Грималюк Василь Іванович (Моґур) (1920-1998) (Інтерв’ю 1994р.)

— Та й так, бо то доробитися до свого. Але ви скрипок мали трохи, правда?

— Та я всякі мав. Продавав, гендлював, переробляв навіть.

— Ви самі робили, мабуть?

— Я сам, правда, не робив. Я брав тих, колись були в магазині радянські. Я взяв її, повністю розібрав, підстругав, туда-сюда, лак, другий дав, потім покраску. Так зробив, шо ніхто не казав, шо то радянська. Та і продавав. Вони грубі, то треба їх тесати. Там багато є роботи. Хотів ше зробити на таку скрипку. Ті магазинні, то він них нічо нема.

Може вперед будете їсти?

— Нє, а може ви хочете?…

— Ну всьо, вже зачинає крутитися. То ви кажете, власне, шо в сім років зачали? Мушу то ще раз (записати)

— Я в 7 років зачєв пиляти.

— А в 14 то вже до капели?

— Вже до капели, мав капелу. Грали на весіллю, такі толоки в нас були, як то були давно.

— І толоки, і весілля, на хрестини також кликали?

— Грали. То кругом грав.

— І кажете, шо капели були тоді такі: скрипка, цимбали і бубен. При чому бубен той маленький той, решето?

— Так. А потому ми вже собі фрілку додали. А потому баян. А потому фрілку майже відкинули в нас, бо я знайшов, на трубі зачєв вчитися. А потому той кларнет. Та кларнета перейшла на сакс та й вже зробилася музика, то вже було … найкраще

— Саксофон то десь в 1960-тих роках?

— Так-так. Я грав майже на кождім інструменті. То я вчив собі, шоб в мене була добра капела. В той час, коли я грав, то музика була майже повністю…,можна рахувати шо, рахувалося, ми за то, шо я по трошки грав на кождім інструменті, я навчив собі по-своєму і нас була зіграність. Що всьо грало так.

— А хто грав в капелі з вами?

— Ну хто, в той час був Іван Сорич, його Тудиком називали, з Верховини.

— І як його звали?

— Сорич Іван, Тюдиком називали. Тюдик. З-за Магури був.

— З-за Магури, так?

— Так.

— А котрого він року приблизно?

— А може з 30-го, десь таке шось.

— Молодший за вас був, так?

— Гріздак ше був, то був десь з 38-го, то ще молодший.

— Гріздак? То так само.

— Цимбаліст був добрий.

— А цей Сорич то він на чому грав?

— На цимбали.

— Також на цимбали.

— Та багато на цимбали в нас грало.

— Але я хотів би ту капелу вашу щоб би ви сказали. Шо ви кажете, шо була добра у вас зіграна капела. То це Іван Сорич був?

— В мене дуже багато капел було. Тому шо я вчив кождого на цимбали, на то всьо. І приблизно в нас був Іван Воленюк, в Зеленому. Він найстарший межи ними був. Іван Воленюк з Зеленого, такий був мій сусід. Тепер, Воленюк Іван на цимбалах, грав Янушевський на баян, Василь Янушевський Михайлович. Тепер хто…зараз. Бубен, називався Саблюків — Савчук Василь Михайлович, також грав в той час, то моя капела.

— В той час то коли приблизно десь?

— То було в роках, 30 років назад.

— 30 років тому, так? Десь 1940?

— Так.

— Нє, чекайте, то би був 1960 рік.

— Ну, то грали ми. Ну на трубі був Маркещук Василь. Та…, я вже й Васька забув. Називали його Канус.

— Кану?

— Канус. То таке прізвище було. То це було таке, першу капелу я зв’язав в Верховині. То така вже була, майже таке як симфонія. Там вже було багато тих музикантів. Гітари в нас тогди не було, ніхто не вмів, не володів гітаров.

— То це перша ваша така Верховинська велика капела?

— Перша велика капела. То перша Верховинська, то перший раз я побудував Верховинську капелу. А потому, то зараз вже є всякі капели. Але раніше то не було ніякої, кроме мої більше і не було.

— І ви самі вчили цих грати?

— Сам вчив, на кождім інструменті.

— Скажіть мені, що ви грали властиво тогди, як ви були, скажімо, на весілю? Шо ви грали?

— В нас гуцулка то було основна.

— Але яка то була гуцулка?

— Верховинська.

— Верховинську чи Жаб`євську. Верховинську в основному, так? А інші не грали?

— А інші гуцулки ми не грали, ми грали багато такого чогось, ми грали вальси, польки, якесь танго, фокстроти, які були тогди. Ше в мене один такий жидок був. То цей жидок, він знав ноти і хтів гуцулки і так навчив мене.

— Це міжвоєнний період був?

— Передвоєнний

— Передвоєнний, так?

— То я в того жидка вчився, то й ми навіть на жидівських весіллях я грав трохи.

— Ану розкажіт мені трохи про то жидівське весілля.

— Так таке, як приходят грають, то таке як кругом вже. Грают марш до встрічі.

— Але був якийсь жидівский спеціальний марш?

— Нє

— Такий який тоді грали?

— Такий як тоди грали. То вже пише, так?

— Та нє, то не шкодит, най си пише. то ми собі балакаєм, то лиш би я мав записну книжку собі таку. Я запишу марш той на іншому магнітофоні.

[00:08:30] — Марш (марш)

— То такий був марш, так?

— Такий був марш, це марш був марш. А … марш, то ми тогди навіть і не знали.

— Не знали жидівського, так?

— А коли було вже вінчання жидівске, то грали тоді в нас вночі, о 12 годині, така мелодія.

[00:09:24]  — Єврейська мелодія (весільне награвання)

— То до вінчання таке грали?

— Так, то грали до вінчання.

— І то була жидівська мелодія?

— То була жидівська.

— І шо це вас той жидок навчив?

— То той жидок мене навчив.

— І він разом також з вами грав?

— Ми грали разом. Він мав акордеоніста якогось такого свого, там я не знаю який, шо вони грали. Та і я з ними грав.

