Капела Линдюка «Коломия»

— А вже апаратуру ви коли взяли? апаратуру?

— Ну, то апаратура вже в нас, можна сказати, вже з пару років, то вже, як взяти, то мо вже 20 років, так, апаратура пішла, що ми вже оце знімаємося,  шо оце вже це маємо. А то всьо було в нас, як так сказать, троїста музика називалась.

— А гуляли раніше весілля, то ходили так?

— Весілля, як то сказати,  ну не танцювали таких оцих танців, оце які зараз отакі всякі то бувають. Гуцулка там була, допустим. Аркана, от, Чабана, такі. Чабан, от, і Аркана. Ну да, такі самі оці гуцульські такі от, значить, танці. То не було там таких якихось.

— Вальс?

— Вальс був. Отакий вальс, там була полєчка, була так само. Ну, таке. Але багато цього не було. Більшинство Гуцулка. Гуцулочка собі то всьо. Ну, як за столами тако шось там заграти, то якісь пісні, тако всі народні. Це таке получалося. 

— Але тепер фактично тих гуцульських танців є мало, лиш одна Гуцулка там, чи шо заграєте, а вже в більшості там такі естрадні.

— Ну, це вже тепер усіх народних оцих требують. Але це вже мало зараз, якшо взяти, то вже мало занімають. Ну бачите, ми коли грали, то там може по дві — три — чотири Гуцулки за ціле весілля. А остальні там уже всьо такі вже це молодьож там заставляє — грайте нам такої. 

— То в Космачі називають кобисні?

— Кобисні, так-так! (сміється). Так-так-так-так!

— А як ви думаєте, чому цей репертуар змінився? 

— Ну, чого змінився? Тому шо така вже в нас, значить, вже прийшла мода, вийшла, шо оце во як, можна сказати, шо це не видумано у нас тут, а з-за границі це прийшли такі всякі пісні, десь одні з других перенімають, іграють, співають. І це пішло в цю моду, розумієте.

— Тому шо то телевізор.

— Тим більше так, от шось послухав я, допустим, і я вже беру скрипку і граю, хочу тоже це заграти, шо вони там передали, допустимо, да.

— Але це не тому, шо ви самі пропонуєте таке, а тому, шо вони в вас замовляють?

— Нє, це люди замовляють! Ну, і тим більше, я мушу це, як кажуть, пройти репетицію, шоб я міг це заграти. Бо то є музиканти над музикантами, знаєте. Він не може це грати, а ти грай. Ну, і отаке воно получається.

— То мусите грати то, шо люди хочуть?

— Так! але ше більшинство в нас такі, ми не залишаємо своє рідне. Як воно є, так воно в нас буде. І ми все таки це продолжаємо, свою цю моду, ті наші всі традиції, то все.

— До старого нове додаєте? 

— Так! учора, бачите, ми грали, то приходять там отакі постарші — хлопці, заграйте нам Гуцулочку. Хватить нам цеї, давайте нам Гуцулочку. І ми вже мусимо їм підчинятися, бо це є наше рідне.

— А вчора якраз ви грали цю Гуцулку, і там ви заграли трошки її не так, як всюди.

— Ага! то було в нас таке, то я додав такі, як то зараз є, знаєте, це осьо Молдавія зробила, жайворонок там такий є, і ше таке, знаєте, всяке. Воно дуже, воно дуже файне таке, гарне. Але заграти то, розумієте, як воно получається. Воно як тільки ми слухаємо, то вже понімаємо ті всі.

— На слух? 

— На слух, так. Це ж не запишеш, в ноти тут не вкладеш нічого, тому шо  не годен.

— А чому ви вчора якраз то заграли?

— А! то заграв я, шо там новий музикант прийшов і хотів це, допустимо, послухати, шо то. І він думав, шо він зможе заграти на цимбалах, о! Але то йому не так і получило, і він уже зрозумів, шо це тра трошки поучитися, знаєте.

— То вже, шо ви так змінили на замовлення.

— То я так просто йому, бо він трошки там послухав, шо вони шось.

— А звичайно то ви граєте таку, шо просять?

— Так! а ми звичайно собі граємо хіба то, шо просять люди. Ану, там Жайворонок нам заграй ше! добав нам там якісь такі! То я вже там уже трошки заграю і то таке. Але, як гарно, то це там усьо, сопілочка, то воно получається. А якшо тако лиш я возьму на скрипці, а вони мені там, то не получиться, бо це дуже є такий складний, значить, цей Жайворонок. Там співає хтось, знаєте.

— Тяжко для скрипки? 

— Так! а скрипці тим більше є трудно

— Скажіть мені, а ви тепер от, як вже вернулися з Сибіру, то ясно, шо вам було нелегко якийсь час. Але тепер уже люди вітають вас, поважають.

— Та ясно! та то вже теперека от, ну, як сказати, мені вже зараз, я вже кажу постарший, мені вже не так іде, як я ше молодий був. Знаєте, чим чоловік старший, то вже не получається так, як би, знаєте.

