Кіндратенко Параскева Трохимівна, 1909 р. н. з сестрою Олександрою Трохимівною, 1906 р. н.

О. Т.: Не дай Бог, дєточка, жити!

– А чого так – не дай Бог? Не треба, як-то кажуть, Бога гнівити. А як вашу сім’ю прозивали? Це прізвище було, а прозивали якось?

О. Т.: А прозивали Кукси.   

– А чого прозивали?

О. Т.: А чого, Бог його знає. Не знаю. Дєд Кукса був. Один Кукса, один Курбис був.

– І ото таке прозвище було. А вся сім’я в одній хаті жила? чи хтось окремо?

О. Т.: Яка?

– Ваша вся сім’я. Матір, батько і діти?

П. Т.: Усі в одній хаті жили.

– А хто вважався, батько головою сім’ї?

П. Т.: А хто ж? батько. 

– Тільки батько, да? і він все купував, якшо десь кудись їхали? грішми розпоряджався?

П. Т.: Ну, аякже! Він робив же.

– А скільки в нього землі було?

П. Т.: А він робив на заводі, в його не було землі.

– А тут у Шарівці, коли в Мар’їно, в нього зовсім землі не було?

П. Т.: Не було. Та, ми там недовго жили. На квартирі жили.

– А потім переїхали десь?

П. Т.: А потом сюди в Шарівку переїхали.

– А тут якийсь завод був?

П. Т.: Спиртовий.

– Тобто він не селянин уже, а робітник був?

П. Т.: Ага, він робітник.

– А худоба в вас була?

П. Т.: Була.

– І скільки чого було, не пам’ятаєте?

П. Т.: Ну як? свині, корова була. Коні були.

– А зовсім землю не орали, да? Тобто він не сіяв?

П. Т.: Ні, ні.

– А з чого ж він годувався тоді?

О. Т.: А він получав провизію харошу. Тоді таке время було, шо получали всі продукти.

– А в нього родичі були? Брати, наприклад, які були селянами самі, на землі працювали?

П. Т.: Були. Його брати не працювали.

– А селянами були вони?

П. Т.: А селянами були.

– А скільки в них землі було? Як вони вважались: багачі? бідняки?

П. Т.: Та ні, бідняки. Землі в їх потроху було. Точно не скажу, ну по мало землі було.

– А як ви дітьми малими були, ви до роботи з якого віку призвичаювались? по скільки вам було, шо ви робили?

П. Т.: Тоді таке время було, шо із 12 год ходили.

– Кудись до кого наймались?

П. Т.: Нє! у совхоз.

– Так ще ж совхозу, мабуть, не було, вам, 9-го року ви були. Чи вже був совхоз? в 20-х роках уже був?

П. Т.: Совхоз був і був, іще й до нас був совхоз цей.

– Так він же не міг бути совхозом, тому що ще ж совєської власті не було, коли ви родились.

О. Т.: Економія була.

– А! ну тоді економія звалася.

О. Т.: Економія звалася (сміється). 

– Не совхоз, а економія. А тут пан жив, да?

О. Т.: Да.

– То ви в економію ходили працювать. А шо ви там, в економії, робили? 

П. Т.: Та шо? шо заставлять по наряду. То садили це висадки ранньою весною садили. А ми ж підносили. То цукор сипали ложечками чайними, де будуть садити буряк.

– А ви в найми не ходили, нє? до багатих таких селян. Такого не було?

П. Т.: Ні, не ходили. В нас батько робив на заводі. Жили ми харашо.

– А скажіть, будь ласка, ви батьків на Ви називали?

П. Т.: Да.

– А вже зараз своїх батьків як називають? ще називають на Ви зараз батьків своїх діти, чи нє?

О. П.: А хто й зна! У кого на ти називають батьків.

П. Т.: А є разно.

– А потім, коли колгоспи з’явились, ви в колгосп пішли? батько пішов в колгосп?

П. Т.: Батько нє, так у заводі робив до 41-го году.

– А потім на війну пішов, да?

П. Т.: Умер в 41-му году.

– А ви пам’ятаєте, а ви в колгосп пішли, чи нє?

 П. Т.: Пішли.

– І мати пішла, і діти, да?

П. Т.: Да.

– А як вас примушували йти, ви не хотіли йти? чи все одно?

П. Т.: Ні, ми добровольно. Батько то не пішов, батько не считався колхозник. Землі в нас не було. Ну, города батькові ж не давали. Той, хто робив в колхозі, то города 50 соток було. А батько не робив. А робив брат менший, і сестра оця робила. А я пішла в завод. Я тоже в заводі робила.

– А мати в колхозі, да?

 П. Т.: А мати в колхозі.

– А ви не пам’ятаєте, як колективізацію, свої чи чужі проводили? людей в колхоз примушували йти, чи як?

О. Т.: Та були й такі, шо приїжджали з города такі. 

П. Т.: Були такі, шо примушували. Розкуркулювали.

– І багато багачів було тут, щоб розкуркулювати? 

П. Т.: У Шарівкі? Ну, на нашому посьолку скільки було? два. Два багачі було.

– А що у них було таке, як вони вважались багачами?

П. Т.: Була молотарка машина. Ну, худоби було багато.

– Трактора не було?

П. Т.: Трактора не було. А коні були. І корови, бики були.

– І вони не хотіли в колгосп іти, да?

П. Т.: Не хотіли й не пішли. Їх розкуркулили, і вони ноччю кудись уйшли.

– Тобто, їх не вивезли, не зіслали, а десь вони самі пішли.

П. Т.: Вони сами виїхали. Вплоть до того, шо забрали все. А як вони забрали, куди вони виїхали, шо ноччю кінь прийшов з упряжі, на станцію відвезли, а коня пустили. Прийшов до воріт.

– А хто працював в колгоспі, що отримували? на харчування? на одяг? що в колгоспі отримували? як там воно було?

П. Т.: У нашому колхозі?

– Да, у вас же ж там родичі працювали, що вони отримували за свою роботу?

П. Т.: За те, шо робили? Як… хліб давали, зерно давали. 

– Ну, зразу давали? В 32-му році урожай гарний був?

П. Т.: Да. Давали.

– А голод був тоді, в 33-му?

П. Т.: Та був, канєшно. У 33-м був.

– А чого був? Що, неврожай був в 33-му?

П. Т.: Урожай хароший був, а ходили чось викачували, у кого зерно було. Ну примерно, хоч у нас ми й не робили на землі, а зерночко ж було, так там приїхали із другого села чи звідки, позмітали, позабирали.

– Повіднімали, да? А батько все ж таки хоть на заводі працював, так ви вижили за це?

П. Т.: А ми за це вижили, бо батько працював на заводі. І я робила уже на заводі. Ми получали провизію, пайок получали. І прожили ми усі.

– Ну, а всі пішли з вашої сім’ї діти в колгосп? Крім вас, ви на завод, а всі інші в колгоспі працювали? да?

П. Т.: А ось Олександра робила в колхозі. І брат, ще менший неї, робив у колхозі.

– А шо ви там отримували? вам на трудодні палички якісь ставили, чи нє?

П. Т.: Ставили палички, а в конці году розплачувався колхоз, по скільки там принадлежало зерна, ну, по скільки заробляли. Давали. 

– Ну, а як луче, працювати в колгоспі чи своє господарство мати так, як ото власники були? Якщо б у вас онуки були, правнуки, як би ви хотіли зараз, наприклад, щоб ліпше власне було чи в колхозі?

О. Т.: Мені луче в колхозі.

– А луче чого? Тому, що можна якось так прожити всі гуртом?

П. Т.: У колхозі можна прожити. Січас колхози багаті, можна сказати. Платили оце уже після 33-го року, колхози платили харашо. Городи ж давали. Колхозник, значить, 50 соток города. На городі все садили. Ну, хватало продуктів.

– Ну, а ось ви це ж до колхозів ще до совєтської власті, були, ви мабуть пам’ятаєте, мабуть, бабушка Олександра пам’ятає, чи були в селі староста? Хтось був такий самий головний в селі? Сільський староста був?

О. Т.: Та був.

– А староста вважався самою головною особою в селі тоді, да? коли ви пам’ятаєте, що він був. Самим авторитетним був він, да?

П. Т.: Ну да.

– А священик був іще?

О. Т.: Був, тільки не в нашому селі.

П. Т.: Та в нашому селі, це одна Шарівка считається. Був священик.

– А церква була у вас в селі?

П. Т.: Церква на тім участку.

– Ну, все одно в Шарівці була, да?

П. Т.: У Шарівці, у Шарівці.

– Ну, а як ви збиралися, якщо був староста, на сходки збиралися? 

П. Т.: Сходка була. Сходки ж були.

– Ще до колхозів?

П. Т.: Да, до колхозів.

– І що, громада вирішувала все, що робити в селі?

П. Т.: Ну да. В кого землі були, то це ж.

– Як розділяти їх? кому як, да? А всі тоді в громаді мали право голосу? і жінки сходились на громаду ту, да? до старости.

П. Т.: Аякже.

– І жінки голосували?

О. Т.: Жінки тоді не мішались.

– Ще до колхозів не мішались?

