Худик Устина Дмитрівна, 1897 р. н. Худик Іван Павлович, син, 1925 р.н.

У. Д. — Е, наймали.

— І наймали, так?

У. Д. — Наймали.

— Скажіть, а ваш батько був середняк, чи багатший був?

У. Д. — Усяк. Отакий.

— Середняк був, так?

У. Д. — Середняк.

— Скажіть, а він мав молотарку там, отаке? Реманент якийсь був — плуг, молотарка, ото все було, так?

У. Д. — Було так все, були ???

— А чим ваш батько ще займався — він на землі робив, чи ще шось робив?

У. Д. — На землі.

— На землі робив. І бджоли в вас були? Ось дочка ваша каже.

У. Д. — Еге. Були.

— Багато бджіл було в вас?

У. Д. — Багато.

— А мед куди возили на базар?

У. Д. — Нікуди.

— На базар не возили?

У. Д. — Не возили.

Онучка — Бабушка, на базар же ви їздили. Пішки ходили, волами їздили, казали. І в Харків, і в Кременчуг, ви ж нам розказували.

У. Д. — Шо кажеш?

— Бабуню, а ви пам’ятаєте, як ще колись було — староста в селі в вас був чи ні? Був староста?

У. Д. — Був, був.

— А ви не пам’ятаєте, як його звати?

У. Д. — Бог його знає.

— Не знаєте. А збирались тоді колись люди на сходки отакі, шоб шось посовітуваться? То чи ходили жінки на сходки, чи самі чоловіки, як збирали людей?

У. Д. — Щас вспомню.

Онучка — Бабу, ви ж мені розказували, шо і староста був, і мужики тільки ходили, а бабів туди не приглашали. Ви ж так казали?

— А жінок тоді не брали, шоб вони приходили та шось там говорили?

У. Д. — Куди? 

— Тільки чоловіки, на сходки?

Онучка — На сходи, на збори на оці сільські, бабушко?

— Як староста збирав?

У. Д. — ???

— Не пам’ятаєте вже тоді, як ви ще молоді були, то чи були в вас такі в селі, шоб грали на скрипки? Як на вулицю ходили, чи грали хлопці на скрипки чи чоловіки?

У. Д. — Пошти ні.

— Ні?

Онучка — А на гулянку? Ви ж, там гулянки були, оце молоді, молодь, як молодьож збиралася?

У. Д. — ???

— Скажіть, а ви пам’ятаєте, як старці ходили колись попід хати?

У. Д. — Як шо?

— Як старці ходили?

У. Д. — У церкву?

— Ні, ні, як старці ходили попід хатами?

Онучка — Як ходили просить, бабушко? Було таке?

І. П. — Старці, старці?

У. Д. — Багато було. Було багато.

— Скажіть, а чи були такі на базарах, шоб грали на бандурі?

Онучка — Були, розказувала бабушка, кобзарі, кобзарі. Бабушко, ви ж розказували, кобзарі були, грали на бандурах. Помните, розказували? Особенно, як ви їздили кудись на базарь, і там було.

І. П. — Та й я даже помню.

— І ви пам’ятаєте, як було це, да?

І. П. — І я помню.

— А ви не пам’ятаєте, шо вони співали, як оце?

Онучка — Вона віршів багато знала, позабувала.

І. П. — Ну це ми пацанами були.

У. Д. — Церква була, церква. Пєвча…

— У пєвчу ходили, да?

У. Д. — Ходила. 

— І ви співали в півчій, да, бабуню?

У. Д. — Я і була, співала й сестриця.

— І великий в вас хор був, багато людей?

У. Д. — Великий, великий.

— А скажіть, а розвалили вашу церкву коли?

У. Д. — Давно.

Онучка — Бабушко, після революції розвалили церкву?

У. Д. — Після революції. А була ж, не було ж…

Онучка — Оце на дні моря, да, на дні моря село було і там, да, бабушка?

— А як називалось там те село?

І. П. — Пронозівка.

— Пронозівка. Тут частина Пронозівки зараз під водою, так?

І. П. — Більша половина.

— Більша половина під водою? 

А ви дітям своїм співали пісень до колиски? Як колихали, то співали якіхось пісні?

У. Д. — Співали.

— Да? А нагадайте, може, одну?

У. Д. — Забула.

— Пам’ятаєте, ще як оце із лірами ходили, да? А вони по селах ходили?

І. П. — По селах.

