вирубували сад, бо налоги були великі?
Л.С.: Вирубувалі.
– Так і в вас вирубили?
Л.С.: Вирубили, і сюда я прийшла, так вирубували сад. Бо смородіна там якая була та яблоні деркачі такії, шо вже на їх нічого не було, ну старії такі вже. А наклалі 1227 рублєй.
– А у якії це годи? Послі войни вже?
Л.С.: Послі войни, послі войни. Вже, як я сюди прийшла. У 52-м я году прийшла, то й налог тоді дали. Було порося, так описали. Корови не було, а на порося так наклалі налог, і на сад. Так чисто всє, всє повирубувалі, смородіну да старьйо, яке було, яблуні.
– Так ви казалі, шо до колектівізації ви односілісь до середняков, да?
Л.С.: Середняки.
– А от ваша сім’я в сєлє, ви не помнітє, ще до колектиівізації, авторитетна була сємья? Люди приходили, мо, за совєтом до батька?
Л.С.: До батька, він раховніком робив же.
– Ну, це вже в колектівізацію. А до колектівізації?
Л.С.: А до колектівізації, так они ж два брати повиходять, і там іще сусіди, так на вулиці тоже посядуть і совєтуються, в якім полі шо сєять.
– І людям совєтував?
Л.С.: І людям совєтував. Їх же насходиться з всього куточка, дак і совєтує – на цьой зємлє будє гречка, на цьой зємлє будє овес. Так вони і совєтувались. Все було.
– А до колектівізації з якого возраста дєті починалі в сємьє рабіть? заставлялі їх рабіць. І чи це було нєобходімо, потому шо нєкому було робіть, чи так їх приучалі до роботи?
Л.С.: Приучалі! Боже сохрані! Батько йде на роботу, а нам назагадує робот, я сама больша у сім’ї. А то одно за одним. Загадає, як голодовка була, полови натовкті, клєвєру пойті назривать. Щавлю нарвать. Це вся наша работа. Поки він з роботи прийдє, шоб все вже було заготовлено. Було тоді так, 12 коров толькі дєржалі в сєлє. Іде коровка із того, з череди, ідуть люді із чашечками до нас до двора. Кружечки, чашечки. Посядуть на лавочці. Подоїть матка корову, оставіть собі кувшинчик молока на вечор, а то батьку каже – винеси, роздєлі. По сколько вийдє людям, по столькі раздєлі. Оце таке було у 33-м году.
– А не розказувала вам чи мама, чи батько, когда ще вона, мама чи батько, як у їхній сємьє не держалі наймитов? не наймали наймитов?
Л.С.: Е ні! Наймитов не було! Не було, в нас такий дєд був, шо ткач. Нас і прозивали Ткаченки по-уличному. Так он ткал скатєрті такі. Так його Ткачанок, Ткачанок.
– Так ви дєда помнітє?
Л.С.: Трошки помню. Так трохи помню. Гарний був такий. Борода.
– Умер рано, навєрно, да?
Л.С.: Та нє так рано й умер. І тоді вже дєд розпоряжався, як пока ж умєр. Так оце, як неділя, дід прибереться трохи, борода була така чорна здоровенна. І пошов по полю ходіть уже по межах – де, як і шо. Тоді вже приходіть, тоді вже з хлопцями, батька і брат, тоді вже совєтується: “Ага! Хлопці, там ви посіялі, так не вроділо, самая отреніца виросла”. То вже їм і проповєдує.
– А от уже когда в колгосп пошлі, так оддалі ж, худобу свою оддалі?
Л.С.: Оддалі коня, і сємєна оддалі, і плуг, усе чисто оддалі!
– І батько одразу став раховніком?
Л.С.: Нє, не зразу. Не зразу його поставили. Не зразу. Уже ж не знаю, в якім году.
– А члени сємьї тоже в колгосп пошлі? Чи занімалісь чим-нєбудь іще?
Л.С.: Ми пошлі з батьком усі. Нас же четверо, так ми усі в колхоз.
– Батько всьо равно імєв авторітєт в сєлє, і когда в колхоз пошов, да?
Л.С.: Пошов тогда вже.
– А з якого возрасту дєті ходілі в колхоз на работу!
Л.С.: З якого возраста? Мені було 13 годов. Так отакії дєвочки, хлопчики, всі такії уже роблять. Дєвочки оце пололі, сєно греблі. Ворочалі там льон, збіралі, пололі. А хлопці на гребалці. Гребалка, так загадають сіно гребті. Так на гребалці. Картошку розпахувать. Коня воділі. Одін іде за розпашечкою, а другий коня вєдьот.
– А от у вашому селі помнітє, когда колектівізація шла, так усі в колхоз пошлі радо – чи примушували?
Л.С.: Нє! Примушувалі! Да як примушувалі. Булі такії люді, шо оце сьогодні вип’є, отвезе сьогодні сємєна, бо треба ж сємєна на свою зємлю, шо отложив, так треба ж сємєна здать. Так сємєна одвезе, плуг, коня. А тоді назавтра похмелітся, та й до жонки каже – а я здурів, так учора поступів у колгосп, так іді забірай. Так она з плачом, з усім та пойде коня забере, а те вже ж остається. А булі такії, шо два двори совсім не пошли в колхоз.
– Дак шо, єслі хто не пошов, так як вони на жизнь зароблялі? У них земля осталася їхняя?
Л.С.: Нє, їм отрєзалі города по самі криші. І вони в городі.
– І вони поєхалі в город?
Л.С.: Одні переєхалі в город, а другі жінка в сєлє жила, а он робив у городі. То як неділя, так получку принесе з города.
– А як от селяни до їх односилися, до тіх, хто не пошов в колхоз?
Л.С.: Ну, як относілісь?
– Нормально?
Л.С.: Воні так тіхо, шо їх наче не видно було.
– А були такіє, кого виселялі? розкуркулювалі і виселялі?
Л.С.: Булі, дак Митя Битий, так їх по-улічному називалі.
– А фамілія?
Л.С.: Бакун. А того Рабінок.
– Дак їх висєлілі?
Л.С.: Висєлілі. І вони больше не вернуліся. Бакунка старая осталась у городі. Дочка єє була в городє замужем, так вона осталася. Так вона жила, там у родного братєльніка хресна, так жила вона почті не до 100 годов.
– У городі жила?
Л.С.: Да. А зовсім недавно вмерла.
– А змінила документи как?
Л.С.: Знаєтє, так знаєтє ото ж.
– А чоловєка її сослалі, так і не чуть?
Л.С.: Сослалі, і він так і не вернувся.
– А хто в сєлє проводив колєктівізацію? Свої, чи чужіє люді приєзжалі?
Л.С.: І свої билі. Так свої, коториє проводілі, забіралі в людєй, то так і виєхалі калісь у Крим. Так їх і не осталося. А то був, як сьогодні знаю, Степун, голова сєльсовєта. Откудась приєхавшій.
– У Киїнкі Степунів багато. У Киїнкі.
Л.С.: Хадів он, чорний кожух такой. І такий прийшов же до нас, в совхоз шоб ішлі. Так ізразу іще ж не хотєлі. Так розкуркулювать уже ж теє. Але не розкуркулілі, нє подходім ми, шо більш середняки. Так нас не розкуркулілі. Так він шо? Одчинив скриню і тоді давай одбірать усе барахло у нас. На руку вєшає, вєшає, вєшає, і на кошик, і все. Був чорний шерстяний платок, як сьогодня знаю, то вже був мой платок. І як толькі на руку взяв платок, а я ж як завищу! Да за той платок! Да з хати. А батько думав, шо він мене тріснув, так він його як уморозив по голові, так він і покотівся. А батько тоді з хати! І він тоді з хати! І мєсяцев через 3 із міліції приєжджають уже по батька. Батько заховався в клуні. І місяць ховався, помню. Он якеє було. Он якеє було!
– Так ви щитаєте, хто жорстокіший був, чи свої – чи отакії чужаки?
Л.С.: Отакії чужаки. Та й свої добрії були. Не йдуть у колгосп? Так шо, приходять. Забирають по скринях чисто все, полотна ото в трубках. Полотна. Кожухи, одіж, шо такеє, все чисто нагружають на подводу і везуть у колхоз. От шо було. Шоб ішли в колхоз.
– А когда вже пойде, так вернуть?
Л.С.: Та нє! Там уже хто його верне? Оні розкуркулюють, голота така ходіла. Одін там, так голота такая, у їх 18 дєтєй було, так і кожухи тії поодівалі зімою, носілі. Хто його вже верне!
– А шо получали в колгоспі от у 30-є годи?
Л.С.: Ну, шо получалі? По 200 грам соченіни, он шо получалі.
– А дє бралі продукти? На обувь, на одєжду гроші?