О. Т.: До кохозів не мішались. Це вже, як колхози стали, то тоді вже.

– А якщо самий багатий член громади цієї сільської був, він був більш таким поважливим, значним? Тоді ще, до колхозів, самий багатший, він більше користувався авторитетом?

П. Т.: А конечно, шо більше!

– А чому?

П. Т.: А тому шо, а чо ж він, у його примєрно була молотарка, вітряк був. Ну, він багач так, якшо. То конєчно ж, він більше користувався всім. І землі йому давали більше.

– А великі родини були у багачів чи як Бог дасть?

П. Т.: Ні, не великі. 

– Приблизно скільки людей?

П. Т.: Приблизно оцей, у Славути то скільки було? Дві, три, чотири душі. П’ять, шість. Шість душ.

– То разом з батьком і матір’ю, да?

П. Т.: Да, шість душ.

– Четверо дітей. А як його було прізвище? Славута?

П. Т.: Макар Федотович Славута

– А це його тут, я знаю, хлопчики тут є Славута. Це його родичі?

П. Т.: Родичі, далекі тільки.

– А прізвище збереглось, да?

П. Т.: Та отут єсть.

– А багато було в селі багачів? Таких заможних селян саме?

П. Т.: У нашім селі ні. Не було багато. Оце самий Славута був. Це самий великий багач був. А то, вони хоть і считались багачі, ну так.

– Такі середні були, да?

П. Т.: Середні.

– Ну, а вони, багачі, спілкувались з бідними або середняками? Там чи брали собі в жони там, дружин брали з середніх, бідніших сімей?

П. Т.: Аякже, брали.

– Тобто не нехтували, не зневажали їх. А якщо бідні вважались, зовсім бідняки були, то чого вони були бідні в селі? Ну, це ще до колгоспів. Чому вони були бідні?

П. Т.: Та Бог його зна, чого вони були бідні (сміється).

– Ну, буває таке, що ви не були бідняками, в вас батько працював. Там всюди, де земля була, там всюди люди більш-менш.

П. Т.: Були ж такі бідняки, шо й дітей багацько, а землі мало дають.

– А чого, не давали наділи по кількості душ?

П. Т.: Давали наділи, так дуже по мало. А сім’я ж здорова. Ось примєрно Фесенко був Павло. Дітей, мабуть, було в його душ 9, а землі ж мало. А робить тоже нікому. Діти малі, а робить то.

– Да, поки не підросли ще. А були в вашому селі старці?

П. Т.: Старці? У нашому селі не було.  

– А приходили звідкись?

П. Т.: Та приходили, але не з нашого села. У нашому селі не було.

– Вони не жили у вас, да?

П. Т.: Ні, не жили.

– А як вони, якщо приходили, вони просто жебракували? чи співали щось? якось грали?

П. Т.: Якось співали, грали на бандури на якісь.

– Ну, бандури з струнами такі?

П. Т.: Еге, еге.

– А така, щоб крутилась, оця ліра, такої не було?

П. Т.: Не було. 

– Не пам’ятаєте такої. Так вони не просто жебракували, а начебто працювали, співали. І за це подавали їм, да?

П. Т.: Можна й так. Вони калічні всігда були.

– Вони сліпі були?

П. Т.: Сліпі були, або криве там уже. Ну, з поводатарями ходили.

– Ви пам’ятаєте ще. А до якого часу вони ходили?

П. Т.: Бог його знає.

– До колгоспів ще?

П. Т.: До колхозів.

– А колгоспи з’явились, уже все?

П. Т.: Ходили й при колхозах.

– Пам’ятаєте, да? Ну, вже менше було?

П. Т.: Вже менше було при колхозах.

– Ну, різниця між ними була, між старцями, якась? А були такі, що просто жебракували, не грали нічого? не пам’ятаєте?

П. Т.: Не помню, може й були. Може, й були, хіба це каждого запомниш. 

– Багато. А як до них в селі ставились? Поважливо? подавали їм?

П. Т.: Старців? Давали ж, канєшно, аякже! Поважали старців.

– Вважали, що люди божі, да? А якщо їх у вас не було, то не знаєте – була у них своя сім’я, господарство? таке не було?

П. Т.: Ні, Бог його знає. У нас у селі не було.

– А у вас в селі були баби-повитухи? Знаєте, що це таке повитухи?

П. Т.: Були.

– І больниці не було, лікарні, да, а народжували у повитух-баб, да?

П. Т.: Да, да.

– І вони які були? зі своїм господарством чи кормилися тим, що оце приймали дітей?

П. Т.: Ну, приймали дітей. З своїм господарством. Це ж не те, шо каждий день вона народжувала (сміється).

– Ну да. А у них були дочки, чи, може, вони передавали своє це вміння?

П. Т.: І дочки були.

– Ну, вміння вони дочкам передавали?

П. Т.: Хто й зна.

– Такого не знаєте, щоб і мати була повитуха?

П. Т.: Ні, нічо вони не передавали.

– Сама як ото вміла, і все?

П. Т.: Еге, сама вона.

– А багато їх в селі було, цих бабів?

П. Т.: У нашому селі одна була.

– А в лікарні, потім примушували народжувати не у бабок, а до лікарні їздити? чи все одно, влада на це не звертала увагу?

П. Т.: Тоді не мішались, чи баба, чи в лікарню. Та більш баби ходили. Тоді бабу покликали, та й все. Приймала та й все.

– А ворожки були у вас в селі? пам’ятаєте?

П. Т.: Не було, не було.

– А відьми такі, що про них розказували, не було? 

 П. Т.: Не було.

– Тому що я з жінкою одною балакала, вона казала, що у них в Мерчику була нач бто відьма. Казали, що в неї хвіст є. А у вас такого не було, не було відьом, да?

П. Т.: Не було у нас таких.

– Може, там такі жінки, що у них особлива зовнішність? 

П. Т.: Ну, воно так у нас тоже балакали, шо у нас відьма на тім участку, бабу одну прозивали, шо вона відьма, Платоновна.

– А що вона таке робила, що її вважали?

П. Т.: Бог її зна, чи вона шо (сміється) до корови десь, казали, шо до коров вона ходила. Ну, нам це не касалося.

– А ви її не бачили? Як вона відрізнялася від інших людей? чи просто така ж була, як і другі жінки?

П. Т.: Така обикновеннна людина. Прийомна. Хароша. Ну, а чо її прозивали відьмою? Ну, от примєрно, я лічно до неї касалася, корова в мене заболіла. То вже при колхозу. Кажуть: а ти піди до Платоновни. Ну, я пішла. А вона – та, дєточка, я нічо не знаю та я нічо не знаю! А я ж просю: Платоновна, пожалуста! А вона – ну йди, дєтка, я прийду. Ну, приходила, я її повела ж у сарай до корови. Вона, шо там вона чи шептала, чи шо, ну не давала наче ніякого лікарства мені в руки, а шось там пошептала. І корова виздоровіла.

– Швиденько, да. Значить, щось було в них. А як вона? не бачили, щось вона водила руками, чи якось шептала? 

П. Т.: Ні, нічого. Вона підійшла до корови, перехрестилася. А шо вона, може, шо в умі собі прочитала.

– Може, молитву яку?

П. Т.: Еге, може, молитву. Цього я не скажу. Ну знаю, шо я її дуже просила. Вона не дуже обіщала, а потом таки погодилась.

– А знахарі, шептуни були такі, що людей лікували там в селі, не пам’ятаєте?

П. Т.: Та були! Ну, ось примєрно по нашому бишиха там у когось була. Тепер кажуть рожа. То бабу кликали, вона шептала. 

– А що робила іще, крім того, що шептала? нічого не підносила до того місця, де рожа була?

П. Т.: Лічно в мене була бишиха. І приходила та баба. Так вона, по-моєму, підносила мені, запалила тряпку якусь і підносила. І шо вона, чи шептала щось, чи ні. Ну, пройшла та бишиха. Чи воно само по собі пройшло, чи була.

– Ну да, це цікаво. А крім знахарів, шептуни ще були?

П. Т.: Не було.

– Лікували вони не тільки рожу, ці знахарі, а щось іще?

П. Т.: Та, до кой-кого кликали, шо пошептали, а шо вони там шептали. Були шептуни тоже ж лікували.

– А що лікували?

П. Т.: Ту, малярія була, раньше казали.

– І виліковували вони?

П. Т.: Виліковували. Так ті шось виписували, понімаєте. Шось писали. Покличе людина та. Він шось писав там, а шо? неізвєсно. А тоді на ниточку і прив’язував до шиї.

– Папірець той, да?

П. Т.: Ага. Прив’язував і 12 день шоб поносив. І проходило.

– Без всякого лікування в лікарні?

П. Т.: Без всякого лікування, да.

– А в лікарню не заставляли їхати, якщо людина така вже хвора була?

П. Т.: Ні.

– Тобто, влада в це не втручалась, ні?

П. Т.: Ні!

 А ще в селі були пасічники, бондарі?

П. Т.: Були! були!

– Все це були, шевці, кравці, всі були, да? 

П. Т.: Да, були-були!

– Крім  селян іще? чи селяни були одночасно і шевцями, і кравцями?