— А ви син Усті Дмитрівни, так?

І. П. — Да.

— А як ваше прізвище?

І. П. — Худик Іван.

— Іван…

І. П. — Павлович.

— Павлович. Якого ви року?

І. П. — Двадцять п’ятого.

— Двадцять п’ятого, ось. То ви кажете, що ще пам’ятаєте кобзарів, які ходили там?

І. П. — Помню, це революція, колективізація була у 1937-му, 1938-му. Ні, 1933-й, ага, 1931-й начиналось, і в 1933-му голодом кончилось.

— То ви пам’ятаєте ще колективізацію, як оце все відбувалось?

І. П. — Пам’ятаю.

— Пам’ятаєте, да? А скільки ж вам тоді років було?

І. П. — Ну, щитайте, з двадцять п’ятого, ще дошкільня.

— А ви до школи ходили?

І. П. — Ходив.

— Ходили. А скільки ви класів закінчили?

І. П. — Дев’ять.

— Дев’ять класів закінчили, да? А вчителі свої чи чужі були?

І. П. — Всякі.

— Всякі були? Скажіть, а як наїжджали до вас люди сюди в село, то як до них ставилися, до чужих людей?

І. П. — Приятно.

— Да? І не казали, шо ти там чужий, такі були якісь?

І. П. — Нє, нє, ні, цього не було.

— А родичалися з ними, женилися ось із чужими, да?

І. П. — Да.

— І в куми брали?

І. П. — Ну все було, так як можна.

— Скажіть, а ваша сім’я от зразу пішла в колгосп чи ні?

І. П. — Придержувалась трошки.

— Трошки придержувалась?

І. П. — Придержувалась. Брат організовував батьків колгосп, а батько не хотів уступать.

— А батько не йшов?

І. П. — Ага. В того три класи було образованіє, а в батька чотирі, ну той старший. То побачив, предупредив уже брат брата, шо ускакуй, бо вже не викрутишся. Ха-ха-ха. І ото отдали й коня, там усе, все забрали. Це я помню, жеребець, жеребця такого ж отдали. І через тиждень пропав. Остюками нагодували.

— А, не було шо давати їсти?

І. П. — Та, шось таке.

— Скажіть, а як ставилися от ті селяни, які входили в колгосп, як ставилися до тієї скотини, до загальної?

І. П. — Оце не доходило до мене.

— Як ви кажете?

І. П. — Прибіг у двір, як заірже, а конюшні нема, розбита конюшня. І крутонув, тіки хвостом мельк.

— І кудись побіг?

І. П. — Ну, здох з дороги, набігав.

— … комсомольці в селі тут?

І. П. — Були.

— Були комсомольці, да?

І. П. — Були, були.

— А в ступали в комсомол які, багатшої сім’ї чи біднішої?

І. П. — Біднішої.

— Бідніші, да? А ті шо, а ті, шо багатші, то ті не йшли, не йшли в комсомол?

І. П. — Ні, ні.

— Не йшли, да? А ви були середняки, і ваш оце брат?

І. П. — Середняки.

… в 1937-му.

— Батькового брата? А за шо його?

І. П. — «Ворог народу». Передовик, передовий, колективізацію провів, у Пронозівці зробив. І в Пухальщині під Кременчуком перекинули, там організував. Перекинули в Градизьк, це бувший Градизький район.

— То він тут головував, да?

І. П. — Головував він в Градизьку. І там одинадцять душ їх вигнало. Кліш чи в том зерні, шось за пошесть на скот була, в обшем, причіпка була.

— І ото їх одинадцять чоловік?

І. П. — Одинадцять. Він реабілітірований.

— А де їх забрали?

І. П. — Хто зна, ніхто нічого не зна. Зразу в Полтаві були якісь сутки. А з Полтави куди отправили — хто зна.

— А як потім до вас ставилися?

І. П. — Дуже погано.

— Шо ви діти «ворогів народу»? А шо вам тоді — в школі якось?

І. П. — Даже, даже шо — відбилось в армії. Я там на радіотелеграфісти, узяли мене, і тут запрос же зробили ж додому. А з дому сільська рада — отаке, «ворог народу», й мене отсторонили. 

— … відносилися до вас?

І. П. — Ну, вчителі нормально.

— Вчителі нормально?

І. П. — Як до дітей.

— Це хто з презирством дивився?

І. П. — Люди.

— Люди всі, так?