— То був акордеоніст, були ви скрипка, потому…

— І бас був.

— На скрипці грав той жидок?

— На скрипці.

— На скрипці, акордеоніст і басіст був.

— І бас.

— Але той акордеоніст і басіст був того жидка, так?

— Так, то вони мали ту капелу.

— А вони вас кликали?

— А вони мене кликали, бо я вже з ними грав.

— Вино не давай. Нічо не давай хіба 50 грам вип’ємо. Я вино ніколи не п’ю, бо мені шкодить.

— Хотів си запитатися таку річ, скажіть мені. То той жидок з яким ви грали в одній капелі, то він просто приходив і казав вам шо ми там і там будем грати? Він керував?

— Так

— То його запрошували?

— Його запрошували.

— І в тій капелі хто кому секундував, ви йому чи він вам?

— Він першу грав, то я йому всі ті жидівскі. То вже йому секундував, а потому грав, аби він секундував. А потому ми разом грали на два голоси та й так було. Нам акордеон секундував, а ми мали дві скрипки та й так грали.

— А ви не пригадуєте з чого зачиналося то жидівске весілля? Шо робили наперед як ви приходили? Грали якогось марша їхнього? Як то сі зачинало?

—  Він сі вчив, то він так дуже грав.

— Він школу кінчав, так?

— Так, та й він грав отаке.

— Марш господареві (марш) (єврейська весільна мелодія)

— То це ми грали, як перший раз прийшли.

— Як перший раз прийшли, дуже добре. Я би вас хотів попросити, би ви ще раз повторили, би я на інший магнітофон записав, добре?

— Так.

— То було тоді, коли ви приходили?

— Коли ми приходили.

— Це грали господареві?

— Це грали господареві.

— А вже потому, коли приходили гості, то ви їм марші грали.

— То ми вже грали, то марші вже грали тогди, які знали. То який він марш грав, то навіть не годен запам’ятати, то які він грав. То не українські. А тих українських знаю. Я питав, самі не знають.

— Скажіть мені, а як гості вже надійшли, то що потому робили, ви не пригадуєте собі шо робили?

— Ну там частували гостей, а вони так грали. А потому коли гості пили, то грали таке.

— Віват (весільне награвання)

— То грали так, якшо гості пили? То вони казали шось?

— Казали віват.

— Віват (весільне награвання)

— То це віват? Ми собі зараз запишемо то, добре?

— То віват.

— То вони собі пили при тому?

— Так.

— А шо пили на весілю, цікаво? Горілку пили?

— Та там свої напитки такі.

— Музикантам давали горілку напевно?

— Та вони давали музикантам всьо, переважно в них був якийсь ром, гарун, всякий коньяк, там другий напій був. Ром був колись давно.

— А самі також пили той ром?

— Самі також пили. Ну може вони й таке пили, шо ми не знали, шо вони там п`ют, але приблизно вони давали і частували нас.

— І тоді, кажете, коли пили, частували, то так просто пили, чи вони такі якісь тости говорили?

— Ну вони там говорили по-єврейськи, не знаю.

— Не знаєте, то шось по-жидівски. Ну добре, то прошу віват.

[00:17:48] — Віват (весільне награвання)

— Добре, і так собі гостилися гет аж потому, шо потому робили?

— Ну коли вже зайшли до хати, погостились, відіграли їм цей марш, погостились, сідали за столи. То там пісні вони співали. Вони переважно може й не співали там. Співали такі пісні, шо я й не знаю. Бо тоди не грали ми їм до пісень.

— Ви не грали до пісень?

— Нє, нічо не грали.

— Вони собі самі шось там співали?

— Вони собі самі шось там співали. А потім до танцю виходили. Але то перший раз було за столи, вони загостилися, бо в них навіть було, шо вони гостилися де хто. А потому вже вони всі сідали. Дехто там трошки гостилися, а потому на вечір сі сходили. І потому коли посходилися, то було то вінчання, шо я грав.

— Ага, вінчання. Але би ви мені ше раз заграли, би я на цей записав магнітофон.

— Переважно було, то бобом частували. Ходити з тим бобом. Не грали нічо, почастували тим бобом, а тоді клали за стіл.

— Тоді аж клали за стіл.

— Так. То трошки там погостили так шо, а коли той біб почастували, кождий взяв біб, ну а тоди грали такої. Після бобу перший раз сі танец грало.

— До бобу?

— Після бобу.

— Після бобу грали перший танец, так?

— Так.

— Добре, будемо писати зразу.

— Сім сорок та Гойра (танець)

— То називалося танец Гойра.

— Гойра?

— То Сім сорок, то Гойра називалося.

— То Сім сорок, я вам скажу відки то є Сім сорок… А коли йшов та Гойра, то тоди шо не танцювати?

— Танцювали вже як вийшли з-за столів.

— Як то вони робили?

— Ну та просто в коло і так танцювали. Я добре не знаю.

— Ага, в колі танцювали.

— А потому вже, коли зачиналося так, то вони вже грали різні танці. Бо це відгуляли, це сім сорок і гойра, то це було єврейське таке. Та й тогли вже вийшли з-за стола.

— То перед тим перший танец був.

— Так, а потому, то вже заказували всякі. Там вже всякі танці, якої хто знав.

— немає запису

— Польський Грай скрипко. Грай скрипко, грай, по-нашому.

— Але то було танґо якесь?

— Так, танго. То вони це любили танцювати, тоди ми знали грати.

— І інші якісь танці любили?

— Ну та то танців багато було.

— То треба подумати.

— Сіденка (танець)

— Ага, і то вони такий танець танцювали?

— Такий танцювали.

— Ше якийсь може пригадуєте собі, шо там робилося? вони вже просто так до кінця весілля танцювали?

— Да, до весілля так танцювали. От, например, могло бути таке, називалося танго.

— Зараз я переключу.

— Називали танго «Капри».

— «Капри», давайте.

— Танґо «Капри» (танець)

— А тепер?