Л.С.: Ну, то ж я ж вам розказую, єслі яйцо, так собіралі ж. Кролі дєржалі, так ото вже ж, як є гроші, так м’ясо іздадіш. А тоді вже за тії гроші, якії виплачувалі, так то вже шо? Шо там купіш. А шо ми там куплялі? Сподніца суконна.
– А ви самі вироблялі?
Л.С.: Самі, овечки, із овечек же прялі да ткалі. Да полотно носілі.
– А якую одьожу самі робілі? сподніцу?
Л.С.: І сподніцу, і кофту. І такі були мякі ж так, як тепер ото ж, шо надєвать же ж.
– Я знаю, знаю!
Л.С.: Так тепер плащі, а тоді ж свити такіє. І мужчинам же суконніки. І це все ж було.
– І кожухи вироблялі?
Л.С.: І кожухи самі робили, а як же! І кожухи. І як теля яке є, так зарєжуть, так кожу батько видєлає, так от вам і вже є обувь! Ото ж сам і видєлає та якіє чоботяки пошиє.
– Так он сам і шив?
Л.С.: Сам і шив!
– А не було в вас такого, шоб, напрімєр, там хтось шив обув, а продуктов у його не було, бо не було огороду?
Л.С.: У нас у сєлє только одні билі такіє, шо в їх не було ніякінєчко! Хата стояла совсім на чужому, не було ніякої землі. І так череду паслі хлопці. І до самої армії хлопці паслі, поки в армію. Дак і з армії одін прийшов, дак іще й тєпер живе у приймах. А того вбилі, Петра.
– А в колгоспах нормально було, шо люди крали потроху? То нормально щиталось?
Л.С.: Нормально. Так тоді ж, голубка, не так кралі, як тепер. Хіба ж тоді калісь пойде із камори, так у кишеню шо небудь там возьме.
– Чи з поля шось?
Л.С.: А з поля, так із поля шо ж там? В’язочку чого-небудь там.
– Ну, от, люді, от, неофіціально там, ваші сосєді, напрімєр, осуждалі таке? Чи самі тоже бралі?
Л.С.: Бралі потрошку.
– А офіціально, от, начальство як до цього относілось?
Л.С.: Начальство як ото, так суділі. Зловили, так суділі, ше й добре суділі. Так воно нічого, хіба начальство де якеє крало? А так же люді шо ж там крали? Такого нічого.
– А як ви щитаєтє, люді переживалі, шоб колхоз був хароший, шоб всьо було ладілось у колхозі?
Л.С.: Ну, робили ж, пережівалі, а як же ж!
– І то зразу з самого начала? Чи це пошло уже потом?
Л.С.: Нє, уже время якеє прошло.
– А когда то? не помнітє, когда сталі уже за колхоз переживать?
Л.С.: Уже стали переживать же ж уже у 35-му, 6-му году. Перед войною уже. Тоді перед войною вже колхоз настроївся. Давненько такая ж була. Старці ж ходілі колись же.
– А в сєлє ви не знаєте, яке отношеніє було до чужого? Напрімєр, моє і твоє? Не могло щитаться так, шо моє то тоже твоє, а твоє то моє. Люді не бралі друг у друга?
Л.С.: Нєт! Уже такеє, шоб.
– У колгоспі могли взять, а друг у друга нєт?
Л.С.: А дома нє чіпалі! Уже ж скольки ми знаєм по-сусєдські, так ніхто ж нічо не чіпав. Уже ж яка копа на полі, так стоїть же ж, її ніхто не возьметь.
– А у вашого батька було больше хазяйство, як зараз у вас?
Л.С.: Нє!
– Не больше?
Л.С.: Только коровка та поросятко.
– А землі?
Л.С.: А землі ж у нас 60 сотих. А тоді було 6 десятін. Да, а теперь оно в паспорт запісалі 60 сотих
– А от вопрос такий, якби в вас було тепер большоє, велике хазяйство і багато землі, вам би хотєлось?
Л.С.: Так уже ж син со мною живе та невістка. Так нашо ж мені багато? Син робить по свєту електриком.
– Но вобще ви б не хотєлі? Ви не хотєлі б, шо уже возраст і тяжело?
Л.С.: Да, уже. І тєпєр же, знаєтє, ну шо ж, чим же її оброблять? Он шо, коня нема. Нема ні коня, ні трактора, нічого ж нема. Тєпєр же всє умєстє. А землі набери, а чим же її оброблять?
– А шо для ваших батьков, шо таке була земля – і шо для вас? Як относілісь до землі?
Л.С.: Ну, тоді так относілісь, пахалі ж.
– Но щиталі, шо чим больше землі, тим лучче? Шо то корміліца.
Л.С.: Да! Да. Чим же больше було, тим же лучче було. У кого ж багато землі, так тоді ж ой як добре жілі.
– А ви не помніте, от єслі у сєлє були вибори, чи як зараз вибори, і всє йшли голосовать. А якшо хто не хотів іті? Були такіє, шо не ходілі?
Л.С.: Та мало таких було наче.
– Не було таких?
Л.С.: Не було. Збори ж тоді збіралі. От треба голову переізбрать на 3 годи, чи на 5 там голова був, а тоді перевибори. І от ідуть же всі люді на збори, і переобирають його. І так же й у коморніка. Це тепер ні, а колісь же коморніка поставлять, коморніку ревізія, у коморніка. Як уже нестача яка є, знімуть, другого поставлять. Ну, так збори ж робили.
– І всє хаділі?
Л.С.: Хаділі всє, а як же!
– А не помнітє ви іще до колектівізації, ще ж ви були малою, но може ви помнітє, хто був у сєлє самим главним начальником? Як називався? Не по фамілії, а як називалась його должность?
Л.С.: Должность? Управляющий, чи як ше ж його?
– У сєлє? А там пан був?
Л.С.: Пан був, цей Комаровський.
– Це його був управляющий, да?
Л.С.: Управляющий, ага, Комаровський був, у його ж завод був. А усі ж Москалі і Шибириновка його сєльсовєт був потом уже. Дак управляющий. А до цього було Довжанської волості. У мене у метрикі – так я ше ж Довжанської волості. Так звалась волость.
– В вас не староста був?
Л.С.: То у Довжанку вже староста був у нас. А в нас управляющий був цей, шо у Шибириновці служив у пана Комаровського.
– А священик, церковний староста, яку вони роль ігралі в сєлє? Це булі уважаємі люді?
Л.С.: Уважаємі люді булі, і усі булі в Шибириновці в церкві, у нас не було. Шо і паламар там, і староста, і всє тіє жилі церковні в Шибириновці.
– От як ви помнітє, они решалі вопроси толькі церковної жизні? Чи вмєшивались і в дєла села?
Л.С.: Нє, толькі церковниє. Толькі церковниє. Калісь було такоє, шо як умре хто, то звонять уже ж, подають, як у Москалях умре хто, а це ж Шибириновська одна церква, приход одін. Значить, сповіщають там паламарі, чи хто, звонять. Уже той умер, бо вже звонарі звонили.
– А єслі у сєлє там решаються якіїсь вопроси, собірають людей, до колектівізації.
Л.С.: Сходка звалі.
– Сходкою звали? А на сходку як сообщалі? Напримєр, Москалі все-таки далєковато, хтось приходив?
Л.С.: Тії хаділі, пошлють посильного, і ходіть, і загадує на сходку. І калі там уже, коло школи була хата такая, шо чи колгоспна, чи якась, якась уже хата була.
– Це в Шибириновкі?
Л.С.: Нє, в Москалях, отдєльно ж, в Шибириновкі собі, а в Москалях собі. І у тій же хаті вже була сходка.
– А женщин туди приглашалі, не помнітє?
Л.С.: Приглашали женщин і мужчин. У кого немає мужчини, шо женщина жила, так повинна прийті. І рішалі там уже за всякії такії діла.
– А до колгоспу ви не помнітє там людєй такіх, которі там в начальстві були, староста, церковний староста, священик, булі ще люді, которі особим авторітєтом пользуваліся? Шо то були за люді, которих уважалі? То були багатіє?
Л.С.: Багатіє, от тії билі багатиє. Я ж вам шо кажу.
– А багато таких було?
Л.С.: Такіє, как Демидови да всє, такії люді були в почоті.
– Це дві сємьї у вас такі були багаті?
Л.С.: Да, дві, Романок старі, так ці люді були богатиє. Їх уважалі, ой, як уважалі.
– А в їх сємьї вєлікіє булі?
Л.С.: У Бокуня було 3 дєвки і два хлопці. А в Дємідових два хлопці було. А в Романка – Настя, і цього не знаю, і Олексій, тоже двоє.
– А яке хазяйство щиталось велікім? От у вас було 6 десятін, це було середнє.
Л.С.: А велікє було і по 20 десятін. Участок, участок був 12 Степанідів, так він звався Степанідів, так було участок 12 десятін, і землі ж в їх було 12 десятін. Це ж були вже богатії.
– А біднякі, сколькі в бідняка землі було?
Л.С.: Мо десятіна якая. А у которих же й зовсім нє було.
