Губська Ольга Трохимівна, 1912 р. н.

−  А не міняла прізвище в 30-х роках?

О. Т.: Нє. 

−  Так воно і залишилось?

О. Т.: Так воно і залишилось.

−  А куток в Сніжкові, може, знаєте, він якось особливо називався? Куток, де ви народились, жили? якось він називався?

О. Т.: У Сніжкові?

−  Да

О. Т.: Кирияківщина.

−  Кирияківщина? а чого це так?

О. Т.: Хто зна, називають Кирияківщина, оце в центрі, там ставок. Ставок, оце  наше все було.

−  Ну да. А ваша сім’я в одній хаті жила?

 О. Т.: Хата велика була. Жили в очень тяжолих условіях. В хаті робили, Тимко, Костя, Іван, три чоловіка ті на фронті погибли.

−  А хто вважався главою сім’ї?

О. Т.: Костя.

−  А батько не був головою сім’ї, нє?

О. Т.: Нє, він в сєльсовєті робив, він утром іде, а ввечері приходив. А мати – все. Було ото 5 гектарів землі. Мати главною була і Костя, самий старший брат. Він був в партізанах во время войни і пропав. Смерть у  Валках, у Валках лежить. А батька на Костіних сховали, у Валках, на кладбищі. 

 − А у вас багато взагалі було, до колхозу? 4 гектари? А хто розпоряжався грішми в сім’ї?

О. Т.: Грішми? батько.

−  Батько. Значить, батько главою був, не мати.

О. Т.: Нє, за гроші він отвічав. А за отаке, купити штани там, дітям це, на базар піти, їжу купить, то мати ж не робила.

 − Ну, стільки ж дітей, куди ж робить.

О. Т.: З дідом і бабою 12 душ.

−  А дід, баба з вами жили? 

О. Т.: Баба приїхала звідтіля, а дід пиячив десь вмер, а бабу ми ховали.

 − А батько з якого города? з міста?

О. Т.: Не знаю я. Не інтересувалась. Хіба тоді хтось когось питав.

−  А батько не казав нічого?

О. Т.: Ні, він тільки про груз розказував, як вона галушки варила, як він розбив. Про таке він розказував. Про войну, як в 18-му году.

−  А вам скільки, 6 років в 1918-му було? Так ще ж совєтської власті не було тоді, в 18-му году?

О. Т.: Кого?

−  Совєтської власті ще не було тоді. Він до того, як став председатєлєм сельсовєта, ким був?

О. Т.: Він ще був у барині у Задольської тим, огородніком, садовніком. Він був (нерозбірливо). Оця Задольська, коли її ліквідірували, коли батько був розстріляний денікінцями в сельсовєті, скомуністів вбивали. 

−  Це в якому году було? 

О. Т.: Це отако 18-19-й.Так вона, значить, наказувала, що Губського освободітє. Он опасний, потому шо большевік. Шо освободітє, то він йому каже: у вас… (нерозбірливо). Вона написала пісьмо, мій брат ходив і я ходила, написала – освободітє Губського. Його освободили. А тоді вона завкома требує, а батько вже завкомом робив в 18-м году чи в 17-му, не помню. І батько узяв дочку заграницю і ящичок з золотом. Коштовності батьківські. Шоб не трогали.

−  За кордон. 

О. Т.: І так вона його спасла.  І так поїхав, поїхав до Одеси там чи Балтії. Він прямо їх на поїзд посадив. І ото вона там була. Ото такі передєлки. Було ото в хату заходили, він був бідняжка. А воно, він з гвинтовкою ходив. Поставить гвинтовку коло черева. І ото гвинтовка, а на гвинтовці в нього фуражна, а звьоздочка туди. І той каже: а ти шо фронтовий, а він каже: угу. Так мама йому сказала, шо він комісар. А він каже – хіба комісар в такій хаті житиме? І вийшли вони. Пока вийшли, а він за піч сховав, сховище таке в нас було, і він туди. Вони як вертаються, нам сказали, шо там комісар живе.  Шукали, нас допрашували, ми нічого, старші були. Батько сказав – нічого не говорить, бо постріляють всих. І таки правда біла армія, то були біляки. Приходить біляк і каже – знаєш шо, комісарова жена? Ми принесем 5 гусаків, шоб бульйон хороший зварили. Бо як гарний буде, ми дамо справку, тебе ніхто не троне. Я пішла щавель рву, зелень рву, самогон дістали. Вони прийшли їсти, самогон достали. Кажуть – очень хороший бульйон! Йди сюди!  Комісар, шо робить?  Він написав і печать прибив. Тільки хто зайде до нас у хату, а ми ото, шоб не трогали, шоб не касалися до дітей, ні до кого!  Після того от (нерозбірливо).

−  Це Махно? Махновець?

О. Т.: Всякі були. Біляки були, вони помішані, ті уходять, ті приходять. Так довго оставалось.

−  Тобто не розбереш, шо там було?

О. Т.: А раз, значить, раз значить так було. У школу я вже ходила, ще були маленькі по возрасту. Батько в сєльсовєті сидить, а мама малому – Вова, піди батьку скажи, пусть втікає! (нерозбірливо).  А батько там сидів аж до двох часов ночі, пока не одступили. Отаке було. Така жизнь була.

 − Мені бабушка тоже розказувала, вона пережила таке. Не розбереш, хто прийшов.

О. Т.: В нас в 19-му году коло  церкви, там церква була, коні поставили, і людей питають: хто Губського найде, значить платять великі гроші. Підходять і спрашують. А ми, уся наша сім’я тут, отдєльно стоїмо і переговарюємося, шо, якшо батька найдуть. І ми стоїмо. Коли він йде, такий біляк, такий, а той до нас так – допрашували. А ми – ага! А він – не тратьте время, шукайте Губського. І шукали, значить, з 12 дня і до 2 часов ночі. І його не найшли. А він дето під лісом утік.

−  Ну, життя було таке. А батько, ви кажете, був садівником, а землю він не обробляв, оці 4 гектари, шо в вас були? Він орав цю землю чи ні?

О. Т.: Він? Та хто там орав? Хлопці самі там. Знаєте як робили, ото обволочать, чи буксують, чи шо, а потом протягують, коняку прив’язують.

 − Це ваші брати?

 О. Т.: Ага, і коняка, конякою приоруть, тоді сапають сапачком і садять. Ото так орали.

 − Ну да. А в тих годах ще ж колхозів не було, ваша сімя якою вважалась – бідняками, середняками чи багатими?

О. Т.: Бідняками ми були.

−  А скільки у вас землі було, скільки худоби?

О. Т.: Нічого, поросятко маленьке.

 − А корови?

О. Т.: Ні, такого не було.

−  А як землю орали? Чим орали? Брали якусь коняку?

О. Т.: У сусід брали, там заплатили шось, взяли хлопці. У сусід, сусід гарний, вони все мали, куркулі.