— «Бублички».

— «Бублички» грали. А то, шо десь посередині грали, чи тільки в кінці?

— Та вкінці, посередині, коли-небудь.

— В якому місці були, зараз, секундочку.

— Бублички (танець)

— Добре. То це ви кажете, шо це десь грали, де попало. А я ше хотів до того Джурана вернутися. То вони шо то співали, чи танцювали?

— Нє, танець.

— Гуцульський танець, так? То тим уже танцем кінчалося весілля?

— Майже на тім кінчалося весілля, на тім танцем, шо ж то було.

— Такий був, ага, добре. Шо ше пригадуєте за то весілля? Ви колись розказували, як то виглядало то вінчання? ви мені казали.

— То це вінчання, то уже музика ні при чом. Набирали, ну там я не знаю, шо вони там набирали, бо я не можу то сказати. Брали уночі о 12-й годині там було приміщення, вони собі вибирали там, читав цей рабин. І потом.

— Над головою вони шо? Клікали, чи як воно?

— Вони клікали, ставали у снєшку, там вінчали, а потом, коли вже повінчели, частувалися бобами і так далі.

— То вже ви розказували, так. А біб був сирий, чи то?

— Та нє! варений біб, може й зажарений так гарно.

— Підсмажений.

— Але кожному цей боб був, несли в таких тарілках, і то кожний мусів взєти того боба.

— Один? Чи кулак хто брав?

— А скілько хто хотів, стілько й брав! Але тілько ж давали, і мусів брати кождий. Це було над лобом чисто. То намаз може бути, як для нас.

— А скажіть, а в яких власне, де ті жиди жили, де ви грали?  Ви собі не пригадуєте?

— Верховинне, Святе, і Красне, і всі ті села.

— Всі ті села, шо були?

— Так!

— То в Святому жиди були ті, шо в шинках робили?

— Так, і в шинках, і скрізь.

— Там в Верховинському районі?

— В Верховинському. Вони, наприклад, кликали до себе і  поляків, на тих весіллях вони ходили запрошували.

— Запрошували і поляків, і наших, напевно, запрошували.

— І наших запрошували. Було так всяко.

— То цікаво.

— А мелодій то це було дуже багато. Там грали ото це, шо ото я казав, і остатнє в неділю закончували.

— Ага! то остатня неділя!

— Там да той да-ра-да! Ви це знаєте?

— Так, так, таку музику.

— А Пій, братця! це тир-да-тири-дара-да! вальс такий був.

—  Вальс якийсь був, так?

— Так! Пій, братця, пій! Це польська.

— Пій братця, пій! так.

— Такий вальс. То вони це грали завжди. Цей вальс я ше знаю тоді.

— Ну, це цікаво, шо ви розказуєте, шо жиди і наших запрошували.

— Так! всіх запрошували, і наші ходили.

— І селяни такі приходили?

— І селяни приходили. Вони взагалі були з селянами в ладу. Вони не були, шоб вони цілком були відмежовані від селян. Вони були разом з селянами. Та й селяни їх просили, жиди були на наших весіллях.

— На наші весілля приходили?

— А як же! то не було, шоби так шось. То взагалі було, вони жили спільно у всьому.

— Спільно, кажете, жили. То це так в тому районі, де Верховинське?

— Так, то в Верховинському.

— Косів також так було?

— Косів то вже трошки там може було відмінно, ну, я не знаю.

— Ви не ходили туди?

— Нє, я в Косів не ходив, бо я вже був бахуром майже, Польша се розпала.

— У 39-м?

— Так, я мав 15 років. Але я вже грав трохи і на тих жидівських, бо то мене один жидок такий.

— А ви не пам’ятаєте, як той жидок писався? як його називали? шоби якось сказати.

— Та він називався, тато його Перец називав?

— Перес?

— Перец! А там один грав, Мона. Тоді жидкові було важко їднему.

— Одному?

— Да, він один іграв.

— А він на чому грав, той Мона?

— На скрипкі. То перший був. А там були хлопці, які був Шльомен там другий, та якийсь Сруль там. Та усяких таких було багато.

— То ви їх пригадуєте.

— Було багато, їх німці вбили.

— Всіх вибили, да.

— Одного я виховав, там був, і зараз в нас є, називався Янцьо.

— Він є тепер десь, так?

— Є в Верховині, Фунт називається, жид.

— Як? Фунт?

— Фунт Міша, він жид. Фунт Міша. Так був также мій знакомий, ми переважно, брат Найзо, то його якось убили, а той переховався і зараз є з тої компанії. З нашої тої, шо ми давно були.

— Шо ви давно були. Фунд він буде називаться. Є він зараз у Верховині, да?

— Є! є.

— О! слухайте, я не думав.

Чоловік — Фотограф дуже великий.

— Він дуже великий, дуже добрий. Із тої компанії, то це один Фунт цей лишився.

— Слухайте, а якби я до нього прийшов і представився до нього, шо я від вас, шо я у вас був, і шо ви до него направили, він би говорив зі мною чи нє?

— А я не знаю, бо він би мав бути добрий, бо він мене добре знає. Але як воно уже там, я не можу сказати, бо то вже, я вже давно не жию в Верховині, та й то так.

— Фунт Міша. Треба буде. Він десь там, шукати його коло фотографії?

— Спитать Фунт Міша, він мав би бути.

Чоловік — Не знаєте, де він є?

— Тепер не знаю, бо він десь перемінив свою хату.

Чоловік — Багато жінок в него було.

— Він самих наших уже бере. Гуцульських.

Чоловік — І саме молодих, не старих таких ніяких.

— Але він дуже вже старий, він має крепко ресурсів, має валюту.

— Як добрий фотограф, то да.

— Він і був добрий. І він вивчив тих.

Чоловік — Багато жінок уже мав, а мав, і то самі гуцулки.

— Там є ше файні такі. За цим то ми знали їх, тобто, колись я багато грав з неми. Я правда дружив навіть із ним. У нас то один, знаєте, в нас була одна Гуцулка, не було такого чогось.