– А як ви щитаєтє, ще до колектівізації багатії мєжду собой дружілі і родичалісь? Чи родичалісь і бєдні з багатими?
Л.С.: Ні! Багатиє з багатими, а бєдниє з бєдними.
– А середняки з середняками?
Л.С.: З середняками. І так же й гості гуляли, так багатирі сабє отдєльно ото гуляють. Свальби гулялі, так якіє ж у них свальби булі там. А в нас уже ж шо, не такіє свальби були.
– Так шо особенних родственних отношеній не поддєржувалі?
Л.С.: Нє, нє!
– Ну, а як от з бєдної сємьї та вийшла замуж за богатого?
Л.С.: Так такіх не бралі.
– Не бралі?
Л.С.: Нє! Таких не було. Багатиє з бєдними нє. Було у Степанідіних у тіх, шо я кажу, шо участок був, так була дочка, одна вона в їх і була. Так вона годов на два за мєнє толькі старійша. Дак на Крещеніє, на Крещеніє, ви знаєте, може, Крещеніє, так семеро сватов приїхало сватать. Он до багатих як. Сємєро сватов! А як воно будє. І вона не пошла за тих, ні за кого. А в її був ухажор, і за бєдного пошла. Так батька й матка не хатєлі полгода до їх совсім, не зналися. А тоді вже далі і коня, й воза, і всього вже. Тоді вже прийнялі за зятя.
– А вже в колектівізацію хто був главним начальніком у сєлє?
Л.С.: Начальніком?
– Як називалась його должность?
Л.С.: Ну, я не знаю, ну староста, чи як же його?
– Ну, староста то до колектівізації.
Л.С.: А у колектівізацію то, може, предсєдатєль.
– Колхоза?
Л.С.: Колхоза ж.
– А сєльсовєт був?
Л.С.: Сєльсовєт був, ну це ж голова був же ж у сєльсовєті.
– А у вас був предсєдатєль колхоза главний начальник? А священик, сєльський староста, сєльського старости вже не було, церковний староста, вони остались же в сєлє і во время колхозов?
Л.С.: Ну, а як же, осталіся!
– Ну, а їхня роль якая була во время колхозов? церква рабіла?
Л.С.: Церква ж трохі рабіла, позніше ж разбіралі уже. Построїлі там яслі, садік. Тепер же разбурена в Шибириновці церква.
– А во время колхозов який орган рішав усі вопроси колхозниє? Тогда сходка була, до колхозов. А во время колхозов збори, чи собраніє?
Л.С.: Правлєніє ж було.
– Правлєніє це ж для колхозу рєшало. А про село там, болєє важниє, болєє широкіє вопроси? Когда собіралі всіх людєй?
Л.С.: Ну, то вже ж на зборах мо.
– Зборами називали?
Л.С.: Ну, а як же! Збори. То були збори.
– А на збори тоже загадували?
Л.С.: Загадувалі, загадувалі й на збори. Правлєніє загадувало тоді вже, як колхоз організувався, так вибиралі ж правлєніє. І з правлєнія виберуть голову. І пошло ж так.
– А когда собирали збори, так гдє собіралі?
Л.С.: Уже ж я вам розказувала, шо така старая хата була. І там уже наче організувався клуб.
– І на збори так, як раньше на сходку, тоже женщин приглашали?
Л.С.: Приглашалі, хаділі! Ого! Всє хаділі!
– І всє, хто приходив, імєлі одинакові права? Голосовалі?
Л.С.: Голосовалі і мужчини, й женщини. І тоді ж 8 Марта було вже, так уже ж почалося трохи. Так уже ж на 8 Марта так, як сьогодні знаю, то вже ж по платочку бабам далі. На 8 Марта кажуть – о! Вже ж совєтська власть уже премірує, по платочку далі женщинам. Откриточкі поприсилалі, хто на роботу ходів.
– А в колхозі, когда вже колхози сталі, так таким уважаємим авторитетним чєловєком був предсєдатєль? Чи все-таки хто-небудь з селян був такий человєк, шо люди з уваженієм до його ходілі там і за порадамі?
Л.С.: Голова був. Голова був. Вже як шо нада, до його йдуть. Чого просіть, так уже до голови.
– А в колхозі получили всє одинакове колічество землі, так же?
Л.С.: У колгоспі? Да нє!
– Не одинакове?
Л.С.: Хто пошов зразу в колгосп, далі 50 сотих. А хто вже позже, по 40. Хто позже ще, по 30. А хто вже посля входів, так по 25. Нововступающі, так і щитали, нововступающі. А хто пошов зразу в колхоз, то по 50. Це було так.
– Так шо в колхозє тоже були і бєднєйші, й багатші?
Л.С.: Ну, канєшно, так, як і тяпер. Одін багатший, другий бєднєйший.
– А в колгоспє до бєдних як односілісь? як хто вже був трохи багатший.
Л.С.: Ну, шоб їх так ніколі, як ви знаєтє, шо так бєдний, так його бєдний і єсть. В його не було ніякого.
– Не було авторитету?
Л.С.: Ні! Не було!
– І мєжду собою у колхозі тоже родічалісь і гуртовалісь толькі бєднєйші з бєднєйшими?
Л.С.: Бєднєйші з бєднєйшими. А ті, я ж кажу, череду паслі хлопці. Отакі були біднота. А купить же нє за что було нічого. Хіба продадуть уже, як получать за корови, по пуду хлєба, по пуду картошки. Так уже ж сєло в нас було 110 дворов. Так такі ж 110 пудов, так то вже хліба оставлять, а то вже трохи попродують, та покупляють одьожу яку.
– Ну, все-таки іногда ж, навєрно, родичалися мєжду собою?
Л.С.: Ну, аякже! Як вже свої, аякже!
– Ну, як ви кажете, шо вийшла заміж за бідного, то прийшлось вже родичаться і багатому з бідним.
Л.С.: Бачите, полгода ж не ходили совсім, а тоді вже ж прийнялі за свого зятя.
– Ну, цей голова ваш був чужий? Ви не знаєте, одкуда он, да? Штепун?
Л.С.: Штепун я знаю, це голова сєльсовєта, а так він і жив.
– А голова колгоспу ваш був?
Л.С.: Наш, постановили, так наш був.
– А з цими, з чужими людьмі, високімі, це голова сєльсовєта, як от селяни до його односілісь? Чи стремились із їм породичаця? В гості його просілі?
Л.С.: Ніхто його не родичався нічо. Як уєдє в село, так так, як блохи, всі ховаються. Бо як прийшов Штепун, так значить уже позика знов. За позику ж ходілі як.
– В общем, боялісь як человєка?
Л.С.: Боялісь.
– А тєпєр давайте поговорім про пєсні. Ви спєвалі в молодії годи?
Л.С.: Нє толькі в молодиє. Канєшно, шо спявалі, да.
– А як спєвалі в сєлє? На сколько голосов?
Л.С.: Яка пісня, такий голос.
– Ви спявалі, напримєр, собираєтесь ви з дівчатами, так одні співають грубими голосами, а другії?
Л.С.: А друге одводить угору.
– Це називається одводіть?
Л.С.: Одводіть, звалі так.
– А остальниє шо робілі?
Л.С.: Ну, спявалі ж грубими.
– Басовалі? Чи як казалі?
Л.С.: Басовалі, басовалі.
– Басовалі називалося.
Л.С.: Калісь над болотом ми жілі, та як вийдем на болото, да як заспявають пєсню красіву, так толькі аж галкнєть у болоті!
– На два голоса щитається в вас?
Л.С.: Да.
– І в окружающих сьолах тоже так співали?
Л.С.: Так само спявалі. Ловко спявалі. Не так, як тепер. У нас хутор був цей 110 дворов.
– Ну, тоже ж навєрно собіралісь нє на одной вуліце?
Л.С.: Нє! Трохи так і там, і там, і там на куточках.
– Спявалі і там, і там?
Л.С.: А як уже у неділю чи в суботу, так уже на сєло всі собираються.
– А от, когда спявалі на кутках, то не було такого, шо одін куток хоче переспівать другой?
Л.С.: Чого не було?
– Соревновалісь так?
Л.С.: Чого ж не було? Соревнованія, там же уперьод заспєвають, так і хлопці тоді ж всі там. Так і старалісь.
– А не було такого кутка, де спєвалі саме лучче дєвкі?
Л.С.: Чом не було?
– А шо це був за куток? Була в його назва?
Л.С.: Як же його, не знаю, куток той.
– Ну, не помнітє, так і буде.
Л.С.: Не помню, як вони його звалі.
– А голосов з кутка на куток не переманівалі?
Л.С.: Чо ж не переманівалі? Передражнювалі ж (сміється).
– Передражнювалі? А не було такого, шоб дівчат з одного кутка звалі на другий, шоб поспєвалі?
Л.С.: Чого там не було? Було й такеє.