П. Т.: Селяни, селяни.

– Самі ж селяни робили і цю роботу. А чи були ще в старі часи, ще до колхозів, радіо не було, телебачення не було, люди, що оповідали? Оповідачі. Сідали, розказували. Коло них збиралися, слухали їх. Такі були люди спеціальні?

П. Т.: Та були, канєшно.

– Не пам’ятаєте, як їх звали, яке прізвище?

П. Т.: Хто й зна. Ну, були такі.

– А хто їх слухав? діти? чи дорослі теж збирались?

 П. Т.: І дорослі.

– А як їм платили? чи не платили?

П. Т.: Нічо йому не платили.

– А запрошували в свою хату? чи до нього йшли?

П. Т.: Вони у когось у хату попросяться, і там.

– І там слухали. А чого оповідачі позникали потім? чи зараз іще є такі люди?

П. Т.: Хто й зна січас.

– А довго це таке їх уміння зберігалось цих людей?

П. Т.: Та довго ж, канєшно.

– В 30-х годах уже не було при колхозах, ні? все одно були?

П. Т.: Були.

– А музиканти були в селі?

П. Т.: Були.

– Багато було? І на чому грали?

П. Т.: Духовий оркестр був.

– Ну, це вже пізніше? чи й коли економія була?

П. Т.: І як економія була. 

– А скрипалі були?

П. Т.: Скрипалів не було в нас. 

О. Т.: Там от у економії у нас були скрипалі. Бо ідуть дівчата у економію на буряки, то вони на скрипки грають, то наряду приводять, насобирають. Бо скрипки ж грають, то виходять дівчата, та й ото. Були. 

– А хто ж грав на цих скрипках? селяни самі грали?

О. Т.: Селяни самі, обикновенні селяни.

– З вашого села. Вони на слух грали? без усяких нот, без нічого?

О. Т.: Із нашого села не було, а з сусідського села були. Ну, самі селяни.

– А з сусідського, з якого села?

П. Т.: З Микитівки.

О. Т.: І з Хмельової були.

 П. Т.: Та з Хмельової мало, а Микитівка. Там були такі скрипалі.

– А гармошки не було разом з ними? не грала? тільки скрипки?

 П. Т.: Самі скрипки були.

– А скільки скрипок було? дві чи більше?

О. Т.: Та ні, більше. Ну, хто зна.

– А може, така була – бас, що велика скрипка, на землі стояла. Була така?

 П. Т.: Не було такої.

 – Тільки одні скрипки. А з сопілкою вони грали?

 П. Т.: Грали, грали!

– Скрипки з сопілкою. А з гармошкою не грали?

 П. Т.: Ні, гармошки не було.

– А коли гармошки почали з’являтись?

 П. Т.: Бог його зна. Знаю, шо гармошки були. Вже пізніше. 

– А в той час тільки скрипки були, да? А як ви кажете, в економії духовий оркестр був, то хто на них грав, на цих духових інструментах? які це вони були? мідні труби?

 П. Т.: Мідні труби такі золотісті.

 – А хто грав на них?

 П. Т.: З нашого села молодьож така училася.

 – Так це не в клубі було, а в економії ще?

 П. Т.: У клубі було.

– А в економії?

 П. Т.: В економії не було такого.

 – А в клубі це в якому годі було? оркестр з’явився.

 П. Т.: Та я не запомню, в якому начали.

 – Ну, це після колхозів вже було, да?

  П. Т.: Чого? в колхозах було.

 – Тоді ж і клуби, й колгоспи разом з’явилися, одночасно.

 П. Т.: Клуб ше й до колхоза в нас був.

 – І тоді стали там на духових інструментах грать?

 П. Т.: Да!

 – І спеціальний був у них керівник?

 П. Т.: І спеціально керівник був.

– І вони вже по нотах грали?

 П. Т.: По нотах, аякже! 

– А скрипалі без нот грали? Скрипалі без нот грали. А ці скрипалі на весіллях грали?

 П. Т.: Грали. А їм же платили.

– І вони грали за це. А весілля ви пам’ятаєте? які у вас були весілля? Ще в старі часи, коли ще до совєтської власті. Не пам’ятаєте, як виходили заміж?

 П. Т.: А Бог його зна (сміється).

О. Т.:  Їдуть вінчаються.

 – А наречена у що була одягнена?

 П. Т.: Та шо? наряжали в шо було. Вінки там. Стрічки. Рушники.

 – А сорочка у неї вишита була?

 П. Т.: Вишита.

 – Якими нитками? червоними чи білими?

 П. Т.: Червоними.

– А намисто яке?

 П. Т.: Хіба я кажду дивилась, яке?

 – А було ж намисто, мабуть? червоне було намисто?

 П. Т.: Червоне. Лєнти червоні були на нєвєсті.

 – А дукачі були такі, монети?

 П. Т.: Я це й не понімаю, шо то за дукачі.

 – Такий талєр, монета така.

 П. Т.: Не знаю.

 – А з коралів було? чи просто червоне намисто?

 П. Т.: Червоне, і разне було.

 – Різнокольорове. А що було, спідниця чи плахта?

 П. Т.: Ні, спідниця.

– Рясна спідниця. А плахт не пам’ятаєте? коли економія була, плахти були?

 П. Т.: Були, так на кацапах. Ми казали: кацапи.

 – А кацапи це звідки?

 П. Т.: Наїжджали кацапи сюди на роботу у економію.

 – То це в них не плахти, а паньови були. Паньови. А у українців були плахти?

 П. Т.: А в українців не було. Тільки спідниці.

 – І ото така сорочка вишита біла. Самі пряли, да?

 П. Т.: Самі пряли, ткали.

 – І самі вишивали, да?

 П. Т.: Самі вишивали.

 – А біллю вишивали? білим по білому?

 П. Т.: Вишивали. Самі хазяйки прали.

 – А в вас сорочки не залишилось, щоб подивиться, яка вона?

 П. Т.: Ні, ні-ні! В нас таких не було сорочок.

– Ви не робили? А всі з задоволенням в клубі грали, виступали? йшли радісно, чи примушували їх?

 П. Т.: Аякже! ніхто не примушував.

 – А ось ми з вами про старців казали, серед них жінок не було? 

 П. Т.: Були, були жінки.

 – А вони теж грали на чомусь, на інструментах?

 П. Т.: Ні, вони тільки співали.

 – А співали що? псальми?

 П. Т.: Да, якусь молитву співали. 

 – Молитвенні пісні. А під що? хтось їм підігрував чи вони на скількись голосів співали?

 П. Т.: Да.

– На кілька голосів співали. А церква у вас була в селі?

 П. Т.: Да, да, була.

 – А її знищили потім чи залишилась вона?

О. Т.: Ні, розібрали.

 –А коли розібрали?

 П. Т.: Як стали колхози ото. Як стали розкуркулювати, розібрали. В нас церква хароша була, каменна. Здорова!

– Це в якому селі? В Мар’їно?

П. Т.: Нє! ось в нашому селі. В Шарівці.

– А одна була церква в селі? чи багато?

 П. Т.: Одна.

 – А хто ж тоді на похоронах співав? це ж ніде й відспівати людину. Спеціальні люди були, що співали?

 П. Т.: Були. Була пєвча. Собиралися жінки.

– Знали, як співати. Це ми про весілля казали. А змінилось весілля? як ото раніше воно було і пізніше? Раніше на весіллі ото робили гільце?

 П. Т.: Робили.

– А з чого його робили?

 П. Т.: Соснину зрубували (сміється), як у нас. Йолка. А тоді з бумаги робили цвіти, вішали. Наряджали.

– А коровай коли роздавали, то спеціальних коровайних пісень співали коло короваю, да?

 П. Т.: Аякже! дружки співали.

 – А які пісні? спеціальні весільні були? 

 П. Т.: Весільні, аякже.

 – А навіть коли місили тісто, співали коровайні пісні? були такі?

 П. Т.: Та було воно довго, воно й січас ведеться. Тільки не скрізь.

– Ну, а у вас в селі було?

 П. Т.: В нас було.

 – Воно ж змінилось весілля, як раніше було?

 П. Т.: Та змінилось, конечно, багато.

– А чим змінилось, як ви думаєте?   

О. Т.: До попа січас не їдуть.

 П. Т.: Та січас уже почали їздити до попа наоборот.

О. Т.: Ну, а тоді ж їздили вінчатись, а тоді ж не стали їздити. І змінилося, і дружок не стало. Не стали збирати там.

– А світилки були там, бояри, світилки?

П. Т.: Були, аякже!

– А приїздили як сватати: кіньми чи так приходила запрошувати на весілля наречена? Ось вона ж ходила на весілля запрошувала, да?

 П. Т.: Ну, аякже!

– Так вона пішки приходила з подружками чи кіньми? чи як хто?

П. Т.: У кого які средства були. У кого були коні, то значить приїжджала, як з другого села. А як у своєму селі, то ходила пішком.

– А якщо заводили за стіл нареченого, там як, викупити треба було? 

 П. Т.: Ну, там же заводив брат. Треба було викупити.

– А брат сидів разом з нареченою, да?