— Такої музики, да?

— А це я вже дуже любив таку музику, в мене кортіло.  А я не знав геть, де найти. А цей же, це такі були, шо вони вже трошки тако грали. А я малим ше туди бігав та й старався.

— Шось у них перейняти.

— У них перейняв. Ну це так, шо я перейняв оце кілько. І витримав, шо як вам сказати, там вже не знаю, нема їх вже. Ну, собі, знаєте, то він ото.

Чоловік — Він був начальником осту, і робив там в Верховині в магазині.

— То так воно було, шо приблизно вони виховались помимо нас. Наші люди передавали так мені.

— А цей Фунт Міша, то він шо, він був там такий виріс, і хто його тато був в тій Верховині? ким тато, шо тато робив?

— Семен Янович се писав.

Чоловік — Він верховинський теж був?

— Нє, він за Мазуровим жев там. Йому дали десь в долині, вони жили десь за Мазуровим. Там вже жили. То з тими жидами я був в Мазуровім добре знакомий, то в Мазуровім там було багацько їх. Але то він за Мазурівим. А він хтів не дати, то я не знаю, бо то треба знати це.

— То нічо, то я би з ним хотів, власне, також побалакати.

— То я вам сказав, то якшо, то Фунт Михайло.

— Михайло, ну так, Михайло.

— Можете запитати в Верховині, де живе Фунт, то там вже можете трошки через мене сказати, шо мене Могур направив, такий, шо знає вас. І хотів би я.

— Так, я йому розкажу, чого я хочу, я цікавлюсь такими весіллями, та він може розказати.

— Так, то може скаже.

— Розкажіть мені, а як ви собі тих учнів находите? як ви їх одбираєте? просто приходять люди і просять? Ну, а ви їх шось пробуєте, чи вони будуть добрі, чи ні?

— Я пробую, я знаю, як пробувати.

— А як ви так пробуєте?

— То так приходить співає, він вже знає шось. І я бачу, як з нього співак добрий.

Чоловік — Зразу на слух його.

— Кілько приходе, но не з каждого буде музикант. Отак я даю йому стукети.

— Шо даєте?

— А отак!

— Стукати, да?

— Об дерево він стукає, і я вже бачу, шо з нього буде, чи буде грати.

— То ви власне робите йому такий екзамен? Ви такі не приймаєте будь-кого?

— Як він не годен, то багато відійде. Кажу — ти не будеш грати, і всьо. То повинен бути прийом, як в школі не приймели то. А в науку поступають багато й грамотних думають вже. А я бачу, шо неправильно тримають інструменти.

— А як неправильно? ви шо, їм показуєте, як тримати інструмент?

— Показував, але він його не хоче.

— Не хоче так тримати? А кожний напевне вибирає собі, як йому виходить?

— Йому виходить так, але я пробую їх по-шкільному принімать. Шоб учиться, то треба великої дисципліни. Та й шо, я стараюся зараз навчить їх, я люблю начинать з якоїсь мелодії, з пісні. Я з гами не починаю, бо школьнік той, шо ходив в школу, та й нічо не знає грати, тільки знає ноти. Правда, це він знає. У школі його учать сольфеджіо. Якшо сольфеджіо добре знає, то вже музикантом буде відки хочеш, там і буде. Але треба бути грамотному. А  я даю зразу якусь коротеньку пісеньку, та й потім начинаю учити.

— Якусь таку пісню, яку він знає, чи таку, яку ви знаєте?

— Таку, яку я даю. Я даю легку, а тоді, як починає розуміти, то складнішу.

— Тобто, він підбирає за тим, як ви йому граєте, так?

— Я граю, він підбирає те.

— І він підбирає, да, ага. То ви мусите йому кілька раз то дати, поки він запам’ятає?

— То може й днину не одну треба, то не біда. То тєжко вчитися, то не так учиться і то. Але як людина грає, то він то, то він бере урок, та й хто читає, то знає вже. Та й шо, то там дают по пару слів, навіт гаму саму не дає, а по пару слів мекають. Я то знаю, як у школі.

— Ну, то так, так.

— А потом уже, а я знаю, шо він грав, шось зачинає вже квакати, він шось трохи іграв, бо переважно люди отакі неграмотні, то вони не приймають це, розумієте. Його аби вчить в музичній школі, то він вже буде кінчети навіть два — три роки музичну школу. А він жодної пісні не знає. Він знає те, ігрову техніку, сольфеджіо, там якісь трошки твори вже. А люди єсть, то шо не розуміють, вони того не признають. А навчи яку-небудь мелодію, то вже кожний каже. То в мене правда все одно простіш шось получає. Бо школа учить, то він се починає спочатку. І якшо він кінчає все таки там, например, уже доходить до консерваторії, то він зробить то, шо сам схоче. Він вже всьо зробе. Ну, то треба треніруватися. Слух абсолютний то є друге діло, я знаю.

У мої роки було неможливо вчитись, бо ніхто не вчив, школи не було в нас. У нас були тільки пруські школи. Думали, аби голова була ціла.

— Та то ясно! 

— Так шо не було того в ті часи.

— То ви кажете, шо зачинаєте від того, шо якусь просту мелодію, якусь співанку йому. Співанку таку.

— Я перший раз йому зачинаю з гами, я зачинаю перший раз. Навіть з порожньої труби, можна сказати, “соль” порожна. То таке. А потом. А потом з “до” починаю, а потом вже пісня, якусь мелодійку невеличку. Там уже програє, та й вже я бачу, шо не так. Та й вже виходить з нього музикант.

— Ну, а коли ви вже таке його починаєте, пісні якісь, співанку якусь таку місцеву? чи то танцю його вчите? чи ви вчите його співу? без співу, так?

— Коломійки то се треба з ним  позаніматись так файно просте. А потом вже, шоб Гуцулку, то нема, то рідко.

— Рідко котрий доучиться до Гуцулки, да?