– А були женщини, коториє щитали, шо такіє спєвачки харошіє, саме лучче співають?
Л.С.: Дєвки так же, як свальба, так уже ж тії, шо ловко спявають, і на свадьбу то ж ідут поспєвать весільних.
– Так їх спеціально запрошували? Чи вони самі йшли?
Л.С.: Они ж самі уже хаділі. Як свальба, так хіба ж так, як тєпєр? Раньше як свальба, так усе село сходітся.
– Так, а когда поспєвають там дєвкі, так їх угощалі?
Л.С.: Угощалі! По чарці ж дадуть, а як же! Вєсьолу таку пісню поспявають, та по чарці не дать?
– Так це ви помните, це в яке время було? Вам сколькі тогда годов було?
Л.С.: Годов 17.
– До войни ще?
Л.С.: До войни. Мені значить скільки, годов 17 було, як война началась. У 41-м началась война. Це я помню.
– А ви не помнітє, мама вам, може, розказувала, шо булі в сєлє, собіралісь дівчата на досвєтки, чи на вечорніци?
Л.С.: А чого ж не знаю! Ми самі ходілі.
– І ви ходілі?
Л.С.: Аякже!
– А як вони організовувалісь? Хто їх організовував?
Л.С.: Як хто? Самі соберемося, от, там собиралися і шить, собирались і прясти.
– Це називались вечорниці?
Л.С.: Вечорниці, й хлопці поприходять.
– Вечорниці чи вечорки?
Л.С.: Вечорки. І вечорки, й вечорниці.
– Так хлопці приходили, шо вони там робілі?
Л.С.: У карти гуляють. Або возьмуть та пооднімають шиттє наше, под стол покидають.
– А шо тогда? Спєвалі?
Л.С.: Та й співалі, і усяк було. І співалі, і лаялісь, і ігралі, і всяк було.
– А начальство не запрещало ціх вечорок?
Л.С.: Ні! ні! Не було вже що тоді, послє войни ж, так не було ж чим світіть. Той же каганець отакий малесенький. Так ми коло стола всє посядем.
– А посередині каганець?
Л.С.: Да, і шиєм або прядем.
– А не було в сєлє такої женщини, которую щиталі, шо вона саме лучше єсті готовить, і звалі її на то, шоб она там приготовіла к свадьбе?
Л.С.: Почему ж? Билі такі женщини.
– А ви знаєтє, помнітє, як їх звалі?
Л.С.: Звалі? Тимошенко Ніна, Баключенко Валя.
– Харашо готовілі, да?
Л.С.: Хорошо готовілі такіє женщини.
– А на похорони не звалі женщин, которі приплаківалі за покойніком?
Л.С.: Нє. Уже як умре хто, так свої плачуть.
– І примовляли шось?
Л.С.: Усяк, усяк причитує, шо як молітву всьо ровно. У нас там і тєпєр так плачуть.
– А ви не моглі би вспомніть, якії там слова говорили, когда причитували?
Л.С.: Всякії там билі слова. Як і синочки, і яворка, і всякі.
– Ну, от єслі, напрімєр, умірал чєловєк, то як приплакувалі, причитувалі?
Л.С.: Хазяїн же мій любий! І як же? І соловейко, і нашо ж ти мене покинув! І усяк же. Всяк же причитувалі. Як хто зуміє, так причитає.
– А пєвча співала?
Л.С.: Пєвча співала.
– Так когда толькі церква була, чи й потом?
Л.С.: І церква була, і без церкви, так привозілі, в Кувечічах, там церква правилась, то відтіля привозили, з Кувечіч.
– А сколькі там було примєрно женщин?
Л.С.: Женщин 3, 3 женщини і священник, і батюшка.
– А шо їм давалі за то, шо вони співали, чи нічого не давалі?
Л.С.: Нє, давалі, давалі по рублю грошей пєвчій. І платочок. А батюшку уже, хто шо дасть. Узел нав’язувалі, пляшка гарєлкі, кансєрва, 2 десятка яєць, ну, там іще шо таке, кусочок сала там, усьо таке.
– А не помнітє, мама вам не розказувала, ще у її може дівування, чи як вона заміж виходила, якії музиканти грали? На яких інструментах?
Л.С.: Скрипка, балалайка, і гармошка була. А то ж хаділі уже такії люді просіть, то я вже не скажу.
– Про бандуру мама вам не розказувала? Шо вона може помнить більш такі старіє інструменти? Може, на бандуру хто там іграв?
Л.С.: На бандурі, мо, ігралі, не знаю.
– Но не розказувала?
Л.С.: Не розказувала. А скрипочку, і дєд на скрипку іграв. Вийдє на уліцу, на лавочку сяде і.
– Так он толькі для сєбє грав? чи ходів і на свадьби?
Л.С.: Насходяться ж.
– А на свадьби?
Л.С.: На свадьбу, як хто приглосіть.
– Тоже ходів. Так, а ви не помнітє, йому платілі за теє, шо он ходів іграв на свадьбу?
Л.С.: Ну, калі якій руб дадуть, і дадуть уже чарочку, так чарочку вип’є. І довольний такий приходить. Такий весьолий, весьолий! Тоді за скрипочку, і на саму вищу поліцу. І на нас же каже: “Діточки! Не чіпайте, бо навощена скрипочка! Так не чіпайтє”.
– А ви не знаєтє, у кого дєд научився іграть?
Л.С.: Не знаю, тогда таке було, шо.
– Може його батька тоже умів?
Л.С.: По-моєму, батько умів.
– А не помнітє, в сєлє не було таких сімей, шоб уся сім’я іграла на яких-небудь інструментах? Шоб целий ансамбль такий був?
Л.С.: В дядька є хлопци, два було і обидва іграли.
– А на чом вони грали?
Л.С.: А той на скрипку, той на балалайку, і мандоліна, і гітара. Оце в їх Ніколай і Міша, і це в їх усякі інструменти. Ніколай робив на музикальному в городі, і сам і зробив скрипочку. Сам зробив скрипочку.
– Так це ваші двоюроднії брати?
Л.С.: Двоюродні брати, двоюроднії брати. Ніколай і Міша. Так усякії інструменти.
– Так вони пошли в город ще молодими?
Л.С.: Ніколай уже ж пошол молодим, до армії, на музикалку. Ну, а той же дома, і коло того навчився. Од Ніколая навчився.
– Коло брата?
Л.С.: Коло брата навчився, і той на музикалці робив до самої армії. Пошов у армію. З армії ж пришов, і тєпєр уже он отставнік, і був начальніком.
– А не помнітє, мама вам не розказувала такого, чи в сєлє був шинок?
Л.С.: Був! був! Насілі туди і тую, украдуть. І баби пили, і мужчини. Таке било по-сусєдські, шо тая невістка напряде льону, наготовіть, а свекруха, каже, однесе да четвертушку получить.
– А хто був хазяїном шинка?
Л.С.: Шинка? У того, квартіра там і того.
– Це мама розказувала?
Л.С.: Да, мама розказувала, і я ше його знаю. Як туди носілі.
– А цей шинок був іще в ваше время?
Л.С.: Іще насілі, наберуть же гарілкі в городі, ну, й принесуть же сюди, скільки її наберуть, і торгують. І сало носили туди за горілку.
– А не грали там у шинку музиканти?
Л.С.: Нє-нє! Не було, там толькі горілку бралі.
– А когда він закрився, не помнітє?
Л.С.: Ну, навєрно ж, у войну. Война стала, так закрили.
– Ше до войни той шинок существовав?
Л.С.: В войну уже не существовало, а равно в їх горілка була.
– Перепродували?
Л.С.: Перепродували на селі.
– А не помните ви – перед войною у клубі іграли які-небудь інструменти?
Л.С.: Ігралі! І гармошка. Гой Міша, дак так на гармошку іграв, малєнька якась, малєнька була такая гармошка, так ходілі ми вже в клуб. Так ми танцовалі там же.
– Так він був руководітєлєм там у клубі?
Л.С.: Нє руководітєлєм був, а гармоніст був. Так підуть хлопці та наймуть – і приведуть його. Так йому й жонка за то, шо ходів у клуб іграть, так покінула за теє і жінка [сміється].
– А ви не знаєте, у кого він навчився іграть?
Л.С.: Цього вже я не знаю.
– А шо вон іграв?
Л.С.: Шо тільки на світі!
– Ну, це чи пєсні, чи танці, чи як?
Л.С.: І краков’як, і карапита, і гречаніка, й полькі! І яких толькі на світі, таких і грав. І пєсні іграв всякі.
– Так він на якісь празніки, його так нанімалі?
Л.С.: На празнік, от Паска, то для святих вечорів і наймуть. А Рождество ж дві неділі, наймуть. Хлопці заплотять йому, і він іграє.
– Так шо й ви ходілі вже танцовать?