 П. Т.: Ну да! а тоді підходив молодий із своїм дружком.

 – А дружко вже вів переговори з братом? не сам же наречений, а дружко?

 П. Т.: А дружко.

– А сиділи молоді на кожусі вивернутому? сиділи на посаді? саме на кожусі?

 П. Т.: Сиділи, да.

– А теща в кожусі вивернутому була?

 П. Т.: Було! (сміються).

– А на кочерзі вона не стрибала, нє?

 П. Т.: Та, може, де й було, хто й зна.

 – А теща в вивернутому кожусі коли зустрічала?

 П. Т.: Та, як невістка ж ішла.

 – Зять, мабуть, ішов. Теща, вона ж зятя зустрічала.

 П. Т.: По-моєму, невістку.

 – Так то свекруха тоді. Так вона в кожусі була вивернутому?

 П. Т.: Ну да.

 – А чому в кожусі? не знаєте?

 П. Т.: А хтозна.

– А у вас, кажете, кацапи приїжджали. Ну, тільки працювати, да? вони не жили, да, тут?

 П. Т.: Ні, вони тут не жили, а це приїжджали весною. То пололи, то аж поки буряки викопають!

– А звідки вони приїжджали?

 П. Т.: Із своїх селів осьо.

 – Десь на Ворсклі тут? на Сумщині вони? з Сумщини?

 П. Т.: Еге, на Сумщині. 

 – А вони якою мовою розмовляли? не на українській?

 П. Т.: Нє, руські, руські.

 – Одрізнялась мова від вашої?

 П. Т.: Дуже, дуже відрізнялася.

 – А ніхто не залишився тут жити? заміж не вийшов ніхто?

 П. Т.: Чого там ніхто? пооставались, вони і січас є.

 – А якою мовою вони стали розмовляти?

 П. Т.: Руською так і розмовляють.

 – Не перейшли, не призвичаїлись. А у школах викладали українською мовою?

 П. Т.: У школі у нас у Шарівці українська.

– А якщо їхали десь в велике місто там чи в райцентр, там не розмовляли російською? все одно продовжували українською?

 П. Т.: А хто й зна. В городах ми не були.

 – А батько на заводі теж українською мовою розмовляв?

 П. Т.: Українською.

 – І на заводі працювали місцеві чи звідкись приїжджали на певний час?

 П. Т.: Ні, не приїжджали. Мєстні тут же і робили на заводах.

 – А ви ось багато пісень знали? співали самі?

 П. Т.: Співали, конєшно, а як же!

 – А від кого ви спів перейняли: від бабусі, матері чи від односельчан?

 П. Т.: Чули, як жінки співають, а тоді й ми почали!

– І собі переймали. І на свальбах співали, дружками були?

 П. Т.: Були!

– (співає) “Свашка не ліпашка, свашка не ліпашка, шишок не ліпила, дружок не дарила!” Співали ж ці пісні? знаєте, да?

 П. Т.: Співали! співали.

 – А які ще весільні пісні були? 

  П. Т.: Та разні прибаутки були.

 – Тільки прибаутки? а журні пісні такі були?

 П. Т.: Та були!

– А які, не помните? Може, хоч трошки б наспівали мені.

 П. Т.: Як батько ж умер там, а дочка заміж ішла, то співали ж дружки.

– “Ходила Марійка по крутій горі”, да? “Виганяла селезня на тихій воді”. Сирітську, да?

 П. Т.: Співали.

– А ви так не тільки сім’єю трималися, а з іншими сім’ями теж спілкувалися там? Обробляли землю? чи в вас ніякої землі не було?

 П. Т.: В нас ніякої землі не було.

– А з брата батькового сім’єю спілкувались? Ну, у нього ж брат був, у батька чи в матері?

 П. Т.: Був.

– То ви з ними так якось дружно жили?

 П. Т.: У матері був брат, мав землю. Тільки він у Мар’яній жив. Мали землю свою. Конечно, й нам помагали. Мамі, считайте сестрі ж, помагали.

– А ось з чужими, якщо до вашої сім’ї не належали, ви як, так спілкувались з ними, але не дуже близько? 

  П. Т.:Ну, аякже!

– Скоріше з родичами більше якось гуртом?

П. Т.: Звісно, з родичами.

 – А так воно сусіди сусідами, але все ж таки ближче до своїх?

 П. Т.: До своїх.

– І, якщо на роботу брали, то мабуть своїх би луче брали? 

 П. Т.: Ну, аякже! Як ми жили в Шарівці, а в нас родичі були, мамині брати, у Мар’яні, то в їх якась робота ж, чи полоти шось, у їх земля своя була. То вони приїжджають і забирають нас, шоб ми помогли. Ми поїдем поможем. А вони нам помагали.

 – А ось ви пам’ятаєте, свята які були? Різдво було, Великдень.

 П. Т.: Аякже не пам’ятаєм!

– А що на Різдво? як воно відбувалось? чи ви самі колядували ходили? щедрували?

О. Т.: Було всього! (сміється). 

– Це ж хлопці ходили рождествувати, а дівчата ходили колядувати. Ну, колядують на Різдво після обіда дівчата.

 П. Т.: В перший день Різдва, да?

О. Т.: Егеж, хлопці утром зразу рождествують, а дівчата послі обід ходять колядувати на Різдво.

 – А чим відрізняється рождествування від колядування?

 П. Т.: Чим воно? одно і то же. Шо ті якесь співають хлопці там Рождество твоє, позабувала. А колядують примєрно я скажу: мені заколядуй. Колядували тоже.

 – На когось приходили, на кого заколядувати: на хазяїна? чи на дочку?

 П. Т.: Чи на хазяїна, чи на дочку.

 – Чи на сина. Окремо кожного. А які колядки, не пам’ятаєте, були?

  П. Т.: Та ні, не пам’ятаю.

 – А щедрівки були?

 П. Т.: А щедрівки Меланки ходили. Я ж вам кажу: Меланки ходили, васильки носили.

 – “Василько мій, татку, пусти мене в хатку”. А це коли співали? під новий рік, мабуть?

 П. Т.: Да, називали той день Меланки.

 – Меланки. А як, крім того, що співали, ніяк не переодягалися?

 П. Т.: Ні, ні!

 – Просто так. А рождествували, колядували, з звіздою ходили?

 П. Т.: Ходили. 

 – А як її робили?

 П. Т.: А Бог його зна! до нас приходили не з нашого села.

О. Т.: З козою приходили (сміється).

 – З живою? чи робили?

 П. Т.: Робили!

– А як її робили?

 П. Т.: А хто й зна, як вони її робили. Наряжали, по-моєму, мужчину.

 – В кожух. Ну, це вже дорослі ходили, не діти?

 П. Т.: Дорослі, дорослі.

 – А це коли було таке колядування, скільки вам років було? ви малою були?

 П. Т.: Малою.

– Це, мабуть, іще до колгоспів було, да?

 П. Т.: Та ше до колхозів!

– А коли колхози, вже стали забороняти це колядування?

 П. Т.: То це вже не було.

– Уже не можна?

О. Т.: Уже ні щедрівок не було, нічого не було.

 – А чого їх не було?

 П. Т.: Та того, шо ніхто не пускав.

 – А не пускали чого?

 П. Т.: Бо нічого давать.

– Ну, а до родичів ходили ж все одно? хоч до тітки, до дядька підете.

 П. Т.: Конєшно, ходили.

 – І кутю носили, да?

 П. Т.: Да, вечерю носили.

– Так ото тільки запам’ятали, що хоч можна було до когось піти, да? пощедрувати, поколядувати. А скажіть, будь ласка, Купала було у вас свято? 

 П. Т.: Було!

– А коли воно, влітку, да?

 П. Т.: Улітку! я січас забула, якого числа.

– 7 липня мабуть, да? 7 липня.

О. Т.: Казали: на Івана Купала.

П. Т.: Будяк закопували і плигали! (сміється).

 – А іще що? Не наряджали Маринку? нє?

О. Т.: Ні, Марену наряжали ж оце.

 – А як вони наряджали Марену?

 П. Т.: Та в цвіти.

 – А кого? це спеціально робили опудало, чучело таке? чи нє?

 П. Т.: Та дівчину яку!

– Наряджали просто дівчину. І далі що? її водили по селу чи нє?

 П. Т.: По селу. По полю. І співали якихсь там пісень.

 – А які, не пам’ятаєте?

 П. Т.: Не помню.

 – “Сьодні Купала, завтра Івана”.

 П. Т.: Хто й зна. Я не помню.

 – А стрибали через будяк тільки? через вогнище не стрибали, нє?

 П. Т.: Ні, будяк стрибали. Як купався Іван, на мене пірнав.

 – А не робили, дерево не наряджали таке, щоб Купалою називали його?

 П. Т.: Ні, ні!

 – Тільки Марену?

Т.: Ага. Може, в других селах, а в нас…

– А такого не було, щоб обкопували коло таке і сідали там, навкруги цього кола і посередині шось квітки були?

 П. Т.: Не було, не було. Та, може, де й було. Ну в нас такого не було. 

– А дорослі дівчата, вже такі, що на виданні були, це грали Купала, да? чи діти малі? Ви самі Купала робили ж свято?