— То кождого учу Гуцулку. Кождого учу, аби тільки 32 тих знали коліна.

— 32 коліна? аби ви мені то розуміти, показали ті коліна, котрі є.

— А то воно, то танець гуцульський.

— Воно то так.

— Його слухали навіть козаки. Всі його слухають, считається 32.

— То Жаб’євська, так? Жаб’євська музика?

— То тоже переважно Гуцулка, як маю я сказати. А так як грав, то де ми грали, там була наша Гуцулка завжди.

— Де ви грали, там була, так. Ви тільки одну Гуцулку граєте? так?

— Одну!

— Одну граєте Жаб’євську?

— Та, я так Гуцулок так не понімав ся так багато, аби їх всі грати, а то так. А ше там старинного трохи по-своєму переробив. Робив свої так, як надумав сам.

Чоловік — То ти сам багато повидумував в тій Гуцулці.

— Да, видумував так, аби було стандарт. Бо, например, якшо було грають, один такої зачинає, другий такої, то я робив одну за другу, коліно за коліном, так аби був маветон. Так як вальс. От вальс, например, то не можна коліно одне через друге переступати. він мусе бути однаковий кождий раз. Так і я Гуцулку робив, шоб була однакова кождий раз. Переважно то верховинські музиканти всі грають на один раз.

— Один раз. То ви так, то за вами вже хтось грає, так.

— Тепер грають усі вже й без мене. Один від другого учетьсє, так грають.

— Скажіть мені, а чи би ви не могли мені тако показати? то багато правда грати, ту цілу Гуцулку?

— Та то на танець великий.

— То багато трохи. Ну, як 32 коліна.

— То те я два рази його. Кожне коліно по два рази.

— А як кожне коліно, дійсно по два рази, як ви тон берете?

— Та то вже ми на те вмієм. То там вже багато і класіки, і от такого всього. Шо вже знав грати, те й пограли.

— Ну, так. А в Косовському районі, ви кажете, грали. А то від Косівської тої дороги вгорі?

— Да, туди пішки ми тихцем, то всі села грали.

— Усі села грали також там, так? Від цього, Микитинці там, Іскра, Кропивне?

— Той грав, той грав, всі!

— То аж до Матіївців, до Прута доходили, чи нє, до Прута?

— Доходили, на Уванівець … Дебахівці.

— А тут уже, де є Мишин, Яблунів?

— То мало вже, але грав.

— Тоже грали? Стовпчаків, Ковалівка?

— То я тут тепер недавно живу, то якось так.

— А! не грали.

— Грав! та де не грав? Але я вам скажу, тут Гуцулки в нас було дуже мало, то я й трошки маю це.

Чоловік — Тут інакше.

— Тут трошки інакше?

— Тут інакше кругом було, знаєте.

— Але там, де ви грали, в Пістині, скажемо, то це ваше було добра? Соколівка, Яворів там.

— Ми тут да, це було добра вже.

— А там були на Черемоші тому, там, де, розумієте, Тюдів, там є ті?

— Грали! много раз там грали!

— Лиш то на цей уже Косманський бік то не йшли, да? Тут уже ви не грали, бо тут уже були свої музиканти.

— Грав! У Брусто грав! я грав багато разів.

— Грали багато разів.

— Ми тих Косманських то замучували, так їм приходилося свою музику. В мене була капела краща.

— Краща музика.

— А платили вони то тільки од власті, то вони свою музику грають, така вже. А люди вже молоді, то вже хотіли вальс, фокстрот, польку. А в нас була злажена капела, шо я іграв, в нас було багацько всього. Та й через то ми іграли скрізь. Гуцулка, то вона проходила всігда добре. Але замість того, шо вони не знали, а я знав багато таких.

— Таких танців, ага!

— Таких танців.

Чоловік — А як Могур заграє Гуцулку, то було на весіллю таких, вже заграв Гуцулку! А кажуть — О, знов погуляв, як Могур заграв! о то, каже, то я розумію, я погуляв!

— Тут у Микитинцях, це, шо під Пістинем десь?

Чоловік — Тутики! ага!

— Я в Пістині постоянно грав, Микитівці, Пістин.

— А на Березовах, то ви не ходили туди? на Березове, то ви там не ходили. Ото тільки тут.

— Тільки Косманське більше, да.

— А на Шепіт також ні?

— Грав в Шепоті.

— В Шепоті грали, так? і добре було?

— Я вам скажу, та добре було! все добре було. Вони може б уже собі своє то робили діло, але я примерно грав таке. Ну, я знаю багат отакого.

— То вже було там пізніше. Добре.

— То я мав капелу, та й ми іграли. Та й то не було труби, в них сопілка, а я вже мав трубу, саксофон, то так уже багато мене рятувало ….  шо я так грав, бо те, шо ми грали такі  танці, ну як то рахувати, шо це современні. Ну, я багато граю вальсів, я багато знаю фокстротів, польок.

— Фокстроти, польки.

— Може й не так конче правильно, але приблизно я так в музикантів учився тих, хто грамотні були.  Та й брав з собов, навіть учителі зо мнов ходили. Навіть з Коломиї багато хлопців зо мною грали. Грали на весіллях, я їх брав з собою. Наймали, то й ходив, як наймали.

— То ясно, наймали, то й ходили.

— То добре, ми грали по тисячі рублів за весілля.

— На скількох брали?

— По тищу рублів, то нас була громада, апаратуру купить, то ж треба було гроші. Дорожче те й брали.

— А скажіть мені, чи так, чи ті коліна у тій Гуцулці, чи вони мають якісь свої назви, кожне коліно?

— Нє, просто називається Гуцулка.

— Гуцулка одна іде.

— Кожну мелодію можна переписати, а назви не має.

— Мелодія. Не має такої назви.

— Тільки от називається Козаки.

— Козаки тільки, так?

— Називається Козаки аж оце (награє).

— Тоді начинаються вже Козаки. І Козаками то і кінчається?

— То й кінчається.

— А так, шоб вплітали туда Решето?