Л.С.: Хаділі, я уже не хаділа. Хаділі дєвки і хлопці, а ми ж менші булі. Коли вже танцевать, уже ж з їми, дак дєвки сердяться, шо їх хлопці іще може з нами начнуть танцовать. Так же сердяться! Голоту, голоту всю, повикидають нас. А ми через тин, та й знов!
– От ви кажете, шо на Паску, на Рождество, а на такії, на совєтські празники?
Л.С.: Гралі! Оні гралі!
– Так тоже нанімалі?
Л.С.: Нанімалі, а калі ж колхоз уже.
– Того самого гармоніста?
Л.С.: Гармоніста наймали, він одін був у нас у селі. А калі ж уже хлопці у колгоспі ж, було, у клубі ж тамаки мандоліни.
– Іграли в клубі?
Л.С.: Ага! Так хлопці ж засядуть, інструменти всі чисто іграють.
– А хлопці умєлі іграть?
Л.С.: Умєлі іграть! То хлопці ж такі.
– Так це вони училися прямо в клубі там?
Л.С.: У клубі одін од одного.
– В їх не було руководєтєля?
Л.С.: Чому нє було?
– А хто їмі руководів?
Л.С.: А ті ж.
– Браття ваші? Ніколай і Міша?
Л.С.: Міша і Ніколай.
– Дак вони руководілі?
Л.С.: Вони руководілі оркестром уже, як теє.
– Дак то в якії годи було?
Л.С.: В якії це годи було? Ну, це ж уже ж і до войни воно було, і послі войни було. І до войни було. Ми ж гулялі до войни ще. Це ж 18 уже годов нам було, а з 15 годов же гулялі.
– А тепер давайте повспоминаєм про старцов. Чи ви їх бачілі?
Л.С.: Ооо! бачілі! І в хату хаділі, а чо ж не бачила?
– Вони приходілі в хату?
Л.С.: В хату, і приходив на бандуру грать.
– На бандуру?
Л.С.: Чи на ліру? На ліру то ж.
– Покрутіть?
Л.С.: Ага! І співає. Так у хату приходили.
– А шо вони грали й співали? Ви не помнітє нічого?
Л.С.: Я її знала, пісню ту, шо, але забулась.
– А як повспоминаєтє.
Л.С.: “Услишать услишьтє, а в войнах не сомнєвайтєся, бо блізко літвіни. А як настанє”.
12 VZ 12А Klanovets L.S.
– А одкуда вони булі?
Л.С.: Ходілі з Шедериновкі слєпіє, їх так і звалі слєпіє. Слєпий дєд був. А то слєпа женщина. Так ото ходілі по сєлу.
– Так воні були родичами?
Л.С.: Нє, так.
– Марфа, як її фамілія була, ви не знаєте?
Л.С.: У нас просто она й ночувала, мати з Шедериновкі, і вона з Шедериновкі. Так ото вже прийдє: “Галя! Галя! Галя! Пусті мене переночевать!” То матка вже її пускає.
– А ви її помнітє? Ви її бачілі?
Л.С.: А чо ж не бачила!
– А як вона виглядала?
Л.С.: Женщина, обикновенна женщина, толькі очі не дивляця.
– З поводиркой була?
Л.С.: І з поводиркой була. Ви знаєтє, шо якось возьме ніточку в іголку, і якось ще вона вдіне.
– А вона співала? Чи толькі просіла?
Л.С.: Нє! Помінала ж тих. Уже як загадають, у хаті пом’яне, а їй же вже заплотять, то мукі ковш маті набере, то вже шось ше дасть. І яєчок пару дасть там. А дєд той, шо ходів, слєпчиший. Так он вже нічого не брав, толькі брав муку або гроші. Муки вже йому дадуть.
– Так дєд іграв?
Л.С.: Нє, дєд так молівся. Ага! Зайдє в хату, помолітся, “Отче наш” молітву, іще.
– А тоже був із Шедеріновкі?
Л.С.: Із Шедеріновкі був.
– А той, шо на ліру іграв?
Л.С.: А той, шо на ліру, то с Пльохова.
– З Пльохова?
Л.С.: Да! І іще з Пльохова такіє два мужчини хаділі. Старовинніє такії два хлопці хаділі.
– Так оні слєпиє булі?
Л.С.: І вони були показувалі слєпіє, всє ж платілі їм. Кончилась война, открилісь очі, і хлопці тєпєр зрячі.
– А цей, шо грав на лірі, ви не знаєте, як його зовуть?
Л.С.: Микита. Микита. Такий здоровий дєд.
– Так він тоже по хатам хадів?
Л.С.: По хатам хадів! Заходить у хату.
– А на вуліці он не співав?
Л.С.: На вуліці нє, в хаті он іграє.
– З поводирьом ходив?
Л.С.: З поводирьом. А хлопці ці ходили без поводиря. І сліпії. Вийдуть вони з хати, видно ж, не бачать.
– А не було таких старців, не бачили, шоб чоловік і жінка, сім’я була?
Л.С.: Такії в вагоні калісь то я так бачила. Їхала я у 37-м году, було воспалєніє льогких, так мене послалі на рентген. То батько повьоз мене, одвьоз, там була туберкульозна больніца. Так туди повьоз, так у вагоні чоловік і жінка.
– Вони сліпі були?
Л.С.: Сліпії.
– І ігралі? Чи толькі співалі?
Л.С.: Ігралі, на гармошку он іграл. На гармошку іграл, і вона слєпая коло його сідєла. А хлопчик у їх був їхній за поводиря. Так, як сьогодні наче бачу їх.
– А у вашім селі не було старцов?
Л.С.: Старцов? Ні, не було в нас.
– А як у сємьє односілісь до старцов? Не щиталося, шо гріх обідєть старця?
Л.С.: Ну, так же було, шо дочки той сліпчіші, то вони ж і тепер живуть, і дом построїлі.
– Оця Марфа?
Л.С.: Нєт! У цього діда дєвкі.
– Який іграв на лірі?
Л.С.: На тії, шо так він ходів, шо муку брав да гроші. Так дві дочки в його в Шедеріновці.
– А ви не знаєте, як їхні фамілії?
Л.С.: Жлоба.
– Жлоба? а звать як?
Л.С.: Діда того?
– Дєвок!
Л.С.: Дєвок? Одна ж Проня, Проня Слєпчишина, а друга Маша.
– А Слєпчишина це прозвище?
Л.С.: Ага, це по-уличному.
– А фамілії їхнії?
Л.С.: Тоже Жлоба.
– Тоже Жлоба? а вони шо, заміж не виходили?
Л.С.: Не виходілі воні заміж. Оні построїліся. Так Маша вмерла, а Проня тепер жива. Завела собі дитя. І пошов, вирос той хлопець, пошов у город. І тепер вона в їх няньче в городі, так дітятко ж Проня няньчить уже.
– То вона тепер у дочки живе в городі, да?
Л.С.: Не в дочки ж, а в сина. Так вона ж уже там і жиє. Бачили її в городі, так казала – уже тепер я в наймах.
– А як относілісь до старців начальнікі колхозні, сєльські? не проганяли їх?
Л.С.: Нє, нє! не проганялі. Цих не проганялі ж. А то вже, як якії спекулянти наприходють, мінять того чи шо, так тих вигонють.
– А послі войни булі старци ще?
Л.С.: Булі. Булі старци.
– А ви не помнітє, хто це булі? чи вони гралі? чи толькі ходілі просілі?
Л.С.: Ходілі просілі. Так тоді ж уже багато було таких просяющих. А чи то старці, чи Бог його знає! І з города ходілі, і отовсюду ходілі! Просілі ж то одється, то чого. А в 47-м же году так голодовка ж і знов була, так ходілі же і з Радуля. Я вже замуж виходіла, в 44-м году замуж пошла. То замужем була, так у свекрухи жилі, так і з Радуля приходілі. Зайшли женщини та просілі картошки, просілі усього.
– Ну, вони вже не поминали, не співали?
Л.С.: Нє! А так просяющі такії. Голодовка ж знов в 47-му году була.
– Ви не помните, от у вашім клубі, хата, шо клубом була, так там не виступали бандуристи? Ви знаєте бандуру, такий інструмент?
Л.С.: Нє, бандури в нас не було. І знать то знаю, но в нас бандури не було в селі.
– А церква була в вас тільки в Шедериновкі?
Л.С.: Одін приход був.
– А когда її закрили, церкву?
Л.С.: Ну, то вже десь перед войной. Іще знаю, шо красні були ж протів церкви. Так як було. Звони ж треба скидать. Так хлопчик годов 15, загадав йому, якось же його зсаділі на церкву і скинулі хрест. Дак сколькі ж людєй там стояло, і заплакалі. Ікони ж витягували з церкви, розбирали ж церкву. І вон полєз, Кондратєнко фамілія його. Так і скінулі ж отой хрест, зачепілі, і он же скинув. І ви знаєте, він 3 неділі пожив і вмер. Он шо було.
– А когда церкву закрили, на похоронах продолжали співать?
