Галина Іванівна Гатько 1892 р.н.

Г.І.: Таких пісень… [Співає «Ой за гори Кремінної»], оце саме главне, люди шанували це все.

— Бабо Галю, скільки у Ваших батьків було дітей?

Г.І.: У моїх батьків… Та було багацько, дев’ятеро, а осталося четверо.

— Скільки було землі в батька?

Г.І.: Поле на одну душу.

А.Т.: Я ж кажу: там смужечка, там смужечка.

— Хто давав землю тоді, хто її виділяв?

Г.І.: Ратуша була.

— Як називався той, хто керував Ратушою?

А.Т.: Староста і писарь.

— Якщо щось важливе, чи сходилася сходка?

Г.І. та А.Т : Сходилася.

— Які питання вирішували?

Г.І.: Ото сходилися, чи як землю ділити. Чи кому давати, кому не давати.

— А якщо чоловік і жінка посваряться, чи сходилася сходка? Чи тільки такі громадські справи?

Г.І. Тільки такі.

— Ваш батько місцевий був?

Г.І.: Місцевий.

— Що він мав у господарстві?

Г.І.: Мій батько все у Чорноморії жив.

— Чому він там жив?

Г.І.: Зробляв гроші.

— А де це, Чорноморія?

Г.І.: На Кубані.

— Тобто він ходив на заробітки? На літо чи на зиму?

Г.І.: На літо.

— А мати що робила?

Г.І.: А мати хліборобила, дома.

— З дівчатами на полі робила?

Г.І.: Дівчата ще малі тоді були, сама робила.

— Ви жили з дідом і бабою?

Г.І.: А у нас не було ні діда, ні баби, де вони подівалися?

— А батько заробляв? Як піде на літо, скільки він приносив грошей?

Г.І.: Тоді такі гроші…

А.Т: Такий роботнік… Який роботнік прийде, принесе катеринку про рублі. І ото їх кажен год їздять і наймають кажен хазяїн.

Г.І.: Як найметься мій батько, жив і жив, …не приходив почті додому.

— А до кого він наймався?

(Склейка)

— А Ви були на Кубані?
Г.І.: Була.
— До кого їздили?
Г.І.: Їздили найматься. Поїхали, а воно засуха так, як оце, та голодовка була, та сиділи ці дури там як… ходили гроші… і ці ж то йшли!
— Скільки днів йшли на Кубань?
Г.І.: Десять день.
— Ви ще дівкою тоді були чи вже заміжня?
Г.І.: Дівкою.
— Дівкою? А де Ви ночували на заробітках?
Г.І.: Хазяін там був у нас із Бишкиня з нашого, жив там. Переночували повен двор людей.
— А чому він там жив, переїхав чи оженився там?
Г.І.: Уже не вспомню, тієї жінки.
— Чому він був такий багатий?
Г.І.: Він не багатий. Він жив і всьо, хазяйнував там…
— Там де Ви ночували, чи це було в хаті?
Г.І.: У дворі.
— У дворі? На вулиці?
Г.І.: Так.
— Скільки людей приблизно було?
Г.І.: Ну….
— 20 – 30 дівчат?
Г.І.: Дівчат три там, а то самі хлопці, мужики.
— І роботи не було, ви просто сиділи?
Г.І.: Сиділи, урожаю не було.
— Ви коли їхали на заробітки, то не знали що буде засуха?
Г.І.: А як вгадаєш? Як у нас, а як там?
А.Т: Туди наші ж ходили, і сім’ї понабирали туди свої. Ото живош-живош, а не жонатий там, а тоді прийшов оженився, забрав і там жили.
— Чи там земля була краща, чи чому?
А.Т: Ну да.
Г.І.: Там землі по-багацько було. Не так, як у нас було, в нас давали та ще щоб на мужика тіки, а на бабу не давали.
— Коли почали на бабу давати?
Г.І.: Скажи коли…
А.Т: Вже в революцію…
— Як підеш на Кубань, то там хазяї тільки українці чи також росіяни, німці?
Г.І.: Усякі там були.
— Усякі?
Г.І.: Там я як була, … так тоді їхали кубанці нагородні, а то нагородні такі як ото лахи, я як ночувала, ночували ми, … так і сина повісили, а дочку, Галька, така як з такого году, забрали.
— Чому? Чому повісили його?
Г.І.: Ну нагородніх, вивішували.
— Щоб не тримали?