— Нє, Решето то окремішний танець.

— Окремішний танець. А Аркани які грали?

— Та які? То Аркани!

— Один був, так, Аркан?

[00:49:42] — Аркан (танець)

— Ви так то делікатно граєте, слухайте, я хочу то записати. Можна?

— А чого ж!

— Ну, зіграйте мені  ше раз!

— Аркан?

— Так. Аркана.

— Аркан (танець)

— А скажіть, а ото, шо грали там Козак, Запорожець, то то Козачки то всьо?

— Ні, Запорожець то нє!

— То інше, Запорожець.

— Запорожец (танець)

— Це я грав по-одному разу, і це тут коліно.

— Коліно, а то так коротко ви заграли, то ше раз його можна просити вас?

— Запорожец (танець)

— То дуже добре є. А скажіть мені, ще був такий танець, розумієте, Джурило.

— Як? як?

— Джурило! Джурило називався.

— Джуран називався оцей.

— Джуран (танець)

— Оце то, шо ви грали мені, жидівський.

— Джуран то називається.

— Джуран, то нє, то Джурило видно шось інше.

— То я не знаю.

— А ви мені не можете пояснити, бо я то не розумію, може не треба грати. Аркан, кажуть, шо був якийсь низький і якийсь високий. То яке то є?

— То Аркан такий.

— Старовинний аркан (танець)

— То я перепрошую вас, розумієте, але я би просив, аби я вас не мучив, коли ви будете грати, шоб я одразу вже включав. Може б ви мені казали одразу. Заграйте мені ше раз так, шоб я записав.

— Старовинний Аркан.

— Старовинний, він шо, руминський був? чи буковинський?

— А хто його зна!

— Старовинний був.

— В нас так називали.

— Старовинний.

— Старовинний аркан (танець)

— То був старовинний, він тому називався низький, чи який?

— Нє, старовинський.

— А це вже новіший, то це високий?

— Та то для канта його. Бачите, низький, високий в нас.

— Ага! старий так, а тодішній на цей те вже, ага!

— Це я грав того й того.

— А Чабан, то шо то було? також? давайте, я вже буду писати відразу, бо то нема чого два рази повторяти.

— Чабан (танець)

—  Оце Чабан так грали, я так не робив.

— Не робили то.

— Мені воно не було потрібне, то Арсенич, я знаю.

— Арсенич так грає.

— Він то так, то так, а я по написаному, як я вам написав.

— Чабан (танець)

— То так був написаний? А чому написаний?

— Та я знаю, хто його написав! і так передавалось. А Арсенич уже грав.

— Чабан (танець)

*варіація

— Так тоже можна, але то тра тренірувати, а я не робив, бо я так.

— Скажіть, а ви гопаки грали так само?

— А Гопак то це я так.

— Я відразу буду писати.

— Гопак (танець)

— Можна і емоціональніше грати, але я так собі заграв.

— А шо то по різних тональностях переходити, да?

— Як хочеш, так можна переходити.

— Переходити в якусь іншу тональність.

— Хотів писати так, але виконував, например, Гопак. Ну, то це має, а це не треба. Хлопці виконували більше, такі, шо кінчели, то він бере гопак, тоді зачинеє вже з тональності переходити туда, та робить фантазію.

— Робить фантазію якусь таку, да.

— А то моя фантазія.

— Та то цікаво.

— Та я знаю, но ви знаєте, я тілько зрозумів, шо музикант є добре, кожний може собі, шо схоче, зробити.

— А цимбаліст фактично за ним мусить іти?

— То треба йому, треба йому заніматися. Ну, цимбалісти добре грають шо? тут практика.

— То мені якраз найбільше подобаються ті прості гуцульські такі. До гуцульських такі вони підходять, розумієте, мелодії. А такі вичурні не підходять до гуцульських.

— Скажуть, шо добре з музикою грати, і шо ці грають дуже добре. А шо з того, шо він сільський, та бере з чужих гуртів там всі альти,  та й грає просто такі звуки. Ну, то хроматичний стрій аби вже був народний. Там же всьо можна зробити. Ну, там гуцульський строй то, але ж там до цього треба підбирати мелодії, треба підбирати тональність, шоб для цих цимбалів. Треба грати під його тональність так, шоб він міг.

— Шоб він міг, шоб у нього то виходило.

— А якшо в нього нема, то там вже не буде нічого.

— Скажіть мені, а полонинські ви нічого не знаєте? не граєте таких полонинських мелодій?

— Полонинських я вам скажу, я складав переважно фантазії.

— Ага, фантазії складали.

— Так, фантазії.

— Але така була колись дуже популярна, любили то все грати про те, як си загубили вівці, чи шо то?

— Це я вже не скажу, то вже загубили досі, там жили з Румунії, та й загубили.

— Ну, то й те грали, шо ніби то загубилися вівці, та він шукає тих вівців. Та й найшов.

— Це грається.

— Грається, так?

— Це грається, але то є румунські.

— Румунські, так? То цікаво буде, вернемося до того, я вам нагадаю, ви собі покуріть. А я собі потому нагадаю.

— Я заграю то вам.

— Добре-добре! То ми ся вернем до того, я вам нагадаю. Я собі запишу, шо ви ту во румунську заграєте. А я хотів би знати, як ви то граєте. А до Коляди вас також кликали?

— А до Коляди грав. Та ше й березував, і колядував.

— Березували кудись?

— Да, так березували своїми словами.

— О, то цікаво.

— А як я був на Гуцульщині, то я ходив  трохи. Не дуже хто хотів іти, бо то такий тяжкий труд був.

— Тяжкий, да. По морозі те ходження.

— Та й пальці відмерзають.

— А як ви ходили березою, то шо ви тоже Коляди співали?

— Ходили, каждий слова собі мав. Я вже рано був, як на роботі. А там же, “Дай Боже”, то це колядували, а в нас на Верховині “Радуйся, земле, син Божий народився”. То була Коляда. Та й “Дай Боже”.