 − Ну да. А якшо багаті були, так шо в них було?

О. Т.: Коняки були, землі багато було. Усе в них було.

−  Ну, вам платили за те, шо наймали?

О. Т.: А як же! Їм всі платили. Нанімають людей, платять.

 − Грішми чи харчами?

О. Т.: Та чим хто схоче. Багато всього було. Коли розкулачували, гукали – шо ви розкулачуєте? В мене всього гектар і 10 чоловік! Шо ви деєлаєте?! Ви боріться протів куркулів, нашо ви бєдних висилаєте?

−  Ну да. А хто висилав бєдних? Приїжджали?

О. Т.: Були колокола зняли, з Харкова приїжджали тоже.

−  Колокола зняли?

О. Т.: З церкви знімали. Батько каже: ну, це ж історіческа вещь, нільзя цього дєлать. Ну, він це був.

 − Був за справедливість? Справедливий був, да?

О. Т.: Да.

−  От бачите, там боровся проти білих, а прийшли красні, ще хуже зробили. Да?

О. Т.: Да.

−  Так шо він між двох вогнів був.

О. Т.: Еге. Був і там, і там. Люди правду кажуть. У нас на вигоні, там вигон є такий, площадка, і там виступають. І 20 год подряд  загорало сонце. Тільки за Губського. Він не пив. Ото якшо прийде хто, батько шо хароше зробить, він принесе грудку отак от масла або м’яса, він вирве і викине. Забирай! Я взятки не беру! Понімаєте? Наскільки бєдний, настільки чесний. В нього грошей ніколи не було. І запасів дєнєжних. Діти в школу ходять. Та заміж. А хлопці підросли, пішли той бухгалтером, той на площі, скрізь пристроїлись, усі роблять, а маленькі, а ми ж училися.

−  А ви були молодшою? Там старші за вас були?

О. Т.: Да. Старші. Вже 5 чоловік умерло. Оце я одна осталась у хаті, одна. І сестра моя.

−  Ну, ви яка? Десь 8-ма? 7-ма? Молодші були? Да?

О. Т.: Я передпослідня. Я і сестра, шо в Харкові. А тих нікого немає.

−  А у вашій сім’ї так було, шо мама жіночу роботу робила, а батько чоловічу роботу, да? А такого не було, шо чоловіки виконували жіночу роботу, а жінки чоловічу?

О. Т.: Нє.

−  Такого не було, кожен розподіляв.

О. Т.: Да, да.

−  А батьків на ви називали? Батьків? Мама – ви? Тато – ви?

О. Т.: Да, да, да.

−  На ти, такого не було?

О. Т.: Ні!

−  А ваші діти теж вас на ви називали?

О. Т.: Всі, всі, всі.

−  На ви називали. А внуки уже називають  на ти?

О. Т.: Кличуть: бабо.

−  Але на ви?

 О. Т.: На ви. 

−  Ну, то харашо, бо багато вже кажуть, шо на ти називають батька й матір.

О. Т.: Осьо шо я вам скажу, благородності нема, розумієте. Там було в брата, то на ти – папа, ти! Папа – ти! У нас не було таке.

 − А хто утримував, у вас в селі було ж таке, шо хто утримував крамниці там. Як вони зверталися до батьків? Не пам’ятаєте?

О. Т.: Я сама оце тільки з Катьою, то всігда Катя була.

−  Нє, у власника такого, що сам був власником магазина.

 О. Т.: Не було такого. Була завєдующа, і помощнік у неї робила.

−  Ну, це вже зараз, в наші часи було. А я маю на увазі тоді, в 20-ті годи, лавка така була?

О. Т.: Лавка була сама од себе. Государственна лавка, тільки вона одна робила. Понімаєте? Їй платять. Вона вже стара – стара, но живе ще.

−  А я думала, що були приватні такі, шо, знаєте, хазяїн там.

О. Т.: Нє.

−  Такого не було?

О. Т.: Не було. При мені такого не було. При моїх роках.

−  Ну, а якшо ваші наймолодші там брати молоді багатших, вони наймаються на якийсь період певний?

О. Т.: Вони по колхозах. А як виходило, то вони й по людям зароблять шось. Годов в 16, так о були. Було і хлібину, кусок сала та сахара. Тако ходили, робили так, субота робоча, а неділя виходна. Приносили, так мати було пекла, 4 брата, 4 буханки на тиждень хватить. Коли мати й пиріжки спече. Хліб житній, хороший такий, підрізаний, пахне. І січас  хочеться. Такий був вкусний, е. Я мала була, помню це все.

−  Такого вже зараз не їмо ми. Ну, а от ви, коли колхоз з’явився, як, пішли діти в колхоз працювати? Чи всі пішли в колхоз з радостю, да, чи як?

О. Т.: Ми всі пішли. Там була артіль “Большевик”. І колхози самі назвали “Большевик” – від імені мого батька. Батько більшовик – від імені Губського поставили артіль “Большевик”. 

−  Це в 1920-х годах?

О. Т.: Да. Всі пішли туди хлопці, всі.

−  Оця артіль була до колхозу іще, а потом колхоз?

О. Т.: Да, а потом колхоз.

 − Артіль раніше?

О. Т.: Раніше. Да, а тоді колєктів, колєктів. Добровольно, добровольно тільки. Батько на собранії казав: добровільно. Це було таке, шо насильно скотину виводили, коров, а тоді розібрали. Це якийсь указ Сталіна був, чи шо. А тоді розібрали назад, приказ прийшов, шо це неправильно. Отаке було, я помню.

−  Ну, а колхоз, хто прєдсєдатєлєм колхоза був? Хтось з ваших, да, був?

О. Т.: Прєдсєдатєль колхоза був (нерозбірливо).

−  Це ваш, сніжківський, був?

О. Т.: Сніжківський. А тоді Кулибіда, він потом каліка був, і Кулибіда був, він без ноги остався.

−  Так всі пішли абсолютно в колхоз?

О. Т.: Багато людей пішло, багато.

−  А хто не хотів?

О. Т.: А хто не хотів, то було (нерозбірливо), той всьо равно пішов. Бо нада було здати землю в колхоз, і колхоз роздає так.

 − Ну, харашо, а якшо багаті були, не хотіли, то їх розкулачували?

 О. Т.: Розкулачували.

−   А багато в Сніжкові розкулачили?

О. Т.: Були. То куркулів багато було. Розкулачували. Забирали барахло через кооперацію продавали. Він не оддавав куркуль, заховав хліб, викопували, хліб шукали комсомольці. А хто здавав по-хорошому, то їх не трогали. А хто ховав, яму викопували, забирали все. А як шукали селом, так все в хаті, шо осталося, то в колгосп пішло. Все. І у погребі, і у хаті, все пішло у колгосп.

−  А куди виселяли, не знаєте? Ніхто не повернувся з тих, шо виселяли?

О. Т.: Повернулися. 