Г.І.: Так, щоб там вони не жили у коза́ків.
— Ті козаки це зробили чи влада?
Г.І.: Козаки.
— В якому році Ви заміж вийшли?
Г.І.: Ой Боже… Тридцять шостий… Чи двадцять шостий.
— 26?
Г.І.: Та й ти ж двадцять шостий.
А.Т: Ну я знаю.
Г.І.: І ти і я, одинаково ми з тобою.
— Коли прийшли в колгосп, то ваша сім’я, ви з чоловіком, хто були: середняки, бідняки чи куркулі?
Г.І.: Бідняки.
— Чи Ви відразу пішли в колгосп?
Г.І.: Та й зразу, тоді було таке шо.
— Ви хотіли піти чи не дуже хотілося?
Г.І.: Та не дуже хотілося.
— А чому?
Г.І.: Того шо тоді хорошо було жить і так.
— Без колгоспу?
Г.І.: Да.
— Вам довелося віддати землю свою чи худобу, чи ще щось?
Г.І.: Позабирали все і худобу і де шо не було в горшках – позабирали таке.
— А як хтось не пішов в колгосп, то що вони їм казали?
Г.І.: Та шо вони казали.
А.Т: Хто не йшов – забирали все шо не є.
— Ви не пішли?
А.Т: Не було, розкуркулили.
Г.І.: В мене дядько був, так він, – батьків брат,  – робив, тільки хати робив плотнічав. Та дуже гарно співав. Так його розкуркулили, за те й хату забрали в його, вигнали з хати за те що він робив.
— А де він жив після того як вигнали з хати?
Г.І.: Ніде, він у голодовку вмер.
— Але жив десь тут, жив у родичів коли вигнали?
Г.І.: Тоді він поїхав у Харків та там… і жив…
— Хто був головою колгоспу? Свої люди?
Г.І.: Свої.
— А були приїжджі?
Г.І.: Були й приїжджі.
А.Т: Були й приїжджі, трохи там.
— Якою мовою говорили приїжджі?
А.Т: Та такі як і ми.
— А чи було так, щоб вивозили з села розкуркулених на Сибір?
Г.І.: Було, аякже.
— А скільки сімей вивезли?
Г.І.: Скіки? Димішенко, Гриченки, ще хто? Гринки…
А.Т: Та Гринки же вони ніби
Г.І: Шо вони, самі поїхали?
— Ці люди повернулися потім?
А.Т: Кой-які вертались, но у Бишкин не являлись. Вже як осталося їх там чи онуки, чи шо там десь поприходили то у Москві були, то у Харкові, а у Бишкин уже ніхто не являвсь.
— Бабо Галю, а до колгоспу чи Ви їздили на ярмарок зі своїм чоловіком, продати щось чи купити? Чи з батьками?
Г.І: Я не їздила ніколи.
— Не були на ярмарках не пам’ятаєте?
Г.І: У нас був ярмарок, ну я не їздила.
— А на цей ходили?
Г.І: На цей ходила.
— Чи Ви купували, чи продавали щось?
Г.І: Та хоть… та й дивилися.
А.Т: Купували… Червоне, холодне таке – копійка стакан.
Г.І. та А.Т: (Сміються)
— Вода така?
А.Т: Ага, воду наберуть там у криниці, тоді порошка впустять та сахарку. А вона холодна та гарна, копійка стакан.
Г.І: Хе-хе, а тепер…
А.Т: Була і матерія привозили, а вже як на Успення Пресвятої Богородиці цибулю з Балаклея люди привозили, наші купували, вінки великі. Пряхи привозили, пряхи купували.
Г.І: Гребінки́, гребині́, хе-хе, пряли в колі… Ой колись пряли.
— Коли дівчатами збиралися, де ви дівували? На вечорки куди ходили?
Г.І: На вечорниці.
—  До кого?
Г.І: Та баба вона, баба була. У голодовку десь ділася.
— Чому до неї?
Г.І: Жива була, не було нічого в неї і збиралися. Дівчата із того, топити – а в неї нічим топити.
— А чи приносили гас, керосин?
Г.І: Керосин приносили, світили лампами.
— Платили їй щось?
Г.І: Платили, та то вже
— Скільки дівчат, десь 15 на вечір сидить чи менше?
А.Т: 10.
— Хлопці ходили коли ви пряли?
Г.І: А хлопців повна хата. Ми прядемо, а вони сидять, не дають прясти.
— А що вони робили?
Г.І: Хлопці?
— Так.
Г.І: Сидять!
— Просто так сидять?
Г.І: Та судять дівчат, деякі дівчата  отакі хлопці були.
— Чи було так що вечорниці, а потім спали дівчата там же, засинали до ранку?
Г.І: А то ж.
— Було так?
Г.І: І хлопці сплять і дівчата, ой було. Було колись.
— А батьки не сварилися?
Г.І: Та… Хоч сварились, хоч не сварились. Усяке було.
— Дівчата спали зі своїми хлопцями?
Г.І: Своїми, своїми.
— А чи було так, шо часом хлопці билися за дівчину?
Г.І: Билися! Билися ооооо…
А.Т: Я ж кажу – вона розкаже, я не знаю, я не ходила.
Г.І: Ходили. Я ось вам скажу… Я була погана дівка, співала гарно, мене всі хлопці любили. Як приходять ото в хату – так до мене всі хлопці. Дівчата сердяться що до мене всі хлопці.
А.Т: Ой… у мене червоні чобітки… «Каже якби я хлопців не манила, так у черевичках ходила, а то хлопців манить у червоненьких чобітках ходить» – так ото й вона.
— А чим Ви манили, тим що гарно співали чи шо Ви думаєте?
Г.І: Та хто зна.
— Чи дівчата сердились, чи часом щось казали вам?
Г.І: Та казали шо [погано чути] Сердились на мене.
— А як Ви вибрали свого чоловіка? Чому його вибрали якщо мали так багато хлопців?
Г.І: Я як вам розкажу як я його вибрала…
— Розкажіть.
Г.І: Я із одним хлопцем три годи гуляла. Нагуляла собі дєвку.