І. П. — Не всі, єсть такі, шо… 

— Частина?

І. П. — Ага. Єсть, хто поніма, хто зна усе, дійсно — шо за ворог це?

— А батько ваш був, от, такий порядний чоловік, хороший чоловік був, да?

І. П. — Тракторіст. Це тоді два ЧТЗ були, то він на ЧТЗ робив. Одно ЧТЗ та МТС було, у районі.

— А потім отож на голову його взяли у колгосп?

І. П. — Брат.

— То брат, брат? Це брат був, це брата репресували? 

Онучка — Да-да-да, брата.

— То це вас за те, шо дядько оце?

І. П. — Да, да.

— В голодовку от багато в вас людей померло в селі?

І. П. — Ой, багато! Шчоту я не скажу. Багато. Ось і материна, у брата сім душ сім’ї, і одно осталося. І син у його остався. А сім душ дітей було.

— … розкуркулював — свої чи чужі?

І. П. — Свої.

— Свої? А не було так, шоб прислані були десь із міста?

І. П. — Нє. Присланий був секретарь парторганізації. Це з Недогарок, чи з Пухальщини, чи відкільсь відтіля. Ну, не наш. ??? Він вже вмер.

— А як він до людей ставився?

І. П. — Харашо. Харашо ставився. А тільки ж були ті, шо і воду лили в піч, як хліб пече.

— То це молоді були, чи старі?

І. П. — Старі.

— Старі оце таке робили?

І. П. — Старі, старі.

— А вони були із бідних таких сімей?

У. Д. — Усякі.

І. П. — Були всякі — і середні, і бідні. Ну, а із бідних більше було. Да, да, да.

— Оце ж вашого дядька із хати то шо, вигнали цих дітей, чи як? Чи вони осталися в тій хаті, де, шо батька забрали?

І. П. — Це ж вони в Градизьку жили. 

— А, вони в Градизьку останній час уже?

І. П. — А тоді ж переїхали сюди діти. Мати больна. Я не знаю.

— Пам’ятаєте, шоб у вас в селі та були от тоді, під колективізацію такі весілля от комсомольські, як комсомольці одружувалися?

І. П. — Цього не помню.

— Не пам’ятаєте вже?

І. П. — Не помню.

— А люди як женилися, то вони робили весілля собі чи ні?

І. П. — Робили.

— Робили. А ви не знаєте, до колективізації от кращі весілля, повніші були, чи після колективізації вже?

І. П. — Після колективізації.

— Після, да?

І. П. — Після колективізації. Весілля громадніші були.

— Великі. А скільки днів тривало весілля?

І. П. — Три дні.

— Три дні?

І. П. — А як хто розтягне й на тиждень.

— І на тиждень було. Скажіть, а музиканти які там були? Яка музика була?

І. П. — Бубна й гармошка.

— І гармошка?

І. П. — В основном.

— Це вже після колективізації?

І. П. — Да, да, да. І до колективізації бубна й гармошка були.

— А були скрипки, шоб на скрипках?

І. П. — Да. Скрипки були.

— Шоб і скрипка, й гармошка, й бубон були?

І. П. — Да, да, да. Точно. Це в нас Махиня був, син єсть он.

— То це він грав на скрипці?

І. П. — На скрипці, ага.

— А було так, шоб дві скрипки грало й бубон? Шоб перша скрипка й втора, було так? Шоб дві скрипки грали й бубон?

І. П. — Шось я не помню.

— Не пам’ятаєте. А які вони грали мелодії? В основному, українські мелодії чи ні?

І. П. — В основному, в основному.

— … платити музикантам?

І. П. — Цього не знаю. Ха-ха-ха. Бігали, слухали тільки та дивились.

— Не знаєте. А в клубі вони грали ці ж самі музиканти чи ні?

І. П. — Грали.

— Грали. А для кого вони грали? Для того, шоб танцювали дівчата? Чи на сцені?

І. П. — На сцені.

— На сцені грали?

І. П. — На сцені.

— А в клубі теж вони грали, шоб танцювали?

І. П. — Грали.

— Грали, так, ось. А їм колгосп шось платив?

І. П. — А на вулиці найбільше.

— Найбільше на вулиці. А куди більше ходили — на вулицю чи в клубі?

І. П. — Та в клуб ріденько, він же не часто откривається, то в клуб…

— Меньше. Скажіть, а за колективізацією, от уже як колгоспи були, то чи були свята такі релігійні, чи їх дотримувалися чи ні?