−  Ну, і шо?

 О. Т.: Значить, коли батько ходив до людей наших (нерозбірливо), переселенці ці вони ж не були в колгоспі. А ті, шо вертались колишні, так їх вже хати зайняті, значить їм дали все, шоб строїлися. Ті, шо репресіровані були, виселені, вони нічо не потіряли. Вони там виселилися, де були, і корови, і все їм дали. Бо считали, шо вони трудяги.

−  А багато померло? Там же бувало таке, шо і од голоду.

О. Т.: Дуже багато померло. Голодовка. Дуже багато.

−  А голод коли був?

О. Т.: Річка тече. Голод це в 22-му годі.

−  А пізніше, в 30-х, був?

О. Т.: Та воно не раз було, то неврожай.

 − А в 33-му неврожай був, чи чого?

О. Т.: Нє, урожай! Тільки викачали хліб і вивезли.

−  А чого вони вивезли?

О. Т.: Вивезли, а хтозна, чого вони вивезли хліб, шо й на посівну не було.

−  Так ви кажете, багато людей померло?

 О. Т.: Багацько. Дуже багацько.

−  А шо батько про це казав? Нічого не казав?  

О. Т.: А шо він казав? (нерозбірливо) Черних, батько трохи матерям давав там ото, шо було, з того їжу робили,  де квасоля була, де шо по селах. А так виходиш і людей бачиш, і вони голодні. Така була, вона хворіла багато, там річка текла, вона їсти шукала, голодна була, і вона впала і в річці померла. Вони падають. Падають голодні всі. Дуже багато погибло і малих, і старих.

−  Ну, так ви вважаєте, шо це штучний голод був, да? Вони повикачували зерно, навіть посівне. А чим же сіяли потім?

О. Т.: (нерозбірливо) Із Харькова прислали.

−  На посівну?

О. Т.: Да. 

−  Сначала забрали все, виморили, а потом… Кошмар!

О. Т.: Да.

−  Бідні люди, да?

О. Т.: Бідні. Не дай Бог. Батька забирали в тюрму, написали такий список, шо не все на своє місце пішло.

−  А за шо посадили?

О. Т.: Шо роздавали половину, роздавав. А він  людям, отим людям, шо помагав, їм список подали, кому давав, на яку суму. І йому цю суму виставили, і ото він пішов.

 − А чи були крадіжки в колгоспі тоді? Тоді вже організувався колгосп, були крадіжки? Крали в колгоспі чи нє?

О. Т.: Що крали?

−  Крав хтось з колхозу чи ні? З людей хтось крав? Нє? Крадіжки не були в колгоспі, ні?

О. Т.: Нє, в нас люди хароші.

−  Ніхто не крав? 

О. Т.: Ні.

−  Ніколи не було, шоб взяти там бурячок який?

О. Т.: Може з городу шо брали, я не знаю цього.

−  А як думаєте, хотіли б ваші діти, шоб так, як раніше, було, – тільки своє господарство?

О. Т.: Я сама схотіла, так уже не цейво. Ноги поламала на роботі, вже я на пєнсії. 15 год робила на пєнсії, санітаркою робила, а тоді пішла на (нерозбірливо). Діти ж, четверо дітей, нада кормить.

−  А якби здорові були, то ви б хотіли таке хазяйство мати, шоб самим робить?

О. Т.: А чо? А чо? Схотіла б, в мене порося було, і робила. Сама собі схотіла б.

−  Шоб скотина якась?

О. Т.: Да, да.

−  А ваші діти хотіли б таке господарство, чи нє?

О. Т.: Діти, робить то нада! Як є кусок города, то й добре, по 20 соток картошки посадили. Син у Харкові робить в ресторані один. А син у Западній робить біля скотоводства. Дочка інвалід второй групи, купила дачу на селі. Вона сама модистка, швея, заробила гроші, купила десь там, Лютин. А так діти в мене придатні до цього. І город садять.

−  А скільки дітей в вас?

О. Т.: Четверо.

−  Багаті ви. Це вам зараз скільки годів?

 О. Т.: Мені 85. 84.

−  Дай Бог здоров’я! А ви не пам’ятаєте, до того, як батько ваш став головою сільради, хто в вас головний був в селі? Ще до революції, ще до колгоспів, хто був головний в селі? Якась влада була в селі? Не пам’ятаєте? Ви ще малі були.

О. Т.: Забулась. Я помню, шо подпольники були отакі вже, шо організовували ці комуністи, чи як. Кулибіда, якийсь дядько такий чорний був, вони подпольно робили за совєтську власть. Їх презирали, а вони косячками, якась така подпольна організація була. 

−  Ну, то подпольна, то неофіційна влада була. А настояща. Хто розпоряджався громадою в селі?

О. Т.: В які годи?

−  Ну, ще до 17-го року.

О. Т.: Не знаю я тих.

−  Староста був?

 О. Т.: Староста був, я не помню… Староста (нерозбірливо) був один, так як міліціонер зветься, – Стражник його фамілія. Його порубали, денікінці порубали, отак. Щеряков був в сєльсовєті.

−  Ну сільрада це ж вже при совєтській власті було. А до совєтськой власті сходка мабуть була і управа. Була управа?

О. Т.: Канєшно, була, була управа.

−  До сільради була управа?

О. Т.: Да. Ото так і було. Батько був, ше мій батько був і завєдующий міліцією, завєдующий лісничеством, (нерозбірливо) і прєдсєдатєльом. Він загрузки 4 ніс, потому шо ніде не було  грамотних, понімаєте.

−  А в нього освіта яка була?

О. Т.: А він не мав освіти, він неграмотний. Його керував Кость, це молодший брат. Керував Сєргєй, тоже грамотний, у мєльниці работав. Тоді Андрєй, на пошті робив брат. (Нерозбірливо). Помагали хлопці. Він так умствєнний, так він розвитий, але неграмотний. Йому сім’я помагала.

−  А були там у в вас і багаті, і бідні в селі? Була така зневага до бідних від багатих? Чи всі якось рівні були селяни?

О. Т.: Мирним путьом жили люди. Не було такого. Або бійок, або скандалів, не було. Село в нас дружне.

 − А багаті до бідних не ставились з таким главенством, шо вони такі бідні. Чому вони бідні були?

О. Т.: Коли розкулачували, тоді було, пострєли. Як розкулачували, тоді пострєли були. І у нас у хаті стріляли прямо. Я стояла отак на комнаті, а вони стріляли. А батька ж не було. Во время розкулачування це було таке. Я коли була в комсомолі, була в одній хаті, заброшена хата, нас туда посилають 4 дівчат, 4 хлопців, стережіть. Так в нас вікна повибивали й спалили хату. А хлопці повибивали й втекли. Був концерт первий, Катерина Твердохлібова там. Музика, тільки концерт начався, а тут пожар. Люди палили. Усе, коли осталось від  куркулів, палили все, шо осталось їхнє. Недовольні. То тоді ненависті не було.