А.Т: Спала.
Г.І: Та хоть гуляла, то спала, то однаково… А тоді він мене бросив. Дитина нашла і він бросив. А я тоді ні за кого не хочу йти заміж. Ні за кого не хочу! Тей шо дитина [погано чути] то всі ми такі. Знайшовсь, три года був розводящий. Я його так не любила що й дивитись на нього не хотіла. А один був іще, одівець. Жінка вмерла, год тіки пожила і вмерла. Він прийшов мене сватати. Я дурна пішла…
А.Т: Уже три було…
Г.І: Та я не знаю скіки… Ще молодий. Як пішла – ох як не понравився… Я на нього не хочу дивитися.
— А чого не понравився?
Г.І: Не понравився.
А.Т: Тей був ганрний, а це гидкий. Не полюбила.
Г.І: То я так… Не взлюбила й всьо. Пішла я до нього. Як не схотіла, як не схотіла. Плачу «Не піду, не хочу». А засвата… Сватання тоді були. І платити треба двадцять рублів… А мати вже вдова була, не було нічого і каже: «Тепер де хоч бери двадцять рублів, я тобі не дам».
— А кому платити треба?
Г.І: Шо йшла за нього, за молодого.
— Щоб уже не йти?
Г.І: Еге.
А.Т: Заплате…
Г.І: Сватання були, повернути. Пішла я до сусідів. А цей же, шо я за нього пішла там [нерозбірливо] А я ішла та й плачу, а він каже «Що ти плачеш?», а я кажу: «Та не хочу йти за нього». А він каже, три года вже не жонатий, розводящий: «Йди за мене, я тобі дам двадцять рублів, оплати та підеш за мене». Ну я й пішла за нього.
— А цей був кращий Вам?
Г.І: Ще хуже. Ні одного не було. Я вам кажу, після того шо дитина в мене була [нерозбірливо] Ну я пішла. Пішла коли мене зазивають писаться з оцим, шо я не хотіла, Йосипом. Мене вела свекруха додому там недалеко, тоді була сільсовет. Повели мене додому наклали тканини, і нитки, і всьо, і їсти. А я не їм, не п’ю, не хочу. Йосипа не хочу. Ну ходи вже розписуватися. Пішли. А вони кажуть нема вашого того, не будем розписувать. Не було таке. А той же… На порозі стоїть, та каже: «Ходім у Нижній, у Нижньому розпишимось». То ж Верхній Бишкин, то Нижній. У Нижньому розпишимось. Пішли, там секретарь без нічого розписав. Приходю я додому, набрала сорочки тоді так, і той [нерозбірливо] і пішла прати, де мост. Перу-перу, відтеля іду – ух у мене підвода під хату стоїть. Ой-йой, що воно таке. Коли приходить тей же, Йосип. Приїхав мене забирать.
А.Т: А вона вже розписана з тим.