І. П. — Строго заборонили.

— Заборонили їх і все? І на роботу ходили там і на Паску, і на Тройцю?

І. П. — Да, да, виганяли спеціально.

— Спеціально, шоб ішли на роботу?

І. П. — Це да. Це я помню харашо.

— Як женилися от тоді вже, після колективізації, то шо давали у посаг? Придане там дівчатам, шо їм давали?

І. П. — Соня, ти не знаєш? Ха-ха-ха.

— Шо, шо ви приймали у спадок від своїх батьків тоді?

І. П. — Нічого.

— Нічого.

І. П. — Нічого. А після війни ж.

— А ви після війни женилися?

І. П. — Після війни.

— … були великі тоді? На вулицю дівчата й хлопці виходили, да?

І. П. — В основном, на вулиці.

— На вулиці. А на чому грали після війни більше — на скрипках, гармошках?

І. П. — Гитара, скрипка, гармошка, мандоліна.

— А на чому більше грали — на мандолінах, балалайках, гармошках чи на скрипках?

І. П. — Та воно сумісно було.

— Да, і те й друге? Скажіть, а пам’ятаєте, були…?

І. П. — Ну, скрипачів мало було.

— Мало було. А частушки почали співати коли більше — після війни чи коли? Чи до війни?

І. П. — До війни.

— До війни. А після війни менш співали?

І. П. — Після війни заглохло все.

— Угу, угу. А, скажіть, а на російській ви співали чи на українській от, частушки? 

І. П. — Сумісні.

— І такі й такі?

І. П. — І такі й такі.

— А росіяни в вас були, населялися в село сюди чи ні?

І. П. — Та якісь були кацапи. Ха-ха-ха. Ну мало, мало.

— А як до них ставились? Вони, от скажіть..? 

І. П. — Обикновенно.

— Обикновенно?

І. П. — Обикновенно.

— А вони говорили на російській, чи привчались до української?

І. П. — Не получається. Паляніца виходить і все. Не паляниця.

— Да? Не говорили, не перевчались?

І. П. — Ні, ні, ні, ні. Так наче десь якесь слово скаже, а то ж таке. І не таким акцентом.

— Чи були у вас у селі відьми? Такі, шоб відьмували?

І. П. — Були.

— Були відьми?

І. П. — Були. Коло коров заставали найбільше. Ха-ха-ха. Були точно.

— Да? А ви пам’ятаєте, шось розказували про них? Як застали біля корови, та шо там їм робили?

І. П. — Та чуть пальців не повикручували.

— А пам’ятаєте ту жінку, як її звали?

І. П. — Треба в матері питать.

— Родичка ваша та?

І. П. — Ярина. Ма, Ярина колдувала, корови доїла, чи хто?

У. Д. — Хто?

І. П. — Ярина, чи як її звать було? Матвіївська.

У. Д. — Забула вже.

І. П. — … повикручували. А тоді ж і взнали, шо хто.

— Ага. А як же ж її, біля корови прямо оце зловили?

І. П. — Коло корови.

— А, так вона була такою людиною, чи якось перекинулася у шось?

І. П. — Точно не скажу, точно не скажу. Чи була запнута так, чи, ну, а вобще її презирали весь час.

— Да?

І. П. — Весь час.

— А боялися її чи ні? Цю жінку?

І. П. — Ні.

— Не боялися? А заклинали її?

І. П. — Ха-ха-ха, точно.

— Шептухи, такі баби були в вас, шо отшіптували, так?

І. П. — Були. Були. І зараз є.

— І зараз є, да. 

І. П. — Отам бородавки особенно. Це, я знаю, були у брата в мого на руці, хлопцем ще. На руці скидало зовсім ручку, уже, уже дивиться страшно було. І її попросили, вона разів три прийшла. Шо вона там робила на молодику? Чи на ущербний? От не скажу точно. Так він не замітив, коли не стало. Не замітив. Так очистилась рука мгновенніше.

— А як казали на цю бабу — шептуха, чи як?

І. П. — Ворожбійка.

— Ворожбійка?

І. П. — Ворожбійка.

— А як її прозивали?

І. П. — Марія.

— А по-вуличному?

І. П. — Кістова.

— Кістова? 

І. П. — Фамилія.

— А по-вуличному їх не називали цих жінок?

І. П. — Називали.

— А як?