Л.С.: Співали, аякже! Аякже! Півча була. Півча була.
– А у сєлє колядовалі?
Л.С.: А як же! Колядовалі.
– Перед Рождеством?
Л.С.: Перед Рождеством же ж, колядки рисовалі ходілі. Да, рисовали ж на стінах колядку.
– А як це рисували колядку?
Л.С.: Хрестик нарисують. Отак одін хрестик, і другий хрестик, і третій хрестик.
– Три хрестика один под одним?
Л.С.: Один под одним.
– Це називалось коляда? А чим рисовалі?
Л.С.: Чорним чимсь. Навєрно чи углєм, чи шо, бо чорним, подойді, так чорним же.
– І співалі?
Л.С.: І співають, і тоді вже не чіпай, поки празник кончиться.
– А в церкві співали колядок?
Л.С.: В церкві? От я не знаю.
– Єсть такії райони на Україні, шо в церкві колядок співалі.
Л.С.: Може й співалі.
– Не помнітє?
Л.С.: В нас не помню наче, шоб колядки співали в церкві.
– А свадьби у 30-х годах, перед войною, довгі булі?
Л.С.: Довгі, добрі іще свадьби були, не такі, як тепер. Свадьба була, так а тоді ж дружка переводіт, старший боярин переводіть до себе. Суботи дождалі, знов же матка зове дочку в гості. Так свадьби ж гулялі, то добриє свадьби. Хіба ж такіє свадьби гулялі, як тепер? Тєпер ой! Закриють у суботу у шалаш, попригалі, та й нема нічого. Коровай подєлілі, і всьо.
– А ви нє помнітє, як ви можетє поравнять от свадьбу перед войною і до голоду ще? Приходилось вам бувать на свадьбах? Ще малая ви булі, но може бувалі на свадьбах ще до голоду?
Л.С.: Та ловкіє свадьби гуляли.
– І тогда, і перед войною?
Л.С.: Да, і послє голоду добриє свадьби гулялі! І тоді ше гулялі, а чого ж не гулять? Добрії ж гулялі свадьби!
– А не помните ви таких свадєб, шо називалися “красна” чи “червона” свадьба?
Л.С.: Не було в нас такої назви.
– А всіх родичів звали на свадьбу?
Л.С.: Усіх. Усіх, калісь звалі усіх родичів.
– А дєвку сваталі перед свадьбою?
Л.С.: Сваталі.
– А хто сватамі булі?
Л.С.: Кого вже ж позовуть. Кого позовуть.
– То должни буть родичі, ілі просто знакомі?
Л.С.: Було так, шо вони вроді гулялі, а потом одправів дівку додому, це з мого возрасту одправів дівку додому: “Іді ж додому!” А он за товариша, зайшлі додому, буханку хліба взялі і пошлі, ніякі не родичі.
– А дєвка готовила приданоє?
Л.С.: Ого! Придане! Да яке ж було придане! Тоді ж придане, як сватають, так пообіщає ж батько шо-небудь дать. Це ше до войни було ж таке, і в колектівізацію. Як прийдуть свати сватать, обязатєльно запишуть, шоб шось батько дав у придане. Коня, воза, землі десятіну там, чи дві, чи шо.
– І в колектівізацію?
Л.С.: Да! да! Такіє ж билі, шо і криворота такая дівка сидить, а батько пообіщає, там десь на улиці гуляють, та каже: “Да я за свою дак 3 десятіни землі оддам, якби хто забрав”. Хтось бідніший та думає: “Чорть його бери! Я заберу, там буду жить чи нє, а її заберу”. Так прийде сватать да й каже: давай же менє зємлі, треба ж і воза, треба і коня. І треба ж усє, та як напіше, сколькі приданого, так половину забере хазяйства за ту дочку. Отаке.
– А дівчина обізатільно переходила на фамілію свого чоловіка?
Л.С.: Обізатільно! Тоді вже ж треба було.
– А не помнітє ви, були случаї, шоб женилися мєжду собой брат і сестра двоюродниє? чи якії другіє родичі? Плємяннік там на своєй сестрі двоюродной?
Л.С.: Нє, такого не було. Шо хрестілі, куми вмєстє хрестілі, а тоді поженілісь.
– Ви хрещена?
Л.С.: Аякже! аякже!
– А хто хрещеними тогда обирався? Родичі? Чи тоже можна було так?
Л.С.: Можна було звать, кого хочеш. У куми і тєпер, і тоді любіє люді йшли. Кого позовуть.
– А в сєльських сємьях були разводи когдась? От у вашім сєлє разводілісь?
Л.С.: Разводіліся, да мало було.
– А як вони розводілісь, не помнітє? Чи це у сєльсовєт ішлі? Чи тогда ще, як не було сєльсовєта, так ішли в волость, шоб розвестись? Чи в церкву?
Л.С.: Нікуди вони не йшли, а разошлісь, одно в город поїхало, а он собрався да на Києв поєхав. Так і розійшлися.
– Без ніяких разводов?
Л.С.: Без нічого. Дєвочка була, й вона забрала дочку і у город служить до жидов пошла. А он собрався да в Київ поїхав.
– А ви не знаєтє, вона потом вийшла там заміж?
Л.С.: Нєт, не вийшла замуж.
– От когда женщина могла вийті замуж, чоловік жениться, єслі вони так розійшлися? Чи якії причини повинні буть, шоб другий раз жениться?
Л.С.: А хто його знає! Хто ревнивий такий, так такеє ж було. А тоді ще так було. Гуляв він по-сусєдскі, ходів він до дєвочкі 3 годи, і вже вони щитали його за свого. І дрова рубає, воду вносить, і всьо чисто. І батько й мати, й вона одна. Красіва така дєвочка! Малєсєнька така. І гуляв-гуляв 3 годи, і взяв і покинув. Пошов собі свататься, а цю взяв покинув. Так уже ж вона бідна, коса така красіва!
І вона ж замуж не пошла. І з Тамаровки приїхалі, вже почулі, шо покінулі вже Настю. Приїхалі свати сватать, так пара коней чорних таких, як ночка! Приїхали сюди сватать до їх. Зайшли вже в хату, так вона сказала, шо ви, мужчини, всі собаки! Не пойду я тепер ні за кого замуж, всьо! І собралися, матка подсовєтувала йой так, як єсть із Києва люді приєхалі, то поїхала вона до їх служить.
– А от ви не знаєте, як напрімер женщина виходила замуж другий раз, і в її були дєті, так тії дєті должни були брать фамілію її нового чоловіка, чи на своїй фамілії оставаться?
Л.С.: Як захоче, то попереписує, а як ні, дак на тій самій фамілії.
– А як у селі ставились до дітей, яких називають байстрюками? Шо роділіся не в шлюбі.
Л.С.: Байстрюками так їх і звалі.
– А як до їх относілісь?
Л.С.: Ну, так относілісь, байстрюк, та й годі! На вуліці так дражнили.
– В общем-то з пренебреженієм?
Л.С.: Да, шо як почнуть дєті биться, то й кажуть – байстрюк! Да як попало дражнілі їх.
– А в вашем сєлє були яслі?
Л.С.: Ні! Не було яслів.
– А хто в сєлє должен був доглядать старих батьков? З ким вони доживалі?
Л.С.: З синами да з дочками.
– Так це ж навєрно з кимсь одним з синовєй чи з дочок?
Л.С.: Ну, от же, колі вже два брати, в нас же два брати, батько менший, а то больший. Так уже дєд і баба з меншим жили сином.
– А большего оддєлілі?
Л.С.: Оддєлілі.
– А послі смерті батька сину младшему доставалось і хазяйство? Чи його дєлілі?
Л.С.: Його тогда подєлілі, як ми забіралі ж. Там дві хати построїлі у нас, ми в новєнькій хаті осталісь, вони в старой. І її ж роздєлілі і на діда, й на бабушку. І подєлілі тоді.
– Як старший женився?
Л.С.: Да, нічого, помирились, дєда і бабу поховалі.
– А єслі строїлі нову хату, так родичі помагалі?
Л.С.: Помагав же дядько.
– Трудом, да?
Л.С.: Да. Лєс рубалі в Мотлошеєвщині, так тоді і звався. Та ночью возілі возіком, да й коньом як десь було хто їхав. Так ето подєлілі, хто в старой остался, хто в новой.
– А хлопці і дєвчата з сєла хаділі на заработкі на сєзоннії куди-небудь?
Л.С.: Нє, в нас такого наче на заробітки не ходили.
– Із вашої сім’ї ніхто не брав участія в революції? В Октябрьськой?
Л.С.: Нє.
– В гражданській войні?
Л.С.: Наш батька був же коло нас, а ми ж малії були.
– Ваша родня в ті годи хтось в город переїхав на роботу?
Л.С.: Нє, не було такого. В селі так і осталися жить.
– А работнікі партійні? Головою колгоспу, предсєдатєлєм сєльсовєта ніхто не став?