Г.І: А я вже розписалась. Свекруха та вже дитину мою взяла, носе по хаті. Вже подушки склада виносе. А я йду. Кричу: «Сьодні я не хочу, нехай завтра. Сьодня не буде свадьби, нехай завтра». А вони: «Та хіба не однаково?» А я кажу: «Не хочу, не хочу! Тіки в п’ятницю я хочу.» Хтозна-шо придумала. А ніяка сила. Той то був, случився такий там вредний був, страшне. Як відчинив він ворота, як вигнав він коня, як розігнав ту всю свадьбу. Начали ми з цим що розписались сватання. Отак я отой, і решилась піти. І так жила, шо вмєстє ми їли з одної миски, з одної кружки пили. Отак я любила його.
— А він вас?
Г.І: Ооооо, а він… Сидю, пряду над вікном, тут зеркало у мене стоїть. І я така, коса в мене здорова, волосся. Така сидю як. А він так такий [нерозбірливо] ложився, вже ніяка сила до його… Ні спати не лягаю, ні їсти не їм.
— А йому варите?
Г.І: Варю. [нерозбірливо] Ну і так ми, прожили, промучались.
—  Скільки років ви прожили разом?
Г.І: 14.
А.Т: Шо?
Г.І: 14.
А.Т: Шо 14?
Г.І: З ним жили.
А.Т: А чого 14? До войни жила. До тридцять другого скіки? 14 чи шо?
— Ви мали з ним дітей?
Г.І: Шестеро.

— Правда?

Г.І: [нерозбірливо]
А.Т: Дітей в неї багацько було.
— А той, котрого Ви любили, він вам шось сказав? «Більше не прийду»?
А.Т: Вона ж жила в нього в хаті.
Г.І: Ні… Це за Одаренка кажуть, ха-ха-ха.
— Він три роки ходив до Вас…
Г.І: Ходив, і вже скоро дитина буде. А він тоді на вечорницях, як на вечорницях ходила, і ставила там. А я тоді як пішла [нерозбірливо] на вечорниці, як пішла, він оженився, а я осталась.
— Ви сказали йому що буде дитина?
Г.І: Він знав, аякже і казав: «Я тебе не бросю, шо я дурак шо б бросить свою дитину». А тоді хто зна шо зробилось.