 П. Т.: Так ми малими це.

 – А якщо підросли вже?

 П. Т.: Потом ми не стали ходити.

 – А чого не стали ходити?

 П. Т.: Та того, шо в нас дуже не було. В нас і економія ж оце тут була, так шо вже.

 –То економія це ж давно була, а потом колхоз уже. Запрещали колхози?

О. Т.: У колхоз як стали ходити, то ніколи було ходити справляти і Купала, і свята. Бо й празників не празнували.

– Ото весілля тільки празнували якось? Чи й весілля не так, як давно було?

П. Т.: І весілля не так, як давно було.

– А не так, саме що там було не так?

П. Т.: Та шо, вже ж дружок таких не було, шо збиралась нєвєста, дружок скільки назбирає. А тоді при колхозу вже минулося.

 – А такого не було, що гарбуза на палку видовбаного робили? там свічку внутрь ставили.

 П. Т.: Було, було!

 – Так колядували з гарбузом тим?

О. Т.: Еге.

– А як його називали, гарбуз?

 П. Т.: Тоже не скажу вам.

– Може, карачун? такого не пам’ятаєте?

 П. Т.: Не буду казати, бо я не знаю. Знаю, шо вирізали глаза в гарбузі. 

– І колядували з ним, да? замість зірки ходили? чи і зірка була, і гарбуз був?

П. Т.: Та було. Ну, це діло давнє, так хіба його запомниш!

– Так давнє, мені й цікаво. В одному селі я чула, що гарбуз тільки, це аж в Печенізькому районі, аж там на Донці.

П. Т.: Та й тут було! і тут було.

– А як називали гарбуза? не пам’ятаєте?

 П. Т.: Не помню.

– Мені дуже цікаво такі подробиці. А що у вас весною? якісь хороводи ще були, коли ви малими були? козла не водили? веснянок не було?

 П. Т.: Ні, ні, ні.

– Ось я вам зараз заспіваю такого козла, не було? (співає) “Та й скочив козел в огород, в огород. Та й поїв козел лук, часник, часник! Піймали козла за ріжок, за ріжок!” Може, мотив і другий був, а слова такі. “Повели козла на торжок. Продали козла за сім кіп”. Такого не пам’ятаєте?

 П. Т.: Ні, ні! в нас такого не було.

– А весною там не були, що хлопців задирали дівчата, веснянки співали?

 П. Т.: Тоже не було. 

– Я знаю, що там в Богодухівському районі, там є Кручик, таке село. Там “До нас, до нас забочани, до нашої чести. Наварю тобі вареники з собачої шерсті”.  Такі, задирали хлопців. Такого не було?

О. Т.: У нас цього не було.

 – А пісні про козаків там, про чумаків, такі пісні пам’ятаєте? були такі пісні?

 П. Т.: Були такі. Ну, у нас близько економія була. То як таких селянських прибаутків не дуже понімали. 

 – Не дуже знали. А мама співала у вас?

 П. Т.: Аякже!

– Може, з вами там, чи з подругами. А ось такої не пам’ятаєте? така пісня (співає): “А в меня под окном расцветала сирень”.

 П. Т.: То сучасна.

– А (співає) “Зломлю я ветку из винограда”.

 П. Т.: Тоже сучасна.

– Сучасні. А старі такі не були пісні? А сучасні з якого часу? з самих останніх? А мені казали, що в 20-ті роки вони були. А старі люди їх не знали ще.

 П. Т.: У 20-ті роки, конешно, було.

– Оця, що я зараз заспівала “Зломлю я ветку из винограда”, була вона?

 П. Т.: Була.

– Ну все одно вона вважалась сучасна. Старою вона не вважалась.

П. Т.: Старою не вважалася.

– Понятно. Цікаво дуже. А її так хто більше любив співати? ті, що помолодші були, чи ті, що постарші були?

 П. Т.: Старші співали.

– А які вважались старими піснями? Такі, що старі зовсім були?

 П. Т.: Та багацько співали!

 – “Ой, горе тій чайці, ой, горе небозі”. Оця?

 П. Т.: Да, “шо навела чаєнят при битій дорозі”.

– А оця така пісня (співає): “Ой, схилилося та й дві берези низько. Ой, живе козак край дів, край дівчини близько”.

 П. Т.: От я, бач, не знаю. Я багацько пісень знала.

– А які? Хоч приблизно мені назвіть такі, щоб старі вважалися. Ви кажете, що “Сирень голубая” це вже більш нова пісня, да?

 П. Т.: А співали старі пісні “Забелели снежки по битой дорожке”.

– Ага, то солдатська пісня, да? А про чумаків, козаків?

 П. Т.: Та й про чумаків. 

– А (співає) “Вже років 200, як козак в неволі над Дніпром ходить, викликає долю”. Пам’ятаєте цю пісню, да? була вона така?

 П. Т.: Да, була така, була.

 – А які так, щоб старі ще були? А думи? може, ось ці старці співали думи, да? 

 П. Т.: Шевченковські?

 – Шевченківські це вірші. А про отамана Сірка думи старі? Хмельницького?

 П. Т.: Ні, ні. Може, де співали в селах. Ну, я ж кажу, шо ми жили, считайте, в економії. У Шарівці.

 – Ну да, це ви кажете, що у вас веснянок начебто і не було. А якщо Великдень, тоді що співали? як святкували Великдень? Крім того, що паски робили, крашанки. Робили ж у вас паски? 

 П. Т.: Ну, бігали ж хлопці утречком, поздравляли з празником.

О. Т.: Співали “Христос Воскрес, і нас вознес, сам собой, тєбє покой”.

 – А як їх називали? Волочовниками не називали, нє? отих, що співали.

 П. Т.: Ні, ні.

– Вони тільки поздравляли. Тільки хлопчики поздравляли, да? дівчата нє? А іще як? на качелях, на гойдалках не катались? саме на Великдень.

 П. Т.: Якраз на Великдень.

– А щось співали, які пісні якраз?

 П. Т.: Просто на качелях.

– На гойдалках качались.

 П. Т.: Несе крашанку, покачає, покачає.

– А Проводи, оце свято таке по покійниках. Це в понеділок було, через тиждень?

 П. Т.: У понеділок.

 – Після Великодня в понеділок?

 П. Т.: Угу, на другий, на другий тиждень. 

 – А як воно відбувалося, сам обряд як відправлявся?

 П. Т.: Як же? пєвча ходила, пєвча співала на тому, над могилкою там. Качали крашанки, на могилці покачати і покоте, а дітвора на пуза попадають, за крашанкою біжать.

– А залишали на могилці той якусь їжу, страву залишали, да?

 П. Т.: Аякже! залишали. 

– А що іще, крім того?

 П. Т.: Ну, крім того шо? пєвча пройде, проспіває. А тоді сідали, збирались. Сядуть коло могилки, пособираються обідають. Було таке.

– Обязатєльно щоб трапеза була. А на Різдво ця ж трапеза була? Багата кутя під Різдво?

 П. Т.: Да, на Святвечір.

– А Святвечір це 25 грудня, чи якого?

 П. Т.: 24-те  в нас.

– 24-те ввечері на 25-те.

 П. Т.: Да, ввечері на 25-те.

– Всі родичі збирались, да?

 П. Т.: Збиралися. Вечерю носили.

– А що в вечерю там входило? 

 П. Т.: Кутю носили. Ну, в мене є батько хрещений і мати там хрещена, значить до них я несу вечерю. Кутю миску насиплять, і там ще шо. Несу. Тоді там сідають за стіл. Повечеряєм і обратно насипають тобі, ще кудись неси. Все було.

– А з чого кутю робили? з пшениці?

 П. Т.: Ні! з ячменю.

– З ячменю. І узвар був, да?

 П. Т.: І узвар.

– А на стіл не клали під скатертину солому, нє?

 П. Т.: Ні, не на стіл, а на покуть стелили у святий вугол, називався.

– А як він називався, дідух? ця солома дідух називалась? 

 П. Т.: Еге, солому намостять. І туди ставили узвар і кутю, у ту солому.

 – Під образа, да?

 П. Т.: Да.

 – А що це вважалося?

 П. Т.: А хто й зна, шо воно вважалось.

– А на підвіконня не ставили, нє?

 П. Т.: Нє.

– Такого не було, що, може, душі померлих прилітають та вечеряють, такого не було?

 П. Т.: Ні, не чула такого. Не чула. Може, було. 

– А ви під Різдво не палили сміття в саду?  вогню не розводили?

 П. Т.: Ні, ні.

 – А якщо приходили колядники, ви їх обдаровували? щось давали?

 П. Т.: Ну, аякже! Як взрослі приходили, кусок сала, хлібину.

 – І дорослі колядували? не тільки діти?

 П. Т.: Да, дорослі ж ходили.

 – А потім вони  збиралися і десь це проїдали, да?

 П. Т.: Та вони собирались вскладку і гуляли.

 – А той, хто заспівував, колядники ходили, то його як називали? березою?

 П. Т.: Тоже не знаю я.

– А той, що з мішком ходив, міхоноша був, да? чи як його називали?

 П. Т.: Та ні, не було.