Л.С.: Ні, не було такого.
– Ви казалі, шо спєвалі з дівчатами, от у кого ви навчіліся спєвать? Чи у мами, чи ще, мо, у бабушки?
Л.С.: У мами.
– У мами, мама тоже харашо співала?
Л.С.: Да.
– А як ви щитаєтє, когда больше гулялі на уліцах? До колгоспів, чи уже в 30-є годи, перед войной.
Л.С.: Перед войной больше тоді гульня на вуліци. На вуліци гулялі, сходились.
– Ви щитаєте, шо в окружающих сьолах так же само співали?
Л.С.: Так само хаділі, гулялі, всьо. І хлопци хаділі.
– А пєсні спєвалі так само, чи була яка разніца в пєснях?
Л.С.: І разніца яка була, які голоса. А хаділі ж хлопци і з Шедериновкі до нас, і с Антоновичей. І наші.
– Ви кажете, шо іменно такий голос, у вас на два голоса, так?
Л.С.: На два. На два, та громко так і вгору.
– А в селі булі празнікі такіє – веснянки, купальськіє, русальниє?
Л.С.: Ну, Русалки билі. І то ходілі ж з вєнкамі на воду.
– Пускалі?
Л.С.: А як же!
– І ви пускалі?
Л.С.: Пускалі й ми хаділі.
– А шо ще там було?
Л.С.: Ну шо ж? хлопці возьмуть та порозкидають вінки тії. Так уже тоді порозбігаються. Так поприходім на вуліцу, так повдіваєм вєночки тая на того, тая на того. Будє там уже чи ні, а хлопці ж порозкидають по кутках вінки тії всі, і все кончилось.
– А костри палілі, нє?
Л.С.: Нє!
– Толькі віночкі?
Л.С.: Віночкі, того не було. У нас у селі не річка, копанка. Ото, як кончаються городи, так копанка була. Так всі дівочки позбираємось, і всі там.
– І до якого времені ці купальськії празнували празники? То на купальські вінки пускалі. А Русалки, Русалки?
Л.С.: А то не знаю, дак і русалки ж у нас хаділі і по житу, і усюди. А таді ж той вєнок принесеш на капусту. Так же ж було заведєно.
– Так це дівчата робили вінки дньом? Чи когда вони робили?
Л.С.: Увечері.
– І йшли у жито?
Л.С.: Ілі у жито, ілі соберуться та на кутках жита ж ой-ой-ой!
– А чого вєнкі нєслі на капусту?
Л.С.: Ну, шоб капуста росла хароша. То вже баба приказує, на Русалку треба посадіть обізатільно, у русалочний калісь дєнь треба посадіть стєбло капусти. Калісь баба приказувала. І на Русалки положить вєнок на капусту. Так шо ходіш уже гуляєш, і принесі на капусту положи.
– А веснянок ви не помнітє?
Л.С.: Не помню вже.
– Так шоб співали?
Л.С.: Ну, весною співалі, гулялі.
– А співали пєсєн таких весняних?
Л.С.: Та весняні ж і співалі пісні.
– А якії пєсні булі?
Л.С.: Весняночки, я й позабувала.
– Ви не помнітє?
Л.С.: Не помню, весняночки усякі.
– А якії вам больше нравяца пєсні, чи такії веснянки, купальскіє там? Чи просто пєсні про любов, про жизнь?
Л.С.: Про жизнь! Всякії такії саме жизнєні.
– А не було такого, шоб Купала чи Русалки запрещали?
Л.С.: Нє! Не було такого нічого.
– І когда колядовалі, тоже не запрещали?
Л.С.: Ні! Ше як ходілі ми попід окнами, так іще ж сніг такий по коліна!
– То ви хаділі, дівчата хаділі? Чи хлопци?
Л.С.: Дєвкі і хлопци хаділі. Хаділі. По 10 копєйок дадуть, а то ж пошлі гулять!
– А ходили до родичів, чи до кого?
Л.С.: Нє! Нє, по селу щедровать хаділі до кого хоч. Хаділі. Такий закон був. А вже засєвать хаділі на завтра, на Новий год, то вже до родичів. До родичів.
– А не помнітє ви, у сєлє спєвалі частушки? Чи воні по-другому назівалісь якось?
Л.С.: Пріпєвки.
– Пріпєвки? А на яком язикє оні спєвалі? На руськом чи на украінськом?
Л.С.: На українському.
– Так, як говорітє, так і співали? А частушку ніяку не помнітє?
Л.С.: Нічого, наче ж [сміється], коли це було.
– Ну, хоть слова?
Л.С.: Слова. Сколько ж їх то знала, не помню. Позабувала.
– А откудова ви частушки зналі?
Л.С.: А дєвкі ж спєвалі всє.
– А як ви думаєте, як вони попали в село, частушки? Вобще-то частушки це ж в осном руські такіє?
Л.С.: Так хтось приєдєть, ото співає, танцує. Співають, приспівують, так оно і в нас.
– У вас тоже под музику частушки спєвалі?
Л.С.: Спєвалі. От іграє, напрімєр, воні і грають, і співають.
– Гармоніст приспєвує? чи дівки?
Л.С.: Гармоніст або дівки.
– А танцують?
Л.С.: І танцують, і співають. А ше по чарці вип`ють, то гасять, шо аж луг стогне.
– Ну, а скрипку ви помнітє, шо в вас же була скрипка, дєд іграв. Частушок он нє приспєвував?
Л.С.: Нє! Якуюсь таки дєд іграв, такую спєвав: “Гой! гоп!..” Шось ше ж так спєвав [сміється]. “Гопака, полюбіла Євдока. А Євдак скачет, за жонку плачет”.
– А ви знаєте такіє пєсні “Сірєнь голубая”, “Зломлю я вєтку із винограда”? Не знаєте?
Л.С.: Не знаю. Спєвалі дєвкі ж усякі такі, і я вмєстє з їмі спєвала.
– А под гармошку спєвалі кроме припєвок якіїсь ше пєсні?
Л.С.: Спєвалі! якіх, усякіх спєвалі.
– А вам наравілось больше спєвать под гармошку? чи просто разом з дівчатами?
Л.С.: І так, і так співала, і под гармошку, і так.
– А на свадьбах ви спєвалі?
Л.С.: Спєвала. Калісь вийдєм, та як заспєваєм! “То було мнє лєт 16, то я не знала нічого, а як вийшло 18, то я влюбилась в одного”. Да як гаркнули, так аж село все стогне.
– А ви вообще толькі от мами знаєте пєсні, чи учили од кого-нібудь іще?
Л.С.: Та з дівками! Як дівчата співають, так і співаєш уже.
– А в вашом селі булі такії промисли, которі доходи приносілі? Напрімєр, гончарство?
Л.С.: Нє, не було.
– Не було гончаров?
Л.С.: Не було гончаров таких у нас, нічого такого.
– А в селі жили толькі українці? Чи були і євреї, чи поляки?
Л.С.: Ні, ніяких у нас у сєлє, однії толькі москальовци.
– А в школу ви хаділі?
Л.С.: Хаділа.
– А в школі яким язиком, на яком язикі говорілі?
Л.С.: На українському. Український язик.
– Це в які годи ви хаділі?
Л.С.: Я 4 годи хаділа.
– В яком году ви поступілі? у 30-м году?
Л.С.: Навєрно в 32-му, може в 31-му, 4 годи я училася. Болєє етого треба було в Шеберинівку хадіть. У нас 4 класи, а треба в Шеберинівку хадіть, а нє в чом було хадіть, так і осталося. А батько вже був раховніком, так я коло батька навчилася. І батька поприносить усі документи там, якії треба, так усі чисто рощоти, і все. І вже 7 годов продавцом робив.
– А в церкві вам не приходилось слухать проповіді священика?
Л.С.: Чаго ж нє?
– Так, а проповіді на яком язикє читалісь?
Л.С.: На руському.
– На руськом. А в сєльськом совєтє, от батько ваш був раховніком, документи ви бачили, так на яком вони язику составлялися?
Л.С.: Українськім. Я ж сама пісала, так по-українські. Даже принєсє там комору поучитувать, там яка недостача того стільки, того стільки. Він мені так порозказує, я ж на щоти теє все, чисто на українському писала.
– А в сєлє можна било купіть газєти чи кніжки?
Л.С.: А пошта ж насіла.
– А у 30-х? Перед войною зразу? Послі войни?
Л.С.: Так єсть із города, тьотка моя служила в городі, так ото якіє принєсє там кніжки.
– Толькі так можна було? А бібліотєка була?
Л.С.: Нє, бібліотєки не було, нічого. А то тьотка колі дасть шо. У городі служила, замуж тоже не виходіла.
– А от у нас, на нашій території, і в вашем сєлє, і в мойом разговор такий, шо мєшаний, і руський, і український, і біларуський. Як ви щитаєтє, чого так получілось?