[нерозбірливо]
— А було ще що дівчата так на вечорницях спали, а потім дитина знайдеться чи так рідко бувало?
Г.І: Та його сестра, оцього що до мене, сестра привела та й не дала їсти, умерла.
А.Т: Було немало.
Г.І: Не давала їсти, нічого не давала.
— Чи люди щось казали, сварилися? Суд був якийсь?
Г.І: Та… Вона нікому не нужна.
— Вона потім вийшла заміж?
Г.І: Вийшла тоже за розводящого, на Кубань як десь поїхали, там вони й живуть. А я свою, так уже шанувала, така була хароша дєвочка. В голодовку вмерла.
— Чи Ви пам’ятаєте, Ви були на весіллі у дівчат за дружку? При молодій?
Г.І: Була.
А.Т: Старшою.
Г.І: Та була…
— А що треба робити старшій дружці?
Г.І: Та співать…
А.Т: [нерозбірливо] держала на голові, старша.
— А на тому весіллі, де Ви були старшою дружкою, ми вже в тітки Насті питали й у вас запитаємо, яка музика була?
Г.І: Музика? Музиканти.
— На чому грали?
Г.І: На скрипки́. Скрипка, дві скрипки, бас.
— А скільки струн мав бас?
Г.І: Я не считала. Багацько. І так «бу-бу-бу-бу».
— Дівчата любили музикантів? Це були перші хлопці?
Г.І: Та ні, музиканти старі ходили.
А.Т: Грали гарно…
Г.І: Танцюють…
— Люди просили мелодії від музикантів?
Г.І: Чи на свадьбі, було дівчата та складаються та гуляють і музиканті ті танцюють, співають.
— Чи ходили колядувати з музикантами?
Г.І: Ні…
— А як було весілля, і ви підете, щоб попросити польку до музикантів, чи треба було шось дати за це? Що вони грають спеціально що ви попросили?
Г.І: Нічого не давати.
А.Т: Музикантів же наймали. Наймав же той, жених. Ті ж наймали, вони грають дома, а то ж в дворі йдуть.
— Тітко Галя, а Ви пам’ятаєте як клуб був у селі? Коли почався?
Г.І: Та коли…

А.Т: Шо кажи, шо коли?

Г.І: Коли клуб почався… Давно, після тридцять третього вже почавсь.
— А до колгоспу не було клубу?
Г.І: Не було.
— Ви ходили часом на концерти?

Г.І: Та вже, не було, а так, тіки вечорниці.
— А як Ви були ще молодшою, до дому, до матері, приходили старці?
А.Т: Старці́?
— Так.
Г.І: Та ходили.
— Чи вони були сліпі?
Г.І: Криві. Як прийшов один, странник казали. Напився, п’яний та кривий. І пустили ми ночувати його. У нас хата була високо, то згоріла та хата, високий такий поріг. А він як прийшов та… Тоді не було кроваті, а піл такий… Та лежить та гика і гика – «гик-гик». Та мати ка’: «Це він тут і вмре, нашо він тут взявсь», та його за руку й іди відселя. Не йде, так мати його с порога як турнули, так двері закрили та разом і де він дівся отакий, отак сплавили.
— Він був сліпий?
Г.І: Не сліпий, кривий.
— Ви пам’ятаєте, щоб сліпі ходили?
Г.І: Сліпі ходили.
— Чи вони грали на чомусь?
Г.І: Нє… Це може де і грали на бандурі… А тут у нас не грали.
— Ви бачили колись щоб хтось грав на бандурі?
Г.І: На бандурі? По телевізору.

— Що Ви сказали? Бачили по телебаченню? А тоді вони не грали?