−  А забирали. А не такі вони й багаті були ті, шо позабирали?

О. Т.: Ну такі, я не скажу, що середняки, середняки. Прихав якийсь Чернов, він із Харкова приїхав, чого? Розкуркулювать.

−  Так він, він заправляв розкуркулюванням?

О. Т.: Він прикази давав. Він прикази давав, а не хотіли його виповнить, і він через це пішов.

 − Ну да. А хто більше був таким жорстоким, свої чи чужі, коли розкуркулювали?

О. Т.: Чужі. Свої плакали, ставали коло церкви, шо не нада цього робить.

−  Так це пришлі, пришлі оце все робили. А хто іще приходив, хтось іще розкуркулювати або церкву знищувати? 

 О. Т.: Комсомольці.  

−  В вас же й свої були?

О. Т.: Свої. Із району були. Із Харкова.

−  І з району були, і з міста?

 О. Т.: Були. Трусили. І Катерина Глібова тоже ходила трусила.

−  А було таке, що багаті і бідні, ну ще до розкуркулювання, родичалися там, женилися багаті з бідними, спілкувалися із бідними, нє?

О. Т.: Нє! Коли оце стало розкулачування, тут стали неприятності такі, знаєте, недовольства. А до того ми мирно жили. В мене брат самий менший, було 17 год, у куркулів пас скотину. Йому харашо платили. Він був довольний. І молоко давали додому. Сім’я здорова. Всіх нільзя так в одно. (Нерозбірливо).

−  А такого не було, шо як багатий бідну дівку брав?

О. Т.: Нічого не заперечували, нічого.

−  Нормально. Нічого не заперечували, не казали, шо вона бідна, не бери, да?

 О. Т.: Нічого, раз наравиться дєвочка, бери. Було все харашо.

−  Такого не було, шо прірва між багатими і бідними? 

О. Т.: Нє, не було.

−  І не дуже ж різниця була між середняками й багатими, не такі вже вони й багаті. А шо в них було в багатих господарствах? Худоба якась?

О. Т.: В багатих ото була машина ото, може шо орати, або сіялка. Ото він як піде по сусідах, по городах і заробить. Півдня і впоралися. Ну, це дуже багато, гарно було. Оце так.

−  А ви пам’ятаєте, чи в вас були старці?

О. Т.: Були.

−  Бачили ви самі, да?

О. Т.: Канєшно, бачила.

−  А шо вони робили? Вони співали?

О. Т.: Оце як празник який, Паска, заходить! Вас з празником, Христос воскрес! А батько каже матері – дай. А один прийшов такий бєдний, штани драні. Батько дав штани. І дай кусок сала і муки дай. Він поблагодарив. І, коли батько переобирався, всі за нього були, всі голосують.

−  А ви на бандурах бачили, щоб грав? А як вона виглядає, бандура?

О. Т.: Ну як, велика як домра.

−  А держав як він?

О. Т.: Лівою рукою. А він єврейчик.

−  А він єврейчик був?

О. Т.: Еге.

−  А де вони грали? В якому місці?

О. Т.: А він по хатах.

−  Під хатами ходив?

О. Т.: Під хатами, надворі. Як собака лає, він біжить там. Бувало все.

−  А шо вони грали і співали?

О. Т.: Співали. І заспівували.

−  А шо співали?

О. Т.: (нерозбірливо) і такі, божествєнні.

−  Псалми, да?

О. Т.: Псалми.

 − Про Лазаря, може, співали, да, таке?

О. Т.: Ой, я забула вже.

−  А було таке, шо грали сліпі? Так крутиться ручка – ліра, ліра колісчата! 

О. Т.: Може й грали, не бачила.

−  А на бандурах бачили?

О. Т.: Да.

−  І багато їх було?

О. Т.: Та ні, два ходили чи три, два було.

−  А як їх звали? Не помните?

 О. Т.: Я помню. Старенький, Сліпий і Мєтчик. (нерозбірливо).

 − А були такі, що тільки співали, не грали?

О. Т.: Були.

−  А шо, тоже божественні пісні співали?

О. Т.: Тоже.

−  А скільки їх було разом? Скільки чоловік співало?  

О. Т.: Один!

 − А жінки були серед них?

О. Т.: Ні! Нє, я не бачила.

−  А були, шоб парою мандрували чоловік з жінкою? Чи ви такого не бачили?

О. Т.: Не було.

−  А на гармошці не грали старці?

О. Т.: Нє, не бачила.

−  А ви цей інструмент бандурою називали чи кобзою? Як?

О. Т.: Була бандура, ми називали.

−  А всі були незрячими ті, шо старцями були?

О. Т.: Да, да.

−  І поводатарі в них були?

 О. Т.: Да, да.

−   А вони з вашого села були?

О. Т.: Там були з Дирочки, там кусочки таких, село таке, ото звідтіля. А з нашого не було, шоб вони були.

−  А родичі в них є, не знаєте? В них не залишились родичі?

О. Т.: Не знаю, може де й є.

−  А яке ставлення було до старців в вашій сім’ї, в селі?

О. Т.: Харашо всі давали. Хто гроші дасть. Хто хліба. Хто сала. Все давали.

−  Вважали, що то гріх образити старця, да? Не ображав ніхто?

 О. Т.: Нє, на моїх очах нє.

−  А влада як ставилась до старців?

О. Т.: Нічого. Свободно ходили. Ніякого препятствія не було.

−  Не заважали.

О. Т.: Нє, не чула нічого.

−  А коли вони зникли з вашого села? До якого року вони ходили?

О. Т.: Ну, ходили, мабуть, до войни ходили. Так ми ото переписувалися, то Катерина Твердохлібова (нерозбірливо).

−  А де вони ділись? Ніхто не знає?

О. Т.: Я не знаю.

−  А ви не чули, може, їх в тюрму за шось посадили?

 О. Т.: Нє! Вєрующих садили.

−  А після війни вже не було старців? Після війни другої?

О. Т.: Зразу не було.

−  А потім були?

О. Т.: Не знаю, не знаю.

−  А може, якісь іще такі бандуристи були, шо, може, ви знаєте, може, молодші, може, в другому селі, не чули?

О. Т.: Нє, може де й були в якім селі.

−  А церква була у вас в селі?

 О. Т.: Була.

−  І де вона? І зараз вона є там, да?

О. Т.: Спалили її.

−  А коли?

О. Т.: Німці спалили в войну. Там (незрозуміло) стільки було, і спалили німці. Там була огранка така… І там у войну 22 человєка, комсомольці, подпольщики і большевики забрали і десь пропали. Комсомольці, подпольніки.

 − Ну, а церква не працювала з якогось року? Закрили її, мабуть, як це в войну там було?

О. Т.: Після войни? Нє, як церква не робила. І вони церкву загрузили зерном.