 – Просто ходив з мішком, збирав.

 П. Т.: Брали із свого гурту кого із мішком. Ото так.

 – Цікаво. А на Йордан це свято було, кінець святок, да.

О. Т.: На ставку.

– На ставку хрест вирізали, і там тоді що далі робили? його ставили якось, чи нє? чи просто брали святу воду?

 П. Т.: Свячену воду брали.

– А ворожили якось на Різдво, на Водохреща?

 П. Т.: Під новий год ворожили.

 – Під новий год. І як це ворожили?

 П. Т.: Як це? Хто як придумав.

 – А як було? Розкажіть. 

 П. Т.: Ну, ліпили вареники. Наліплять, дівчата собирались у якусь хату, до мене чи до вас там, подруги. Наліпим вареників, на сито положим. Упускаєм тоді собаку, хто скоріш заміж вийде. Чий первий вареник з’їсть, той перший вийде заміж (сміється).

– Інтересно! Це зварювали вареники, і кожен запам’ятовував, чий?

 П. Т.: Ні, не зварювали, а просто наліпим, сирі. І каждий намітили, соломинку там чи шо встромив. Чий собака, чий вареник собака.

– А ось на Масляну що робили? вареники робили?

П. Т.: Вареники варили, гуляли!

– Вареники з сиром?

П. Т.: Да, тільки з сиром. 

 – Сиропусна була тиждень. А колодки в’язали на Масляну?

 П. Т.: В’язали, чого заміж не вийшла? чи чого не женився?

 – Ага, це всюди було?

 П. Т.: Скрізь, скрізь.

 – А потім викуп давали за ту колодку? 

 П. Т.: Ну, аякже!

 – А колодку не ховали? Не було такого звичаю, що колодка захворіла, а потім її поховали десь там?

 П. Т.: Ні, ні!

 – А потім колодки, якщо викупали, знімались, її під поріг не клали, нє?

 П. Т.: Ні, ні, ні! такого не знаю.

 – А жайворонків пекли?

 П. Т.: Пекли. Хрести пекли. Це Водохресну, в середу.

 – А жайворонки на Сорок святих, да?

 П. Т.: Жайворонок на Сорок святих.

– А не підкидали їх угору, нє? На вулицю не виходили, не закликали весну, щоб скоріше тепло приходило, нє? таких не співали пісень? весною.

 П. Т.: Ні, ні, ні. Не було такого. Насилу догадалася я, хто це Філіповна. 

 – Згадали, да? весь час думали, сиділи (сміється).

 П. Т.: Думаю, думаю: ну хто це такий? А тоді – Маря Філіповна. Аби ви сказали Козириха, то я б зразу.

О. Т.: Так Козар, я казала, а Козириха забула. 

– А оце ви кажете, Трійця була, свято таке?

 П. Т.:  якже! 

 – І як його відзначали? це свято.

 П. Т.: Ну, як? Це як ми малі були та й дівчата, то наряжали якусь там у цвіти, у вінки. Співали. Ходили на поле.

 – А дівчину називали як, що наряджали? Тополею, да? Тополю наряджали?

 П. Т.: Еге.

 – А отак руки їй не робили, щоб вона отак от, як на тополю була схожа?

 П. Т.: Ні, ні! 

 – А робили тополю, да? це малими ще. І як, а чого в поле з нею ходили?

 П. Т.: Співали ходили.

 – А яких пісень співали? не пам’ятаєте?

 П. Т.: Тоже не помню.

 – То ви її Тополею називали, не називали Русалкою? Русалок не було?

 П. Т.: Ні, не було.

 – А тиждень називався як? Троїцький чи русальний? чи гряний? чи кличальна неділя? не знаєте? тільки Троїця?

 П. Т.: Троїця називалась. Кличальна неділя.

– Так, а дівчину в кілька сорочок не одягали? просто заквітчували її, да?

 П. Т.: Заквітчували.

– А де водили? на цвинтар не ходили водити? Тільки туди в поле виводили, подалі?

 П. Т.: Ну, в поле десь ходили.

 – І Марену теж ходили в поле? чи Марену тільки по селі?

 П. Т.: Ага. Марену ні. 

 – Ну, а хоровод навколо Марени водили? Щоб за руки бралися, і водили.

 П. Т.: Та водили, тільки у нас ні.

 – А цю дівчину, що Тополя, її кущем не називали? водити куща? чи саме Тополя називали?

 П. Т.: Ні, саме ото те, шо нарядять, та ото і водять.

– А на вінках ворожили? кидали на воду? таке не пам’ятаєте? на Купала.

 П. Т.: Не помню, не помню. Я ж вам кажу, шо в нас не було таких, як вам сказати, прибаутків, того шо економія це була. Считалися дуже культурні (сміється). А то селяни таке робили. Ну, а ми ж жили в совхозі, це в економії. А тоді совхоз став. 

– А із-за того, що культурні, там не стали російською мовою розмовляти? не вважалося, що російська мова це більш культурна мова, ні?

 П. Т.: Ні, ні! так по-українські і говорили.

– А частушки у вас співали?

П. Т.: Співали!

 – Це коли? ще за часів економії? чи вже, коли колгоспи були?

 П. Т.: Та, і тоді ще співали. Ну, це більше тут були наєзжі дівчата, у економію приїжджали робити, отуди з Сумської області.

– Руські, да?

 П. Т.: Еге. Руські і українці, ну, із других областей.

 – А місцеві нє? місцеві не співали частушок?

  П. Т.: А місцеві ні. А то ті співали.

 – А як вони співали? під гармошку?

 П. Т.: Під гармошку, танцювали ж під частушки ж.

– А якою мовою? російською чи українською співали?

  П. Т.: Українською, хто які. Як кацапи – так російською. А як така – то українська.

 – А ви в молодості більше пісень запам’ятали чи коли вже старшою стали? як ви так пам’ятаєте пісень?

 П. Т.: Та співати, я ще, мабуть, із 7 год співала.

 – А ви зараз хоч трошки на два голоси нічо не заспіваєте? хоч що-небудь. Може, якусь щедрівку.

 П. Т.: Ні, ні, я січас не заспіваю.

– А чи було у вас свято в селян, може, ви бачили, коли на обжинки вже бороду, останній сніп в’язали? пам’ятаєте таке? 

 П. Т.: Ні, це я не пам’ятаю.

– На бороду Іллі, такого не було? На бороду Іллі в’язали сніп такий останній, чи первий, чи останній, не пам’ятаєте, як воно було?

 П. Т.: Іллі на бороду – казали. Це як косять, жнива вбирають там, то оставляють – оце Іллі на бороду.

 – А це для чого? потім його зрізали?

 П. Т.: Зрізали і клали кудись.

 – За ікони, може, клали?

 П. Т.: Хто за ікони, а хто на горище заткнув там за вантину. А тоді десь свальба чи ще шо, чи построївся хтось так, ось мазати. Ага! жита нада обмолотити стаканчик. Чи вмер хтось, нада у стаканчик жита поставить на вікно.

– Коли мертвець є в хаті. А що це значить? навіщо?

П. Т.: Точно не скажу, нашо воно.

 – А йому в домовину клали жито? чи тільки на вікно ставили?

 П. Т.: Ні, тільки на вікно ставили. Стаканчик водички і жито в стаканчику. Прийде водички нап’ється й жита візьме. Так душа.

– Душа. Це вже після того, як його поховали? чи ні?

 П. Т.: Ось, як він умер. Ну, лежить ще на лавці там у хаті. То ставляють, баби ж сидять, ночують коло нього. Ставляють водички і жита. Ну, душа ж прийде пити.

– А коли ховають, уже прибирають це? 

 П. Т.: До 9-ти день стоїть. Поховають, а це до 9 день стоїть.

– А потім куди дівають?

 П. Т.: А потом не докажу. Не знаю. 

– А на весілля, ви кажете, як хто одружується, житом посипали?

  П. Т.: Да, нада ж жита, обмолотити, туди грошів мєлочі. Обсипали молодих. Як до вінця йшли.

– Жито, щоб добре жити було.

 П. Т.:  Да. І гроші шоб були, і шоб, то ото оце я знаю.

– А гроші, от якщо покійник, йому не клали гроші в домовину? 

 П. Т.: Клали, клали, да.

– А іще що клали? хустину клали?

 П. Т.: Хустку? ні, не клали.

– Чи тканину якусь там, нє? тільки гроші клали?

 П. Т.: Нічого. Зав’язували в платочок гроші там, 5 копійок чи шо, і в платочку клали. У руки давали. Руки зложені.

– І це давали у руки. А це навіщо йому давали?

 П. Т.: Це платити ж за землю.

– За перевіз? а що вважали, що його перевезуть на той бік життя по воді, да?

 П. Т.: Ну да.

 – А калиновий міст, ви не знаєте, що таке – перейти калиновий міст?

 П. Т.: Не знаю, не знаю.

– Такого не було повір’я, що таке калиновий міст?

 П. Т.: Не, не знаю це я.

– А народжували коли, спеціальні обряди родинні були? Крім того, що батюшка хрестив. Якісь забобони на дитину були, чи нє?

 П. Т.: Ні, не знаю вже я того.