— Але чи не кажуть, шо ви там були на Сибіру? чи вам це не зашкодило якось? 

— Зашкодило, зашкодило. Я, считайте, 8 років, 8 років я скрипочку не брав у руки. Знаєте, то я як прийшов додому, то взяти інструмент у руки, то це дуже є важко. тому шо я скрипку, я свою скрипку, допустим, я шось іграю, мені то не получається, знаєте. От я навіть забув, відвик від того, знаєте, просто думаю — грати? не грати? Бо там може будуть грати хлопці. Але потихоньку розучив, туда — сюда з хлопцями, компанія зійшлась. Ми то взяли лише то всьо, от давайте то, шо я знав. То, шо я ше з дєтства, допустім. І начав повторювати, а потім вже нове там шось пішло від музикантів. Музиканти уже складали то все, і я так потихоньку і начав грати. Із Дмитром ми се встрічали Левицьким, от. Ну, та й так уже, як зібрав собі капелу, потихоньку уже начали іграть і весілля там, забави якісь там от. Ну, вечорки якісь там, вечорниці. Ну, то таке, знаєте, як ото получається. Ну, то шо коротенько, ви будете розпитувати, вот. 

— А за шо вас відправили у Сибір?

— У Сибір нас відправили це в 47-му. А в 47-му це було так, німці зайшли, партизани, то всьо з’явилося. Потім, коли вже война началася, шо німці начали вже громити цей Совєтський Союз, і зробили вже таку партизанку, шо вже били, і німців били, і руських били. Партизанка ця. Ну, і так, як в мене, допустім, був брат старший, 23-го року, значить, призвали його у цю партизанку, значить, і він пішов. І там два роки чи скільки був. Була така партизанка, шо ну називали Бандери, то там таке було, знаєте, шо. Ну, а потім, коли вже кінчилася война, німці, прийшли вже відти руські, начали тоже ловить цю власть українську. То одних стріляли, других ловили, вбивали. Потім було таке, шо сказали — здавайтеся! вам буде все прощено це, нічо вам не буде. І уже пустили цю справу, шо така ситуація, шоб здавалися. Геть нікому нічого не казали, допустім. А вони потім, в них вже є там запис, хто був в тих, то вони приходять, забирають, арестують і їм по 10 років, кому 10, а кому 15, 20 годов. Та ше й розстріл навіть був. 

А потім, коли вже це, забрали, допустім,  мого брата. То це вже була посівна, і це значить вже до нас приходять, був у Вані син, забирають всю сім’ю і завезли у Сибір туда. І забрали нас. Перший раз нам дали 10 років, там сказали. А потім, коли вже ми там хотіли будуватися, бо там навічно будем в Сибіру. Ну, і ми вже там так були б навічно. А послі Сталіна там пішов настрій, і то все, тоді вже начали освобождати всіх з тюрми. І всі відсиділи, і нас уже освободили і сказали — ви вольні, забирайте паспорта і їзжайти, куда хочте по Совєтському Союзу. І ми поїхали сюди. Но в нас не було вже там нічого, там позабирали дома, всьо було знищено.

— Прийшлось почати від початку. Я хотів би ще спитатися, то ви вже прибули тут  уже і жили, чи вас брали до самодіяльності? 

— Нєа! то не було тоді такого. 

— Не було, не заставляли вас в клубі грать?

— Нє, це тоді ше не було, в той час. Це вже от зараз пару років тому назад, то вже почалось то все, шо є вже клуб там, там виступали, їхали в Київ, в Москву.

— Ну, ви цим не займалися?

— Нє, я не занімався, того шо я вже був старший. Тако я їздив десь, мене брали, от, музикантів просили отак в Космачі. Ми їхали два рази в Київ, ми були в Чорнобилі. Їхали в Молдавію, виступали там. Ансамбль зібрали такий, знаєте, колектив художній. Та й тако участвували, їздили, та й все.

— Так ви грали на весіллях. Як я бачу, шо ви з весілля на весілля. 

— Весілля, на весілля це за гроші! це така справа (сміється). Це за гроші.

— Я розумію, так. Це капела ваша тепер.

— Ну, капела нормальна, молоді всі хлопці, можна сказати мої сини можуть бути і то подобно. Я батько їм можу стати, і то подобно. Граємо, забавляємо людей.

— Чи хтось в вас зараз вчиться на скрипці грати? чи від вас перейняв це?

— Та учаться хлопці. Ходю до школи трохи там, то всьо.

— Учите грати, то у вас переймають.

— Ну, то так. Трудно, але берусь. знаєте, то всьо треба хотіти. І тим більше природному можна бути з дєтства, шоби було. А так, якшо заставляти, то нічо не буде. трохи там ходять до школи, там пишуть по нотах, а потім бросає і каже — а! надоїло! та й не треба цього. Розумієте, яка справа.

— Тут треба вродитися. Щасти  вам, дякую!

— Прошу, дякую! вам тоже, дякую.

ГРАЄ.

ГРАЮТЬ МУЗИКИ.

ГРАЮТЬ МУЗИКИ.