−  Це ще до війни було? 

О. Т.: Да, вони загрузили туди зерно, а німці спалили.

 − То як склад був такий?

О. Т.: Як склад, да.

−  А з якого року, ви кажете, шо церкву перетворили на склад? В якому це було году? 

О. Т.: Ото голод коли був.

−  В 1933-му?

О. Т.: (нерозбірливо)  А тоді хлібом засипали.

−  А шо, німці недовольні були, шо церкву хлібом засипали? Чи чого?

О. Т.: Вони хліб спалили, шоб людям не дати. Комуністи дали, а вони спалили. Може, там шось осталось, но я ж не знаю.

−  А ось музиканти ще, крім бандуристів, були? На чому вони грали ще в селі? На скрипках грали? На гармошках? На чому грали в селі?

О. Т.: Бандуристи по селі ходили.

−  Скрипки ви не бачили? Не грали?

О. Т.: Нє, нє. Не бачила.

−  А гармошки?

О. Т.: Нічого цього не бачила. Може, де були, я в школі вчилась, не бачила.

 М− оже, таке було, шо батько грав на скрипці, і син грав, сімейні ансамблі такі були, не помните? Валківщина, там багато скрипалів було на Валківщині.

О. Т.: Бандуристи були, артісти спеціальні  оце приїжджали з Харкова.

−  Нє, то ансамблі були, як артісти приїжджали. А я маю на увазі такі, шо самі сімейні ось, самі навчилися десь грати, без нот, без нічого. Шоб були скрипки на селі, шо батько грав на скрипці, і діти, може, грали? Такого не було?

О. Т.: Не було, не знаю. Не помню.

−  А ваш тато не грав? Батько не грав ні на чому?

О. Т.: Нє.

−  А у вас шинок був в селі? Шинок? 

 О. Т.:Хто?

−  Шинок.

О. Т.: А шо то таке?

−  Ну трактір, такий трактір, чи як його називати? Чи такого не було? Як столова, їдальня.

О. Т.: Столові були, чого. Магазіни були.

−  Це коли ви мала зовсім, шинка не було? Там же велике село?

О. Т.: Велике.

−  А скільки народу, багато було?

О. Т.: Около тищі, навєрно, багато. Багато було.

−  Село таке з різних частин складалось, да?

О. Т.: Еге. (Нерозбірливо), ото Кирияківщина, ото Долівка, (нерозбірливо), Рудий берег – отой, шо коло сєльсовєта.

−  Де ви жили.

О. Т.: Коло сєльсовєта.

−  А весілля пам’ятаєте? Старі. Весілля старі були? Пам’ятаєте, як весілля гралися, свадьба?

 О. Т.: Свадьба? В церкві повінчаються.

−   Це в 20-ті годи?

О. Т.: Туди, туди. В ті годи. Повінчаються, тоді грали свадьби. Багатші такі куркулі хароші свадьби в них були. А бідняки конци з концами не сходяться.

 − А як одягнена наречена була? У шо одягались?

О. Т.: Ну шо, одягались харашо. Молода була у (нерозбірливо) , фата була. І помню, карета на двох колесах, і то сідали там жених і нєвєста. Пара коней, на конях дзвіночки з красними лєнтами.

−  Ну, а нєвєста вдягала сорочку вишиту чи плаття було?

О. Т.: Ні, плаття було.

−  А вже не було сорочок, да?

 О. Т.: Нє.

−  А в мами вашої сорочка була вишита?

О. Т.: Була. В неї була сорочка вишита на неї.

−  Нічого не осталось?

О. Т.: Нє.

 − Все там залишилось, да? А мама вишивала сама?

О. Т.: Мати вишивала сама.

−  А з чого робили? 

О. Т.: З коноплів.

−  В селі робили?

О. Т.: Коноплі сіємо, тоді молотимо, тоді в ставок кидаємо, вони там мочаться. Тоді випрямляєм. Я сама робила так. Витягаємо. Сушимо ті снопики. А тоді потом такі верстати, туди закладаєш і прядеш оте все. А тоді іде такий гребінець, чеше. Тоді чеше, чеше, а тоді крутить веретено в нитки. А тоді нитки натягають на верстат і роблять постіль. І рядна роблять так. Валом. В вал вставляють, і той вал крутять, і нитки то сірі, то білі, разні туди. Ткали і дорожки люди. І на сорочки, кофточки його можна було іспользувать. Сорочки, хлопцям штани,  особенно льон хароше полотно.

−  Ну, льону в вас не було? Він не ріс там?

О. Т.: Були, тільки рідко. То на Западній, там, де мій син, там виращують. Рідко було.

−  А спідниця чи плахта була у мами?

О. Т.: Як?

−  Спідниця була чи плахта?

О. Т.: Спідниця. І в спідниці коса така, кайомка для грошей, для платочка. Така була.

 − А плахти? Плахти були в неї?

О. Т.: Свити були.

−  Свити були. А плахти не було? Знаєте, така плахта, шо в клітинку виткана, такої не було плахти? Тільки спідниця?

О. Т.: Нє, нє, спідниця. Рясна-рясна спідниця. Капоти, капоти були такі округлені з тим. Вона варила їсти, на кухні служила, була куховаркою. Одьожа в неї хароша була. Мати робила молодою.

−  Да, це село в вас було панське, не козацьке?

О. Т.: Панське.

−  А помістя з козацьким не було? Чи там рядом було козацьке?

О. Т.: Забєнського. Забєнського у нас імєніє.

−  А імєніє збереглось чи ні?

О. Т.: Шо там, каштани, хата була – то її у колгосп оддали, вони там жили, і сім’я роз’їхалась і в колгосп оддали. Здорова хата.

−  Ну да. А весілля, ви не пам’ятаєте, робили які? Гілки на стіл ставили? А з чого робили?

О. Т.: Із чого робили? То були такі дубчики, дубчики.

−  Гілка, да?

О. Т.: Так, такі хароші, такі, шо не гнуться. Ото так. Отаке листя нароблять.І такі разні там красні, зелені і цвіти. Коли роздають, ото дарять, дарять шишку і цвіточок кладуть.

−  А чого? Що це значило – листя робити?

О. Т.: Ну, цвіти.. одцвіте людина – і вже її нема. Вже одружена.

−  І вже жінка, вже заміж вийшла. А чи ходили дівчата і хлопці в вас з села на сезонні заробітки де-небудь там?

О. Т.: У другі колхози.

−  А шо там, на сироварні, на заводи якісь, нікуди не ходили?

О. Т.: У Харьков їздили робити.

−  Да, а це коли? Він поїде заробить грошей, да?

О. Т.: На заводах, мій брат їздив на Каховку, робив. І пішов на войну, прийшов ранений, робив на конфетній фабриці. Вже послє 22-го года то таке ліквідірували. Бо багато пороз’їжджались послє голодовки, розумієте.