– А ось ви кажете, як весілля було, не пам’ятаєте, дівчину не обмивали спочатку водою, ніж вона вбрання весільне одягала? не було такого?

 П. Т.: Ні, не знаю, не було. В нас не було. В общем, я мало з цього знаю. 

– Нє, чого? ви багато знаєте. Цікавого багато знаєте. Які ж у нас іще свята були такі? А на Петра і Павла що робили? яке свято? Дівчата ходили там грали на вулиці, да?

 П. Т.: Ні, нічого, на Петра і Павла нічого не ходили. Я знаю, шо на Петра і Павла накошували хліба. Начиналися жнива. То оце я знаю.

 – А Петрівки такі співали? “Петрівочка мала нічка, не виспалася дівочка”?

П. Т.: Ні, не було такого.

О. Т.: “Бочечка, бочечка дубовая, єсть у тебе бражечка медовая. Та з ким тебе, бражечко, будем пити? без мого дружка, без совєта”. Оце такі пісні.

 – А така пісня (співає): “Ой сьогодні тута, а завтра уїду”.

 П. Т.: “Будеш, мила, припадати до мого сліду”.

 – Це вже знаєте її. 

 П. Т.: Да. Я багацько пісень, багацько знаю, но я вже їх позабувала.

– Так, якщо нагадати, то і згадаєте. А така, весною не співали ? (співає)  “Ой вербо, вербо, вербице! пора тобі, вербице, розвиця!”. 

 П. Т.: Ні, знаю “Сосенка ти кудрявая, кучерявая. Та де зросла, де виросла”.

– Сосенка чи грушиця? Сосенка у вас співали чи грушиця?

 П. Т.: Сосенка.

– А іще які пісні?

 П. Т.: А Бог їх знає!

 – Частушки, може, триндичками називали? чи нє?

 П. Т.: Частушки так називали.

– Не частівки, а саме частушки, да? А може, Олександра Трохимівна щось згадає? ніяких пісень не пам’ятаєте?

 О. Т.: Я не дуже співала.

– А Парасковія Трохимівна, ви як співали, то який голос, виводили?

 П. Т.: Виводила.

– Не басували, а саме високим?

 П. Т.: Ні! я виводила. Я саме луче співала. У каждий гурт мене гукали.

 – А у вас гурти були в селі?

 П. Т.: Дівчата. Або десь випроводжають у солдати, нада ж на гульби. Хоть і не родичі, то єсть родичі, та гукають. А мене гукали за те, шоб я співала.

 – А музиканти вже не грали на цих гульбищах? нє?

 П. Т.: Грали, аякже!

 – А на чому грали?

 П. Т.: Гармошка.

 – Уже гармошка. Уже скрипок не було.

 П. Т.: Угу, не було.

 – А коли скрипки зникли?

 П. Т.: Та не скажу, в якім годі. Не скажу.

 – Ну, так приблизно. До війни ще?

 П. Т.: Ага, до війни! до війни.

 – А гармошки з’явились до війни?

 П. Т.: Гармошки тоже були до війни. Ну більше скрипки.

 – Ну, вони більш пізні. Більше скрипки, а гармошки вже пізніше, да. А гармоністам теж платили?

 П. Т.: Аякже! обізатєльно! Наймали. 

 – Наймали гармоністів. А на чому, на балалайках грали? чи не було такого?

 П. Т.: Грали й на балалайках.

– Ну, а такий склад був, ви кажете, що музиканти це в солдати оддавали, на чому грали? одна гармошка? чи і балалайка, і ще на чомусь?

 П. Т.: Хто одна гармошка, а хто ше й скрипку наймали. Ну, в нас у селі скрипок не було. А з другого там села як хто наймав.

– Ну, а співали, ви ось кажете вивод співали тільки гуртом, без супроводу? без гармошки співали?

 П. Т.: Без гармошки.

– Тільки гуртовий такий спів був, без всякого супроводу. Щоб уже по всіх правилах. А на скільки голосів ділилися? Всі однаково співали на бас? чи там розділялися теж голоса?

 П. Т.: Та розділялися.

– Нижній голос басували, і теж ділилися на партії. А верхній це вже тільки один, одна ви співали? Щоб ніхто не заважав, не перебивав, да?

 П. Т.: Да.

– А зараз співають так, щоб гуртами, не знаєте?

 П. Т.: Співають!

 – А хто в вас такий співучий є? по скільки годів?

П. Т.: А в нашому селі нема тепер уже таких.

– Ну, а співали довго, да?

 П. Т.: Довго співали. 

– Ну, це вже років 10 не співають чи як? чи менше?

П. Т.: Мабуть, менше.

– Це вже останні часи мало співають. А чого, ви вважаєте, мало співають?

П. Т.: А хто й зна, чого.

– А що ви більше любили співати? Ось ви багато знали пісень. Ви любили співати про любов? чи про козаків? чи про чумаків?

П. Т.: І про любов, і про чумаків. Це якби я всі ті пісні запомнила, то я, як оце по радіо кажуть, шо отакоє співати, це мама моя співала, так я кажу: піти хіба шо й мені найняться, та може яку сотню зароблю.

– А в вас село ж ніяк не ділилось на сотні? нє, не було?

 П. Т.: Ні, ні.

– Бо ж тут економія була, да. Може, ви все ж таки?

П. Т.: (співає) – “Батьку, пусти нас у хатку”. Оце таке.

– А колядки які може?

 П. Т.: А колядку я не знаю.

– Не рождествування, а колядку саме.

П. Т.: Колядку тоже я знаю, ну мотів січас я не вспомню. Підходе під вікно – вам заколядувати? не нада! 

– Під вікнами? А не було таке, що в школі там чи дітей, чи когось там, хто вчився, уже казали, що нічого там ходити щедрувати. Влада не забороняла?

П. Т.: Не забороняли! тіки ж самі ж, ну, от дітвора примєрно прибіжить. От ви хоть би січас, прибіжить: а шо ви дасте? ну шо ви дасте?

– Ну що, яблучко. Якщо цукерки є, так де ж їх взяти?

П. Т.: Так де ж узяти тих цукерок? От тепер і каждий каже: та не нада, дітки, бо нічого ж давати. Не те, шо не хочеш, а нічим же, нічим же дитину чи там хто, розвеселити, розважити.

– А гроші давали за колядування в старі часи? чи тільки давали таке?

П. Т.: Як великі ходят, хлопці ж ходят щедрувати ж парубки. А дівчата ж після обід на Різдво оце колядувати. То хлопці насобирають гроші та горілки. А дівчата то кусок сала, хлібину, хто шо! оце таке. І гроші давали. Ну, це ж дівчата і хлопці собирають складку і гуляють. 

– А вечорниці як були? були у вас вечорниці в селі?

П. Т.: У нас не було.

– А чому не було вечорниць?

 П. Т.: А того, шо ми, я ж вам кажу, чого, шо ми були в економії.

– А вечорниці це вважалось не дуже так?

 П. Т.: По селах це були, по селах.

– Тобто тут в Шарівці з 15-го року як приїхали, то так і жили.

П. Т.: І все время в Шарівці.

– А дітей у вас нема?

П. Т.: Нема, нема.

– Це у ваших, мабуть, родичів, братів, сестер є?

П. Т.: Ну, оце ж ми живем у сестри.

– А вона, сестра, це хто?

 П. Т.: Та оце входила шо.

– Це сестра ваша молодша? рідна сестра? 

П. Т.: Ага. Рідна сестра. Молодша. Вона з 26-го года. А ми жили отам от це, де Філіповна, так ми через три хати жили. А тоді ж ми оце ж негодні, то вона забрала.

– Значить, замість сорочок цих, що пряли, ви купували. А як називались тканини ці, що коленкор, ви сказали. А що іще купували?

П. Т.: Коленкор, ситці всякі були, матерія всяка ж тоді, вільно було й дешево було.

– А як ви, яким фасоном шили?

П. Т.: А шили всякими фасонами.

– Тут рукав піднімали, да? Тут з оборочками були, да?

П. Т.: І з оборочками, й кльошами.

– Ну, це спідниця з кльошами. А кофточка була, вона так приталена, да, а то баска отака, як оборочка, внизу була. Такого фасону були?

П. Т.: Такого фасону була. Кофточка була, назад застібалася, а туточки на грудях оборочки начеплені. 

– І спідниця з цієї ж тканини була? в дрібний такий цвіточок ситець був, да?

 П. Т.: Да.

– А спідниця така ж була?

П. Т.: А спідниця обикновенна. Рясна.

– А на голові очіпки носили жінки?

П. Т.: Носили!

– Мама носила? 

П. Т.: Наша мама носила.

– Сорочка в неї була така біла, щоб вишита? вона і не пряла, але все одно носила дома?

П. Т.: Були, були.

– А не пряла вона, бо землі не було, де вирощувать?

П. Т.: Прядиво ж нада було сіяти.

– А батько заробляв на заводі і вистачало, щоб купити матерьял?

П. Т.: Раз землі ж не було, то який же інтерес купувати прядіво.

– Ну да, тільки більше мороки було. Це ж треба і попрясти, і виткати, а потім пошити, і вишити іще.