І. П. — Козами. Ха-ха-ха. Кози. Коза Тетяна й коза Марія. Сестри. Ну, Тетяна — ця ж не шептала.

— Ага, а ця тіки, Марія?

І. П. — Марія.

— А вона жива ще зараз?

І. П. — Жива.

— І вона вишіптує, чи вже стара дуже?

І. П. — Вишіптує, вишіптує.

— Вишіптує? Як ставилася до них влада? Забороняли їм це роботи чи ні?

І. П. — Без ніякого нічого.

— Нічого?

І. П. — Нічого, нічого.

— А тих, шо ворожили от на картах або на чому, то їм забороняли це робити чи ні? Викликали в сільраду чи ні?

І. П. — Та ні.

— Ні?

І. П. — Ні.

— … ваша мама. Чи було в вас такі богомази, шо малювали ікони? Чи де ви купували їх?

І. П. — Не знають.

— Чи ікони малювали в вас колись у селі? Чи були такі люди? Шоб малювали?

У. Д. — Мало, мало.

— Мало, але були такі, так?

І. П. — Один був Павличенко.

— Павличенко, так? Шо малював ікони, так?

І. П. — Малював, ну він не сильно так. Ну, портрет Шевченка єсть.

— Угу, у селі тут, так?

І. П. — У його навчився мій товариш.

— А він старий чоловік був?

І. П. — Держак Анатолій Петрович, він і мені рисував картини такі. Чи старий? Ні, не дуже старий.

— А той, другий, перший, шо ви казали?

І. П. — Не дуже старий.

— Не дуже старий.

І. П. — Не дуже старий, ну його нема вже.

— Скажіть, а їм заказували ті ікони, шоб вони малювали, чи вони малювали на продаж?

У. Д. — Усяко.

— Усяк було, да? І на заказ малювали? А ви не згадаєте, як його прізвище, як його фамілія? Не згадаєте?

І. П. — Ще й я балувався.

— І ви пробували малювати, так?

І. П. — Ага, пробував, ну тільки аквареллю, дома й висіли вони.

— Да? А немає зараз?

І. П. — Нема.

— А ви десь їх попродали чи?

І. П. — Аквареллю, аквареллю просто.

— То ви не попродали їх, а вони десь ділися, так?

І. П. — Десь під пристройкою. В мене там багатенько картин було.

— Ага, а були в вас такі люди, чоловіки, шо ще щось малювали? Шо-небуть малювали?

І. П. — Оце Держак Анатолій Петрович, товариш мій.

— А десь у селі є його малюнки?

І. П. — У мене єсть.

— У вас єсть, тобто, ви покажете, так? Якою фарбою він малював, якими фарбами він малював

І. П. — Масляними.

— Масляними?

На вулиці ви гуляли із хлопцями? Із хлопцями на вулиці і з дівчатами, да?

І. П. — Гуляли.

— А тоді приймали парубоцтво чи ні? Парубки, то могорич якийсь ставили?

І. П. — Могорич. Точно.

— Виносили?

І. П. — Точно. Було це.

— Було. І в скіки років?

І. П. — Та це із двадцяти вже.

— Із двадцяти років, то вже парубки, да? Мали вже й до дівчат право ходити, чи й раніше похожували?

І. П. — Проскакувало.

— Були такі?

І. П. — Ха-ха-ха.

— Ви співали на вулиці?

У. Д. — Багато співали.

— Багато співали?

І. П. — Багато. Я сам не співав.

— А більше українських? Ви не співали?

І. П. — Я не співав.

— А хлопці й дівчата то співали?

І. П. — Люблю, як співають.

— А співали російських пісень чи українських?

І. П. — Мішма.

— Да? А яких більше?

І. П. — Українських.

— Українських більше, да?

І. П. — Українських.

— Оце були такі, шо ото там всякі там пісні «Сірєнь голубая», ото таке співали, шоб російські слова там більше були? 

І. П. — «Сірєнь голубая» не чув.

— «Плакуча гітара», ото такі пісні були? Ось там дівчина стрічала весну? Такого не було?

І. П. — Ні.

— Не співали в вас? У вас співали чи про чумаків більше?

І. П. — Співали.

— Отакі, да?

І. П. — Да, да.

— Веснянок співали у вас в селі чи ні?

І. П. — Співали.

— Співали? А ви б не пригадали ніякої?

І. П. — Нє.

— Не згадали? Ось, чи ви пам’ятаєте, шоб із вулиць вас там розгонили, може, чи ні? Не розгонили?