−  Багато пороз’їжджались? То ж не було паспортів тоді.

О. Т.: Не було. Справки.

−  Справки. А чого пороз’їжджалися? Що, нічого робити було?

О. Т.: Робити було чого, роби собі шо хочеш. І багацько поуїжджали.

−  А шо в колхозах заробляли?

 О. Т.: У колхозах трудодні робили. Палички. Одну, дві палички, на трудодень там 50, 30 грам зерна, розумієте. (Нерозбірливо). І дома построїли, аж не віриться.

−  Це вже зараз, а тоді в 30-х годах важко було, люди їхали?

О. Т.: Важко. Виїхали, багато виїхало. Це хто сніжковські скажуть, скільки виїхало. А померло скільки.

−  Так, а в війні і революції хто з родичів помер? Батько ваш, а хто ще?

О. Т.: В 18-м году?

−  Ну да, 18-й, 17-й.

О. Т.: В 17-м годі (нерозбірливо)… Та там немає, і забрали його. Забрали його, побили. Три дні держали на хвості біляки, батька не найшли. І забрали його з собою у Францію у плєн. Значить, забрали його, попрощалися, і матері прийшло одно пісьмо. На мене не ждіть, мене считайте нема. Я роблю на фабриці, і накрав 4 кусочки матерії, і що? І більш нічо. А брат Іван в Казахстані був, во время войни забрали. Хтозна, де дівся. А на войну пішли. Шукали, й на область писали – і нема, безвісті.

−  А так, щоб хтось воював і приходив, розказував про те, як воювали, такі були  родичі чи ні? Чи ото як забрали, так і потім ніяких? 

О. Т.: Брат отой, шо прийшов ранений, розказував… Каже: таке розказувати, шо не можна, шо бачив. Так снарядом як кинуло, він туди впав, і то ранило його.

−  У другу війну? [Другу світову], чи в ту ще [Першу], в революцію?

О. Т.: Батько був. Привезли його на обох костилях. Тяжело було, тяжело було.

−  А якісь пісні про ті події, пісні з війни він привіз якісь? Пісні співав якісь там революційні чи про війну?

О. Т.: Він такого не розказував. Він був такий суровий батько. Шось скаже, а тоді, ну пацани, шо я сказав?! А приходив оце до нього батько другий, він був попом. А він сказав: бросай поповство своє, та будь художником. Він пішов в художники. Це батько його, Катерини Федошенко ото батько.

−  А як церкву закрили, так де дітей хрестили? а де отпєвали людей, хто отпєвав?

О. Т.: Попи. Пєвчі були.

−  А, пєвчі… Так церква ж не робила вже тоді. Ну, ви казали, шо в 1930-х годах церкву закрили і зробили там склад. А де ж люди хрестили дітей?

О. Т.: У його  дітей хрестили, записували, там книга була. Записане брачне там, усе. Усе попалили, нема нічого.

−  Нєт, ну так я питаю, що коли церкву закрили, то уже де хрестили дітей? Ніде не хрестили?

О. Т.: В Богодухов, там і церква осталась.

−  А як вмирав хтось, хто відспівував? 

О. Т.: Ніхто.

−  Жінки не ходили, шо співали?

О. Т.: Женщини ходили, а попа не було. Так, як ото на кладбищі ходять. Зберуться там, так і святі баби, так і було. А це попа ж не було.

−  А ви не пам’ятаєте пісні? У вас співоча сім’я була? Співали гарно?

О. Т.: Божественне – да.

−  Нє, я маю на увазі не ті жінки, а у вас в сім’ї співали? Ну, такі пісні, от там колядували? щедрували?

О. Т.: Я й сама ходила.

− А сама сім’я добре співала? батько співав?

 О. Т.: Нє.

−  А мама?

 О. Т.: Нє.

−  А ви пам’ятаєте, ось які у вас були, щедрували ходили, да?

 О. Т.: Ходили.

−  Дівчата з дівчатами, хлопці з хлопцями?

О. Т.: Вмісті.

−  А співали в рождєство?

О. Т.: Хлопці тільки. Зверху горіх, свєчка горить всередині. Як ото новий год почався, по хатах, їм дають, угощають вином, водкой. І гроші дають.

−  І посівали хлопці тільки, да?

О. Т.: І посівали хлопчики малі й здорові.

−  А колядували тоже хлопці тільки?

О. Т.: Да, ходили.

−  Тільки хлопці, да?

 О. Т.: Щедрували дівчатка.

−  А колядували всі разом?

О. Т.: Колядували хлопці.   

 − А якісь колядки не спомните? нічого не проспіваєте мені?

О. Т.: Не помню.

 − А посівальні пісні не помните, посівальні пісні?

О. Т.: Забула.

−  Ну, це не сильно ви пам’ятаєте. Ви ходили.. скільки вам годів було?

О. Т.: 8, може.

−  Значить в 1920-м годі, да?

О. Т.: 7 – 8. Не помню. Шо я можу сказать.

−  Ну, а таке не було, щоб потім запрещали колядувати?

О. Т.: Ні, не було.

−  Не заборонили в 30-х годах, нє? Шоб казали, шо церква цим занімається? Такого не було?

О. Т.: Нє.

−  А не казали, шо там як комсомолка, так і не можна колядувати ходити?

О. Т.: Комсомольці не ходили. 

−  А ті, шо не комсомольці, ходили, да?

О. Т.: Нє, не комсомольці ходили. Ну, й комсомольці ходили.

−  А було таке в вас Купала свято?

О. Т.: Було. Івана Купала.

−  Ви якою були? Вже дорослою відмічали? До якого віку?

 О. Т.: Нє, то із самого дєтства, Івана Купала, через вогонь стрибали. І через будяк такий скакали.

−  Через будяк чи через вогонь стрибали?

О. Т.: Через будяк і через вогонь. 

−  А будяк такий на подвір’ї був?

О. Т.: А тоді він так на подвір’ї і пропадає.

−  А як там халабуди робили навколо будяка, чи як?

О. Т.: Ходили кругом.

−  А не помните купальські пісні, нє? яку пісню на Купала співали?

О. Т.: Нє, не помню! Сама співала й забула.

−  Ну, хоч трошки, хоть які слова там були? не помните?

О. Т.: На Івана Купала, а шо далі там – не помню. Співали, ну всьо я забула.

−  Ну да, це ж давно було. А до якого віку ви ходили на Купала?

О. Т.: Ну, літ 12 було, то я й не ходила.

 − А чому? Невдобно якось?

О. Т.: Там менші дєтки, менші.

−  А з 12 ви вже не гралися?

О. Т.: Нє.

−  Чи младші діти, до якого віку взагалі грались в Купала в селі?

О. Т.: Отакі маленькі до 7 год, до 8 год, ну і 10 ще. А далі-далі вже невдобно.

−  До війни було це?

О. Т.: Да.

−  А після війни вже не було?