— І “Дай Боже” була. В кінці була “Ой, дай Боже!”. То із скрипкою ходили, так?

— З скрипкою.

— З скрипкою ходили.

— То там вже я знаю багато.

— Бо знаєте чого, бо я сам то збираю дуже багато тих Колядів, шо жеканки називаються, ну на же. І дивлюся, як в якому який мотив виходить.

— То мотив майже одинаковий.

— А тут, знаєте, от в Печеніжині мені заспівали якусь таку дивну, цілком дивну, зовсім даже на жеканку не подібну, але таки на же зачинається.

— То ж кожен по-своєму співає. Ну, й село кожде не однаково, все по-своєму. То ж народний фольклор, то кожде слово не одинаково.

— Ну, то так, кожен на свою подобу робить то власне. То я ото цікавлюся трохи тим, шоби я би хотів то дослідити. Бо то, знаєте, не всюди є жеканки.

— Ви знаєте, то ніхто не годен дослідити, бо то кожден не одинаково грає. Тут ніякого стандарту нема, то шукай, то шукай, одно від другого буде краще.  Ну, взяти я ото вам грав, то я її одпрацював то, шо я вам грав, то я її відпрацював, і в нас тут нагорі переважно грають уже так. Та й одпрацював я, то вже хоч трошки однаково. А є вже й ті, то вже по-другому грають.  Але коб він грав одну за другу так, то за 4 коліна, то за 5, то таке. І треба його записать, шоб воно було за рядом. А то записав раз, та й другий раз, аби було одинаково. А ми музиканти, якшо  ми граєм, шо буде Гуцулка, то всі вже знають одно, то ми разом заграєм. А як кожний своє якесь коліно грати, то буде як баби базарні.

— А хіба ви мусили домовитися наперед, як ви будете грати.

— Та шо домовиться, як ми не знаєм, шо за чим. Треба репетиції робити.

— Ну, але видно, шо є якась така різниця, шо все-таки є якось назви ці, знаєте? От у Брустерах тута грали-грали, значить, Гуцулку, та й врешті решт заграли, а потом отой скрипаль каже мені — та то взяли, каже, та й заграли Печеніжівську, бо то, каже, пішов цимбаліст наперед, а він з Печеніжина, та й Брустерську, а Печеніжівську заграли. Ну то видно, шо то вже так якось є шось, шо шось є таке, шо мусить бути одинаково, аби пізнавали, котра Брустовська, а котра Печеніженська.

— То то є інакша, Печеніжинська інакша.

— То видно, шо якийсь стандарт є.

— В Печеніжині другий стандарт, там вже Нешине, Печеніжин, вже там, наприклад, це вже музиканти грамотні, вони трошки стандарт зробили.

— Також зробили стандарт.

— А ції Брустерськії, то вони кождий не однаково грають. Там вже таке, воно наче похоже одно до другого, але послухати. А написати, то там буде багато не одинакового.

— Треба попробувати би було написати.

— Ну, переписав на магнітофон, а переписать думав, та й так! шось би взяв.

— Солоненко, Солоненко Микола, нє, не знаю.

— Він грав на саксі.

— А більше ні на чім? тільки на саксі він грає?

— На саксі й на кларнеті.

— І на кларнеті.

— І на кларнеті він прекрасно грає.

— То він шо, там в школі працює десь?

— Може в школі, я не знаю, зараз де він працює. Але працював.

— Але якесь таке прізвище не наше Солоненко.

— Ну Солоненко, він так назвався. І він так написав, шо на захисту нашого сунку, то ми так ходили грали. Трубач був там ше Роман Пашник.

— Як, Пашник?

— Пашник Роман, то грали ми пару раз весілля, Камінський цимбаліст був дуже хароший. Камінський Михайло Миколайович.

— Камінський Михайло Миколайович. А він звідки? з Яблуневого?

— Він з Микитинець родом, а в Яблунові жив. А зараз живе в Ковалівці.

— Ага, тут же ж таки живе.

— Тут, да.

— Цікаво.

— Цимбаліст був дуже хароший раньше.

— То він, як він пишеться, ви сказали?

— Камінський Михайло Миколайович. Старий вже, 19-го року.

— Цимбаліст, о! то треба було би з ним.

— Він такий грамотний! Я шоб був з вами, то я можу з вами піти.

— О! було би дуже добре, розумієте. А він ше грає, чи нє вже?

— Вже він не грає, цимбалів не має. Він на скрипкі іграв трохи, грав таке уже, як і Полонез Огінського, він грає.

— Ага! Чардаші.

— І Чардаші, вже ці всі знає. Він вже мав тих нотів багато. Я переписував може й старінні, але в нього нотів багато є.

— А він вже по нотах грає, да?

— По нотах грав тоді. Він учився по нотах. Трохи й так, але по нотам, музикант.

— Угу! то цікаво.

— Але ми пару разів грали з ним. Я по нотам не знаю, бо я не вижу вже читать. Але я вам кождий палець як покласти, то я вам скажу, до якої ноти він буде. Або на скрипку, або на баян, або на шо небудь. То я вам буду вгадувати.

— І зразу вгадаєте, котра.

— І зразу вгадаю, нота яка.

— Ну, а так аби повторити на скрипці, ви не будете називать, як вона се там, як її зовуть там, ту ноту.

— Буду називати.

— Чи то ля, чи то мі.

— Каждий акорд, то я вам скажу. Я трошки вчився давно, але зараз вже не годен читати, навіть газету не читаю. А ноти то я вже не прочитаю.

— Та нашо вам розуміти ноти, як ви раз — два послухали, та й вам досить.

— Не йде вже тепер зараз, послухаю та й не можу. Навчився тілько, і через годину забув.

— Тепер?

— Так, 70 років минуло, та й по всьому.

— Ну, то тепер нашо вам, ви вже стільки знаєте того всього, шо вам уже може й не треба, може уже голова не приймає того вже.

— Не приймає, і весілля зараз уже й не годен грати, мені вже здоров’я не позволяє.