І. П. — Та ганяли тільки під окупацію.

— А, під окупацію, так?

І. П. — Комендантський час.

— Ага. А так, як ото після колективізації, то не гонили вас?

І. П. — Нє, нє.

— А в 1937-му році, 1937-й, ото тоді саме, то чи ходили на вулицю тоді? Тридцять восьмий, ото тоді, як саме?

І. П. — Ну, ми ж були такі ще. Січас і отаке до клуба побіжить, дорогу зна. А ми тоді до клуба, це хіба з школою підем.

— Ага, то не ходили тоді?

І. П. — Не ходили.

— Не можна було.

… ходили, то участвували в постановках, да?

І. П. — Старостою драмгуртка ще був.

— Правда? А які в вас п’єси ставили тоді?

І. П. — … Кропивницького. «Невольники» по Шевченку, це по району ніхто не ставив, а ми ставили. Та, в обшем, зала ревла.

— Да? Скажіть, а в якому одязі ви були, от, в тому, шо й ходили? Ось, чи як, в святковому?

І. П. — Нє, нє, тренірували спеціально ж.

— Ну да, але одяг от — спідниці, там ті плахти — ото все було те, шо і на людях, так? Шо люди ходили?

І. П. — Збирали по людях.

— По людях збирали.

І. П. — І частину, отак, як козацькі штани, то це при клубі вже були пошиті.

— А, це вже були такі?

І. П. — Ага, пошиті були.

— А як ви оце були старостою гуртка, то вам ось платили за те, чи це ви так?

І. П. — Нє, так.

— А ви комсомольцем були чи ні?

І. П. — Нє.

— Так і не були. А чого: вас не прийняли, чи ви не захотіли, чи як?

І. П. — Просто не захотів.

— Не захотіли.

І. П. — ??? Ха-ха-ха.

— То й нічого в комсомольці ходить.

І. П. — Нічого, нічого.

— Якшо ви хочете ставити якусь виставу, вам забороняють якийсь там якийсь, там чи по Шевченку, чи по кому там, шоб забороняли якісь вистави ставить?

І. П. — Ви знаєте, такого не було.

— Не було?

І. П. — Не було.

— А як пісні, от репертуар ви шось складаєте там, хочете співати?

І. П. — Це посліднє, посліднє, це вже цьому завклубі. Це Заруднього «Сині роси» ставили. Це саме хароша постановка. 

— А пісні ото, як ви мали співати, то чи дивилися, шоб там не було якихось шкідливих пісень?

І. П. — Не дивилися.

— Не дивилися?

І. П. — Не дивились, співали ті, шо підібрані.

У. Д. — Співали, співали.

— … хору якого?

І. П. — Церковного.

— Із церковного хору. Участвували в постановках?

І. П. — Участвували.

— А вони які, старшого віку були, чи?

І. П. — Старшого.

— Старшого. І йшли участувати із задоволенням?

І. П. — Вже й померли. Із задоволенням, із задоволенням.

— Вони зразу йшли до вас?

І. П. — Зразу йшли.

— А крім того, було ще, шо співали, крім драмгуртка, співали в вас, да?

І. П. — І співочі.

— І співочі гуртки такі були, да?

І. П. — Були.

— А танцювальний був гурток чи ні?

І. П. — Танцювального не було. 

— Ні, не було?

І. П. — Так у клубі, то під гармошку танцюють. А шоб гурток спеціально — ні.

— … організовував, когось присилали, чи свої, отак як ви?

І. П. — Свої.

— Свої.

І. П. — Іванович режисьором був.

— То теж сільський, свій?

І. П. — Сільський, розкулачений. Він артістом був в Лєнінграді, а тут режисьором.

— А то це вже він, як старішим був, як на пенсії чи як, що тут режисером?

І. П. — Ну да. Це так просили ж його, шоб, ха-ха-ха. 

— А в яких це роках було?

І. П. — А на мені грім був весь.

— А чого?

І. П. —

 Я грімірував усих.

— А, шо ви гримірували всіх?

І. П. — Да.

— Євреї в вас були в селі чи ні?

І. П. — Я євреїв грав на концерті.

— Да? У постановках?

І. П. — У постановках.

— А живі в вас були євреї?

І. П. — Були.

— А вони співали наших пісень чи ні?

Одна вона?

І. П. — З козенятами ходила по грядці, і ту німці вбили.