О. Т.: Нє. Так празднують Івана Купала, а так не скакають, нічого.

−  Уже не стрибають через костьор?

О. Т.: Нє.

−  Значить, після війни вже не було такого?

О. Т.: Нє.

−  До війни ще діти грали?

О. Т.: Грали.

 −  А після війни вже все?

О. Т.: Все. 

−  А чого так? ви не знаєте?

О. Т.: Нє, так праздник празднують. Прийдеш на роботу – сьодні Івана Купала, ідіть додому. Оце і все.

−  А такого, шоб, після війни вже само собою відпало, да?

 О. Т.: Одпало.

−  А чого? Це шо, діти перестали грати уже?

О. Т.: Просто родітєлі так забиті вже, понімаєте.

−  А це після війни,так? Може, й голод?

О. Т.: Може, й голод.

−  А весілля ви пам’ятаєте? Весілля в людей після голоду, воно відрізнялося?

О. Т.: Після голоду бєдно стали, послє голода бєдно сталось.

−  Їсти то одно, а обичаї зберігались?

О. Т.: Зберігались. І по сьогоднішній день вони єсть. 

−  Каравай, да? А пісні весільні співають такі, про свашку?

 О. Т.: Нє. Такі пісні співали.

−  А які ще співали?

О. Т.: За столом свадєбні такі. Я не участвую.

−  Ви не дуже співали, да?

О. Т.: Я не співала совсєм. Я якось…

−  А сестри ваші?

 О. Т.: Нє, нє!

−  В сім’ї не дуже заведено було співати, то де ви переймати могли? або в сім’ї, або на вулиці.

О. Т.: На вулиці! Хлопці й дівчата собирались, у нас парк хароший. І ото там косячком молодьож, молодьож…

−  У вас наче сорєвнованія були, хто луче співа, да?

О. Т.: Хто луче співа. Андрій співав, Пєтя, там Павлік був. Оці всі хлопці пропали на войні, немає.

−  А співали хлопці з дівчатами разом чи окремо?

О. Т.: Ні, вмєстє, а передівські пісні хлопці самі співають.

 − А які то передівські пісні?

О. Т.: Таке, знаєте, вони співали.

 − Про шо?

О. Т.: І не згадаю. Такі якісь… чи вони наші, чи польські, просто на те время шо то за пісні співали.

 −  Про козаків, може?

 О. Т.: Нє.

−  Про чумаків?

О. Т.: Нє, про панів. Шось не по-нашому.

−  А звідки ж вони взяли ті пісні?

О. Т.: Ну, вичитали, вичитали.

−  А в селі такого не співали? Вони десь повичитували, да?  

О. Т.: Повичитували. А дівчата співали “Реве та стогне Дніпр широкий”, отакі українські співали.

−  А хлопці українські не співали?

О. Т.: Та й хлопці співали українські народні.

−  А співали таку пісню “Ой горе тій чайці, чаєчці-небозі, що вивела чаєнята при битій дорозі”? Була така?

О. Т.: Да, вспоминаю, була.

−  Молоді співали?

 О. Т.: “Ой там на горі, ой там на крутій, там сиділи пари голубів”. 

−  А це хто співав?

О. Т.: Співали дівчата. Вони сиділи, добували тертю.

−  А “На городі верба рясна цвіте”?

О. Т.: Верба рясна.

−  “Понад лугом зелененьким”, да?

О. Т.: Оце такі дівчата співали.

−  А старші люди, бабуся ваша які пісні співала?

О. Т.: А те, шо бабусі співали, так я їх і не слухала. Вона бурчить собі під ніс, співає, пряде. Я їх не слухала.

−  А така була пісня “Сирень голубая”…  “А у меня под окном расцветала сирень”… Це коли співали?

О. Т.: Да. Ця пісня тоже, де хочете співали. “12 часіков пробило”. Оце шо помню я. 

−  Це хлопці співали?

О. Т.: Хлопці й дівчата. “Вся публіка домой ушла, одна парочка сідєла долго, до утра”. Це я запомнила.

 − А така: “Сирень голубая”. “У меня под окном расцветала сирень”?..

О. Т.: Це для хлопців, помню.

−  А “Сломал я ветку из винограда”?

О. Т.: Тоже помню.

 − А “Цвіточки, ромашка польова, було колись серденько, тепер його нема”? Таку не співали?

О. Т.: Нє, таку нє. Оту попередню я помню.

−  “Сломал я ветку из винограда”, да?

О. Т.: Да, помню.

−  А такі, шо може, там веснянок таких не було, як ви ще малими були? Весну зустрічали, закликали весну? такого не було?

 О. Т.: Не помню. Може, й було. Містами, ви знаєте, містами. Там так співають, там так співають.

−  Ну, а ви кажете: бабушка бурчала. А яку пісню вона собі? Названіє? Хоч слова які там були?

О. Т.: Вона так плохо балакала, зубів не було. Вона так співала, шо ніхто не поняв, без переводчика не поймеш. Не зрозумієш. 

−  Ну да. Ну, а шо, частушки були в селі у вас? Частушки співали?

О. Т.: Частушки співали.

 − А так, як на гулянні?

О. Т.: Частушки співають і танцюють.

−  А ще грають на чомусь, да?

О. Т.: Частушки ото співають і танцюють там сиро було, сиро.

−  А якою мовою: російською? українською? 

О. Т.: Українською. Українською.

−  А називали частушки чи прибауточки?

О. Т.: Нє, частушки.

−  Не частульки, а частушки?

О. Т.: Там була Даценкова сім’я. І це Давид був. Надя була така Трошкіна, медик. 

 − А клуб коли з’явився в селі?

О. Т.: Довго був він, він і частушки співав.

−  А в якому годі клуб з’явився? Хто його зробив? 

О. Т.: З Харкова був. Завклуба з Харкова був, Бабенко. Хароший завклуба був.

−  Ну, а шо там в клубі було, які гуртки? 

О. Т.: Ну скільки, оце співали там. А тоді духовий оркестр був. Виступав, і ції… концерти були. Постанови були. Із Харкова даже шефи приїжджали з мішкою.

−  Це до голоду чи після голоду? Коли? 

О. Т.: До голоду.

−  А після голоду вже як, в клубі менше грали?

 О. Т.: Тоді вже хто куди.

 − Розбіжалися, да? Багато роз’їхалось з села, да?

О. Т.: Багато. Багато померло,  багато роз’їхалося. Больше 100 старосільців.

 − А потім там хтось приїхав з других місць, да?

О. Т.: З  Чернігова переселенці.

−  З Чернігова, да?.. А ви не помните, може, в вас в хаті були ікони якісь чи є?

О. Т.: Були.

−  А які були? Які саме були?

О. Т.: Матір Божа була. Миколай Угодник був. І там іще багато по матері було.

−  А які ще святі були?

О. Т.: Ну, Миколай Угодник, Алєксєй, там разні подпісі.