Г.І: А тоді не грали.
А.Т: На ярмарку…
Г.І: Кобзар, кобзар.
— Тут, у вас?
А.Т: Та нє, у нас нє. [нерозбірливо] Питайте у Змійові.
Г.І: То таке…
— Тітко Настя, чи Ви бачили, щоб він грав, чи люди казали?
А.Т: Казали люди, я ж не… Куди там.
— Ви пам’ятаєте священника який був тут у церкві?
Г.І: Аякже.
— Він був місцевий чи приїжджій?
Г.І: Приєжій.
— А скільки він був [нерозбірливо]
Г.І: дом хороший був, городи хороші були.
— А як уже закрили церкву, в нього забрали поле?
Г.І: Раніше.
— Чи люди до того попа, в якого землі багато, чи люди ходили до нього працювати?
Г.І: Ходили, я сама ходила.
— Він платив щось чи просто так треба було?
Г.І: [нерозбірливо]
— Чи він наймав спеціально, чи ви прийшли запитали чи треба щось робити?
Г.І: Нє, він наймав.
— А дяк, хто тепер живе у дяка?
А.Т: Син його.
— Чи він старий?
А.Т: Двадцятого… Він сам із того, поляк.
— Правда?
А.Т: Угу. Сюди ж прийшов, то [нерозбірливо]
— Хіба церква була по-польськи?
А.Т: Шо?
— Церква була по-польськи?
А.Т: Та він ж учився [нерозбірливо] брат був у Харкові попом, а він тут дяком був. Так у нього було десять гектар.
— А син що робив? Працював у колгоспі?
А.Т: Та… То не для цього…
Г.І: На Кубані був.
А.Т: Та тоже в Голодовку їздив. Робив в колхозі, трошки поробив, а тоді став у сільпо, у сільпо робив.
Г.І: Сашко?
А.Т: А як, він же у Лимані був же, підвозив продукти.

Г.І: [нерозбірливо]
— Тітко Галю, а Ви пам’ятаєте малярів що ікони малювали?
Г.І: Тут не було.
— А Ви пам’ятаєте, що казали буде як ікона присниться ?
Г.І: Присниться… То кажуть не хороше. Не хороший сон.
— А казали як ікона впаде то тоже щось погане буде?
Г.І: І тоже таке нехороше як впаде. На смерть або на якийсь [нерозбірливо]
— А чи казали що там за іконами живуть духи померлих батьків, чи щось таке?
Г.І: А де ж вони там [нерозбірливо] Ніхто не бачив чи вони там були, чи не були.
— А казали до кого треба молитися, щоб роди добре пройшли? Чи була така свята?
Г.І: Бог його зна… Діва Марія.
— Коли почався колгосп, ще до голодовки, люди мали звичку красти щось в колгоспі?
Г.І: Та 33 колгоспі…
— Я питаю чи люди крали в колгоспі до війни?
Г.І: Та [нерозбірливо] Крали і качана кукурузи як ідеш із поля ховаєш, витягнути ті.
— А хто витягне?