П. Т.: І вибілити полотно нада було. Багацько мороки.

– Ну ви б, якщо б вам тоді сказали, зробили б, змогли б це зробити? чи, якщо ви не робили, ви не знали, як це робити, ні?

П. Т.: Та конешно, шо знали.

– Знали, тільки не було резону робить.

П. Т.: Примєрно я побіжу у Мар’яну до тіток, у них прядуть. І я чіплялася, могла попрясти.

– Ну да, родичі пряли, і ви самі знали, як це робити. Це ви могли побачити й навчитися, як прядуть. А якщо пісень співати, то ви як вчилися? у вас добра пам’ять була? ви запам’ятовували? просто схоплювали зразу, да?

П. Т.: А на счот того я бідова була, робити чи дуже уміла, чи ні, а співати, танцювати – то вже да. Зразу пам’ять була хароша. 

– А ви як більше любили співати: так, щоб точно повторити, що вам співали, чи на свій манер якось співати? по-своєму якось хотіли змінити так?

П. Т.: І по-своєму співали.

– А весільні пісні не можна було змінювати, да? вони такі дуже правильні були, їх не можна було ніяк.

 П. Т.: Ну да, ну да. Там по правилах же співали. На весіллі ж нада співати ж по правилах. Чи дружці заспівати.

– І купальські по правилах, да, треба було?

П. Т.: На весіллі співали ж: “На комині кружка стояла, туди кішка насцяла. А дружка не співає, губи витирає”. Напилася ж.

– Такі вже були приспівки, що, якщо зачепить, то вже треба. А це передирки були між дружками і мабуть боярами, да? чи як?

П. Т.: Да. А боярини співали ж, дружки ж співали, боярин то дружкам співав. А бояринові дружки співали: “Од столу до порога стоптана дорога. Бояри стоптали, помиї хльобали. Старший напився, у помиях утопився”.

 – Угу. Ото на один мотів, да? всі однакові. 

П. Т.: А тоді співали ж бояринові: “Боярин горбатий, а на горбі сосна стояла, а на сосну сова сідала. На сосні сова сіла. Ховайтеся, бо боярина сова зїла”.

– А як ото дівчину водили Тополю, ви не пам’ятаєте, які пісні були?

 П. Т.: Не помню, не помню.

– А що співали, наприклад, на Великодень? єрмоси співали, да? чи вже як церква не працювала, так уже і все, не співали? Єрмосів не співали?

П. Т.: Ні.

– Не знаєте такого? псалмів, єрмосів?

 П. Т.: А! ні, ні.

– А як оті старці, що з бандурами ходили, не знаєте, як звати? Чи вони прийшли – пішли? нікого  не запам’ятали? 

П. Т.: Ні, я нікого не помню. Там вони зайшли ото пограли чи поспівали. Оддав шо там. 

– А що давали їм?

П. Т.: Та хто шо дасть. Ходили з мішками ж вони. Один мішок висить, там мукичку сиплють йому. А другий – кусочки дають, хліба дають там чи пиріжок хто, чи яйце хто дасть. Таке.

– А на вулиці як гуляли? на бревна сідали? чи як там?

П. Т.: Собиралися, напримєр, коло мого двору там, собираються хлопці й дівчата.

О. Т.: Качелі робили.

– Качелі робили. Це на спеціальне свято чи просто на гуляння робили?

О. Т.: Та просто, коли кому вздумається, качелю зробили.

– А ви кажете – до колгоспів більше гуляли?

П. Т.: До колхозів більше, а в колхозах уже ніколи було. Бо нада було норму виробити у колхозі ж.

– А коли ж співали тоді? Ви ж кажете, що і мама співала, і люди пам’ятають.

П. Т.: А співати, коли хочеш, можна було. Я як схочу співати – я й на роботі співала. Сидимо, буряки чистимо, там іще з подругами чи шо, і співаємо.

– А так, щоб спеціально святкувати, гуляти, ото обряди якісь, то тільки уже до колхозів як було, то вільний час. 

П. Т.: Бували і в колхозі такі ну прімєрно якийсь празник такий, совєтський. Собирали гульби, вечора ставляли. Примєрно, я ланкова, мені з колхоза там дають шось з продуктів: собирай свою ланку, гуляйте. Одна там ланкова, друга.

– Це саме свята оті 7 жовтня, отаке. Тобто начебто привчали вас вже до інших свят.

 П. Т.: Да. Ну, на такі празники.

– Тобто на Різдво не давали, Паску. Забороняли святкувати?

П. Т.: Ні, не забороняли.

– Не було таке, що голова там сільради чи хтось там?

П. Т.: Ні, ні! ніхто не забороняв. Як я хочу не піти, то я не піду. І на той самий мотів співаю. Тільки вони ж по-руські, а ми по-українські.

– Це в Мар’яні? А вони співають мотів похожий? як виводять?

 П. Т.: Да, мотів один.

– А по-руські співають. Ну, скажем так, не намагаються вони призвичаїтись до української мови?

П. Т.: Намагаються.

– А все одно не виходить?

 П. Т.: Ну, в їх не виходять слова.

– А мотів точно, да?

П. Т.: А мотів точно. От як ми, як я балакаю по-українські, то я співаю по-мар’янські, і слова ті кажу, шо й вони кажуть. По-мар’янські кажу.

– Російську пісню?

П. Т.: Угу. А вже вони не скажуть по-нашому.

– А ви можете по-роcійські?

 П. Т.: А я можу.

– Ну, вони не кажуть, що ви не так вимовляєте?

П. Т.: Не кажуть! вони ще приглашають.

– А в Мар’яне вони откуда, росіяни потрапили? 

 П. Т.: Бог їх зна! не скажу вам. Це ж ше кажуть, шо наш прадід чи за собак виміняний цей, село, чи як воно.

– Ну, а звідки, невідомо, да? откуда вони переселилися? Так вони досі свою мову зберегли, по-своєму розмовляють? на українську вони не переходять?

П. Т.: Ні! по-своєму.

– І так, щоб не зовсім по-руські. По-кацапські балакають, да?

П. Т.: По-казапські, еге. Єсть уже таке, шо перейшли по-українські.

– А вони вважають себе ким, росіянами чи українцями? 

П. Т.: Українцями.

– Хоча і походження росіяни. Так ви впізнаєте пісню, якщо вони від вас перейняли її, а якщо свої пісні, російські співають, мотів відрізняється і голоса відрізняються?

П. Т.: Ні! голос не відрізняється.

– Тільки слова, да? А якщо руську пісню співають, уже свою, то вона не похожа на вашу?

П. Т.: Чого не похожа? похожа.

– А які в них? що там за пісні?

П. Т.: Ну, мотів підходить значить. Мотів однаковий. І слова однакові. Тільки ж вони кажуть по-російські, а я кажу по-українські.

– А вони тут давно живуть, в Мар’яно, переселились давно?

П. Т.: Давно! давно це! давно, ще не за нашої пам’яті.

– Ну, тут же ж навколо російських більше сіл нема, тільки вони? а навкруги тільки українські? і вони вже призвичаїлись.

П. Т.: І ви ж бачите, школа по-українські. А в школу ж вони ходять січас в Мар’яна, ось у нашій школі діти занімаються.

– А у вас українська школа? Так що вони тоже переходять уже. І раньше ж вона була українська, ця школа, да?

 П. Т.: Да. Так шо тепер же в Мар’яні школи немає.

– А колись була, да? 

 П. Т.: До войни була ж.

– А вона російська була чи українська?

П. Т.: А була українська. А січас возять із Мар’яни, автобус їздить, дітвору забирає, перваки і хто сюди, ось у нашу школу.

– У вас хароша тут школа. Інтересно. Бачите… А оті руські, що приїздили з Сумської області, вони по-іншому балакають, ніж ті, що в Мар’яні живуть? руські.

 П. Т.: По-іншому. Іще по-іншому.

– Зовсім не похоже. А в Мар’яні у них є свої руські костюми? вони відрізняються від ваших?

П. Т.: Ні! ні. Однакові.

– Ну, вони привезені, да? в Мар’яно. Тобто тут всюди українські села, а вони тільки одні росіяни привезені, кілька сімей, да?

П. Т.: В общем, я вам за це не скажу, бо це давнє діло. Казали, шо це виміняне, село це.

– Ну, мені розказували, на собак. А отам ще в Сумській області, там кілька сіл російських. Там велика кількість їх, да? не одне село? І вони там уже по-другому. А як, чим вони відрізняються? балакають якось?

П. Т.: Балакають інакше.

– А ви відчуваєте, що інакше, да? і співають інакше, да?

П. Т.: І співають іначе. І та пісня, вона в них інача.

– Та ж сама, що у вас, вона зовсім у них інакша, чим у Мар’яно?

П. Т.: І мотів, і усе.

– Ваша пісня українська у них по-іншому звучить?

П. Т.: Ну да, ну да!

– А у Мар’яно так, як і у вас?

П. Т.: А в Мар’яна так, як  і в нас. 

– А весілля в Мар’яно вони як грають, на який мотив? як українське весілля?

П. Т.: Так же, як і українці. Ті ж самі пісні.