— Ну, весілля відіграти, то правда тяжко. Мишинську Гуцулку  най вже знаєте?

— То то майже одна, Печеніжинська, Мишинська то майже однакова.

— Однакова?

— Майже однакова. А Космацька, там свої такі є викрути, там є такі.

— А дуже Мишинська і Печеніжинська відрізняються від вашої, від Верховинської?

— Дуже, там багато відрізняється.

— Цікаво, а Печеніжинські якісь музиканти добрі якісь, крім цих молодих, старших таких когось?

— Колись були Сметанюки.

— Колись як писалися? Сметанюки? То були два брати, три? скілько?

— Не знаю, два чи три брати.

— То були брати, чи тато і син?

— Ні, брати.

— Цікаво, чи вони ше живі.

— А в нас був, Ґавець називався, Курилюк Іван Ігнатович, колись в Верховині був самий найліпший давній музикант.

— Гавець, чи як?

— Ґавець називався, а Курилюк писався. То був дуже музикант добрий. Він мене вчив ше.

— Вчив вас, так? Скажіть, а того Ґавеця пластинка навіть була у Польщі?

— Була! була.

— Була така, так? А хто ту пластинку зробив? ви так не пам’ятаєте?

— Я не знаю, хто її робив, знаю, шо пластинка була. А вже послі ніхто не згадував.

— Якби десь знайти, от було би здорово.

— Я вам програю вальс той, шо на пластинкі був.

— То, шо було?

— Так! то зовсім простенький.

— А він сам один там грав на тій пластинці, чи з капелою?

— З капелою. Його сестра на цимбалах грала.

— Сестра на цимбалах грала. Скажіть, а то правда, шо казали, шо він циган був?

— Циган! правда.

— Правда таки, але такий був там місцевий циган?

— Місцевий, місцевий! село Їльці, не Їльці, ну майже Їльці.

— А шо, вони сюда приходили, ці музиканти?

— То я переважно, бо я жив в Верховині, то там наші села. Там Зелене село було, потом перейти на гору, та й туда ми й межували.

— З тими такими Буковинськими полонинами?

— Да, з полонинами.

— А то там десь, як Потило, туди?

— Да, то я весілля багато грав в Потилі.

— В Потилі грали, да? а там інакше весілля зовсім, як у нас тут?

— Нє, та, так само!

— Таке саме весілля? Скажіть мені, а шо на тій пластинці було, шо Ґавець грав?

— Там шо грав таке, зараз, я вибачаюсь.

— Чекайте, я буду тільки писати, прошу!

— Гуцулка (танець)

*з платівки

— То це було шо? Гуцулка була?

— Да, Гуцулка.

— Гуцулка була. І шо, і на тій пластинці була ця Гуцулка? а шо ше він там грав? там була ціла пластинка його?

— Нє, то він мабуть одна виконав таке, я не пам’ятаю.

— Шось друге було, не пам’ятаєте? А це була оця Гуцулка?

— Так!

— І більше нічо там не було?

— З другого боку шось було, полька. Вони там співали, то «Опришківська» там називали.

— Співали шось?

— Співали і грали, співанка була.

— Грали до співу там?

— Да, то така.

— Співанка «Опришківська» (співанка)

*фрагмент з платівки

Ой, чия то дівчинонька, шо я з нев танцюю,
Нехай буде, я її поцілую.
Ой, чия то жіночка, шо я з нев гуляю,
Як так буде, я її пообнімаю».
І там ше ж і товариш його —
Море-море! будем розбивати жидівські комори.

І такі вже співанки співали хлопи. На отаку мелодію. То я помню, з другого боку на пластинці була.

— З другого боку, а шо там Ґавець пригравав до цеї співанки?

— То пригравав до цеї співанки, одна вона була там.

— Одна була співанка, так. То дуже інтересно. Аби десь ту пластинку дістати.

— Ну, то десь в старих людей.

— Я би ше хотів у вас таке запитатися, цей Ґавець здається, чи не грав в тому Мірчинському такому? Але то ви мабуть були малим хлопцем, то ви може й не пам’ятаєте. То десь було 28-й, 29-й рік. Як той Мірчинський приїжджав, і був там власне, в тих Гуцулах.

— То за Польщі, він навіть у Варшаві колись був.

— Він був навіть, ага! і в Варшаві навіть він був?

— Був, був! То відомий музикант на той час.

— На той час, ну так!

— Але то, шо я молодим був таким зовсім, як він помер.

— Він коли помер десь приблизно?

— Приблизно, я знаю, вже  за радянської влади.

— За радянських уже помер. 

— Шото вже я інтересувався, но тілько в нас було уже не мав, та й тії мелодії так.

— Ясно. Бо то є там така, знаєте, фотографія, це її всюди показують, таку стару капелу. Власне, і дівчина там грає на цимбалах.

— Да, то сестра його грала.

— То може бути якраз і він там є?

— Може бути.

— Може і він там. Треба було би взяти фотографію, аби був вам показав, може би ви впізнали його були.

— А він такий в бурці в гуцульській там. То то може бути й Ґавець.

— Так-так-так! Ґавець може бути. Якась там капела, ззаду люди за ними стоять, отаке, якась така фотографія. Скажіть, а в 35-му, чи в 37-му, вже перед самою війною, була якась така, такий фестиваль якийсь гуцульський, якась Гуцульщина, чи шо там було? конкурс робили?

— Робили, шось трохи там було, в Франківськ посилали.

— Нє, то ше за Польщі.

— За Польщі я вам скажу, за польщі робили там, Ґавець робив конкурс там.

— Цей Ґавець робив?

— Так, але я ше тоді був не в стані до того, в мене ж рука теє.

— Той Соколюк був, той Іван, цимбаліст такий Космацький, то він все розказував, шо він там взяв першу премію був, власне. То десь було в 30 якомусь.

— То може тоді розказували, то хіба може він тоже  був, бо то було так, як обично ж, він грав добре. Але Помарець мав першу премію.

…

 

— Гуцулка (танець)