Г.І: Та такі ж то.
А.Т: Середки. То комсомольці такі зачухані. Піде, там пором був, на стороні стоїть, а через пором їдеш вони повитрусюють усе, собі заберуть.
— У вас по сусідству були комсомольці, чи ви знали когось?
Г.І: [нерозбірливо] Хлопці молоді, молоді й старі хороші.
— Вони часом мали комсомольські весілля червоні? Без церкви чи щось інше?
Г.І: Без церкви.
— Ви бачили?
Г.І: Та я женилася без церкви, не хотіла вінчаться.
— Чому Ви не хотіли?
Г.І: Мені було…. Чоловіка не любила. Не схотіла [нерозбірливо] Як повінчаєшся, так треба тоді жити, а як не повінчаюсь, так бросю. Але не бросила поки вбили його.
А.Т: Не вінчана була.
Г.І: Не вінчана.
— А до війни скільки платили в колгоспі?
Г.І: До войни?
— Так.
Г.І: Нічого, до войни нічого ми не заробляли.
— А як же ви жили? Де брали гроші?
Г.І: У нас тоді грошей не було.
А.Т: Як жили…. Підеш та нащупаєш десь трави, та нав’яжеш щіпо́к, та повезеш у Харків, та продаси і купиш що-небудь. Отак жили. Ага, а на другий день вийдеш на роботу, а бригадір каже: «Де ти була?» У Харкові. «У кого ти питалася?» Кажу, нікого. «Ну, ступай додому». Я виходю, кажу: «Слава Богу, хоть піду додому та віддихну» і пішла додому, а він як вискочить з двору і туди біжить, і туди біжить, і туди біжить, і туди біжить шо я не попрохала, не сказала. «Простіть мені, я більше не буду». Коли прийшов «Іди на роботу», понятно? А тоді ж… Що заробиш – вивернуть, то налог, то ше шось. Накладали налоги і яйця й масло. Вивернуть, а в тебе ж нема нічого. Та підеш у воду. Оце тіки сухий носочок – раки ловили. Та наловиш раків мішок, цілий день бовтаєш, прийдеш додому – руки побабіють, не видно рук. Ловиш мішок та везеш, мішок береш і йдеш на за́мки у Харків, та ото продаси та купиш що-небудь їсти.
Г.І: Мого чоловіка розбомбили у 42 годі. Усі були вони [нерозбірливо] позабирали. Вони забирали та гнали і гнали, а там німець і вони назад повертались. [нерозбірливо] Його в 42 розбомбили в хаті, як прийшов до нас фронт, наші дійшли. А в нас хата ото так стоїть, [нерозбірливо] вони як найшли бойці до нас – повний двір і повна хата. Ще й місток, була річка, місток там був, біля містку як найшли [нерозбірливо]
А.Т: Ти ж знаєш як через горби ще ж річка тепленька текла?
Г.І: Та знаю, аякже.
А.Т: Я не знаю, я ж на том краю жила.
Г.І: Тепленька річка текла і у самий у берег, у річку.
— Йшли бійці і що, бомба впала?
Г.І: Ага. Як найшли ті бійці… А всі наші мужики повтікали. Німець відступив і догнали. Повтікали у Лиман [нерозбірливо] чи куди вони тікали. А мій остався дома. А я кажу «Чого ж ти, – кажу, – не йдеш?», а він каже «Я нікуда не піду. Я піду з своїми, – німці ушли, бійці будуть йти, – я піду зі своїми чи не піду нікуда». Ну як підеш то й підеш, зарізали порося, він жаре сало там, яєшню жаре, вони організували собі водку, боклажки, напиваються то. Повен двір і повна хата. А корова в мене була, так біля хати, [нерозбірливо] такий сарайчик, корова була. А корова та як зареве, як воно ж бомбить. А він узяв, чоловік мій, та поніс їсти у той сарайчик. А як замітили, як почали бомбити. Розбили хату мені, його вбили і корову вбили. Усе побили, зараза.
— І тих бійців усіх?
Г.І: І бійців багацько побили у дворі і скрізь. Ну то бійці, а мого вбили, так не считай шо он убитий. Нічого мені ні за дітей не давали, не платили і жалування не давали. Поки я не пішла, до голови райспровкома, голова мене направе та виклипав мені на дітей жалування, два хлопці в мене було. А за його і [нерозбірливо]  нема. Шо він був на світі. А забрали у братську могилу. Нема нічого на нього [нерозбірливо] А осталися хлопці: одному год, а другому чотири годи. Ото я з ними мучилася і до цього разу і зараз мучуся.
— Ті чоловіки які пішли з німцями, вони так і пішли, втікали?
Г.І: Чого, вони поверталися, поховались десь, а тоді поверталися. Та жили год ше в мене дома.
А.Т: Вони пішли в воєнкомат, а воєнкомат направив їх у другий цей, в район чи в область, в Чернігів. А тоді ж там, відтеля вернулись додому, а тоді у сорок третім зачистили всіх погнали. Ото остались.
Г.І: [нерозбірливо] Нічого мені, ніякої допомоги не давали. А робила, після войни… Вже як робила, так молоко на корову носила сім кілометрів.

— А чого носили молоко?
Г.І: Так нічим же було
— А це колгоспне молоко?
Г.І: Не колгоспне, а хазяїни́. У хазяїні́в коли корова як [нерозбірливо] носила, там приймали. А тоді почала возити вже колгоспне. Тачку таку дали та коняку таку, як запряжу, так десять раз за день розпрягає – падає. Вона впаде – стає, як підв’яжу – стане, як запрягу – їде, як поїхала трошки – падає. Я намучалася і зараз мучуся і я робила… Оце зараз двісті получила, а то сто шістдесят получила. [нерозбірливо]
— Тітко Галю, Ви так гарно співали… Чи люди просили Вас на весіллях, щоб Ви весільні пісні співали?