Л.С.: А я вам цього і не скажу. Поєхала я в Черкаси, так із автобуса позлазілі удвох із Ніной Соїхой, та стоїм говорим. Та нас так же обступілі, да так слухають. Да кажуть, як люді прієхалі з Бєларусії, такий язик.
– А ви знаєте, хто такіє богомази?
Л.С.: Нєт.
– Не знаєте? Це люди, которії рисують ікони.
Л.С.: Нема, нема таких, шо рисують.
– А сколькі от нормально у хаті було ікон?
Л.С.: Ікон? У нас було сколькі? Двє пари, і Ніколай був. Штук 5 чи 6 ікон було. Тепер же у нас тут пара – і у кухні.
– Це ваші свадєбниє, да?
Л.С.: Свадєбниє. Святий Ніколай, і ще одна ікона. Як строїлі, так занєслі.
– Дерев’яна?
Л.С.: Дерев’яна.
– А можна, її нєльзя глянуть?
Л.С.: Нє! Вона вже старенька така, толькі образ.
– А може нормальна?
Л.С.: Нє! Не годна нікуди вже, вона так в нас є.
– А як розвєшувались ікони у хаті? Оце спокон вєку отак в углу?
Л.С.: Був же той, косінчик. Двє угорє, двє внізу, і по боках.
– Так по боках тоже на косінчику стояли?
Л.С.: Стояли! І тоді занавєсочку надінеш, і лєнточками поперев’язуєш.
– А на самі ікони рушник?
Л.С.: Рушник, а як же! Рушник на іконах був. І занавєска ж.
– А як ви думаєтє, не приходилось вам чуть од старших, чого нада було обязатєльно рушником накривать ікону?
Л.С.: Ікони шоб голії не були, шоб голова гола не була.
– Голова в іконі?
Л.С.: Да! Шоб гола не була ніколі-ніколі! А як празник який, то шоб же ікона була вдіта.
– А лампадку перед іконою чого чіплялі? Не знаєтє?
Л.С.: Нє, нє знаю. Тєпєр моліліся з лампадкою. В нас уже ж воно робиться так, да й всьо.
– А в гроб тоже кладуть іногда ікони.
Л.С.: А як же! Кладуть. Шоб же на той світ пропустили.
– Бо без ікони не пропустять?
Л.С.: Да, да!
– Це так старі люди кажуть?
Л.С.: Люді так старі кажуть, обізатільно ж нада. Із-за чого ж от кладуть пропускную ж, проходную ж. І іконка кладеться, шоб на той світ же пустили.
– А когда в армію провожали, так з іконою провожали?
Л.С.: З іконой. Із іконою провожають. І знаєтє, як треба провожать? вам розказувать? Треба як провожать, так, як виходить із хати, дать там чи сину, чи небожу, кому-небудь замочок із ключиком. Хай замкне, і ключик Матері Божій, за ікону повєсіть, і нехай висить, поки він с армії прийде. С армії прийдє, хай той замочок он отомкнє, сам отомкнє. І скаже – Матір Божа, пошлі мєнє тєпєр мою путьовку, мнє нада ідті жить. І ключик десь положить. І так Бог дасть, шо він останеться жив. А так за ікону його кладуть, то Матір Божа буде його храніть, бережить, поки він с армії прийдє. Ось тут у нас Ніна проводіла, так його провожалі, так замкнулі. Так прийшов с армії і гарно живе. Так отаке.
– А чи бувало, шо в хаті молілісь до одної ікони якої-нєбудь, і щиталі, шо це заступніца?
Л.С.: Матір Божа.
– Больше всього до її?
Л.С.: Да! Матір Божа і Святий Спасітєль. Ввечері ж, як ложишся спать, так треба.
– А чи бувало так.
Л.С.: Чи його розказать, чи не нада?
– Розказуйте.
Л.С.: Розказувать? “Ложуся спать, со мною Божа Мать, а Ангели по боках, Хранітєлі в головах. Храні, Боже, тіло й душу з вечора до полночі, з полночі до свєту, і з свєту довєку. Дай Бог спать, а на утро здоровим встать”.
– Харошая молитва.
Л.С.: Да. Тєпєр іще такую молітовку, як проводіть у путь. Ти собираєшся куди-небудь їхать, то ця молітовка шоб була в кожного. “Ангел упереді, Господь Бог у путі. Святий Ніколай дорогу освяті, Матір Божа со мною рядом іді. Господь упереді, а я позаді. Дай Бог і час добрий”. Ось оце вам така молітовка шоб була у кажного, у кажного.
– А не помнітє ви, не було так, шоб, наприклад, у церкві чи дома ви імєли ікону якусь таку, шо толькі до її обращалися, і только її просілі про помощь?
Л.С.: Матір Божу. Матір Божу і Святого Спасітєля.
– А чи живуть духи померлих за іконостасом? За косінчиком? Ви не чули такого?
Л.С.: Не чула. То ж умреш, а Господь душу забирає храніть.
– Ну, це ж кажуть, шо виходять духи наших предков на нєкоториє празніки.
Л.С.: Ну, приходять.
– Так чи вони поселяються там за іконами, чи нє? Не чули ви такого?
Л.С.: Не чула я такого. Не знаю.
– А як поступали з старими іконами? От у вас стара ікона, куда її винєслі?
Л.С.: Ну, винєслі, там толькі осталася так, бумажки кусочок.
– А з такими іконами, коториє рисовалісь когдась на дєрєвє? Не було в вас такого? І в батьків ваших не було?
Л.С.: І в батьков не було. І в батька там такіє ікони стоялі всі. Такії куплєниє тії всі.
– А ікони не завєшувалі, когда танці, гульня якая-то була в хатє?
Л.С.: Нє, не завєшувалі. А только, як мєртвєц умре, то зеркала завєшувалі. А ікони нєт.
– А лаяться при іконах не щиталось гріхом?
Л.С.: Нєт, як не щиталось! Ше й як же щиталося! Когда поєсті, так треба ж перехрестіться. А тєпєр же молодії люді не хрестяться.
– А не чулі ви, може, од старших людєй, кому надо моліться, напрімєр, шоб збулось задумане? Шоб дітя почало ходіть? В разних случаях, от, разному? Чи це всєм вершить Божа Матір?
Л.С.: Матір Божа. Попросіть Матір Божу. Як починає дітя ходіть, так пучечку йому разрєзать, хай Бог береже.
– А шоб роди благополучно закончились, тоже Матір Божа?
Л.С.: Матері Божей. І є така женщина, шо шепче.
– А злих духов прогнать, напрімєр?
Л.С.: Позвать попа, як нечисті якіє.
– А шоб сліпі, напримєр, прозріли, не чули такого?
Л.С.: Не чула. Не чула.
– А шоб був дощ?
Л.С.: Так це ж уже на Юрія виходять на полє, на жито, і моляться, й просять Бога.
– То виходять з іконами, чи як?
Л.С.: З іконами.
– То Хресний Ход?
Л.С.: Ага. Виходять на Юрія і просять Бога, колись так виходили на жито, і Претиса називалося.
– Як називалося?
Л.С.: Претиса!
– Процесія?
Л.С.: Ага, процесія. Виносять, і корови, і всє з процесією стоять. Все живе. Так на Юрія просять дощу.
– А начальство мєстноє колхозноє не запрещало такіє виходи на поле?
Л.С.: Нє, запрещалі! Не хаділі, то вже калісь хаділі, а тепер вже запрещають. А калісь виходілі вже ж. А таді ж уже не пускалі.
– А когда пересталі, калі сталі запрещать, не скажетє?
Л.С.: Ото у якому вже году, як война, перед войною.
– Перед самою войною?
Л.С.: Да! Тоді церкви ж валялі, і не ходили уже.
– А гроші на церкву собирать можна було? Не запрещалі?
Л.С.: Нєт! Не запрещалі. Їх же ніхто, як вони ходять, то ніхто їх не бачить. Сходять, позбирають. І йдуть же в церкву говєть, чи шо, так несеш гроші або ще що-небудь на церкву. А то ходілі на церкву просто тії, паламар хадів із кім-небудь – і тоже на церкву збирають. На церкву, і заходіть там у хату: “На церкву шо подайтє!” То давалі ж, хто яйца давалі, хто пашні якої-то. На церкву. На церкву бралі, а хто зна, куді воно йшло.
– А не помнітє таке, шоб у сєлє “червону” Паску празновалі? Не такую Паску.
Л.С.: А червону? нєт!
– Шо то було, як радянське свято.
Л.С.: У нас Паска – то християнська Паска.
– А вам не приходилось чи читать, чи чуть може, одкуда про зречення священника? Шо вони одрєкалися од вєри?
Л.С.: Нє, я не чула. Запрещалі ж попам дєтєй же хрестіть. Не хрестілі ж дєтєй. Мовчки, шо і партійниє, й усі, а кожний же перехрестіть, а запрещалі ж.