−  А куди вони потом ділись, ці ікони всі? 

О. Т.: Ісус Христос був. Ми переїхали, порозєжджалися всі, ми їх оддали.

−  Залишились там, да?

О. Т.: У мене були там вкрали в хаті. Отам був, а там балкон одкритий був, біля дороги сто раз бігав коло неї. Мені син подарив той, шо в Харкові робить, а вони вкрали.

− А хто вкрав неізвєстно?

О. Т.: Неізвєстно.

 − А ця картина, хто намалював її?

О. Т.: Ото, шо хати?

−  Да.

О. Т.: То в мене брата син малює в Харкові. Там його всі ото. І в мене в брата син художник.

−  Так це він намалював, вам подарував?

О. Т.: Подарив на День рождєнія. А то висить Христос розп’ятий.

−  Це він тоже малював?

О. Т.: Це він тоже, він в Чехословакії малював її. Отакі діла. 

 − А в вас були там в селі, в Сніжкові гончарі?

О. Т.: Гончарі?

−  Ще тоді до виводу, у колхозі? Гончар такі були, майстри гончарного діла, шо глечики робили там?

О. Т.: Я шось помню. Шось помню я.

−  Були такі?

О. Т.: Було. Горшки робили. Тоді кувшинчики. Да. На базар возив, продавав. Помню я.

−  Багато таких майстрів було?

О. Т.: Та нє. Не багато.

−  Це одна людина була, да?

 О. Т.: Робив їх, а тоді він цвіти рисував на них, на глечичках. Це я знаю. Це в колхозі. А більше не знаю.

−  А ви не помните, коли оце знищили церкву, з’явилися секти, сектанти там в селі? Такого не було?

О. Т.: В нас була секція там біля магазіну, вєрующі.

 − Це з якого часу?

О. Т.: Так їх до войни ше десь позасуджували за куливо, за кулиський дим, вони ж вєрували там. Василь на фронт пішов, дочка була, а в їхній хаті були вєрующі. І їх розселили до войни.

−  А які вєрующі? Як називалась секта, не пам’ятаєте?

О. Т.: Не знаю, вєрующі просто. В церкву вони не ходили, а вєрували. Баптісти.

−  Баптісти? 

 О. Т.: Баптісти, баптісти.

 − Так, а вони ще коли церква була, з’явилися?

О. Т.: Були, були все время. І церква робила, і вони робили. 

−  А ви кажете, шо у вас малювали добре і ваш син, і родичі. А чи були такі богомази, шо ікони малювали?

О. Т.: Єсть такий (нерозбірливо).

−  А хто це?

О. Т.: В хаті це Катерини батько.

−  Ви сказали, що він був священиком.

О. Т.: Він художник. Був священиком, а тоді художником став.

−  Так він ікони малював?

О. Т.: Малював і ікони – все, художником він був.

−  А де він? Там в селі залишився?

О. Т.: В селі. Помер уже. Каті Твердохліб був батько.

 − А в нього учні були такі, шо він давав їм уроки, як малювать?

О. Т.: Нє, в нього сім’я була у хаті, закрита. Він мав іще своїх дітей, Серьога був, Вовка був.

 − А які ікони? Він на чому малював ікони, не пам’ятаєте?

О. Т.: На дереві.

−  На дереві тільки, да? Так він ікони малював?

О. Т.: Може й малював, не знаю.

−  А скільки коштувала ікона?

О. Т.: Хтозна, не знаю.

 − А для кого він робив ікони? Люди замовляли, да?

О. Т.: Для того, хто заказує. Портрети робив людям. Хто заказує.

−  А чим малював? Якими фарбами? Спеціальні були?

О. Т.: Спеціально полотна були такі, шо на дерево, розукрашував.

−  А на чому вони робились, не знаєте?

О. Т.: Не знаю. Не була в хаті.

−  Образи ці продавав за гроші чи, може, обмінював на шось, не знаєте?

О. Т.: Може, і продавав, і хто шо дасть.

−  А він не тільки фарбами, а золоті ікони? Були такі, шо золотим?

О. Т.: Хто його зна. Я не бачила його ікони ні разу. У нього комплєкт у хаті був. 

−  А крім того, шо він малював, було в нього ще там господарство якесь там – худоба, земля? Чи тільки він жив тим, шо?..

 О. Т.: Угу.

 − А у вас коло лампадки чіпляли ікони?

О. Т.: Чіпляли.

−  А для чого? Не казали, для чого?

О. Т.: У нас чіпляли на великий празник. Потом Паска на трьох стовпах. (Нерозбірливо) Це в нього в хаті так.

−  А для чого він запалював, не казали?

О. Т.: Не знаю, не знаю, для чого. Запалював і всі бачили. До 12 годин.

−  До 12 ночі?

О. Т.: Да.

−  Потом тушили?

О. Т.: Ми бачили, воно горить.

−  А клали в домовину, якшо хтось помирав?

О. Т.: Клали, тільки маленькі.

−  А для чого, не казали?

О. Т.: Не знаю. У нас і січас кладуть. Ото на лобик кладуть іконку. І грамоту, і хрест.

−  А чому, для чого клали в домовину, не казали?

О. Т.: Не знаю.

−  А на ікони рушники чіпляли? Рушники вішали на ікону?

О. Т.: Вішали.

−  А не казали, для чого це робили?

О. Т.: Нічого не казали. Всігда на іконах висять рушники.

 − А бувало таке, що одна з ікон була головною?

 О. Т.: Матір Божа.

−  Матір Божа була головною іконою? Тобто, допомагала. А від чого допомагала яка ікона? Не було такого там: шоб пожару не було, шоб ще там?..

О. Т.: Молиться кожен  за себе, і він молиться нишком, а не для всіх. Коли мені ото шось треба, просиш, здравимо за все, хто за шо просить. 

 А−  ви пам’ятаєте, були такі хресні ходи?

О. Т.: Які, шо хрестом мили?

−  Нє, крєстний ход, обход зі священиком, ну хресний ход був?

О. Т.: Ставили тако стовп, а він виходить, крейдою пише: Христос. Таке.

−  Для чого?

О. Т.: Не знаю. Я сама бачила. Не знаю, для чого.

 − А шоб цілий гурт людей ходив по колу, ходи були?

 О. Т.: Ходи були – просили, шоб урожай, шоб дощ пішов. Ходили попи, діти, всі. Просили. І пока ми пройшли, то й дощ пішов (сміється).

−  От бачте.

О. Т.: От ви вірите чи ні… (нерозбірливо).

 − Да, а коли ті хресні ходи перестали ходити?

 О. Т.: Ви знаєте, це (нерозбірливо) голод все перебив.

−  Весілля, ходи, це все?

 О. Т.: Все, все.

−  А нашо ви її зробили тоді, знали ж, шо так же ж людям буде погано?

О. Т.: Як церкву не ставили – стали ні в поле не ходити, нічого.