Г.І: Всяке було.
— Казали прийди, поспіваєш?
Г.І: Нє…
А.Т: Кликали, кликали ж на весілля гуляти!
Г.І: Родичі тіко.
— Родичі?
Г.І: Ага.
— Чи часто Ви були свашкою, чи дружкою?
Г.І: Свашкою ха-ха-ха… Я не була свашкою, не досталось. Малася бути свашкою у дядька у свого. Двоюрідний брат женивсь. А тут перехватилася була таке… Була свашкою, дружкою була.
— А старшою дружкою один раз були?
Г.І: Один раз.
— Чи це така почесна роль – бути старшою дружкою чи свашкою? Чи Ви хотіли бути свашкою?
Г.І: Та хотіла та не вдалось.
— А що робить свашка на весіллі?
Г.І: Та ходе ж кликати людей на коровай, скликати.
— В який день коровай?
Г.І: У суботу. У неділю була свадьба.
— А в понеділок?
Г.І: А в понеділок то вже гуляють.
— А в п’ятницю що роблять?
Г.І: А в п’ятницю…
А.Т: І в п’ятницю коровай довгий, а в суботу круглий. Свашка… А свашка кличе на весілля…
Г.І: Ні, не на весілля – на коровай.
А.Т: Не кличе.
Г.І: Та чого ж – я хода кликати.
А.Т: Ну так ти ж родичка.
Г.І: А, ну да.
А.Т: Це родичі кличуть, а свашка не те.
Г.І: Хто свашкою буде той вже й кличе.
А.Т: Неее…
Г.І: А я ж кликала-кликала, а тоді перескочила, була свашка, стала…
— Чи Ви сердились на неї?
Г.І: Та нехай.
— Чи Ви співали пісні, веснянки біля річки?
Г.І: Які?
— Такі «весна прийшла»? Після Великодня?
Г.І: Всякі пісні співали.
А.Т: Весна прийшла красна́, ге?
— Так щоб хороводи водили дівчата за руки?
Г.І: Нє.
— Біля річки не було?
Г.І: Не було.
А.Т: Купали, кажуть, як Купали були, співали як йшли на річку, я не ходила.
— А коли починалися вечорниці?
Г.І: Та восени оте.
— Коли восени?
А.Т: Від Покрови.
Г.І: Від Покрови. Десь в сентябрі місяць [нерозбірливо]
А.Т: А в сентябрі шили, те егеж. А уже у Покрову не пряли.
— А що бувало як у свято прядеш? Бог покарає?
Г.І: Як шо?
— Як у свято робиш, в празник робиш?
Г.І: Та не було ж закону [нерозбірливо] Тоді ж празнували. Всякі празни́ки були. Як ходили на вечорниці та надоїсть прясти. А в Пилипівку та самі празни́ки, а ми раді що празни́ки, щоб не прясти, не хочеться прясти.
— А як на Андрія гадали у вас?
Г.І: Ооо, я не знаю, в нас не гадали на Андрія, нічого.
— Чи були вечорниці літом?
А.Т: Нє.
Г.І: Не було.
— Весною?
А.Т: Літом вже наймаються дівчата на те…
— А після Великодня чи були вечорниці?
А.Т: Ні…
Г.І: До Великодня вже немає.
А.Т: Вже понаймаються дівчата, то на буряки, а тоді в село. А тоді ж позаробляють там на буряках подарки, понашивають собі спідниць гарних, гроші принесуть, тоді понакуплять собі. А тоді уже ідуть на вечорниці. Уже йдуть на вечорниці вже й сватання…
Г.І: Тече вода каламутна… [Співає] Бачиш як ми були…
— У Вас в селі була знахарка, ворожка? Як та Федора?
Г.І: [нерозбірливо] а вона не де…
— Ми до неї, мабуть, підійдемо.
А.Т: Ви до неї, так ви там стукайте…[нерозбірливо]  У діжці, у вазі ключ буде… Отака табличка – так вона дома.
— Ви ходите до неї, щоб вона вам ворожила?
А.Т: Та шо нам ворожити?
— А хто до неї ходить?
А.Т: Ворожила-ворожила, ніколи нічого не було [нерозбірливо]